Маклена граса



жүктеу 455.21 Kb.
бет1/4
Дата17.04.2019
өлшемі455.21 Kb.
  1   2   3   4

МАКЛЕНА ГРАСА

ДІЯ ПЕРША



I

1

Вдосвіта А н е л я будила матір - неголосно, схвильовано:


- Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!
М а т и. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У тата знову ядуха?
А н е л я. Ні-ні! Тато спить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом... До десятої години треба... Ой мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз!
М а т и. Ти ще не лягала спати?
А н е л я. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Віддає руку й серце.
М а т и. Пан Владек?
А н е л я. Пан Владек!
М а т и. Зарембський? Наш хазяїн?
А н е л я. Я й сама зразу не повірила, поки він не став навколішки... ось так... (Стала на коліна, цілує матері руку). "Анелю, - говорить, - Анелю!.. Будь мені за дружину..."
М а т и (сама до себе). Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді... Адже це сон... Авжеж, сон!.. (Лягає). Матінко Божа, - сон!..
А н е л я (цілує матір). Мамо!..
М а т и. Со-он!..
А н е л я. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський - мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню?
М а т и. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.
А н е л я. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. "Варшавські панянки, - каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, - каже, - панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!.."
М а т и. Так і сказав?
А н е л я. Точнісінько.
М а т и. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк...
А н е л я. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати. Без нього тут справи погані - страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме. І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене...
М а т и. Стривай, Анелько, стривай... (Іде до вікна, відчиняє, щипає себе). А таки й справді не сон... Та я не певна, чи зрадіє тато. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. "Коли б мені, - казав, - дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером". Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки - неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й треба ж, нарешті!.. Ти справді панянка на порі... (Поцілувала Анелю). Побалакаю... Може, навіть завтра... Завтра свято...
А н е л я. Мамо! Треба сьогодні!
М а т и. Сьогодні - не знаю... Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує. Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?
Десь кашляють.
Тсс... Здається, вже встав... Ні, не можна сьогодні.
А н е л я. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що поговорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої... татової відповіді... Мамусю! Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш...
М а т и. Ой Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. (Зачиняє вікно). І радість. Трах!.. Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!..

2

З підвалу вилізла М а к л е н а. Крикнула вниз, у віконце:


- Христинко, вставай! Поки рано - на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти - трісочки, я - кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидить на прив'язі біля будки кінець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небі). А он гуси летять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш - мама нам розказувала! (Наспівує мотив із казки про Івасика-Телесика.)
Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть...
(До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схід, далеко).
Та понесіть туди, туди,
Туди, куди я думаю...
(До Христинки вниз). Ой Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справді її несуть гуси). Проща-ай! (По паузі). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! (Збирається йти). По дорозі я тобі розкажу щось цікаве-прецікаве. Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай!

3

А н е л и н б а т ь к о з ґанку:


- Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ґанком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря. А ви надто галасливі. Особливо ти.
М а к л е н а. Прошу в пана пробачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що він зневажливо мовчить, вона - пошепки). Христинко, чуєш? Зараз мені вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить - сидить над нами, на ґанку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?
З б р о ж е к. Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з діда-прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?
М а к л е н а. А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.
З б р о ж е к. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять батькам малят, але ніколи - чуєш, ніколи - не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти...
М а к л е н а (наїжилася). Знаю. І малят вони зовсім не приносять... (Пошепки). Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобі!
З б р о ж е к. Знову ти не думаєш. Навіщо, наприклад, ти її будиш? Поратися? Але ж у вас анічогісінько нема. Працювати? Ви вже місяць безробітні. Чи, може, їсти? Тоді так і скажи: вставай їсти! Вона вмить схопиться.
М а к л е н а (раптом нервово, з хворобливою злістю). Вставай, кажу! Вставай, а то дам! Їй же богу, поб'ю! Поб'ю, поб'ю!
З б р о ж е к. Ну от... Вона тому й не встає. Хіба ж так можна? Будить, щоб побити. Та ще таку маленьку. Це вже занадто навіть для вас, жебраків. Це - як дорікав мені за комірне твій батько. "Знущання", "здирство", еге ж! (До Стефана Граси, який, насилу переставляючи набряклі ноги, вийшов з підвалу). Це вже, як ти говорив мені, пане Стефане, тиранство. Тираном мене вважає пан Стефан, а я йому й сьогодні перший кажу: добридень! Га?

4

Г р а с а (глухо). Добридень!


З б р о ж е к. Я дочку уму-розуму вчу. Будити, кажу, коли нічого їсти й робити, будити таку маленьку дівчинку, щоб побити її, - хіба ж це не тиранство, кажу?
Г р а с а (до Маклени). Навіщо ти її будиш?
М а к л е н а. Вона сама просила...
Г р а с а. Навіщо?
М а к л е н а. Але ж вам сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала... Ми з нею разом надумали раненько на кана... на базар...
Г р а с а (перебив). Іди додому!
М а к л е н а. ...Поки інші не розхапали...
Г р а с а. Я маю поговорити з паном Зброжеком. Іди! (Почекавши, доки Маклена пішла в підвал. До Зброжека). Вам хочеться ще раз нагадати про комірне, то краще нагадайте мені. Це буде розумніше.
З б р о ж е к. Розумніше було б уже не нагадувати, а прямо звернутися до поліції, а то й в дефензиву. А я й справді такий дурень, що не тільки не звертаюсь, а навпаки: коли мені заважають уже думати про власні інтереси на моєму ж ґаночку, я ще говорю з нього. Та як говорю! Неначе це не мій ґанок, а сеймова трибуна, і я тут не господар, а щонайлівіший соціалістичний депутат, перепрошую на слові...
Г р а с а. Та пан тут і не господар, а тільки орендар, маклер. Вчора наш страйковий комітет додав іще одну вимогу, якої ми будемо домагатися, хоч би ще місяць довелося голодувати, хоч би пан маклер вигнав мене з цього підвалу, - і доможемося!
З б р о ж е к. Яка ж вимога?
Г р а с а. Щоб зовсім не було квартирних орендарів і маклерів. Геть їх! Так уже сказали пепеесівці. І ви будете тут не орендарем, а службовцем, з такими ж правами, як і я.
З б р о ж е к. Я вже вище на цілий поверх.
Г р а с а. Буде пан вище на поверх, на два, та не буде вище, ніж наші права. Так говорили пепеесівці.
З б р о ж е к. Моя програма досі була така: всі ми не власники, а лише орендарі свого життя. Та коли, ти кажеш, ви почали вже домагатися ліквідації орендарства і таке інше, то доведеться, хай милує мене Бог, стати власником свого життя. Але куди ви штовхаєте світ, товариші? Куди? Вам здається - в свій бік, а виходить навпаки. Ось я був звичайнісіньким орендарем цього будинку, маклером, а стану тут господарем. А пепеесівцям скажіть, Стефане, що по золотій драбині можна перелізти через будь-які високі права.
Г р а с а. Тоді я скажу, що нам комуністи кажуть: навіть золота драбина стоїть на наших підвалах. Підкопаємо! Перекинемо! Не станете!
З б р о ж е к. Це так говорив Окрай. Кривенький. Уже не говоритиме. Ого! Сьогодні ж стану. Не віриш? Так ось же, не встигнеш дійти ти і страйкарі сьогодні до фабрики Зарембського, як ви почуєте: ваші вимоги не тільки не задоволені, але всіх вас звільнено. Фабрику Зарембського й ось оцей будинок його продають з молотка! Еге ж. Криза трясе Польщу, як чорт суху осику. Криза потрясає світ. У всіх голова йде обертом, навіть у лікарів. А коли у всіх голови йдуть обертом, і навіть у лікарів, то в маклерів вони менше паморочаться, і тоді маклери пишуть рецепти навіть для врятування світу. Еге ж! Але ближче, ближче до нас. Фабрика сьогодні продається. Немає покупця. А коли нема покупця, тоді її купує маклер. Перед цим він тільки розмірковує, що вигідніше виробляти на цій фабриці: консерви, як раніше, цигарки чи ручні гранати. А коли він про це думає, треба, щоб той, хто живе під ґанком, не заважав йому думати! Рахувати! Міркувати! Підраховувати!
Г р а с а. Пан Зброжек тоді скаже "гоп", як вискочить он на той балкон. А доти він як був, так і буде тут підпанком. І маклером. Думайте, та не заважайте і нам. Не затьмарюйте ви перші неба! Не загорожуйте сонця! А то вдарить буря! (Пішов).

5

Визирнула ж і н к а З б р о ж е к а:


- Ти вже встав, Юзю?
З б р о ж е к. Так! Сьогодні мій день! Ось він уже почався. Ранок - як банк, сонце - як золотий долар. Ще одна, остання година. (Глянув на годинника). Ні! Банк відчиняється о десятій, ще три години, ще три години, лише три години - і я заспіваю, крикну... Що я крикну? Ага! Я буду гучно приказувати: дивен - Бог! Дивен - Бог! Дивен - Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Дати тобі кави?
З б р о ж е к. Дивен - Бог! Дивен - Бог! Дивен Бог!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Що з тобою? У тебе зараз такі очі...
З б р о ж е к. Які?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Надто блискучі якісь...
З б р о ж е к. Блискучі? Будуть золоті! Дивен - Бог! Дивен - Бог! Бог - дивен! Дивен - Бог! Та я колись, іще хлопчиком, любив складати з камінців палац з високим балконом. Він сто разів розвалювався, але я його знову будував і, коли доводив до кінця, починав славити Бога: дивен - Бог, дивен - Бог! Коли ж руйнувався - лаявся: чорт - Бог, чорт - Бог, чорт - Бог!.. Зараз я добудовую одну справу, як палац з балконом. Двадцять три роки вивершую її. Це значить - двісті сімдесят шість місяців, сто дев'яносто вісім тисяч сімсот двадцять годин. І ось залишилось три. Через три години я зійду он на той високий балкон! (Показав на балкон Зарембського). Анельку зведу! Як на трон! І фотографа покличу. А сам позаду неї питиму каву, і ти (до жінки) праворуч од мене. Ні, ліворуч, бо праворуч стане наш майбутній зять...
Ж і н к а З б р о ж е к а. Юзю! Ти вже, слава Богу, все знаєш. Ах, яка це радість! Уяви, я щойно збиралася сказати тобі про це, а ти вже знаєш. Я кажу Анельці: татові ніколи, зачекай, а ти вже все знаєш - і про балкон, і про каву, Юзю! Адже це таке щастя, така честь, така висока честь, що в мене зараз голова іде обертом! Подумай тільки - сидіти на такому високому балконі, на такому шляхетному балконі, а праворуч - пан Зарембський, наш зять, подумай!..
З б р о ж е к. Бачу, що в тебе справді в голові запаморочилось. Я відчиняю двері на балкон Зарембського аукційним молотком, купую за півціни його фабрику і цей будинок, то за це Зарембський, у якого гонору більше, ніж у мене в банку грошей, стане зятем, подумай-но, баб'яча голова!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Та як же ж це? Так він освідчився вже Анельці в коханні, віддає їй руку й серце...
З б р о ж е к. Хто?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Пан Владек Зарембський.
З б р о ж е к. Ти встала чи досі ще спиш?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Я вже не знаю. Я казала Анельці, що це сон, а вона божиться, що ні. Навколішки став, ось так. (Показала). "Анелю, - каже, - Анелю, ви, як весняна берізка в костельній ограді..." Анеля мені теж про цей балкон і каву... Я й подумала, що ти про це вже знаєш.
З б р о ж е к. То це насправді було?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Що?
З б р о ж е к. Що Зарембський освідчився Анелі?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Я не знаю. Анелька божиться, що освідчився.
З б р о ж е к. Коли?
Ж і н к а З б р о ж е к а. Сьогодні вночі. Я сама віри не йняла, Юзю. Думала, що Анелька вві сні прийшла і розповідає це. Але встала, вмилася, Богові помолилась і ще раз звеліла Анельці розказати. Освідчився. "Я, - каже, - бачив у Варшаві панянок, але такої, як ви, Анелю, немає в цілому світі, такої ніжної і чистої, як берізка в костельній ограді". А який він шляхетний, Юзю! Який вихований! "Спитайте, - каже, - зараз же спитайте, Анелю, у вашого тата, як він поставиться до мого сватання, що скаже, яке буде його слово". Просив, щоб ти сьогодні ж дав відповідь. Дуже просив, щоб сьогодні. До десятої години - Анельку просив. Між іншим, у Варшаву вже не їде, житиме тут, тому що справи на фабриці склалися дуже погано і потрібно, каже Анельці, налагодити...
З б р о ж е к. На Анельчині, тобто на мої гроші? Гого! Тепер я зрозумів усе. Криза закрила йому фабрику, як гробар труну. Консерви гниють, робітник не пішов на зменшення зарплати, страйкує, кредитори напосідають, банкрутство, фабрика продається з торгів. Зброжек купує - пішла вчора чутка. Так він надумав: одружуся з дочкою Зброжека і на його гроші відкуплю в нього ж свою фабрику. Дзуськи! Пан Зброжек думав про цю фабрику трохи довше. Він складав свої думки про неї двадцять три роки, по камінцеві, як палац у дитинстві. Та щоб пан Зарембський зруйнував тепер цей палац за одну мить в такий нахабний спосіб - через любовний перелаз? Го-го-го! У нього ще голова, видно, не закрутилась. То завтра закрутиться і крутитиметься навколо мене, як земля, кажуть, крутиться навколо сонця. Ось тоді, можливо, я й візьму його за зятя.
Ж і н к а З б р о ж е к а. А може, ти купив би у когось іншого фабрику, Юзю?
З б р о ж е к. У дуже розумного чоловіка завжди дурна жінка - так кажуть. І навпаки. Та не куплю сьогодні я, то завтра купить хтось інший і скаже нам - киш із цього двору. А купити в когось іншого ще бракує грошей, голубко. Треба думати, голубко, а не крутити розумом, як теля хвостом. Дай мені новий піджак, я зараз піду в банк, а звідти на торги. На торги до зятя! Го-го! До зятя!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ох, Юзю! Ти жартуєш, а він такий шляхетний. Адже він справжній шляхтич з дуже старовинним гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Яку дати відповідь?
З б р о ж е к. Що? Нічого! Як? Ніяк! А втім, стривай. Ти кажеш, він сьогодні просить відповіді? До десятої години? Тобто до сьогоднішніх торгів? Тоді хай Анелька скаже йому так: до десятої години і увесь сьогоднішній день татові ніколи. Та якщо пан Владек справді - чуєш? - справді полюбив Анельку, хай приходить через три дні.
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ти даєш згоду?
З б р о ж е к. Без фабрики. (Пішов).
Ж і н к а З б р о ж е Не минуло й години, як пишно вбрана Анеля вже чекала пана Зарембського кінець двору в саду. Щохвилини позирала на ручний золотий годинник-браслет. Навіть труснула - чи не зупинився. Бачить - вийшла з кошиком Маклена.
А н е л я. Маклено! Маклено! Почекай хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ох, я забула, що у вас немає годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година по сонцю?
М а к л е н а. А навіщо по сонцю, коли я щойно чула, як на магістратській башті пробило три чверті на десяту.
А н е л я. Це, певне, хвилин п'ять тому?
М а к л е н а. От щойно.
А н е л я. Як же ж це я не чула? Хоч і на моєму теж за чверть десята. Які довгі години сьогодні! Треба було б навпаки. Зараз осінь. Восени дні короткі, а ночі довгі. (Радо зітхнула). Ночі довгі. То восени цікавіше вийти заміж. Як ти вважаєш? Ти постривай, Маклено! Куди ти?
М а к л е н а. Мені ніколи, панно Анелю.
А н е л я. Скажіть, будь ласка, їм ніколи! Та хіба може бути ніколи безробітним!
М а к л е н а. Це вам краще знати. Адже ви все без роботи, завжди без роботи!
А н е л я. Відтоді, як ти послужила на фабриці, ти страшенно зіпсувалася, Маклено. Особливо морально - стала неввічлива, груба, зухвала. Але я не буду тобі зараз дорікати цим. І за давні твої непристойності - пам'ятаєш? - не буду. Не такий у мене сьогодні день, і взагалі я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно на душі, ніби хтось вінчальні свічки позасвічував, ніби хтось вже вінчальних пісень співа!.. А правда, сьогодні дійсно неначе якийсь вінчальний день? Голубий, чудесний, а ось оцей клен, поглянь, як ксьондз у золотій ризі... А втім, навіщо я тобі це кажу? Ти ж, бідолашна, мабуть, не відчуваєш природи і не розумієш поезії. Ти ось, певне, і не чуєш, як десь, неначе в повітрі, хтось грає на піаніно. Яка чудова музика!
М а к л е н а. Це в сорок третьому номері. Там і вчора о цій порі грали. Там панночка хоч музики навчається...
А н е л я. Правда ж, чути щось весільне? Весільний полонез! Тра-та-та-там-там! Ах, Маклено, коли б ти тільки знала! Я за три дні вийду заміж. І вгадай - за кого? От угадай! Якщо вгадаєш, я подарую тобі... Ну, що тобі подарувати?... Ні, я краще, як тільки вийду заміж, візьму тебе покоївкою до себе. Покоївкою!
М а к л е н а. Я не піду.
А н е л я. Чому? Ти будеш в чистоті ходити, в теплі жити. У тебе буде окрема кімната. Я подарую тобі духи. Куплю капелюшок. Ти будеш, як в ілюстрованому родинному журналі на картинці: "Молода пані з покоївкою". Не добереш одразу, хто з них пані, поки не придивишся. Так вони одягнені.
М а к л е н а. А коли б подивилися на роздягнених, то й не розпізнали б, напевне. Я раз бачила не на картинці, а в купальні. Так подумала на покоївку, що то пані... Та я не піду! Я думаю зовсім про інше...
А н е л я. Ти надто вульгарна, Маклено. Але мені шкода тебе. Ростеш ти, як кропива на пустирі. Ти навіть не ходиш на свято Божого тіла. Чому ти не запишешся в сестринство найсолодшого серця Ісусового? Краще вже тобі бути довічною нареченою. Все одно ти не спізнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Мені дуже шкода тебе. Ти так і проживеш босою. Ніколи в тебе не буде ні будуара, ні спальні. В таких бідолашних спальня часто буває, як от у Магди, на вулиці...
Маклена рвучко іде.
Стривай! Куди ж ти? Яка ти стала нечемна! Не дослухавши, навіть не перепросивши, тікаєш. Я хочу тебе пожаліти, а ти, як їжачок. Спитала, куди ідеш, а ти не хочеш мені сказати.
М а к л е н а. І не скажу!
А н е л я. Не скажеш? Та я й так знаю куди. На канави. Кістки і всякі покидьки на їжу збирати. Я ж добре знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось смердючих покидьків, а вчора побилась на канавах з якимсь жебраком, нічого не знайшла, і ви сиділи цілий день не ївши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! І все ж мені тебе шкода, Маклено. Не віриш? (Кричить). Мамо! Чуєш, мамо!

2

На ґанок вийшла жінка Зброжека.


А н е л я. Мамочко, звели Марині принести зараз сюди все, що залишилося від сніданку. В моєму кошику.
Ж і н к а З б р о ж е к а. А що їстиме Жужелька?
А н е л я (зморщила брови). Мамо!
Ж і н к а З б р о ж е к а. Ах Матінко Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення - годує жебрачку.
А н е л я (до Маклени). Не подумай, що це об'їдки, Маклено. Боронь Боже! Я відбираю в кошик все найсмачніше. В той кошик, в якому я носила снідати в гімназію. Це мій другий сніданок.

3

Служниця винесла кошик.


А н е л я. Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду заміж, - а це буде через три дні, - приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю віднести назад. І таки справді Жужельці віддам... Бери!
М а к л е н а (взявши кошик, тримає його якусь мить, потім рвучко йде до собачої будки і кидає). На, Кунде, а то й справді віддадуть Жужельці! Хоч пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це говорить: "Чим, - каже, - робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює". Недарма товариш Окрай казав, що пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і коли б моя сила, я їм таке зробила б, як там (жест на схід) зробили.
А н е л я. Боже! Вона вже більшовичка!
М а к л е н а. І вийду заміж за більшовика, от! Навіть мрію. В тюрму піду. В одиночній камері буду. А до вас не піду, хоч і в окрему кімнату.
А н е л я. Тоді віддай назад.
М а к л е н а. Їж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи не зроблю, Кунде, із своєї спальні вулицю, як це роблять всі чисто пані і, певне, зробить і панна Анеля.
А н е л я. Грубіянка! Невдячна тварюка! За що? (Навіть заплакала). Віддай!
М а к л е н а. Їж, Кунде! А що не з'їси, мені віддаси - від тебе візьму радо!
А н е л я. Зараз же віддай! (Хоче взяти об'їдки, але собака гарчить). Віддай! Від-да-ай, кажу!

4

П а н З а р е м б с ь к и й з газетою. Зупиняючись, дивиться:


- Панно Анелю!
Маклена відійшла.
А н е л я (отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Вона збирає там, за канавами, різну покидь, кістки й таке інше і варить юшку. Батько безробітний. Матері немає. Мені стало шкода її. Я наказала принести їй усе, що залишилося від сніданку: цілу котлету, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона їх - собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах!
З а р е м б с ь к и й. Ви покарані за недоречну в наш час гуманність.
А н е л я. Можливо. Але, сподіваюся, ваше співчуття не на боці тієї мужички?
З а р е м б с ь к и й. Її батько, здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два золотих, на які можна купити собі хліба і зварити собі борщ навіть з м'ясом. Отже, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм.
А н е л я. Отже, я покарана з двох боків? Подвійно?
З а р е м б с ь к и й. Отже, так.
А н е л я (кокетливо). І вам не шкода мене?
З а р е м б с ь к и й. Ні.
А н е л я. Я серйозно... Ніскілечки?
З а р е м б с ь к и й. Коли ви серйозно, то ні півстілечки.
А н е л я. Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось почуття?




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет