Монголо-татари на Волині



жүктеу 497.29 Kb.
бет3/3
Дата07.05.2019
өлшемі497.29 Kb.
1   2   3

НАСЛІДКИ ОРДИНСЬКОГО ЯРМА
Традиційно розвиток історичних подій зазначеного часу починають розглядати з причин монгольських завоювань. Ми постараємося не акцентувати на них увагу, відіславши читачів до наявної література, де ці причини показані широко і грунтовно. Констатуємо лише той факт, що монголи в каналі ХІІІ в. в короткий термін підкорили собі Північний Китай, сибірські народи, завоювали Середню Азію. Успіхи монголів часом здаються вражаючими. Цей народ, загальною чисельністю не більше двох мільйонів чоловік, до середини ХІІІ ст. зумів створити найбільше в світовій історії державу, що простягалася від Чорного моря до Тихого океану.
Головною причиною таких успіхів була не тільки сила монголо-татар, але і слабкість їхніх супротивників, переживали період феодальної роздробленості. До моменту першого, поки розвідувального походу в Східну Європу, який почався в 1222, монголи мали величезний бойовий досвід «прекрасно відпрацьовану тактику дій. Про тактику завойовників і їх спосіб життя найбільш докладно з середньовічних авторів розповів італійський францисканський чернець Плано Карпіні, посланий папою римським як розвідник і місіонера в Орду в 1245 т. П. Карпіні залишив книгу "Історія монголів", що увійшла до збірки "За землю Руську . Століття ХІІІ ". З неї ми дізнаємося, що військо монголів поділялося на тумени (в російській перекладі - "тьма") - десятитисячний частини, тисячі, сотні, десятки. У всіх цих підрозділах була жорстка дисципліна: в разі втечі одного умерщвлялся весь десяток, в разі втечі десятка умертвляє сотня і т. д. Так у війську

створювалася своєрідна кругова порука. Така ж воєнізована система була прийнята і в державному управлінні монголо-татар.


Саме такий ворог, жорстокий, підступний і дисциплінований, з'явився в 1223 р. на кордонах Русі. Історики наводять цікаві розрахунки кількості монголо-татарських військ. У дореволюційній історіографії чисельність орди визначалася в триста тисяч чоловік. Визначення числа воїнів, що прийшли на Русь, будувалося на аналізі мобілізаційних можливостей імперії монголів. Але відомо, що у кожного монгольського воїна було не менше трьох коней. Мільйон коней взимку на землях Північно-Східної Русі нічим було годувати. Тому сучасні дослідники схиляються до того, що Батий привів на Русь в 1237 р. не більше сорока тисяч вершників.
Ми не ставили своїм завданням розгляд ходу монголо-татарської навали. Він досить відомий, починаючи від штурму Рязані і закінчуючи походом до Західної Європи. Обмежимося лише підсумками цієї навали, що мають першорядне значення для всієї системи державної влади і управління в Стародавній Русі.
Образно підсумки монголо-татарської навали в одній зі своїх статей підвів В. Л. Янін. Не передаючи його статтю своїми словами, наведемо фрагмент повністю.
"Ні в історії середньовічної Русі епохи страшніше, ніж трагічна ХШ сторіччя. Кривий татарської шаблею надвоє розсічене наше минуле. І вже для сучасників монгольської навали жахи кривавого розорення Русі стали вихідною точкою відліку часу. Вже тоді, як і зараз, згадуючи ту чи іншу подію, говоримо: це сталося до монгольської навали або після нього.
Археологи бачать в землі страшний слід, залишений завойовниками. Часом він постає перед ними чорної вугільної прошарком згарища. І нерідко така прошарок виявляється останньою в ряду нашарувань; вище
неї сосновий ліс або рілля, а в ній самій - незліченні залишки мерців, яких уже нікому було прибрати ".
Наслідки ярма були воістину страшними.

Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число.

У 1286 р. Галицький князь Лев наказав перевести обчислення жертв татарської навали в Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано без трун?

Спалення багатьох сіл і сіл, а як результат-запустіння полів, скорочення посівних площ.


Порушення традиційних торговельних шляхів у поєднанні з руйнуванням міст дало різке скорочення зовнішньої торгівлі, призвело до зовнішньоекономічної ізоляцій Русі.
Можна назвати ще багато самих тяжких і плачевних наслідків. Але справа була не тільки в руйнуванні при нашестя. Над Руссю було встановлено ярмо створеного завойовниками держави - Золотої Орди. Це ярмо зробило свій вплив на систему управління давньоруськими землями. Зі слів Михайла Грушевського, який всебічно досліджував реалії монголо-татарської навали, орда, керуючись заповітом Чингісхана, «змагала до поневолення всіх народів і вимагала від них повної покори». Посилаючись на згадуваного вище Плано Карпіні, видатний український вчений-історик писав: «А жадають татари від тих, що їм піддалися, от чого: аби вони йшли з ними походом на кожного, на кого скажуть; аби давали десятину від усього — від людей і від речей: вони рахують десять хлопців і одного з них беруть, і те саме роблять з дівчатами; забирають їх у свою землю і роблять їх своїми слугами. Решту счисляють (з метою контролю за населенням загарбаних територій і стягнення податків татаро-монголи регулярно проводили переписи населення. — Авт.) і зіставляють їм їх устрій, але при тім мають над ними повну власть».

Основний податок — поголовний або «подимний», стягувався з кожного подвір’я — «диму», з кожного мешканця, підкореного міста чи села незалежно від того, були вони великі чи малі, багаті чи бідні, навіть з немовлят. Податок включав одну шкіру білого ведмедя та по одній шкірі чорного бобра, соболя, тхора та лиса. Тих, хто не міг його сплатити, за розпорядженням баскака забирали в неволю.

Усього ж, за літописними нарисами, татаро-монголи обклали киян і населення підкореного краю 14 видами податків і зборів. Серед них: «поплужне» (поземельний податок від кожного плуга — сохи); «корм» (на харчування ханських військ і урядовців); «ям» (конфіскація коней, волів і обов’язок надавати власних тварин для перевезення ординців); «вихід» або «царева данина» (збір до особистої казни хана); «почесть» (податок для родичів хана, емірів, чиновників) тощо.

Окремим болючим для населення видом здирства стала «тамга» (татарська назва мита). Її стягували наставлені баскаками чиновники на дорогах, річкових переправах, базарах і біля міських воріт. Тамга становила десяту частину продовольства та інших товарів, що перевозилися (переносилися) купцями чи селянами на продаж або для власного споживання. Саме від слова «тамга» походить встановлений татаро-монголами термін штрафного стягнення «протамож’є» (ухилення від сплати тамги). Звідси й деривати «таможня», «таможенник» (рос.) тощо.

Частина податків сплачувалася натурою (зерном, худобою, сіном, медом) або гривнями чи ваговим сріблом, яке особливо цінувалося ординцями. Хани та їхні підручні практикували ще одну форму одержання податків: вони доручали стягувати мито й усілякі побори орендарям — посередникам, а то й удільним князям за відповідну, заздалегідь заплачену їм суму. Як писав Михайло Грушевський, такі посередники старалися «... з можливо більшою надвишкою вернути свої гроші, а татарське правительство закривало очі на їхнє надужиття, аби не відібрати у таких й інших подібних охоти до таких винаймів надалі». За свідченням Ніконівського літопису, часом самі князі у своїх князівствах збирали дань і відвозили в Орду. Всі ці «відкупники»-посередники вирізнялися особливою жорстокістю та свавіллям.

Ординці запровадили ганебну практику затвердження удільних князів з виданням їм так званого ярлика на володіння певною землею (волостю, округою, князівством). Претенденти на княжий стіл з дорогими подарунками змушені були їхати до столиці Орди — Сараю й під час грубого язичницького церемоніалу визнавати себе васалами хана, клястися йому у вірності та покорі. Неприйнятна для християнина участь у поганському ритуалі, а головне — вимога визнання хана «своїм батьком», викликала справедливе обурення ханських «гостей», що часом вартувало їм життя.



«Татарські села»

Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло - переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювана "приємність" - наступність Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть людність прийшла з України.

Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували спустошення України ("учиниша землю пусту"; "в місті не зосталося живої душі"; "держава Київська ні во що обратиша"). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів.

У середині XIX ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.

В історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людності на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що "Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людності", бо, мовляв, основна її маса емігрувала на захід - до Галичини та на північ - до Суздальщини.

З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а по-дніпрянські землі колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський. М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України.

Він гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли минала небезпека, верталася додому й відкопувала заковане добро. Жодних підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину - нема.

Інша справа - еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та двірського життя.

Могли емігрувати - духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що до-татарська людність задержалася в лісовій смузі - в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було жодної небезпеки і там в народів збереглися прикмети до-татарських часів.

В південній частині України, яка найбільше потерпіла від татар, залишились топографічні і хореографічні назви до-татарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.

Татари, провадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй "сіяти пшеницю та просо".

Таким чином постали так звані "татарські села" і "татарські люди". На ґрунті порівняльної забезпеченості "татарських людей" та "татарських сіл" в Україні почався анти-князівський рух: опинившись без князя та його урядовців, деякі села цілком задовольнялися своїм становищем - залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та Случчю.

ДЕ ПРАВДА, А ДЕ РОСІЙСЬКА ВИГАДКА?

Нещодавно вийшла з друку книга українського історика Володимира Білінського “Україна-Русь”. Більша її частина присвячена татарському періоду в історії України від Батиєвого походу 1240 року до битви на Синій Воді в 1362 році. Оь що він стверджує:


  • Росіяни вигадали це, щоб хоч якось пов’язати свою історію з історією великого Києва.

Батько Темуджина (у казахській вимові Теміршина) Єсюгей був ханом киятів. Матір’ю – Оян із роду меркитів. Жінка Чингісхана – Борте – була з казахського роду кониратів. Всі сини покорителя світу носили тюркські імена. Сам Чингісхан (Шингисхан) казахською означає “світлосяйний хан”. У монголів ні тоді, ні досі не було таких імен. Слово “хан” теж виключно тюркське, а не монгольське. Монголи своїх правителів називали титулом “контайчі”. Обирали Чингісхана на звичайному казахському курултаї. У монголів такого слова немає. Лише казахи, які сповідували тенгріанство, ховали своїх покійників у таємних місцях, про які мало хто знав. Про цей звичай писав європейський посол до Золотої Орди Плано Карпіні. Він бачив цей обряд. У ті часи монголи відвозили своїх померлих на кладовище й лишали там під відкритим небом.

Сучасні генні дослідження стверджують, що монголи і тюрки – цілком різні народи. У Казахстані розкопали могилу старшого сина Чингісхана – Джучі. Генне дослідження його останків підтвердило цю істину – у роду Джучі зовсім не було монголів.Тим більше, на всіх старовинних європейських картах ніколи не писали “Монголія”, а завжди “Татарія”.



Звідки тоді взялися монголи?

– Такий термін з’явився в російській історіографії в 1823 році. Росіяни приховували цей факт аби не зізнаватися в тому, що свого часу їх підкорили казахи, які згодом увійшли до Російської імперії й були підлеглими російських царів. Тому всю славу завойовників віддали далеким монголам.



У всіх підручниках історії пишуть, що взимку 1237-38 років татари підкорили Північно-Східну Русь, взявши штурмом міста Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Суздаль, а вже потім у 1240 напали на теперішню Україну.

– Ніякої Північно-Східної Русі ніколи не існувало в природі. Це все вигадки імперських істориків. Від царя Петра І до Катерини ІІ вони вивезли і сфальшували багато руських літописів з однією метою: прив’язати землі сучасної Росії до Київської Русі й самого Києва.

Західні джерела, куди не добралися росіяни, нічого подібного не стверджують. Посол французького короля до хана Батия Гійом де Рубрук у 1253 році каже, що за Доном закінчувалися кордони Русі. На північний схід від цих кордонів лежала країна Моксель. Крапка. Очевидно, там керували князі-русичі, яким не дісталося престолу на батьківщині. Раніше вони підкорили угро-фінські племена. Перші кроки робила православна церква. Але населення було всуціль угро-фінське. Саме на цю країну напав Батий взимку 1237-38 років.

Чи є ще якесь підтвердження цього факту?

– Так. Угорський монах-католик Юліан з місіонерською метою двічі подорожував на історичну батьківщину угрів – на територію теперішнього Башкортостану. Друга подорож взимку 1237-38 років застала його саме в країні Моксель. Він писав, що один володар цієї землі спробував сховатися від татарів і був убитий на річці Сіть. Інший здався і разом зі своїм військом брав участь у військовому поході на Європу 1240-41 років. Загинув у Німеччині. Відтоді їхня земля увійшла до складу Золотої Орди й управлялася виключно нащадками Чингісхана. Свідчення монаха Юліана не видані в Росії досі.



Як відбувався напад на Київську Русь?

– Татарське військо йшло смугою шириною 150 кілометрів зі сходу на захід. На Лівобережжі впали міста Чернігів і Переяслав. 6 грудня 1240 штурмом був узятий Київ. Подальший рух війська хана Батия відбувався за маршрутом Київ – Колодяжин – Ізяслав – Володимир Волинський. А далі військо розділилося. Більша частина пішла в Угорщину, менша – в Польщу. Вже 2 січня 1241 року передові загони Батия були біля польського Сандомира. 9 квітня відбулася битва під Лігницею. Тобто з 6 грудня до 9 квітня татари здолали величезний шлях. Завойовувати Русь вони просто не мали часу. Татари приступом узяли кілька міст, (Ізяслав, Володимир, Галич) але завойовувати країну в широкому розумінні цього слова не стали. Десятки руських міст Батий не руйнував, а оминув. Тому мова йде не про завоювання й підкорення, а про військовий марш територією України.

Як вам таке подобається? Мертвий за московськими вигадками Київ був переповнений купцями зі всього світу.

Погром хана Батия майже не зачепив Полісся і більшої частини Галичини. Він повністю оминув тогочасне Поділля. Натомість у країні Моксель татари місяць штурмували “зле місто” Козельськ і втратили там кількох царевичів-огланів. Оце було класичне завоювання території.



Що було після завершення походу?

– Татари не мали сили підкорити й утримувати європейські країни. Ні в Русі, ні в Польщі чи Угорщині не залишилося окупаційного татарського війська. Старі руські землі за винятком Сіверщини (Чернігівське князівство) і Переяславщини залишилися незалежними державами і керувалися старими князями. Галицько-Волинське князівство з Києвом включно жодного дня не входило до Золотої Орди. Кордон із татарами проходив Дніпром на сході і річкою Синюха на півдні. Володарі Русі не їздили в Орду по ярлики на князювання. Ханських баскаків у 1246 році в Русі не було. Те саме стосується Польщі й Угорщини. На противагу Русі країна Моксель увійшла до Золотої Орди й поділялася на кілька улусів. У цій країні могли правити лише царевичі з роду Чингісхана. Рюриковичів на той час знищили.



Але російський історик Карамзін писав, що Батий нібито віддав Олександрові Невському Київ.

– Черговий московський міф. Батий віддав, а так званий Олександр Невський не прийняв. Порушив ханську волю. Між тим, за законами Чингісхана за таке самоуправство карали смертю. Послухаємо краще свідків тих часів, які залишили документальне підтвердження. Ось посол папи Римського Плано Карпіні пише, що в 1246 році в Києві були купці з Константинополя, Бреславля, Польщі, Генуї, Венеції, Пізи, Акри, Австрії і багато інших. Як вам таке подобається? Мертвий за московськими вигадками Київ був переповнений купцями зі всього світу. За свідченням Плано Карпіні в 1245-47 роках владу в Києві очолював тисяцький Данила Галицького, який разом із київськими боярами правив містом. Кілька татар зустріли лише в Каневі, але в місті мешкали русичі. Перша татарська застава на території України 1246 року розташовувалася в районі сучасного Дніпропетровська і прикривала переправу через Дніпро. Хто бажає пересвідчитися, раджу звернутися до мапи шляху Іоанна де Плано Карпіні. Ніякого так званого Невського в Києві не було і бути не могло. Росіяни вигадали це, щоб хоч якось пов’язати свою історію з історією великого Києва.



Справжню біографію Олександра Невського мало хто знає.

– Дійсно. Його батько Ярослав Всеволодович володарював у країні Моксель. Під час навали татар опору не чинив і здався. За звичаєм татар віддав заручником в Орду старшого сина Олександра. Російський історик Лев Гумільов стверджує, що в Орді Олександр побратався з сином Батия Сартаком. “Юнаки різали вени, змішували кров із кобилячим молоком і ставали побратимами. Таке побратимство вважалося міцнішим, ніж родинне”.

Плано Карпіні стверджував, що зустрічав в Орді сина князя Ярослава. Мабуть, Олександр постійно перебував в Орді. Участі у приписуваних йому Невській битві та Льодовому побоїщі не брав. Був знищений ханом Берке після смерті побратима Сартака.

Але ж Данило Галицький теж їздив на поклон до хана…

– Так, але аж 1250 року. Він відвідав лише Сарай-Бату і не їздив до ставки Великого хана в Каракорум. Це знаменно, бо всі васали Золотої Орди змушені були вирушати в столицю держави Чингізидів. Чого зробили виняток для Данила Галицького? Це не ханська забаганка. Данило був володарем незалежної держави. Не забуваймо: в ті роки польські й німецькі князівства та Угорське королівство після страшного татарського погрому 1241-42 років мріяли про реванш. Тому Володарі Золотої Орди діяли за правилом: “Ворог мого ворога – мій друг”. Ось чому Данила приймали за найвищим державним етикетом, пригощаючи “царським напоєм” – чорним кумисом. Через 10 років через Русь із військом проходив татарин Бурундай. Він звернувся до Данила: “Я іду на Литву. Якщо ти спільник, ходи зі мною”. Так звертаються не до васала, а до союзника. Очевидно, перебуваючи в Орді, Данило Галицький змушений був прийняти на себе деякі принизливі зобов’язання: не створювати загрози Орді та підтримувати її експансію в Європу. Слід зважати, що про подорож Данила пишуть всуціль сфальшовані Росією так звані літописні зводи. А ось польський монах Бенедикт, що теж був в Орді, про поїздку Данила Галицького до Батия не згадує взагалі.



А є додаткові свідчення стародавніх істориків, які підтверджують незалежність Русі?

– Так. Анонімний іспанський автор 14 століття написав трактат: “Книга знань про всі королівства, які є у світі”. Він пише: “Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лємберґ. У ньому нараховується 5 великих міст: Львів, Київ, Володимир, Пінськ і Сівер”. (мова йде про Новгород-Сіверський). Натяків про належність Галицько-Волинського князівства до Татарії не було.



Коли Русь-Україна остаточно позбулася татарського впливу?

– Історики сперечаються досі. Одні називають дату 1320 рік, коли литовський князь Гедимін підкорив своїй владі Київ. Інші називають 1362 рік, коли Ольгерд розбив татар на Синій воді й звільнив усю землю аж до Чорного моря. Швидше за все, саме в 1320 році починалися зав’язуватися союзницькі стосунки між Україною та Великим Князівством Литовським – державою литвинів і білорусів, які згодом вилилися в об’єднання в одну державу. Орда тиснула на прикордонні землі. Руські князі шукали союзника. І знайшли його в особі Гедиміна. Між Ордою з одного боку та об’єднаним русько-литовським військом відбулося три битви. У вирішальній на річці Ірпінь перемогли литовці й русичі. Згодом Гедимін полишив Київ руським князям. Звісно, говорити про повне об’єднання Русі з Литвою після 1320 року дещо зарано.

Київське князівство надалі входило до Галицько-Волинської держави. Але вплив литовських князів на Київ посилився, а Орди – впав. Остаточно “мати міст руських” була приєднана до Великого Князівства Литовського в 1350-их роках. Відомо, що саме тоді наступник Гедиміна – Ольгерд ув’язнив і тримав у полоні в Києві високого ординського чиновника – московського митрополита Алексія. Це було ще до битви на Синій воді в 1362 році.

У радянські часи про цю битву мало що знали.

– Битву на Синій воді замовчували, бо вона заважала насолоджуватися вигаданою Куликовською битвою, яка нібито “поклала край монгольському ігу”. Були знищені свідчення про місце битви. А збірник документів – Литовська метрика – була викрадена Росією і досі захована до таємних сховищ. На вимогу незалежної Литви Росія відмовилася повернути ці папери.



Де відбулася битва?

Одні історики вважають, що вона сталася на березі річки Снивода у Вінницькій області. Інші – що біля Торговиці Кіровоградської області на березі річки Синюхи. Я вважаю, що бій відбувся на півдні Київщини біля села Бране Поле Богуславського району. В історії села залишилась згадка про перемогу литовського війська над татарами. Битва була в урочищі Черкес-долина. Тут же залишилися сліди так званої Саур-могили, де татари поховали свої мертвих. Саме в тому місці протікає річка Боярка – притока Гнилого Тікича, що, у свою чергу, впадає в Синюху. У старовину річки не ділили на притоки. Синюхою називалася не сучасна річка, після злиття Гірського та Гнилого Тікичів та Висі. Початком річки вважався Гнилий Тікич у верхній його течії. На старовинній карті виданій в Амстердамі в 1630 році річка Синя Вода тягнеться ледь не до сучасного Житомира. Отже весною 1362 року Ольгерд вирушив із Вітебська за маршрутом Орша – Могильов – Гомель – Чернігів – Київ. Провівши ґрунтовну розвідку, і, переконавшись у слабкості суперника, вирушив у напрямку Київ – Обухів – Богуслав – Звенигородка. Проти них вийшли 30 тисяч війська під началом татарських ханів Кутлубуги, Хаджибея та Дмитра. Тут цікавий хан Дмитро. У ті часи іншого володаря з таким іменем окрім так званого Дмитра Донського не було. Але на той час він мав лише 12 літ. Від його імені правив митрополит Алексій, який і послав військо проти ненависного йому Ольгерда, що колись тримав митрополита в тюрмі. Литовська армія налічувала 40-50 тисяч осіб. Витримавши напад татар, Ольгерд перейшов у контрнаступ і розгромив ворогів. Цим самим усій Європі було продемонстровано, що татар можна перемагати й відбирати захоплені землі.





Між тим російські історики вважають, що битва на Синій воді це якраз і є Куликовська битва. Мовляв, там ідеться про перемогу русичів, а не литовців.

– Як вони самі кажуть: “Наглости им не занимать”. Нагадую, що до 1721 року, тобто часів Петра І, усі сучасні “русские” були знані світу як московити і ніхто їх “русскими” не називав. Усі старовинні документи Московії аж до середини 15 століття писалися уйгурською мовою, яка була державною в Орді. Подорож Афанасія Нікітіна теж написана нею. На знаменитій карті Мартіна Вальдземюллера 1507 року Московія, Крим, Казань, Астрахань і Сибір показані єдиною державою. Над нею написано “Татарія” і майорить прапор із татарською тамгою – знаком роду. На його ж карті 1513 роду вже позначено розпад Золотої Орди.

Литовські і німецькі літописи іменували Галицьких і Волинських князів “князями всієї землі Руської”. Про Московію до 16 століття ніхто мови не вів як про самостійну державу. Навіть у царській Росії 19 століття цього не заперечували. Московія залишалася в складі Орди на правах рядового улусу.

І останнє. Куликовська битва була насправді?

– Ні. “Битва з Ордою – суцільні вигадки московських істориків. Річ у тім, що восени 1380 року відбулася битва між ханом Тохтамишем та Мамаєм, який узурпував владу в Золотій Орді. Мамай програв і був страчений в листопаді 1380 року. Провести дві битви впродовж осені він просто не міг. Стверджується, що після нібито поразки на Куликовому полі 8 вересня, Мамай встиг знову зібрати армію для битви з Тохтамишем. Світовій історії 14 століття невідомо, щоб полководець, програвши одну битву, зібрав нове військо і провів ще одну битву такого масштабу (армія більше 100 тисяч). Карамзін писав: “Уздовж 10 верств лилася кров християн та невірних. Число всіх убитих сягало двохсот тисяч”.

Але сучасні російські історики розуміють абсурдність таких тверджень. Працівник російського Державного Історичного музею Михайло Гоняний заявив, що “число учасників битви сильно перебільшено. З обох боків було від 5 до 10 тисяч осіб. Битва тривала 15 хвилин. З’їжджалися кілька десятків вершників, рубалися, хтось падав, а на зміну йому виїжджали інші”. Від таких уточнень члена Верхньо-Донської експедиції Державного Історичного музею всі “творці” Куликовської битви від Петра І і Катерини ІІ до Сталіна та Солженіцина перевернулися б у своїх трунах.

Адже, якщо слідувати російській версії, то виходить нісенітниця. Після «поразки» від Дмитра Донського, згідно з російськими літописами, Мамай «був розбитий», втративши у битві 150 тисяч чоловік. Постає питання: яким таким ЧУДОМ через два тижні Мамай знову знаходить ще 150 тис. чоловік свіжого війська для битви з Тохтамишем?

Дійсно, фантазія російских літописців не знає меж, бо деякі доводять цифру загиблих татар до 800 тис. чоловік! Нам з історії відомо, що битви подібних масштабів з втратою 150 тис. військ відображаються в житті країни на століття! Тому що відшкодувати втрати настільки величезної кількості воїнів неможливо навіть за одне покоління – 25 років.

Приміром «навала монголів» на Русь здійснювалася лише 40 тисячним корпусом (чотири тумена), більше монголи фізично не могли виставити!

Так і тут. Мабуть вся армія Мамая, яку він міг мобілізувати з усього свого улусу, не могла перевищувати 60 тисяч чоловік. Як і, до речі, армія Донського. Математика утримання людей і коней протягом тривалого часу, в польових умовах, не допускає більшої кількості. А в самій сутичці, мабуть, брало участь не більше як 40 тисяч чоловік з кожного боку!

Потрібно також зауважити, що на той час армія татар, русичів і московитів – це тяжка панцирна кіннота з панцирними вершниками, з вкрай незначною кількістю піхоти на возах. Та й то в допоміжних частинах.

Так що бажання видати бажане за дійсність зіграло з літописцями Кремля злий жарт. При цьому вони ні слова не сказали про те, Великий князь Литовський Ягайло, який був союзником Мамая, але не встиг з’єднатися з ним, сам після «Мамаєвого побоїща» розбив війська «переможця» Дмитра Донського! Адже військо «переможців Мамая» так і не повернулося додому в Московщину з «успішного походу». Воно було побите Ягайлом.

ЛІТЕРАТУРА



1. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – Київ, 1993. – 380 с.
2. Толочко П. Київська Русь. – Київ: Абрис, 1996. – 359 с.
3. Літопис руський. За Іпатським списком. – Київ: Дніпро, 1990. – 551 с.
4. Гончаров В.К. Райковецкое городище. – Киев, 1950.
5. Грушевський М. Історія України–Руси – Київ: Наукова думка, 1992 - Т.2. – 633 с.
6. “Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях ХІ–ХІІІ вв. – М., 1987. – 261 с.
7. Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. – Київ: Наукова думка, 1991. – 541 с.
8. Ефименко А.Я. История украинского народа. – Киев, 1990. – 512 с.
9. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ, 1990. – 524 с.
10. Толочко П.П. Післямова // Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя.
11. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Київ, 1992.- Т.1. – 588 с.
12. Історія Української РСР. – Київ, 1979. - Т.1., кн. 2– 398 с.
13. Коваленко Л.А. Житомир (історичний нарис). – Житомир, 1951. – 46 с.
14. Історія України / Під редакцією В.А.Смолія. – Київ, 1997. – 423 с.
15. Субтельний О. Україна: історія. – Київ, 1991. – 510 с.
16. Крип'якевич І. Історія українського війська. – Львів, 1936. - Ч.П – 292 с.
17. Боплан Г. Л. де. Опис України. – Львів, 1990. – 302 с.
18. Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка (Запорізька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках). – Київ, 1992. – 496 с.
19. Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область. - Київ, 1973. – 726 с.

.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет