Богдан Морикіт артикуляція лобістських інтересів населення у період діяльності уряду української центральної ради



жүктеу 130.85 Kb.
Дата11.04.2018
өлшемі130.85 Kb.

УДК (477) “1917”

ББК 63.3 Богдан Морикіт
АРТИКУЛЯЦІЯ ЛОБІСТСЬКИХ ІНТЕРЕСІВ НАСЕЛЕННЯ У ПЕРІОД ДІЯЛЬНОСТІ УРЯДУ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

(березень 1917 – квітень 1918 рр.).
У статті висвітлюється артикуляція лобістських інтересів населення у період діяльності Центральної Ради, вплив цього процесу на ухвалення політичних рішень урядом і врахування інтересів громадськості у встановленні політичного режиму Центральної Ради.

Ключові слова: Українська Центральна Рада, артикуляція лобістських інтересів населення, громадські інтереси, зацікавлені групи, верстви населення.
Проблему діяльності Центральної Ради, як органу, що виконав роль консолі­да­тора громадських інтересів, потрібно розглядати, як процес інтенсивний з характе­ристиками революційного піднесення та подальшого врахування громадських інтересів у формуванні політичних рішень та платформ. У дослідженні ми звернули увагу на арти­куляцію інтересів суспільних верств і його відображення у політиці уряду Цент­ральної Ради. Вивчення громадських інтересів – це передусім визначення причини на­ко­пичення критичної маси вимог та фіксування часу їх висловлювання. Для періоду діяльності уряду Центральної Ради притаманні ознаки участі широких верств насе­лення у суспільних процесах. Саме вимоги низів сприяли консолідації політичної волі у центрі, що і спричинило початок відродження Української держави.

П
© Морикіт Б., 2013


роблема артикуляції інтересів в період Центральної Ради є не дослідженою проб­лемою. Однак в історіографію дослідження зробили певний внесок такі вчені: Г.Басара-Тиліщак у своїй роботі визначив роль провінційної громадськості у націо­наль­ній революції 1917 року [1]. А.Гриценко звернула увагу на робітничий рух періоду по­чатку революції [2]. Важливим є дослідження В.Скальського, присвячене селянському питанню у 1917 році [7]. В.Солдатенко здійснив масштабний аналіз соціально- еконо­мічних причин подій 1917 року [8]. В.Верстюк у своєму дослідженні акцентував увагу на феномені Центральної Ради, як продовженні української державотворчої традиції. Історії робітничої політики українського уряду Центральної Ради впродовж 1917–
1918 рр. присвячено праці О. Реєнта.

Мета статті – дослідити процеси артикуляції лобістських інтересів населення у період Центральної Ради і їх модифікацію у політичні вимоги та доктрини.

Проблема дослідження артикуляції громадських інтересів актуалізується через потребу у вивченні зв’язків активності суспільних верств та якості політичних рішень, які приймалися урядом Центральної Ради. Джерельну базу дослідження склали архівні до­ку­менти Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, нормативно-правові акти та політичні документи Центральної Ради.

Нагромадження та висловлювання інтересів населення на початку XX ст. зумов­лене рядом економічних та культурних причин. Перша світова війна спричинила ряд кризових явищ, які призвели до формування нагромадження лобістських інтересів, що не враховувалися центральною владою. Причини формування широкого кола інтересів су­спільних верств зумовлено кризовими явищами в економіці та гуманітарній сфері, зокрема:



  • мобілізацією половини працездатного чоловічого населення, що зумовило зменшення продуктивних сил в економіці України;

  • різким падінням промислового виробництва. Упродовж 1914–1916 рр. в Укра­їні припинили роботу більше 1400 підприємств та 26 доменних печей ;

  • активізацією кризових явищ в сільському господарстві (посівні площі в Укра­їні зменшились у 1916 р. на 1,9 млн. десятин, а валовий збір зерна впав на 200 млн. пудів (на 27%) порівняно з 1913 р.) [7, с.30, 40].

Унаслідок кризових явищ у період I світової війни в Україні посилились інфля­ційні процеси. На початок 1917 р. середній рівень цін на продукти у промислових райо­нах України, порівняно з 1913 р., зріс на 113–130%.

Основними методами вияву громадських інтересів стали страйки. У 1915–1916 рр. в Україні відбулося 520 страйків, в яких взяло участь 230 тис. робітників. У 1916 кіль­кість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. [2, с.40 ]. Вище названі тенден­ції стали причиною формування цілої низки зацікавлених груп , які формували власне бачення розвитку держави та економіки.

Англщ-російський політичний словник дає таку характеристику громадського інте­ре­су: “Спільний інтерес індивідів, як членів громади, який залежить від потенційних виграшів і втрат” [6, с.54]. Професор Ворикського Університету Він Грант пов’язує арти­­куляцію громадських інтересів з діяльністю зацікавлених груп, які у своїй діяль­нос­ті пропонують альтернативи державній політиці [6, с.84].

У нашому дослідженні буде зроблена спроба аналізу формування громадських ініціатив та інтересів, їх вплив на політику Центральної Ради. Спробою вияву гро­мадсь­кого інтересу стала самоорганізація населення у Ради робітничих депутатів, у пе­ріод з 2 по 9 березня відповідні ради були створені в великих містах і містечках. До­слідник Української національної революції В. Солдатенко зазначає: “У початковий рево­люційний період відбулась переорієнтація владних інституцій, особливо у провін­ційних містах і містечках” [8, с.74]. Найбільше рад було створено у промислових райо­нах Донбасу, що характеризувало цей процес як виявлення інтересів робітництва.

У цьому контексті варто зазначити, що процес усвідомлення і артикуляції гро­мадських інтересів видозмінився у політичні вимоги і платформи. Варто зазначити, що саме на периферії можна було прослідкувати найбільш яскраві вияви громадської актив­ності, які можна класифікувати за наступними напрямками:

-


Морикіт Богдан. Артикуляція лобістських інтересів населення у період діяльності уряду…
культурно-просвітницька активність. Найактивнішим об’єднувачем культур­них громадських ініціатив на початку Національної революції стало Товариство “Про­світа”. Його активна діяльність на місцях була спрямована на просвітницьку діяльність та боротьбу з кризою ідентичності українців. Яскравою характеристикою діяльності това­риства став I Всеукраїнський з’їзд “Просвіт”, на якому було окреслено проблеми у діяль­ності організації (нестача інтелігенції для праці, брак лекторів, відсутність належ­них коштів, значна потреба в літературі );

- професійна громадська активність на українській території набула рис все­охоплюючого масового руху. Так в інформації “Вістника товариства “Просвіта” у Кате­ринославі” повідомлялося, що на український педагогічний з’їзд 5–6 квітня прибули пред­ставники майже усіх міст України, а разом більше 500 педагогів [12, с.35];

- артикуляція лобістських інтересів відбувалася саме з низових організацій: значення для розвитку українського руху мав Всеукраїнський національний конгрес, який відбувся 6–8 квітня 1917 року у Києві. Вибори представників на цей форум про­водились на зібраннях українських громад та просвітянських товариств у багатьох містах [1, с.64].

Після лютневих подій в м. Петрограді, київські громадські кола постали перед ди­лемою самоідентифікації. Уже 3 березня відбулися збори представників українських організацій. Зборам була запропонована ідея створення організації спеціально для коор­динування українського руху [8, с.68].

На нашу думку виникнення Центральної ради стало результатом артикуляції гро­мадських лобістських інтересів, які виникли на периферії і на своїй початковій стадії носили культурницько-просвітницький характер, а пізніше трансформувалися у політичні доктрини.

Перші кроки громадсько-політичних активістів в м. Києві були спрямовані на визначення ролі і місця громадського сектору у процесі встановлення нової влади. Пер­ша відозва Центральної Ради від 9 березня 1917 року зверталась до жителів із про­ханням: “Додержуйте спокій, беріться до роботи, до гуртування у політичні орга­нізації” [12, с.67]. Часопис “Вісти Центральної Ради” від 19 березня 1917 року публікує тимчасовий склад Центральної Ради, який складався з представників українських гро­мадських організацій культурного, економічного та професійного спрямування.

Офіційні документи періоду становлення Центральної Ради показали, що її діяль­ність була спрямована на задоволення інтересів різноманітних політичних партій та громадських структур, передусім через входження їх у керівні органи державного управ­ління. Так, на засіданні 1 сесії Центральної Ради визначено представництво гро­мад­ських організації у структурі Центральної Ради, зокрема визначено поняття: “пред­ставництва економічних та професійних організацій” [12, с.75]. У протоколах засідань № 54–57 Центральної Ради від 25 червня 1917 року окреслено коло представництва гро­мадського сектору у роботі Центральної Ради, зокрема виділено пропорційне пред­ставництво наступним організаціям: “Фінансовим і економічним, союзу залізничників, культурним установам та іншим” [12, с.84].

У своїх спогадах М.Грушевський бачить певну слабкість початкового представ­ництва громадських організацій, зокрема він зазначає: “Центральна Рада на початко­вому етапі була сформована лишень з представників київських організацій” [3, с.146].

Завершення процесу формування Центральної Ради супроводжувалось всеукра­їн­ськими процесами легітимізації через підтримання зв’язку з низовим громадським рухами, який проявлявся у національних з’їздах. Першим таким громадським зібран­ням став Національний конгрес, який був скликаний 6–8 квітня 1917 р. з метою роз­ширення соціальної бази нової київської влади. Представництво на з’їзді становило 1000 осіб, що репрезентувало майже увесь громадський сектор, політичні партії та на­ціо­нальні меншини. Ініційований владою з’їзд затвердив програмові засади Цент­ральної Ради, зокрема: широка національно - територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі федеративної демократичної Російської республіки; забез­пе­чення економічних, політичних, культурних та інших прав національних прав на­ціональних меншин, що проживали на Україні; негайна організація з представників усіх національних та соціальних груп населення місцевих органів влади; допуск пред­ставників України до участі в майбутніх мирних переговорах з країнами Четверного союзу; встановлення прав національної меншості для українців, що проживали в інших губерніях Росії.

Більш незалежним від побажань керівництва Центральної Ради став І і II Все­українські військові з’їзди. Як зазначав Олександр Удовиченко генерал армії УНР, віце-президент уряду УНР в екзилі: “І-й військовий з’їзд відбувся в травні 1917 року в присутності 700 делегатів, що репрезентували майже 1 000 000 українських вояків, а II військовий з’їзд, відбувся в присутності 2308 делегатів, що прибули з різних відтинків довжелезного російського фронту, навіть з фронту турецького, та які репрезентували до 4 000 000 українських вояків” [11, с.34].

Делегати військового з’їзду артикулювали свої вимоги через комплекс прак­тичних декларацій – частина з яких була втілена в життя. Так розпочався процес укра­їнізації військових частин, військовики проголосили ряд ідеологічних вимог перед Пе­тербурзьким урядом: визнати Світову війну як імперіалістичну практику пануючих кла­сів та пришвидшити питання мирних переговорів. Зі свого боку делегати визнали Центральну раду єдиним органом компетентним вирішувати проблеми України.

На нашу думку важливим показовим елементом артикуляції і вираження гро­мадського інтересу була активна діяльність селянства через інститут селянських з’їздів. Рух сільського населення до об’єднання і донесення своїх поглядів до центральної вла­ди розпочався з губернських селянських з’їздів. Основним ідеологічним і політичним мо­тивом селянських з’їздів стала тенденція бачити в Центральній Раді українську на­ціональну владу. З подібними зверненнями звернулися селянські з’їзди Полтавської, Харківської, Катеринославської губернії. Громадський інтерес селянства до питання власності на землю переходить до основ державного ладу та форми правління. Деле­гати з’їздів виступали за встановлення демократичної федеративної республіки. Рес­публіканський лад розглядався як найкраща форма правління, оскільки: “при монархії, хай навіть і конституційній, тобто обмеженій, можна завжди очікувати, що інтереси трудового народу будуть протиставлені інтересам царя з його оточенням” [7, с.118].

Продовженням губернських селянських з’їздів стало проведення у Києві Все­українського селянського з’їзду, де, окрім політичних декларацій про автономність України і правильність вибраного шляху, було ухвалено резолюцію “Про організацію се­лянства”. В ній було окреслено організаційну структуру українського селянства, від­булось об’єднання в Українську Селянську Спілку. Роль законодавчих органів вико­ну­вали селянські з’їзди, а в період між ними – Ради селянських депутатів. Виконавчими органами визнавалися Центральний та місцеві комітети Селянської Спілки. На з’їзді прийнято статут Селянської спілки де у параграфі 1 задекларовано : “Для захисту своїх свої клясових і професійно – економічних інтересів, а також для об’єднання всього укра­їнського селянства на ґрунті культурного та ідейного, політичного розвитку засно­вуються в губерніях і повітах селянські спілки з Всеукраїнською спілкою на чолі” [9]. У завданнях, які прописувалися у статуті організації було визначено: “Захист еконо­мічних і правових інтересів безземельних і малоземельних селян” [9]. Саме земельне пи­тання зуміло трансформувати інтереси громади у конкретну організацію, яка ставила чіткі завдання перед урядом Центральної Ради, а пізніше і Директорією УНР. Окрім земельних гасел, селянська спілка у своєму статуті визначила один із видів своєї діяль­ності, як: “Захищати принципи виборів в державні установи й місцеве самоврядування на ґрунті загального, таємного, прямого і пропорціального виборчого права” [10].

К


Морикіт Богдан. Артикуляція лобістських інтересів населення у період діяльності уряду…
орисність селянської спілки, як органу, що мав на меті самоорганізовувати селянство, зрозуміла влада у Києві. Так у зверненнях Ради Міністрів до селянства від 17 січня 1918 року зазначається: “Народне міністерство земельних справ виконуючи во­лю народу дбає про утворення селянських хліборобських спілок” [10, с.48].

У зверненні Секретаріату земельних справ до Українського народу від 16 січня 1917 року виділяється особлива роль і значення селянських спілок: “ таких, яким легше управляти землею” [10, с.45]. Через економічну і соціальну ситуацію артикуляція інте­ресів селянства набувала політичного відтінку. Основним лейтмотивом діяльності се­лян­ства стало безоплатне повернення землі. У пункті 5 завдань, які перед собою ста­вила Селянська спілка була вимога “безповоротної соціалізації усіх земель” [10]. На да­­ний факт звертає державний діяч Д.Дорошенко, що зазначає “Україна вкрилась сіт­кою організацій “Селянської Спілки”, яка національну справу ставила лиш як фор­мальне гасло для переведення виключно соціальних завдань — безвикупної експро­прі­ації землі у приватних власників та її соціалізації” [7, с.246].

Спробою вертикального впливу на прийняття рішень є наказ делегатам Трудо­вого конгресу від селян Вінницького повітового селянського з’їзду. В ньому зазна­ча­лись директиви делегатам щодо голосування з принципових для селянства питань: “земля повинна перейти до трудового селянства без викупу на основі її соціалізації; вла­да на місцях в селах волосних повітах і губерніях повинна бути переобрана; до уря­дування, як центрі та на місцях не трудові елементи не допускаються” [5].

Важливим напрямком дослідження громадської активності у період уряду Цент­ральної Ради є вивчення ролі робітництва у процесі державного будівництва та вира­ження ним своїх власних політичних платформ.

Артикуляція лобістських громадсько-політичних інтересів робітників проходила у ідеологічному розрізі діяльності робітничих організації промислових регіонів Укра­їни. В найбільших індустріальних містах півдня і сходу України робітники належали до структур, які були більшовицькими або співчуваючими даній ідеології. Питома вага українських робітників у структурі промисловості становила 40 тис. робітників із
1 млн. усього робітництва [ 3, с.43]. На засіданнях з’їзду, який проходив 24–27 липня 1917 року було винесено ряд резолюцій, які відображали процес артикуляції інтересів ро­бітництва. Так, у резолюції у справі організації робітництва зазначалось, що: “ціллю про­мислових організацій є підвищення економічного становища робітництва, помен­шан­ня годин щоденної праці” [3, с.43]. В резолюціях визначено місце і роль робітни­чого цент­ру – єдиної промислової Робітничої спілку України.

На нашу думку, скликання робітничого з’їзду було спробою об’єднати зусилля не­численних робітничих організацій у складному процесі визначення їх як українських пролетарів. Наслідком діяльності робітничих організацій стало входження делегатів ро­бітничого з’їзду до складу Центральної Ради.

Отже, артикуляція лобістських громадських інтересів у період діяльності Цент­ральної Ради вирізняється наступними характеристиками:

- верстви населення України виступили активними зацікавленими групами і їхня спрямованість проявилась у постійних політичних та державницьких дискусіях, які виникали у час урядування Центральної Ради;

- зацікавлені групи артикулювали свій інтерес у державному будівництві і запро­понували платформи розвитку держави;

- процес представлення інтересів відбувся знизу і носив організований і пред­ставницький характер.




  1. Басара-Тиліщак Г. В. Громадянська участь у Національній революції: досвід українського провінційного міста / Г. В Басара-Тиліщак // Національна Революція: загальноєвропейська традиція та український контекст. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю. –Івано-Франківськ , 2012. – С. 55–69.

  2. Гриценко А. П. Українські робітники на шляху творення національної держави (1-й всеукраїнський робітничий з’їзд 11–14 /24–27/ липня 1917 р.) / А. П. Гриценко // Історичні зошити . – 1992. – № 5. – С. 38–47.

  3. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. С. Грушевський – К. : Знання України, 1991. – 240 с.

  4. Конституційні акти України 1917–1920. Невідомі конституції України. – К. : Філософська і соціологічна думка, 1992. – 110 с.

  5. Наказ делегатам на Трудовий конгрес від селян Вінницького повітового селянського з’їзду // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 2492, оп. 1, спр. 3,
    21 арк.

  6. Политика. Толковый словарь: Русско-английский. – М. : Мысль, 2001.– 451 с.

  7. Скальський В. В Селянські з’їзди на Україні в 1917 р. / В. В. Скальський // Український історичний журнал. – 1998. – № 11. — С. 113–120.

  8. 8.Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки / В. Ф. Солдатенко – Кн. 1 : Рік 1917. – Харків, 2008. – 560 с.

  9. Статут селянської спілки // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України , ф 2492, оп. 1, спр. 3, 1 арк.

  10. Статут селянської спілки // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України , ф 2492, оп. 1, спр. 3, 2 арк.

  11. 11.Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил, 1917–1921 рр. / О. І. Удовиченко – К., 1995. – 560 с.

  12. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Т. 1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. / упоряд. Верстюк В. Ф. (керівник) та ін. – К. : Наукова думка, 1996. – 499 с.

  13. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Т. 1. 9 грудня – 29 квітня 1917 р. / упоряд. Верстюк В. Ф. (керівник) та ін. – К. : Наукова думка, 1996. – 424 с.


В статье освещается артикуляция лобистских интересов населения в период деятельности Центральной Рады, влияние этого процесса на принятие политических решений правительством и учета интересов общественности в установлении политического режима Центральной Рады.

Ключевые слова: Центральная Рада, артикуляция лоббистских интересов населения, общественные интересы, заинтересованные группы, слои населения.
The article highlights the articulation of the public interest in the period, the Central Council, its impact on political decision-making by the government and the interests of the public in setting the political regime of the Central Council.

Keywords: Central Board articulation lobbying interests of the population, the public interest, interest group population.

Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет