Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет1/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна



Національна академія наук України

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського
Кваліфікаційна наукова праця

на правах рукопису


Миколенко Дмитро Валерійович
УДК 321.01(497.2)"1895/1920":929 Стамболов
ДИСЕРТАЦІЯ

ПОЛІТИЧНА СПАДЩИНА СТЕФАНА СТАМБОЛОВА

У БОЛГАРСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ (1895–1920 рр.)
07.00.02 – всесвітня історія

Подається на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук


Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело Д. В. Миколенко
Науковий консультант Станчев Михайло Георгійович,

доктор історичних наук, професор

Харків – 2018

АНОТАЦІЯ
Миколенко Д. В. Політична спадщина Стефана Стамболова у болгарському державотворенні (1895–1920 рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Харків, 2018.


Стефан Николов Стамболов – ключова фігура у болгарській історії останньої чверті ХІХ ст. Він брав участь у національно-визвольній боротьбі проти османського панування, членствував у Ліберальній партії утвореного Болгарського князівства, очолював Регентську раду і обіймав посаду прем’єр-міністра країни, залишивши по собі сукупність започаткованих ідей і практик, застосовуваних усталених рутин, взятих на озброєння ідеологем, ініційованих законодавчих норм, якими після його загибелі у 1895 р. послуговувалися державні інституції, партії і організації у своїй діяльності. Політичну спадщину колишнього державного діяча ми розглядаємо як фактор, що впливав на розвиток Болгарії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Актуальність обраної теми зумовлена її недослідженістю та тим фактом, що болгарський досвід розбудови державності, розвитку громадянського суспільства й економіки, забезпечення демократичних цінностей, збереження внутрішньої рівноваги і стабільності можуть використати українські державні й громадські діячі, партійні функціонери, журналісти, політологи, соціологи. Нині набувають популярності студії, пов’язані з вивченням спадщини різних історичних і сучасних постатей, які за масштабом та специфікою діяльності майже не відрізняються від С. Стамболова. Методологічні прийоми, взяті на озброєння у представленій роботі, можуть бути застосовані саме у таких наукових розвідках.

Наукова новизна репрезентованого дослідження полягає в тому, що у ньому вперше дається чітке визначення поняття «політична спадщина С. Стамболова»; увиразнено складові цього явища; схарактеризовано колективну пам’ять представників різних політичних угруповань і соціальних верств про діяльність С. Стамболова та її використання для легітимації чи то виправдання тієї чи іншої їхньої концепції внутрішнього або зовнішнього курсу; простежено еволюцію програм стамболівців, починаючи з моменту заснування С. Стамболовим Народно-ліберальної партії (НЛП) та до припинення її функціонування; здійснено компаративний аналіз спадщини С. Стамболова та доробків інших відомих болгарських і європейських політиків, які мали сумірні масштаби діяльності, аналогічні напрями роботи, вирішували схожі проблеми й завдання, жили приблизно в один і той же час; проаналізовано варіанти інтерпретації різних ідей, що стосувалися обраного Регентською радою/Радою міністрів на чолі зі С. Стамболовим зовнішнього курсу князівства, а також розбудови ними системи державного управління, стратегії розвитку економіки; розкрито роль політичної спадщини С. Стамболова в ідеологічній боротьбі угруповань НЛП. Крім того, робота розширює уявлення про основні напрями політики уряду Д. Грекова в 1899 р. у складі «стамболовістів» і «радославовістів», про окремі аспекти діяльності самостійних кабінетів міністрів НЛП у 1903–1908 рр. та про зміст ініціатив коаліційного виконавчого органу «радославовістів», «стамболовістів» і «тончевістів» на чолі з В. Радославовим у 1913–1918 рр., зокрема, про використання членами НЛП під час перебування при владі пам’яті про методи управління свого засновника.

Результати дослідження можуть бути застосовані як наукова література для основних і спеціальних курсів із зазначеної історичної тематики.

Політика, яка проводилася С. Стамболовим, у процесі її вивчення істориками і публіцистами багатьох країн світу мала декілька іноді взаємовиключних версій інтерпретації. Її варіанти трактування склалися під впливом відповідних імперських і національних наративів, хоча варто вказати і на наявність сприятливих умов на зламі XX і XXI ст. для напрацювання об’єктивних, не залежних від політичної кон’юнктури оціночних підходів. Наукові праці, створені наприкінці ХІХ – на початку ХХІ ст., торкаються різних аспектів життя видатного державника Болгарії. У них детально відтворено його участь у національно-визвольному русі, членство у Ліберальній партії, роль в організації контрперевороту 1886 р. та заходи на чолі Регентської ради і на посаді прем’єр-міністра країни. Досліджено також функціонування вже після смерті високопосадовця заснованої ним партії. А от вплив спадщини державного діяча на подальший політичний і соціально-економічний розвиток Болгарії у наступних двадцяти п’яти роках практично не вивчався. Більш поглиблений аналіз вказаної проблематики здатен скорегувати розповсюджені в історіографії висновки щодо діяльності С. Стамболова.

Джерельна база дослідження представлена стенограмами промов та епістолярною спадщиною політиків, які згадують колишнього керівника Регентської ради і прем’єр-міністра, а також агітаційно-пропагандистською публіцистикою, матеріалами преси, стенографічними щоденниками парламентських сесій, статистикою, текстами законів, протоколами засідань урядів, петиціями громадян країни до представників влади, звітами міністерств, судовими справами, програмами і статутами партій, мемуарною літературою, міжнародними договорами. Зазначений комплекс дозволив отримати значний масив інформації про політичну спадщину С. Стамболова та допоміг досягти поставленої у роботі мети.

У дослідженні застосовано декілька понять: «політична спадщина», що включає у себе історичний досвід, який передається від покоління до покоління та може мати негативний, позитивний або суперечливий підтекст; «політика пам’яті» – використання історичного минулого для легітимації, тобто визнання значущості тих чи інших державотворчих процесів; «інституційна пам’ять» – сукупність знань та уявлень про усталений лад будь-якої системи, про той устрій, що зумовлює закономірності політичних, економічних і соціальних процесів. Також використано теорію модернізації А. Турена і Ш. Ейзенштадта та концепцію історії ідей А. Лавджоя.

За часів правління С. Стамболова було запроваджено специфічні механізми взаємодії між різними інституціями. Вони залишалися актуальними і після відставки уряду стамболівців у 1894 р. Князь/цар Фердинанд та підконтрольні йому Ради міністрів фактично не запропонували реформ, які змінили б устрій Болгарії зразка 1886–1894 рр., а лише спромоглися на косметичні перетворення, спрямовані на підвищення ролі монарха у вертикалі влади, скасування деяких найбільш обтяжливих обмежень конституційних прав і свобод громадян, заміну мажоритарної виборчої системи пропорційною. І все це при збереженні типових стамболівських інструментів реалізації влади.

Виявами політичної спадщини С. Стамболова у подальших соціально-економічних процесах Болгарії були: «традиції» взаємин між бізнесом і владою; дія ухвалених за часів правління засновника НЛП нормативно-правових актів; регулярні отримання від закордонних банків кредитних коштів для збалансування бюджету; особливості функціонування фіскальної системи. Ініційовані у 1886–1894 рр., вони продовжували побутувати протягом тривалого часу.

Характерні ознаки міжнародного положення держави, яких вона набула у період перебування при владі С. Стамболова, зберігалися достатньо довго після його смерті. Наприклад, Росія, навіть відновивши 1896 р. дипломатичні відносини з Болгарією, вже не розглядала Софію як основного партнера на Балканах. Традиції розбудови взаємин з різними країнами, започатковані у 1886–1894 рр. головою Регентської ради/прем’єр-міністром, пізніше підтримувалися не лише стамболівцями, а й представниками інших партій біля керма держави. Втім, члени НЛП – хранителі й ретранслятори спадщини С. Стамболова – не завжди притримувалися курсу, визначеного їхнім засновником на державних посадах. Перебуваючи при владі чи в опозиції до урядів інших політичних сил, вони під впливом кон’юнктури відходили від стратегії і тактики свого фундатора на міжнародній арені, прагнучи догодити монарху або розширити електоральну базу. Разом з тим на шпальтах преси та у пропагандистській літературі вони завжди підкреслювали здобутки С. Стамболова у зовнішньополітичній діяльності, як то забезпечення конструктивних взаємин з Австро-Угорщиною, Великою Британією і Османською імперією. Опоненти ж членів НЛП, намагаючись відвернути від стамболівців якнайбільшу кількість прихильників, нагадували громадськості про негативні наслідки їх першого правління – розірвані відносини з Росією та безрезультатну співпрацю з Австро-Угорщиною.

Зовнішня політика уряду С. Стамболова вплинула і на стратегію й тактику боротьби Болгарії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. за національне об’єднання. Саме під його керівництвом розпочалося реформування війська князівства, що дало підставу характеризувати прем’єр-міністра прибічником воєнного шляху розв’язання македонської і фракійської проблем. Проте опрацьовані історичні джерела не містять переконливих доказів того, що державний діяч виношував плани вирішення національного питання способом війни з Портою. Мирним методам, які застосовувалися урядом протягом 1887–1894 рр., віддавали перевагу і його наступники, котрі управляли країною у 1899 і 1903–1908 рр. Проте зі зміною зовнішньополітичної ситуації, в нових умовах конкуренції за владу, НЛП поступово відходила від миролюбних принципів, яких дотримувався С. Стамболов у процесі реалізації Сан-Стефанського проекту. Для якнайшвидшого вирішення національної проблеми, стамболівці почали демонструвати войовничі настрої, спрямовані на силове приєднання до Болгарії територій, де компактно проживав етнічно близький народ. Що ж стосується решти політичних сил країни, то одні їх представники у своїй діяльності ставили під сумнів та ігнорували здобутки державного діяча у цьому питанні; інші акцентували увагу на них та докладали зусилля, аби досягти подібних успіхів. Такі «війни пам’яті» тривали у Болгарії протягом досліджуваного нами періоду. Домовленість за посередництва Росії між Софією і Белградом про розподіл територій Османської імперії на сфери впливу, проти чого послідовно виступав С. Стамболов, призвела до втрати Болгарією більшої частини Македонії за результатами Балканських війн. А от щодо участі Софії у Першій світовій війні на боці Троїстого союзу, то її радше визначила поразка 1913 р. у міжсоюзницькому збройному протистоянні, аніж обрання ще за часів регентства та прем’єрства С. Стамболова партнерів-покровителів для розв’язання національної проблеми.

Ідеологічні погляди й методи здійснення влади як основа спадщини С. Стамболова сформувалися не лише завдяки його одноосібним зусиллям, а й за підтримки сподвижників і прибічників – інших членів Регентської ради, підпорядкованих представників уряду, впливових службовців на ключових чиновницьких посадах.

Серед методів ведення політики колишнім головою Регентської ради і уряду можна розрізнити ті, що були притаманні лише йому одному, й такі, що були запозичені або стали відповіддю на певні виклики епохи. Окремі аспекти діяльності С. Стамболова мають суперечливий характер. Упродовж правління державник, ратуючи за збереження у князівстві конституційного устрою, водночас сприяв запровадженню механізмів керованої демократії, що часто не відповідало основному закону; забезпечуючи зміцнення державного суверенітету, він разом з тим намагався реанімувати ідею створення дуалістичної турецько-болгарської імперії; втілюючи в життя політику секуляризації, одночасно налагоджував співпрацю уряду і церкви з метою реалізації національних інтересів у Македонії і Фракії. Це пояснюється обставинами, які постійно змінювалися й вимагали відповідних дій з боку представників влади.

Спадщина С. Стамболова проявлялася у використанні колективної пам’яті про нього і його діяльність для досягнення політичних цілей. Члени НЛП послуговувалися нею, щоб забезпечити уявлення про генетичний зв’язок між починаннями державника та власною політикою. Їх опоненти протиставляли свої ініціативи практикам колишнього голови Регентської ради і прем’єр-міністра, підкреслюючи вигідні для себе відмінності.

Ключові слова: С. Стамболов, Народно-ліберальна партія, «стамболовісти», політичний режим, політична спадщина, Болгарія, державотворення, політика пам’яті, інституційна пам’ять.

ANNOTATION
Mykolenko D. V. The political legacy of Stefan Stambolov in the Bulgarian state building (1895-1920). – Qualifying research work on the rights of manuscript.



Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет