Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні


 3. Розбудова інфраструктури країни



жүктеу 5.56 Mb.
бет11/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24

3. 3. Розбудова інфраструктури країни

Важливим елементом процесу модернізації країни в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. стала розбудова інфраструктури, без якої були неможливі ринкові відносини і соціальні трансформації. Уряд НЛП в 1887–1894 рр. доклав чимало зусиль у цьому напрямі. Наступні Ради міністрів продовжували заходи, спрямовані на облаштування населених пунктів, спорудження та реконструкцію станцій і портів, розширення мережі шляхів сполучення.

У жовтні 1897 р. за ініціативи уряду К. Стоїлова парламент затвердив поправки до «Закону про благоустрій населених пунктів у Князівстві Болгарія» [285, 1898, 3. I], який скасовував суттєві обмеження, встановлені останніми нормативно-правовими актами у цій сфері та «Правилами будівництва приватних будинків у містах Болгарського князівства» 1881 р., враховуючи й стамболівські доповнення до них 1887 р. Документ передбачав спорудження підприємств, лікарень, шкіл, театрів, музеїв, з дотриманням санітарних і протипожежних норм, а також забезпечення водопостачання, прокладання каналізації, осушення боліт, зміцнення берегів річок і озер [394, c. 314]. 18 грудня 1898 р. ІХ ЗНЗ ухвалили зміни до вказаного закону, дещо скорегувавши зміст попередніх правил стосовно упорядкування міських і сільських територій [285, 1899, 9. II].

1894 року транспортна політика спиралася на ухвалені стамболівцями «Закон про шляхи сполучення у Князівстві Болгарія» 1893 р., котрий підрозділяв усі дороги для руху нерейкових засобів пересування на державні, окружні й сільські, та на «Закон про залізничні шляхи у Князівстві Болгарія» 1885 р., відповідно до якого спорудження нової гілки мало розпочинатися після парламентського голосування та резолюції монарха. Кабінет К. Стоїлова продовжив реалізацію розпочатих за часів правління С. Стамболова проектів. 20 червня 1895 р. на запланованій залізниці Софія – Варна було введено в експлуатацію гілку Каспичан – Шумен, а 6 лютого 1897 р. розпочато рух поїздів між Перником і Радомиром, що стало втіленням у життя стамболівського задуму сполучення столиці з Кюстендилом та Македонією [432, c. 418].

Наявність на території Болгарії колій, котрі належали іноземній компанії, створювала загрозу безпеці країни. Тому, як і кабінет С. Стамболова, уряд К. Стоїлова намагався по можливості викупити у закордонних власників їхнє майно для зміцнення стратегічної незалежності держави. 1897 року між болгарською владою і концесійною компанією «Chemins de fer Orientaux» («Східні залізниці») виник конфлікт. Його зумовив початок втілення в життя узаконеної у грудні 1894 р. програми, один із пунктів якої передбачав прокладання маршруту Саранбей – Пловдив – Чирпан – Нова Загора, котрий мав з’єднатися з існуючою гілкою Ямбол – Бурґас та проходити паралельно вже функціонуючій лінії Пловдив – Тирново Сеймен – Ямбол, яка знаходилася у власності компанії. Намагаючись уникнути суперечностей, уряд вирішив зупинити будівництво та викупити функціонуючу залізницю в іноземного інвестора, отримавши для цього кредит. Це викликало невдоволення декого із «народняків» та південно-болгарських мешканців, які віддавали перевагу продовженню реалізації запланованого проекту, сподіваючись на покращення транспортного зв’язку в регіоні. Внутрішні протиріччя у середовищі правлячої сили врешті-решт призвели до її відсторонення від влади.

Улагоджувати суперечності з компанією «Chemins de fer Orientaux» довелося кабінету Д. Грекова. 15 березня 1899 р. сторони уклали конвенцію, згідно з якою іноземний інвестор отримував право добудувати частину колії Саранбей – Нова Загора між містом Чирпан і кінцевим пунктом у Слівенському окрузі, з подальшою її орендою на 25 років, а Болгарія зобов’язувалася упродовж 20 років не споруджувати паралельні, конкурентні компанії залізниці [439, c. 163]. 24 червня під вигуки «ганьба» сорока дев’яти депутатів Х ЗНЗ та за підтримки сімдесяти семи голосів народних обранців уряд домігся ратифікації конвенції, санкції на одержання кредиту і прийняття «Закону про розширення мережі Болгарської державної залізниці» [285, 1899, 12. VІІ]. В обмін на вищевказані поступки фінансові партнери компанії «Chemins de fer Orientaux» – «Banque nationale de Paris» та «Paribas» надали князівству позику [451, c. 72]. Незважаючи на той факт, що зазначений компроміс уряду суперечив принципам політики С. Стамболова, який ратував за націоналізацію залізничних колій на території держави, фракція НЛП у Х ЗНЗ голосувала за домовленості з іноземним товариством, що спричинило нападки з боку опозиції [303, a. e. 77, л. 23].

Кабінету Т. Іванчова довелося працювати в умовах економічної кризи, проте він знаходив можливість для розвитку інфраструктури. 8 листопада 1899 р. було введено в експлуатацію залізничну лінію Роман – Плевен – Горішня Оряховиця – Шумен, прокладання якої тривало з часів правління С. Стамболова. Це дало змогу з’єднати столицю князівства з портом Варна. Також уряд ініціював прийняття 20 січня 1900 р. «Закону про державні й общинні шляхи» [285, 1900, 11. II], яким урегульовувалися питання щодо розширенням мережі шосе та встановлювався розподіл «дорожнього тягаря» з переліком осіб, котрі звільнялися від робіт на цьому терені. Упродовж 1900 р. було завершено прокладання колій Чирпан – Нова Загора та Русе – Тирново.

В 1901–1903 рр. у зв’язку зі складною економічною ситуацією розбудова інфраструктури Болгарії уповільнилася. Лише отримання 1902 р. кредиту дозволило кабінету «цанковістів» розпочати реконструкцію морських пристанищ у Варні й Бурґасі та річкового у Видині. 18 травня 1903 р. було відкрито порт у Бурґасі, на оновлення якого держава витратила майже 7 млн левів [464, c. 67].

З покращенням стану економіки болгарська влада активізувала зусилля у сфері розвитку інфраструктури. Уряди НЛП у 1903–1908 рр. розширювали залізничну мережу, загальна довжина якої 1904 р. становила 1 тис. 563 км. При цьому 1 тис. 185 км ліній знаходилися у державній власності, а 309,6 км належали товариству «Chemins de fer Orientaux» [286, c. 421]. Для господарчих потреб країни цього було замало. До того ж іноземна компанія на підконтрольній їй частині шляхів встановлювала завищені ціни на перевезення вантажів і пасажирів, перешкоджаючи прагненням Болгарії запровадити єдину тарифну систему.

1904 року уряд уклав угоду про кредит з «Paribas», розраховуючи витратити частину коштів на реконструкцію та добудову залізничної колії Софія – Кюстендил – Гюєшево, яка з’єднала б Софію і Скоп’є [465, c. 201]. Деяку суму передбачалося вкласти у прокладання запроектованого 1897 р. маршруту, котрий від Русе через гори Стара Планіна з’єднав би Північну і Південну Болгарію [448, с. 94]. Черговим об’єктом цього спорудження мала стати гілка Тирново – Трявна – Боруштиця, яку планувалося подовжити спочатку до Старої Загори, а пізніше до села Подкова поблизу кордону з Грецією. Реалізуючи намічений задум, кабінет міністрів виступив лобістом інтересів «Paribas» – акціонера вугільної шахти «Принц Борис» поблизу села Грибчево Трявненської околії, зацікавленого у якнайближчому проходженні колії від місця видобутку [396, c. 468].

Ажіотаж навколо питання про спорудження колії Тирново – Трявна – Боруштиця тривав протягом усього 1905 р. Опозиція пропонувала прокласти вигідніший з фінансової точки зору маршрут – між Тирново і Новою Загорою через Хаїнкіойський перевал (Хаїнбоаз) [277, 1905, 15. VI, 25. VI]. Радикал Н. Цанов, зробивши власні розрахунки, запевняв у ХІІІ ЗНЗ, що лінія Тирново – Хаїнбоаз – Нова Загора коштуватиме державі близько 16 млн левів, урядовий же варіант обійдеться у майже 25 млн [456, c. 278]. 23 листопада міністр громадських будівель, доріг і комунікацій Т. Гатев на знак протесту проти політики своїх колег подав у відставку. Прокладання дороги, як і прогнозували опоненти влади, виявилося довготривалим і недешевим. Перші 48,6 км шляху між Тирново і Плачковцями вдалося ввести в експлуатацію у червні 1909 р., порушивши більше ніж на півтора року встановлений договором термін відкриття усієї лінії. Рух поїздів до станції Боруштиця розпочався аж 1 вересня 1913 р.

Під час спорудження залізниць влада допускала зловживання. 1905 року Міністерство громадських будівель, доріг і комунікацій скасувало справедливо призначені Дирекцією залізниць штрафи постачальникам, котрі завищували ціни на будівельні матеріали. З відома посадових осіб цього ж міністерства товариство Г. Попова, якому згідно з підписаним восени 1906 р. договором було доручено прокладання лінії Девня – Добрич, змінило її напрямок, укоротивши запроектовану довжину з 59,6 км до 59,4 км. Таке вдале здійснення оборудки під прикриттям породило відчуття безвідповідальності у виконавця, котрий, зобов’язавшись ввести колію в експлуатацію влітку 1909 р., забезпечив її функціонування аж 1 грудня 1910 року [467, c. 171].

Значну увагу стамболівці приділяли будівництву шосе. У 1905 р. уряд витратив на ці потреби 15 млн 814 тис. левів. 19 грудня парламент ухвалив «Закон про спорудження відрізків шляхової мережі» [287, 1906, 16. І], який регламентував прокладання нових маршрутів. Наступного року для цих цілей було виділено близько 19 млн левів [456, c. 1653]. 18 травня 1906 р. відбулося відкриття оновленого порту у Варні [464, c. 192], а восени 1907 р. розпочалася масштабна реконструкція дунайського порту в Русе. Влада також не втрачала надії викупити колії, які знаходилися у власності товариства «Chemins de fer Orientaux». У грудні того ж року прем’єр-міністр Д. Петков розпочав переговори з компанією, однак вони не принесли результатів [456, c. 1337]. З метою покращення функціонування транспортної мережі наприкінці 1907 р. за ініціативи уряду П. Гудева було ухвалено «Закон про експлуатацію Болгарської державної залізниці та портів», яким передбачалося формування організаційних структур управління вказаних видів транспорту з підпорядкуванням їх Головній дирекції при Міністерстві громадських будівель, доріг і комунікацій [285, 1908, 25. І].

Ініціативи урядів НЛП включали і питання щодо порядку забудови міст, селищ і сіл країни. 22 січня 1905 р. ХІІІ ЗНЗ скасували дію «Закону про благоустрій населених пунктів у Князівстві Болгарія» від 1897 р. та проголосували за новий, з аналогічною назвою, відповідно до якого посилювався контроль за будівництвом приватних споруд. В інтересах забудовників передбачалося зменшення для них податків, а також спрощувалася процедура отримання дозволу на спорудження або реконструкцію фабрик. Громади заохочувалися можливістю кредитування благоустрою населених пунктів [285, 1905, 28. IIІ]. На початку 1907 р. при профільному міністерстві було створено дирекцію, котра мала наглядати за упорядкуванням вулиць, майданів і парків з дотриманням протипожежних та санітарних норм [394, c. 410].

Про активізацію благоустрою населених пунктів свідчить динаміка витрат коштів місцевими общинами на вказані потреби. Якщо у 1902 р. загальна сума надходжень на їх рахунки склала 535 тис. 21 лев, то 1907 р. вже 789 тис. 637 левів. У містах, де ці роботи проводилися динамічніше, споруджувалися громадські будівлі, прокладалися пішохідні доріжки, системи зв’язку, водопостачання і каналізації, облаштовувалися території відпочинку з їх озелененням і освітленням. У середньому великі за мірками Болгарії населені пункти отримували на упорядкування близько 25 % бюджетних коштів, у той час як малі – 15 % [74, c. 73]. За підтримки парламенту уряд сприяв укладанню договорів про надання кредитів громадам вітчизняними фінансовими установами. Упродовж 1907 та на початку 1908 р. у «Болгарському народному банку» і «Болгарському землеробському банку» під 7 % річних гроші для зазначених цілей на загальну суму 2 млн 935 тис. левів одержали 7 общин [394, c. 451].

У 1903–1908 рр. інфраструктура Болгарії розвивалася високими темпами. Це було визначено діяльністю влади, зростанням економіки і збільшенням надходжень до бюджету. Як наслідок, підвищувалися соціальна мобільність мешканців, росло населення міст. 1887 року воно складало 593 тис. 547 осіб, у 1905 р. – 789 тис. 689, а в 1910 р. – 829 тис. 522 жителі, збільшившись за увесь цей період у Софії на 71 тис. 884 особи, Варні – на 16 тис. 163, Пловдиві – на 14 тис. 950, Бурґасі – на 9 тис. 148, Русе – на 9 тис. 61 [32, c. 31]. НЛП популяризувала власні здобутки, підкреслюючи, що після відставки С. Стамболова і до початку її другого самостійного правління у 1903 р. в Болгарії був період затишшя у зазначеній сфері [266, 1906, 8. IІ].

Масштабну розбудову інфраструктури продовжив уряд А. Малинова, розпочавши у березні 1908 р. будівництво річкового порту в Свіштові на Дунаї, ввівши 18 листопада того ж року в експлуатацію стоянку для суден у Видині, закінчивши у 1909 р. трирічні роботи по прориттю каналу від Чорного моря до Варненського озера. Загальний тоннаж торгового флоту країни за перші десять років ХХ ст. зріс із 1 тис. 977 т до 4 тис. 397 т [440, c. 277]. Влітку 1909 р. було завершено прокладання колії Левський – Свіштов, а впродовж 1910 р. ліній Радомир – Кюстендил – Гюєшево, Тирново – Трявна – Плачковці, Пловдив – Чирпан та Девня – Добрич [32, c. 342]. Порозумівшись із товариством «Chemins de fer Orientaux», уряд А. Малинова 13 червня 1909 р. за 43 млн 294 тис. 347 левів викупив у інвестора 309,6 км ліній. Справу, розпочату С. Стамболовим, завершили «каравелісти», які безперечно усвідомлювали важливе значення залізничної мережі для воєнно-стратегічної безпеки держави.

Економічне піднесення зумовило потребу розширення систем комунікації. 1886 року в князівстві нараховувалося лише 100 поштових станцій, станом же на 1911 р. їх чисельність сягнула 374 одиниць, а довжина телеграфних ліній збільшилася зі 195 до 23 тис. 331 км. Напередодні Балканських війн у Болгарії функціонувало 2 тис. 762 телефонні переговорні пункти [440, c. 277].

У період правління кабінету І. Гешова на розвиток інфраструктури продовжували перераховуватися значні грошові суми. У 1911 р. видатки на розширення мережі залізниць склали 9 млн 131 тис. 400 левів, а в наступні два роки становили відповідно 6 млн 723 тис. 950 і 6 млн 273 тис. 990 левів [457, c. 52]. Після завершення бойових дій витрати у цій сфері скоротилися до 1 млн 957 тис. 520 левів, що уповільнило будівництво залізниць, шосе і портів.

З приходом до влади уряду В. Радославова країна знову збільшила фінансування будівництва шляхів сполучення. До кінця 1913 р. закінчилося прокладання лінії Плачковці – Боруштиця – Тулово – Стара Загора – Михайлово, котра стала продовженням залізниці Русе – Тирново, а також гілки Добрич – Кардам у Південній Добруджі та колії Мездра – Враца – Брусарці – Лом [468, c. 42]. 1914 року уряд уклав з «Disconto-Gesellschaft» угоду про позику, одна з умов якої передбачала надання німецьким фінансистам права будівництва стоянки для суден у Порто Лагосі та прокладання колії, котра мала з’єднати це селище на узбережжі Егейського моря зі станцією Михайлово – кінцевим пунктом побудованої минулого року лінії від міста Русе. Втілення в життя проекту Порто Лагос – Подкова – Михайлово вартістю близько 50 млн левів дозволило б сполучити південний морський порт країни з північним річковим [32, c. 360]. Проте світова війна та нове розмежування територій завадили цим намірам.

Будівництво шляхів сполучення не припинялося й під час глобального збройного конфлікту та після його завершення, хоча поразка країни й тяжкі умови Нейїського мирного договору негативно вплинули на економіку держави. Через більш швидкий термін введення в експлуатацію та дешевшу вартість прокладання і обслуговування перевага у воєнний період віддавалася побудові (в тому числі й на завойованих територіях Македонії) вузькоколійних ліній, деяких навіть із застосуванням кінної тяги [465, c. 144].

Протягом 1888–1911 рр. на прокладання шляхів сполучення і перебудову портів виділялося 22,3 % державного бюджету, а в 1912–1916 рр. – майже 16 %, що у середньому впродовж зазначених двох періодів дорівнювало 20 %. Загалом же з усіх отриманих у 1888–1918 рр. від іноземних банків кредитів у розмірі 4 млрд 475 млн 344 тис. 547 левів на вказані цілі було витрачено 999 млн 400 тис. левів [32, c. 360]. До 1887 р. в князівстві існувало 3 тис. 727 км доріг для гужового транспорту (із них 3 тис. 368 км державних і 359 км общинних), 4 чорноморські й 8 дунайських примітивно обладнаних портів і пристаней та 693 км залізничних ліній, з яких 309,6 км належали іноземному власнику [465, c. 139]. Станом на 1922 р. у Болгарії функціонували 10 тис. 940 км шосе (6 тис. 897 км державних і 4 тис. 43 км общинних), 2 морські і 2 річкові докорінно реконструйовані порти та 2 тис. 589,8 км залізниць, з яких 2 тис. 206,2 км основних колій, 50,7 км допоміжних і 332,9 км вузькоколійок [468, c. 75].

Реформи уряду С. Стамболова дали потужний імпульс розвитку інфраструктури Болгарії. Протягом 1895–1920 рр. країна переживала період прискореного спорудження шляхів сполучення, станцій і портів, розбудови міст, селищ і сіл, проведення заходів з благоустрою населених пунктів, розширення системи зв’язку і мережі інженерних споруд, об’єктів рекреаційного призначення. Помітну роль у цих процесах відігравали члени заснованої С. Стамболовим партії. Перебуваючи при владі, вони сприяли модернізації країни. У 1903–1908 рр. на тлі зростання національної економіки відбувався прогрес інфраструктурних галузей господарства, що виправдовує взяті за приклад стамболівські у 1888 і 1892 роках зовнішні запозичення кабінетів НЛП [254, c. 34].
3. 4. Соціальне забезпечення і заходи у сфері культури

Упродовж майже восьмирічного управління державою С. Стамболов і його соратники виробили певні підходи до реалізації соціальної політики, основними напрямами якої з 1886 по 1894 р. було забезпечення матеріальної підтримки вчителям, військовим, правоохоронцям, чиновникам і священнослужителям.

Уряд К. Стоїлова за підтримки парламенту розпочав удосконалення деяких нормативно-правових актів сформованої стамболівцями системи законодавства та запровадження власних ініціатив у соціальній сфері. 20 грудня 1894 р. «Законом про пенсії чиновників і вчителів» VІІІ ЗНЗ внесли зміни до встановленого 1893 р. порядку обчислення вказаних регулярних грошових виплат зазначеним категоріям населення. Згідно з новими положеннями, для них збільшувався з 20 до 25 років трудовий стаж – головна умова для такого різновиду соціальних нарахувань. На 10 % зріс їх розмір, котрий почав дорівнювати половині середньої заробітної плати працівника за останні 5 років [384, c. 284].

Того ж дня з метою запобігання порушенням «тиші й безпеки на кордоні» та надання допомоги митним і санітарним органам у боротьбі з контрабандою й проведенні заходів «під час епідемій і епізоотій» депутати ухвалили «Закон про прикордонну службу», яким окрім затвердження прав і обов’язків співробітників та умов їх призначення на посади, вирішувалися соціальні проблеми особового складу [285, 1895, 12. I]. Нормативний акт скасовував чинність попереднього стамболівського 1887 р., позбавляв МВС функцій по охороні кордону та підпорядковував створений підрозділ командуванню війська.

«Закон про державні пенсії по Військовому відомству» від 14 грудня 1895 р. відміняв дію документа 1891 р., відповідними поправками давав змогу переглядати розмір встановлених раніше регулярних грошових виплат по інвалідності колишнім військовослужбовцям та відновлював право на пенсійне забезпечення офіцерів-учасників перевороту 1886 р., яких кабінет С. Стамболова позбавив зазначених привілеїв [285, 1896, 8. I]. Повернення на батьківщину опальних військових було однією з умов Санкт-Петербурга для встановлення дипломатичних відносин між країнами. Попри спротив стамболівців і «радославовістів», котрі вважали офіцерів-«русофілів» потенційно небезпечними для існуючого устрою, «народняки» виконали вимогу.

20 лютого 1897 р. в рамках заходів, спрямованих на підвищення рівня грамотності, уряд К. Стоїлова домігся прийняття «Закону про середню освіту для дівчат» [285, 1897, 4. III], яким подовжив до 7 років тривалість навчання учениць, зрівнявши її з терміном для учнів чоловічої статі, та гарантував випускницям гімназій право здобування освіти у вищих навчальних закладах [469, c. 199]. 12 листопада того ж року з метою позбавлення селян «неуцтва і рутини» в аграрній галузі та поглиблення їхніх знань і уміння професійно застосовувати техніку й «раціональні методи господарювання» Рада міністрів «Законом про землеробську освіту» [285, 1897, 17. XII] запровадила її трирівневу структуру, змінивши методологію викладання дисциплін сільськогосподарського профілю.

Отже, значна кількість напрямів соціальної політики, реалізація яких розпочалася за часів правління С. Стамболова, і надалі втілювалася вже урядом К. Стоїлова у 1894–1899 рр. Подібні тенденції визначалися аналогією громадської опори стамболівського і «народняцького» режимів, котрі спиралися на чиновників, правоохоронців, військових, деякі кола інтелігенції. Саме в інтересах вказаних прошарків суспільства виконувалася більшість соціальних програм.

Завершальний етап управління державою кабінетом «народняків» співпав з початком світової економічної кризи, подолання наслідків якої лягло на плечі наступних урядів. Розширення соціального законодавства, котре потребувало збільшення державних видатків, фактично припинилося. Деякі зрушення відбулися з приходом до влади кабінету Т. Іванчова. 22 січня 1900 р. за його ініціативи парламент затвердив нову редакцію «Закону про пенсії чиновників Громадянського відомства» [285, 1900, 9. II], згідно з яким зазначений вид соціального забезпечення працівникам вказаних установ нараховувався за умов досягнення ними 50-літнього віку і наявності 20-річного трудового стажу та мав здійснюватися вже не з бюджету, а із Пенсійного фонду [453, c. 755]. Порядок обчислення грошових виплат колишнім військовослужбовцям, у тому числі й по інвалідності, визначався ухваленим днем раніше «Законом про військові пенсії» та забезпечувався теж із фонду, а також щорічними державними субсидіями у розмірі 200 тис. левів [285, 1900, 10. II].

За часів правління урядів П. Каравелова і С. Данева були здійснені спроби розширити коло громадян, яким надавалися соціальні гарантії. Поданий на розгляд ХІІ ЗНЗ законопроект про організацію ремесел і міщанських гільдій врегульовував права й зобов’язання роботодавців і найманих працівників, встановлюючи мінімальний і максимальний терміни для навчання ремісниками своїх учнів з дозволом використання їхньої праці у власних інтересах. Проте «цанковісти» так і не встигли домогтися ухвалення нормативного акту. За його прийняття народні обранці проголосували 12 червня 1903 р., тобто вже під час каденції уряду, створеного із представників НЛП [285, 1903, 23. VI].

Таким чином, у 1894–1903 рр. продовжувалося удосконалення соціального законодавства, основи якого закладалися кабінетом С. Стамболова. У зазначений період та під час першого правління стамболівців підтримкою з боку держави користувалися лише «обрані» категорії населення, на які спиралися у своїй діяльності провладні партії; більшість же представників тих верств, котрі не відігравали ключової ролі у процесах управління державою, були позбавлені таких привілеїв. Повільне розширення сукупних правових норм, регулюючих положення працівників по найму, та інших заходів надання допомоги особам без коштів для існування пояснюється фінансовою кризою на зламі ХІХ і ХХ ст.

Повернення НЛП до влади навесні 1903 р. відбулося у період піднесення економіки князівства, що створило сприятливі умови для впровадження нових соціальних ініціатив. Влітку, незадовго до виборів у ХІІІ ЗНЗ, вона оприлюднила статтю «Соціально-господарська політика» [266, 1903, 27. VI], сформулювавши свої погляди на мистецтво державного управління господарством.

На той момент система освіти, яка кардинально не змінювалася з часів прем’єрства С. Стамболова, потребувала реформування. Новостворений кабінет Р. Петрова запевняв, що зміцнить централізацію управління у цій сфері та покращить національне виховання і професійну підготовку молоді. На реалізацію програми уряду вплинуло призначення міністром народної освіти безпартійного громадського діяча, філолога І. Шишманова, оскільки той був прихильником передачі повноважень керівництва освітою місцевим органам влади. Дисгармонія у поглядах І. Шишманова й позиції Ради міністрів створювала певні труднощі у втіленні в життя накреслених завдань.

Діяльність міністра зводилася до: підвищення заробітної плати вчителів, діячів науки і культури; покращення матеріального забезпечення системи освіти; перевлаштування основної і середньої школи; розширення автономії столичної Вищої школи (1904 р.); заснування в Софії Музичної і Педагогічної шкіл (1905 р.); спорудження нових будівель Народного театру і Державної школи малювання (1907 р.); здійснення попередніх заходів зі зміни статусу і переведення останньої на фінансове самозабезпечення (з 1909 р. – Художньо-промислова школа); створення розгалуженої мережі музеїв і бібліотек та відкриття культурних, просвітніх і наукових товариств [470, c. 124]. Завдяки наполегливості І. Шишманова почали збільшуватися бюджетні видатки на потреби освіти. Якщо 1902 р. вони складали 8 млн 300 тис. левів, то 1904 р. вже 10 млн 300 тис. [396, c. 1567]. У грудні 1904 р. міністр домігся кредитування будівництва споруд для навчальних закладів [285, 1905, 10. I], у результаті чого стрімко зросла їх кількість. Клопотався він і про функціонуючі з 1891 р. дитсадки, чисельність яких залишалася незначною. Проте наполягання І. Шишманова на необхідності збільшення дошкільних закладів не знайшли підтримки уряду.

20 січня 1906 р. парламент затвердив запропоновані виконавчим органом зміни у діючий з часів прем’єрства С. Стамболова «Закон про народну освіту» від 1891 р. Згідно з нововведеннями, навчальний процес в основній школі розділявся на початковий (обов’язковий, безкоштовний) ступінь терміном у чотири роки та трирічний старший (так само безоплатний) [285, 1908, 9. I]. У більшості сіл і селищ насамперед відкривалися початкові школи, а згодом, по мірі необхідності та за наявності відповідних матеріальних можливостей, старші [439, c. 196].

Завдяки зусиллям кабінетів НЛП сталися зміни і в середній освіті. Кількість гімназій збільшилася з 15 в 1903 р. до 18 у 1908, а педагогічних шкіл з 5 до 8. 21 січня 1904 р. відкоригованим «Законом про середню освіту для дівчат» були зрівняні у статусі деякі жіночі гімназії з чоловічими, а інші перепрофільовані в середні школи [376, c. 394], що пізніше дало можливість представницям жіночої статі брати активну участь у багатьох сферах суспільного життя країни. Зросло і число професійно-технічних навчальних закладів. Зокрема 1904 р. у Варні, а 1906 в Бурґасі й Пловдиві почали функціонувати школи з підготовки спеціалістів у галузі торгівлі. 18 грудня 1906 р. ХІІІ ЗНЗ затвердили «Закон про професійне навчання» [285, 1907, 15. I], яким передбачалося розширення мережі середніх спеціальних навчальних закладів. У результаті їх кількість упродовж 1903–1908 рр. збільшилася з 50 до 97.

Щодо вищої освіти, то 25 січня 1904 р. «Законом про університет» [285, 1904, 21. II] депутати змінили статус Вищої школи в Софії. Це дало змогу здійснювати підбір висококваліфікованого персоналу викладачів, відкрити нові факультети і кафедри, надати студентам можливість вибору різних спеціальностей, а найбільш активним – відвідувати курси в інших європейських університетах. Того ж дня «Законом про університетський Фонд „Брати Євлогій і Христо Георгієви“» [285, 1904, 21. II] парламент дав згоду на використання 6 млн левів із заповіту відомих підприємців і меценатів для спорудження нової будівлі навчального закладу.

4 січня 1907 р. через активізацію діяльності опозиції із залученням студентської молоді до політичної боротьби уряд Д. Петкова більше ніж на півроку призупинив роботу Софійського університету. Його викладачів було звільнено з посад, багатьох студентів заарештовано та декого інтерновано до місць проживання під домашній нагляд, а найбільш неблагонадійних відправлено у казарми. На знак протесту проти таких заходів І. Шишманов подав у відставку.

Розмірковуючи над питанням про відповідальність за ситуацію в університеті, «народняки» підкреслювали, що заклад було засновано за часів прем’єрства С. Стамболова, і саме тоді туди прибули працювати радикально налаштовані особи з Росії на кшталт основоположника українського соціалізму М. Драгоманова. Згодом тогочасний професор Вищої школи, прибічник стамболівців І. Шишманов запропонував роботу в університеті П. Мілюкову, котрий теж «вирізнявся крайніми поглядами». Отже, члени НЛП були в повній мірі винними у прищепленні анархічних помислів студентам [273, 1907, 24. VII]. Університетська криза похитнула престиж стамболівців у суспільстві, надавши привід звинувачувати їх у байдужості до майбутнього освіти і науки.

20 грудня 1907 р. за сприяння уряду НЛП було ухвалено «Закон про основну і середню освіту» [285, 1908, 9. I], згідно з яким скасовувалися дії нормативних актів 1891 і 1904 років у цій сфері, передбачалося посилення ролі морально-релігійного виховання, затверджувалася структура дошкільної та триступеневої шкільної (початкової і поглибленої, які разом складали основну, та середньої) освіти, встановлювалася щорічна оплата у розмірі 30 левів за отримання знань середнього рівня, запроваджувалися нові види дисциплінарних покарань для учнів і вчителів [471, c. 1083].

Наслідки діяльності НЛП у сфері освіти були неоднозначними. Варто відзначити збільшення чисельності початкових шкіл з 4 тис. 470 одиниць у 1902–1903 навчальному році до 5 тис. 113 у 1906–1907 рр. «Три чверті всіх діючих на сьогодні шкіл Болгарії – заслуга стамболівців» [397, c. 20], – стверджував Н. Генадієв. Протягом другого самостійного правління кабінетів НЛП 40 % навчальних закладів обзавелися новими будівлями. Відсоток учнів збільшився з 58 до 81,8. Частка грамотного населення країни у 1905 р. складала 50,57 % серед чоловіків і 34,75 % серед жінок, переважаючи аналогічний показник у будь-якій із тогочасних балканських держав [472, c. 131]. Проте освітній політиці урядів НЛП і в 1887–1894, і у 1903–1908 рр. були притаманні жорстка регламентація й адміністрування, котрі негативно впливали на якість навчального процесу.

Зусилля стамболівців, спрямовані на модернізацію системи освіти, визначалися викликами часу. Зростаюча потреба у кваліфікованих кадрах для промислових підприємств, адміністративного апарату, медицини і культури вимагала застосування відповідних заходів з боку влади. Лідери партії постійно підкреслювали фундаментальну роль навчальних закладів у патріотичному вихованні молоді. «Прищеплення національної свідомості з метою консолідації суспільства та вирішення громадянами першочергових державних завдань має відбуватися саме на етапі отримання знань у школі, як це практикується у Франції, Німеччині або Великій Британії» [397, c. 32], – наголошував Н. Генадієв.

Стамболівці приділяли увагу і розвитку культури. За роки їх другого самостійного правління у 2,5 рази збільшилися бюджетні видатки на народні бібліотеки Софії і Пловдива [471, c. 958]. Упродовж 1903–1905 рр. відкрилися 202 читальні. Протягом 1903–1906 рр. у 5 разів зросли витрати на утримання столичного Народного музею. Проте більша частина установ культури існувала за рахунок пожертвувань меценатів та інших непередбачених прибутків.

Уряди НЛП знаходили змогу покращувати фінансування і театральних колективів. Завдяки державній підтримці драматичної трупи «Сълза и смях», творчі групи якої працювали у Софії, Пловдиві та Варні, її столичне відділення в 1904 р. вдалося трансформувати у Болгарський народний театр, котрий з 1907 р. влаштовував свої спектаклі вже у новоспорудженій будівлі [473, c. 7]. За ініціативи влади 1908 р. було засноване товариство «Българското оперно дружество», яке організовувало концерти на сцені Народного театру. А от на забезпечення діяльності інших театральних колективів і творчих груп акторів у державній скарбниці не вистачало коштів, тому їх функціонування в основному залежало від просвітницьких організацій.

На початку ХХ ст. наступність політики С. Стамболова знайшла реалізацію у сфері охорони здоров’я. 19 грудня 1903 р. було затверджено «Закон про захист громадського здоров’я», який відмінив чинність нормативного документа 1888 р. та регламентував розширення штату окружних, околійних і общинних лікарів, дантистів, фельдшерів, акушерів, санітарів і сестер милосердя [285, 1903, 30. XII]. Ініціатива мала покращити обслуговування населення у сфері медицини, оскільки в країні на зламі ХІХ–ХХ ст. на 50–60 тис. громадян припадав один кваліфікований спеціаліст. Тому уряд поставив за мету збільшити втричі чисельність медичного персоналу. Реформування зазнала і система управління галузі. Керівництво покладалося на створену при МВС Дирекцію захисту громадського здоров’я з підпорядкуванням їй існуючого, незалежного до цього, головного організаційного органу – Верховної медичної ради. На основі околій Болгарії, у залежності від кількості тамтешніх мешканців, організовувалися санітарні округи, очолювати медперсонал яких мав головний лікар [455, c. 691].

Вагоме значення мало запровадження обов’язкової вакцинації дітей одного і семи років та молоді, котра досягла двадцятилітнього віку. З метою реалізації вказаних починань створювався спеціальний медичний інститут, де виготовлялися препарати для щеплення [474, c. 143].

З наміром упорядкування аптечної справи «Законом про захист громадського здоров’я» передбачалося проведення приватизації або припинення функціонування аптек при окружних і общинних радах. Подовжувався термін жорсткої регламентації видачі безкоштовних ліків незаможним, що і раніше практикувалося в країні [285, 1903, 30. XII]. Однак складна процедура документального оформлення такого роду допомоги й нестача грошей призвели до припинення подібної соціальної підтримки населення [318, a. e. 239, л. 11].

Втілення в життя норм з урегулювання аптечної справи спричинило активізацію торгівлі ліками та підвищення їх цін, які з 1 липня 1904 р. зросли на 60–70 %. Після відставки С. Стамболова більшість наступних урядів не дозволяли власникам зазначених закладів штучно піднімати ціни на товар, а 1902 р. кабінету П. Каравелова навіть вдалося зменшити вартість медикаментів. Стамболівці ж з 1904 р. відмовилися від вказаної практики, чим відчутно спустошили гаманець пересічних громадян. Такі дії влади викликали незадоволення опозиційних політичних сил, особливо лівого спрямування, які звинувачували уряд Р. Петрова у лобіюванні інтересів торговців [281, 1904, 9. VIII].

Головною проблемою, пов’язаною з розвитком медицини, залишалася відсутність професійних кадрів, особливо, кваліфікованих лікарів. Прагнучи вирішити питання, 19 грудня 1903 р. уряд ініціював прийняття «Закону про захист громадського здоров’я», котрий відміняв чинний з часів правління С. Стамболова «Санітарний закон». Новий нормативний акт розширював штат медперсоналу з 1 лікаря на 50 тис. жителів до 1 на 20 тис., дозволяв військовим фельдшерам і санітарам працювати у цивільних медичних установах [455, c. 36]. Такий крок не підвищував якість послуг, проте покращував співвідношення між кількістю медперсоналу і пацієнтів, сприяв розширенню мережі закладів охорони здоров’я.

З 1903 по 1908 р. у Болгарії було побудовано 7 лікарень, збільшено число ліжко-місць для хворих у вже існуючих медичних установах. У столиці вперше восени 1903 р. прийняв пацієнток Пологовий будинок «Княгиня Марія-Луїза», а в 1905 р. запрацювало дитяче відділення при Александровській лікарні. Намагаючись покращити наукову і матеріальну базу Софійського університету, влада розширила його структуру за рахунок заснування того ж року бібліотеки медицини, а в наступному – музею, який став основою створеного у 1917 р. факультету [474, c. 137].

Значний вклад стамболівці зробили у розвиток водолікувальних центрів. 20 грудня 1905 р. парламент підтримав пропозицію уряду щодо надання кредиту в 1 млн левів Дирекції захисту громадського здоров’я для благоустрою мінеральних джерел у населених пунктах Княжево, Горішня Баня, Банкя, Меричлери, Виршець і Хисаря [456, c. 1123] та будівництва санаторію поблизу Балчика [474, с. 139].

Протягом другого правління НЛП державні видатки на охорону здоров’я невпинно зростали. Якщо у 1902 р. на потреби галузі «цанковісти» виділили 177 тис. 500 левів, то упродовж наступних двох років при стамболівцях ця цифра збільшилася втричі, що відбулося завдяки приросту надходжень до бюджету. Взагалі ж середній відсоток витрат на медицину від усієї суми державних видатків у 1903–1908 рр. залишався незначний – лише 2,57 [474, c. 102].

Реалізовуючи заходи у сфері медицини, кожен із урядів НЛП застосовував адміністративний апарат. Органи ж місцевого самоврядування, представники яких були краще обізнані з нагальними потребами громад, залишалися осторонь процесу їх вирішення. Централізовані методи управління негативно позначалися на кінцевих результатах. Система охорони здоров’я удосконалювалася нерівномірно – у столиці й містах набагато жвавіше, аніж у сільській місцевості.

У цілому політику кабінетів Р. Петрова, Д. Петкова і П. Гудева, спрямовану на розвиток медицини, можна характеризувати як успішну. Підводячи підсумки діяльності урядів НЛП у цій сфері за весь період перебування стамболівців при владі, Н. Генадієв зазначав: «Наразі в країні функціонує 44 лікарні, 3 санаторії, пологовий будинок, притулок для душевно хворих, музей і бібліотека медицини. Із них 20 лікарняних закладів, 3 санаторії, пологовий будинок, музей і бібліотека збудовані й засновані під час нашого останнього правління. 14 лікарень і притулок розпочали роботу в епоху прем’єрства С. Стамболова. Інші політичні сили, перебуваючи біля керма держави, разом спромоглися відкрити лише 10 медичних установ» [397, c. 20].

Стабілізація ситуації у сфері економіки на початку ХХ ст. в Болгарії дозволила стамболівцям запровадити низку заходів, спрямованих на покращення матеріального становища соціально незахищених прошарків. 22 грудня 1903 р. ХІІІ ЗНЗ ухвалили ініційований урядом Р. Петрова нормативний акт [285, 1904, 16. I], який гарантував колишнім бійцям визвольного руху проти османського панування та учасникам російсько-турецької війни 1877–1878 рр. виплату щорічних пенсій у розмірі від 480 до 1 тис. левів у залежності від кількості членів сімї кожного з них, соціального статусу та персонального внеску у визвольну боротьбу. Документом заборонялося безпідставне звільнення з роботи ветеранів, за винятком порушення ними законодавства; особам, бажаючим займатися землеробством, виділялися 6 гектарів сільськогосподарських угідь і 500 левів на закупівлю інвентарю; їх діти отримували право на безкоштовне навчання; у разі смерті воїна-визволителя його бездітним батькам нараховувалися регулярні виплати в сумі 50 % від пенсії померлого, батькам-одиночкам – 40 %, жінці-вдові до наступного заміжжя – 30 %, кожній дитині до повноліття – 10 % [376, c. 389]. Того ж дня парламент узаконив призначення пенсій членам родин покійних С. Стамболова, К. Стоїлова і Д. Грекова – колишніх міністрів та глав урядів, у сім’ях яких після смерті годувальників залишилися вдови з дітьми [285, 1904, 10. I]. У такий спосіб стамболівці продемонстрували гуманне ставлення до найбільш заслужених болгарських патріотів та відзвітували про вагомі звершення трьох померлих міністрів першого народно-ліберального уряду, возвеличивши при цьому власну однопартійну належність.

Ще одним кроком у реалізації соціальної політики стало затвердження парламентом 25 січня 1905 р. рішення про надання акторам і представникам адміністрації Народного театру статусу державних службовців з правом отримання відповідних пенсій [396, c. 1919]. 22 грудня 1907 р. депутати проголосували за «Закон про пенсії службовців виборних установ» [287, 1908, 12. I], забезпечивши регулярними грошовими виплатами «осіб, які служили згідно з призначенням при сільських і міських общинних управліннях та окружних постійних комісіях». Нормативний акт набув чинності наступного року, однак новоутворений у січні 1908 р. уряд А. Малинова загальним «Законом про пенсії по Громадянському і Військовому відомствах» [285, 1910, 1. III] домігся скасування дії започаткованого стамболівцями документа.

Не реалізувалася у повній мірі й інша їхня ініціатива. Клопотання у парламенті міністра І. Шишманова про підвищення заробітної плати вчителів, які митарствували через незадовільне матеріальне становище [455, c. 2296], втілилися в життя 19 грудня 1904 р. з прийняттям закону [285, 1905, 20. I], котрий забезпечував диференційований підхід до формування фонду оплати праці зазначеної категорії педагогів: більшу його частину мала забезпечувати держава, а 1/3 – органи місцевого самоврядування [456, c. 1754]. Нормативний акт сприяв безперебійності отримання заробітної плати, але поставив у залежність вчителів від чиновників. Несвоєчасні нарахування та затримка зарплатні набули поширеного явища, а сама реформа не покращила їх соціальні умови життя, тому серед них поширювалися соціалістичні ідеї.

Важливим напрямом політики стамболівців стало робітниче законодавство. Під керівництвом Н. Генадієва влітку 1904 р. був розроблений кодекс, який представляв собою своєрідну декларацію намірів партії, включаючи захист жіночої і дитячої праці, гарантію заробітної плати і щорічної відпустки, регламентацію робочого часу, контроль за дотриманням санітарних норм і правил на промислових підприємствах, створення бюро по боротьбі з безробіттям та незалежних профспілок, надання можливості отримувати освіту, обов’язкове страхування [266, 1904, 22. X]. Підготувавши відповідний проект документа, стамболівці внесли його на розгляд парламенту. 22 січня 1905 р. депутати затвердили «Закон про жіночу й дитячу працю», який не дозволяв підприємцям наймати осіб, котрі не досягли дванадцятирічного віку, та залучати підлітків 12–15 років до роботи у нічний час. Для них встановлювалася восьмигодинна тривалість денної зміни, а для представниць жіночої статі – десятигодинна в будь-яку пору доби. Закон забороняв примушувати трудитися вагітних жінок за місяць до пологів, а також зобов’язував роботодавців покращити санітарні умови та створити контролюючі комітети праці на виробництвах [285, 1905, 26. III]. Ухвалений нормативно-правовий акт забезпечив Болгарії першість серед усіх балканських країн в імплементації такого виду соціального законодавства. Стамболівці ж стали провладною партією, котра, спираючись на досвід США, Італії і Великої Британії, запровадила його вперше в історії країни.

На початку ХХ ст. значну частину населення Болгарії представляли бідні селяни, зайняті важкою фізичною працею по найму. Їх відносини з роботодавцем не регламентувалися правовими нормами, тому створювали окрему соціальну проблему. 26 січня 1905 р. у парламенті Н. Генадієв запропонував розглянути проект узаконення трудових взаємовідносин на селі. Документ передбачав грошові компенсації батракам при наявності фактів застосування проти них фізичного насильства, надмірного перенавантаження на роботі, несвоєчасного отримання розрахунку, незабезпечення належного харчування, безпідставного звільнення. У випадку каліцтва наймита роботодавець мусив лікувати постраждалого за власні кошти, а в разі його загибелі виплачувати сім’ї протягом 3–6 місяців компенсацію у розмірі передбаченої договором зарплатні. Під заборону мала підпадати праця за наймом підлітків, які не досягли чотирнадцяти років [396, c. 2418]. Однак проект Н. Генадієва не знайшов підтримки, наразившись на спротив заможних землевласників.

Натомість 29 січня 1905 р. ХІІІ ЗНЗ затвердили «Закон про каси взаємодопомоги для робітників громадських підприємств та про пільгові нарахування для них» [285, 1905, 31. III], який регламентував відшкодування роботодавцями, у тому числі й власниками будівельних організацій, грошових коштів у розмірі 1 % від отримуваного ними доходу на лікування осіб, котрі занедужали або травмувалися на виробництві, а також на погребання у разі смерті працівника та допомогу вдовам і дітям-сиротам [396, c. 2462].

24 січня 1906 р. парламент затвердив поданий міністром громадських будівель, доріг і комунікацій Д. Петковим законопроект про допомогу робітникам державних підприємств у разі отримання ними інвалідності та при захворюванні. В документі прописувався порядок встановлення зумовленої травмою чи професійним захворюванням інвалідності, призначення пенсій та окреслення їх розміру в межах не більше 1 тис. левів і не менше 240. Необхідні для цього кошти планувалося одержати за рахунок регулярних одновідсоткових утримань із заробітної плати працівників [285, 1906, 7. III].

На початку 1906 р. уряд підвищив заробітну плату працівникам залізниці, за винятком технічного персоналу. Ініціатива викликала незадоволення робітників, які 6 січня, організувавши акцію протесту, відрядили своїх представників до столиці з наміром переконати керівника профільного міністерства збільшити зарплатню решті залізничникам. Д. Петков відмовився від перемовин та розпорядився звільнити з роботи делегатів. Незворушна позиція влади змусила протестувальників через тиждень припинити страйк. Згодом на додаток до всього розгорнулася інформаційна кампанія проти «нереалістичних вимог робітників» [266, 1906, 27. II].

Незадовільний рівень матеріального забезпечення став причиною продовження у суспільстві відкритих проявів незгоди з діяльністю кабінету міністрів. 18 червня 1906 р. під керівництвом БРСДП (т. с.) і Загальної робітничої професійної спілки* припинили роботу та розпочали акцію протесту, яка тривала 35 днів, близько тисячі шахтарів селища Перник. Аби не допустити поширення робітничого руху, влада визнала право гірників на створення власних профспілок та підвищила їм рівень оплати праці. 20 грудня того ж року сорокадводенний страйк влаштували залізничники, змусивши уряд виділити 600 тис. левів на збільшення зарплати [475, c. 286].

Наприкінці 1906 р. почастішали звернення чиновників нижчої ланки – писарів, секретарів, реєстраторів, поштарів та інших – до депутатів і урядовців з проханням переглянути тарифну систему оплати їхньої праці. Рада міністрів пішла на поступки і цим категоріям населення [475, c. 284].

Важливою ініціативою влади, спрямованою на забезпечення контролю за дотриманням правил організації роботи на підприємствах, стало прийняття 18 грудня 1906 р. «Закону про Інспекцію праці» [285, 1907, 3. XI], яким затверджувався принцип втручання держави у відносини між робітниками і власниками. Відповідно до положень документа особи, котрі призначалися на нововведені посади головних інспекторів Міністерства торгівлі й землеробства і окружних інспекторів (по одному від кожної адміністративної одиниці), мали право вільного доступу в будь-який час доби до всіх громадських, державних і приватних підприємств для перевірки виконання вимог діючих нормативних актів соціального спрямування [475, c. 1296].

Одночасно з реалізацією робітничого законодавства влада намагалася знайти й інші можливості протидії поширенню соціальної напруги. У листопаді 1906 р. до «Карного закону» були внесені зміни [376, c. 460], які передбачали покарання страйкарям – від звільнення їх з роботи і скасування пенсій до тривалих термінів позбавлення волі. «Робітники залучаються до подібних заходів не лише через незадовільне матеріальне становище, а й під впливом соціалістів» [475, c. 570], – аргументував необхідність запровадження вказаних норм голова уряду Д. Петков.

Отже, соціальним питанням у 1903–1908 рр. стамболівці приділяли більше уваги, аніж протягом свого першого перебування при владі. Однак такі зміни не були результатом кардинальної трансформації ідеології НЛП, адже її програмні документи не містили жодного положення, яке стосувалося б робітничого законодавства або підвищення зарплати бюджетникам. Соціальні починання стамболівців за часів правління урядів Р. Петрова, Д. Петкова і П. Гудева визначалися внутрішньою кон’юнктурою, котра звичайно ж відрізнялася від реалій 1886–1894 рр. Провладна НЛП у першу чергу прагнула розширити власну електоральну базу, обмежити вплив соціалістів, яких вважала ворогами існуючого порядку, та зупинити страйковий рух. За допомогою запровадження відповідних законів, імплементації правових норм, застосування соціальної демагогії стамболівці зберігали недоторканими підвалини існуючого ладу, реалізовуючи лише косметичні перетворення, та намагалися схилити на свою сторону прибічників лівих партій.

Поступившись у січні 1908 р. місцем біля керма держави, НЛП перейшла в опозицію до кабінету А. Малинова. Політична сила продовжувала позиціонувати себе прихильницею подальшого удосконалення системи освіти, вважаючи втілення в життя цього процесу важливою передумовою динамічного соціально-економічного розвитку країни [266, 1908, 2. II; 1909, 26. VI]. Партія залишалася ревнителькою жорсткого адміністрування освітньої галузі.

Стамболівці з невдоволенням зустріли відновлення наприкінці січня 1908 р. урядом демократів звільнених та відрахованих минулого року викладачів і студентів Софійського університету [266, 1908, 19. II]. Негативно сприйняли вони і ухвалений 18 лютого 1909 р. новий «Закон про народну освіту», який відміняв дію всіх попередніх нормативних документів у цій галузі, а також створював Верховну інспекцію і Учбову раду для забезпечення децентралізації, демократизації, громадського контролю та участі фахівців різного освітньо-кваліфікаційного рівня у підготовці законопроектів, навчальних програм і правил для освіти [476, c. 67]. Зазначена ініціатива не змінила чинну з часів прем’єрства С. Стамболова структуру шкільних і дошкільних установ, проте пом’якшила встановлене тоді ж та дещо відкориговане у період другого правління стамболівців жорстке адміністрування навчальних закладів.

У квітні 1910 р. НЛП опублікувала розроблений проект програми. Положення розділу про політику в галузі освіти містили плани збільшення числа шкіл відповідно до потреб зростаючої кількості населення, реконструкції будівель навчальних закладів з дотриманням санітарно-гігієнічних норм, запровадження обов’язкової основної освіти, забезпечення через общини матеріальної підтримки учнів із бідних родин, реформування навчальних програм для шкіл у національному дусі, відкриття інтернатів, розширення мережі дитсадків та професійних гімназій із завершальним курсом надання практичних знань, збільшення фінансування університету, гарантування моральної незалежності педагогів та здійснення громадського контролю над навчальними закладами, переведення учителів основної школи на бюджетне утримання [266, 1910, 20. IV].

Політику в галузі медицини було також суттєво скориговано демократами. Зокрема, 1909 року «Законом про зміни та доповнення до „Закону про захист громадського здоров’я“» [285, 1909, 12. II] уряд за підтримки парламенту відмінив сформовану попередниками концесійну систему аптечного бізнесу, внаслідок чого в общинних центрах знову почали функціонувати державні пункти з продажу ліків за соціально орієнтованими цінами. Разом з тим кабінет А. Малинова продовжив і деякі починання урядів НЛП, Заклавши у бюджет кошти на будівництво 33 лікарень у всіх округах та на утримання суттєвого поповнення кадрового складу медичних працівників, «каравелісти» тим самим продовжили починання НЛП [477, c. 99].

У січні 1909 р. демократи ініціювали затвердження доповнень до стамболівського «Закону про підтримку місцевої індустрії», якими передбачалося створення спеціального фонду страхування робітників та будівництво житла для них і їхніх сімей [278, 1909, 10. III]. Починання не знайшло спротиву НЛП, котра й надалі ратувала за удосконалення та впровадження положень про захист жіночої й дитячої праці, безпечні умови роботи, нормативно-правове обмеження робочого часу на державних підприємствах [266, 1911, 17. I].

Точка зору НЛП з того чи іншого питання як під час перебування при владі, так і в опозиції формувалася у залежності від конкретної ситуації. 4 березня 1908 р. газета «Нов век» виступила на захист безпідставно звільнених з роботи урядом А. Малинова державних службовців, які за ідеологічними уподобаннями були близькими до НЛП, завдяки чому зуміли отримати посади у період правління стамболівців. Проведення таких заходів демократи пояснювали необхідністю боротьби з корупцією; на думку ж опонентів, зазначений крок мав політичний підтекст. Влітку 1911 р. НЛП оприлюднила свою позицію щодо незмінності працівників адміністративного апарату та заборону службових переслідувань, ініційовані 1903 р. кабінетом С. Данева та запроваджені «Законом про чиновників Громадянського відомства». При цьому увага акцентувалася на соціально-економічній складовій проблеми: «Задовольняючи апетити своїх „партизанів“, правлячі партії прирікають дітей професійних службовців, позбавлених роботи, на голодування» [266, 1911, 28. VII]. І це при тому, що 1906 р. стамболівці самі ж скасували починання «цанковістів».

На тлі невпинного зростання популярності лівих партій, які пропонували більш кардинальні перетворення, аніж ліберальні сили, НЛП сприяла укоріненню думки серед громадськості, що марксистські ідеї у суспільстві були штучно привнесені на болгарський ґрунт. Ані робітники, ані чиновники, заявляв Н. Генадієв, не мають жодних підстав оголошувати страйки, котрі все ж відбуваються, оскільки перманентні політичні загострення ситуації провокують соціалістичні партії [397, c. 25].

У період Балканських війн вирішення питань громадського життя і проблем соціального характеру відійшли на задній план. Воєнні дії принесли з собою зростання цін на товари першої необхідності на 20–50 %, а на деякі види продуктів харчування – на 100 %. Тисячі селянських господарств розорювалися внаслідок реквізиції на потреби війська зерна, борошна, круп, заготовленого сіна [480, c. 118]. Населенню міст не вистачало продовольства. Особливо критичною була ситуація на територіях, звільнених від османського володарювання [481, 1912, 3. ХІІ]. Погіршилося становище робітників. Тривалість зміни на підприємствах подовжилася на 2–3 години, узаконені парламентом у січні 1911 р. вихідні (неділя) і святкові дні надавалися зрідка, заробітна плата зменшилася на 20–50 % та виплачувалася нерегулярно [482, c. 203].

Повернення НЛП влітку 1913 р. до влади в союзі з «радославовістами» і «тончевістами» відбулося за доволі складних соціально-економічних обставин. До того ж на той час партія фактично розкололася на два угруповання. Прибічники Н. Генадієва, перейшовши наприкінці року в опозицію, продовжували дотримуватися програмних принципів і цілей, у тому числі й положень соціального характеру [363, c. 103]. Прихильники ж Д. Петкова, який і надалі працював у коаліційному уряді, були більш обачливими в обіцянках соціальних перетворень, підтримуючи рішення Ради міністрів [74, c. 105]. Для виконавчого ж органу пріоритетною залишалася підготовка до чергового збройного конфлікту.

Соціальна політика влади під час Першої світової війни зводилася до надання матеріальної допомоги солдатським сім’ям та розподілу серед населення товарів першої необхідності шляхом введення карткової системи на хліб, м’ясо і масло. Упродовж перших місяців участі Болгарії у воєнних діях кожен член родини мобілізованих осіб отримував по 0,25 лева в день. У грудні 1915 р. уряд запропонував підвищити ці виплати за рахунок додаткового виділення 30 млн левів. Опозиційні ліві партії вважали таку суму недостатньою. Фракції БЗНС, БРСДП (т. с.), БРСДП (об.) і РДП у ХVІІ ЗНЗ наполягали на збільшенні фінансування соціальної програми до 100 млн. Їх пропозиція знайшла розуміння у квітні 1916 р., коли депутати, у тому числі «генадієвісти» і «петковісти», узаконили щоденну грошову допомогу в розмірі 0,4 лева кожному із сім’ї воюючого військовослужбовця [447, c. 688].

По мірі загострення соціально-економічної кризи та розгортання внутрішньої боротьби і революційного руху в Болгарії після її капітуляції восени 1918 р. опозиція, здебільшого лівого спрямування, посилювала тиск на уряд, вимагаючи проведення політики з урахуванням інтересів селян і робітників. Позиція ж НЛП відзначалася стриманістю і солідарністю з владою. Навесні 1919 р. «петковісти» оприлюднили зміни до програми 1911 р., задекларувавши: розширення страхування; забезпечення пенсіями й матеріальною допомогою службовців і осіб найманої праці; запровадження нових положень трудового законодавства, яке регулювало б встановлення мінімальної зарплати за некваліфікований місячний або погодинний обсяг праці; скорочення тривалості робочого дня; будівництво житла для робітників і вчителів [428, c. 132]. «Генадієвісти» ж виношували ідею заснування об’єднаної, з новими статутом і програмою, ліберальної організації, здатної успішно протидіяти лівим силам та претендувати на владу.

З огляду на кризовий стан економіки у повоєнний період угруповання стамболівців змушені були визнати право робітників на страйк. Однак при цьому вони продовжували розглядати загострення соціального протистояння у суспільстві під час і після Першої світової війни як результат агітації соціал-демократів і комуністів, котрі дестабілізували становище за допомогою демагогії і маніпуляцій [269, 1919, 10. ІІI]. Призначення 6 жовтня 1919 р. уряду на чолі з А. Стамболійським «генадієвісти» і «петковісти» зустріли зі сподіванням на стабілізацію ситуації. Апелюючи до влади, вони закликали застосовувати жорсткі заходи по відношенню до учасників робітничого руху. Однак вже услід згортанню в лютому 1920 р. акцій протесту після залучення урядом поліції і військових підрозділів обидва угруповання, виступивши на захист страйкарів, представляли їх невинними жертвами пропаганди лівих сил [428, c. 135].

Остаточно втративши після Першої світової війни електоральну підтримку, послідовники С. Стамболова розраховували шляхом використання популістських гасел соціального змісту повернутися на авансцену політичного життя. Втім, їхня риторика з явними ознаками непослідовності й демагогії вже не знаходила розуміння з боку переважної більшості населення.

У спадок від правління С. Стамболова болгарському суспільству залишилася низка соціальних законів, які не втрачали свою актуальність протягом тривалого часу. Одні з них продовжували діяти без змін, інші бралися за основу в процесі їх переглядів і доповнень на зламі ХІХ–ХХ ст. політичними опонентами або послідовниками засновника НЛП. Піднесення економіки країни дозволило стамболівцям у період їх другого самостійного перебування при владі в 1903–1908 рр. збільшити бюджетні витрати на ініціативи у соціальній сфері та дало змогу зробити внесок у розширення робітничого законодавства, реалізувати значимі програми у галузях освіти, медицини і культури. Проте варто зазначити, що і впродовж 1886–1894 рр., і у подальшому соціальна політика стамболівців не була пріоритетним напрямом діяльності. Перевага завжди віддавалася тим сферам, де виникала нагальна потреба запровадження відповідних починань, вкрай необхідних для зняття напруженості у суспільстві. До того ж, соціальна підтримка урядами НЛП надавалася перш за все тим категоріям населення, на які вона спиралася в період управління державою – чиновникам, військовослужбовцям і правоохоронцям, а вже потім – працівникам освіти, медицини і культури, представникам ремісничих професій, робітникам і селянам.
3. 5. Корупція як соціально-економічне явище

У період прем’єрства С. Стамболова в апараті державно-адміністративного управління князівства почастішали випадки зловживання владою посадовими особами. Кумівство, існування беззвітних фондів, лобіювання НЛП інтересів наближених до неї представників приватного бізнесу, хабарництво чиновників – ці явища були невід’ємною частиною громадського життя. Про них стало відомо з приходом до влади кабінету К. Стоїлова, котрий восени 1894 р. ініціював прийняття «Закону про запобігання незаконному збагаченню чиновників» [285, 1895, 18. I], після набуття чинності якого багатьом посадовим особам із числа стамболівців довелося відповідати в суді. У результаті дехто із них отримав різні терміни позбавлення волі. Не уникнули переслідувань С. Стамболов та кмет Софії у 1888–1893 рр. Д. Петков, по відношенню до яких робилися спроби розслідування їх діяльності. У матеріалах доповіді парламентської комісії VIII ЗНЗ від 12 листопада 1895 р. містився перелік зловживань кабінету стамболівців [412, a. e. 261, л. 1–326]. Однак «народняцький» уряд так і не зміг довести ці починання до логічного завершення, а корупція з її негативним впливом на державотворчі процеси, незважаючи на ініціативи Ради міністрів, продовжувала існувати в системі управління та впливати на економічний розвиток країни. НЛП намагалася реабілітувати ім’я свого засновника, представляючи його безкорисним державником, котрий дбав про національні інтереси [265, 1897, 15. VI]. «Народняки» ж стверджували, що під час правління він перетворився на мільйонера, та й прибічники С. Стамболова – З. Стоянов і Д. Петков, використовуючи владу, теж неймовірно збагатилися [273, 1897, 20. VI].



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет