Мирослава дякович



жүктеу 175.39 Kb.
Дата16.06.2018
өлшемі175.39 Kb.




Мирослава Дякович,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Франка



Питання тарифу в діяльності нотаріусів України

Все нове пробиває собі дорогу поступово, з максимальним терпінням і чималими зусиллями. Зрозуміло, що йтиметься про інститут приватного нотаріату в Україні. На сьогоднішній день ми вже можемо стверджувати, що приватний нотаріат в Україні відбувся, про що красномовно свідчить та кількість нотаріусів, яка практикує у приватному нотаріаті та станом на травень 2011 року становить 5 448 нотаріусів1.

Поряд з приватними в Україні працюють і дер­жавні нотаріуси. Держава в особі Міністерства юстиції забезпечує та здійснює фінансування державних нотаріальних контор, а також підтримує майбутній, у контексті концепції розвитку нотаріату в Україні, перехід до єдиного вільного нотаріату, який буде функціонувати на принципах латинського нотаріату.

Слід відзначити, що унікальність інституту нотаріату латинського типу, його корисність, а також економічність для суспільства полягає в тому, що нотаріат забезпечує правоохоронні функції, законність і правомірність юридичних дій учасників цивільного обороту за їх рахунок, без будь-яких затрат держави. Крім цього, вільний нотаріат дозволяє державі успішніше здійснювати не тільки правоохоронні, але й деякі фіскальні та судові функції.

Через існування в Україні двох форм організації нотаріату — державної й приватної — сформувалися особливості нотаріальної діяльності, зокрема:

відмінності у принципах фінансування;

бюджетне фінансування діяльності дер­жав­них нотаріальних контор, у тому числі під час відшкодування громадянам і юридичним особам шкоди, заподіяної внаслідок незаконних або недбалих дій державним нотаріусом при здійсненні ним нотаріальної діяльності;

самофінансування приватними нотаріусами своєї діяльності, у тому числі, самостійне забезпечення ними утримання приміщень нотаріальної контори (бюро), нотаріального архіву; повна майнова відповідальність за професійні помилки і т. ін.;

законодавче регулювання розмірів державного мита, яке справляється при вчиненні нотаріальних дій нотаріусами, що працюють у державних нотаріальних конторах, державному нотаріальному архіві (ст. 19 Закону України «Про нотаріат»2) і нотаріальної плати, яку справляють приватні нотаріуси у розмірі, не меншому за розмір державного мита (п. 33 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України3), але за домовленістю між приватним нотаріусом та фізичною або юридичною особою (ст. 31 Закону України «Про нотаріат»);

необхідні витрати нотаріуса для здійснення нотаріальної діяльності.

Аналіз чинного законодавства про нотаріат також є підтвердженням того, що законодавець залежно від форми організації нотаріату (державний чи приватний) по-різному регулює питання фінансування нотаріальної діяльності.

Так, державні нотаріальні контори утримуються за рахунок державного бюджету (ст. 20 Закону України «Про нотаріат»). За вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито, встановлене Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито»4 від 21.01.1993 р. № 7-93. За надання ними додаткових послуг правового характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуг технічного характеру, справляється окрема плата в розмірах, установлених відповідними Головними управліннями юстиції. Кошти, одержані від надання таких додаткових послуг державними нотаріусами, справляються до Державного бюджету України. Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» встановлено пільги для окремих категорій фізичних осіб, які застосовуються тільки дер­жавними нотаріусами. Щодо нотаріусів, які займаються приватною нотаріальною діяльністю, то Закон України «Про нотаріат» встановлює інші принципи фінансування їхньої діяльності, які засновані на повному самофінансуванні, оскільки відповідно до пп. 14.1.226 ст. 14 Податкового кодексу України5 від 02.12.2010 р. № 2755-VI діяльність приватного нотаріуса віднесена до незалежної професійної діяльності.



Відповідно до принципів латинського нотаріату, гонорари, які одержують нотаріуси, повинні бути і справедливими, і достатніми. Тому законодавець встановив для приватних нотаріусів плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою. Відповідно нотаріус, визначаючи розмір цієї плати, повинен враховувати кількість часу, витраченого на справу, складність справи, ступінь відповідальності нотаріуса, а також всі витрати на утримання техніки, офісу та обслуговуючого персоналу.

Ось мабуть ми і підійшли з Вами до найважливішого питання, яке дедалі частіше порушується і хвилює нотаріусів, — питання тарифу.

Якщо повернутися до історії розвитку приватного нотаріату в Україні, то за першої каденції міністра економіки України В. М. Пинзеника та міністра юстиції України С. П. Головатого ці питання стояли досить гостро в контексті поширення на вчинювані приватними нотаріусами нотаріальні дії ставок державного мита й окремого оподаткування доходів нотаріуса, які він мав би отримати за надання додаткових послуг правового характеру при вчиненні нотаріальних дій. Таке бажання держави в той час мало «пікантне» економічне обґрунтування, оскільки не давали всім спокою так звані «надприбутки» приватних нотаріусів. Чи це справді були надприбутки? Думається, що ні. Ситуація полягала в іншому.

Надприбутки отримували ті, хто їх не показував, а реальні доходи нотаріусів, які побачила держава, оскільки вони були відкриті (легальні), тобто доступні всім, починаючи від податкових органів, отримувались ними від своєї праці, в основі якої лежала повна майнова відповідальність та самофінансування нотаріальної діяльності.

Звичайно, такий майновий стан представників окремої професії не міг не хвилювати контролюючі органи, депутатів, представників влади, які також зверталися за вчиненням нотаріальних дій.

Однак приватні нотаріуси в цей період від­стояли своє право на нотаріальну діяльність, на отримання гідних гонорарів, які підвищували рівень довіри до нотаріусів з боку суспільства та піднімали престиж професії нотаря.

Сьогодні ж ситуація один до одного, тільки з протилежністю до навпаки. Нотаріусів безмежно багато, а кількість нотаріальних дій зменшилась наполовину, а то й більше, відповідно доходи нотаріусів різко впали. Цьому є і суб’єктивні, і об’єктивні передумови. До суб’єктивних ми можемо віднести зняття квоти6 на реєстрацію нотаріальної діяльності, а до об’єктивних — обвал ринку нерухомості, банківської системи, економічного зубожіння українського народу, зростання цін на енергоносії і т. ін.

Нотаріус ФРН д-р Юрген Волльхардт, описуючи організацію нотаріату ФРН, зазначає, що приймаючи рішення про кількість нотаріусів на території нотаріального округу, управління юстиції повинно подбати, з одного боку, про те, щоб забезпечити швидке та якісне нотаріальне обслуговування населення й нотаріус завжди мав би бути поблизу. З іншого боку, не повинно створюватися більше «нотаріальних місць», ніж цього потребують обставини, щоб забезпечити нотаріусу мінімум для його економічної незалежності й уникнути створення «карликових нотаріатів», які не в змозі набути належного професійного досвіду7. Це висловлювання є як ніколи влучним у контексті скасування правової норми щодо встановлення граничної чисельності нотаріусів в Україні.

Звичайно ж, можна чимало дискутувати стосовно необхідності забезпечення вільного доступу до професії, проте варто проаналізувати ситуацію з більш практичної точки зору. Відповідно до статистичних даних кількість населення в Україні дорівнює приблизно 46 мільйонам. Якщо розділити цю кількість на кількість нотаріусів, які працюють у приватному нотаріаті, за найпростіших математичних розрахунків приблизно 8 500 осіб є можливими клієнтами одного нотаря. Це без вирахування тих, хто ніколи, можливо, і не звернеться до нотаріуса, тих хто користується послугами дер­жавних нотаріусів тощо. Видається, що встановлення граничної чисельності нотаріусів залежно від кількості населення в нотаріальному окрузі було одним із способів підтримки державою нотаріату та забезпечення економічної рівноваги в нотаріаті.



Без завершення реформування нотаріату вирішувати питання нотаріальних тарифів надзвичайно складно, але створювати підґрунтя для цього потрібно. Питання тарифів у нотаріаті потребують детального дослідження та виваженості у прийнятті рішень. Наприклад, кардинальний підхід щодо «високих» доходів у Республіці Білорусь знищив інститут приватного нотаріату в цій державі. На підставі Декрету Президента Республіки Білорусь від 03.05.1997 р. № 12 «Про деякі заходи по удосконаленню адвокатської та нотаріальної діяльності у Республіці Білорусь» приватні нотаріуси стали стягувати не нотаріальний тариф за вчинення нотаріальної дії, а державне мито, яке розподілялося в порядку, встановленому постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 09.06.1997 р. № 646. Відповідно до зазначеного порядку від 18 до 23% залишалося в розпорядженні нотаріуса, а інша частина спрямовувалась до державного бюджету8. Одночасно Президентом було прийнято розпорядження від 05.05.1997 р. № 135, в якому ставилося завдання повернути в дохід держави державне мито, яке незаконно отримали особи, які займалися приватною нотаріальною діяльністю. Ось так держава завершила експеримент щодо впровадження інституту латинського нотаріату. Про які демократичні принципи розвитку громадянського суспільства можна говорити в такій ситуації?!

Думається, що в Україні вистачить здорового глузду, бажання, досвіду та мудрості спочатку завершити реформування нотаріату відповідно до тих програмних засад, які закладені в Концепції реформування органів нотаріату в Украї­ні, затвердженій наказом Міністерства юстиції України вiд 24.12.2010 р. № 3290/59, а наступним кроком впорядкувати питання тарифів за участю вже діючої на той час професійної організації нотаріусів.

Поняття «тариф» у нотаріальній діяльності не є новим, оскільки згадувалося ще в період правління Австро-Угорщини на території Галичини. Оплата праці нотаріуса здійснювалася виключно на підставі встановленого міністром юстиції тарифу, який періодично переглядався. Вимоги про вищу за тариф оплату чи визначення розміру оплати за домовленістю між нотаріусом та клієнтом були забороненими і вважались незаконними. Проте у випадках, коли з певної причини застосувати тариф було неможливо, допускалася можливість добровільної угоди з клієнтом, але під суворим контролем нотаріальної палати і суду10.

Чи насправді тариф передбачає встановлення двох платежів: державного мита, спрямованого до бюджету та оплати за послуги, які мав би отримати нотаріус. Думається, що ця концепція навіюється історичними кадрами ще дореволюційної Росії.

Так, до Жовтневої революції (1917 р.) нотаріус справляв практично два платежі — гербовий збір, який надходив у власність держави, і безпосередньо оплату за нотаріальні послуги, яка й складала дохід нотаріуса.

У різні історичні періоди державотворення фіскальна система в Україні також зазнавала постійних змін, а спосіб справляння державного мита — відповідних модифікацій.

Так, відповідно до частин 4, 5 п. 5 постанови Кабінету України «Про порядок застосування Закону України «Про державне мито» від 06.03.1992 р. № 11311: «Державне мито сплачується готівкою, митними марками або шляхом перерахувань з рахунку платника в кредитній установі. У всіх установах, що справляють дер­жавне мито (йдеться, в тому числі, про нотаріусів), крім сільських Рад народних депутатів, при сумі мита до 50 крб. сплата провадиться митними марками».

У п. 10 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженій наказом Державної податкової інспекції України від 22.04.1993 р. № 1512, зазначалось, що митні марки (марки для сплати державного мита) повинні бути погашені підписами службових осіб, які прийняли чи видали документ, або штемпелем чи печаткою відповідного органу.

Указом Президента України «Про гербовий збір» вiд 06.11.1998 р. № 1222/98 було затвер­джено Положення про гербовий збір13.

Відповідно наказом Міністерства юстиції України «Про внесення доповнень до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 15.12.1998 р. № 67/514 Інст­рукцію доповнено таким підпунктом:



«11.1. При вчиненні нотаріальних дій, у разі подання підприємцями-громадянами, юридичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності, іншими юридичними особами, незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, які є резидентами, юридичними особами — нерезидентами, а також їх філіалами (відділеннями), представництвами таких документів:

договорів, за якими сторони — суб’єкти господарської діяльності беруть на себе зобов’язання передати майно, виконати роботи, надати послуги, сплатити гроші тощо, а також договорів, якими вносяться зміни, спрямовані на збільшення суми зазначених договорів, якщо договори укладаються між резидентами, резидентами та нерезидентами;

векселів, які видаються відповідно до законодавства України;

установчих документів суб’єкта підприємницької діяльності, якими визначається розмір статутного фонду, вкладів, часток засновників такого суб’єкта, а також документів, якими до установчих документів вносяться зміни (доповнення), спрямовані на збільшення статутного фонду, вкладів, часток засновників суб’єкта підприємницької діяльності, нотаріус перевіряє наявність марок гербового збору на них.

Не перевіряється наявність марок гербового збору на: договорах, які пов’язані з використанням коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, коштів державних цільових фондів; договорах, хоча б однією зі сторін яких є фізична особа, яка не є суб’єктом підприємницької діяльності; векселях, які видаються органами виконавчої влади; установчих документах суб’єктів підприємницької діяльності, засновниками яких виступають органи виконавчої влади, та на документах, якими до таких установчих документів вносяться зміни (доповнення).

На підтвердження обставин, при яких гербовий збір не справляється, нотаріус може вимагати подання відповідних документів».

Врешті Указом Президента «Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій»15 від 10.07.1998 р. № 762/981 та п. 33 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлено, що плата, яка справляється приватними нотаріусами за вчинення нотаріальних дій, не може бути меншою від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії. Оплата додаткових по­слуг правового характеру, що надаються приватними нотаріусами й не належать до вчинюваної нотаріальної дії, провадиться за домовленістю сторін (ст. 31 Закону України «Про нотаріат»).

Вже в 1999 році гербовий збір зник з поля діяльності нотаріусів і був переведений законодавцем в іншу правову площину. За визначенням Закону України «Про гербовий збір»16 вiд 13.05.1999 р. № 643-XIV — це загальнодержавний збір, який підлягає обов’язковій сплаті суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності при ввезенні на митну територію України товарів, предметів і транспортних засобів у порядку, встановленому цим Законом.

З 2001 року основним законодавчим актом, який регулює засади функціонування платіжних систем в Україні та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, є Закон України від 05.04.2001 р. № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»17. Відповідно до ст. 4 цього Закону для проведення переказу можуть використовуватися кошти як у готівковій, так і в безготівковій формі. Порядок здійснення безготівкових розрахунків в Україні регулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. № 2218, якою не передбачено здійснення розрахункових операцій митними марками.



Таким чином, «гербовий збір» та «митні марки» ми в Україні вже проходили і ці експерименти, проведені податковими органами, зазнали фіаско.

Слово «тариф» походить від французького «tariff», що означає ставка чи сукупність ставок справляння плати або оплати за користування чим-небудь. Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає тариф як офіційно встановлений розмір оплати, оподаткування чогось.

У спеціальній довідниковій літературі «тариф» визначається за двома напрямками:

як розмір оплати за різні послуги, ціна послуг;

як система плати за різноманітні виробничі та невиробничі послуги.



Ціна — це грошовий вираз виробленої продукції чи послуг, який відображає суспільно необхідні витрати праці, які пов’язані з їх виробництвом та обігом до кінцевого споживання. Відповідно з поняттям ціни тісно пов’язане поняття тарифу. Тариф досить часто вживається як форма (ставка оплати) визначення ціни на продукцію (послуги) виробничого та особистого споживання.

Тарифи часто використовуються у транспорт­ній галузі, для визначення заробітної плати (наприклад, тарифна сітка), у митній справі тощо. Тарифи (ціни) досліджуються через статистику, в тому числі тарифів на послуги, відстежується їх динаміка і т. ін.

Одним із перших законодавчих актів, який визначив основні принципи встановлення та застосування цін та тарифів, був Закон України «Про ціни та ціноутворення»19, який є чинним і сьогодні та дія його поширюється на всі підприємства та організації, незалежно від форми власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва.

Однак закон, встановлюючи види цін і тарифів, не дає їх визначення. Єдиним законодавчим актом, який дає визначення ціни та тарифу, є Господарський кодекс України20 (далі — ГК України). У ст. 189 ГК України ціна (тариф) визначається як форма грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Однак слід звернути увагу, що за визначенням ГК України поняття «ціна» і «тариф» ототожнюються. Насправді це не так, тариф можна визначити як систему плати за різноманітні послуги, що надаються фізичним та юридичним особам. Таким чином, ми можемо вивести основну відмінність між ціною та тарифом, а саме: ціна визначає вартість одиниці продукції, товару, а тариф — роботи чи послуги.



За способом встановлення ціни та тарифи поділяються на вільні, фіксовані та регульовані; залежно від суб’єкта встановлення ціни (тарифу) — на державні, комунальні та вільні.

Вільні ціни встановлюються на ті види продукції, робіт та послуг, на які не встановлено державні та комунальні ціни.

До вільних цін належать:

договірні, тобто такі що встановлюються в договорі за домовленістю сторін;

відпускні, тобто ціни, які встановлюються суб’єктами господарювання самостійно.

Державні фіксовані й регульовані ціни (тарифи) встановлюються на:

ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін;

продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення;

продукцію, товари й послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку;

на імпортні товари (ст. 9 Закону України «Про ціни та ціноутворення»).

Державні фіксовані та регульовані ціни й тарифи встановлюються державними органами України.

Таким чином, в основі прийняття Закону України «Про нотаріат» держава в особі Міністерства юстиції України запропонувала приватним нотаріусам самостійно організовувати робочі місця (нотаріати), забезпечуючи себе технікою, канцелярським приладдям та всім необхідним для здійснення нотаріальної діяльності, а також встановлювати вільні ціни за домовленістю з особами, які звертаються до нотаріуса за вчиненням нотаріальних дій.

Відповідно після сплати всіх податків та зборів, витрат на організацію нотаріального процесу, кошти, які залишалися, ставали доходом нотаріуса або його гонораром.

Державний нотаріус справляв, відповідно, державне мито, яке спрямовувалося до державного бюджету, і отримував від держави за свою працю гонорар у вигляді заробітної плати.

У результаті зростання кількості приватних нотаріусів зростала конкуренція та як наслідок занижувалися ціни за вчинення нотаріальних дій (послуги). Держава зазначеним вище Указом Президента України «Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій»21 у 1998 році запровадила нижню межу оплати, яку прив’язала до розміру ставок державного мита, що справляли державні нотаріуси. Вважаємо, що це була спроба до запровадження в майбутньому єдиних нотаріальних тарифів як встановленого державою мінімального розміру оплати нотаріальних послуг.

Правовий статус нотаріуса в Україні обумов­лює необхідність установлення тарифів, щоб клієнт керувався не ціновою політикою нотаріуса, а рівнем його кваліфікації, і лише таким чином можна було б забезпечити «природний відбір» нотаріусів за відсутності квоти нотаріусів з боку держави. Одним з ключових завдань у формуванні нотаріальних тарифів є забезпечення рівноваги між витратами на організацію нотаріальної діяльності, а отже, вимогами з боку держави до останньої, та фінансовими можливостями населення, тобто здатності держави оперативно реагувати на економічну ситуацію в державі. Крім того, нотаріуси сьогодні часто стикаються з незапланованими витратами, зумовленими систематичними змінами до чинного законодав­ства. Наприклад, на початку цього року нотаріусам довелось замінити за власні кошти більшість книг нотаріального діловодства у зв’язку з набуттям чинності новою редакцією Правил ведення нотаріального діловодства22.

Тарифи мають бути чіткими, а методи їх розрахунку — зрозумілими і доступними. Тариф повинен встановлюватись законом і бути єдиним на визначеній території. Розмір тарифу повинен залежати також і від складності та вартості самої справи, часу, необхідного для її вирішення.

Аналізуючи проект «Положения о пошлинах (тарифах) с объяснениями», запропонований нашій увазі нотаріусом, професором Манфредом Бенгелем23 (ФРН), можна виокремити основні принципи чи критерії, якими керуються автори проекту при формуванні системи тарифів для оплати послуг нотаріуса.



У проекті про тарифи для нотаріусів ФРН за критерій для формування тарифів беруться «затрата часу» та «вартість». При цьому зазначається, що критерій «затрати часу» не може бути виключним при формуванні тарифів нотаріусів, оскільки не є пропорційним ступеню відповідальності нотаріуса, не відповідає соціальним потребам та не піддається контролю, за винятком випадків, коли певний часовий вимір установлено законом. Отже, цей критерій повинен застосовуватись як додатковий.

Тариф, установлений за критерієм вартості, повинен забезпечити соціальну рівновагу. Справи, які потребують чималих затрат часу, але з низькою вартістю, компенсуються нескладними справами з високою вартістю. Однак операції з високою вартістю є більш складними (за інтелектуальним навантаженням), і, зважаючи на відповідальність нотаріуса, виправдовують свою високу вартість.

Також обов’язково повинні бути встановлені мінімальний та максимальний тарифи щодо нотаріальних дій, а при дуже високій вартості нотаріальної дії повинна застосовуватись дегресія, тобто пропорційне оподаткування зі зниженням процентної ставки для менших доходів. У свою чергу, для окремих операцій, які не потребують ні особливих затрат часу, ні інтелектуальних ресурсів (наприклад, засвідчення вірності копії), застосовуються тверді тарифи.

Крім цього, тарифи повинні бути справедливими. Це означає, що після вирахування витрат на організацію нотаріальної діяльності (починаючи від страхування відповідальності й закінчуючи канцелярським приладдям) у нотаріуса залишиться пропорційна сума доходу. Але тарифи не повинні бути надмірними для населення.



На нашу думку, встановлювати нотаріальні тарифи необхідно тоді, коли в Україні буде сформовано єдиний нотаріат латинського типу, який потребуватиме врегулювання правовідносин щодо єдиного підходу до встановлення визначення та порядку справляння нотаріальної плати (нотаріального тарифу) в розумінні ціни на послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення.

Так, у Російській Федерації основою фінансового забезпечення приватного практикуючого нотаріуса є кошти, які стягуються нотаріусом за вчинення нотаріальних дій або нотаріальний тариф. Для тих нотаріальних дій, які обов’язково вчиняються нотаріусом, тариф установлено в розмірі державного мита, а для інших нотаріальних дій, які вчиняються нотаріусом за бажанням особи, нотаріальний тариф визначається за домовленістю.

Таким чином, для наступного кроку, а саме встановлення нотаріального тарифу в діяльності нотаріусів України, його концепції, необхідно:

завершити реформу нотаріату;

встановити відповідні пільги при оподатку­ванні доходу нотаріуса, оскільки слід вра­хувати пільги фізичних осіб, які звертаються до нотаріуса;

встановити тарифи, які мають забезпечити та гарантувати нотаріусу здійснення нотаріальної діяльності гармонійно та неупереджено;

зменшити відповідальність нотаріуса до меж страхової суми;

встановити граничну чисельність нота­ріусів у межах нотаріального округу залежно від чисельності населення.



Питання, порушені у статті, звичайно ж, по­требують обговорення, дискусії та об’єктивного вирішення, з урахуванням особливостей організації інституту приватного нотаріату в Україні сьогодні та перспектив його розвитку, відповідно до згаданої вище Концепції реформування органів нотаріату, з метою забезпечення надання населенню висококваліфікованих послуг правового та нотаріального характеру згідно з міжнародними стандартами.

1Цікаво, що коли стаття вже завершувалась, кількість нотаріусів збільшилась до 5 455 нотаріусів// Інформація за даними Єдиного реєстру нотаріусів. Доступно з: http://ern.informjust.ua.

2Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.

3Офіційний вісник України. – 2004. – № 10. – Ст. 315.

4Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 13. – Ст. 113.

5Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 13 / № 13–14, № 15–16, № 17. – Ст. 556.

6Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 23 серпня 1998 року № 932 «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні»: Указ Президента України від 26.03.2009 р. № 192/2009 // Офіційний вісник Президента України. – 2009. – № 10. – Ст. 122.

7Волльхардт Ю. Общее положение нотариуса // Новели та проблеми реалізації норм нової редакції Закону Украї­ни «Про нотаріат» / Комітет Верховної Ради України з питань правової політики, Міністерство юстиції Украї­ни, при підтримці Німецького Фонду міжнародного правового співробітництва, Центру політико-правових реформ, Української нотаріальної палати, Асоціації нотаріусів Львівщини – Львів, 29–30.09.2000 р. – Ст. 185.

8Романовская О. В., Романовский Г. Б. Нотариат в Российской Федерации: Проблемы развития. – СПб: Юридический центр Пресс, 2004. – Ст. 282.

9Доступно з www.rada.gov.ua.

10Дякович М. М. Нотаріальне право України: Навчальний посібник. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ. – 2009. – Ст. 48.

11Доступно з www.rada.gov.ua.

12Доступно з www.rada.gov.ua.

13Офіційний вісник України. – 1998. – № 45. – Ст. 28.

14Офіційний вісник України. – 1998. – № 50. – Ст. 309.

15Офіційний вісник України. – 1998. – № 28. – Ст. 2.

16Відомості Верховної Ради України. –1999. – № 26. – Ст. 215 (втратив чинність 01.01.2000 р.).

17Офіційний вісник України. – 2001. – № 20. – Ст. 828.

18Доступно з www.rada.gov.ua.

19Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 52. – Ст. 650.

20Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 303.

21Офіційний вісник України. – 1998. – № 28. – Ст. 2.

22Див.: Наказ Міністерства юстиції від 22.12.2010 р. № 3253/5 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 98. – Ст. 164.

23Манфред Бенгель. Проект положения о пошлинах с пояснениями // Дойчес Нотарцайтшрифт. – Кельн: Федеральная нотариальная палата. – С. 205.

MEH № 4 2018 г. - -



Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет