Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет10/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

Політика стамболівців зумовила збільшення кількості індустріальних підприємств. Якщо 1904 р. їх нараховувалося 166, то 1907 р. – вже 266, серед яких значна частина належала до легкої промисловості, пов’язаної із сільським господарством. В країні простежувалася тенденція до концентрації виробництва. У 1904 р. було зареєстровано 12 компаній із загальним капіталом більше ніж у 500 тис. левів, а вже наступного року їх налічувалося до 30. Ще через рік у Пловдиві утворилося перше об’єднання монополістичного характеру – тютюново-виробниче товариство, до складу якого входило близько 40 підприємців. 1909 року воно трансформувалося у картель [443, c. 385].


Стамболівці поєднували політику протекціонізму з принципами вільної торгівлі, відмовляючись від штучних бар’єрів на шляху відносин з іншими країнами. У результаті впродовж 1904–1908 рр. зріс обсяг зовнішньої торгівлі. Якщо 1902 р. він дорівнював 175 млн левів, то 1907 р. – вже 250 млн. З 1902 по 1905 р. баланс експортно-імпортних операцій збільшився з 11 млн 400 тис. левів до 27 млн [440, c. 275], але при цьому імпорт переважав над експортом. Останній факт зумовлювало відхилення реальної вартості банкнот болгарського лева від золотого номіналу, котре інколи сягало 13–14 %. Лише після того, як 1906 р. національну валюту було прив’язано до французького наполеондора, її курс вдалося стабілізувати [440, c. 283].

Діяльність наступників С. Стамболова при владі мала позитивні наслідки для розвитку господарства. Але варто зазначити, що ці успіхи були визначені не лише вдало обраною стратегією, а й сприятливою кон’юнктурою – завершенням світової кризи, збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію в Європі.

Перейшовши на початку 1908 р. в опозицію, НЛП не змінила переконань. Н. Генадієв заявляв, що партія і надалі підтримуватиме протекціонізм, вимагаючи від уряду допомоги вітчизняній промисловості й торгівлі – зниження податків для підприємців, залізничних тарифів на вантажні перевезення тощо [266, 1908, 4. IV].

Відкоригований демократами «Закон про підтримку місцевої індустрії» від 30 січня 1909 р. удосконалював попередній стамболівський, теж змінений ними у 1905 р., та не викликав нарікань НЛП. Протиріччя між правлячою силою і опозицією виникли відносно стратегії розвитку сільського господарства. «Каравелісти» заявляли про необхідність інтенсифікації виробництва у цій галузі – впровадження нових методів обробки землі, боротьби з ерозією ґрунтів, покращення зрошувальної системи, використання добрив. Стамболівці ж запевняли: «Період інтенсивного розвитку сільського господарства не настане, допоки не завершиться екстенсивний, із застосуванням традиційних, а не якісно нових технологій. В країні багато вільних, не виснажених земель, тому про перехід на іншу стадію говорити зарано» [395, c. 22].

Політика уряду А. Малинова у більшій мірі, аніж ініціативи НЛП у 1903–1908 рр., відповідала інтересам дрібних власників і підприємців. Вона сприяла розвитку кооперативних товариств шляхом надання їм дешевих позик. Цю фінансову допомогу завдяки «Закону про „Болгарський центральний кооперативний банк“» від 1 грудня 1910 р. забезпечувала зазначена фінансова установа. Громадяни отримали можливість страхування худоби від мору та посівів від стихійних лих [285, 1910, 17. XII]. Але стамболівці, позиціонуючи себе союзниками ремісників, дрібних сільських виробників, обрали тактику дискредитації нововведень влади. Дізнавшись про плани «каравелістів» відмовитися від регламентації розподілу земельних ресурсів, вони назвали ці наміри такими, що призведуть до збагачення заможних селян та розорення бідних [266, 1901, 15. III]. Не знайшла підтримки з боку НЛП і «Постанова про укладання торгових договорів з іншими державами», згідно з якою знижувалися або скасовувалися мита на 50 найменувань товарів та на переважну більшість сировини і паливно-мастильних матеріалів [286, 1911, 7. III].

У липні 1911 р. стамболівці задекларували у програмі необхідність захисту інтересів вітчизняного виробника та пошуку нових ринків збуту продукції [361, c. 105]. Заходи кабінету І. Гешова, на кшталт відновлення відміненого попередньою владою мита на ввезення оброблених льону і конопель, не суперечили ідеології НЛП. Проте опозиційна сила все одно знаходила привід для критики влади. Не встигли розпочатися у вересні 1911 р. перемовини між Болгарією і Османською імперією стосовно укладання нового торгового договору, як газета «Нов век» вже вимагала від Ради міністрів докласти зусилля, аби майбутній документ влаштовував Болгарію, а митні тарифи не змогли зашкодити вітчизняним виробникам [266, 1911, 13. IX]. Не дочекавшись результату переговорів, НЛП звинувачувала уряд у нерішучості та зволіканні при забезпеченні національних інтересів.

10 липня 1912 р. газета «Воля» надрукувала доповнення до програми партії. У документі прописувалася необхідність створення умов для динамічного розвитку землеробства і тваринництва, будівництва зрошувальних каналів, втілення заходів з підвищення рівня життя селян, отримання ними доступної професійної освіти, започаткування нестаціонарних бібліотек [361, c. 113]. Ініціативи НЛП у цей період носили популістський характер. Направляючи зусилля на дискредитацію уряду та розширення електоральної підтримки з боку найчисельнішого прошарку суспільства, вона прагнула знову управляти.

Упродовж 1908–1911 рр. економіка Болгарії продовжувала зростати, саме тому не було серйозних підстав для критики влади. Зокрема, у 1911 р. розпочало функціонування 31 акціонерне товариство з капіталом в 11 млн 300 тис. левів. Наступного року інвестиції в економіку склали 27 млн 300 тис. левів, а кількість акціонерних компаній збільшилася до 40 [32, c. 342].

У 1901–1907 рр. зовнішньоторговельний баланс князівства характеризувався активним сальдо (перевищенням вартості експорту над вартістю імпорту). В подальшому ситуація змінилася, оскільки у зв’язку з підготовкою до війни збільшилися закупівлі за кордоном зброї і боєприпасів. При цьому в 1911 р. харчова продукція залишалася основною статтею експорту, хоча її частка знизилася до 87 % [440, c. 275].

З початком Балканських війн зростання економіки зупинилося. Посівні площі в 1913 р., у порівнянні з минулим роком, скоротилися на 1 %, а 1914 р. – вже на 21 %; обсяги зовнішньої торгівлі станом на липень 1913 р. зменшилися на 30 %. Капіталовкладення ж в індустрію упродовж вересня 1912 – липня 1913 р. залишилися на рівні довоєнних років. Втрата Південної Добруджі призвела до скорочення виробництва зерна на 20 %, а поголів’я худоби на 20–40 %.

Втім, економіка Болгарії швидко відновилася. Вже через рік функціонували 49 промислових підприємств: цукрозаводи, які працювали на новому обладнанні в Русе, Горішній Оряховиці, Бурґасі й Пловдиві; фабрики з виготовлення скляних виробів, шовкових тканин і хімікатів у Софійському й Плевенському округах; підприємство з виробництва цементу в селищі Перник. Прискореними темпами розвивалися галузі, пов’язані з військово-промисловим комплексом – текстильна і шкіряна індустрії та металургія. 1915 року обсяг експорту товарів збільшився в 4 рази у порівнянні з 1912 роком [444, c. 19].

З приходом до влади уряду В. Радославова влітку 1913 р. країна почала підготовку до нової війни, чому сприяла стрімка регенерація економічної бази. Намагаючись забезпечити вплив на ринкові процеси, влада більше ніж за рік до офіційного вступу Болгарії у збройний конфлікт ініціювала прийняття у липні 1914 р. ХVІІ ЗНЗ «Закону про визначення відпускної вартості продовольчих та інших товарів першої необхідності під час суспільних криз та бід» [285, 1914, 12. VIII], відповідно до якого общинні ради мали право встановлювати оптові й роздрібні ціни на вказані в документі предмети торгівлі у разі запровадження надзвичайного стану або стихійних лих [440, c. 288]. Ухвалений на початку 1915 р. «Закон про громадську передбачливість» [285, 1915, 7. III] уповноважував Раду міністрів забороняти експорт зернових культур, борошна, фуражу й інших товарів під час продовольчої кризи чи суспільного лиха.

Сім місяців потому Софія оголосила війну Белграду. Бойові дії вимагали залучення значних людських і матеріальних ресурсів. Упродовж 1915–1918 рр. було мобілізовано 857 тис. 63 особи, тобто 19,5 % усього населення країни, або 38,83 % чоловіків. Як наслідок, почали скорочуватися посівні площі – з 2 млн 333 тис. 703 га у 1915 р. до 1 млн 931 тис. 369 га в 1916 р. У порівнянні з періодом, що передував Першій Балканській війні, в 1917 р. виробництво пшениці зменшилося на 27,94 %, жита – на 38,57 %, вівса – на 26,29 %, ячменю – на 11,47 %, кукурудзи – на 42,57 % [32, c. 362]. Війна негативно позначилася і на ремісничому виробництві – роботу припинили тисяча майстерень. За даними «Варненської торгово-промислової палати» із 1 тис. 877 кустарних господарств не працювали 1 тис. 116 [440, c. 288]. Підприємства потерпали від нестачі робочих рук та імпортної сировини – залізних руд і вугілля. Лише 20 % заводів, які обслуговували потреби війська, працювали на повну силу.

Водночас в індустрії намітилася тенденція до концентрації виробництва в окремих галузях. 1915 року було засновано синдикат з виготовлення цементу; вітчизняні цукрозаводчики вливалися у міжнародний картель; на початку 1918 р. акціонерне товариство «Колос» взяло під контроль торгівлю зерновими і борошном та виготовлення хлібних виробів; навесні того ж року розгорнула діяльність у шкіряній промисловості компанія «Екстракт» та утворився гірничорудний консорціум. Процес монополізації охопив підприємства харчової, шкіряної і текстильної галузей, які забезпечували потреби фронту [445, c. 6].

Коли через штучно створені ажіотаж і спекуляцію зросли ціни на товари першої необхідності, провладні партії, у тому числі й «петковісти», зробили спробу врегулювати становище за допомогою агітації, закликаючи торговців до чесної комерційної діяльності, а населення до спокою [266, 1915, 29. III]. Переконавшись у неефективності подібних методів, вони віддали перевагу ручному управлінню економікою. Для забезпечення потреб фронту було здійснено мілітаризацію державної промисловості з переведенням її під контроль головного інтенданта війська. Перебуваючи в опозиції, «генадієвісти» вважали за необхідне зберегти ринкові механізми регулювання економікою та засуджували заходи влади, проте в умовах цензури не могли суттєво впливати на ситуацію.

Невдовзі стало очевидно, що інтендантська служба не справлялася з навантаженням та демонструвала нездатність забезпечити військо. У серпні 1916 р. набув чинності «Закон про господарський нагляд та громадську передбачливість», який доповнив прийняті за часів прем’єрства С. Стамболова положення про реквізиції, збільшив ініційовані «петковістами» штрафи з 50 левів до 5 тисяч за приховування від адміністрації продуктів харчування [446, c. 714].

Перебуваючи під тиском влади, «генадієвісти» під час дебатів у ХVІІ ЗНЗ зберігали мовчання [447, c. 56]. Невдоволення нововведеннями уряду вони висловлювали лише на засіданнях зборів партійних осередків, критикуючи положення про заборону торгівлі зерном і хлібом та конфіскацію майна підприємців, які не дотримувалися норм закону. Прибічники Н. Генадієва вважали, що чиновники, здійснюючи контроль над комерційними операціями, не вирішували продовольче питання та не обмежували зростаючу дорожнечу і спекуляцію, а збагачувалися шляхом налагодження тіньових схем, пов’язаних з державними закупівлями [402, a. e. 21, л. 74].

Поразка у Першій світовій війні стала для болгарської економіки черговим випробуванням. Держава мала виплатити репарації у розмірі 2 млрд 250 млн золотих левів (39 млрд 800 млн повоєнних левів), що складало 20 % усього фізичного капіталу, а також була зобов’язана передати сусіднім балканським країнам-союзникам Антанти 37 тис. 825 голів великої і 33 тис. малої рогатої худоби, Сербії – 210 тис. тонн кам’яного вугілля, компенсувати збитки чималій кількості іноземних компаній та забезпечувати перебування на власній території окупаційних військ [32, c. 374]. Міжнародні домовленості передбачали втрату Болгарією іноземних активів, які переходили державам-переможницям, та скасування митних бар’єрів для іноземного капіталу, котрий отримав низку привілеїв при укладанні торгових угод.

Вже у складі Націонал-ліберальної партії обидва угруповання стамболівців покладали провину за тяжке економічне становище не лише на режим Фердинанда з його останнім урядом, а й на діючу на той час владу, котру уособлював кабінет А. Стамболійського [447, 1921, 18. І], при цьому звеличуючи історичну постать С. Стамболова до ідеалу державного діяча, який «знайшов би вихід із складної економічної ситуації повоєнних років» [8, c. 61].

Політику протекціонізму наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., що її брали на озброєння більшість урядів країни, можна розглядати як один із прикладів спадщини С. Стамболова. Завдяки його зусиллям вона вперше почала реалізовуватися Болгарією. Підтримка вітчизняного виробника відіграла ключову роль у розвитку країни, внаслідок чого в суто аграрній державі були створені умови для її перетворення на аграрно-індустріальну [254, c. 30]. Послідовники ж С. Стамболова, відповідаючи на нові виклики часу, перебуваючи під впливом світової кон’юнктури, пропонували власні механізми реалізації економічної політики, які не були копією концепцій та ідей засновника НЛП, однак принцип протекціонізму залишався в основі їхніх рецептів оздоровлення економіки.


3. 2. Сфера фінансів і оподаткування

Фінансова система Болгарії почала формуватися після звільнення від османського володарювання. 1879 року було офіційно відкрито «Болгарський народний банк» (БНБ) та внесено державою на його рахунок уставний капітал у розмірі 2 млн золотих франків. Інституція стала центральною емісійною установою з правом надання кредитів приватним особам, компаніям і громадам. «Законом про карбування монет у Князівстві Болгарія» 1880 р. запроваджувалася національна валюта – лев (поділявся на 100 стотинок), а також обмежувався обсяг грошової маси в країні до 15 млн левів [449, c. 88].

У період правління С. Стамболова Болгарія вперше в своїй історії вдалася до залучення зовнішніх кредитів; в країні закріпилися специфічні ознаки фіскальної системи, коли основний податковий тягар покладався на плечі селян і ремісників, у той час як чиновники, торговці й промисловці сплачували у державну казну менший відсоток від прибутків. Започатковані урядом НЛП тренди виявилися стійкими. Опозиція критикувала стамболівців за «роздутість бюджету», декларувала скорочення видатків головного державного кошторису та відмову від послуг іноземних позичальників для відновлення платіжного балансу країни [406, c. 83]. Її лідери заявляли про необхідність справедливого розподілу податкового навантаження та реформування фіскальної системи, обіцяючи скасувати податки, котрі були започатковані в епоху османського панування, мали юридичну силу при стамболівцях та не відповідали вимогам часу [450, c. 109].

20 грудня 1894 р. уряд К. Стоїлова ініціював прийняття «Закону про земельний податок», який замість грошового стягнення з виробленого продукту передбачав його вилучення з одиниці площі приватної власності (ланів, лугів, виноградників, тютюнових плантацій, лісів та ін.) у залежності від якості землі. Водночас було анульовано примусовий збір з окремих осіб і господарств на нерухоме майно (емляк), оскільки він дублював запроваджений податок [285, 1895, 25. I]. Того ж дня «Законом про податок на споруди» встановлювалося прогресивне оподаткування будівель – чим більшою була їх вартість, тим значнішу суму мали сплачувати власники [285, 1895, 26. I], а «Законом про податок на зайнятість» відмінявся «Закон про патенти» 1885 р. та скасовувалися обов’язкові платежі орендодавцями (іджар) і власниками свиней (серчим) [285, 1895, 22. I]. Взявши за приклад західну фіскальну систему, уряд запровадив непрямі податки: акцизи на тютюнові й алкогольні вироби, тим самим частково переклавши податкову ношу на споживача [392, c. 283]. Коментуючи нововведення, «народняки» констатували: «У 1889–1891 рр. врожаї були щедрі та й ціна на сільськогосподарську продукцію залишалася високою. Цього не скажеш про наступні чотири роки, тому в умовах посилення урядом Стамболова податкового тягаря населення відчуло скруту. Запровадження фіскальної реформи кабінетом Стоїлова покращило становище громадян» [273, 1897, 29. VI].

Однак зазначені заходи не змінили принцип розподілу фіскального навантаження – основними платниками податків залишалися селяни й ремісники, які відраховували у державну казну найбільший відсоток з одиниці майна та доходів, на відміну від промисловців і торговців, котрі користувалися пільгами і преференціями. В результаті переважна більшість працездатного населення – власники дрібних землеволодінь і майстерень – перебували у скрутному становищі. На адресу міністра фінансів І. Гешова надходили листи з бідканням на всезростаючий розмір податку для ремісників, що призводило до їх розорення [301, a. e. 2402, л. 1–11].

Незважаючи на заяви «народняків» у їх бутність в опозиції про здатність збалансувати державний кошторис, в країні продовжували збільшуватися видатки та скорочуватися надходження до бюджету, внаслідок чого невпинно зростав його дефіцит. Якщо 1894 р. він складав 2 млн 16 тис. левів, то 1898 р. – вже 9 млн 964 тис. левів [266, 1899, 10. IV]. НЛП пропонувала взяти кредит за кордоном, як це робив С. Стамболов [265, 1898, 28. XII], на що «народняки» відповідали звинувачуваннями у фінансовій кризі попереднього голову уряду, вважаючи недоцільними його кредитні угоди, та запевняли, що тогочасна ситуація у сфері економіки Болгарії дозволяла втриматися від чергової позики у кредиторів [273, 1898, 30. XII; 1899, 12. I]. Врешті-решт неспроможність команди К. Стоїлова стабілізувати фінанси країни стала причиною її відставки.

Дещо пізніше в газеті «Пряпорец» з’являться констатації про тяглість фінансових ініціатив С. Стамболова у практиках кабінету К. Стоїлова. «Каравелісти» звертатимуть увагу на використання «народняками» позабюджетних коштів для вирішення різних, у тому числі й політичних, завдань, незважаючи на критику ними всього, що стосувалося правління стамболівців, а уособленням наступності зазначених починань називатимуть Г. Начовича – керівника різнопрофільних міністерств «стамболовістського» і «народняцького» урядів [277, 1900, 6. VIII, 17. IX]. Кабінет НЛП, стверджуватимуть демократи, залишив по собі розбалансовану економіку, однак К. Стоїлов лише закріпив негативні тенденції [277, 1900, 15. X].

Уряду Д. Грекова довелося працювати в умовах світової економічної кризи, яка поглибила фінансові труднощі Болгарії. Опублікованою навесні програмою дій передбачалося «зниження видатків, слідування законам про бюджети і звітності» та отримання іноземних кредитів. Влада запевняла, що не зменшуватиме заробітну плату чиновникам, а скорочуватиме адміністративний апарат [266, 1899, 6. III, 8. III]. Вину за виникнення кризи в економіці вона покладала на «народняків»: «Неощадливий уряд Стоїлова запровадив нові посади, відкрив непотрібні дипломатичні агентства. Очолюваний Д. Грековим виконавчий орган має виправити ситуацію, що склалася» [266, 1899, 13. III]. Газета «Мир» спростовувала звинувачення, заявляючи, що скрутне фінансове становище країни є наслідком політики С. Стамболова і його прибічників [273, 1899, 6. III].

Після тривалих переговорів з фінансовими установами Франції, Німеччини і Австро-Угорщини 21 березня 1899 р. було підписано угоду з французьким «Banque nationale de Paris» та французько-голландським «Banque de Paris et des Pays-Bas» («Paribas») про п’ятивідсоткову позику. Згідно з договором, Болгарії надавався кредит на суму 260 млн левів. Ці кошти призначалися для погашення зовнішніх запозичень 1888, 1889 і 1892 років [451, c. 74].

Ініціативи у фінансовому секторі уряд супроводжував інформаційною підтримкою, однак суспільство їх сприйняло неоднозначно. По всій країні опозиція організовувала мітинги на знак протесту проти політики влади [295, a. e. 16, л. 31], звинувачуючи уряд у намірах приховати від громадськості умови договору з іноземцями. «Кабінет підписав домовленості про позику, проте ми не знаємо, що криється за їхньою суттю. Для Болгарії існує загроза потрапити у фінансову залежність» [303, a. e. 77, л. 23], – застерігали демократи. «Народняки» підкреслювали: «Фінансова політика Стамболова, що її продовжує нинішній уряд, є зручною для можновладців, але катастрофічною для країни» [273, 1899, 29. V].

Втілити в життя стратегію вирішення фінансових проблем владі не вдалося. Восени 1899 р. загострення світової економічної кризи завадило співпраці іноземних партнерів з Софією. Встигнувши надати лише передбачений договором семимільйонний аванс, вони згорнули кредитну програму. З липня 1899 р. НЛП вже перебувала в опозиції до кабінету «радославовістів», який продовжив пошук варіантів подолання кризи. За ініціативи міністра фінансів М. Тенева та за підтримки Х ЗНЗ було призупинено золотий стандарт національної валюти і замінено його срібним. Отже, наприкінці 1899 р. кабінет міністрів з метою зниження дефіциту бюджету та уповільнення відтоку золотовалютних резервів узяв на озброєння ті ж методи, що і стамболівці у 1892 р.

Наступним нововведенням став випуск державних облігацій на суму 40 млн левів. У такий спосіб влада розраховувала отримати внутрішню позику. «Законом про тимчасові утримання з чиновників, службовців і пенсіонерів» з грудня 1899 р. запроваджувалися щомісячні грошові вилучення упродовж одного року із зарплат і пенсій зазначених категорій населення у розмірі 15–30 %. Уряд зобов’язувався повернути ці кошти з восьмивідсотковими дивідендами від кожної запозиченої суми через 14 місяців від дати першого вирахування [285, 1899, 30. XI].

Стамболівці демонстрували невдоволення політикою влади, вважаючи її ініціативи безперспективними [266, 1900, 23. II]. Натомість рецептів подолання фінансових негараздів вони не пропонували, обмежуючись нагадуваннями про успішну бюджетну політику С. Стамболова, який раціонально розпоряджався державними коштами, стимулюючи зростання економіки [266, 1900, 4. I].

Неврожай 1899 р. та продовження світової економічної кризи погіршили стан фінансового сектору країни. Кабінет Т. Іванчова не припиняв пошук можливостей для його покращення. Зважаючи на те, що більшість селян не могла сплачувати обтяжливі податки грошима, уряд вирішив відновити натуральну десятину [452, c. 1848]. 15 січня 1900 р. парламент затвердив законопроект міністра фінансів М. Тенева про відрахування ренти на користь держави з виробленого продукту, згідно з яким господарства протягом 1900–1905 рр. мали віддавати 10 % врожаю зернових, а податок на інші вирощені культури сплачувати грошима [453, c. 822].

Свого часу кабінет С. Стамболова у 1888 р. шляхом тимчасового відновлення натуральної десятини збільшив надходження до бюджету. Проте 1899 р. вже за нових обставин НЛП виступала проти регенерації зазначеного податку: «Цей крок нічого не дасть державі, адже її фіскальна система перевантажиться додатковою роботою, а процес збирання податку розтягнеться у часі» [266, 1899, 4. XII]. Мета запровадження ушару, вважали стамболівці, була визначена лише прагненнями «радославовістів» до особистого збагачення [266, 1899, 11. XII].

Звістка про прийняття нормативного акту сколихнула населення, яке добре пам’ятало наслідки запровадженого 1888 р. урядом С. Стамболова аналогічного закону. Селян непокоїли можливі перевірки у процесі стягнення натуральної десятини, коли могли виявитися не задекларовані земельні ділянки або надлишки вирощеної продукції. Впевненість у тому, що розмір сплачуваного ушару буде більшим за грошовий податок, змушувала сільськогосподарських виробників протистояти ініціативам влади. Початковими засобами спротиву стали мирні акції протесту і колективні звернення до різних партій, в яких повідомлялося про скрутне становище селян та їх незадоволення політикою уряду [303, a. e. 31, л. 3]. Коли мітинги переросли в сутички з поліцією і армією, НЛП виступила на захист селян: «Ми підтримуємо справедливі й законні прагнення платників податків та радимо владі прислухатися до вимог народу» [266, 1900, 10. IV, 11. IV].

Десять місяців потому, враховуючи невисокий врожай 1900 р., стамболівці з упевненістю заявляли, що відновлення натуральної десятини призведе до провалу політики уряду, що замість запланованих 40–50 млн надходжень до бюджету від запровадженого податку казна поповниться щонайбільше 14–15 млн [266, 1900, 24. X], а одним з найбільш негативних наслідків нововведення стане небачена раніше еміграція до Нового Світу [266, 1900, 23. VII].

«Радославовістам» не вдалося стабілізувати фінансову систему країни. 12 січня 1901 р. під тиском громадськості кабінет Т. Іванчова пішов у відставку. Непопулярну серед населення натуральну десятину скасував уряд П. Каравелова, запровадивши 24 квітня «Закон про земельний податок» [285, 1901, 2. VI]. Його величина встановлювалася у залежності від типу і якості угідь, їх призначення та природних умов, котрі впливали на врожай. Документом передбачалося оподаткування селян з урахуванням їх можливостей і масштабів виробництва. До ініціатив кабінету П. Каравелова належить і ухвалений 4 травня 1901 р. проект «Закону про адміністративний розподіл території держави», який скорочував штат чиновників та видатки на його утримання. Подібна реформа активно обговорювалася і в період прем’єрства С. Стамболова, однак на той час голова уряду не наважився втілювати її в життя, остерігаючись негативної реакції з боку впливових місцевих управлінців, котрі поділяли ідеї НЛП [427, c. 111].

Починання влади стамболівці зустріли схвально, вважаючи, що зазначені кроки дозволять зекономити бюджетні кошти [266, 1901, 29. V]. «Народняки» ставилися до ініціатив уряду більш критично, не погоджуючись з великою видатковою частиною затвердженого у червні 1901 р. бюджету. Порівнюючи кошториси країни останніх десяти років, вони наголошували: «Лише стамболівський бюджет 1894 р. був більш неощадливим» [273, 1901, 19. VI]. Згадували «народняки» правління С. Стамболова і в контексті дисбалансу надходжень та видатків. За їх підрахунками тільки бюджетний дефіцит 1892 р. переважав нестачу коштів, допущену урядом П. Каравелова [273, 1901, 24. XI].

Адміністративної реформи для стабілізації фінансової системи виявилося замало, тому влада планувала отримати позику в «Paribas». Але умови іноземних кредиторів, які пропонували кошти під 5 % річних, а гарантією виконання Софією домовленостей називали передачу їм у заставу тютюнової монополії, були обтяжливими. Деякі фракції ХІ ЗНЗ позитивно сприйняли ідею співпраці з позичальниками, інші, у тому числі й стамболівці, заявили про невідповідність вимог банкірів інтересам Болгарії [454, a. e. 5, л. 210]. Не було єдності у цьому питанні і серед членів правлячої Демократичної партії. Дехто з її депутатів, звинувативши свого лідера в ігноруванні думки однопартійців, попередили, що не підтримають ратифікацію угоди про кредит. Спроби прем’єра внести зміни в умови договору завершилися безрезультатно. Не досягши порозуміння, банкіри відізвали контракти, а 22 грудня 1901 р. уряд пішов у відставку.

Наступний кабінет на чолі з С. Даневим відновив переговори з «Paribas». І це при тому, що в опублікованій 5 січня 1901 р. програмі «цанковісти» задекларували прагнення відмовитися від позичання коштів за кордоном, критикуючи С. Стамболова, який започаткував подібну практику [275, 1901, 5. I]. Зрештою, завдяки посередництву Росії 7 червня 1902 р. в Парижі були підписані домовленості про позику між болгарським урядом та фінансовими установами «Paribas» і «Государственный Банк Российской Империи». Болгарія отримала кредит у розмірі 106 млн золотих левів зі ставкою 5 % річних та під заставу тютюнової монополії, контроль над доходами якої було покладено на створене в серпні у Софії «партнерське представництво» [451, c. 95]. Процес надання ЗНЗ юридичної сили документу про позику не викликав дебатів. Більшість опозиції не протидіяла вказаній процедурі, а правляча партія пов’язувала фінансові проблеми, котрі їй довелося вирішувати, з політикою С. Стамболова, нагадуючи: «Ще у 1892 р. уряд НЛП отримав 142-мільйонний кредит, який поставив державу в залежність від німецьких банків» [275, 1902, 27. VIII].

Рада міністрів С. Данева ініціювала зміни у фінансовій і фіскальній сферах: «Законом про земельний податок» від 2 червня 1901 р. запроваджувався новий механізм встановлення розміру відрахувань до бюджету, величина яких визначалася на публічних засіданнях спеціальних комісій [285, 1901, 2. VI]; «Законом про звітування по бюджету» від 29 листопада 1902 р. створювалася служба контролю над витратами кредитних коштів. Цими заходами «цанковісти» розраховували припинити започатковане, за їх твердженням, стамболівцями розкрадання запозичених грошей [275, 1902, 30. XI]. Ефективність вказаних ініціатив деякі партії поставили під сумнів. «Каравелісти», які теж позиціонували себе противниками непередбачених бюджетом витрат, властивих кабінету С. Стамболова, переконували, що «цанковісти» не відмовилися від попередніх практик, а лише імітують реформи [277, 1903, 9. I].

Втім, незважаючи на скептичні зауваження, уряду вдалося стабілізувати фінансову систему. Після його відсторонення від влади у травні 1903 р. Болгарія вступила у період економічного зростання. Стамболівці, змінивши біля керма держави «цанковістів», були позбавлені необхідності вирішення нагальних економічних проблем. Реагуючи на прихід до влади НЛП, «каравелісти» били на сполох, передрікаючи у майбутньому такий же занепалий стан фінансів, який залишив у спадок С. Стамболов [277, 1903, 14. V]. Однак їхні песимістичні прогнози виявилися перебільшенням.

1903 року кабінет Р. Петрова розпочав реформу системи оподаткування, застосовуючи європейський досвід і досягнення науки. Основною ідеєю перетворень стало запровадження споживацьких податків. Втілювачем у життя вказаної концепції був міністр фінансів Л. Паяков. 20 грудня 1903 р. на основі поданого урядом проекту депутати ХІІІ ЗНЗ прийняли «Закон про акциз на ракію» [455, c. 113], а 11 січня наступного року було внесено зміни до «Закону про тютюн» [455, c. 176]. На початку 1905 р. набув чинності «Закон про акцизні й патентні збори з напоїв» [285, 1905, 31. I]. Останні два документи регулювали службу спеціальних «контролерів» і «фінансових агентів».



Перелік підакцизних товарів було доповнено із запровадженням на початку 1905 р. державної монополії на сіль, спирт, сірники, цигарковий папір. Зосереджуючи у своїх руках право на виготовлення й продаж цієї продукції, держава нав’язувала ціни виробникам та збільшувала бюджетні доходи за рахунок споживачів. Монополію на означені види товару Л. Паяков мотивував необхідністю вберегти державний бюджет від дефіциту та недонадходжень у періоди неврожаю, як це було в 1899 і 1900 роках [450, c. 2192].

Наступним кроком стало внесення 15 січня 1905 р. змін до запровадженого кабінетом С. Стамболова у 1891 р. «Закону про збір прямих податків». Окрім підвищення заробітної плати службовців фіскальної системи документом передбачалося збільшення штрафів за несвоєчасне перерахування коштів до бюджету. Відтоді вони становили не 3 % від суми податку, а 8 % [396, c. 1882].

Перетворення сприяли поповненню державної казни. Якщо наприкінці 1903 р. після спільних з урядом «цанковістів» зусиль воно склало 99 млн левів, то впродовж наступного року завдяки власним нововведенням стамболівці зібрали 112 млн. Надалі їм вдавалося підвищувати бюджетні надходження – 1905 року на 1 млн левів, а 1907 року на 24 млн [285, 1905, 23. III]. Такі успіхи пояснювалися застосуванням непрямих податків. З 1903 по 1907 р. отримані від них кошти зросли з 30 млн 800 тис. левів до 59 млн 200 тис. Протягом 1905 р. їх частка у загальній сумі доходів збільшилася з 39,5 % до 55 % [74, c. 75].

Впродовж усього періоду перебування при владі НЛП неодноразово вдавалася до залучення зовнішніх позик. 31 жовтня 1904 р. і 13 лютого 1907 р. уряд уклав з «Paribas» дві угоди про кредити відповідно у 100 млн левів під 5 % річних та 145 млн під 4,5 %. Станом на 1907 р. загальна заборгованість країни складала 400 млн левів [32, c. 341]. Лише незначна частина цієї суми пішла на господарські потреби. Суттєвий відсоток від кредитів витрачався на переозброєння війська, на що з невдоволенням вказували «каравелісти» [277, 1904, 30. IX]. Намагаючись приховати справжні цілі запозичення грошей, влада обґрунтовувала свої дії необхідністю розвитку інфраструктури, а наводячи статистику використання взятих у борг коштів різними урядами, у тому числі й кабінетом С. Стамболова, переконувала, що стамболівці завжди вирізнялися ефективним їх застосуванням [398, c. 10].

Опозиція ж переконувала, що саме при С. Стамболові з 1888 р. розпочалося зростання бюджетного дефіциту, а його послідовники закріпили зазначену тенденцію [277, 1904, 28. IX]. На думку опонентів, НЛП планувала витратити позичені гроші на пропаганду та фінансування місцевих осередків; левову ж частку позики, безсумнівно, розкрадуть функціонери провладної сили [275, 1904, 10. VIII; 273, 1904, 19. VIII]. Підстави для таких заяв існували, адже на той час у Болгарії, незважаючи на запроваджений 1902 р. «Закон про звітування по бюджету», так і не було вироблено дієвих механізмів контролю за розподілом запозичених коштів, що ставало спокусою для їх нецільового використання.

Порівнюючи фіскальну політику першого й другого самостійних урядів НЛП, варто відзначити їх разючу відмінність та деякі спільні риси. Нехарактерне для кабінету С. Стамболова широке застосування непрямих податків стало одним із способів забезпечення наповнення державної казни його наступниками у 1903–1908 рр. незалежно від економічної кон’юнктури. Це був виправданий крок у боротьбі з бюджетним дефіцитом. Що ж стосується прямих податків, то протягом прем’єрства засновника НЛП та під час правління урядів Р. Петрова, Д. Петкова, П. Гудева їх найбільшу суму сплачувати селяни. Проблему нерівномірності розподілу податкового навантаження у суспільстві не було вирішено.

Після відставки у січні 1908 р. уряду П. Гудева та приходу до влади кабінету А. Малинова концепцію фіскальної політики країни було дещо скориговано. На відміну від стамболівців, які наголошували на розширенні непрямих податків, демократи втілювали в життя елементи соціально-орієнтованої моделі фіскальної системи. Вони запроваджували оподаткування прибутків, у тому числі й забезпечених банківськими депозитами, з урахуванням майнового стану платника [439, c. 215]. «Каравелісти» скасували акциз на ракію та абсолютну монополію на сіль, замінивши її частковою [277, 1909, 10. I].

З метою стабілізації фінансового сектору економіки кабінет А. Малинова продовжив застосовувати зовнішні запозичення. Підписавши 6 квітня і 3 грудня 1909 р. дві угоди, Болгарія отримала кредити – 82 млн золотих левів під 4,75 % річних в «Русском Торгово-Промышленном Банке» та 100 млн левів під 4,5 % в австрійському «Wiener Bankverein» [451, c. 133].

Фінансова політика демократів суттєво не відрізнялася від стамболівської. Елементи прогресивної шкали оподаткування не змінили розподіл фіскального навантаження у суспільстві. Упродовж 1908–1911 рр. селяни залишалися основними платниками прямих податків. У 1911 р. вони відраховували державі 15–20 % своїх прибутків, у той час як торговці, промисловці та представники вільних професій – у середньому 3 % [394, c. 491]. Стамболівці все одно критикували заходи влади. На їх думку, відмовившись від повної монополії на сіль та акцизу на виготовлення ракії, держава зазнає бюджетних втрат, а введення ініційованих демократами нових податків на прибутки від реалізації продукції виноградарства і городництва не виправить ситуацію [266, 1908, 8. V].

Як показала практика, прогнози не справдилися. На тлі піднесення економіки зростали й надходження до бюджету. З 1910 по 1911 р. вони збільшилися на 26 млн 400 тис. левів і дорівнювали 83 млн 600 тис. левів [32, c. 342]. Втім, попри успіхи уряду А. Малинова, опозиція продовжувала шукати можливості для критики діючої фіскальної системи.

У розробленому 1910 р. проекті програми НЛП акцентувалася увага на встановленні розумного співвідношення розмірів податків і можливостей їх платників, декларувалася необхідність скасування фіскальних зборів, які стримували розвиток народного господарства. Партія проголошувала соціально-орієнтоване оподаткування із застосуванням прогресивної фіскальної шкали та не виключала подальшого збільшення числа непрямих податків, але за умови зростання економіки. Окремим пунктом прописувалося скорочення державних витрат та неприпустимість прийняття дефіцитного бюджету [266, 1910, 9. V].

Перебуваючи в опозиції, НЛП пропонувала запровадити передову модель фіскальної системи, яка суперечила принципам їх однопартійців у 1887–1894 рр. Уряд С. Стамболова, намагаючись активізувати підприємницьку діяльність, сприяв звільненню від податкового тягаря підприємців. При Н. Генадієві ці принципи були переглянуті. Декларуючи наміри змусити багатіїв платити більше, стамболівці прагнули заручитися підтримкою й інших прошарків населення.

І. Гешов очолив уряд у період кульмінації зростання економіки Болгарії. В банківській системі намітилася тенденція до монополізації, яка увінчалася створенням 1913 р. під егідою БНБ камбіального синдикату. Процес проходив за сприяння держави та був результатом її співпраці з крупним капіталом. При цьому продовжував збільшуватися борг країни. На початку 1912 р. він складав 625 млн 5 тис. 286 золотих левів [457, c. 65]. Регулярні запозичення використовувалися владою для збалансування бюджету. За підрахунками «тісних соціалістів», 75 % перших трьох кредитів, що їх отримав уряд С. Стамболова, пішли на викуп в іноземних власників залізничних колій та на будівництво нових шляхів сполучення і реконструкцію портів. Частка ж наступних позик, котра була вкладена в аналогічні потреби, не перевищувала 25 %. Решта коштів перерозподілялася на погашення попередніх кредитів та інші витрати [458, c. 39].

Балканські війни негативно вплинули на стан фінансової системи Болгарії, спричинивши інфляцію та відтік за кордон благородних металів. Це змусило уряд І. Гешова 23 жовтня 1912 р. скасувати обмін національних банкнот на золото. По завершенні воєнних дій утворений 4 липня 1913 р. кабінет В. Радославова для покриття бюджетного дефіциту вирішив отримати позику від німецьких банкірів. Опозиція ж наполягала на кредитуванні від французьких банків.

Віддання переваги співпраці з німецькими фінансистами уряд аргументував запропонованими з їх сторони більш вигідними умовами договору, тому 12 липня 1914 р. уклав угоду з берлінським консорціумом «Disconto-Gesellschaft» про п’ятивідсоткову позику в розмірі 500 млн золотих левів. Гарантією повернення грошей мали стати доходи від акцизу на тютюн і цигарковий папір та від гербового податку і мита на імпорт. Крім того німецькі банкіри отримали право на реконструкцію і експлуатацію кам’яновугільних шахт поблизу Перника і Бобов-Дола. Опозиція реагувала на дії влади мляво, навіть не обговорюючи їх на шпальтах преси. Наприкінці 1914 р. зовнішній державний борг вже становив 932 млн 200 тис. золотих левів [32, c. 358].

Залучення Болгарії у Першу світову війну спричинило погіршення стану фінансової системи країни. Для збалансування бюджету уряд В. Радославова застосовував грошову емісію. Випуск в обіг нових банкнот призвів до зниження їх купівельної спроможності, тривалого зростання загального рівня цін та до виникнення і розвитку інфляції. З 1915 по 1918 р. відбулося збільшення готівкової грошової маси у 9,9 рази – з 226 млн до 2 млрд 238 млн 600 тис. левів. Порушувалася диспропорція між обсягом банкнот та золотим і срібним державними резервами, які у 1918 р. складали відповідно 64 млн левів і 19 млн 400 тис. левів [441, c. 205]. Головний кошторис країни перестав бути таблицею розподілу кредитів та балансом державного господарства. Упродовж 1914–1916 рр. основний фінансовий документ приймався з дефіцитом, а в 1917 і 1918 роках (з метою погашення зовнішнього боргу) з профіцитом [460, c. 9].

Фінансова політика влади викликала незадоволення опозиції, у тому числі й «генадієвістів». Під час обговорення бюджету на 1917 р., яким передбачалося залучення чергових кредитів, члени фракції заявили, що не підтримають запропонований урядом проект головного фінансового документа. Втім, незгода мала кон’юнктурний характер, адже у більшості питань, пов’язаних із фінансовою і фіскальною політикою, «генадієвісти» були солідарні з правлячою коаліцією – підтримували збільшення акцизів, мита, фіскальної монополії на сіль, сірники, спирт, цигарковий папір і тютюн, від чого потерпали споживачі [461, c. 1514].

В роки Першої світової війни Болгарія потрапила у ще більшу залежність від зовнішніх запозичень. Дефіцит бюджетних коштів покривався за рахунок короткострокових позик БНБ, який майже у 14 разів збільшив обіг банкнот, тим самим знецінюючи лев. Зростали і ціни на товари. У зв’язку з цим, перші повоєнні уряди, очолювані А. Малиновим і Т. Теодоровим, ввели монополію на забезпечення населення продуктами першої необхідності та жорсткий контроль БНБ над обмінним курсом валют. З приводу вказаних ініціатив обидва угруповання НЛП зберігали мовчання, що свідчить про їх солідарність з владою [462, c. 8, 15, 21, 41, 73]. Оприлюднені ж пропозиції стамболівців розв’язати кризу шляхом надання населенню можливості широкого впровадження власних трудових навичок [269, 1919, 15. ІІІ] та застосовування переслідувань і покарань несвідомих елементів, які відмовлялися здавати надлишки продуктів харчування [270, 1919, 28. І], були утопічними. «Петковісти» невдоволено сприйняли затверджений 21 лютого 1919 р. законопроект про податок на отримані у період збройних конфліктів прибутки [463, c. 1066]. «Генадієвісти», остерігаючись ущемити інтереси своїх прихильників, теж не голосували за ініціативи провладних сил [463, c. 649, 683].

Отже, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. фінансовий сектор економіки Болгарії зазнав трансформацій. Проте прояв спадщини С. Стамболова у цій сфері був очевидним. Запозичення коштів у іноземних фінансових установах, що його започаткував засновник НЛП у свою бутність прем’єр-міністром, залишалося регулярним. Протягом тривалого часу після позбавлення С. Стамболова посади голови уряду в країні зберігався нерівномірний розподіл податкового навантаження: селяни і ремісники, на відміну від інших верств населення, сплачували до державної скарбниці найбільші грошові суми. Фіскальна система трансформувалася повільно. Це відбувалося шляхом розширення кількості непрямих податків та впровадження елементів прогресивної шкали для нарахування обов’язкових платежів із доходів з огляду на розшарування суспільства, де більшість платників податків мала низькі прибутки, а його меншість – надвисокі. Подібні перетворення намагалися втілити в життя і послідовники С. Стамболова – представники НЛП, які у 1899, 1903–1908 і 1913–1918 рр. перебували при владі. Необхідність зазначених змін визначалася вимогами часу та прагненням збалансувати бюджет.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет