Гомер (viii— VII ст. До н е.)



жүктеу 75.64 Kb.
Дата15.04.2019
өлшемі75.64 Kb.


ГОМЕР

(VIII— VII ст. До н. е.)
Гомер — найвидатніший і найлегендарніший співець анти­чності і, мабуть, найвідоміший поет світу. Для численних поко­лінь знайомство з античною культурою і світовою літературою незмінно починається з гомерівських поем «Іліада» та «Одіссея». Герої цих поем — Ахіллес, Агамемнон, Одіссей, Гектор, Паріс, Пріам, Єлена Прекрасна, Пенелопа, Андромаха, Гекуба — давно стали хрестоматійними, міцно увійшли в ужиток західної та слов'янської культур.

Для еллінів (греків) їх творець був предметом гордощів, уосо­бленням мудрості й художньої досконалості, майже богом. Слово «поет» у них асоціювалось зі словом «Гомер», а поеми «Іліада» і «Одіссея» вважались священними. Відомо, що в першій поло­вині VI століття до н.е. афінський законотворець Солон звелів виконувати поеми Гомера на державних святах Панафіней, а в другій половині цього ж століття за розпорядженням тирана Пісістрата спеціальна комісія із чотирьох чоловік зробила пер­ший запис гомерівських поем. Відтоді освіта в античності почина­лася з поем Гомера й ними ж закінчувалась. Видатний грецький філософ Платон так оцінив значення Гомера для Греції: «... Цьому поету Греція зобов'язана своїм духовним розвитком».

У той же час, попри таку популярність Гомера, про нього май­же не існує достовірних відомостей. Немає єдиної думки ні про час його народження (різні грецькі письменники розміщали період його життя між XII і VI століттями), ні про місце народження, хоча більшість джерел називають Іонію. В античній літературі іс­нує аж дев'ять біографій Гомера, які складаються з міфів та каз­кових оповідок. Загальна ж думка античності малювала його слі­пим і старим співцем, натхненним музою, який мандрував Грецією, сам складав і виконував свої поеми, тобто був аедом. Йому при­писували не тільки «Іліаду» й «Одіссею», а й багато інших поем. Існують також гомерівські гімни, які, за твердженням спеціалістів, не мають ніякого відношення до Гомера, бо написані вже після вірогідного часу життя співця, тобто після VIII-VII століть.

Ще з античних часів традиційно вважається, що Гомер є одно­осібним творцем «Іліади» і «Одіссеї», хоча існує «теорія малих пісень», «теорія зерна», згідно з якою Гомер був творцем тільки однієї невеличкої поеми, розвинутої іншими авторами в два тво­ри, тощо. Дослідження художніх особливостей поем, здійснені у минулому столітті, схиляють вчених до думки про те, що і «Іліада», і «Одіссея» створені одним і тим самим автором, тобто лю­диною, яка відома під ім'ям легендарного Гомера.

Обидві поеми належать до жанру героїчного епосу, характер­ними рисами якого є масштабність зображуваних подій, у яких беруть участь відомі історичні, легендарні або міфологічні герої. З цієї точки зору, «Іліада» і «Одіссея» є неперевершеним зраз­ком героїчного епосу.

Сюжети обох поем базуються на матеріалі одного з найвідоміших давньогрецьких циклів міфів — Троянського. В основі цього циклу лежать події загальногрецького масштабу, які поєд­нують родове прокляття, що тяжіє над нащадками відомого героя Тантала, з легендарно-історичною боротьбою грецького народу з багатою малоазійською державою Троєю (Іліоном).

Згідно з цими міфами, син верховного бога Зевса герой Тан­тал (героями звались діти, народжені від тимчасових шлюбів бо­гів та богинь із земними жінками й чоловіками), допущений до бенкетів олімпійських богів, вирішив перевірити їхню прозо­рливість. Він запросив їх до себе і почастував м'ясом зарізаного ним власного сина Пелопа. Боги жорстоко покарали за це не тіль­ки самого Тантала, кинувши його у потойбічний світ Аїд, де він, стоячи по підборіддя у воді з навислими над ним соковитими пло­дами, не може втамувати ні голод, ні спрагу; але наклали про­кляття і на весь його рід. Ідея невідворотності покарання всіх членів роду, де був скоєний злочин проти божественних настанов Правди і Справедливості, була наріжним каменем олімпійської міфологічної свідомості. Це прокляття тяжіє і над одним із голо­вних героїв «Іліади», аргоським царем Агамемноном, воєначаль­ником всього грецького війська під Троєю, який змушений був принести в жертву свою доньку Іфігенію, щоб відбувся цей похід, і який був задуманий вдома власною дружиною Клітемнестрою після переможного повернення із-під Трої.

Другий мотив Троянського циклу міфів — похід греків до Трої і її десятирічна облога з метою визволення найвродливішої жінки Греції Єлени (доньки Зевса від цариці Леди), яка стала дружиною спартанського царя Менелая — брата Агамемнона. Коли ж Зевс вирішив покарати людей і героїв за їх безчестя, він віднайшов хитромудрий план розпочати війну між греками й троянцями. Зі­бравши великий бенкет з приводу шлюбу між морською богинею Фетідою і царем Пелєєм, батьком майбутнього героя Ахілла, Зевс не запросив на нього лише одну богиню — богиню чвар Еріду. Розсерджена Еріда кинула на стіл бенкетуючим золоте яблуко з надписом «Найкрасивішій», за яке почалася суперечка між олімпійськими богинями: жінкою Зевса Герою та його донь­ками Афіною — богинею мудрості та Афродітою — богинею ко­хання. Вирішити цей спір Зевс доручив троянському царевичу Парісу, який віддав яблуко Афродіті, котра закохала Єлену в Паріса, який прибув в гості до Менелая. Паріс викрав дружину Менелая і повіз її до Трої. За закликом Менелая і його брата Агамемнона ображені греки вирішили силою повернути Єлену. Так почалась десятирічна війна з Троєю, в якій взяли участь май­же всі грецькі царі та герої: Ахіллес, Агамемнон, Менелай, Одіссей, Аякс, Діомед, Нестор, Філоктет та інші. Така міфологічна мотивація троянської війни. Насправді ж причиною її виникнення було торгівельно-економічне суперництво між Грецією, для якої життєво необхідними були малоазійські та причорноморські зем­лі, а на шляху до колонізації стояла багата й могутня Троя.

У своїх поемах Гомер дотримується міфологічної версії виник­нення війни. Про це свідчить не тільки наявність у них міфологіч­них героїв і самої Єлени серед троянців, але й богів, котрі беруть активну участь у змальованих подіях на боці греків (ахейців) або на боці троянців в залежності від ставлення до рішення Паріса щодо золотого яблука. Так, ображені цим рішенням Гера та Афіна незмінно перебувають на стороні греків, а Афродіта зі своїм коханцем Аресом, Аполлон, Посейдон, Артеміда допо­магають троянцям.

Майстерність Гомера полягає у відборі епізодів та їх побудові у захоплюючі сюжети, що розгортаються в епічні картини воєн­них дій, і соціального життя давньої Греції таким чином, що поеми стають неперевершеними поетичними енциклопедіями того часу. Грандіозна поема «Іліада», яка налічує 15693 віршованих рядки, розповідає лише про 51 день десятого року облоги Трої незадовго до її падіння.

Своєрідність цієї поеми вже в структурі її композиції, адже вона народжується, наповнюється подробицями й деталями, роз­гортається у всеосяжну картину життя, звичаїв, моральних засад, культури античного світу із маленького зернятка, із піщинки в плині часу — гніву Ахілла внаслідок його сварки з воєначаль­ником усіх греків Агамемноном.

Сварка виникла через пихатість та нерозумні вчинки Агамемнона. Він грубо образив жерця Аполлона Хріса, який прийшов у грецький табір, щоб викупити свою доньку-полонянку Хрісеїду. Ображений Хріс звертається за захистом до Аполлона, і той на­силає на грецьке військо «пошесть лиху», якої греки не можуть позбутись. На загальних зборах греків з цього приводу Ахілл про­понує Агамемнону, трофеєм якого є Хрісеїда, віддати її батьку. Врешті-решт Агамемнон погоджується за умови, що Ахілл від­дасть йому свою полонянку Брисеїду. Той і розгніваний такою не­справедливістю: адже він несе на собі головний тягар війни (він бере участь у всіх боях, він завжди попереду, в той час як Агамем­нон не розуміє своєї помилки).

Після цього осмілілі троянці на чолі зі своїм героєм Гектором, сином троянського царя Пріама і братом Паріса, починають тіс­нити греків і наближаються до їхніх кораблів, погрожуючи їх спа­лити. Щоб врятувати греків від розгрому, найближчий друг Ахіл­ла Патрокл вдягає, з дозволу Ахілла, його озброєння і відганяє троянців, але сам гине від руки Гектора. Тільки після загибелі Патрокла вщухає гнів Ахілла на ахейців, обертаючись тепер на тро­янців, і він замиряється з Агамемноном, який визнає свою прови­ну, пояснюючи її засліпленням, насланим Зевсом, Долею і богинею помсти Еринією (пісня XIX). Вдягнувши нове озброєн­ня, яке на прохання його матері Фетіди викував сам Гефест, Ахілл своєю невгамовною жадобою помсти наводить жах на троянців, заганяє їх за мури цитаделі й вступає у двобій з Гектором. Завер­шується «Іліада» смертю Гектора (пісня XXII), іграми на честь Патрокла (пісня XXIII) і драматично напруженою і зворушливою сценою викупу тіла Гектора, коли засліплений ненавистю до Гек­тора, невмолимий Ахілл поступово проникається співчуттям до батьківського горя старого Пріама й не тільки віддає йому тіло сина, а й обіцяє дванадцятиденне замирення для достойного по­ховання троянського героя.

Отже, головною рушійною силою сюжету «Іліади» є гнів Ахілла. Поема завершується, коли вичерпується гнів героя. . У той же час цей гнів органічно вводить в структуру оповіді чис­ленні батальні сцени, сцени життя олімпійських богів, описи ко­раблів (пісня II), озброєння (щит Ахілла — пісня XVIII), генеа­логічні довідки і таке інше. На цьому тлі виразно вимальовуються постаті численних героїв і головних олімпійських богів, які в по­емі надзвичайно олюднені, з'являються поряд з героями, вступа­ють з ними в переговори, Допомагають їм порадами, б'ються по­ряд з ними і навіть між собою (пісні V, XX, XXI).

Для більш виразного змалювання героїв Гомер використовує не тільки урочисто-монументальний стиль оповіді, (віршований розмір — гекзаметр-шестимірник, тобто шестистопний дактиль), але й такі прийоми, як постійні епітети (Ахілл богосвітлий, прудконогий; Феб дальносяжний; Зевс темнохмарий, громовладний; Афіна ясноока; Гектор шоломосяйний); повтори цілих віршів або їх частин; неспішні, урочисті промови.

Гомерівському епосу притаманні також такі риси, як об'єк­тивність і докладність опису всіх речей, які опиняються в полі зору поета; традиційність світоглядних і моральних засад; велич­ність і врівноважена спокійність; героїзм зображуваних подій і поведінки персонажів, які позбавлені суто егоїстичних рис і дріб'язковості.

Найбільшою мірою рисами епічних героїв (величність, над­мірна фізична й моральна сила, патріотизм, мужність) у Гомера наділені Ахілл, Гектор і Одіссей — герой другої поеми. У центрі цієї поеми — доля багатостраждального Одіссея, активного учасника облоги Трої, який впродовж десяти років після її падіння (саме завдяки його хитрощам і його хоробрості) не може діста­тись рідної Ітаки через гнів Посейдона. Але долаючи всі пере­шкоди, які вимагають надлюдських зусиль (зустрічі з фантастич­ними потворами Сціллою та Харибдою, сиренами, циклопом Поліфемом, велетами-людоїдами-лістригонами), відмовляючись від спокуси безсмертя, яке йому пропонує закохана в нього німфа Каліпсо, Одіссей наполегливо рветься додому до вірної Пенелопи і сина Телемака.

В «Одіссеї», яку за жанром можна визначити як пригодницько-фантастичну поему, Гомер вперше в світовій літературі створює неперевершений взірець жіночої вірності — образ Пенелопи, яка двадцять років чекає повернення свого чоловіка. Він же ви­користовує і дуже поширений в подальшій художній творчості при­йом щасливої кінцівки: адже чекання Пенелопи винагороджується по­верненням мудрого, як і раніше, могутнього й люблячого Одіссея.

Вірними й на сьогодні залишаються слова античного філосо­фа Діона Хризостома (Златоуста) про те, що Гомер кожній люди­ні, незалежно від її віку, дає рівно стільки, скільки вона в змозі взяти.

На думку відомого французького поета і теоретика Нікола Буало, в творіннях Гомера прихований неоціненний скарб, і вони на всі віки залишаються джерелом насолоди і видатних уроків мудрості, добра, справедливості й краси.


ЛІТЕРАТУРА: І.Лосева. Ф. Гомер.—М., 1960; Те ж саме: М., 1996 (Серія: ЖЗЛ).; 2. Полонська К. П. Поэмы Гомера.— М., 1961.; 3. Са­харини Н. Г. Гомеровский эпос— М., 1976.; 4. Флоренсов Н. Троянская война и поэмы Гомера.— М., 1991.; 5. Шталь И. В. «Одиссея» — героическая поэма странствий.— М., 1978.


Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет