Етноніміка між наукою та політикою



жүктеу 3.37 Mb.
бет3/13
Дата14.03.2019
өлшемі3.37 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

IV. ЗАЛІССЯ
З епохи неоліту на території Європи, за даними археології, виступають три різко відмінні расово-етнічні утворення. Різний був і їх спосіб життя: одні займалися хліборобством, другі — скотарством, треті — мисливством. У Східному Сибіру і прилеглих степових краях кочували пастуші племена. Це були предки численних монголо-тюркських народів. Територію південно-східної Європи займали хліборобські племена індоєвропейців (предків греків, латинян, слов’ян, германців тощо). Мисливські племена північно-східної Європи, Зауралля та Західного Сибіру стали засновниками третього етнічно-культурного угруповання Євразії — фінно-угорського.
Історична доля фінно-угрів порівняно з індоєвропейцями чи монголо-тюрками складалася менш сприятливо. Тисячоліттями вони вели безбарвне, непомітне життя, і коли войовничі монголо-тюрки стали для багатьох народів “Божою карою”, то про якусь зовнішню активність фінно-угрів історії майже нічого розповісти. В той час, як індоєвропейських хліборобів вабили родючі землі і помірне підсоння, фінно-угорські мисливці заглиблювались в холодні похмурі заболочені пущі Євразійського континенту, чимраз більше віддаляючись від вогнищ древніх цивілізацій.
Руські літописці називали фінно-угорські племена загальною назвою “чудь”. Назва “фінни” є назвою німецькою і означує мешканця болотистої, вологої низовини, а самоназвою чуді є слово суомалайн. Протягом двох тисяч років, як свідчить археологія, ареал розселення чудських племен у Східній Європі залишався незмінним. До нього належало північне і середнє Приуралля, уся територія на північ від верхньої Волги, все середнє Поволжжя, аж до північної частини території сучасної Саратовської області та область Волгоокського межиріччя — центр сучасної Росії. “Фіни, Suomalainen, мандрували субарктичною тайгою зі свого вихідного пункту в Сибіру. Вони зайняли землі між Балтійським морем і верхів’ям Волги, що згодом стали серцем Росії”.
У давнину лісові дебрі становили надійну перепону і, звичайно, служили кордоном між різними етнічними групами населення. Величезний непрохідний праліс, залишки якого донині відомі як Брянські (стародавнє дебрянські) ліси, відокремлював чудь від індоевропейського світу. Ця межа була “свого роду китайською стіною, навіть неприступнішою, ніж остання”. На Русі, в Києві та Чернігові, територію між Волгою та Окою називали Заліською (“Залеська земля”), тобто такою, що міститься за лісом. Іноді Залісся називали “Верхньою землею”. У Новгороді, виходячи з власної географічної точки зору, її називали “Пониззям”.
Назва “Заліська земля” трапляється у “Задонщині”, де Дмитро Донской звертається до своїх воєвод зі словами: “А идет к нам в Залесскую землю”. Залісся у “Задонщині” має своїм центром вже Москву: “Пойдем… во свою Залесскую землю к славному граду Москве”.
Точну дату прилучення Заліської землі до сфери впливу Руської держави встановити важко, в усякому разі це відбулося досить пізно, десь не раніше X–XI ст. Про цей період маємо надто скупі та уривчасті дані, тому що київських літописців не цікавили події в глухій північно-східній провінції. Досить сказати, що лише “з двадцятих років XI століття дають наші старі літописи деякі відомості про російський північно-схід”. Якщо раніше й проникали сюди окремі слов’янські групи, то це проникнення мало капілярний характер і не відігравало жодної істотної ролі.
У монографії, присвяченій цій темі, Є. Горюнова підкреслює, що “на території Межиріччя поки що невідомий ні один слов’янський пам’ятник раніше X ст. н. е.”. Тривалий час Заліська земля була малопривабливою для київських князів. “Відзначаючись суворим кліматом, населена бідними фінськими племенами (Весь, Меря), вона вважалася найостаннішим уділом”. Київські князі дивилися на Залісся як на дику та майже чужу країну, як на щось — за порівнянням Голубинського, — “вроде Туркестана”.
До кінця XI ст. Залісся було глухим закутком на задвірках Руської держави. Віддаленість від тодішньої основної артерії Східної Європи (Балтика – Дніпро – Чорне море) робило Залісся політичним і економічним загумінком. “Кут між Окою і Волгою… був віддаленою від великих торгових шляхів глушиною”.
Розкидані по лісах, між болотами, заліські поселення довго зберігали свої первісні неслов’янські риси. “На початку російської історії, в X сторіччі, ми бачимо, що ще вся область пізнішої Ростово-Суздальської землі, колиски великоруської держави, була заселена фінськими племенами”. Етнічну своєрідність Залісся Ключевський охарактеризував так: “Це була країна, яка лежала поза старою корінною Руссю і в XI ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною”. З “Повісті временних літ” та з інших стародавніх письмових джерел, а також за даними археології, етнографії, топоніміки, гідроніміки, відомо, що чудське плем’я меря проживало на верхній Волзі, чудське плем’я мурома на річці Ока, чудська весь населяла район Вологди, а мордва проживала на середній Волзі. “А на Ростовьском озере Меря, а на Клещине озере Меря же. А по Оце реце, где потече в Волгу же Мурома язык свой”.
Таким чином, територія, яка стала потім етнічним ядром, де сформувався російський народ, першопочатково була землею угро-фінських (чудських) племен.
З кінця XI ст., після з’їзду князів у Любечі (1097 р.), Заліська область відокремилась і стала окремішним князівством. “Вже в древній період у цьому віддаленому краї паралельно існували два центри: Ростов і Суздаль. У XII ст. до них додався третій — Володимир. Тому і сама земля має у літературі звичайно подвійну назву — Ростово-Суздальської або Володимир-Суздальської Русі. Древні пам’ятки не знали штучних назв, а іменували всю землю, яка лежала в межиріччіВолги й Оки, просто Заліською”. М. Воронін стверджує, що термін Залісся вживався до міст межиріччя Оки та Волги і в XIII–XV ст. Подібне знаходимо в історичній енциклопедії: “Лежавший на окраине Киевской державы 3алесский край с его древними городами Ростовом и Суздалем”. Нерідко, відхиляючись від офіційної ідеології, російські енциклопедії містять найбільш вірогідні дані, зокрема стосовно ранньої історії Московщини.
Якщо назви міст чомусь фонетично співпадали, як, наприклад, Переяслав, що на Київщині (з 1953 р. — Переяслав-Хмельницький), із Переяславом у Ярославській області, то до останнього обов’язково додавалось означення Заліський. Те ж спостерігаємо з назвою Володимир (тепер Владімір). Йдеться про обласний центр на р. Клязьмі на відміну від Володимира, що на Волині, який тільки 1792 р. увійшов до складу Росії. Теперішнє зайве додаткове означення нашого міста — Волинський — встановлене російською адміністрацією в XIX ст.
Однакові, на перший погляд, або схожі топоніми Залісся і Русі залюбки тлумачаться, за існуючою традицією, як чи не найголовніший доказ перенесення руськими колоністами з півдня на північний схід пам’яті своєї колишньої батьківщини. Твердять, наприклад, що “переселенці з Київської Русі принесли на північну україну і назви дорогих їх серцю залишених міст, селищ, річок і навіть ярів”. Подібні висловлювання постійно зустрічаються в російській популярній історичній літературі. “При цьому аналізом таких топонімів серйозно не займалися, а обмежувалися тільки звичайним переліком їх”. Такі топоніми, наприклад, як Дунай, Либедь, Оболонь, Плетена, Рудка, Почайна, Звенигород, Вишгород, Білгород тощо, аж ніяк не можна вважати перенесеними. Лінгвістичний аналіз показує, що вони мають питоме місцеве походження. Існує традиція вважати назви міст “Переяславль Залесский” (сучасне місто “Переяславль-Залесский” у Ярославській області) та “Переяславль Рязанский” (сучасне місто Рязань) перенесеними з Русі, з назви міста Переяславль (сучасне місто Переяслав-Хмельницький Київської області). “Лінгвістичний аналіз трьох цих назв та історична ситуація появи цих міст дає підстави вважати, що перенесення назви як такого не могло бути”. Схожі назви цих міст виникли самі по собі. Прискіпливий лінгвістичний аналіз показує, що тільки деякі, одиничні назви могли, і то навряд, бути таким чином перенесені. У більшості випадків так звані “перенесені топоніми” є звичайними мовними співпадіннями. Одночасно ті ж історики, що так захоплюються домислами про якісь буцімто “перенесені назви”, ігнорують той факт, що майже всі річки, озера, урочища та більшість населених пунктів на території колишнього Залісся мають донині не слов’янські, а фінські назви. “На обширному просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ. Прислухаючись до тих назв, легко помітити, що вони взяті з якогось одного лексикону, яким колись на всьому тому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і що вона рідня тим наріччям, на яких розмовляє туземне населення сьогоднішньої Фінляндії і фінські інородці середнього Поволжя, мордва, череміси. Так, і на цьому просторі, і в східній смузі Європейської Росії зустрічаємо багато рік, назви яких закінчуються на “ва”: “Протва”, “Москва”, “Силва”, “Косва” і т. д. В одної Ками можна нарахувати до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. “Vа” по-фінському означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це — обрусіла форма фінського “jok”, що означає “ріка” взагалі”. На основній території Московської держави за актами XIV–XVI ст. “можна вказати доволі велике число окремих селищ і населених місцевостей (волостей і станів) із самостійними, не запозиченими від рік, озер та інших урочищ, не російськими назвами”.
Як не змінювалася мовна ситуація, географічні назви, втілені в слово, продовжували жити. “Географічна номенклатура має величезне значення не тільки для історичної географії, а й взагалі для вивчення історичного життя народів; це значення завжди усвідомлювалося — завжди відчувалося, що земля є книга, де історія людства записується в географічній номенклатурі”.
Уже поверховий огляд сучасної географічної карти центральної Росії (і то незважаючи на післяреволюційну манію перейменувань) показує, що цей край насичений дивними і незрозумілими, явно неслов’янськими географічними назвами. Навіть назва Москва чудського походження, чудськими є назви Суздаля (Суждаль), Рязані (Ерзя), Костроми, Пензи, Тамбова, Пермі та багатьох інших російських міст. “Скажемо лише, що майже половина географічних назв, які зустрічаються в північній половині Європейської частини СРСР, за своїм походженням фінно-угорські. А таких топонімів тисячі. Всі вони входять у словниковий фонд російської літературної мови: Вологда, Рязань, Онега, Кама, Холмогори, Вичегда, В’ятка і т. д.”.
Особливо зберегли своє первісне найменування річки та озера, які густо розсіяні на тих теренах. Щоб не впасти у монотонність, для ілюстрації наведемо з класичного дослідження А. Уварова гідронімічні назви лише з Ярославської та Костромської губерній.
В Ярославській губернії. Озера: Караш, Гадш, Сурмоє, Ягорба; річки: Пулохма, Гда, Печегда, Сара, Воржа, Шула, Сулесть, Векса, Ішна, Вашка, Ухтома, Лахость, Шопша, Мокза, Волга, Шерна, Курба, Пахна, Туношна, Телга, Нора, Толгобола, Вокшера, Урдома, Войга, Марма, Нахта, Інопажь, Ухра, Редьма, Лушна, Іода, Юхоть, Уткошь, Кукімка, Конгора, Улейма, Воржєхоть, Кісьма, Ворсма, Молога, Жабня, Сіть, Вєрєкса, Яна, Удрусь, Пушма, Сога, Согожа, Енглень, Кларь, Лама, Сєбмя, Шексна, Корожічна, Ільть, Обнора, Соть, Уга, Шарна, Пєскольдишь, Кульза, Касть, Кельноть, Сахманда, Шачеболка, Соєкша, Єшка, Доманка, Конша, Пєлєнда, Коргатка, Кєрома, Шельша, Музга, Мякса, Вєтха, Кєштома, Шаготь, Сегжа, Тулша, Пєртома, Конглісь, Солмазь, Цина, Шелекма, Патра, Ушлома, Сохоть, Пурновка, Кухолка, Моса, Маравка, Єга, Ладейка, Кєма, Пачєболка, Коржа, Іть, Матлань, Щиголость, Чемузьє, Вонгірь, Лать, Лехта, Шула, Лєхоть, Кутьма, Ліга, Вонога, Кучебеж, Учара, Шірєнга, Пєра, Согма, Лута, Вонгіла, Вонгіль, Сундоба, Ушлома, Рума, Пєноуза, Шуйга, Раха, Волготня, Сонгоба, Вага; селища: Бікань, Чєнці, Корес, Караш, Чашніци, Рюміно, Інери, Деболи, Вауліха, Тара, Шеманіха, Мєрєковіци, Вексіци, Шурскала, Пужбала, Шулєц, Шугарь, Годєново, Шєндора, Кустеря, Карагачєво, Чуфарово, Рохово, Воржа, Сулость, Угожь, Рєльци, Чухолзи, Карачуг, Пура, Согіла, Сегальск, Соломишь, Воєхта, Комцово, Полуєво, Клівіно, Побичєво, Редріково, Корєєво, Булово, Тархово, Жєчлово, Тавіно, Шахлово, Рєдкошово, Лахость, Пурлово, Желаховко, Копор’є, Унімерь, Шопша, Коурцово, Каргаш, Рахма, Хозніци, Курби, Туношка, Толгобола, Гавшінка, Куксєнка, Кочєльна, Чілчаго, Чіріха, Сігорь, Ховарь, Поймаш, Жабня, Маймори, Реліщі, Кальякі, Лохово, Куліви, Короша, Будтакі, Учма, Карєхоть, Вокшера, Тенгола, Гєбєвца, Гєкма, Кіндякі, Яхробола, Чучкі, Шєльшєдом, Сора, Бубякі, Бабайкі, Когурово, Хохдай, Пєткі, Тюмба, Ворокса, Учєнжа, Согожа, Карачіно, Вологдіно, Кочєвастік, Лувеньє, Шерна, Копріно, Лушма і т. д.
У Костромській губернії. Річки: Ликішіка, Луха, Сельма, Тутка, Пустая, Шача, Корєга, Монза, Соть, Вєкса, Тєбза, Покша, Мєра, Пістєга, Мєза, Тома, Сєндєга, Корба, Кілєнка, Мєдоза, Надога, Нєрєхта, Шурма, Шуя, Інгарька, Пєста, Пасма, Номза, Пєза, Томга, Ноля, Андоба, Локма, Вога, Солдога, Кусь, Нємдохта, Кочуга, Пєчєнга, Шурмша, Міча, Шірмокша, Шміля, Узола, Кержєнєц, Кільна, Лєкома, Шайма, Піжма, Тунбал, Шуда, Суртюг, Іма, Какша, Вєхтома, Унжа та ін.; поселення: Галич Мерський, Кострома, Кінєшма, Шунга, Чухлома, Тємта, Хомкіно, Бакі, Урень і т. д.
Спостерігаючи за річками, що мають назви з угро-фінськими суфіксами -ма і -ва, що означають “потічок”, “річка”, “вода”, “доходимо висновку, що плем’я, яке давало ці ймення, розповсюджувалося колись з північного сходу Великоросії далеко на південний захід, включаючи Костромську, Калузьку, Владимирську, Московську губернії і звідси переходячи навіть у басейн Дніпра, а саме в область його верхів’їв і лівих приток, закінчуючи Десною”. Стосовно населених пунктів, то їх, особливо після революції, багато перейменовано.
Прикладом манії перейменувань може служити доля однієї загальновідомої у Росії місцевості. До 1725 р. вона мала чудську назву Саарська Миза. З 1725 р. — Царское село. З 1918 р. — Детское село. З 1937 р. місцевість перейменували в місто Пушкін.
Якщо місцевість до решти позбавляється свого населення, то не можуть затриматися ті ж назви, які побутували колись. Назва може втриматися лише при безперервній спадкоємності населення, при безпосередній передачі назв з уст в уста. Збереження чудської номенклатури для дрібних озер, рік і малопомітних урочищ (як гора, поле) свідчить про “збереження самого тубільного населення, від якого переймали слов’яноруські новосели всі ці чужі руській мові імена”. Як стверджує М. Покровський, “щоби створити свою географічну номенклатуру для цілого краю, треба було сидіти в цьому краю дуже густо і дуже довго. Слов’янські колонізатори врізались у цю гущу маленькими острівками всупереч твердженню, що лише залишки, “острівки” тубільного населення збереглися на загарбаних слов’янською колонізацією територіях”. За словами історика східнослов’янської географії Барсова, “географічні назви залишаються пам’ятником тому зниклому населенню, яке створило їх, і в тому розумінні їх свідоцтво про населення та етнографічне нашарування цієї чи тієї землі незаперечне і безсумнівне”.
На переконливі сліди, залишені чудськими племенами в географічних назвах, звертає увагу Ключевський. “На широкому терені, — пише він, — від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неслов’янських назв міст, сіл, рік та урочищ. Навіть племінні назви Мері і Весі не щезли безслідно в центральній Великоросії: тут зустрічається багато сіл і річок, які мають їхні назви. Отже, — робить висновок Ключевський, — фінські племена були споконвічними мешканцями в самому центрі нинішньої Великоросії”. Таким чином, заліське межиріччя Оки і Волги протягом тривалого часу належало до чудського мовного світу. До виникнення Руської держави “фінські племена заселяли суцільно всю область Оки і Верхньої Волги. Це якраз та область, яка в теперішній час вважається корінною Великоросією”.
Спочатку з Русі їздили на Залісся далеким окружним шляхом — через Новгород. Тільки набагато пізніше проклався шлях через Смоленськ. Природною особливістю Залісся була сильна заболоченість території. Величезна кількість озер і боліт, густо порозкиданих по всьому краю, становила серйозну перешкоду для розвитку хліборобства і викликала значні труднощі при спорудженні сухопутних шляхів сполучення. “До половини XII ст. не помітно прямого сполучення далекого Залісся з Києвом”. І до цього часу Залісся не становило осібного уділу, а входило до складу Чернігівського та Переяславського князівств.
V. “СТАРШИЙ БРАТ”
Вислів “старший брат” донедавна в історіографії та публіцистиці треба було сприймати як псевдонім або синонім слова “росіянин”. Як засіб ідеологічної шовіністичної пропаганди вислів “старший брат” став у СРСР широко розповсюджуватися з 1936 р., а з 1938 р. розповсюдили вислів “великий русский народ”. У праці російського історика Б. Воліна “Великий русский народ” стверджується: “Народи СРСР пишаються своїм старшим братом, першим серед рівних у братерській сім’ї народів”. Москва доклала чимало зусиль, щоб міцно з’єднати словосполучення “старший брат” з російським етнонімом. “Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери — найбільший тиран XX ст. називався “батьком народу”, російський народ був для всіх інших “старшим братом”, комуністична партія іменувала себе “рідною”. Цікаво, що першим, хто вжив метафору “родные братья” стосовно українців та росіян, був жандармський полковник барон Корф. Проголошувалася рівність трьох “єдинокровних” східнослов’янських “народів-братів”, але цензура суворо стежила, щоб перелік цих народів йшов не за абеткою: російський “старший брат” завжди мав бути на першому місці. Як відзначив Р. Кісь, “братні слов’яни (“родные поколенья”) бачаться Москвою не в одній площині з нею, а ієрархічно “по вертикалі”, на безумовно нижчому щаблі”. Стосовно українців ідеологам “старшобратства” потрібно було зробити такі три кроки: “Спочатку росіян виділити з числа інших етнічних меншостей, зробити поряд з українцями титульною нацією. Потім надати російському народу роль “старшого брата”, “першого серед рівних”. І лише на третьому етапі зробити російську мову та культуру панівною в Україні”. Через те, що поняття “старший брат” тісно поєднане з перебігом формування російської етнічної спільноти та з відповідними процесами в білорусів і українців, то не можна уникнути розгляду деяких малознаних широкій публіці, але принципових для розуміння історії питань етногенезу східних слов’ян. В етногенному аспекті термін “старший брат” реально означав, що українці та білоруси, в званні “молодших братів”, є похідними від росіян. Іншими словами, етногенез українців та білорусів начебто відбувався пізніше від російського.
Насправді історична хронологія свідчить якраз про протилежне.
“Дослідження походження окремих східнослов’янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. На жаль, воно формувалося і вирішувалося переважно політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов’ян етнос був проголошений “старшим братом”.
Питання формування трьох східнослов’янських народів є винятково актуальним і сьогодні. “Актуалізація цієї проблематики посилюється також позицією певних кіл, які виступають за реінтеграцію України в рамках пострадянського співтовариства. Ряд московських авторів намагається довести існування “первинної держави”, первинної Русі, із якої нібито виокремились згодом три східнослов’янські держави, і дати, таким чином, якесь історичне обгрунтування ідеї реанімації СРСР, політичної інтеграції трьох східнослов’янських народів. З цією метою обгрунтовується міфічне старшинство російського народу — “старшого брата”. Українські історики доцінювали політичну вагу питання етногенезу східних слов’ян. “Це питання має такі далекосяглі практичні наслідки політичного характеру, що ця суто наукова історична проблема була впродовж довгих літ живим доказом на те, як історична правда може бути жертвою політичного натиску з боку заінтересованого режиму”.
Самі російські історики скаржаться, що питання про походження російського народу не має достатнього розв’язання. “Здавалося б, що зовсім необхідно утворення російської держави зв’язати з утворенням російського (великоруського) народу не лише в монографічній літературі, а й в загальних оглядах та навчальних підручниках. Звичайно справа обмежується тим, що в підручниках вказується на виникнення не великоросійського народу, а українського та білоруського. Читачеві, очевидно, пропонується зробити висновок, що якщо вже утворилися український та білоруський народи, то повинен виникнути і великоросійський. Але як, за яких умов і коли відбувся цей дуже важливий факт, про це не говориться”.
1725 р. в Петербурзі було засновано Академію наук під назвою “Академія наук і курйозних художеств”. Жартуючи, пізніше казали, що ця дивна назва пояснюється тим, що від російських учених-природознавців вимагається наука, в той час як від учених-гуманітаріїв і передусім істориків — “курйозні художества”. Як вже говорилося, за браком власних кваліфікованих наукових кадрів до Академії широко запрошуються іноземці — головним чином німці. На зміну українському культурному впливу XVII ст. приходить хвиля німецького культуртрегерства. Справа доходить до того, що перший російський історичний журнал, який стала видавати Академія з 1732 р., видається німецькою мовою (“Sammlung Rußischen Geschichte”). Німецькі історики Міллер, Шлоцер і Стріттер чомусь відразу засумнівалися у слов’янському походженні росіян. Проти такої позиції гостро виступила цариця Катерина II, яка сама в цій справі взялася за перо. По відповідних державних установах було розіслано таємний циркуляр, в якому урядово запевнювалося, що росіяни, як: весь, меря, мурома, є слов’янами і походять від стародавніх Роксолянів, тобто народів розсіяних, від чого, мовляв, і виникли назви Россія, росіяни. Далі в цьому указі-циркулярі цариця писала: “Спокусливим (соблазнительным) видасться усій Росії, а ще приймете тлумачення пана Стріттера про походження російського народу від фінів”. Після такого монаршого окрику наукове дослідження російського походження надовго загальмувалося.
VI. “ДРЕВНЕРУССКАЯ НАРОДНОСТЬ”
Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублiкував свою знамениту розвiдку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного словянства”. У цiй невеликiй за обсягом працi здiйснено “смiливий i грунтовний нарис розмежування великоруського та українського iсторичних процесiв”. Тема розмежування вказаних процесiв належала i досi належить до найвагомiших проблем української iсторiографiї. “Ключовою проблемою iсторiї Схiдної Європи взагалi та України i Росiї зокрема є культурно-iсторична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирiшення цього питання — обов’язкова передумова побудови мiцного iсторичного фундаменту незалежної України”.
У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи — Карамзiна — значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст. Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия”. Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi”.
“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї. Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне — через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила”. М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги — Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй. Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою”. Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”. На вихiд “Истории” Карамзiна свого часу вiдгукнувся дошкульною епiграмою Пушкiн:
В его “Истории” изящность, простота

Доказывает нам, без всякого пристрастия,

Необходимость самовластия —

И прелести кнута.


Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською державою”. Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворянський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходилися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося”.
“Звичайна схема” — цей “возвышающий обман” — грунтується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбiнацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органiзацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу. Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межирiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.
Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (молодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Грушевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побудованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це — “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.
Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi”. А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.
Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вважають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полiтичного.
Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiвняння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї”. Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсторики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму”.
Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київської метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю — православ’я”. Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричиняють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия — что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, — вирвалось якось у Солженiцина. “Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа”. Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiдмежовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду — не вiдмежовують нi термiнологiчно, нi концепцiйно”.
Якщо визнати Київську державу Русь — за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлумачення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.
Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодержавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви”. На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи — романтизм. В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення. Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiональнi держави, а сама нацiя — найвищою природною формою об’єднання людей. Романтизм захоплювався народною творчiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності”. Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) натхненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю — в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу”. Польський поет Адам Мiцкевич назвав Україну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину”.
Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiвняльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiннiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.
Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш — письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития”.
Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал”.
Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiлькiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини”. Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелектуальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу.
Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя”. Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, українофiльський pух), що “малороси” — це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час виникнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з українською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською. “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?”. Зi шкiльної лави знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста — українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: ”I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?”.
Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“великоруси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть українськi прибульцi з Волинi й Галичини. Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi царського уряду стосовно Малоросiї.
Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргументу про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент”. Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку. “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен”.
Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други”.
Незважаючи на свою недоречнiсть, гiпотеза Погодiна-Соболєвського була такою привабливою для росiйських iсторикiв, що її прийняли загалом без особливих застережень. У дискусiї, яка за iнiцiативою українських вчених, розгорнулася навколо погодiнської гiпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов та iн. О. Шахматов дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: “Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а предками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть — нового походження”. Проти погодiнської теорiї гостро виступив Т. Шевченко в поезiї “Стоїть в селi Суботовi”.
Треба сказати, що вiдмовити гiпотезi Погодiна в оригінальностi не можна, однак iнакше стоїть справа з доказами. “Враховуючи вiдсутнiсть суцiльних мiграцiй протягом IX–XIII ст. i загальну сталiсть населення, при якiй лише в окремих та обмежених хронологiчно районах мали мiсце частковi зрушення i перемiщення, можна твердити, що в процесi етнiчної агломерацiї традицiя генетичної спадковостi мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних схiднослов’янських народiв було передусiм населення тих земель, якi в пiзнiшi часи утворили їх етнiчнi територiї”.
Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. Завоювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. “У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. “Татарські раті” спустошували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло населення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків “татарської раті”, стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на території Північно-Східної Русі”.
Як не намагалися великодержавнi iсторики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказiв масової мiграцiї населення Київщини на далеку Пiвнiч i масової мiграцiї населення Карпат до Поднiпров’я. Нi письмовi джерела XIV cт., нi археологiчнi факти, нi данi етнографiї та лiнгвiстики не пiдтверджували вигадки Погодiна-Соболєвського. “Од благодатного чорнозему,— глузував російський археолог О. Спiцин,— до глини й пiску, од степу — до лiсу, од тепла — до холоду, од добрих урожаїв — до поганих, од вола — до коня, од хати — до iзби, од великих сел — до “починкiв” (окремi селища), од легкої роботи — до важкої працi — ледве чи хтось пiде добровiльно”. За влучним спостереженням Я. Дашкевича, “пiкантним, однак, залишається висновок з погодiнської гiпотези, що українцi — за своєю етнiчнiстю — вже були i до монголо-татарiв, лише займали Галичину i Волинь”. Художньою ремiнiсценцiєю погодiнської туги за київським первородством служить оповiдання сучасного сатирика, в якому зустpiчаємо такий пасаж: “Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных националистов — присваивается наименование Москва”.
Сучасні росiйськi iсторики тепер згоднi, що версiя про велике переселення є все-таки непереконливою. “Пiд великим секретом зiзнаємося: Русь — таки нiкуди не переїжджала”.
Пiд впливом критики М. Грушевського частина вiдомих росiйських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пiчета, стали переглядати догми “звичайної схеми”. За справжню вихiдну точку росiйської iсторiї вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князiвство, так як не беруть Рим за вихiдну точку iсторики Францiї, Iспанiї, Португалiї, Румунiї тощо.
Пiсля більшовицької революцiї, здавалося, росiйська iсторична наука, проголосивши рiшуче iдейне та методологiчне вiдмежування вiд старої монархiчної iсторiографiї, зречеться карамзiнського мiфу. Iсторики-марксисти зi школи акад. М. Покровського тодi гостро виступили проти росiйського iмперiалiзму та шовiнiзму i стали дослiджувати етнiчнi процеси в Київськiй державi з рацiональної позицiї iсторiографiчної логiки М. Грушевського. “Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в “Истории” Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна сказати, в день своєї появи”. Це не суперечило тодiшнiй офiцiйнiй iдеологiчнiй лiнiї. Кремлiвськi марксисти, мрiючи про свiтове панування, вважали Росiю лише засобом для досягнення цiєї мети. Як тiльки марксистськi iлюзiї про “пожар мировой революции” розвiялися, треба було повертатися до старих мiфологем. В iдеократичнiй країнi значущi iсторiографiчнi проблеми розв’язують не вченi, а полiтичне керiвництво. А полiтичному керiвництву стало вигiдно спертися на історичний шовiнiзм.
1934 р. за пiдписами Сталiна, Кiрова, Жданова опублiковано “Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР”. У полiтично тенденцiйних зауваженнях найвища партiйна верхiвка країни вказувала iсторикам, що надалi не слiд розглядати росiйську iсторiю без урахування даних по iсторiї України i Бiлорусiї. “Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР”. Таким чином, у легко завуальованiй формi пpозвучала настанова повернутися до карамзiнської “схеми”. Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шовiнiзму. “Iнтернацiональнi гасла було залишено лише як димову завiсу, яка прикривала справжню сутнiсть держави, що вiдверто стала на шлях продовження не лише полiтики, а й iдеологiчних традицiй Росiйської iмперiї”. Почалася змiна iдеологiчних акцентiв — Пушкiна перестали називати царським камер-юнкером, Олександра Невського — класовим ворогом трудящих, Наполеона — визволителем селянства з пут феодалiзму, Льва Толстого — помiщиком, юродствуючим во Христi, кириличний алфавіт — пережитком класової графіки. “Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна “Великий русский народ”. Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радянського Союзу, а в майбутньому — всього світу”. Сучасні російські історики про це пишуть так: “Iмперський свiтогляд у радянський перiод продовжував посилюватися. Нацiоналiзм сталiнської iсторiографiї був завжди сильнiшим вiд її вульгарного марксизму, бо в тих випадках, коли два цi критерiї оцiнки приходили в зiткнення, завжди перемагав патрiотизм”.
Один з органiзаторiв голодомору 1933 р., зоологiчний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлiвський золотоверхий собор i Десятинну церкву, спецiальною ухвалою на листопадовому пленумi ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив великодержавну “схему” Карамзiна у викладаннi в українських школах.
Iнша “высочайшая” постанова щодо iсторiї з’явилася 1936 р. знову за пiдписами голови уряду Молотова i “батька народiв” Сталiна. У нiй наголошувалося, що “iсторична освiта має важливе значення для справи нашої держави, нашої партiї i для навчання пiдростаючого поколiння”. Наслiдком цiєї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистської iсторичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвiсну постанову “Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Iнституту iсторiї України АН УРСР”. Українських iсторикiв повсякчас напучували: “Працi В. I. Ленiна i Й. В. Сталiна, вказiвки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення iсторiї, постанови ЦК ВКП(б) з iдеологiчних питань мають вирiшальне значення для вивчення iсторiї народiв СРСР”. Один з тогочасних українських iсторикiв згадує: “У часи радянського панування у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi виникла i ствердилася дуже дивна концепцiя, суть якої становило переконання, що минуле можна конструювати на свiй смак i розсуд; що iсторичною iстиною є директиви начальства”.
У серединi 30-х рp. з’явилися i новi шкiльнi пiдручники з iсторiї. “У них замiсть попереднiх проклять “царськiй Росiї — тюрмi народiв” проголошувалися iдеї, вiд яких повиннi були перевернутися в гробах старi революцiонери: всi завоювання росiйських царiв оголошувалися прогресивними i такими, якi вiдповiдають iнтересам самих завойованих народiв”.
За таких обставин партiєю та урядом ревно плекався найцiннiший, найвагомiший, найулюбленiший мiф росiйської iсторiографiї, який набрав у сталiнськi часи характеру полiтичної догми, — мiф про успадкування полiтичного та культурного надбання Київської держави Росiєю, або iнакше: “Москва — спадкоємиця Києва”. Хоча, зазначимо, сам факт iснування українського народу, який займає територiю лiтописної “руської землi”, є найкращим промовистим запереченням цьому. До речi, теперiшнi росiйськi iсторики скаржаться на “гнiтюче протирiччя, з яким вже зiткнулися автори новiтнiх пiдручникiв: “Русь, мовляв “Київська”, а Київ уже п’ятий рiк “як закордон”, i вiд цiєї раптом вiдкритої реальностi нiкуди сховатися”.
Вiдкинута гiпотеза Погодiна-Соболєвського непомiтно зникла з наукового обiгу. Доля цiєї гiпотези показала, що антинаукова “звичайна схема” принципово не може мати переконливого обгрунтування в iсторичних реалiях. Вихiд знайдено в перемiщеннi питання з iсторичної площини в площину лiнгвiстики, точнiше — етнонiмiки.
Замiсть заяложених аргументiв з генеалогiї династiй, замiсть бездоказової теорiї масових мiграцiй, основним захисником “схеми” виступила двозначнiсть етнонiмiки. Грунтуються великодержавнi етнонiмiчнi спекуляцiї на пiдмiнi за формою i змiстом термiнологiї: замiсть слова “Русь” — нововигаданим термiном “Древнерусское государство”, замiсть етнонiма “русин” — нововигаданою назвою “древнерусская народность”. У росiйськiй iсторiографiї вiддавна стало звичним перекручувати схiднослов’янськi етнонiмiчнi назви на свiй лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використовується тут “прийом переназивання”. “У такий напрочуд економний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому присвоєння”. Ось, для прикладу, часто вживанi назви, що стосуються епохи Київської держави в росiйськiй науковiй лiтературi: “Киев — первая русская столица”, “единый русский народ киевских времен”, “тысячелетие русской литературы”, “начальный период русской истории”, “русские племена”, “Русская земля”, “русское государство”, “русский народ”, “русский язык” i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що цi термiни є некоректними, але “привычными словоупотреблениями”. “Однак щодо “привычных словоупотреблений”, то не такi вже вони i безневиннi. Термiни вживалися росiйськими вченими цiлком свiдомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвiчнiсть неподiльностi схiднослов’янського, а значить росiйського суспiльства в його iмперських межах. Це вiдповiдало полiтичним iнтересам iмперiї”.
Характерно, що в росiйськiй мовi вiдсутня стародавня лiтописна форма “руський”, замiсть нього користуються новою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою “русский”, а як вже говорилося, за невеликими графiчними розбiжностями ховаються iстотнi етнiчнi розбiжностi. Iншими словами, в росiйськiй мовi вiд слiв “Русь” i “Росiя” утворюється один прикметник — “русский” а слово “Русь” вживається як синонiм сучасної Росiї. Слова “древнерусский” i “русский” сприймаються як визначення одного i того ж народу на рiзних iсторичних етапах, а вiдмiннiсть слiв “давньоруський” i “український” створює враження, начебто йдеться про рiзнi етноси. Термiн “давньоруська народнiсть” застосовується “лише в україномовнiй лiтературi, але немає досi адекватного вiдповiдника в росiйсько- та чужомовнiй лiтературах, у яких термiн “древнерусская” ототожнюється з термiном “русская”. “Насправді, російські теоретичні і практичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) — “тот же русский народ”, як не завжди щире, а ми скажемо — навмисне жонглювання словами “Русь”, “русский”.
“Прийом переназивання” особливо відчутний в мовознавстві. “Омонімія визначень руської і російської мов, руського і російського народів (рос. русский язык, русский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідомість!). Звідси недиференційоване оперування терміном русский у двох об’єднувальних значеннях: а) “руський і російський” (пор., напр., “Словарь русского языка XI–XVIII вв.”) і б) “східнослов’янський”.
Про “древнерусскую народность” першим заговорив iсторик В. Мавродiн, якого справедливо називають iдеологом росiйського сталiнського iмперiалiзму. Однiєю з причин висунення iдеї “давньоруської народностi” стало небажання далi дотримуватися тези: Київська Русь — спiльна колиска трьох братнiх народiв. “Для того, однак, щоб на практицi не урiвноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народнiсть, мову, культуру”. Схiднi слов’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродiна, становили єдиний народ, одну “давньоруську народнiсть”, яка є спiльним предком росiян, українцiв, бiлорусiв — нових народiв, що виникли внаслiдок розпаду цiєї “давньоруської народностi” в XIV–XV ст. “Лише пiсля монгольського завоювання i наступного полiтичного роз’єднання окремих частин Русi видiлилися iз єдиної “русской” народностi, приблизно в XIV столiттi, самостiйнi народностi — українська, бiлоруська i великоросiйська”. Найчiткiше ця теорiя викладена в академiчних “Очерках истории СССР”, що вийшли на початку 50-х рp. “Iз окремих слов’янських племен склалася древньоруська народнiсть: iз неї згодом виросли великоруська, українська, бiлоруська, iсторична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народнiсть). Провiдна роль у цьому процесi належала росiйському народовi”. Незрозумiло, навiщо було виконувати росiянам провiдну роль у процесi утворення “давньоруської народностi”, щоб потiм її покинути? Чи предки лемкинь iз Пряшiвщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязанi, або предки карпатського гуцула i мезенського “крестiянiна” — однi i тi ж? Iсторичнi факти заперечують мавродiнську концепцiю. “Крiм голослівних тверджень, Мавродiн не дав нiяких доказiв на пiдтримку своєї теорiї”. Науковi факти свiдчать “про глибоку iсторичну самобутнiсть українського народу, своєрiднiсть його культурно-етнiчного розвитку, який не зливався з росiйською етнiчною iсторiєю нi в другiй половинi I тисячолiття, нi на генетичних шляхах слов’ян у першiй половинi II тисячолiття. Усе це iстотно пiдриває теорiю “давньоруської народностi”, яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янськiй iсторiї I тисячолiття нашої ери, доводить грубу полiтичну тенденцiйнiсть тлумачення схiднослов’янської iсторiї 6–13 ст. як росiйської, “русской”. Непереконливi причини розпаду “давньоруської народностi” через татарську навалу. “Сам результат розпаду Київської Русi, що остаточно визначився пiсля монголо-татарського завоювання i привiв до утворення бiлоруського, росiйського i українського народiв, вказує на те, що етнiчнi процеси в середовищi окремих культурно-мовних груп, навiть у перiод iснування одної держави, були мiцнiшими i дiяли стабiльнiше, нiж загальнi полiтико-економiчнi. Схiднi слов’яни, розкиданi на величезних просторах, роз’єднанi природними бар’єрами (непрохiднi лiси, болота, брак сухопутних шляхiв), нiколи не почували себе одною етнiчно-мовною спiльнiстю i нiколи її не вiдстоювали”.
1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали початок трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча й спорiднених, але вiдмiнних народiв”.
Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiльного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родоначальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.
Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування замiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домонгольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, територiя середнього Поднiпров’я”. Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi — Вiсли, на пiвночi — Балтiї, а на сходi — Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витвором усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київської архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтописання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж слов’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася безпосередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсторичнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме руського Пiвдня”.
Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсутнi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств”.
Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсторiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни — братнi, єдинокровнi народи, якi походять вiд спiльного кореня — “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску — Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiднослов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнорувалися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо. “Тези” не мали нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. “Це було своєрiдне резюме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних позицiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим братом”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марксистiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд висловлювань Маркса i Ленiна”. Через засоби масової iнформацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися найменший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно насаджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єднання “єдиного руського народу”. Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного розвитку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зовнішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією — об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразійство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)”.
Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос — “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” — зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу”.
На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.
Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехословацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський народ” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Пропагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав як спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiляцiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньоруська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в українцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський народ” — майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше — російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше — відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)”.
Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської народностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi — невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї”. Взагалі певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тоска” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю, оте голосіння над так званими “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), — усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгубленість” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля”. Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpихильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпеpiю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей”. Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки — котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з “загальноруським” деревом — усупереч своїм “націоналістичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт — у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції в СНД” тощо”. Пpоте, очевидно, за pозвалом Радянського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньоpуську наpоднiсть.
Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов80 і О. Дугін. Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка “Україна: шлях до себе”,82 в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення.

Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет