Методичні рекомендації для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації Спеціальність «Народна художня творчість»



жүктеу 427.48 Kb.
бет1/3
Дата05.05.2019
өлшемі427.48 Kb.
түріМетодичні рекомендації
  1   2   3


ДЕПАРТАМЕНТ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Обласний комунальний заклад

«Лозівське училище культури і мистецтв»

ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА ЯПОНІЇ

(інтегроване заняття з навчальної дисципліни

«Культурологія»)


Методичні рекомендації

для вищих навчальних закладів

І-ІІ рівнів акредитації
Спеціальність «Народна художня творчість»

Спеціалізації:«Народне пісенне мистецтво»,

«Народне інструментальне мистецтво»
Спеціальність «Хореографія»

Спеціалізація «Народна хореографія»


Спеціальність «Декоративно-прикладне мистецтво»

Спеціалізація «Декоративно-прикладне мистецтво»

Київ, 2013

ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА ЯПОНІЇ

(інтегроване заняття з навчальної дисципліни

«Культурологія»)


Методичні рекомендації

для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації




Укладачі:

  • Перець Г.Ф. – викладач-методист ОКЗ «Лозівське училище культури і мистецтв»

  • Чурилова Н.І. – викладач-методист ОКЗ «Лозівське училище культури і мистецтв»

Рецензенти:

    • Скрипник Є.М. – викладач кафедри релігієзнавства те теології Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

    • Левченко В.Д. – заслужений працівник культури України, викладач-методист, директор ОКЗ «Харківське училище культури»

Відповідальний за випуск:

Стронько Т.Ф.

Редактор:

Колесник Є.Д.

© Перець Г.Ф., Чурилова Н.І., 2013

© Державний методичний центр навчальних закладів культури і мистецтв

Пояснювальна записка
Соціально-економічні перетворення, що проходять у країні і у світі в цілому, виявили необхідність виховання нового типу особистості – самостійної, творчої, готової до вирішення нестандартних ситуацій, конструктивно озброєної, впевненої у собі. Прагнення до підвищення ефективності процесу навчання вимагає постійного удосконалення його форм і методів.

У наш час у педагогічних виданнях активно обговорюється питання оновлення змісту освіти, запровадження інноваційних освітніх технологій, відмови від суто репродуктивних форм організації навчального процесу. Одним із дієвих шляхів підвищення якості освіти є введення у навчальну практику інтегрованих занять, які дозволяють збагатити навчальний процес за змістом і формою.



Інтеграція – від латинського «In Tegen» – об’єднання елементів, яке супроводжується ускладненням, зміцненням зв’язків між ними.

Існують міцні міждисциплінарні зв’язки предмета «Культурологія» з іншими дисциплінами фундаментального та професійно-орієнтованого і соціально-гуманітарного циклів, такими як: історія України, всесвітня історія, соціологія, основи філософських знань (філософія, релігієзнавство), педагогіка, історія мистецтв, українська та світова література, теорія та методика культурно-дозвіллєвої діяльності тощо.



Інтегровані заняття, як прогресивна форма викладання курсів, між якими існують міждисциплінарні зв’язки, передбачають об’єднання матеріалу кількох дисциплін у межах однієї пари в одній або кількох групах і можуть проводитися як одним викладачем, так і кількома викладачами-предметниками. На нашу думку, вищій ефективності інтегрованих занять сприяє проведення їх кількома викладачами, адже це дає змогу яскравіше розкрити специфічні засоби різних дисциплін в межах означеної теми, створити відчуття нового, що в свою чергу покращує мотивацію та творчу ініціативу студентів.

Поряд з цим проведення заняття двома або трьома викладачами має додаткові труднощі як на етапі підготовки до заняття, так і його проведення: збільшення ваги однієї з дисциплін, відмінності стилю викладання, темпу мовлення, теоретичної і методичної підготовки викладачів тощо. Тому необхідно провести ретельну підготовку до заняття: разом написати «сценарій», визначити особливості використання понятійно-категоріального апарату, види робіт студентів на занятті, зміст навчального матеріалу і його узгодженість; організацію попередньої підготовки студентів-дослідників, акторів, проведення репетицій мистецької частини інтегрованого заняття; забезпечення необхідних технічних засобів, підготовка наочності і дидактичного матеріалу.



Основними завданнями інтегрованих занять є:

    • активізація розумової діяльності студентів;

    • формування здатності широко і всебічно обґрунтовувати власну точку зору, моделювати різні варіанти вирішення означеної проблеми;

    • розвиток творчих здібностей;

    • включення до науково-дослідної діяльності.

Пропонована тема інтегрованого заняття з навчальної дисципліни «Культурологія»: «Художня культура Японії».

Мета заняття:

навчальна: розкрити характерні особливості давньої японської культури, показати її прояви в різних галузях культури; узагальнити й систематизувати знання студентів з розділів: «Національний театр Японії», «Японська поезія», «Японський живопис», навчити виокремлювати загальні риси японської культури;

виховна: виховувати зацікавленість, любов і шану до культурних надбань інших країн світу; згуртувати студентський колектив під час праці над спільною метою;

розвиваюча: розвивати пам'ять, естетичні смаки, творчі здібності; форму­вати у студентів уміння сприймати, аналізувати й порівню­вати твори світового мистецтва, робити висновки щодо вектору розвитку національної культури; підвищити рівень міждисциплінарних зв’язків і поглибити розуміння місця даної дисципліни серед інших.

Вид заняття: лекція.

Пропоновані методи навчання:

1. Методи, спрямовані на первинне засвоєння знань:

  • Пояснювально-ілюстративні: лекція, пояснення, демонстрація навчальних фільмів, репродукцій.

  • Проблемно-пошукові: проблемний виклад навчального матеріалу (евристична бесіда); колективна розумова діяльність; пошукова, дослідна робота.

2. Методи, спрямовані на удосконалення знань і формування умінь і навичок:

  • Репродуктивні: переказ навчального матеріалу; виконання завдань за зразком.

  • Творчо-репродуктивні: аналіз проблемних ситуацій, порівняння;

  • Продуктивні: засвоєння нових знань в результаті творчої діяльності.

3. Методи стимулювання інтересу до навчання:

  • створення ситуації емоційно-моральних переживань;

  • створення ситуації пізнавальної новизни.

4. Методи контролю і самоконтролю:

  • індивідуальне, фронтальне опитування;

  • письмові роботи.

Наочність: відеорепродукції творів мистецтва, фільм «Екскурсія до Нікітського ботанічного саду. Бал хризантем», документальні фільми «Театр Но», «Театр Кабукі»; костюми, маски, декорації.

Технічні засоби: комп’ютер, диски.

Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія, основи філософських знань (філософія, релігієзнавство), педагогіка, історія мистецтв, світова література, організація та методика культурно-дозвіллєвої діяльності, навчальна практика КДД.

Хід заняття
1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ.

  1. Вітання.

  2. Оголошення теми і мети заняття.

2.МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ



Викладач: Чарівний світ Давнього Сходу нас вабить і надихає. Які країни Давнього Сходу ви знаєте?

Студент: Китай, Японія, Індія, Єгипет, Вавилон.

Викладач: З художньою культурою Японії ми сьогодні й познайомимося. Пригадаємо все те, що ми знаємо, відкриємо нове, прослідку­ємо культурні традиції цієї держави.

Історія японської культури — це одвічний пошук краси. У пошуках прекрас­ного, в умінні помічати красу в усьому і відкривати її іншим бачили своє при­значення стародавні поети та художники. Саме вони заклали в душу японців по­чуття зачарованості світом. Вони розвивали таку властивість зору, коли істину бачать у красі, а красу — в істині.

У чому ж криється таємниця культури Японії? Про це ми і ді­знаємося.
3.ОСНОВНА ЧАСТИНА.

Виклад змісту лекції із застосуванням прийомів активізації навчальної діяльності через діалог зі студентами, участі в лекції викладачів світової літератури, історії образотворчого мистецтва, організації та методики КДД.


4. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ.
5. ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ.
6. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ НАВЧАЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ.


План лекції


  1. Складові феномену японської культури:

а) культ природи;

б) вірність традиціям;

в) активне запозичення прогресивного крізь призму власного досвіду;

г) споглядання та повага до оточуючого.



  1. Людина та її світосприйняття у японо-буддійському типі:

а) давньояпонське сприйняття світу;

б) закони краси у японо-буддійському типі культури.



  1. Образотворче мистецтво Японії:

а) архітектура;

б) скульптура;

в) живопис;

г) декоративно-ужиткове мистецтво.



  1. Театр Но і Кабукі.

  2. Японська поезія:

а) хокку (хайко);

б) танка;

в) рослини у японській поезії (фільм «Екскурсія до Нікітського ботанічного саду. Бал хризантем»).


  1. Заключна частина: підсумок заняття.

1. СКЛАДОВІ ФЕНОМЕНУ ЯПОНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

(частину веде викладач культурології)
Японія – острівна держава у східній Азії. Країна не знала ворожих навал, її населення лишалося однорідним протягом багатьох сторіч. Більша частина суші зайнята горами; землі, придатної для обробки, мало. Природа Японії при порівняно м'якому кліматі вельми сувора. Японські острови піддаються частим землетрусам і тайфунам, що привчило їх мешканців задовольнятися мінімумом предметів побуту, швидко відновлювати свої житлові будинки і господарство після стихійних лих. Однак навіть у цих умовах люди навчилися жити в гармонії з природою. Це одна з найважливіших особливостей японської культури.

Приблизно з ІІ століття до нашої ери розвиток Японії йде під сильним і зростаючим впливом з боку Китаю, що позначається як у матеріальній, так і духовній культурі.

Основним каналом впливу китайської культури виступає мова. Через неї проникає ієрогліфічна писемність та інші наукові знання та уявлення. Майже одночасно з цим відмічено появу конфуціанства і буддизму.

Вже в далекій давнині у японців склалася здатність до засвоєння знань і умінь в процесі контактів з іншими народами. Саме ця здатність робити чуже своїм і доводити його до вищих кондицій становить, мабуть, головну рису самобутності японської культури.

Східна культура тяжіє до гармонії з природним довкіллям, пристосування людського буття до його ритмів і законів.

На Сході цінують стабільність, постійне повернення до тра­дицій. Історія Сходу ґрунтується на органічному взаємопроникненні старого і нового, поступо­вості, помірній еволюційності. На Сході мірилом руху стає вірність традиції, ритуальність. Тому для східної культури світ постає в невпинному коловороті, нескінченному поверненні до витоків і вже знайомого.

На Сході говорять «ми» і намагаються жити заради сім’ї, колективного цілого, а не заради себе. Західна людина культивує в собі персоналізм, неповторну унікальність власного способу життя, східна — контекстуальну поведінку, волю до подолання самості, прагнення реалізувати себе в суспільній практиці, належність державному цілому. Східна людина в усьому відчуває підтримку соціальної групи, хоча це і вимагає від неї відмови від власного обличчя. Не випадково на Сході говорять: «Той, хто має обличчя, робить не те, що бажає, а що наказують».

Східна людина зану­рена у власний внутрішній світ. Вона уважно вдивляється у мінливу плинність образів оточення.

Східна культура орієнтована на інтуїтивне проникнення в суть речей. Це впливає на усві­домлення східною традицією вторинності емпіричного природознавства. Тут неможливе перетворення оточення на об’єкт пізнання, оскільки такий стиль мислення обов’язково має пе­редумовою абсолютизацію людини як суб’єкту. Відповідно, східне «дао» тяжіє до символіч­ності, натяковості, незавершеності. Навіть в контексті східного етикету буде недоречним пряме звертання до жінки: «Чи ви заміжня?», скоріше прозвучить: «Чи хто завітав до саду кві­тів?», тоді і відповідь може бути такою: «Квіти вже розцвіли».

Декларована принципом недіяння пасивність східної людини обертається на свою протилежність, коли мова йде про духовне вдосконалення, яке становить справжню сутність активності за східним зразком. Театралізована риту­альність буденного життя на Сході перегукується з відчуттям драматургійності існування людини в європейській максимі «життя — це театр, а люди в ньому — актори». Орієнтація на традицію, збереження минулого як цінності може стати серйозним підґрунтям динамічної модернізації, про що свідчить приклад так званого «японського економічного дива».

Дихотомія Заходу і Сходу характеризує цінності світової культури, які з особливою силою виявляється в культурах, що існують на межі цих ціннісно-смислових полюсів, зокрема в культурі Росії та України. Тут східні й західні культурні елементи не тільки інтегруються, але й утворюють суперечну цілісність самої культури, виступають фактором її динамічного розвит­ку. Це викликало до життя ідею так званого євроазійства як винятковості соціокультурного досвіду, його світової унікальності. Насправді феномен євроазійства становить зразок діалогу культур, їхньої зустрічі, їхньої інтерпретації одна одною, їхнього заперечен­ня і одночасної єдності.

2. ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ

В ЯПОНО-БУДДІЙСЬКОМУ ТИПІ КУЛЬТУРИ
З давніх часів поклоніння природі в Японії було пов’язане з релігійно-філософською системою синтоїзму.

Досвід спілкування з непередбачуваною природою спричинив фаталізм, ірраціональне відчуття приреченості, що простежуються у життєвих принципах японців: змирятися з будь-якою ситуацією, знаходити можливості дотримуватися встановле­них правил, обмежувати себе в усьому, вважати причиною всіх нещасть самих себе. Людина в культурі Японії відмовлялася під особистого й інтегрувалася з колективним. Етимологія японської мови зберегла скоріше соціальні, ніж онтологічні характеристики людини (людина — нінген – інтервал; особис­тість — дзінкаку — клітка, рама; «я» — «во» — водночас «ми»). Злиття з іншими ставало метою самореалізації. Японець відводить собі місце на периферії соціальних груп, водночас відчу­ваючи постійний зв’язок з ними. Він намагається бачити в окремій людині соціальну групу, до якої вона належить, і, відповідно, ототожнює всю націю або групу з однією людиною, тому й дотримується правила «не втрачати обличчя за будь-яких обставин».

Етичний кодекс японців багато в чому втілений у бусідо (буквально — шлях воїна), яке формувалось як принципи тра­диційної лицарської поведінки самураїв. Буддизм виховав у послідовників бусідо байдужість до смерті. Конфуціанство закріпило передовсім відданість обов’язку, шляхетність, муж­ність. Синтоїстський культ природи і предків прищепив пова­гу до старших. Прихильник бусідо вбачав мету свого життя не у власному спасінні, його нагородою мала стати гармонія з власним сумлінням. В основу самурайського виховання було покладено навчання терпіння й готовності до ризику. Кодекс увінчувала знаменита посмішка, яка відображала глибоке начертання «радіти зі щасливим і не показувати іншим своїх сліз».

Контекстуальний тип особистості формувався також за допомогою колективної молитви, написання віршів за прин­ципом по колу («поезія зчеплених рядків»), чайної церемонії, «пісенних зборів» тощо. Ідеал гармонійної людини передба­чав уміння займатися всім потроху (зразком є принц Гендзі з роману Мурасакі Сікібу «Гендзі-моногатарі»). Впорядкуван­ня міжособистісних відносин потребувало етикетної грамати­ки поведінки, яка пов’язувалася перш за все з музикою, що вносила лад і ритм у соціальний хаос.

Принцип загального зв’язку всього з усім позбавив багато в чому японців обтяжливого для європейців екзистенційного відчуження. Однак у сучасній Японії з болем, що все зростає, констатується самотність людини у цьому, здається, всепідтримуючому світі групових цінностей. Так у повісті відомого японського письменника Кобо Абе «Жінка в пісках» герой залишається сам на сам у своїй приреченій на поразку про­тидії піску — як символу засмоктуючої рутини повсякден­ності існування у світі соціальної множинності.

Споглядання природи як божества вело до її естетичного осмислення. Прий­няття буддизму сповнило світосприйняття японців відчуттям глибинного внутрішнього зв’язку природного оточення з людиною. Жорстока непередбачуваність природи з її землетрусами, виверженнями вул­канів, тайфунами породжувала думку про нетривкість і не­надійність існування людини. Це знайшло віддзеркалення у буддійській теорії ілюзорності світу, що спроектувала сприй­няття природи в площину суб’єктивних переживань особистості. Таке співзвуччя пронизує собою всю японську культуру.

І. Духовно-емоційний відгук на дійсність відобразився в ес­тетичному принципі аваре як здивування, замилування кра­сою й грандіозністю мінливого, нетривкого природного світу, що потребує саме художньо-образного його осягнення. Єдність людини зі світобудовою відчувалася передусім у пластичній органічності традиційної архітектури з її надземним розпластуванням, нашаруванням дахів як відображенням моти­ву зростання з первозданною красою природних матеріалів, перетіканням внутрішнього простору за рахунок ширм, сезон­ністю змін декорування, відкритістю звукам і тіням природ­ного оточення.

ІІ. Принцип вабі орієнтував на красу простоти, вміння ціну­вати найменші вияви довершеності; бідність і невигадливість зовнішнього давала можливість відкрити цінність внутріш­нього; віталася здатність бути собою, рухатися природним шляхом життя. Так, майстер нецке — мініатюрної скульптури, що виконувала функцію своєрідного ґудзика в традиційному костюмі — не нав’язував свою волю матеріалу, а виявляв закладену в ньому природну красу і душу, звільняючи схований у шматочку слонової кістки або дерева образ благопобажального змісту.

Японське мислення далеке від аналітичних, абстрактних побудов, йому властива простота, конкретність, лаконічність. В одній із притч так пояснюється складна філософська ідея єдності суб’єкту й об’єкту: «Маленька рибка сказала морській королеві, що постійно відчуває море, однак не знає, що воно таке, й почула у відповідь, що море і в ній, і поза нею, вона народжена в ньому і колись воно поглине її, тому море є її буттям». Японців учать пізнавати сутність речей без абстрагу­вання, їхня допитливість цілком конкретна.

ІІІ. Принцип сабі пов’язував красу з близькістю речей світу до небуття, що давало змогу гостро відчути загальний рух у часі, повноту миті, що зникає; відбиток часу виявляв справжню сутність предметів. Так, керамічна чаша для чайної церемонії мала зберегти сліди дотику рук гончаря, випадкові тріщини, затікання.

ІV. Принцип юген передбачав пошук вічного у світі минущого, що виявлялося в майстерності натяку, підтексту, принадності незавершеності. У сувійному живописі навмисне залишався вільний простір задля можливості доповнення його за допо­могою своєї уяви; заборона копіювати зовнішню подобу речей світу відкривала шляхи для відображення їхньої істинної сут­ності. Лаконічність трактувалася як здатність самотнього чов­на на хвилях викликати відчуття неозорості моря, однієї опалої квітки — жалісну тужливість осені. Звуки старовинних мелодій, які виконувалися на 13-струнному кото, відпущені на волю, розчинялися в просторі. У неримованій поезії хокку (наприклад, поета Басьо) побіжно спалахували безкінечні глибини трансцендентного в буденності звичайного.

Символом невловимої краси юген став філософський сад Реандзі, в якому з будь-якого місця видно лише 14 з 15 ка­менів, розкиданих на білому піску: прекрасне — в порушеній рівноваги, багатозначність — у момент зміни, натяк глибший за завершений сюжет. У театрі Но всі вистави грають на фоні однієї декорації із самотньої сосни; символічні жести й рухи акторів з прихованими за масками обличчями втягують глядачів у дійство людських пристрастей, переживань, по­чуттів; ударні інструменти задають ритм, флейта нагадує про час, що спливає. Парадоксальні буддійські притчі — коани — пояснювали світ через абсурдне, викликали спантеличення не­досяжністю таємниць світу. Коан давав змогу долати бу­денність мислення, стимулював вдивляння в сутність проблем, відкривав канали спонтанності думки.

V. У добу Едо (XVII ст.) сформувався принцип краси окасі як вираження потішного, зворушливого, легкого і чуттєвого. Городянин дивився на світ тверезо, приймав його таким, яким він був, без заглиблення в метафізичні основи прекрасного. Міський побут, любовні історії куртизанок стали сюжетами прози і поезії. «Картинки цього мінливого світу» (гравюри укійо-е) зображали красунь (портрети почуттів у виконанні майстра Утамаро), сімейні сцени, портрети відомих акторів (майстер Сяраку), природні ландшафти (знана серія «36 видів Фудзі» майстра Хокусая). Розважання було покладено і в ос­нову театру Кабукі. Однак культура Едо не стала примітив­ною завдяки глибоко вкоріненій традиції сприйняття умовної естетики образу.

У побуті Японії міцно вкоренилися звичаї колективно милуватися найбільш поетичними явищами природи. Взимку прийнято милуватися снігом, який щойно випав. Навесні – цвітінням сливи, вишні. Восени – багряним листям гірських кленів і повним місяцем.

Вираз «він вміє жити» японці розуміють по-своєму. У їхньому уявленні людина, що вміє жити, бачить радості життя там, де інші проходять повз них. Чайна церемонія для японців – це релігія. Це обожнювання мистецтва жити. Відокремленість – бліда квітка та сіре листя на папері.

В буквальному перекладі «гейша» – людина мистецтва. Гейша – це майстриня; майстриня розважати чоловіків, причому не тільки вмінням співати і танцювати, а й своєю освіченістю. Дотепні, що чудово знають свою літературу, веселі та кмітливі, кокетливі, вони не втратять своєї жіночої гідності. Гейша – зовсім не продажна жінка. Це, у всякому разі, не входить в її обов'язки. Швидше за все це – артистка, яку запрошують за певну погодинну плату для розваги і естетичного задоволення.

«Не прогулюй, не запізнюйся, надміру не старайся» – йдеться у заповіді, яку чує японський службовець, вперше переступаючи поріг фірми.

Японський вчитель старанно уникає протиставлень одних учнів – іншим.

Вони вельми обачні у своїй поведінці і ніколи не обтяжують інших скаргами і перерахуваннями власних бід. Вони з дитинства привчаються не розкривати своїх почуттів, вважаючи це дурним і безглуздим.

Важливі і важкі справи, які можуть викликати гнів, заперечення або суперечку, у них прийнято вирішувати не віч на віч, а тільки через третю особу. Японці примудряються абсолютно не реагувати на погану поведінку дітей, немов би не помічаючи її. До шкільних років дитина робить все, що їй заманеться. «Якщо ти будеш вести себе неналежним чином, всі стануть над тобою сміятися, всі відвернуться від тебе» – ось типовий приклад батьківських повчань.

Японська ввічливість – це, перш за все, прагнення людей при будь-яких контактах блисти гідність один одного; це мистецтво уникати ситуацій, здатних когось принизити.

Японець любить показати, що байдужий до грошей. Перераховувати здачу не прийнято. Якщо п'ятеро зайдуть випити пива – платить один, і ніхто потім не буде усукувати йому свою частку. Японія єдина країна, де не беруть чайових, вам віддадуть здачу всю до копійки. Якщо взяти народ в цілому, його відрізняє якась моральна охайність у ставленні до грошей.


3. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ЯПОНІЇ

(частину веде викладач історії мистецтв)
Викладач: Японія багатогранна, її культура захоплює. Це чарівний світ, країна мрій і легенд. Зрозуміти його ми спробуємо сьогодні. Зверніть увагу на таблицю під назвою «Архітектура Японії». Розгляньте її. Вам треба заповнити цю таблицю за ходом моєї розповіді, а потім ми зробимо підсумок.

Студенти разом з викладачем розглядають таблицю «Архітектура Японії», викладач коментує.




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет