Партизанські будні



жүктеу 40.48 Kb.
Дата15.08.2018
өлшемі40.48 Kb.

ПАРТИЗАНСЬКІ БУДНІ

(Із щоденника колишньої партизанської розвідниці О. Л. Ковальчук)

«Відомо, що перший партизанський загін у наших краях був організований у квітні 1942 року. Командиром цього загону був Іван Андрійович Петров, а його заступником Подольський, який загинув у травні того ж року в с. Петраші тодішнього Словечанського (нині Овруцького) району від рук місцевого старости. Пізніше партизани відплатили зрадникові — розстріляли на очах усі односельчан.

Залишившись один, Петров почав шукати по селах комуністів та комсомольців, які проживали на окупованій території. Організовував з них групи партизан, які діяли в районі села Усового дійшли до Лугин у червні 1942 року. В Лугинах у той час вже організувалась підпільна організація, до якої входили Василь Флюгрант Михайло Пейчадзе, що втім німецького полону, брати Михайло і Володимир Оржанівські, директор МТС Федір Пашинський, тракторист Пилип Нестеренко. Організаторами цієї групи була наша сім'я — я і мій чоловік Павло Васильович Фітільов.

Залишись на нашій квартирі, ми одностайно вирішили — щоб вести активну боротьбу з фашистами, необхідна зброя, потрібно працювати в німецьких установах, щоб знати всі їх повадки та наміри. І цією метою вирішили послати служити в поліцію Михайла Оржанівського. Михайло Пейчадзе і Володимир Оржанівський пішли працювати на електростанцію, Василь Флюгрант – директором місцевого шкірзаводу, щоб забезпечувати підпільників, а потім і партизанів шкірою на взуття. Пашинський і Нестеренко залишились на старих місцях в МТС. Мій чоловік (Фітільов) влаштувався сторожем на мосту, що через річку Жерев, який зв’язував Лугини з Троном. В цьому також була ідея про те, що так можна швидше зв'язатись з партизанами. Крім того, наша хата вважалась явочною і до нас часто заходили підпільники, що жили в Лугинах. Нам обом в роботі допомагала наша дочка — колгоспниця Тамара.

І ось тільки в серпні 1942 року Василю Флюгранту вдалося зв’язатися з партизанами. Сталося це так: Флюгрант поїхав в Усове заготовляти шкіри. В будинку свого знайомого він зустрів десантника Альошу Олексієнка і розвідника загону Юзефа Байду, яких привіз до мене в Лугини. Після зустрічі

З ними наша група одержала завдання: підготувати надійних людей до роботи в поліції. А для чого, нам не сказали.

Через Михайла Оржанівського до нас приєдналися працівники поліції Григорій Величко, Василь Колесник та інші, зокрема лісник Легацький. Через два дні розвідники пішли і наказали нам чекати нового завдання. Ми чекали довго. І лише в листопаді прийшли с три розвідники — Альоша Олексієнко, Юзеф Байда і Василь Фільков. Вони дали завдання підготувати людей для допомоги в розгромі місцевої поліції і вивезенні зброї.

Операція була призначена на один з днів грудня, на другу годину ночі. Керували нею особисто партизанські керівники — Маликов, Бугаєнко і Петров, які приїхали до мене додому ще напередодні. На територію, де розташовувалась поліція, вони пройшли непоміченими. Сміливо зайшли в казарму до поліцаїв і скомандували всім лягти. Почалося роззброєння найманців. Але хтось ненароком вистрілив, і німці, які сиділи в дзотах, відкрили шалений вогонь. Захопивши 40 гвинтівок і дуже багато патронів, довелось відступати. Жертв з нашої сторони не було. Зате на другий день з Коростеня приїхали карателі і жорстоко розправлялись з мирними жителями Лугин. З підпільників, на щастя, не постраждав ніхто.

22 грудня 1942 року вся наша сім'я з чоловіком і двома дочками – пішли в ліс, у партизанський загін, бо нам розповіли, що наша явочна квартира була видана ворогам зрадниками. Інші ж товариші залишились на своїх місцях.

У загоні мене призначили до відділення розвідки. Але в січні 1943 року зрадник, житель хутора Зелений, Василь Бовсунівський, який добре знав навколишні ліси, привів групу німців прямо до землянок партизанів. На той час вже було два партизанських загони (другим командував Іван Потуржанський). Жорстокий, притому з нерівними силами, бій тривав понад 20 годин. Партизанам довелось відступити на територію Західної України, і німці не стали нас переслідувати, бо мали великі жертви. У цьому бою смертельно поранили і мою Тамару, яка в дорозі померла.

Не всі партизани відступили. Хто був на інших завданнях, ті залишились на місці. Серед них і три чехословаки — Андро, Стефан і Юзеф. Це чесні, із самопожертвою люди, які разом з нами самовіддано наближали перемогу над фашизмом.

Партизанському командуванню потрібно було знати наміри німців, а про це можна було довідатися тільки у місцевих жителів. І тому я вирішила йти в розвідку по селах. Безперечно, що така розвідка була дуже небезпечною. У цей же час окремі жителі стали прислужниками у німців і при появі в селі чужої людини відрізу доносили фашистам. Покійний Василь Фільков довго мене умовляв, щоб поки не ходила по селах, але я йому відповіла коротко: «Ти молодий, а не боїшся смерті, так і мені нічого боятися. Якщо умру, то за правду, за свій народ, за Батьківщину» і пішла.

В селі Рокитному Словечанського району я прийшла до розвідника Василя Білошицького. Ще не встигла навіть роздягтись, як в сінях почули стукіт і в хату відкрились двері. Довгов’язий німець українською мовою запитав, чи це не хата Білошицьких. Я не злякалась і відповіла, що вони прийшли правильно, за потрібною їм адресою. На запитання, чи є в дома господар, сказала, що поїхав по сіно і не знаю, коли повернеться. Тоді німець сказав, що я їх обманюю і за це заслуговую розстрілу.

Вони щось довго радились між собою, і я почула, що розправа над підозрілими людьми у них призначена на наступний день. Мене відпустили, бо мені пощастило їм довести, що я з Бобрич. А це село називалось Бобрицька Колонія, в якому колись поселились німці-переселенці. Про це підтвердив і хтось з місцевих жителів.



На наступний день була розправа. Загинуло кілька сімей з маленькими дітьми. Як виявилось, їх видав місцевий зрадник, якого потім розстріляли наші хлопці.

У квітні 1943 року ходили в розвідку з Василем Фільковим в Ємільчинський район. Зупинились в хаті лісника Кузьменка, але й тут знайшовся зрадник і видав місце зупинки партизанів. Німці та поліцаї оточили хату, але В. Фільков не розгубився. Він розставив партизанів біля вікон, а сам став біля дверей. По його команді розвідники відкрили шалений вогонь. Німці такого опору не чекали і розгубились, почали панічно тікати. З цього недовгого бою група розвідників поповнила наш загін 75 гвинтівками, двома ротними мінометами, великою кількістю боєприпасів».

Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет