Чи Господь Бог пішов назустріч духовним пошукам Ксьондза Професора



жүктеу 59.92 Kb.
Дата16.06.2018
өлшемі59.92 Kb.

св. отець Піо (padre Pio) Франческо Форджоне народився 25 травня 1887 року в П'єтрельчіні (Італія) в дієцезії Беневенто. До ордену Братів Менших Капуцинів вступив 6 січня 1903 року як кандидат у пресвітери. Висвячений був 10 серпня 1910 року в катедрі в Беневенто. 28 липня 1916 року прибув до монастиря Сан Джованні Ротондо, на пагорбах Гаргано, де, за винятком невеликих перерв, перебував аж до дня смерті, тобто до 23 вересня 1968 року. У п'ятницю, 20 вересня 1918 року, в чернечому хорі старої церкви під час молитви перед Розіп'ятим отримав стигмати, які залишалися відкритими і кровоточивими впродовж п'ятдесяти років.

Отець Піо організував групи молитви, його стараннями була побудована сучасна лікарня, якій він дав назву «Дім Полегшення в Стражданнях». Монах розпочав втілення своїх ідей стосовно лікарні у 1925, підтримуючи зародження у селищі справжньої невеличкої лікарні, розміщеної у колишньому монастирі кларисок, яка носила ім'я «Лікарня Святого Франциска». У лікарні було кілька ліжок і навіть операційний зал, але установа мала коротке життя через відсутність зацікавлення осіб, від яких залежала її діяльність: поступово почала занепадати, а землетрус 1938 року призвів до остаточного її закриття.

На той час Отець Піо уже працював над ідеєю набагато ширшою і міцнішою, яку він плекав із самого початку свого служіння, покладаючись на людей, які йому повністю довіряли і яким довіряв він сам: у них він бачив повну матеріальну незацікавленість, а також вірність духовних дітей. У них був намір робити саме те, що бажав робити він, без переслідування особистих цілей: вони знали про його давню мрію, з якої Отець Піо не робив таємниці — і зимовими вечорами наприкінці 1939 року почалось обговорювання цього питання. Нарешті 9 січня 1940 прийнято рішення про створення комітету для втілення цієї ідеї в життя: це сталося в невеличкому будинку, розташованому на тій же вулиці, що й монастир. Будівлю зведено у спілці з двома вірними духовними синами Отця Піо: Ґульгельмо Санґуінетті, лікарем з Муджелло, і Маріо Санвіко, підприємцем з Умбрії. З ними співпрацював Карло Кісвардей із Дзари, який саме у той час будував для себе віллу недалеко від монастиря.

Папа Іоанн Павло II 2 травня 1999 року зачислив Отця Піо до лику блаженних, а 16 червня 2002 року — до лику святих. Святий Отець Піо залишив гідне наслідування свідчення любові до Господніх страстей і Євхаристії, вірним і покірним слугою якої він був. Прославився як чудовий керівник душ. Через його витривале служіння в сповідальниці Бог виявив сучасному світові красу своїх діл милосердя.



з формаційних матеріалів РНР
Чи Господь Бог пішов назустріч духовним пошукам Ксьондза Професора?
Авжеж. Це сталося, коли Ксьондз Примас Стефан Вишинський у 1966 році послав мене навчатися до Рима. По кількох тижнях я вибрався до Сан Джованні Ротондо. Це було за два роки до смерті отця Піо. Доїхавши до Фоджі, я дізнався, що далі їхати неможливо через скйоперо. Я не знав, що це означає, бо мені, жителю комуністичної Польщі, таке поняття, як страйк, було невідоме. Нарешті переповненим автобусом добрався до Сан Джованні Ротондо й зупинився в найдешевшому пансіонаті. Спати ліг пізно. А о третій ночі мене розбудила справжня канонада автомобільних сигналів і галас на вулиці. Щось сталося, подумав я.

Отож одягнувся і вийшов із пансіонату. Італійці, здивовані моїм запитанням, пояснили, що вони збираються на святу Літургію, яку має відправляти отець Піо. Початок призначено на четверту ранку. І справді, незабаром перед костелом уже зібрався великий натовп. Я стояв попереду, ближче до вхідної брами.

Саме о четвертій брама розчинилася. І тут мене втішило лише одне – тиснява була така, що мене буквально „занесли“ до самого вівтаря. Я стояв на колінах дуже близько до отця Піо, за якихось два метри від нього. Літургія тривала близько сорока хвилин. Отця Піо підтримувало двоє братів.
Ксьондз Професор докладно пам’ятає цю зустріч. Мабуть, вона мала для нього велике значення?
Саме так. Я покладав особливі надії на цю зустріч, бо був цілком переконаний у святості отця Піо й певен того, що через нього Бог скаже мені, що робити далі. Минули роки, але те, що я тоді відчував, досі живе в моїй пам’яті. Мене особливо вразило обличчя отця Піо – обличчя людини, яка БАЧИЛА. Отець Піо провадив німий діалог із ТИМ, хто був присутній на вівтарі. Відчувалося, ніби він розмовляє з ЖИВОЮ ОСОБОЮ. Його обличчя відбивало зворушення, глибоке переживання.
Отця Піо знали як незвичайного сповідника. Чи Ксьондз сповідався у нього?
Так. Сповідь в отця Піо справила на мене величезне враження. У каплиці нас зібралося близько двадцяти чоловіків. Я намагався зосередитись перед сповіддю, але мені заважав чийсь гучний голос, що долинав із келії. Я звернувся із запитанням до італійця, що колінкував поруч. Той здивовано відповів: „Та це ж отець Піо так голосно говорить“. Я нічого не зрозумів, а гучний голос і далі лунав час від часу. Нарешті мене завели до келії, у якій сповідав отець Піо. Келія не мала дверей, тож голос його розлягався по всій каплиці. Увійшовши, я побачив отця Піо. Він сидів на лаві, пронизуючи мене своїм незвичайним поглядом. Цікаво, що протягом усієї зустрічі я не помітив нічого надзвичайного чи дивовижного. Не було в мене й відчуття, що отець Піо проникає у моє сумління, бо він перебив мене, запитавши, коли я востаннє сповідався.

Його наука, власне, зводилася до однієї фрази, яку він повторив, мабуть, кількадесят разів із дедалі виразнішим здивуванням. Мені й досі вчуваються його слова: „Ma perche…? (Але чому?..) Але чому ти не хочеш іти за Богом до кінця?“ Я намагався щось пояснювати, казав, що, власне, шукаю свого шляху, що я не знав, не знаю… „Але чому?..“ повторював він із дедалі виразнішим здивуванням. Ступінь здивування, що відчувався в цих дуже голосних і дуже гострих словах, виявився моїм головним дороговказом. Я цілковито вірив у святість отця Піо і в те, що його голос – це голос Бога. Отож усвідомив, що це сам Бог волає до мене.

Після сповіді чернець, який стояв неподалік, звивистими монастирськими коридорами вивів мене надвір. Я стояв у шоку, притулившись до стіни, не тямлячи себе, втративши відчуття навколишнього світу й часу. Існувало тільки одне запитання, що гримотіло в моїх вухах, як удари молотом: „Ma perche…?“ Не пам’ятаю, як довго я простояв під монастирською стіною. Може, три, а може, чотири години. Поступово до мене поверталося відчуття щоденності, здатність мислити. Якою ж мірою я маю змінитися, оскільки Бог так рішуче поставився до мене?
Чому Ксьондз Професор так глибоко пережив цю зустріч з отцем Піо?
Вона змінила усталену систему цінностей, напрям дороги, моє ставлення до Бога. Усе, чим я доти жив, завалилося. Коли вбачати в цьому певну форму навернення, то з погляду духовності це означало глибоке упокорення. Нова ситуація потребувала змінити орієнтацію. Треба було налаштуватися меншою мірою на складання власних планів, а більшою – на те, щоб прислухатися до того, на що мене надихає Святий Дух, який так уразив мене. Те, що сталося, виявилося моїм другим народженням за посередництвом отця Піо. Я був і залишаюся вдячним йому за це, почуваюся його духовним сином. Друге народження відбувається в муках, фізичних і духовних. Це закон… Я скотився донизу, ба більше – упав із п’єдесталу. До зустрічі з отцем Піо я почувався „кимсь“, мій шлях освітлювався з кількох джерел. Я глибоко усвідомлював, що мене вибрав Бог і що я прагну досягти великих ідеалів. І раптом… я відчув, що я – ніхто. Інакше кажучи, Господь Бог дав мені суворий урок покори.
Чи означало це початок цілком нового етапу в житті Ксьондза Професора?
Людина не змінюється раптово, тож не можна сказати, що я відразу став кимсь іншим. Але зустріч із Божою людиною залишила відчутний слід у моєму житті й напевно цілком змінила мою внутрішню поставу.

(інтерв’ю з о. Тадеушом Дайчером)


Під час своєї подорожі до Сан Джованні Ротондо я зустрів вченого, який їхав разом зі мною до отця Піо, щоб просити про благословіння для своєї праці. Він приїхав з двома томами надрукованих творів, які назвав своїм opus vitae – ділом життя. На сповіді представив їх отцю Піо і попросив про благословіння. Реакція падре Піо була лякаюча, передусім, здивування – “Це твій opus vitae, це твоє діло життя?” Він взяв у руки ті два томи і повторив: “Це твій opus vitae, тобто, ти жив ці шістьдесят років для того, щоб написати ці дві книги, це була мета твого життя, – він майже кричав, – це opus vitae, для цього ти жив? А де твоя віра?” Потім пом’якшав, якби побачив наївність цієї людини, і з лагідністю батька запитав: “ Мабуть, ти вклав в це багато зусиль, чи не так? Мабуть, було багато недоспаних ночей, і як зі здоров’ям? – Ну так, інфаркт. – Власне, все це в ім’я амбіції, аби створити цій тип opus vitae. Дивись, – він продовжував, – що означають божки, прив’язаності. Коли б ти робив те ж саме, але для Бога, усе виглядало би інакше. Але ти все це привласнив собі, це був твій opus vitae, твоє власне діло”. Завершення сповіді теж було в стилі отця Піо. Він знову підвищів голос: “Якщо ти лише з цим прийшов, то va via, прошу вийти”. Падре Піо був “brusco”, як кажуть італійці, тобто різкий, але за цією різкостю приховувалась велика любов до кожної людини, до кожного пенітента. Це була людина, яка любила, а любов є сильною. Це любов падре Піо вчинила, що та вражаюча розмова, поєднана зі сповіддю, стала дійсно переломним моментом в житті того вченого. Він справді почав інакше думати і інакше дивитись на світ. (РпВ)

Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет