Монголо-татари на Волині



жүктеу 497.29 Kb.
бет2/3
Дата07.05.2019
өлшемі497.29 Kb.
1   2   3

ПОГИБЕЛЬ КИЄВА

З весни 1240 р. кияни під проводом залишеного Данилом Романовичем воєводи

Дмитра розпочали підготовку до відбиття можливого нападу монгольських

завойовників. Упродовж літа Батий збирав військо, чисельність якого сягнула

близько 200 тис. осіб. У другій половині серпня монголи почали наступ на

столицю, знищуючи на своєму шляху міста-фортеці, що прикривали Київ: Вітичів.

Васильків, Білгород та інші.

5 вересня Батий підійшов до Києва. Розпочалася його оборона, яка мала два

періоди: перший - від 5 вересня до 19 листопада, коли залога й міщани відбивали

ворожі приступи; другий - від 20 листопада до 6 грудня, коли бої йшли в самому

граді. Батий виявив, що найслаб-шим місцем захисту є Лядські ворота. Сюди

стягнули багато стінобитних механізмів (пороків), які «безперестанку били день і

ніч». 19 листопада утворилися проломи, через які ринули монголи. У жорстокому

бою вони оволоділи стінами, але далі просуватися не мали сил.

Маятник історії відраховував останні місяці року 1240 від Різдва Христового. В

глибокій зажурі стояли понурі чорні ліси, пронизливий вітер гнав у безвість важкі

темні хмари. В такий час, коли, здавалося, сама природа навівала відчуття

непояснимої пригніченості й туги, над руським народом згущалася довга ніч

монголо-татарського панування. Кривавим смерчем проносилися руськими

землями Батиєві орди, в руїнах лежали давні мiста, хмари ситого вороння

кружляли над тисячами потятих воїнiв. І тягнулися в далекі монгольські степи

нескінчені потоки бранців — талановитих будівничих, зброярів, ювелірів та інших

ремісників. А жителі мiст та сіл, де ще не пройшлися монгольські тумени, з

тривогою чекали на день прийдешній. Тим часом ординська навала нестримно

сунула далі на захід.

В один з таких днів зловісна примара погибелі нависла і над стольним градом

земель руських. Охоплені жахом від усвідомлення безвиході та приреченості, сотні

киян споглядали з висоти мiських стін небачене досі видовище: довкола Києва,

скільки око сягало, метушилася «небачена рать», незлічене кочове воїнство.

Наслухавшись страхітливих чуток, що ширилися по всій землі, про нечувану

жорстокість пришельців, кияни тепер наяву відчували наближення судного дня. «І пробував Батий коло города, а вої його облягли город, — свідчив очевидець тієї

моторошної картини. — І не було чути нічого од звуків скрипіння теліг його,

ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його...»

Для оволодіння найбільшим городом Русі хан Батий кинув всі свої сили.

Захоплений киянами «язик», татарин Товрул, повідав, що під городськими стінами зібрався весь «цвіт» монголо-татарської орди. «Се були брати його (Батия), сильні

воєводи Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, і Менгу, і Куюк, — запише пізніше

літописець. — А першим його воєводою був Субедей-богатир і Бурондай-богатир,

що взяв Болгарську землю і Суздальську. І інших було без числа воєвод...».

Більшість знекровлених у нерівній боротьбі розрізнених руських князівств вже

топтали коні туменів монголів. Обложеній монголо-татарськими полчищами

«матері городів руських» не було звiдкiля чекати на допомогу. Знаючи про лиху

долю, що спіткала їхніх сусідів, кияни без роздумів відкинули пропозиції про здачу

Києва на милість завойовників. Городяни не склали зброї, а укріплювали будинки та лінію валів «міста Володимира». Наступного дня бій спалахнув з новою силою.

Розуміючи, що вистояти не вдасться, кияни почали зводити останній оборонний

рубіж біля Десятинної церкви. 6 грудняЬмонголиТпрорвали укріплення в районі

Софійських воріт. Під час бою, який не затихав, у Десятинній церкві зібралося

дуже багато жінок, дітей і старих. її склепіння не витримали і завалилися, ховаючи

людей під уламками. До ворожих рук потрапив поранений Дмитро, котрому за

мужність подарували життя.

Про винятково запеклий характер боротьби свідчать масштаби руйнувань столиці і втрати населення. Так, до штурму в ній налічувалося 9 тис. дворів, понад 40

монументальних споруд, 50 тис. мешканців. Після нього залишилося 200 дворів і

близько 1 тис. жителів.

Захист Києва, що тривав 93 доби, є символом волелюбності й незламності духу

руського народу. Це одна з найбільших оборонних битв середньовічної Європи.


Як зараз відомо з літописних джерел , обороною Києва командував тисяцький (воєвода) Дмитро, щойно призначений намісником давньої столиці з волі князя Данила Галицького (біографія воєводи невідома). Нерідко його безпідставно ототожнюють із боярином Дмитром Єйковичем, котрого призначив намісником Києва у 1243 р. великий князь Володимирський Ярослав Всеволодович.

Монгольські війська очолювали принци-Чингізиди, діти синів Чингісхана: Бату (він же Батий, 1209—1256; здійснював загальне керівництво походом, будучи правителем улусу Джучі, котрий вже за нащадків Бату стане самостійною Золотою Ордою, керував завоюванням Волзької Булгарії, Русі, походом в Угорщину та Хорватію), Орда, Байдар, Кадан, Бучек, Бурі, Гуюк та Мунке, два останні — майбутні великі хани Монгольської імперії, правили відповідно в 1246 —1258 та 1251—1259 рр.). Також двоє з найкращих монгольських полководців доби Чингісхана: Субудай (1176—1248; учасник всіх основних походів монголів, переможець у битві на Калці 1223 р., згодом відіграв головну роль у перемозі у вирішальній битві монголів з військом Угорського королівства на річці Шайо 1241 р.) та Бурундай (або Боролдай, ?—1262; розбив військо Північно-Східної Русі на річці Сіть 1238 р., брав активну участь в угорській кампанії монголів та боях проти Данила Галицького, Польщі та Литви наприкінці 1250-х рр., був намісником найзахіднішої частини улусу Джучі — подніпровських степів).

Взяття Києва було важливим епізодом у ході Великого західного походу монголів, котрі, пройшовши широким фронтом по Північно-Східній Русі, серією нападів на міста Південно-Західної Русі розгромили Чернігівське та Переяславське князівства (1239 р.). Імовірно, навесні наступного року Бату відіслав частину військ до Монголії, поповнившись за рахунок половців та поволзьких народів (передусім частини мордовських племен). Наступною жертвою монголів стали землі Данила Галицького. Монголи форсували Дніпро південніше від Києва, після чого воїни Бату спустошили Поросся — основну територію васальних щодо Русі племен чорних клобуків. Для атаки на Київ були зібрані практично всі наявні сили — за різними оцінками, від більш реалістичних 40 до малоймовірних 120 тис. воїнів. Населення Києва, за оцінками сучасних істориків (П. Толочко та ін.), становило 40—50 тис. осіб, з них 5—8 тис. могли тримати в руках зброю. Чисельність дружинників князя Данила Галицького, залишених у місті, та київського боярства навряд чи була великою — можливо, до 1 тис. осіб.

Взагалі, хронологія тогочасних подій спірна. Ще 1238 р. Мунке здійснив розвідку, запропонувавши місту піддатися монголам, але тодішній київський князь, учасник битви на Калці і майбутній мученик за віру, Михайло Всеволодович убив монгольських послів і втік до Угорщини. Імовірно, у вересні 1240 р. до Києва прорвався монгольський корпус, що блокував підходи до міста, поки Субудай та інші полководці громили укріплені лінії Поросся. Справжня облога почалася з підходом до Києва основних сил Бату (можливо, в листопаді 1240 р.). Літописи неоднозначно оцінюють, скільки тривала активна фаза облоги й штурму — в будь-якому разі, основний удар монголів було спрямовано на південні, гак звані Лядські ворота (район нинішнього майдану Незалежності), де каменемети зрештою пробили верх стіни. Основною надією киян був знаменитий Ярославів вал — стіни, що сягали 12 метрів заввишки і 20 завширшки, а також рови та надовби перед валом. Укріплення в центрі Києва (давнє «місто Володимира») були не такими потужними, до того ж вони, напевне, були частково розібрані в попередні часи. Зважаючи на малу кількість важкоозброєної дружини, основну масу захисників становили незахищені обладунками ополченці, озброєні списами, сокирами, булавами, луками (під час розкопок Києва і міст Поросся знайдено величезну кількість руських і монгольських стріл), рідше мечами та шаблями. Монголи традиційно мали велику кількість легкої кінноти-лучників, але разом із тим у війську були й загони важкоозброєних дружинників-нукерів. Ключову роль у штурмі міст часто відігравали важкі катапульти («пороки» в літописі), які споруджували перед штурмом, а також набрані в знищених раніше містах і селах полонені — «облоговий натовп» (монг, «хашар»), котрий ішов у перших лавах штурмувальників і зазнавав величезних втрат.

Відомо, штурм тривав як мінімум два дні (за іншою версією, 19 листопада монголи взяли «місто Ярослава», а 6 грудня остаточно заволоділи центром княжого Києва, «містом Володимира»). Про відчайдушний опір киян свідчать і літописи, і результати розкопок — бій тривав не лише на стінах, а й на вулицях та в будинках. Останнім місцем спротиву киян стали барикади в частині «міста Володимира» біля Десятинної церкви (була зруйнована чи то через велику кількість тих, хто намагався врятуватися на хорах церкви, чи то через обстріл з каменеметів), а також, можливо, інші кам’яні храми (наприклад, собор Святої Софії, Трьохсвятительська церква тощо).

Переважна частина оборонців та мешканців Києва загинула (це підтверджують моторошні археологічні знахідки братських могил тисяч киян, виявлені ще в XIX ст.), в полон було взято пораненого Дмитра (помилуваний), та, можливо, частину ремісників. 1245 р. місто стояло в руїнах (папський посланець Д. де Плано Карпіні згадує про 200 вцілілих будинків). Падіння Києва, який згодом остаточно втратив своє значення символу єдності Русі після переїзду митрополита Максима 1299 р. до Володимира, стало трагічним символом початку нової, вкрай неоднозначної для Південно-Західної Русі доби залежності від Монгольської імперії. Втрати монголів невідомі, можливо, значні — кілька тисяч осіб, але вони все ж не завадили Бату продовжити успішний для монголів похід проти Галицько- Волинської Рус
НАВАЛА НА ЗАХІД
Монголи наступали на захід широким фронтом, аби охопити якомога більшу

територію. Жителі міст містечок зустрічали їх зіь зброєю в руках..

Розлючені масовим спротивом, вороги безжально винищували міське населення. Полягли в боротьбі городяни Ізяслава, Кам'янця , оселенці Дубровиці, Німович на р. Случі, Короста і Степані на берегах Горині та великі фортеці на берегах річки Прип"ять.

Основні сили монголів на початку 1241 р. рухалися в напрямку Володимира. По

дорозі вони наштовхнулися на залізну стійкість міщан Данилова й Кременця, котрі відбили всі приступи ворога. Володимир було захоплено штурмом після тривалої облоги. За даними літописця, навіть церкви були наповнені трупами. Галич упав після триденного спротиву. Страшного погрому зазнали й інші міста. Вцілів міцно укріплений Холм. У березні монголи прорвалися в Польщу, Чехію й Угорщину, несучи смерть і руїну.

Монгольська навала остаточно знекровила Київську Русь. Завойовані землі

відійшли до володінь Батия, котрий у середині 40-х років XIII ст. заснував власну

державу (улус*). Її терени простягалися від річок Іртиша й Чулими на сході до

нижньої течії Дунаю на заході. Держава поділялася на дві частини - праве й ліве

крило. Ліве крило складали землі брата Батия (Південний Казахстан і Середня

Азія - Синя Орда), всі інші належали безпосередньо ханату і його нащадкам - Біла

Орда (Ак-Орда). Батий заклав підвалини державної структури орди, а також

розбудував на р. Волзі столицю - Сараи-Бату (поблизу сучасної Астрахані), в якій

у період розквіту проживало 75 тис. осіб. Згодом столицю перенесли до Сарай-

Берке (поблизу сучасного Волгограда). З другої половини XIV ст. за Білою Ордою

закріплюється назва Золота Орда. Руські князівства, потрапивши у васальну

залежність до Золотої Орди, мали виплачувати данину й виставляти дружини в

розпорядження хана. Вони також позбавлялися права укладати між собою

політичні та військові союзи.
ДОКІР
Ще перед нашестям Батия на Волинсько - Галицьку землю поїхав Данило в

Угорщину до короля Бели, запропонувати йому об"єднатися, бо ж татари і

мадярам загрожували. Данило пропонував Бели забути про те горе, що його

завдав Галичу батько Бели, небіжчик король Андрій. Пояснив, що не з Галича

пішла біда, що руські жодного разу не йшли не мадярів воювати, що король

мадярський та його бояри не один раз лізли на Русь. Умовляв Данило Белу разом

у союзі до бою з татарами стати. Бела довго викручувався і зрештою відмовився.

Повертався додому Данило з невеселою душею. Переїхавши Карпати, зупинився

на ніч у Синевидському монастирі і вранці був вражений жахливим видовищем -

повз монастир йшли в гори руські люди - старики,жінки і діти. Від них Данило і

дізнався, що татари зруйнували Волинь і Галич.

Картав себе князь за безглузду подорож в Мадярщину. Не міг простити собі

цього. Якби знав, то лишився б дома.Треба було зібрати волинців, берестейців й

галичан і дати бій татарам. Та пізно уже було п - Батий уже перейшов Карпати.


РУЇНА
... Данило робив об"їзд своїх земель. Не радісною була та мандрівка по Волині,

ніби не в свою Вітчизну в"їхав, на якій виріс і змужнів. Скільки не їхали, нікого на

шляху не стрічали. І худобини жодної на місці спалених оселищ не бачили, неначе

ніколи у смердів її й не було.

Задумав провідати те оселище, у якому залізо плавити навчався - Німовичі.

Оселища не було. Лише згарище постало перед очима мандрівного князя. Біля

крайнього попелища стояла бабуся і злякано дивилася на вершників.

Іди сюди, старенька, ми руські, а не татари! - покликав князь Данило.

Баба махнула рукою і побігла за напівспалену стіну,і звідти вийшов старезний

згорблений в поясі дід у довгій сорочці,підперезаний мотузком. Побачивши

вершників, чи то від страху, чи то від здивування, аж присів.
- Йди сюди, ближче!,- покликав його Данило.

Старий боязко оглядаючись притупцював до князя.

- Жити будемо діду? - спитав князь.

-Мусимо, - ствердно кивнув дід.

- А де всі?

- У лісі


- Хай повертаються, немає вже татарів - пояснив Данило, торкнув коня і

вершники рушили.

Вони поїхали, а дід дивився їм услід. - Хм,князь!, а я й не знав...

Найбільшого спустошення від монголів зазнали Київська, Переяславська й

Чернігівська землі.Хоч велика частина українських земель була сплюндрована

завойовниками, але Данило Галицький не втрачав надії об'єднати всі удільні

князівства в оновлену могутню державу. Під його владою опинилися майже всі

українські землі, але монгольська навала продовжувала свій руйнівний хід.

Поділля, Волинь, Галичина також надзвичайно потерпіли від орд азійських

напасників. З 1240 року впали три українські столиці - Київ, Володимир-

Волинський, Галич. До того ж галицькі бояри та менші князьки зсередини

підточували князівську владу усобицями та заколотами, намагаючись захопити

трон у Галичі.
ЛЕГЕНДИ
Здобувши Київ у грудні 1240 р., монголо-татарська орда Батия посунула на захід. На їх шляху лежала волинська земля, яка з півдня була оперезана земляними валами й ровами – частиною великої мережі оборонних споруд Київської Русі. Вали простягалися на тисячу кілометрів і становили єдину систему укріплень. На Правобережжі розташувалася флангова група валів у міжріччі Ірпеня й Тетерева. Частина з них збереглася до наших днів. Їх залишки тягнуться від Яроповичів Андрушівського району до Роставиці Ружинського району і біля Ружина повертають на схід, а також зустрічаються в Попільнянському, Ружинському районах, в Дубровиці, Степані та інших містах.
   Існує легенда про міфологічного народного героя Кузьмидем’яна, або Борисогліба, який переміг велетенського змія, впряг його в плуг і проорював гігантські борозни. Саме від цієї легенди вали дістали назву Змійових [1:32]. Насправді більшість із них була споруджена наприкінці Х – у першій третині ХІ ст. за часів Володимира Святославовича для захисту Київської Русі від нападів печенігів. Продовжив їх будівництво на початку 30-х років його син князь Ярослав Мудрий [2:70].
   Долаючи Змійові вали, завойовники просувалися вздовж берегів річки Роставиці. Слідом за Васильковом, Юр'євим (нині Біла Церква) вони зруйнували такі городища, як Неятин (Ягнятин), Роставець (Білилівка), Скорогородок (Ружин) та інші поселення Ружинського району. Подібна доля випала містам і городищам, розташованим по ріках Тетерів, Случ, Горинь. Археологічні розкопки відтворили картину героїчної оборони й загибелі цих центрів.

Разом з київським князем Мстиславом Романовичем і його зятем Андрієм дубровицький князь Олександр Всеволодович три дні захищався в оточенні на кам'янистому правому березі Калки. Після укладення перемир'я, коли руське військо вийшло з табору, монголо-татари віроломно напали на нього й перебили дружинників, а Дубровиця булла вщент зруйнована. Аналогічна доля спіткала й Степанську фортецю над річко. Гориною.


   Зазнаючи відчайдушніст опору русичів, завойовники зруйнували Мичськ (сучасний Радомишль)на лівому березі Мики – притоки Тетерева, Житомир, Кам'янець (нині с. Кам'янка Дзержинського району) на лівому березі р. Случ, Райки та інші міста й городища [3:553;558]. Монголо-татари знищували все на своєму шляху: спалювали житла, господарські будівлі, забирали худобу, а людей убивали. Виняток робили тільки ремісникам, яких забирали з собою. Саме тому археологи під час розкопок знаходили під валами, спаленими будинками, а то й просто на площах сотні людських кісток, багато знарядь праці, предметів захисту.
   На шляху просування Батиєвих орд уціліли тільки ті міста й городища, якими ворогу не вдалося заволодіти. Доля інших, взятих силою чи обманом і хитрістю, була однаковою. Доказом є Колодяжин на правому березі Случі (нині городище біля с. Колодяжного Дзержинського району), якого ворог не зумів узяти відразу і змушений був перейти до облоги. Згідно з Галицько-Волинським літописом монголо-татари запропонували захисникам здатися, обіцяючи за це зберегти їм життя. “І прийшов він (Батий – О.І.) до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були” [3:397]. Потрапивши в середину городища, завойовники почали страшну різанину. Коли жителі зрозуміли підступність ворога, вони вчинили відчайдушний, але безнадійний опір. Археологічні розкопки, які проводив Р.О.Юра, засвідчили, що місто загинуло у вогні, а населення було вирізане. Життя тут більше не відновлювалось.Трагічна доля судилася і жителям городища Райки, що знаходилося на каменеподібному виступі річки Гнилоп'ять. З усіх боків городище було обнесено високим валом і глибоким ровом, займало площу близько трьох тисяч кв.м. За підрахунками археологів, які почали розкопку городища ще в 30-х роках ХХ ст., у ньому проживало близько 140 чоловік. Розкопки засвідчили, що житла й господарські будівлі розміщувалися по краю городища, а в центрі знаходився замок феодала та заглиблені в землю приміщення виробничого призначення, здебільшого ремісничі майстерні. Зовні за валом розташовувалися залізоплавильні й гончарні горни. Жителі займалися виплавкою заліза з місцевих болотних руд, виготовленням залізних знарядь і прикрас, косторізними і ткацькими ремеслами [4:18; 34-47;137]. У житті мешканців городища значну роль відігравало землеробство й скотарство, що підтверджують знайдені землеробські знаряддя праці. За підрахунками вчених, жителі городища щороку вирощували понад 4 тис. пудів зерна, третина якого йшла на продаж [2:168-169]. Уся худоба утримувалася в спільному загоні, який розміщувався в центрі городища. Тут же в скиртах зберігалися запаси сіна. Є підстави вважати, що Райковецьке городище було типовим феодальним двором-замком, добре укріпленим і неприступним. Він призначався для захисту від нападів як зовнішніх ворогів, так і сусідніх феодалів-суперників.
   Після походу орд Батия від багатьох міст і селищ збереглися лише назви в літописаннях і в народних переказах. Руські землі і в їх складі територія сучасної Волині потрапили у васальну залежність від золотоординських ханів. Постійна небезпека, вбивства і захоплення людей у полон змушували населення лісостепу втікати до Полісся, яке через непрохідні болота і дрімучу гущавину лісів було безпечнішою землею. Але й там селян й смердів та іншу міську бідноту монголо-татари примушували сплачувати важку данину. Її збирали баскаки – представники хана, що мали військо й людей, які наглядали за діями місцевих феодалів. Крім данини, місцеве населення мало ще виконувати різні повинності: тамчу (мито), поплужне (податок від плуга), ям (повинність возити монголо-татарських урядовців), корм (годувати їх), війну й полювання (брати участь у походах хана та під час полювання) й інші. Данину баскаки збирали сріблом, хутрами, а з населення, що жило на шляху до Литви берегами річок Горини і Случі , зокрема селитьб; Степань, Корост,Німовичі та Дубровиця - пшеницею і просом. За несплату данини людей забирали в полон.
   Єдиний серед руських князів ХІІІ ст., який неодноразово перемагав монголо-татрське військо, був Данило Галицький. Князь Галицько-Волинської землі, політичний діяч, дипломат і полководець бачив головну мету свого життя у звільненні Руської землі від золотоординських завойовників. Не діставши допомоги від Заходу, Данило Галицький продовжував боротьбу власними силами. Основу його сили становила кінна князівська дружина, піше селянське військо та міське ополчення.Коли в 1254 р. на Волинь вдерлося військо під командуванням ординського воєводи Куремси, завойовники зазнали поразки від війська Данила Галицького, його брата Василька та сина Лева і змушені були відступити в Болохівську землю (історична область, яка знаходилась у верхів'ях Південного Бугу і басейну річок Случі, Тетерева, з центром Болохів, розташованим на березі Случі, напроти сучасного Любара). В Болохівській землі виникла одна з так званих “буферних зон” між Золотою Ордою і володінням руських князів, де певні групи населення з власної волі визнавали владу ординців. Саме до неї відступили війська завойовників.
   У кінці 1254 р. Данило з військом перейшов у наступ проти Куремси: полки Лева визволили Побужжя, війська Данила й Василька увійшли в Болохівську землю, спустошили її [3:416]. При цьому Данило ставив за мету знищити громади, які спиралися на монголо-татар і виступили проти нього, а потім іти далі й визволити від монголо-татар Подніпров'я разом з Києвом. Місто Возвягль (пізніше Звягель, нині Новоград-Волинський) піддалося Данилу, але як тільки військо покинуло його, мешканці міста знову скинули з себе залежність. М.С.Грушевський зазначає, що розгніваний князь вдруге здобув Возвягль, але на цей раз спалив його, а людей забрав з собою і поділив їх між князями, учасниками походу [5:288-289]. Однак, зайнявши землі вздовж Случі й Тетерева, військо Данила змушене було зупинитися. Причиною тому стала зрада союзника Данила литовського князя Міндовга, який виступив проти галицького князя. Автор Галицько-Волинського літопису підкреслює, що “Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси” [3:420]. Та коли в 1258 р. замість Куремси на Подніпров'ї з'явився з великими силами відомий монгольський воєначальник Бурундай, роздріблена Русь не змогла йому протистояти.
   Річ у тім, що монголо-татарські хани, здійснюючи політику роз'єднання підкорених народів натравлювали підвладних їм князів один на одного, примушували до участі в своїх загарбницьких походах. У наміри монгольського воєводи входило посварити польських, руських і литовських князів й не допустити їх об'єднання. В польській “Великій хроніці” (гл.130) стверджується, що Бурундаю це вдалося і тим він завадив здійсненню планів Данила Галицького [6:42; 184].Володарювання Золотої Орди не було тривалим. Воно поступово слабшало від нескінченних внутрішніх чвар, і завойовники не змогли безпосередньо управляти українськими землями. Цим негайно скористалися сусіди. Серед перших були литовці. Близько середини XIV ст. Литовська держава зуміла приєднати Волинь.

Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет