Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет12/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24

Надалі послідовники С. Стамболова нерідко фігурували в корупційних скандалах. 1899 року після повернення НЛП до влади опозиція порушила питання про існування беззвітних фондів і нецільове використання коштів, які належали благодійним організаціям та привласнювалися або витрачалися на фінансування проурядових кандидатів у депутати під час передвиборчої кампанії [303, a. e. 77, л. 23]. Проте, окрім розголосу в пресі, подальшого розвитку справа не отримала.

Правління кабінету Т. Іванчова спричинило скандали, що розгорілися на початку 1901 р. вже після його відставки. Ініціатором викриття деяких незаконних діянь виконавчого органу був військовий міністр у 1899–1903 рр. С. Паприков [481, c. 124]. За сприяння уряду П. Каравелова громадськість дізналася про факти перевищення посадових повноважень службовцями, зокрема і колишніми міністрами. Найгучнішими у цьому відношенні стали так звані «афера з гнилими вагонами» та «комірна афера», які жваво обговорювала опозиційна преса.

Фінансові зловживання уряду «радославовістів» правляча коаліція пов’язувала з проявами спадщини С. Стамболова. «Цанковісти» переконували, що ініційовані у 1888 р. стамболівцями зміни до діючого з 1885 р. «Закону про Верховну Палату» дозволили уряду позбутися контролю цієї інституції над державними витратами та розпоряджатися на власний розсуд грошовими коштами, отриманими від кредиторів. Фракція Прогресивно-ліберальної партії виступала у парламенті за відновлення попереднього закону [275, 1901, 14. VII].

Результатом розслідувань парламентською комісією діяльності колишніх членів уряду лібералів стало звинувачення Т. Іванчова, В. Радославова, М. Тенева, Д. Тончева у зраді й корупції [483, a. e. 1, л. 247]. Проте для скликання Державного суду та ініціювання процесу не вистачило необхідних 2/3 голосів депутатів ХІ ЗНЗ. Восени 1902 р. слідча комісія вже ХІІ ЗНЗ перекваліфікувала обвинувачення міністрів, інкримінувавши їм політичні злочини і корупційні діяння. Судочинство, все-таки схвалене більшістю народних обранців, закінчилося у першому Державному суді 4 червня 1903 р. виправданням М. Тенева, визнанням винними Т. Іванчова, В. Радославова і Д. Тончева у скоєнні політичних злочинів та призначенням їм покарання у вигляді позбавлення волі строком вісім місяців із забороною брати участь у політичному житті країни [481, c. 135]. Такий вирок пояснювався відсутністю беззаперечних доказів їхньої причетності до корупції, які суду не вдалося зібрати в належній кількості. У зв’язку з цим остаточний вердикт будувався на звинуваченні колишніх членів уряду в перевищенні посадових повноважень під час приборкання селянських виступів проти натуральної десятини навесні – влітку 1900 р.

Однак навіть цей не надто суворий вирок так і не був виконаний. 21 грудня 1903 р. під час правління уряду Р. Петрова XIII ЗНЗ проголосували за загальну амністію тим, хто скоїв політичні правопорушення у період з 1897 по 1903 роки [455, c. 1599]. Члени НЛП вважали, що інкримінування «радославовістам» такого роду злочинів та призначення покарання за скоєне суперечило основному закону, згідно з яким право ЗНЗ передавати в руки правосуддя міністрів допустиме тільки при наявності фактів зречення ними вітчизни, порушення конституції, зради або заподіяння певної шкоди державі шляхом отримання особистої вигоди. На думку стамболівців, які під час свого першого правління також запроваджували непопулярну серед селян десятину, у 1900 р. склалася скрутна фінансова ситуація, котра вимагала введення ушару, і саме тому необхідно враховувати це як пом’якшувальну обставину в справі колишніх міністрів [455, c. 1660].

Виправдання «радославовістів» призвело до невдоволення широких кіл громадськості. Проти рішення ЗНЗ виступив і князь Фердинанд. Втім, лідеру НЛП Д. Петкову вдалося переконати монарха у необхідності амністії. Свою позицію тогочасний очільник МВС пояснював потребою згладити внутрішнє протистояння у Болгарії. На його погляд, стримуванню політичних пристрастей міг сприяти жест доброї волі з боку влади по відношенню до опозиційних сил, тому помилування «радославовістів» було доцільним [266, 1903, 12. XI]. Та все ж справжня мета скасування вироку полягала у прагненні стамболівців знайти серед членів Ліберальної партії майбутніх партнерів. Як згодом зазначав Н. Генадієв, який у перші дні процесу виступав захисником обвинувачених в суді, єднання правлячої партії з близькими за ідеологією «радославовістами» забезпечувало у разі необхідності можливість формування політичного блоку [404, c. 11].

Уряд Р. Петрова не завадив успадкуванню важливого прецеденту – стати протиправним діянням, які мали місце в минулому, зразком для аналогічних вчинків у майбутньому. Покарання колишніх чиновників, котре мало б змусити посадових осіб бути більш відповідальними за свої дії, скасовувалося. Натомість своєю політикою стамболівці демонстрували негативний приклад для наслідування. Свідомо покриваючи злочини попередників, вони сподівалися на їх лояльність до себе в ситуації, коли ті повернуться до влади. На майбутнє, завдяки зусиллям стамболівців, був забезпечений юридичний механізм ухилення міністрів від покарання за власні протиправні дії. У грудні 1903 р. XIII ЗНЗ затвердили поправку до «Закону про суд над міністрами» [484, с. 76]. Стаття 2 ухваленого документа в новій інтерпретації декларувала: «Скоєння міністрами порушення будь-якого закону не є відступом від норм конституції, отже, вони можуть бути засуджені та покарані у кримінальному порядку лише за нехтування визначеного положення статті 155 основного закону» [485, с. 25].

Як наслідок, за часів правління НЛП в країні укорінилися корупційні схеми у верхніх ешелонах влади. Наприклад, в рамках обговорення поправки до діючого з 1903 р. «Закону про упорядкування наділів» у ХІІІ ЗНЗ спостерігалося скоординоване обстоювання інтересів приватних осіб і корпоративних структур та чинення тиску на депутатів з метою добитися прийняття вигідного рішення. Ухвалені 1907 р. нововведення, котрі давали право з дозволу місцевих рад скуповувати за безцінь і перепродавати за завищеною ціною земельні угіддя [285, 1907, 6. III], лобіювалися фракцією НЛП на прохання наближених до неї підприємців. Опозиція неодноразово звертала увагу громадськості на численні факти цього ганебного явища [275, 1904, 12. IV; 271, 1904, 2. V; 273, 1906, 31. I], що їх ігнорував уряд протягом усього періоду розгляду реформи. У відповідь Д. Петков заявляв про необхідність протистояння зловживанням владою, але на конкретні кроки так і не наважився.


У березні 1906 р. набула розголосу чергова корупційна історія, яку опублікували «народняки» [273, 1906, 8. III]. Надруковані матеріали свідчили про сприяння влітку 1903 р. голови уряду Р. Петрова, військового міністра генерала М. Савова і голови артилерійського комітету генерала Б. Балабанова порушенням процедур закупівлі боєприпасів під час переозброєння війська та про отримання ними хабарів за вказану послугу. До критики влади долучилися провідні політичні сили [271, 1906, 9. III; 277, 1906, 10. III]. У газеті «Мир» стверджувалося, що інтенданти під керівництвом Б. Балабанова за винагороду лобіювали інтереси будапештської компанії «Manfred Weiss» у питанні про надання їй права продажу Болгарії декількох мільйонів патронів, проігнорувавши вигідніші пропозиції від австрійських зброярень «Keller» і «Roth». У результаті пріоритет було віддано угорцям. Пояснюючи свій вибір, чиновники військового відомства заявляли, що в умовах загрози з боку Османської імперії та у розпал Іллінденсько-Преображенського повстання армія потребувала швидких поставок боєприпасів, а саме це і гарантувала «Manfred Weiss», на відміну від конкурентів. Згодом ці аргументи виявилися безпідставними, оскільки компанія своєчасно виконала лише частину своїх зобов’язань. До того ж із листування представника «Manfred Weiss» у Софії І. Киселова стало відомо про хабарі, які отримали Р. Петров, М. Савов і Б. Балабанов від угорської фірми. З метою конспірації болгарський прем’єр фігурував під ім’ям «Шарль», а військовий міністр – «Жан», тому скандал увійшов в історію під назвою афера «Шарль-Жан» [486].

Р. Петров зробив спробу відновити свою репутацію, подавши позов до суду проти головного редактора газети «Мир» з обвинуваченням у наклепі. І хоча той отримав покарання у вигляді тюремного ув’язнення, прем’єр-міністр під тиском громадськості й опозиції 22 жовтня 1906 р. був змушений подати у відставку. Два місяці потому звільнився у запас Б. Балабанов, а ще через чотири – М. Савов [487, c. 103]. Коментуючи наслідки корупційного скандалу, «народняки» констатували: «Інформація про зловживання стала доступною завдяки свободі преси. У період 1887–1894 рр. нічного подібного не відбувалося, а тому члени Ради міністрів С. Стамболова чинили так, як їм заманеться» [273, 1907, 19. VIII]. Корупція завжди була притаманна Болгарії, виправдовувалися стамболівці, але «найбільші її масштаби характерні для періоду правління Народної партії» [363, c. 44].

Згодом між стамболівцями і «народняками» розгорнулася інформаційна війна навколо питань про зловживання службовим становищем з метою збагачення. Перші опублікували інформацію про розкрадання новою владою після смерті С. Стамболова майна, яке мало дістатися у спадок його дітям [266, 1907, 6. XI]. Все заперечуючи, «народняки» оприлюднили суми коштів, котрі залишили своїм сім’ям засновник НЛП і його соратник Д. Петков, стверджуючи, що їхні статки становили відповідно 3 млн і 1,5 млн левів [273, 1907, 8. XI].

Після утворення восени 1908 р. кабінету А. Малинова фракція демократів у ХІV ЗНЗ 25 лютого 1910 р. ініціювала розслідування діяльності урядів Р. Петрова (у тому числі й афери «Шарль-Жан»), Д. Петкова і П. Гудева, рік потому довівши справу до розгляду в другому Державному суді. Під час слухань Р. Петрову, П. Гудеву, М. Савову, Н. Генадієву, І. Халачеву і Л. Паякову інкримінувалося недотримання конституції шляхом систематичних порушень законодавства – зловживанням службовим становищем та привласненням бюджетних коштів, що завдало збитку державі. Однак оголосити вирок політикам та призначити їм покарання так і не вдалося. 24 липня 1914 р. провладна більшість лібералів у ХVII ЗНЗ вирішила припинити судові тяжби, впровадження яких у 1911 р., на думку депутатів, суперечило нормам основного закону [488, c. 95].

Опоненти НЛП всіляко намагалися закріпити у свідомості громадян усталене сприйняття стамболівців як корупціонерів. Члени осередку радикалів у місті Видин опублікували брошуру зі свідченнями зловживань, що їх вчиняли представники провладної сили упродовж 1903–1908 рр. на місцевому рівні при будівництві тих чи інших об’єктів, розподілі бюджетних коштів тощо. Послідовників С. Стамболова у виданні зображено «ватагою п’яних бандитів», котрі тривалий час тероризували місто [489, с. 4]. Вказаний приклад є фактом використання імені засновника НЛП у політичній боротьбі в провінції.

Найбільшого розмаху корупція як соціально-економічне явище набула в період участі Болгарії у збройних конфліктах з 1912 по 1918 роки. Інтенданти і представники реквізиційних комісій, забезпечуючи потреби війська у продовольстві й фуражі, часто зловживали владою заради особистого збагачення. Це підтверджується безліччю листів, які отримували із різних куточків країни високопосадові особи та прем’єр-міністри І. Гешов у 1911–1913 рр., С. Данев у 1913 р. і В. Радославов у 1913–1918 рр. в основному від селян, котрі найбільше постраждали від свавілля чиновників [457, c. 194].

Продовольчі комітети та структури, що управляли господарством країни у воєнний час, перебували під контролем наближених до влади осіб. Сферою міжнародної торгівлі відала спеціальна дирекція, котра активно співпрацювала з підприємцями, які мали зв’язки у вищих адміністративних органах. Серед таких бізнесменів був П. Генадієв – молодший брат лідера НЛП Н. Генадієва. У 1913–1915 рр. він надбав чималі статки на імпорті сиру [32, c. 365].

Влітку 1915 р. Велика Британія, Франція і Росія намагалися заручитися підтримкою нейтральної на той час Болгарії. Для цього ними застосовувалися недипломатичні прийоми досягнення мети, а саме – спонсорство проантантівської преси та підкуп впливових політичних діячів країни. У доповідях російського посланника в Софії А. Савінського йдеться про регулярні отримання грошових переказів і їх перерозподіл на фінансування «русофільських» періодичних видань «Заря», «Свободно мнение», «Балкански сговор» та на хабарі місцевим політикам. Дипломат повідомляв про діалоги з французами і англійцями з приводу необхідності додаткового виділення 5 млн французьких франків для забезпечення лояльності членів болгарського уряду та про відмову союзників відгукнутися на цю пропозицію і власне незадоволення безрезультатними переговорами [492].

Стамболівці були причетні й до одного з найбільших корупційних скандалів часів Першої світової війни. Для переорієнтації Болгарії на держави Антанти Велика Британія і Франція вирішили застосувати комерційні важелі впливу. Наприкінці літа – на початку осені 1915 р. вони спробували залучити Софію на свій бік шляхом закупівель у неї по завищеній ціні значної кількості врожаю зерна. Таким чином планувалося створити продовольчі труднощі в Болгарії у разі її приєднання до блоку Центральних держав та позбавити Німеччину і Австро-Угорщину можливості поповнити там же стратегічні запаси продовольства і фуражу. З цією метою в Софії була організована комерційна фірма, керівництво якою здійснював французький підприємець Ф. де Клозіер. Укладання торгових угод компанією через своїх представників відбувалося за сприяння депутатів, які отримали хабарі. Як було пізніше встановлено слідством, серед підкуплених впливових осіб, котрі допомагали іноземним агентам-комерсантам, нараховувалося 29 відомих особистостей, у тому числі лідер НЛП Н. Генадієв, його молодший брат Павел та інші їхні однопартійці [490].

Хоча правоохоронним органам і було відомо про наміри проантантівських сил, влада, віддаючи перевагу приєднанню Болгарії до блоку Центральних держав, не поспішала застосовувати кардинальні заходи, остерігаючись спротиву опозиції. Фігурантів «деклозіерової афери» було заарештовано 16 жовтня 1915 р., тобто оборудки із закупівлею зерна тривали протягом ще двох тижнів після вступу царства у війну. На підставі свідчень торгових агентів підсудним інкримінувалася державна зрада на користь ворожих країн. 21 жовтня 1916 р. військово-польовий суд призначив їм усім покарання у вигляді різних термінів позбавлення волі, конфіскувавши проданий товар [490]. Звільненню засуджених, а згодом і їх реабілітації, сприяла капітуляція Софії у вересні 1918 р. Перемога ж Антанти у Першій світовій війні визначила подальший розвиток подій у справі про шахрайство із закупівлями зерна.

Корупція підривала імідж Болгарії на міжнародній арені та негативно впливала на соціально-економічні процеси. Існування беззвітних фондів зменшувало податкові надходження в казну, сприяло розширенню тіньового сектору економіки. Внаслідок корупції порушувалися регулятивні механізми ринку, оскільки часто-густо у виграші залишався не конкурентоспроможний суб’єкт господарювання, а той, хто мав можливість незаконно отримати переваги. Різноманітні зловживання уповільнювали появу ефективних приватних власників та призводили до непродуктивного використання державних коштів, підвищення цін на товари й послуги за рахунок «корупційних витрат», виникнення сумнівів у здатності влади встановлювати, контролювати і дотримуватися чесних правил ринкової гри. Зрештою, перераховані чинники погіршували інвестиційний клімат, знижували ефективність економіки у цілому. Жодну з гучних корупційних справ у досліджуваний період не було доведено до завершення, а їх фігуранти не отримали належного покарання за скоєне. Зі зміною влади обвинувачених, як правило, реабілітували. Відсутність позитивного прецеденту в боротьбі з корупцією не дозволяла протистояти поширенню цього негативного явища.

Протягом 1895–1920 рр. законодавство Болгарії не зазнало оновлення, яке дозволило б обмежити чи хоча б частково застерегти укорінення корупції. Існуючий на той час механізм протидії зловживанням в адміністративному апараті за допомогою створеної у парламенті спеціальної слідчої комісії залишався довготривалим і неефективним. Правлячі еліти продовжували розглядати владу як джерело збагачення та не поспішали позбавляти себе можливості отримувати матеріальні блага за рахунок посадових повноважень.

Послідовники С. Стамболова неодноразово були причетні до корупційних скандалів. Звинувачень у зловживаннях владою або службовим становищем в особистих інтересах не уникли навіть їхні лідери – Д. Петков і Н. Генадієв. Як показала практика досліджуваного нами періоду, ефективно протистояти подібним явищам болгарське суспільство було не в змозі, оскільки політична система, вибудувана за часів прем’єрства С. Стамболова, дозволяла правлячій партії безперешкодно використовувати своє становище для отримання матеріальної вигоди. Можливість покарати чиновників з’являлася тільки після відставки діючої влади.

Всі судові розгляди за фактами корупції в органах державного управління мали яскраво виражений політичний підтекст. Вони не могли викорінити це соціально-економічне явище, а ініціювалися для розправи над опонентами саме в той момент, коли ті були найбільш беззахисними. Успадковані від правління С. Стамболова недосконалі механізми призначення чиновників, відсутність громадського контролю за їх діяльністю, залежність судової гілки влади від виконавчих органів – все це продовжувало породжувати нові корупційні схеми та робити їх існування безкарним.

Проявами політичної спадщини С. Стамболова у соціально-економічних процесах Болгарії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були: «традиції» взаємовідносин між бізнесом і владою; дія нормативно-правових актів, ухвалених у період правління засновника НЛП; використання кредитних коштів, отриманих від закордонних банків для збалансування бюджету; особливості функціонування фіскальної системи, що склалися у 1886–1894 рр. та продовжували надалі зберігатися протягом тривалого часу.

Неможливо однозначно оцінити вплив політичної спадщини державника на соціально-економічний розвиток країни. З одного боку, варто відзначити прискорення процесу модернізації вітчизняної промисловості завдяки протекціоністським заходам, вперше запровадженим кабінетом С. Стамболова. З іншого боку, одні й ті ж методи регулювання економіки призвели до зворотного ефекту – зрощення влади і бізнесу, котрий у 1886–1894 рр. призвичаївся отримувати від держави певні преференції і підтримку. Лобізм та заступництво забезпечували обраним вигідні умови у боротьбі з конкурентами, водночас обмежуючи можливості непривілейованим, які не послуговувалися протекцією адміністрації. У результаті зазначений симбіоз економічної і політичної еліт зумовив корупцію та зловживання на всіх рівнях системи державного управління.

Неоднозначну роль в історії Болгарії відіграли й іноземні банківські кредити, практика отримання яких була започаткована також за часів прем’єрства С. Стамболова. Наприкінці ХІХ ст. ці нововведення сприяли швидкій забудові міст, удосконаленню транспортної інфраструктури, викупу в закордонних компаній залізничних колій тощо. Однак високий рівень корупції та зростаючі витрати на адміністративний апарат знизили позитивний ефект від регулярних державних позик. Врешті-решт фінансова система країни потрапила у цілковиту залежність від зовнішніх кредитів.

У період правління С. Стамболова були створені умови для подальшого розгортання процесу соціальної модернізації. Розвиток ринкових відносин та зростання міст визначили формування нової структури суспільства. Починаючи з 1886 р., намітилася тенденція до збільшення чисельності підприємців. 1888 року його частина від загальної кількості активного населення складала 4,3 %, у 1900 р. вона сягнула 5,2 %, а напередодні Балканських війн – 7 %. Зростало й число службовців і чиновників. На початку прем’єрства С. Стамболова їх частка становила 3,2 % від усіх працюючих громадян країни, у 1900 р. – 6,7 %, а в 1912 р. – 7,2 %. Збільшувався й відсоток робітників сільського господарства і промисловості, який 1888 р. дорівнював 14,3 %, 1900 р. – 17,4 %, 1912 р. – 19,8 %, а також осіб з невизначеним соціальним статусом (безробітних, засуджених до позбавлення волі та ін.): 1888 р. – 3,2 %, 1900 р. – 7,7 %, 1912 р. – 8,1 % [440, c. 261]. Важливою ознакою нової соціальної диференціації стала динаміка чисельності інтелігенції – вчителів, лікарів, людей вільних професій. 1900 року їх нараховувалося приблизно 29 тис. 400 осіб, 1905 р. – 33 тис. 100, а 1912 р. – вже 36 тисяч [492, c. 310]. Формування нових прошарків суспільства відбувалося за рахунок розорення селян і ремісників. У 1888 р. їх частка становила 75 %, 1900 р. – 63 %, 1912 р. – 59 %. Кількість кустарів напередодні війн 1912–1913 рр. порівняно з початком ХХ ст. зменшилася з 335 тис. до 328 тис. осіб [493, c. 8]. 1908 року чисельність дрібних напівпролетаризованих земельних власників, чиї наділи не перевищували 20 декарів (2 га), дорівнювала 429 тис. 908 особам. Обезземелення ж селян було незначним, що пояснюється зростанням цін і попиту на продовольство, збільшенням врожайності, покращенням умов кредитування [440, c. 263]. В країні поступово формувався середній клас, представлений інтелігенцією, службовцями, дрібними і середніми підприємцями, кваліфікованими робітниками й сільськогосподарськими виробниками, котрі зуміли перевести свої господарства на ринкові рейки. Проте, у порівнянні з індустріальними державами, його відсоток у Болгарії залишався значно меншим.

Збільшення норм споживання товарів та послуг у постстамболівський період дозволило поступово змінити фіскальну систему шляхом запровадження акцизних зборів і прогресивної шкали оподаткування, реформуючи у такий спосіб традиційний нерівномірний розподіл податкового навантаження серед різних прошарків населення. Підтримку зазначеній реорганізації надала НЛП.

Упродовж тривалого часу після відставки С. Стамболова у державі продовжувала діяти значна кількість законів, прийнятих у 1886–1894 рр. Деякі з них доповнювалися, однак у цілому вони визначали характер соціального забезпечення в Болгарії військової сфери, правоохоронної системи, освіти, медицини, культури. Одна з головних його особливостей – пріоритет війська, поліції та чиновницького апарату над іншими галузями при фінансуванні програм, пов’язаних із життям людей у суспільстві.

Члени НЛП використовували колективну пам’ять про діяльність свого засновника у пропагандистських цілях. Підкреслюючи здобутки державника в економічній, соціальній і культурній сферах, вони розраховували закріпити у свідомості болгар власний позитивний образ. І навпаки, їх опоненти намагалися дискредитувати НЛП, нагадуючи громадянам про факти корупції, прорахунки у фінансовій і фіскальній політиці, що мало місце в часи правління С. Стамболова.

РОЗДІЛ 4

СТАМБОЛОВІЗМ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ БОЛГАРІЇ
На Балканах, починаючи з 1878 р., діяв статус-кво, встановлений Берлінським конгресом після російсько-турецької війни. За дотриманням укладеного в столиці Німеччини договору наглядали країни-гаранти. У середині 1890-х рр. Болгарія залишалася другорядною державою, яка від правління С. Стамболова успадкувала невирішені міжнародні проблеми – розірвані з Росією дипломатичні відносини, котрі унеможливлювали визнання Фердинанда монархом та перешкоджали розвитку повноцінних взаємин з іншими країнами, а також васальну залежність від Османської імперії, що зобов’язувало узгоджувати зовнішній курс зі Стамбулом. Наприкінці ХІХ ст. для зміцнення суверенітету та подолання міжнародної ізоляції Софії необхідно було визначитися з партнерами-покровителями, здатними сприяти втіленню в життя її намірів.

На початку другої половини 1880-х рр. С. Стамболов змінив вектор проросійського курсу князівства в сторону Західної Європи, де тоді вже існував утворений 1882 р. Троїстий союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Перспектива заснування другого військово-політичного альянсу великих держав виникла після Болгарської кризи 1885–1887 рр., у перебігу якої С. Стамболов відіграв не останню роль, та розпаду 1886 р. «Союзу трьох імператорів». Через протиріччя на Балканах між Австро-Угорщиною і Росією остання почала зближення з Францією. Оформлення на початку 1890-х рр. взаємин між ними стало прообразом майбутньої Антанти. Консолідація з одним із таборів великих держав автоматично перетворювала Болгарію на супротивника іншого. У 1886–1894 рр. С. Стамболов заклав фундамент партнерських відносин з позаблоковим до 1904 р. Лондоном та суперником Росії в регіоні – Віднем, залишив по собі налагоджену співпрацю зі Стамбулом. Розглянемо наслідки його діяльності для становлення іміджу Болгарії на міжнародній арені та формування її взаємин з деякими країнами, а також використання різними партіями князівства/царства колективної пам’яті про С. Стамболова з метою обґрунтування або дискредитації того чи іншого напряму зовнішньої політики держави.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет