Етноніміка між наукою та політикою



жүктеу 3.37 Mb.
бет8/13
Дата14.03.2019
өлшемі3.37 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

XV. РУСИНИ
З XIV–XVII ст.ст. у науковому обігу існує велика кількість історичних документів (політичних, юридичних, церковних), які не залишають найменшого сумніву, що і в литовсько-руську і в наступну — козацьку добу національна територія України йменувалася далі Руссю, а її мешканці — русинами. Це підтверджують тогочасні літописи, хроніки, мемуари, поземельні акти, привілеї-данини, заповіти, книги записів Литовської метрики, Руської метрики і т. д. Наприклад, київського воєводу Костянтина Острозького (1526–1608) в тогочасних документах постійно називають русином. Мелетій Смотрицький так писав на порозі XVII ст. про національну ідентичність: “Не віра робить Русина русином, Поляка поляком, Литвина литвином, а народження і кров руська, польська та литовська”. У Смотрицького “русин” — це не хто інший як українець. У 1620 р. черкаський підстароста Семен Лико прокоментував королівський судовий позов, написаний до нього польською мовою, у такий спосіб: “то страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго мл., жем русин, а позви міні по полску шлеть”. Славнозвісний полеміст Іван Вишенський підписувався так: “Іоан русин Вышенскій”. Або запис датований 1616 р. “И о той дорозЪ вашей што и ляхомъ и русиномъ ся указовать”.
Аналіз величезної кількості джерел дав М. Грушевському підставу твердити, що подільська і, зокрема барська, околична шляхта в XVI ст. йменувалася в офіційних матеріалах “русинами”.
В праці “Хмельниччина 1648–1649 у сучасних віршах”, заперечуючи тезу польських істориків (додаймо і російських) про нібито виключно соціальний, а не національний характер Хмельниччини, І. Франко розглядає тогочасні польські вірші, з яких одностайно випливає, “що се було повстання руського люду. Русь піднялася проти поляків, Русь хоче вигнати ляхів із своїх границь”. У віршах говориться: “Nigdy się Mazur z Rusinem nie zgodzi” (ніколи поляк не погодиться з русином).
Класик старопольської літератури Б. Зіморович (1597–1677) у циклі віршів “Sielanki nowe ruski” так змальовує польсько-руський національний антагонізм:
Gdym go prosił, żeby mi jak swemu folgował,

Rzekł na to, żeśty Rusin, kotiuho, niedoszły,

Bo mięsem lackim ruski kości twe obrosły.
У народній думі “Похід на Молдавію” національність гетьмана Богдана Хмельницького чітко визначається — “русин”:


Ей Іване Потоцький, королю польський.

Ти ж бо то на славній Україні п’єш, гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш,

Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин,

Всю мою землю волоську обрушив.

У “Літописі Самовидця” здибуємо скаргу на польські утиски до 1648 р., коли всім було добре за винятком “аніжелі найліпшому християнинові русинові”. В іншому місці: “По смерти же князя Олелковича, в року 1340 корол полский Казимір Первий, княженіє Кієвскоє на воєводство премінил, і всю Малую Россію на повіти розділил, із русинів постановил воеводи, каштеляни, старости, судіи и прочіи урядники”.


Якщо простежити історичний розвиток термінології, то занепад старої етноніміки, зокрема терміну “русин”, започаткував Андрусівський договір. За ганебним Андрусівським договором про поділ України, укладеним між Польщею і Московщиною у 1667 році, Москва одержала Лівобережжя і “тимчасово” на два роки місто Київ, а Польща — решту українських земель, за винятком Закарпаття, яке належало тоді до Угорщини. Запорізька Січ потрапляла під спільну протекцію Польщі та Москви.
Таємна змова за спиною українського народу двох імперіалістичних хижаків — одного зі Сходу, другого із Заходу — роздерла навпіл живе тіло України. На Півдні нависала над Україною ще третя, не менш агресивна, сила — мусульманська Туреччина і її сателіт Кримське ханство. З 1672 р. Поділля перебувало під владою турків, що націлювалися на Львів і Київ. Так Україна потрапила в смертельні геополітичні “кліщі”. До речі, цей же нещадний механізм геополітичних “кліщів” зловісно проявив себе при розділах Польщі, а в новітніх часах при розгромах Німеччини у двох світових війнах. Українська козацька держава при тодішньому співвідношенні мілітарних сил встояти проти геополітичних “кліщів” не мала шансів. Зрештою, проти спільної коаліції таких могутніх тогочасних імперіалістичних держав, як Московія, Польща і Туреччина з їх грізним військовим потенціалом, не мала шансів вистояти жодна держава Європи.
Андрусівський договір дав початок жахливому періодові в історії України — “великій руїні”, коли народ терпів безперервний тягар зовнішнього тиску і внутрішніх чвар. “Руїна” закінчилася нещасливою для українців Полтавською битвою (1709 р.), після якої московські військові гарнізони остаточно засіли по містах Лівобережжя. Саме тоді (1721 р.) наступила зміна назви Московського царства на Російську імперію. Так з’явилася етнонімічна невизначеність: змішування нащодень, а не лише під гусячим пером у церковних канцеляріях, таких термінів, як Русь-Россія, русин-русскій, що довело до загрозливого для національної ідентичності баламутства. Не менш небезпечним був насаджуваний Москвою асиміляторський термін “малорос”. “Старший брат” замість “русина” став нас називати то “малорусом”, то “южноруссом”, то “черкасом” або “черкашанином”, а то й просто “хохлом”. Заступником загроженому етноніму “русин” на Лівобережжі певний час служив термін “козак”, який радше означав станову приналежність. “Козацтво, що ніколи не переставало бути лише суспільною верствою, ставало репрезентантом цілого народу, а наслідком того терміни: нарід козацький, нарід козако-руський, і заміна понять козацтва і українсько-руського народу — се річ широко розповсюджена в другій половині XVII і XVIII віках”. Відгомоном цих подій є такі слова в національному гімні:


Душу й тіло ми положим

За нашу свободу,

І покажем, що ми, браття,

Козацького роду.


В українській мові слово “козак” стало означати вільних, гордих, гарних, відважних людей взагалі. У побутовій польській мові слово “козак” означає надзвичайно відважну людину.


За таких трагічних обставин країна втрачала свою давню, історичну назву, а народ — ім’я. Про тодішню хисткість в означенні національного імені можуть свідчити записи, які робили студенти. “Українці, записуючись до університету, вказували свою національну приналежність: “українець греко-руської віри”, “козак”, “киянин”, “з України руський”, “рутен”, “з Києва на Україні” тощо”. Після полтавського погрому і жорстоких московських репресій частина козацької старшини, усвідомлюючи безнадійність історичної перспективи, стала швидко російщитися, поквапливо переходячи в розряд імперського дворянства. Характерними є тут погляди О. Мартоса, сина відомого скульптора. Він, “схиляючи голову перед могилою гетьмана І. Мазепи, меланхолійно зауважував, що його Батьківщина, втративши своє ім’я та хоробре козацтво, розділила долю багатьох інших, колись славних народів”. Процес руйнації українського етносу, перетворення його в етнографічну масу був довершений покріпаченням селян за Катерини II.
У 1793 р. в результаті чергового поділу Польщі також і Правобережжя потрапило під московське панування. Корінна людність Правобережжя — закріпачені, неписьменні селяни трималися ще тоді свого прадавнього етноніму “русин”. У тогочасній драмі київського походження полякам закидалося, що їм миліший єврей “нежели Русин”. Про широке функціонування на Правобережжі етноніму русин свідчать, зокрема, дані з етнографії. Наведемо для ілюстрації кілька прикладів. “Питав єден чоловік турчина: для чого вони мают по кілька жінок? Турчин єму відказав, жи Бог, як роздавав жінки, то турчин всамперед прибіг: то Бог єму дав кільканадцят. Прибіг поляк, — то Бог єму дав п’ять. Прибіг русин — то єму Бог дав три”. В тогочасних народних казках Правобережжя оповідається: “Як поляк русина повісив”, або як “Каже поляк до русина”. У народного подільського етнографа А. Димінського, що зібрав у 1850-х роках силу-силенну фольклорних матеріалів, за словами акад. А. Лободи, “термін “русский” найчастіше прикладається до “русина”, а не до “росіянина”. Росіян А. Димінський зве москалями або навіть “кацапами”. У волинській казці про змія говориться “як змій по Русі літав, Русом напахався, і йому Русин воняє”. Автор віршованих переробок народних приказок Поділля, славетних “Співомовок”, писав, наприклад, у вірші “Три царі” (1859):


Циган, русин, третій лях

Про то говорили,

Якби царство хто їм дав,

Що б вони робили.


Але й на Правобережжі етнонім “русин” через створене російською адміністрацією баламутство термінів став теж затрачатися.


Явище втрати етноніму не пройшло повз увагу знаменитого народознавця XIX ст. Павла Чубинського: “Малорус, там де він зустрічається з поляком, молдаванином, угорцем, там він твердо знає, що він — Русин”. А там, де зустрічався з “русским”, то розгублювався. На початок XX ст. в хотинському повіті було 112 сіл, де жили люди, які називали себе “русинами” і 22 мішаних з молдаванами села.
З погляду вищенаведеної стислої історії вживання етноніму “русин” в XIV–XIX ст. дивним виглядають такі відомості сучасного шкільного підручника: “Назва “Україна” походить від слова “край” і “країна”. Поряд з цією назвою побутували і традиційні місцеві назви: “Русь”, “Руська земля”, “Галицька Русь”, “Карпатська Русь”. Українці Карпатської Русі називали себе русинами”. Насправді не існувала “традиційна місцева назва” Карпатська Русь і, звичайно, називали себе русинами не лише мешканці цієї міфічної Карпатської Русі, а споконвіку, довший час, весь український народ. Проте, можливо, автори підручника спиралися на лист “Великому вождю товаришу Сталіну”, що його надіслала в 1944 р. до Москви купка православних закарпатських білоемігрантів та москвофілів. Вони просили Сталіна включити Закарпаття до складу СССР під назвою “Карпаторусская Советская Республика”. У листі далі говориться: “Желания и мечты наших предков были всегда те, чтобы наша область за Карпатами, заселена русинами, т. е. Руси-сынами, возвратилась к своей матери Великой Руси… сам народ именует себя: “карпаторусс”, русин, т. е. Руси-сын, вера “русская”, жена “русская”, мама “русская” и т. д. С названием: “Украина”, “украинский”, наш народ был познакомлен только под чешским владычеством, после первой мировой войны, и то интеллигенцией, пришедшей из Галичины”. З тої етнонімічної авантурної затії в той час нічого не вийшло. Ми ще вернемося потім до розгляду етноніму русин в Західній Україні.
XVI. ПРИСВІЙНИЙ ПРИКМЕТНИК
Самоназви всіх слов’янських народів є субстантивами, тобто відповідають на запитання “хто?” (наприклад, поляк, чех, хорват, словак і т. д.). Росіяни ж, дотримуючись цього правила щодо інших народів, себе називають атрибутивно. На запитання про національну приналежність відповідають: русскій, русская, тобто дають відповідь на питання присвійного прикметника — “чий?” Не кажуть русин, як це було прийнято в епоху Київської держави, а кажуть русскій. “Возьмем слово “русский”. Я думаю, если вглядеться в слово до самой глубины, можно многое понять. Слово значит гораздо больше, чем мы думаем, оно никогда не лжет. Об этом когда-то хорошо сказал Лев Толстой: Мы можем обманываться, а язык не обманывает.
Так вот, все народы мы называем именем существительным — немец, поляк, англичанин, чуваш, узбек… Даже народ, состоявший из несколько сот человек — удэгэ, саами. И только “русский” идет как прилагательное. В этом, на мой взгляд, величайший смысл”. Цей “величайший смысл” постійно привертає увагу дослідників.
“Назва “руський” (не “русин”) у московських землях — це твір штучний, накинений дуже пізно династією, хоч у відношенні до українського народу там постійно панувало почуття чужости”. Слід наголосити, що московці ні в минулому, ні тепер не вживали етноніма русин. Взявши чуже ім’я, росіяни однак мусіли його дещо перекрутити, точніше відновити свою стару перекручену форму. Справа в тому, що їх сучасна самоназва “рускіє” є своєрідним реліктом колоніальної клички слов’янізованої чуді. “Кільканадцять урало-алтайських номадних племен без культури й держави підбили київські, а пізніш новгородські культуртрегери в Х–ХІІ ст. і християнізували, нав’язавши їм богослужбову мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси (“русскіє”)”.
Отак замість терміну “русин” росіяни почали вживати термін русскій, чим стверджують, на погляд деяких дослідників, що йдеться про того, хто належить русинам. “Будучи “руськими людьми” в колоніяльно-імперському значенні того часу, ставши “руської віри” після прийняття християнства і перейшовши до вживання “руської” мови своїх культурно далеко вищих панів Русинів, стали вони самі називати себе в прикметниковій формі “Русьскіє”, а згодом “Русскіє”, однина — “Русскій” і їх прикметник — “русскій”. Уявімо собі, що у відповідь на запитання про національну приналежність поляк відповів би: польський, а словак — словацький, чех — чеський, а, додаймо, українець сказав би, що він український. “Русин” це йменник, це слово, що визначає особу, що діє, що існує; “русский” — це прикметник, слово, що означає приналежність до чогось, якусь якість того чи іншого йменника; слово “руский” означає те, що належить (чи колись належало) Русі, чи русинові, бо й дійсно, ті люди, що колись жили на московських землях, ніколи не були “русинами”, вони були тільки “русскими”, приналежними до Русі. Тим часом, як русини — то люди, що володіли не тільки своєю землею, яку ми тепер звемо українською, але й тими північними землями, що називаються “русскими”.
Часто історики середньовіччя слово “русский” пов’язують з православною церквою. “Означення “русский” треба тут розуміти як означення релігійне, а не етнічне. Русскіє — означає перш за все — православні”.
Не слід думати, що самі росіяни не розуміють усієї двозначності прикметникового характеру своєї сучасної самоназви. “Я обращаю внимание на тот факт,— пише філософ, лінгвіст та історик В. Кожинов, — что русские, кажется, один из немногих народов в мире, самоназвание которого является прилагательным, а не существительным. Кстати, в самом русском языке представители других народов (кроме русского) названы именем существительным: англичанин, грузин, туркмен, чуваш. И я думаю, что само слово русские (если вдуматься, вслушаться в его смысл) способно помочь нам понять, с одной стороны, неукорененность в древнем и прочном бытии, а с другой — тот факт, что русские — только обьединяющее начало для многих народов, живущих испокон веков на территории России”. Інші російські автори пишуть так: “русские — это некое притяжательное название, в котором главным является то, что люди принадлежат земле, русские принадлежащие России. А русины — это название самодостаточное. Такое же, как поляки, англичане, шведы или, скажем, каталонцы”.
У XVIII–XIX ст. робилися спроби, правда невдалі, виправити термін “русскій”, запровадити його вживання у субстантивній формі.
Особливо відзначалися в цьому поети, вигадуючи всяких россів, россіянів і т. п., але новотвори так і не прийнялися. Наприклад, Пушкін вживав у вірші “Воспоминания о Царском Селе” оці терміни:


Не се ль Минервы росский храм?

Воззрев вокруг себя, со вздохом росс вещает…

Бессмертны вы вовек, о росски исполины…

О, громкий век военних споров,

Свидетель славы россиян!

Царський трубадур Гаврило Державін писав:


Но что тебе союз, о Росс,

Шагни и вся твоя вселенна.


Проте вираз “росс”, “росский”, породжений високим “штилем”, став сприйматися як архаїчний і не прийнявся. Штучним і надуманим є також термін “руссы”. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією і в джерелах невідомий”. З цього приводу Г. Померанц говорить: “В самом этнониме “русские” слышится плененность, принадлежность, а не самостоятельное бытие. Китаец, турок, немец, жид — все они обозначены именем существительным, все суть сами по себе. Только русский — имя прилагательное. Были попытки ввести другие имена: русичи, россы, но они не привились. Народ сознавал себя русским (барским, царским, казенным, русским). Русские не владеют Россией; они принадлежат Руси”.
Останнім часом в устах кремлівських правителів набрала популярності назва “россияне”. Вигадав цю назву в петровські часи українець Феофан Прокопович. “Цей неологізм стане дуже модним в кінці XX ст. після розпаду совєтської імперії”. Але означає він не етнонім, не ім’я народу, а скоріше державну приналежність, в даному випадку громадян Російської Федерації.
XVII. УКРАЇНА
Термін “Україна” виводиться ще з XII ст., з відомих слів літописця про те, що 1187 р. після передчасної смерті молодого князя Володимира Переяславського “плакашася по немъ вси Переяславци… о немъ же Украйна много постона”. Йдеться тут про граничний край руської держави і під назвою Україна розуміється сучасна Полтавщина. Двома роками пізніше, у 1189 р., означається в літописі терміном Україна інша прикордонна земля — південна Галичина: “Князь Ростислав прийшов в галицьку Оукраину”.
Слово Україна за своїм походженням є народною і широко відбилася в народних історичних піснях і думах. В. Мороз вважає, що термін Україна, ймовірно, виник ще в доновітню добу і в нашому історичному фольклорі слово “Україна” асоціюється з поняттям волі. У фольклорі термін Україна “стає чимось живим, що вміє плакати над своєю недолею. В наших літописах, народних піснях і інших творах письменства бачимо, як вона “стогне”, “журиться”, “сумує й оплакує”, “лементує”. Козацькі пісні XV–XVIII ст., де зустрічаємо слово Україна, засвідчують зв’язану з цим словом високу національну свідомість: “Ой є в мене родина — вся Україна”. Козак-лицар вважав “свою Україну” дорожчою над усе:


Ой і візьміть мене, превражі мурзаки,

Та виведіть на могилу:

Ой нехай же я стану, подивлюся

Та на свою Україну!


“Ім’я України — це продукт географічних і історичних обставин української землі і народу, а ідея, з якою вона якнайтісніше зв’язана, це найрідніша дитина українського світогляду”. Саме слово “Україна” відзначається привабливою милозвучністю — збігом голосних і дзвінких звуків, а тому так гармонійно звучить в народних піснях. У фольклорі “Рідна Україна” жіночого роду і персоніфікується з матір’ю. “Це не тільки категорія граматична, а й міфологічна. Шевченко, який виріс серед народних пісень, звертався: “Привітай же, моя ненько, моя Україно”. До речі, неправильно вимовляти Украйна, Вкрайна замість Україна, бо з них неможливо утворити похідних слів. “Українці, українка, а не украйнці, украйнка, де йде накопичення немилозвучних приголосних”.


Вже понад два сторіччя точиться суперечка навколо походження етнотопоніму “Україна”. На сьогодні існує щонайменше шість розмаїтих його тлумачень. Можна їх систематизувати у такі групи: 1) далека, межова країна; 2) земля, яка лежить далеко від Києва; 3) країна, яка лежить на кордонах слов’янщини або Європи; 4) земля “украяна” плугом і мечем; 5) край, волость; 6) родова країна, уділ. Крім того, появляються тлумачення явно ненаукового змісту. Відомий мовознавець проф. Я. Рудницький, аналізуючи розмаїті погляди на походження назви “Україна”, зробив висновок: “Може, в ні одній ділянці української науки не було стільки аматорства, дилетантизму й самоволі”. Так, наприклад, останнім часом пропагується тлумачення терміну “Україна” за допомогою напівміфічних “укрів” чи “укранів”. Твердять, що якесь дрібне плем’я полабських слов’ян, що жило на прилягаючій до Балтійського моря території північної Німеччини (від VII ст. до XI ст.), начебто в доновітню добу називалося “укри” або “украни”, і тим самим “явно має відношення до назви України”. Звідси, шляхом карколомних етимологічних мудрацій, доходять до висновку, що первісним значенням назви “Україна” є земля побратимів. А втім, про напівміфічних полабських “укрів” чи “укранів” уперше заговорив російський журналіст Надєждін в 1837 році. Надєждін вважав, що Венеди, на його думку предки слов’ян, розлилися з Карпат у всіх напрямках, а серед цієї венедо-слов’янської течії, “укри-украни” попливли до Бранденбургії. Прихильники такої полабської версії чомусь міркують: “Не виключено, що вони якимось чином зв’язані з хоронімом (гр. хора — країна) Україна”. Слід підкреслити, що за дивовижним припущенням Надєждіна таїться відома імперська гіпотеза Погодіна-Соболєвського про українців як про карпатських пришельців на береги Дніпра, що нібито там зайняли місце, спорожніле по росіянах.
Можна тут згадати і таку фантазію: “Нам вдалося встановити, що уктріяни — це укі, тобто учені тріяни, як називались брахмани — найбільш освічена і впливова верства троянського суспільства. З плином часу назва уктріяни, будучи дуже престижною, поширилась на всі верстви тріянів і, пройшовши кілька стадій, набула теперішньої форми українці”. До таких фантазій треба долучити вигадки великоросійських шовіністів, які назви “Україна – українство” розглядають як продукт німецьких, австрійських чи ватіканських змов — на додаток до того вважають, що винайшли його все ж поляки. Наприклад, авторство назві “українці” приписують двом польським графам: Чацькому і Потоцькому. Легенда, що назва українці була “видумана поляками”, або німцями, чи ще кимсь, мала на меті: по-перше знищити віру самих українців в українські ідеали, по-друге мати “законне” виправдання, як казав М. Сціборський, “для переслідування найбільш завзятих і відважних”.
Етновизначальний термін “Україна” породив умовно дві школи: прихильників межівської теорії і самобутників. Останні нерідко виступають під стягом ультрапатріотизму, нехтуючи в запалі історичною об’єктивністю. Ось як аргументує свою позицію найбільш відомий із них Сергій Шелухин: “Зміст і значення українського слова “Україна” ніяк не можна пояснити змістом і значенням такого ж по голосові московського слова, як се робили з поясненням слова “Україна” проф. Грушевський, проф. Лінниченко, Цеглинський, Барвінський, Свєнціцький, В. Шульгин, князь Волконський, Стороженко, Щеглов і багато інших, чим допомогли великому політичному і культурному баламутству та шкоді проти національного, культурного, політичного і міжнародного відродження й життя українського народу.
Правдивим і науковим шляхом в сій справі пішов ще в 40–х роках XIX віку проф. Максимович, який за поясненням українського слова пішов не до польської та московської, а до української мови, з якою українські слова зв’язані органічно.
По-московськи “україна”, відносившись до землі, значить те ж саме, що по-українськи “окраїна”. В значені “окраїна московської землі”. Слово “україна” вживається в московських (наприклад в Псковськім) літописах, законах, актах.
З офіціяльного московського вжитку слово “україна” в змислі “окраїни” московці стали помалу виводити у себе з 1654 року, з якого часу вони мусили вживати його в українському змислі. Вони замінили його у себе українським словом “окраїна”, щоб уникнути плутанини й непорозумінь щодо українського народу та його території.
Московське слово “україна” виводять звичайно од “у край” (чого). Земля, яка лежить “у края” якоїсь території — се бо є “україна” тої території. Але ж по-українськи така земля зветься “окраїною”, а ніяк не “україною”. По-українськи не можна сказати “у края” чогось, а треба сказати “скраю”, “окрай”, “о краї” чогось. Вже через се одно не можна виводити українського слова “україна” од “у края” (порівн. окраєць, окрайка, окрайок).
По-українськи “окраїна” і “україна” — це цілком ріжні поняття і походять од ріжних слів зовсім не одного, а ріжного змісту. Вони походять од слів “окраяти” і “украяти”.
Слово “украяти” — значить одрізати од цілого шмат, який уявляє сам собою після свого окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, кінцями, з своїми окраїнами. Слово “україна” — се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього стає окремим цілим і має самостійне значення, сам уявляє собою світ (“Великий світ Україна та нігде прожити…”), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Се поняття відноситься тільки до землі”.
Сергій Шелухин в революцію став членом Центральної Ради, міністром юстиції в уряді Директорії, пізніше професором карного права Українського Вільного Університету й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Виступав він і як поет під псевдонімом С. Павленко і затято боровся з тезою російської історіографії, що, мовляв, назва Україна означає окраїну Росії. У 1936 р. на цю тему випустив книжку, яку в 1992 р. перевидано в Дрогобичі. Праця С. Шелухина є тепер дуже популярною. “З початку 90 рр. в Україні і в східній діаспорі стала відома книга професора С. Шелухина: “Україна — назва нашої землі з найдавніших часів”. Проаналізувавши численні джерела, в тому числі й зарубіжні, автор робить висновок про народну й споконвічну назву імені Україна для історичних земель українського народу, а лінгвістичний і етнографічний аналіз дозволив пояснити первісне значення слова як “вкраяна (відокремлена в своє користування) земля”. Власне, і в сучасному мовознавстві слова край, країна, краяти, кроїти розглядаються як такі, що мають спільний корінь — його виводять від первісного (індоєвропейського) кореня кріті із значенням відділяти, відокремлювати. Різниця лише в тому, що ось уже років триста слову “Україна” намагаються надати то значення окраїни чужої держави, ототожнюючи слова окраїна й україна, то значення пограниччя, виводячи його від словосполучення у края”. Так українці, що живуть в Росії, з вдячністю використовують погляди Шелухина. Їм здається нібито немає більш переконливих і, головне, більш достовірних аргументів в боротьбі з чоросотенськими інсинуаціями. Міф про те, що слово “Україна”означає “окраїну Росії”, звісно, серед росіян широко розповсюджений. “Побутове уявлення про Україну як окраїну Росії склалося відносно пізно і не відповідає істині. Адже поняття “Україна” було сформульоване ще в XII ст., коли Росія ні як держава, ні як етнонім не існувала. Україна — спочатку переяславська, а згодом подільська — утворилася на краю Великого Степу, і саме він відіграв в українській історії велику і не завжди конструктивну роль”.
За А. Русанівським, “назва Україна означає “внутрішня земля”, “земля населена своїм народом”. На таку думку наводить його і перша фіксація цього слова в Іпатіївському літописі “плакашася по нем (переяславським князем Володимиром Глібовичем) вси переяславци, о нем же Оукраина много постона”. Ідеться тут не про якусь “окраїну”, “околицю”, як це інколи прийнято говорити, — міркує Русанівський, — а про переяславців — найближчих земляків Володимира Глібовича і про всю рідну країну. Іншими словами, Україна — “внутрішня земля; земля, населена своїм народом”. Інший автор посилається на Пересопницьке євангеліє, де слово “Оукраина” перекладається словом “страна” і категорично стверджує: “Виведення багатьма польськими, російськими, а також українськими авторами походження етнотопоніма “Україна від слів “Оукраїна”, “край” в розумінні пограниччя, кінця якоїсь землі і таке інше вступає в глибоку суперечність з національною психологією українського народу”. Завзято бореться з “пограничниками” і діаспорний історик Ю. Книш: “Слід належно популяризувати призабуте значення — термін “Україна”, як “держава”, “батьківщина”, “край”, “область”, а не тільки, чи перш за все, “пограниччя” (точніше) “завойоване пограниччя” та розуміти, що термін “Україна” був відомий і вживаний в середніх віках як народний (демократичний) відповідник “Руської Землі” у вужчому значенні, а також відповідник інших політичних витворів староукраїнських етносуспільств… Нема найменшого сумніву при уважнім вивченні повного контексту вістки, що літописець 1187 року ужив термін “Україна” в значенні “Руської Землі” вужчої, його політичної “батьківщини”, а не якогось невиразного пограниччя”. Норман Дейвіс на цю тему пише так: “Україна — земля, по якій найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину. У стародавні часи вона була відома під назвою Скіфії чи Сарматії — за назвами тих народів, які панували у причорноморських степах задовго до приходу слов’ян. Україна займає найбільшу частину південної зони Європейської рівнини — від волзької переправи до карпатських ущелин; по ній проходить головний суходільний шлях з Азії до Європи. Її сучасна слов’янська назва означає “на краю”, що є близьким до американського терміна “прикордоння”. Український перекладач англійського історика Петро Таращук не втримався і додав таку примітку: “Тут автор повторює поширену помилку, яка грунтується на схожості слова Україна та російського слова “окраина”. Борис Грінченко у своєму Словнику української мови першим значенням слова Україна дає “країна” і не наводить жодного значення, подібного до “околиці” чи “кордону”. Таке значення практично було неможливим для слов’ян, які вважали територію теперішньої України центром слов’янських земель”.
Проте яких би аргументів не вживали “самобутники”, однак більшість авторитетних українських дослідників, які простежують поширення назви “Україна” в просторі та часі, стоять на позиціях “пограничників”. Вони вважають, що назва “Україна” виникла як назва певного краю (подібно як Волинь, Галичина, Буковина і т. д.), як назва певної (частини Лівобережжя) окраїнної руської землі. “Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в XVI в. спеціалізована в приложеню до середнього Подніпровя, що з кінцем XV віку стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли то східна Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезі суспільно-політичному і національному укладові польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Ім’я “України” зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнійших поколінь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою. Літературне відродження XVI в. прийняло се імя для означення свого національного житя”.
Видатний мовознавець Я. Рудницький писав: “…всі пояснення назви “Україна”, що в’яжуть її генезу безпосередньо з дієсловом “краяти” — ненаукові, це типові псевдології”. Взагалі проф. Я. Рудницький переконливо доводить, що “значеневий розвиток слова “Україна” в напрямку “землі, країни взагалі”, почерез проміжну стадію “меншої просторової одиниці, частини землі” ішов з первісного значення “межівської землі, пограниччя”.
Якщо навколо тлумачення етноніму “Україна” досі точаться жваві суперечки, то стосовно первісного місцерозташування особливих принципових розходжень немає. Усі сходяться на тому, що назва Україна появилася на означення середнього Подніпров’я, що межувало з великим степом. “Замітне те, що як колись у княжих часах із Києва поширилася на всі землі нашого народу назва “Русь”, так само в часах Козаччини поширилася звідти назва “Україна”. В’ячеслав Липинський відзначав: “Є річчю характерною, що клич відродження вийшов з тієї самої наддніпрянської полянської землі, що в перший період, в часи Київської держави називалася Русь, — а в другий період, починаючи з XVI ст., звалася Україною”. Власне, ця обставина була запорукою поширення нового етноніму.
Треба пам’ятати, що термін Україна пройшов семантичну еволюцію. “На початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідало колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючи Київщину”. Про семантичну еволюцію поняття Україна пише Р. Шпорлюк. “Не менш поширеним, ніж міф, що Україна була три з половиною століття частиною Росії, є неправильні тлумачення значення назви “Україна”. Звісно, в найбуквальнішому розумінні назва “Україна” справді означає “окраїна”. Проте ця назва в нинішньому, сучасному розумінні дуже відрізняється від того значення терміну “Україна”, яким послуговувалися в минулому поляки та росіяни для означення своїх прикордонь, своїх досучасних “Україн”. (Тому предки сучасних українців теж вели мову про Україну, та не називали себе українцями). Ба більше, те, що поляки називали “Україною” в один час, вельми відрізнялось від того, що вони називали “Україною” в інші часи; так само можна сказати про росіян та їхні “України”. Важливо те, що наприкінці дев’ятнадцятого століття народ, нині знаний як українці, почав називати себе українським, а свою Батьківщину — Україною”. “Слово “Україна”, означає, на думку багатьох, погранична земля й спершу стосувалася справді пограничної смуги, що в ній коренилася козаччина. Перенесення козацької системи з пограниччя на волость сприяло поширенню й популяризації назви “Україна”, що їх тепер стали уживати — зразу тільки в розмовній мові, — як назви всієї території, яка опинилася під козацькою юрисдикцією. Нове ім’я ступнево замінило традиційне, “Русь”, що виводилося від середньовічної Київської держави”. Такого ж погляду дотримувалися українські географи С. Рудницький, М. Дольницький, В. Кубійович. Географи наголошували, що Україна “є межовою країною Європи, лежить на переході до Азії й до її степово-пустинної частини, лежить на окраїнах Середземного моря, лежить на пограниччі лісів і степів”.
З москвоцентричної та варшавоцентричної точки зору, можливо, назва Україна виглядає соромливою термінологічною вадою, мовляв, якась там околиця чи то Польщі, чи то Росії. З києвоцентричної точки зору назва Україна, українець виглядає терміном з глибоким історичним достоїнством, як назва країни і народу “розташованого на Великому степовому кордоні між Європою і Азією”.
Геополітично Україна поділяється на три взаємопов’язані частини: центральноєвропейська, східноєвропейська і південно-середземноморська. Разом вони творять Великий кордон між Європою і Азією, кордон, який для західної цивілізації відіграв і відіграє винятково доленосну роль. В інтерпретації Декалогу українського націоналіста про цей кордон мовиться з містичною гордістю: “Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя”. В кожному разі тепер суперечки між “самобутниками” і прихильниками межівської теорії позбавлені політичного значення. Російське та польське тлумачення семантики назви Україна від слова “окраїна”, яке викликало таке роздратування, безповоротно втратило гострий політичний сенс околиці чи периферії будь-чого. “Україною став означуватися географічний простір, що простягався від земель донських козаків до північних графств Угорщини, від гирла Дунаю до точок північніше Сум та Харкова”. Видатний дослідник і популяризатор нашого нового етноніму Б. Барвінський ствердив: “від XVII ст. єствує нове загальнонародне ім’я: “Україна”, “українець”, “український”, котре вже тоді обняло усі наші народописні землі”. Сучасна територія Української держави є вдвічі більшою від території Польщі та більшою від основної етнографічної території т. зв. “Центральної Росії”. “Навіть поверховий погляд на мапу Європи дає зрозуміти, що такий обшир не може бути “околицею” або “периферією” будь-чого”. Іншими словами, спекуляції навколо походження етнотопоніму “Україна” носять тепер вже чисто академічний, кабінетний характер. “Для сучасного українця, який серцем відчуває, а звідси й усвідомлює семантику назви свого краю, Україна в її державному статусі й культурних завоюваннях не перегукується ні з якою порубіжністю, а тим більше периферійністю, бо такі поняття стосовно неї, коли й не цілком відійшли в забуття, то грунту для живучості не мають. Для нього вона стає батьківщиною, а, отже, й позицією громадянства, предметом нашої національної гордості й любові, вболівань і турботи і, разом з тим, прилученням до всесвітньої федерації міжнаціонального духовного єднання та до скарбниці цінностей загальнолюдської цивілізації”. Всі означення, на підставі розмаїтих тлумачень походження терміну Україна, поступилися одному значенню: Україна — етнографічна територія великого українського народу. Твердження польського історика Грондського (XVII ст.) та його послідовників, що Україна є “окраїною Польщі”, чи російського історика Карамзіна (XIX ст.) та його послідовників про “окраїнне положення в Російській імперії” є застарілими політичними тенденціями, які в сучасних, а тим паче в майбутніх реаліях не грають жодної ролі.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет