Могили полеглих у Другому зимовому поході Базар, Малі Миньки, Звіздаль



жүктеу 218.01 Kb.
Дата02.04.2019
өлшемі218.01 Kb.

Могили полеглих у Другому зимовому поході –

Базар, Малі Миньки, Звіздаль
Як відомо, після трагедій, що стались в листопаді 1921 року біля річки Звіздаль та містечку (тепер село) Базар, тіла полеглих в бою та розстріляних учасників Другого Зимового походу - воїнів армії УНР, які в поході йменувалися Українською повстанською армією, було закопано в поодиноких, з кількох осіб та масових захороненнях. Місця цих захоронень російсько-більшовицькі окупанти зрівняли з землею. Серед цих захоронень два наймасовіші — на околиці Базару, в яких, згідно архівних матеріалів, віднайдених в чекістських сховищах (архівах) Романом Ковалем (див. його книгу «Рейд у вічність»), лежить не 359, як вважалося до недавнього часу, а 360 розстріляних окупантом українських повстанців - героїв Базару.

Пройшло 20 років. 1941 рік. На Житомирщині панує інший окупант – німецько-фашистський. В українців виникає нагода скористатися ситуацією і вшанувати полеглих борців за українську державу. Націоналісти, місцевий люд, та всі, кому були дорогими ці захоронення і до того не мали можливості їх вшанувати, - а це з Житомирщини та навколишніх областей - на місцях захоронень насипають могили, ставлять хрести, відправляють панахиди. (Про те, що сталося з сотнями активістів вшанування полеглих, див. інші матеріали).

Та недовго стояли могили, а на них – хрести. В 1944 на Житомирщину знову повертається російський окупант. Могили зруйновано. Захоронення знову зрівняно з землею.

Пройшло майже півстоліття. «Перебудова» з її демократичними віяннями надала можливість відкрито згадати про події 1921 року,про ці заховання. Перш за все заговорили про захоронення в Базарі. Захоронення розшукали. Це було нескладно, бо хоча ці два захоронення і опинились в городах між двома вулицями, і власники цих городів підійшли впритул до цих захоронень, все ж, вони не наважувались їх розорювати і щось на них садити. Ці захоронення серед городів виглядали острівком, зарослим бур'яном, вкритим всяким сміттям.

Отож, восени 1990 року представники УРП і Руху, а конкретніше, секретар УРП Василь Овсієнко, голова Житомирської обласної організації УРП Валерій Колосівський, голова секретаріату обласної організації Руху В'ячеслав Дехтієвський та член Руху Михайло Дем'янчук, відшукали ці захоронення з допомогою місцевих жителів, а зокрема, Галини Єсипчук, якій на той час вже було під 90 років і яка була свідком подій в Базарі в листопаді 1921 року, звернулись до голови колгоспу та голови сільської ради з проханням впорядкувати місце захоронення. Сільська влада з розумінням поставилася до цього прохання. Голова колгоспу Анатолій Помінчук дав відповідні розпорядження, і трактором на місцях захоронень було огорнуто дві могили. А пізніше рухівцями з Малина ці могили було впорядковано.

Залишалось поставити хрести та відправити панахиду. Акція по вшануванню героїв була запланована на 25 листопада. Але, правляча комуністична номенклатура вирішила не допустити проведення в Базарі цієї акції і на 25 листопада блокувала село Базар. Дороги було перекрито. Автобуси, які їхали з інших областей, було зупинено міліцією на кордоні з Житомирщиною. Велелюдна акція по вшануванню героїв Базару не відбулася. Комуністична влада досягла свого - в 1990 році хрести на могилах не було встановлено, панахиду не було відправлено.

Настав 1991 рік. Україна стала незалежною державою. В результаті цієї події восени того ж року патріотичною громадськістю Житомирщини було встановлено дубові хрести і Пам'ятний знак - бетонна тумба, вкрита листами із нержавіючої сталі, на яких було викарбувано імена розстріляних учасників Другого зимового походу. В цьому, крім інших, особливо відзначились інженери заводу «Прогрес» м. Бердичева Павло Передерій і Петро Дмитращук, які на заводському устаткуванні таємно викарбували імена полеглих. В цьому значну допомогу їм надавали Петро Костюк (м. Бердичів) та В'ячеслав Дехтієвський.

17 листопада біля могил зібралося багато людей. Крім делегацій з Житомирщини, прибули і делегації з інших областей. Деякі з них привезли і березові хрести. Того дня вперше за стільки років було освячено могили, відправлено панахиду. Відбувся і мітинг, на якому промовці розповідали про Другий зимовий похід, про героїзм і трагедію Базару.

Все ж, хоча могили і було вже впорядковано, але вони виглядали якось незатишно серед оточуючих їх впритул городів. Було видно: могили потрібно відмежувати від городів — обвести огорожею. За цю справу і взявся Мелетій Семенюк – голова Братства УПА Волинського краю.

Одне з підприємств виготовило Мелетію чавунну огорожу. А, оскільки волинякам було не з руки (далека дорога) їздити в Базар, то Мелетій звернувся до мене, щоб я зайнявся встановленням цієї огорожі.

Десь в кінці травня Мелетій доставив огорожу в Базар, а я взявся за підготовку до виконання всього обсягу робіт, пов'язаних з її встановленням. З'їздивши в . Базар, я познайомився з місцевим жителем Павлом Єсипчуком, який був начальником пожежної охорони колгоспу, брав участь у впорядкуванні могил. Павло пообіцяв, що у всьому буде допомагати. Познайомився я і з головою колгоспу А.Помінчуком, звернувся до нього за допомогою. А.Помінчук пообіцяв допомогти матеріалами і технікою, але сказав, що для цього доречно звернутись до правління колгоспу від організації і завірити звернення печаткою. Житомирське братство УПА ще не було зареєстровано, а тому мені довелось звернутись до обласної організації Руху. Голова обласної організації Руху Святослав Васильчук дав згоду на оформлення звернення. Отож, він з'їздив зі мною в Базар і оформив необхідні документи. Звернувшись до керівництва обласних організацій, я заручився їх підтримкою. Пропозиція прийняти участь в спорудженні огорожі була сприйнята патріотичною громадськістю Житомирщини з ентузіазмом. Було вирішено спорудити огорожу до 24 серпня — річниці відновлення української держави. Бажаючих їхати в Базар було достатньо. Вирішили, що тих, хто не зможе працювати постійно, будемо замінювати іншими бажаючими попрацювати. Отож, сформували бригаду і десь на початку серпня приступили до роботи. Це були члени УРП, Руху, Товариства української мови, Братства УПА. Добиралися до Базару мікроавтобусом, наданим облдержадміністрацією, легковими автомобілями О.Прищепи і М.Дем'янчука та рейсовим автобусом. Ночували в місцевих жителів, в основному у Павла Єсипчука. А.Помінчук, як і обіцяв, надав всі необхідні матеріали, техніку. А.П.Єсипчук взяв на себе доставку цих матеріалів: щебеню, цементу, піску, арматури, води, дощок для опалубки. Найважчою роботою була заготовка бетону. Бетономішалки не було, тому приготування бетону виконувалось вручну Звичайно, цю роботу в основному виконували молодші за віком, здоровіші,адже були і такі, яким перевалило за 70.

На спорудженні огорожі працювали:

1.Дехтієвський В'ячеслав.

2.Прищепа Олександр.

3.Колос Андрій.

4.Дем'янчук Михайло.

5.Левченко Василь.

6 .Ветошкін Олександр.

7.Біленький Кузьма. (колишній політв’язень)

8.Шевчук Анатолій.

9.Мельничук Андрій із дружиною

10.Думанський Нестор.

11.Васильчук Валерій.

12.Олійник Володимир.

13.Павлюк Василь.

14.Діділівський Михайло.

15.Сивук Логин (вояк дивізії Галичина», колишній політв’язень)

16.Сікора Володимир.

17.Тригуб Олександр.

18.Довбенко Улас.

Споруджуючи огорожу, ми думали і про могили тих, хто поліг на полі бою біля річки Звіздаль. Отож, маючи інформацію, що десь біля віковічних дубів на кладовищі села Малі Миньки знаходиться могила полеглих в бою повстанців, вирішили спробувати розшукати цю могилу. Але ж до кого звернутись, щоб показав місце поховання?, адже в селі вже нікого нема - радіація! Допоміг П.Єсипчук, розповівши, що недалеко від Базару є село Рудня Базарська, де проживають колишні жителі села Малі Миньки Петро Близнюк з дружиною.

Одержавши цю інформацію, якось під вечір ми, кілька осіб, сіли в автомобіль і П.Єсипчук повіз нас до Близнюків. Близнюки проживали на краю села. Коли ми під'їхали, вони були на подвір'ї. Хтось з нас запитав в пана Петра, чи відомо йому щось про ту могилу. «А ви запитайте краще у дружини, вона краще знає. Вона була комсомолкою і насипала ту могилу», - відповів пан Петро. «Так, - пояснює нам жінка, - в 1941 році, коли прийшли німці, староста села зібрав нас, комсомольців, і наказав насипати могилу. Ми насипали. А коли вернулись наші, тих, хто насипав, знову зібрали і наказали розкидати - зрівняти з землею. В тій могилі більше двадцяти чоловік». «То їдемо туди і покажете нам те місце». «Ні, я не поїду, нехай їде чоловік», - відповіла жінка. Пану Петру хоча і не дуже хотілося їхати, але уточнивши в жінки місце могили, погодився. Крім мене, в машину сів і В.Дехтієвський. Польовою дорогою (ото, мабуть нею вели в Базар полонених повстанців) ми приїхали на кладовище. Хоча село й безлюдне, більшість могил доглянуті. Пан Петро привів нас до дубів і впевнено показав на невелику впадину, дещо закидану кладовищним сміттям. З краю була невелика ямка. «Це звідси брали пісок посипати могили», - пояснив пан Петро. Сміття ми винесли і в кінці впадини, вже на бугорку, стали копати. Копнувши кілька разів, наштовхнулись на дерево. Трохи розкопали і витягай залишки згнившої деревини. Сумнівів не було – це залишки хреста. З боків цієї впадини і на захід – до дубів – могил не було. Це був пустир. Поховання закінчувались біля східної сторони впадини. По периметру цієї впадини, яку ми сприйняли як осівше захоронення, ми накопали землі і насипали невисоку могилку. А вже пізніше, відвідуючи з П.Єсипчуком цю могилку, ми поставили тимчасовий березовий хрест.

Восени того року у мене не було часу зайнятись могилою в Малих Миньках. А вже наступного, 1993 року, я замовив плиту з металу, який не піддається корозії, з вилитим на ній написом: «Тут поховані повстанці Другого Зимового походу, які загинули в бою з червоними окупантами в листопаді 1921 року. Вдячна мати — Україна пам'ятає вірних синів. Героям Слава!»

Після виготовлення плити я, В'ячеслав Дехтієвський, Олександр Вєтошкін, Олександр Прищепа приїхали 5 серпня в Малі Миньки. З нами приїхав і фотограф від газети «Вільне слово». Прибув у Малі Миньки невеликим трактором з кузовом попереду і П.Єсипчук. Ми завезли грунт і насипали могилу, вмурували плиту, поставили товстого березового хреста. Могила набула пристойнішого вигляду. Всім було приємно, що віднайдено могилу тих, хто загинув в бою, що її впорядковано. Але ж десь в цій місцевості є ще багато захоронень полеглих!Чи можна ще щось знайти?

Я приїздив у Базар. При зустрічах з Єсипчуком ми завжди торкались цієї теми. І от вже десь в кінці літа 1994 року Павло мені каже: «В селі Звіздаль проживає Анатолій Коноплій. Він знає місце захоронення, яке знаходиться в лісі». Ми тут же домовились про поїздку в село Звіздаль. 31 серпня вже десь в післяобідню пору ми прибули автомобілем Павла до Коноплія. Село Звіздаль теж було виселене, але батьки Анатолія, як і ще кілька сімей з людей похилого віку, залишились в селі. Залишився чомусь і Анатолій, хоча його дружина виїхала. До того ж, він був людиною середнього віку - 1946 року народження (він так і не виїхав. Згодом захворів і в 2001 році помер). Анатолій зі своїми батьками зустрів нас дуже привітно. Вони розповіли нам про те, що чули від односельчан, які були свідками того, що діялось в їх місцевості в 1921 році. Анатолій показав і хату, під коморою якої врятувався один з повстанців - хата стояла неподалік від їхньої хати, в кінці 90-х згоріла. Поспілкувавшись, сідаємо з Анатолієм в автомобіль і їдемо до могили. Відразу ж за селом ми в'їхали в ліс. Проїхавши півтора кілометра, зупинились. Анатолій каже: «Бачите, ось йде смуга, яка дещо вища над місцевістю. Могила десь он там, метрів 300 звідси. Коли ми, пастушки, пасли тут худобу, тут було поле. А ліс посадили в 1952-53 роках. Ми гралися тут. Могила була без хреста, але був невеличкий бугорок і ми знали, що то — могила. Я чув, що там лежить 17 чоловік. Люди розповідали, що після того, як повстанців поховали, ще довгі роки тим, хто йшов опівночі цією дорогою, звідси доносилась до них музика, співи — неначе з весілля їдуть. А як входили в село, то все стихало».

Ми йдемо до місця, де має бути могила. Прийшли, шукаємо. Я біля Анатолія. Задаю йому питання, записуючи на диктофон нашу розмову. Ми ходимо кругами, а могили нема. Анатолій говорить: «Вона десь тут. І залишки хреста мають лежати біля могили». І розповідає історію цього хреста.

В другій половині 50-х років з табору повернувся колишній староста села — Литвиненко Демид. Почалася хрущовська відлига. Вже можна було дещо собі дозволити, не боячись, що тебе арештують. Отож, Демид і поставив біля могили дубового хреста. Могилу не насипав. Коли ж «відлига» закінчилась, — а це сталось десь в 1963 — голова колгоспу Павленко, проїжджаючи тут, велів їздовому зупинитись. Коли віз зупинився, голова каже їздовому: «Візьми сокиру і піди зрубай хреста». «Я хреста рубати не буду», — відповів їздовий. Тоді Павленко зліз з воза , взяв сокиру і зрубав хреста (це не пройшло для нього безслідно, тому що у 80-х роках в нього почалась гангрена і йому відрізали ноги).

Ми продовжуємо шукати, але - ніяких слідів, що вказували б на могилу. «Мабуть, залишки того хреста хтось взяв для вогнища, бо він мав би іще лежати», — припускає Анатолій.

От вже і сонце збирається закочуватись. Треба вже вибиратись з лісу. Сідаємо в автомобіль, і, висадивши Анатолія, повертаємось польовою дорогою в Базар. Переночувавши, знову їдемо на пошуки. Вже без Анатолія. Знову бродимо по цій ділянці лісу, втрачаючи вже надію, що вдасться знайти могилу. І от раптом збуджений голос Павла: «Знайшов!», — кричить він. Я біжу до нього. Павло показує мені на невисокий, прогнивший пеньочок. Майже поруч з пеньочком - дерево. Але ж, як розповідав Анатолій, коли стояв хрест, то дерев на могилі не було. 1 залишків від зрубаного хреста ніяких. Правда, за цим пеньком ледь помітне підвищення ґрунту. «Це не пеньок, це залишок хреста», — впевнено говорить Павло. Павло бере заступа і рубає по цьому пеньку. «Дивись, це - дуб», — каже він. Потім береться за цей пеньок і витягує прогнивший, але значно товстіший кілок. Сумнівів вже майже нема, але потрібно остаточно впевнитись, що це могила. Павло знову бере заступа і зі східної сторони від кілка копає яму. Павло вкопався вже по пояс, а заступ ні на що не натикається. Правда, в піску, який він викидає, зустрічаються чорні грудочки, що дає підстави вважати, що тут вже копали. І от заступ зненацька на щось натикається. Павло викидає кілька заступів піску і дістає кістку. «Це з руки», - каже Павло. Все зрозуміло — могила. Ми засипаємо яму, вирізаємо навколо могили дерева, ставимо тимчасового березового хреста, насипаємо невеличку могилу.

Я замовив плиту, аналогічну тій, що вже була вмурована в могилу в Малих Миньках і десь вже на початку листопада поїхав з Олександром Прищепою, Павлом Єсипчуком, Олександром Борисом і Антоном Матвієнком до цієї могили. Ми додатково повирізали дерева, утворивши таким чином чималу поляну. Наносили ношами піску і, сформувавши могилу, поставили березового хреста. Вмурували в могилу і плиту. А коли відзначали чергові роковини трагедії в Базарі, то крім вшанування героїв Базару, було вшановано і героїв, які полягли на полі бою. Як і в Базарі, на могилах в Малих Миньках і в лісі, що біля села Звіздаль, єпископом Ізяславом було відправлено панахиду. І хоча могили вже було впорядковано, все ж, в цілому, ці могили мали дуже убогий вигляд. Особливо, стосовно могил в Базарі, де було захоронено таку масу людей. Адже до могил в Базарі навіть не було під'їзду. Пробирались до могил городами. Та для того, щоб щось спорудити біля могил, краще впорядкувати, потрібні були кошти, а тому примирились з тим, що є, сподіваючись, що з часом в Україні утвердиться українська влада, яка не буде байдужою до могил тих, хто виборював українську державу.

І от прийшов 1999 рік. В кінці лютого одержую листа від голови Благочинного Фонду спорудження пам'ятника «Борцям за волю України» Романа Панкевича. Панкевич повідомляє, що Об'єднання бувших Вояків Українців у Великобританії (ОбВУ) має намір спорудити полеглим у Базарі пам'ятник, що потрібно провести розвідку щодо надання дозволу на спорудження цього пам'ятника. З березня я був уже в Базарі і звернувся в сільську раду з проханням від обласної організації Конгресу Українських Націоналістів (КУН) надати обласній організації КУН дозвіл на спорудження біля могил 359-ти розстріляних повстанців Пам'ятного Знаку. Незабаром я отримав рішення сільської ради від 12 березня про надання дозволу. Я відразу ж повідомив про це Р.Панкевича. А десь в кінці травня мені телефонує Василь Кук (останній Головний командир УПА) і просить прибути до нього в Київ на квартиру. Прибувши на квартиру, я знайомлюсь з Святомиром Фостуном - головою ОбВУ. Познайомившись, ми одразу ж приступаємо до обговорення питань, пов'язаних зі спорудженням пам'ятника. Святомир пропонує мені взяти на себе керівництво по спорудженню. Домовились, що я маю знайти в Житомирі архітектора, який опрацює запропонований ними ескіз пам'ятника, і знайти фірму, яка зайнялася б його спорудженням.

Повернувшись в Житомир, я розшукав архітектора О.Бориса, який очолював обласний відділ архітектури і обласну Спілку архітекторів України. Борис дав згоду розробити проект пам'ятника і підключитись до всіх робіт, пов'язаних з його спорудженням. Ми приступили до роботи. Перш за все потрібно було створити проект. Згідно задуму. Потрібно було спроектувати недорогий пам'ятник — кілька гранітних блоків, увінчаних хрестом. О.Борис і зайнявся створенням такого проекту. Але всі проекти, виготовлені ним, згідно настанови ініціаторів спорудження пам'ятника, якось не вписувались до могил у Базарі - не відчувалось гармонії. Я приходив до нього. Ми розглядали і обоє лишались невдоволені. Про те, що пам'ятник такої конфігурації не підходить для цих могил, ми говорили на зустрічах у Львові (готель «Львів»). А це завжди були Фостун з Панкевичем і ще хтось з керівництва ОБВУ - переважно Маркіян Шептицький або Петро Кіщук. Відчувалось, що вони також бажали б бачити щось інше. І от одного разу заходжу до Бориса в його кабінет, і він мені показує макет пам'ятника зовсім іншої конфігурації - два пілони, увінчаних куполом з хрестом. Я лиш глянув і відразу відчув: оце те, що потрібно. Звичайно, ми розуміли, що на спорудження такого пам'ятника потрібні значні кошти. Незабаром поїхали до Львова. Макет всім сподобався. О.Борису було доручено виготовити і скласти приблизний кошторис пам'ятника. По виготовленню креслень, 27.09.99, ми поїхали в Головино, і того ж дня я подав директору Головинського кар'єру Анатолію Підлісному звернення від обласної організації КУН з проханням виготовити пам'ятник. А 27.01.00 я з Борисом знову в Головине. Після довгого обговорення всіх питань, пов'язаних з виготовлення пам'ятника і хрестів на могили (цим, як спеціаліст, в основному займався О.Борис), я підписав угоду з директором кар'єру. Згідно угоди, Головинський кар'єр зобов'язувався виготовити замовлення до 1 липня 2000 року. А ще до підписання угоди було виконано все необхідне, що відносилось до компетенції проектно-вишукувального інституту «Житомир агропроект» та Управління містобудування та архітектури.

Уклавши угоду з кар'єром, стали шукати будівельну компанію, яка б виконала весь комплекс роботи по впорядкуванню могил території, встановлення пам'ятника. З'їздили в Малин. Звернулись в будівельну організацію і подали перелік робіт, які необхідно виконати. Через якийсь час з'їздили з представниками цієї організації в Базар, де нами було оглянуто територію, зроблено деяку розмітку. Здавалось, все йде добре - передамо до виконання і матимемо мало клопоту. Залишалось лише ознайомитись з їх кошторисом. Довго чекати не довелось. Я поїхав і привіз кошторис. Це було щось неймовірне! Виставлена сума була такою, що, якщо не помиляюсь, такої суми вистачило б не лише на ту роботу, яку вони мали виконати, а й на оплату за виготовлення пам'ятника. З'їздили ще в Коростень, але й там нічого втішного. Переговоривши з Фостуном, вирішили спробувати залучити до виконання ряду робіт Базарське КСП. Зустрівшись з головою КСП А.Помінчуком, домовились з ним про виконання КСП ряду робіт, а О.Борис тим часом знайшов в Бердичеві фахівця, який виготовляє куполи, їдемо до нього, і я підписую угоду.

В травні розпочалась робота по розчистці території, яка відведена для спорудження меморіалу. Зноситься хата, хлів, льох, викорчовуються дерева. Завозиться і грунт для вирівнювання огородженої площі місця поховання і всієї площі, відведеної для меморіалу. Завдяки Помінчуку знайомлюсь з начальником Народницької ремонтно-шляхової дільниці - Григорієм Петруком. Петрук мав всю необхідну техніку, а тому, переговоривши, я уклав з ним угоду на виконання основної роботи зі спорудження меморіалу. Отож, розпочату роботу КСП продовжила ремонтно-шляхова дільниця. Нам стало спокійніше, бо Петрук мав набагато кращі можливості, ніж КСП. Ми не сумнівались, що весь обсяг робіт буде виконано в термін – до 26 серпня.

А от з виготовленням гранітних блоків пам'ятника коїлось щось незрозуміле. Вже закінчується червень, а ми маємо лише два нижніх блоки. Можемо не встигнути до призначеної дати відкриття пам'ятника. В липні, відвідавши могили в Базарі, в Житомир приїжджають С.Фостун, Р.Панкевич, А.Кошіль. Наступного дня всі їдемо в Головине. Керівництво кар'єру запевняє, що встигне виготовити все, що було замовлено. У всіх на душі неспокійно.

Щодо могил, то вони до цього часу вже сформовані. А менша ще й вкрита дерном. Я особисто взявся формувати могили. Зранку і до заходу сонця накидаю на могили завезений грунт. Потім житель Базару Володимир Шевчук вкриває могили дерном, встановлює гранітні хрести. Шевчук остаточно впорядкував і могили в Малих Миньках і в лісі села Звіздаль. Березові хрести він замінив гранітними, а могили вкрив дерном.

Мені з О.Борисом досить складно добиратись до Базару. Автобус з Житомира приходить під вечір. Їздимо автомобілем. А в більшості о п'ятій ранку сідаємо на дизель до Коростеня. В Коростені пересідаємо на електричку, що їде до Києва, і десь біля десятої, зійшовши на зупинці «Пирижківська», ловимо попутну, що їде зі сторони Малина на Народичі. Рух авто незначний, але в більшості випадків в обідню пору ми вже біля могил. Таким же чином добираємось назад або, добравшись до Малина, ловимо попутну до Житомира. Інколи нас виручає Г.Петрук, приїжджаючи за нами в Коростень.

Коли ж багато роботи, то ми залишаємось в Базарі. В цьому нам знову допоміг А.Г.Помінчук. Він поселив нас у великий, ще новий порожній будинок. Дав нам ліжка, стола, матраци та ковдри.

Пам'ятник поволі підіймається вгору. Гранітні блоки встановлюють монтажники Головинського кар'єру Качура Володимир і Мельниченко Василь. О.Борис контролює їх роботу. Це його витвір і він прагне найліпшого виконання монтажу. Наближався день відкриття пам'ятника - 26 серпня. За два дні до відкриття під вечір привезли з Головино два верхні блоки, на яких встановлюється купол. Я з монтажниками на риштуванні. Крановик підняв блок і поставив на призначене для нього місце. Але, як тільки попустив, щоб монтажники зняли хомут, блок став падати на риштування, яке складалося з кількох дощок, на яких ми стояли. Лише майстерність крановика врятувала нас від травм, а, може, когось і від загибелі. О.Борису довелось спішно грузити ті два блоки на машину і везти назад в Головино, де вночі блоки було зрізано на косину.

Наступного дня - 24 серпня - блоки було встановлено, а на них поставлено купол. 26 серпня, як і було заплановано, відбулось відкриття пам'ятника учасникам Другого зимового походу – героям Базару. Всі були задоволені.

Меморіал не можна було залишати напризволяще. Хтось мав за ним наглядати, підтримувати в належному стані. ОбВУ і ці клопоти взяло на себе, долучивши до догляду за меморіалом жителя села Базар — Олександра Єщенка.

Здавалось, все завершено. Але 25 серпня 2001 року після святкування в Києві 10-ї річниці Незалежності в Базар прибула делегація ОбВУ на чолі з П.Кіщуком. Делегація відвідала і могили в селі Малі Миньки та в лісі біля села Звіздаль. А у вересні від С.Фостуна отримали листа, в якому він пише, що з розповідей учасників поїздки виходить, що до могили в лісі важко добратися і що є думка перезаховати тлінні останки полеглих в бою до могил меморіалу в Базарі. Фостуна цікавила моя і Бориса думка, і якщо ми її поділяємо, то чи погоджуємось взятися за цю справу.

Я був проти перезахоронення в Базар. Відстоював думку, що в епіцентрі бою потрібно насипати величезну, на взірець козацької, могилу, перезахоронити туди тлінні останки полеглих з могил, що на кладовищі, і в лісі. Тоді ця могила була б не лише для перезахоронених. Вона була б і символічною для всіх, хто поліг в тому бою, місця захоронень яких вже не знайти. В такому разі поле бою не залишилося б пусткою. Могила б увічнила поле бою, героїзм полеглих. С.Фостун і О.Борис з цим не погоджувались, аргументуючи свої міркування тим, що могили знаходяться в зоні відчуження і з часом дороги там настільки позаростають, що туди буде не добратись. Ми обмінювались думками, але підготовка до перезахоронення проводилась. О.Борис розробляв і пропонував ОбВУ свої проекти перезахоронення в Базар, а голова громадської організації «Міська громада «Житомир» Юрій Рєзнік добивався в облдержадміністрації дозволу на перезахоронення. С.Фостун наполягав, щоб я погодився з перезахороненням в с.Базар та взяв участь в перезахороненні. Отак все тягнулося до кінця квітня 2002 року. Потрібно було щось вирішувати остаточно. Тим паче, що свою думку я відстоював одноосібно. Отож, 30 квітня на Ярославовому валу я зібрав невеликий гурт з відомих особистостей: Василь Кук, Василь Галаса, Роман Коваль, Василь Овсієнко, Віктор Рог. Я коротко висловив свою думку щодо перезахоронення і запропонував кожному висловитись із цього питання. Перемогла думка: потрібно перезахоронити до меморіалу в Базарі. Про прийняте рішення я відразу ж повідомив С.Фостуну. А тим часом О.Борис розробив вдалий проект могили для перезахоронення.

20 червня я, О.Борис і Ю.Рєзнік - у Львові. На зустрічі з нами крім С.Фостуна, Р.Панкевич і ще хтось з керівництва ОбВУ. Обговорюємо всі питання, пов'язані з перезахороненням.

Погоджуються з моєю пропозицією спорудити склеп, щоб в разі виявлення ще якогось захоронення можна було помістити туди тлінні останки. С.Фостун стривожений тим, що облдержадміністрація не надає Ю.Резніку дозволу на перезахоронення. Приймаємо рішення, що якщо не вдасться добитись дозволу, то поки що могила буде лише символічною.

Тому, на всяк випадок, пропонується і відповідний текст для плити, що буде вмурована в могилу.

Повернувшись у Житомир, домовляємось з Г.Петруком про перезахоронення. Замовляємо масивного гранітного хреста і замінюємо напис на камені, що біля входу до меморіалу. Замість «359 героїв» вибито «Вони загинули за волю України». У вересні вже все готово — висока могила готова прийняти тлінні останки героїв. А дозволу облдержадміністрації на перезахоронення так і нема, хоча я з В.Дехтієвським прийшли Ю.Рєзніку на допомогу і спільно з ним оформили ряд документів, які стала вимагати облдержадміністрація. Урочистості по вшануванню учасників Другого зимового походу, які полягли в боях, призначено на 11 жовтня.

Нарешті, заступник голови облдержадміністрації надає Ю.Рєзніку дозвіл на перезахоронення. Це рішення облдержадміністрації датовано 25.09.02 - за два тижні до урочистості. Отже, перезахоронення відбудеться. Та, виявляється, це ще не все. Потрібно ще отримати дозвіл на ексгумацію від Народицької селищної ради і дозвіл Базарської сільської ради на поховання останків на території меморіалу села Базар.

Я, Дехтієвський, Рєзнік їдемо до голови селищної ради і просимо надати дозвіл на ексгумацію. Просимо прискорити прийняття рішення. Нам на допомогу приходить і Олександр Прокопенко, який очолює відділ внутрішньої політики райдержадміністрації. З жовтня Ю.Рєзніку надають дозвіл на ексгумацію.

4 жовтня група з п'яти осіб, яка зголосилась провести ексгумацію, а саме: судмедексперт Роман Колос, Олександр Вєтошкін, В'ячеслав Дехтієвський, Іван Лавриненко і Андрій Колос, прибули до кладовища села Малі Миньки. З групою прибув і я з О.Борисом. Прибув з Овруча, на всяк випадок, і представник організації «Пошук» Яків Грищук. Могилу розкопали, але нічого не виявили. Стали копати вздовж і впоперек могили, сподіваючись, що, можливо, захоронення поруч, але виявили лиш три дуже давні залишки від окремих поховань. Продовжувати і далі розкопки цієї, без зовнішніх ознак поховань, давньої ділянки кладовища не було сенсу. Прийняли рішення відновити могилу, оскільки із споминів відомо, що захоронення таки знаходиться десь біля цих віковічних дубів – нехай ця могила буде для них символічною. Шкода, що тоді дружина П.Близнюка не поїхала з нами. Можливо, що вона таки вказала б нам на те місце, де в молоді роки насипала, а потім розгортала могилу. Більш того, що її чоловік помилково вказав нам на те місце (а, може, тим козакам не хотілося перебиратися з кладовища і вони сховалися десь біля дубів. Адже в Листопадовий рейд йшли неабиякі козаки – то були переважно козаки з вдачею характерників).

Наступного дня, а це вже було 5 жовтня, приступили до розкопування могили біля с.Звіздаль. А 6 жовтня, коли вже починало сутеніти, завершили підняття з могили 46-ти тлінних останків полеглих в бою воїнів УНР – Повстанської армії. Хоча з часу того бою минуло 80 років, але останки добре збереглися. Чимало черепів мали сліди від ударів шаблею. Кілька куль ще трималися кісток. Знайшлися і кілька гільз. - мабуть, були в кишенях. Отже, не 17, як говорив А.Коноплій, а 46 полеглих. Мабуть, оце цю могилу мала на увазі Марина Любинок - свідок тих подій, - яка розповідала в 2000 році (газета «Місто», 31.08.00) про те, що біля села Звіздаль загинуло біля 50 українських воїнів. Після ексгумації яму закидали, досипали могилу (частину могили з гранітним хрестом не довелось руйнувати), встановили на місце металеву плиту, на якій я зубилом вибив, що останки полеглих перенесли в Базар. Все це ми зробили для того, щоб залишився слід від місця, в якому полеглі пролежали стільки років.

Останки полеглих доставили в село Рудня Базарська (4 кілометри від Базару) і помістили в церкві, в якій правив отець Руслан.

9 жовтня я прибув у Базар. 10-го зранку має зібратись Базарська сільська рада і вирішити питання про надання дозволу на перезахоронення тлінних останків до меморіалу в селі Базар. Переночувавши в О.Єщенка, приходжу на 9-ту годину в сільську раду. В кабінеті голови сільської ради, Святослава Помінчука, (сина А.Помінчука) збираються члени сільської ради. Прибуває з Народичів і О.Прокопенко. Я попросив, щоб першим питанням для розгляду було питання про перезахоронення. Погодились. Виступив голова. Після нього виступило кілька членів сільської ради, які закликали інших не надавати дозвіл на перезахоронення. Виникла критична ситуація. Втрутився і Прокопенко. Як Помінчук, так і Прокопенко переконували членів в необхідності надати дозвіл, бо завтра тут буде море людей, і, не надавши дозвіл, сільська рада зганьбить себе.

Нарешті голосування. Дехто не підіймає руки, а дехто смикає рукою на рівні підборіддя і відразу ж опускає. «Все, більшість - за надання дозволу», - оголошує С.Помінчук.

11 жовтня знову, як і вдень відкриття пам'ятника, з'їхалась звідусіль величезна кількість люду і з великими почестями останки героїв помістили на вічний спочинок в склеп високої могили меморіалу. Ця висока могила для 46-ти стала вічним пристанищем, а для всіх учасників Другого зимового походу, які в ньому полягли, їх символічною могилою.

Нарешті сталося! Мрія тих поколінь, які виховувались на героїзмі учасників Другого зимового походу, на героїзмі Базару, - стала реальністю. Полеглих в Базарі і полеглих в боях належним чином вшановано. В їх пам'ять споруджено величавий меморіал. Споруджено, на жаль, не державою, яку вони виборювали, а українською громадськістю з діаспори.

Кошти на спорудження меморіалу надали фундатори:

1. Українська Автокефальна православна церква у Великобританії.

2. Фундація ім. Симона Петлюри у Великобританії.

3. Об'єднання бувших Вояків Українців у Великобританії.

4. Українська громада у Великобританії.

Внесли пожертви:

1. Громада міста Карляю (Великобританія).

2. Братство «Броди -Лев».



  1. Ольга Дмитренко.

  2. Мирослав Лабунька.

P.S.


25 липня 2004 року голова ОбВУ Святомир Фостун, секретар ОбВУ Маркіян Шептицький, член ОбВУ Володимир Пигій, заступник голови наукового відділу Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Роман Панкевич загинули в автомобільній катастрофі.

Святомир Фостун є ініціатором спорудження пам'ятника полеглим в Другому зимовому поході. Його ім'я вибито на камені біля входу до меморіалу.



Сергій Бабич

м. Житомир, вересень 2006 р

Відкриття пам’ятника полеглим в Другому зимовому поході

с. Базар, 26 серпня 2000 року



Спорудження Меморіалу полеглим в Другому зимовому поході

Базар, серпень, 2000 року



Відкриття пам’ятника 359-ти повстанцям розстріляним у Базарі.

Виступає Святомир Фостун

Базар, 26.08.2000 рік




30 квітня 2002 року м. Київ

С.Бабич, Р.Коваль, В.Кук, В.Овсієнко, В.Галаса






Пошук захоронення полеглих в селі Малі Миньки.

Біля кладовища: Роман Колос, Іван Лавриненко, Олександр Борис,

Андрій Колос, В’ячеслав Дехтієвський, Сергій Бабич

04.10.2002 року





Перезахоронення 46-ти повстанців полеглих в бою 17.11.1921 року біля

с. Звіздаль

На передньому плані могила з відкритим склепом

Базар, 11.10.2002 року







Перезахоронення.

В трунах останки 46-ти повстанців





Перезахоронення.

До Меморіалу крокує Братство УПА Волинського краю.

На передньому плані члени ОбВу.

Вінок несе С.Фостун






Перезахоронення.

До Меморіалу крокують воїни Житомирського гарнізону.





Біля могили 46-ти полеглих в бою:

Верхній ряд: В.Дюк, В.Савинець, С.Бабич, С.Фостун, П.Кіщук,

В.Дехтієвський, Р.Панкевич.

Нижній ряд: О.Борис, І.Фещенко, І.Колодюк





Вшанування полеглих учасників Другого зимового походу

На фото: С.Бабич, І.Лавриненко, О.Єщенко, О.Вєтошкін,

В.Дехтієвський, О.Прищепа

Базар, 16.11.2013 року







Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет