Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет13/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24

4. 1. Західний вектор

З приходом до влади у травні 1894 р. кабінету К. Стоїлова Софія розпочала спроби відновити розірвані 6 листопада 1886 р. дипломатичні відносини з Росією, без яких не варто було сподіватися на визнання великими державами Фердинанда правителем Болгарії. Однак зміцнення впливу Санкт-Петербурга у князівстві не влаштовувало західні країни, особливо Австро-Угорщину й Велику Британію. За допомогою економічних важелів – запровадження митних тарифів, квотування, ембарго, технічних і санітарних стандартів – Відень давав зрозуміти болгарській владі, що не змириться з провідною позицією Росії на Балканах. Уряд К. Стоїлова змушений був домагатися дозволу на офіційні візити до імперії Габсбургів для врегулювання спірних питань та запевнення в тому, що відновлення зв’язків із Санкт-Петербургом не позначиться на відносинах з Австро-Угорщиною.

Вбивство С. Стамболова у 1895 р. викликало невдоволення в європейських столицях. Уряди та преса Великої Британії, Німеччини, Австро-Угорщини і Румунії реагували на смерть колишнього регента і прем’єр-міністра з жалем і скорботою, адже в його особі втратили надійного партнера [220, c. 211].

Надалі західні держави по-різному сприймали процес відновлення російсько-болгарських відносин. Основна умова, яку нав’язував Санкт-Петербург Софії для продовження діалогу, полягала у зміні релігійної належності сина Фердинанда Бориса. На прохання князя дозволити здійснити повторне, вже за православним обрядом хрещення спадкоємця болгарського трону Папа Римський відповів відмовою. Лев XІІІ – духовний батько Бориса – погрожував Фердинанду відлученням від церкви за ігнорування його настанов. Негативно поставилися до ідеї навернення княжича у православ’я його католицькі родичі з династії Саксен-Кобург-Гота, австро-угорський монарх Франц Йозеф І та уряд дуалістичної імперії. Проте, незважаючи на безкомпромісність Святого Престолу і Відня, болгарський князь і кабінет К. Стоїлова вирішили задовольнити вимогу Росії.

Члени НЛП вважали, що Фердинанд і уряд робили помилку, погоджуючись виконувати волю Санкт-Петербурга, адже така поступливість могла обернутися для Софії погіршенням відносин з країнами Західної Європи, що їх упродовж тривалого часу старанно вибудовував С. Стамболов [265, 1897, 18. I].

Попри негативне ставлення до російсько-болгарського зближення, Австро-Угорщина першою визнала Фердинанда болгарським князем, намагаючись викликати до себе прихильність і довіру Софії. Однак на урочистості з нагоди проведення обряду повторного хрещення спадкоємця трону 2 лютого 1896 р. з усіх великих держав лише союзниця Росії Франція делегувала представника. Інші ж не захотіли дискредитувати себе перед Папою Римським, який у відповідь на вчинене дійство все-таки відлучив Фердинанда від церкви.

Вказана подія, під час якої у графі «хрещений батько» церковної книги було вписано ім’я імператора Ніколая ІІ, стала початком визнання Санкт-Петербургом Фердинанда правителем князівства, що послужило прикладом для здійснення аналогічного кроку іншими великими державами [439, c. 141]. Відновлення ж днем раніше дипломатичних відносин із Софією викликало негативну реакцію у Відні. Керівник МЗС граф А. Ґолуховський (молодший) неодноразово в інтерв’ю висловлював занепокоєння російсько-болгарським зближенням [494, c. 43].

Відновивши відносини з Росією, Болгарія не взяла на себе зобов’язань перед нею, що свідчить про намагання кабінету К. Стоїлова проводити незалежний, якого прагнули і стамболівці, зовнішній курс. Та все ж у період правління «народняків» НЛП характеризувала міжнародне становище Софії у песимістичних тонах: «В Європі нашу батьківщину сьогодні сприймають як одну з азійських країн; ніхто нічого не говорить на її підтримку, ніхто їй не допомагає» [265, 1897, 28. VII]. Причиною такого ставлення до князівства стамболівці називали орієнтацію на Санкт-Петербург. Вони протиставляли заходи уряду С. Стамболова політиці К. Стоїлова, підкреслюючи авторитет і довіру, які мав засновник НЛП у Берліні й Відні, на відміну від діючого прем’єра. Для доказу, на шпальтах газети «Свобода» наводилися цитати з німецьких і австро-угорських періодичних видань, котрі зображували С. Стамболова видатною історичною постаттю [265, 1897, 4. VIII]. «Народняки» відповідали: «Позиція західних журналістів зумовлена антиросійськими і слов’янофобськими настроями, що панують у цих державах» [273, 1897, 6. VIII] та доповнювали висловлювання твердженнями французької газети «Nord», яка давала високу оцінку політиці кабінету К. Стоїлова [273, 1897, 15. VIII].

Повернувшись до керма держави у 1899 р., НЛП змінила власну риторику. Вона схвалювала курс кабінету Д. Грекова, хоча він мало чим відрізнявся від політики попередньої влади, передбачаючи підтримку дружніх відносин з усіма великими державами [266, 1899, 6. III]. Як і під час правління «народняків», Росія залишалася одним з основних напрямів діяльності Болгарії. Захід із занепокоєнням спостерігав за розвитком взаємин між країнами. У січні 1899 р. Відень через свого посланника у Софії попередив уряд Д. Грекова, підлеглі якого надто захопилися контактами з російським дипломатичним агентом, що дуалістична імперія не потерпить порушення статус-кво на Балканах [449, c. 330].

Австро-Угорщина намагалася залучити Болгарію до орбіти свого впливу, демонструючи готовність задовольнити інтереси Софії. Наприклад, князівство було зацікавлене у скасуванні нерівноправного положення його дипломатичних представників. Відень запевняв, що перегляне ці умови, розробивши проект конвенції, яка вирішить проблему шляхом встановлення паритетності у двосторонніх відносинах. У період правління кабінетів Д. Грекова і Т. Іванчова відбувалося обговорення тексту цього документа, котрий мав стати зразком для договорів Софії з іншими державами. Восени 1900 р. відбувся візит Фердинанда до Відня, під час якого князь, аби заручитися підтримкою австрійського імператора, переконував його у прихильному ставленні [495, c. 235].

Уряди Д. Грекова і Т. Іванчова, сформовані так званими «русофобськими» партіями, проводили багатовекторну політику, котра не зводилася до орієнтації на одну з великих держав. Аналогічному принципу слідував «русофільський» кабінет П. Каравелова у 1901 р. Зближуючись з Росією в надії на її підтримку в діалогах з французькими кредиторами щодо отримання позики для вирішення фінансової кризи [439, c. 167], уряд не відмовлявся і від контактів з Австро-Угорщиною. Так, восени у Відні відбулася офіційна зустріч міністра закордонних справ і віросповідань Болгарії С. Данева та його колеги графа А. Ґолуховського, під час якої сторони засвідчили взаємне доброзичливе ставлення.

В період каденції кабінету «цанковістів» у 1901–1903 рр. зовнішній курс Болгарії набув більш проросійських рис. Стамболівці критикували за це владу та наполягали на активізації західного вектора [266, 1902, 15. V], але затятий «русофіл» С. Данев не змінив вектор політики. Наприкінці весни 1902 р. уряд уклав із Санкт-Петербургом таємну військову конвенцію, у такий спосіб нейтралізувавши підписаний двома роками раніше аналогічний договір між Румунією і Австро-Угорщиною та заручившись гарантіями від Росії у її сприянні вирішенню проблеми з отриманням кредиту в банківських установах Парижа, тобто Болгарія формально приєдналася до франко-російського союзу [439, с. 263].

1903 року стамболівці отримали нагоду реалізувати на практиці закладену їхнім фундатором концепцію політики, яка полягала у зміцненні державного суверенітету та уникненні нав’язливої опіки Росії [223, c. 465]. З поверненням НЛП до влади відбулась чергова переорієнтація на Німеччину і Австро-Угорщину. Однак упродовж 1903–1908 рр. відносини між Софією і країнами Троїстого союзу складалися вкрай невдало, хоча й продовжували підтримуватися, оскільки їм віддавав перевагу і князь Фердинанд, який був прибічником тісної співпраці з Віднем та Берліном. Проте бажання монарха й уряду входили у дисонанс з агресивними устремліннями дуалістичної імперії на Балканах.

Відень очікував слушного моменту, щоб втрутитися у боротьбу за османську спадщину, сподіваючись юридично оформити приєднання окупованої ним з 1878 р. Боснії і Герцеговини, та забезпечити собі вихід до Егейського моря за рахунок Македонії з портом Салоніки. Ці плани створювали загрозу досягненню головної мети болгарської політики – втіленню в життя Сан-Стефанського державного проекту. Протилежні інтереси Відня і Софії визначили ставлення дипломатії дуалістичної імперії до претензій князівства на територію європейських вілаєтів Османської імперії [442, c. 150]. У підготовці Іллінденсько-Преображенського повстання, яке вибухнуло влітку 1903 р., Австро-Угорщина звинуватила уряд Р. Петрова. За її версією, Софія, провокуючи дестабілізацію в Македонії і Східній Фракії, керувалася національними, а не гуманістичними принципами, а тому збройний виступ не заслуговував на підтримку світової спільноти [259, 1903, 10. XII]. Відень назвав виправданим розміщення Портою військ вздовж кордону з князівством у вересні 1903 року [496, p. 31].

Виступивши одним із ініціаторів Мюрцштезького проекту реформ, Австро-Угорщина розраховувала позбавити Болгарію можливості втручатися у вирішення македонської проблеми. Будь-яка активність князівства за нових обставин розцінювалася як намагання зашкодити імплементації перетворень. Під тиском Відня не набув чинності укладений у березні 1904 р. таємний договір між Болгарією і Сербією, адже передбачену ним військову конвенцію Софія й Белград так і не підписали.

Незважаючи на очевидну неприхильність Відня, уряд Р. Петрова намагався поліпшити двосторонні зв’язки. Великі надії він покладав на зустріч Франца Йосифа і Фердинанда, заплановану на 30 серпня 1904 р. у столиці Австро-Угорщини. Напередодні провладний орган друку пророчив, що зазначена подія стане поворотним моментом у відносинах між країнами [266, 1904, 28. VIII]. Однак сподівання стамболівців не справдилися. Австро-Угорщина розглядала Болгарію як конкурента на Балканах та не поспішала йти на зближення з нею. Врешті-решт Софія почала пошук інших партнерів на міжнародній арені. При цьому її спроби порозумітися з будь-якою іншою державою регіону непокоїли Відень. Щоб змусити князівство відмовитися від митного союзу із Сербією та унеможливити співпрацю між ними у військовій сфері, дуалістична імперія застосовувала дипломатичні інтриги та заходи, спрямовані на послаблення економіки Софії. У 1905 р. вона відмовилася підписувати ветеринарну конвенцію про імпорт яловичини із князівства, завдавши збитків сільськогосподарським виробникам і торговцям Болгарії. З цього приводу газета «Нов век» писала, що Відень грає не за правилами, тому кабінету Р. Петрова у протистоянні з ним треба бути послідовним при захисті національних інтересів [266, 1905, 30. XII].

Тим часом невдоволення Австро-Угорщини діями князівства зростали. Імперію Габсбургів непокоїло збільшення об’єму французьких поставок озброєння Болгарії [74, c. 147]. Щоб завадити розвитку стратегічного партнерства Софії і Парижа у військовій сфері, Відень на початку 1906 р. звернувся до великих держав із заявою про недотримання князівством статті 8 Берлінського трактату та необхідність впливу на нього з метою примусити діяти згідно з лише діючими торговими угодами між Портою й іноземними країнами та не укладати будь-які інші без відома свого сюзерена. На той момент Болгарії вдалося звільнитися від обтяжливих умов режиму капітуляцій, підписавши чимало паритетних договорів з різними державами. Відень пропонував анулювати їх, однак ця пропозиція не знайшла підтримки. Ускладнення взаємин між Софією і Віднем цинічно коментувалося «народняками», які висміювали «неспроможність улюбленців Австро-Угорщини – послідовників Стамболова – порозумітися зі своєю покровителькою» [273, 1906, 11. I].

Іншим чинником, котрий вплинув на погіршення двосторонніх відносин, стало посилення боєздатності болгарського війська, що суперечило планам Австро-Угорщини. Відень заважав кабінету Р. Петрова реформувати збройні сили князівства. За вказівкою А. Ґолуховського саботувалося транспортування через територію імперії призначених Софії зброї і армійського спорядження, а навчальні заклади обмежували зарахування болгар на військові спеціальності.

Водночас Відень не залишав спроб залучити Болгарію у сферу свого впливу. В липні 1906 р. до столиці Австро-Угорщини з візитом прибув керівник МВС князівства Д. Петков. Під час зустрічей місцеві політики намагалися переконати гостя у доброзичливості імперії, однак Д. Петков з недовірою сприйняв ці запевнення. Виступаючи восени у парламенті, він не зміг назвати жодної з ознак зміни зовнішньої політики Відня щодо Болгарії, вважаючи, що ставлення імперії до князівства продовжувало залишатися негативним [475, c. 293].

Звістку про призначення 24 жовтня 1906 р. головою МЗС Австро-Угорщини графа А. фон Еренталя у Болгарії зустріли з ентузіазмом, сподіваючись на тісну співпрацю між країнами [266, 1906, 27. XI]. Проте, незважаючи на оптимістичні заяви провладної партії, кабінет Д. Петкова не проявляв активність у налагодженні відносин з Віднем. У травні 1907 р. вдалось лише домовитися про обмеження режиму капітуляцій, і то тільки завдяки клопотанням Фердинанда перед імператором Австро-Угорщини. У липні того ж року Кобург в черговий раз домігся аудієнції у Франца Йозефа, розраховуючи на його сприяння у вирішенні на користь Софії македонської проблеми, однак зустріч монархів не дала позитивних результатів [266, 1907, 27. VII].

Австро-Угорщина продовжувала дотримуватися усталеної стратегії поведінки у відносинах з князівством. Вдаючись до незначних поступок, Відень розраховував утримувати Софію під своїм впливом. Реальна підтримка реалізації інтересів Болгарії залишалася декларативною, адже саме тоді А. фон Еренталь готувався зміцнити позиції Відня на Балканах за рахунок будівництва залізниці у Боснії і Герцеговині та просування до Егейського моря. Кабінет П. Гудева тверезо оцінював взаємини з Австро-Угорщиною, вважаючи, що Відень ніколи нічого не робив заради втілення в життя прагнень Болгарії, а його істинною метою було запобігання утворенню болгарсько-сербського союзу [442, c. 153].

В період правління стамболівців у 1903–1908 рр. важливе місце в політиці Софії займали болгарсько-німецькі відносини. Союзник дуалістичної імперії Берлін підтримував позицію Відня на Балканах; курс Софії часто сприймався ним негативно. Під час Іллінденсько-Преображенського повстання 1903 р., причиною якого уряд рейхсканцлера Б. фон Бюлова вважав інтриги болгарської влади, дипломатія Німеччина навіть підбурювала Порту окупувати її колишню автономну провінцію – Східну Румелію [74, c. 150].

Надалі відносини між країнами складалися суперечливо. Німецька імперія схвалила порозуміння 26 березня 1904 р. Софії зі Стамбулом після минулорічної кризи. Кабінет Б. фон Бюлова висловлював бажання сприяти болгарському уряду в його міжнародній політиці. Однак риторика Берліна дещо змінилася вже через чотири дні вслід за інформацією про укладання між Белградом і Софією союзного договору, а більш кардинально – після підписання 9 липня 1905 р. митної угоди, хоча ці домовленості й не були втілені в життя через протидію Відня [439, c. 185]. Критикуючи владу князівства за зближення із Сербією, Німеччина все ж скористалася суперечностями у відносинах Австро-Угорщини з балканськими країнами та посилила співпрацю з Болгарією у сфері економіки [442, c. 152].

Починаючи з 1904 р., між Софією і Берліном зміцнішали також політичні зв’язки. Німеччина дала згоду на відкриття 18 серпня у своїй столиці болгарського дипломатичного агентства. У січні 1905 р. відбулася зустріч імператора Вільгельма ІІ з князем Фердинандом, під час якої болгарському монарху було влаштовано величний прийом [266, 1905, 31. I].

Втім, незважаючи на обопільні декларації добрих намірів, залишалася невирішеною низка проблем у взаєминах. Болгарія була незадоволена негативним ставленням Берліна до проголошення 1908 р. її незалежності. У свою чергу імперію Гогенцоллернів дратувала співпраця Софії і Парижа, яка зводилася не лише до постачань князівству озброєння, а й кредитування його економіки банками з берегів Сени [497, a. e. 2446, л. 35].

1907 року німецька дипломатія вела подвійну гру по відношенню до Болгарії. Підтримуючи приготування Софії до можливого воєнного протистояння зі Стамбулом, Берлін водночас намагався завадити озброєнню князівства. Під тиском уряду Б. фон Бюлова компанія «Friedrich Krupp» затримувала поставки зброї у Болгарію, забезпечуючи перевагу над нею Османської імперії, яка безперебійно забезпечувалася німецьким військовим оснащенням. На завершальному етапі правління стамболівців ані Софія, ані Берлін не зробили жодного кроку до поліпшення відносин.

Князівство підтримувало політичні зв’язки й з іншою представницею Троїстого союзу – Італією. Активізації партнерства між країнами посприяло відкриття у вересні 1903 р. в Римі болгарського дипломатичного агентства. Важливу роль у розвитку взаємин зіграв візит князя Фердинанда навесні 1905 р. до столиці королівства [266, 1905, 1. ІV].

Маючи на меті розширення впливу в Адріатиці, Рим негативно сприймав аналогічні прагнення своєї союзниці Австро-Угорщини. Він розглядав Болгарію як противагу Відню на Балканах та з розумінням ставився до бажання стамболівського кабінету проводити самостійний курс. Італійська дипломатія безкомпромісно відносилася до можливого утворення союзу балканських країн, адже він міг стати конкурентом Риму в боротьбі за домінування у Південно-Східній Європі. Саме тому держава не схвалювала болгарсько-сербське зближення у 1904 році [497, a. e. 2122, л. 35].

Непослідовність Італії, яка де-юре була союзницею Австро-Угорщини, а де-факто не приховувала своїх протиріч з Віднем, а також достатньо слабкі у порівняні з іншими великими державами позиції королівства на міжнародній арені визначили той факт, що уряди НЛП не розраховували на підтримку своїх намірів з боку Рима та не приділяли уваги розвитку зв’язків з Італією.

У 1903–1908 рр. важливе місце в міжнародній політиці князівства займали відносини з Францією, котра на початку ХХ ст. шляхом залучення Болгарії у сферу своїх інтересів прагнула обмежити вплив Австро-Угорщини і Німеччини на Балканах. Париж залишався партнером Софії, частка інвестицій якого у господарство князівства була найбільшою серед усіх великих держав. Вказані факти стали вирішальними при визначенні вектора зовнішньої діяльності стамболівців та наміру розвивати співпрацю з Третьою республікою.

З початком Іллінденсько-Преображенського повстання Франція виступила за мирне розв’язання ситуації та підтримала запропонований Австро-Угорщиною і Росією Мюрцштезький проект реформ у Македонії. Така позиція Парижа розчарувала декого із членів правлячої партії, які розраховували на поглиблені перетворення в європейських вілаєтах Османської імперії [56, c. 244]. Та все ж стамболівці не втрачали надій на підтримку Франції. У жовтні 1903 р. за ініціативою уряду Р. Петрова до Парижа відбула очолювана професорами І. Георгієвим і Л. Милетичем делегація із представників інтелігенції з метою переконати французьку владу в необхідності забезпечити автономію Македонії. Як і за часів правління С. Стамболова НЛП намагалася не дратувати Порту офіційними переговорами з великими державами з питань вчинення тиску на неї, тому паризькій місії було забезпечено вигляд громадської ініціативи. Починання мало певні наслідки. Прагнучи відігравати активну роль у нагляді за здійсненням Стамбулом перетворень у своїх європейських володіннях, французька дипломатія взяла на озброєння стратегію якнайшвидшого досягнення болгарсько-турецького порозуміння у спірних питаннях, що мало знизити небезпеку виникнення війни на Балканах. Усвідомивши позицію Парижа, кабінет Р. Петрова утвердився в думці про необхідність покращення відносин з Портою [56, c. 245].

Франція схвально зустріла болгарсько-сербське зближення 1904–1905 рр. Третя республіка вбачала у ньому перепону на шляху австро-німецької експансії в Південно-Східній Європі. У свою чергу, стамболівці створювали позитивний образ Франції як держави, котра підтримувала князівство на міжнародній арені [266, 1904, 5. VII]. У 1904 і 1907 роках фракція НЛП в ХІІІ ЗНЗ одностайно проголосувала за ініціативи урядів отримати у фінансової групи «Paribas» два кредити, які мали бути направлені на закупівлю у Франції зброї та військового спорядження. Після 1904 р. між країнами пожвавилися культурні зв’язки. У Софії і Пловдиві розпочали роботу просвітницькі товариства, котрі популяризували французьке мистецтво. Столичний університет регулярно відвідували професори відомих науково-освітніх закладів Парижа, Ліона і Нанта.

Проте загалом балканські справи були другорядними у французьких пріоритетах. Про це свідчить інформація, яка надходила з Парижа у Софію від болгарського дипломатичного агента Д. Станчова. За його визначенням, станом на 1908 р. МЗС Третьої республіки не проявляло активності у вирішенні проблем Південно-Східної Європи, інтерес відомства носив абстрактний характер, а французькі дипломати підтримували позицію союзників по «Сердечній угоді» [454, a. e. 37, л. 6].

Період правління урядів НЛП у 1903–1908 рр. збігся зі змінами у зовнішній стратегії Великої Британії. Перед загрозою поступової втрати міжнародного лідерства й звань «володарки морів» і «майстерні світу» країна відмовилася від традиційної для себе упродовж тривалого часу політики «блискучої ізоляції». Врегулювавши у 1904 р. суперечності з Парижем в Африці, Північній Америці, Азії і південно-західній частині Тихого океану та у 1907 р. із Санкт-Петербургом в Азії, Лондон уклав союз із континентальними державами й активізував діяльність на Балканах. Останнє могло посприяти кабінету Р. Петрова, адже створювало можливість для реалізації тактики лавірування з використанням у власних інтересах протиріч між Великою Британією і Австро-Угорщиною.

З перших днів свого перебування при владі уряд стамболівців намагався налагодити контакти з дипломатією Сполученого Королівства. У травні 1903 р. болгарський посланник в Оттоманській Порті Г. Начович під час зустрічі у Стамбулі з британським послом в Османській імперії сером Н. O’Конором висловив сподівання на плідну співпрацю з Лондоном. Британська сторона з розумінням поставилася до цього прохання. 26 липня кабінет А. Бальфура надіслав князівству пропозицію відкрити дипломатичне агентство у столиці Сполученого Королівства. 3 вересня ідею було реалізовано [497, a. e. 1911, л. 15].

Після спалаху в липні – жовтні 1903 р. збройних виступів у Македонії і Східній Фракії діалог між країнами пожвавився. Урядовці, а також відомі члени правлячої у Болгарії партії постійно обмінювалися думками та консультувалися стосовно міжнародної ситуації з тогочасним британським посланником у Софії сером Д. Б’юкененом. У бесідах впливовий дипломат, котрий доброзичливо ставився до князівства та схвалював політику стамболівців, аби вселити у співрозмовників оптимізм і віру в майбутнє, з особливою повагою згадував С. Стамболова, якого знав особисто та був високої думки про здібності болгарського державника [263, c. 17].

Під час повстання 1903 р. Лондон закликав князівство запастися терпінням, утриматися від кардинальних кроків, спробувати порозумітися зі Стамбулом та не зважати на інтриги Австро-Угорщини й Росії, обіцяючи підготувати альтернативний Мюрцштезькому проект реформ, який гарантував би Македонії реальну автономію [498, c. 157]. Втім, подібні заяви Лондона лише підштовхували Болгарію до активізації зовнішньополітичної діяльності.

Деякі ініціативи князівства не знаходили розуміння у Великої Британії. Укладання таємного союзу (1904 р.) та митної угоди (1905 р.) між Болгарією і Сербією викликало роздратування Лондона. Хоча альянс Белграда й Софії і був спрямований проти розширення австро-угорського впливу, що відповідало британським інтересам, уряд А. Бальфура негативно ставився до зближення балканських країн, розцінюючи його як результат зусиль Санкт-Петербурга. Замість пошуку порозуміння із Сербією Лондон рекомендував князівству розвивати взаємозв’язки з Румунією – тогочасним противником Росії [499, c. 136].

Упродовж правління кабінету Р. Петрова Фердинанд у 1903 і 1905 роках побував у Лондоні. В обох випадках це викликало незадоволення проросійських політичних сил, які вважали Сполучене Королівство ворогом Санкт-Петербурга. «У той час як Росія стараннями Великої Британії зазнає військових невдач на Далекому Сході, – заявляли опозиційні депутати ЗНЗ, – наш монарх відвідує Туманний Альбіон» [396, c. 126]. Стамболівці ж підтримували Фердинанда, захищаючи його він нападок опонентів. Вони наголошували на вигодах, які могла отримати Софія від співпраці з Лондоном, і серед них – дипломатичне сприяння намірам проголосити незалежність Болгарії [266, 1905, 28. ІІ].

Сподівання на допомогу Сполученого Королівства у вирішенні македонського питання уряд НЛП утратив 1907 р., коли Велика Британія, утворивши разом із Францією і Росією Антанту, почала триматися спільного курсу, в тому числі й у балканських справах. Стамболівці зустріли ці зміни насторожено, вбачаючи у них загрозу добрим взаєминам Лондона і Софії [259, 1908, 29. VII]. Проросійські ж партії реагували на зближення Великої Британії і Росії з ентузіазмом, підкреслюючи можливості, котрі відкривала ця подія для задоволення болгарських інтересів [273, 1907, 25. VIII].

Перебування при владі кабінету А. Малинова та опозиційна діяльність НЛП супроводжувалися Балканською кризою, спричиненою проголошенням 22 вересня 1908 р. незалежності Болгарії, анексією два дні потому Боснії і Герцеговини Австро-Угорщиною та приєднанням 12 жовтня острова Крит до Греції. НЛП була серед тих політичних сил, які вітали позбавлення країни статусу васала [266, 1908, 23. IX] й засуджували західноєвропейські держави, котрі не схвалювали цей акт.

23 вересня 1908 р. дипломатичний посланник Болгарії у Великій Британії Д. Станчов надіслав міністру закордонних справ і віросповідань С. Паприкову телеграму, в якій дав оцінку ставленням Лондона і Парижа до подій у князівстві. Він повідомляв, що Франція доброзичливо сприйняла проголошення Софією незалежності. Сполучене Королівство ж було незадоволене не стільки цим фактом, скільки закулісними домовленостями між Болгарією і Австро-Угорщиною, у тому числі й конфіденційним візитом Фердинанда до Відня, де той отримав запоруку в підтримці своїх намірів. Д. Станчову довелося переконувати Форин-офіс, що його країна діяла на власний розсуд, без зовнішнього тиску на неї [454, a. e. 38, л. 13]. Зусилля дипломата виявилися марними. Велика Британія негативно відреагувала на порушення статус-кво на Балканах, залишивши за собою право подальших прохолодних відносин з Болгарією. Для НЛП така позиція Лондона стала неочікуваною, що вилилося у газетних публікаціях, котрі містили з цього приводу розчарування [266, 1908, 26. IX].

Що ж стосується країн Троїстого союзу, то вони з розумінням поставилися до ініціативи Софії. Італійський сатиричний журнал «Il Papagallo» опублікував карикатуру, присвячену цій події. На ній акт 22 вересня 1908 р. представлено як відродження духу політики С. Стамболова, а Відень постає в образі основної сили, котра допомогла прагненням Болгарії [500]. У свою чергу стамболівці возвеличували роль дуалістичної імперії у проголошенні незалежності князівством. Газета «Нов век», дорікаючи чинній владі недооцінкою допомоги Відня, констатувала: «Від Австро-Угорщини теперішній Болгарії не надходить жодної загрози…, та й раніше від неї ми отримували підтримку в реалізації наших прагнень» [266, 1909, 9. І, 25. II].

А от анексію Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини члени НЛП засудили, назвавши цей акт грабіжницькою акцією, котра завдасть шкоди прагненням Болгарії. На їх думку, дуалістична імперія, позбавивши Белград надії отримати Боснію і Герцеговину, тим самим підштовхувала його до спроб загарбати Македонію та спровокувала зіткнення інтересів Болгарії і Сербії [266, 1909, 20. II]. Невдоволення стамболівців викликала також виплата Австро-Угорщиною компенсації Оттоманській Порті у розмірі 2 млн 500 тис. фунтів стерлінгів за анексовану територію. Вони вважали, що дії Відня створили небажаний для Болгарії прецедент, оскільки одразу після цього Стамбул зажадав відшкодування і від Софії, яка проголосила незалежність та відмовилася сплачувати щорічну данину. «Вчинок дуалістичної імперії, – йшлося в одній зі статей „Нов век“, – зашкодив нашим інтересам» [266, 1909, 5. I].

Хоча зв’язок між проголошенням незалежності князівства й загарбанням Боснії і Герцеговини був очевидним, НЛП розглядала ці події окремо. Намагаючись зберегти позитивний імідж Австро-Угорщини в очах громадськості, стамболівці свідомо ігнорували той факт, що під час підготовки анексії Відень заохочував Софію до зміни нею свого міжнародного статусу, адже за задумом його дипломатії ініціатива у порушенні Берлінського трактату мала належати саме Болгарії. Досягнувши першочергової цілі, імперія Габсбургів реалізувала свій замисел вже наступного дня.

Після завершення навесні 1909 р. Балканської кризи НЛП продовжувала неоднозначно ставитися до політики Австро-Угорщини. Увага партії зосереджувалася на спробах імперії залучити до табору Центральних держав балканські країни. Восени 1910 р. в одній зі статей газети «Нов век» вказувалося на зусилля Відня у формуванні турецько-румунського союзу, спрямованого проти Болгарії. Стамболівці вважали, що у такий спосіб австро-угорська дипломатія здійснювала тиск на Софію з метою схилити її до співпраці з Троїстим союзом та закликали уряд А. Малинова підтримати прагнення Відня. Вони високо оцінювали професійні якості керівника МЗС графа А. фон Еренталя, порівнюючи його з німецьким канцлером О. фон Бісмарком, проте уникали згадок про роль міністра у підготовці анексії Боснії і Герцеговини [266, 1910, 20. IX].

Розвиток взаємин з іншими великими державами викликав незадоволення стамболівців. Причину невдалої діяльності вони вбачали у недостатній компетентності й пасивності представників кабінету А. Малинова. Зокрема, затягування з підписанням консульської конвенції [497, a. e. 1911, л. 4] та угоди по екстрадиції [318, a. e. 1885, л. 2] з Німеччиною, на їх думку, було наслідком низького фахового рівня болгарських урядовців і дипломатів [266, 1910, 20. V]. Наступники С. Стамболова критикували безініціативність Софії на міжнародній арені у той час, коли сама ситуація на Балканах відкривала можливості для діалогів стосовно вирішення македонської проблеми. Молодотурецька революція та загострення вірменського питання у 1908 р. сприяли активізації переговорів з Лондоном, Парижем і Віднем про надання автономії європейським вілаєтам Османської імперії [266, 1908, 24. VII]. Однак, за визначенням членів НЛП, при демократах Болгарія перетворилася на неспроможну до захисту національних інтересів державу, яку провідні країни світу просто ігнорували [266, 1910, 5. IX].

Стамболівці продовжували демонструвати схильність до західного вектора зовнішнього курсу, що простежується у політиці пам’яті щодо їх засновника. У промові з нагоди річниці від дня смерті С. Стамболова Н. Генадієв підкреслював, що у 1886–1894 рр. Софії допомогло заступництво великих держав, які не дозволили Росії втілити в життя агресивні плани відносно Болгарії [263, c. 31].

Велика Британія і Франція підтримували розпочаті наприкінці 1910 р. переговори між Софією і Белградом з питань утворення союзу, адже такий альянс перекривав шлях Німеччині, Австро-Угорщині й Італії до Оттоманської імперії. Сербсько-болгарське зближення активізувалося під час правління уряду І. Гешова восени 1911 р., коли відбувалося італійсько-турецьке воєнне протистояння. Орієнтація кабінету «народняків» – «цанковістів» у зовнішній політиці на Париж, Лондон і Санкт-Петербург не знаходила схвалення з боку стамболівців, більшість яких закликала тримати курс на країни Троїстого союзу [266, 1911, 10. VII]. Влада ж, навпаки, робила ставку на держави Антанти, заявляючи, що зближення князівства з дуалістичною імперією за часів прем’єрства С. Стамболова не мало позитивних наслідків для Софії [273, 1912, 9. II].

У вересні 1912 р. за дипломатичного сприяння Антанти остаточно сформувалася антитурецька Балканська ліга у складі Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії. Її слід розглядати і як блок, створений для протидії розширенню впливу Відня у Південно-Східній Європі. Так, підписана 29 квітня 1912 р. сербсько-болгарська військова конвенція, котра стала доповненням попереднього міждержавного договору від 29 лютого того ж року, передбачала надання Софією допомоги Белграду у випадку агресії проти нього Австро-Угорщини [501, c. 222]. Схвальна реакція стамболівців на утворення союзу, під час якої вони не звертали увагу громадськості на роль Антанти у формуванні альянсу, була явно запізнілою. Це пояснюється тим, що переговори про створення союзу проводилися таємно, тому про них довго не було відомо широкому загалу, а кабінет І. Гешова маскував свої наміри доброзичливим ставленням до всіх великих держав.

У цей період Троїстий союз і Антанта продовжували відстоювати збереження існуючого статус-кво у Південно-Східній Європі. Велика Британія, Франція і Росія розраховували використати Балканський союз для протидії Австро-Угорщині, а Центральні держави прагнули нейтралізувати альянс як потенційно небезпечну для себе силу. При цьому кожна із сторін намагалася запобігти збройному конфлікту [457, c. 217]. Не зважаючи на домінуючі в європейських столицях настрої серед правлячих кіл, Болгарія готувалася до війни з Османською імперією. НЛП була серед політичних сил, котрі завзято ратували за її початок.

Під час воєнних дій з 26 вересня 1912 р. по 17 травня 1913 р. великі держави уважно стежили за подіями на Балканах. Країни Антанти мали намір утримати Болгарію під своїм впливом. Водночас Велика Британія і Франція, намагаючись захистити власні економічні інтереси в Османській імперії, були зацікавлені в її життєздатності як держави. Німеччина і Австро-Угорщина шукали можливості для розколу Балканського союзу, переорієнтації Болгарії на Троїстий союз та збереження територіальної цілісності Оттоманської Порти. З цією метою вони переконували Софію припинити бойові дії та підписати сепаратний мир зі Стамбулом [502, c. 89].

В деяких міжнародних питаннях, пов’язаних з Балканами, великі держави мали спільну думку. Наприклад, у їхні плани не входило завоювання болгарським військом Стамбула. В європейських столицях поблажливо відреагували на наміри Румунії отримати Південну Добруджу як компенсацію за нейтралітет у Першій Балканській війні. Таке бажання догодити Бухаресту пояснювалося прагненнями Антанти і Троїстого союзу залучити північну сусідку Болгарії у сферу свого впливу. Також всі вони, окрім Росії, виступили проти надання Сербії виходу до Адріатичного моря, підтримавши утворення незалежної Албанії. Останнє ускладнило і без того напружені взаємини між Софією і Белградом, оскільки, усвідомивши неможливість реалізації своїх планів, Сербія зажадала перегляду домовленостей з Болгарією про розподіл Македонії. На Лондонській конференції, що розпочалася 3 грудня 1912 р. та мала підбити підсумки збройного протистояння, суперечності між двома країнами проявилися у повній мірі.

Післявоєнну угоду було підписано під тиском великих держав 17 травня 1913 р. Вона передбачала встановлення болгарсько-турецького кордону у Східній Фракії по лінії Енос – Мідія. Великі держави залишили за собою прерогативу вирішення долі Албанії та островів Егейського моря, окрім Криту [478, c. 213]. Питання щодо майбутнього Македонії, яка була окупована трьома державами, залишилося відкритим. Кордони між зонами, що контролювалися Болгарією, Сербією і Грецією, не співпадали за розмірами із вказаними у союзному договорі від 29 лютого 1912 р. між Белградом і Софією. В європейських столицях так і не виробили спільної позиції щодо вказаної проблеми. Відень і Берлін заявляли про готовність підтримати Болгарію в її прагненні приєднати «безспірну зону» Македонії, чим підсилювали войовничість правлячих кіл країни. А от Лондон і Париж схиляли Белград і Софію до компромісу, проте чіткого плану, як це зробити, не мали. Британська і французька дипломатії схвально поставилися до сербських претензій, чим спричинили негативну реакцію Болгарії [416, c. 326]. Врешті-решт держави Троїстого союзу домоглися свого. 16 червня 1913 р. наступом болгарських військ на сербські позиції у Македонії без оголошення війни розпочалося міжсоюзницьке збройне протистояння, яке стало наслідком неврегульованих територіальних питань в регіоні та припинило існування Балканської ліги. Цього разу Софія наодинці протистояла недавнім союзникам.

Черговий воєнний конфлікт у Південно-Східній Європі виявився нетривалим. Новоутворений 4 липня 1913 р. уряд В. Радославова вже після двох тижнів перебування при владі запропонував перемир’я. Цей крок зумовили відчутні поразки, низький моральний дух військовослужбовців та втручання у війну Румунії і Османської імперії, котрі скористалися складним становищем Болгарії й розпочали агресію проти неї. За результатами підписаного 28 липня 1913 р. Бухарестського мирного договору між Болгарією та Румунією, Сербією, Грецією і Чорногорією царство втратило майже всю Македонію, окрім її північно-східної частини – Піринського краю, а також Південну Добруджу, що перейшла під юрисдикцію Румунії [503, c. 480]. Укладена 16 вересня Константинопольська мирна угода передбачала повернення Османській імперії частини Східної Фракії з містом Адріанополь [504, c. 224].

Під час підписання договорів Німеччина і Австро-Угорщина не забезпечили Болгарії обіцяної підтримки, а замість цього посприяли Порті приєднати до неї частину Східної Фракії. Велика Британія і Франція захищали інтереси Греції при вирішенні долі порту Кавала. Отже, у болгарської сторони були підстави звинувачувати у національній катастрофі 1913 р. і Центральні держави, і Антанту. Однак експансивні прагнення частини істеблішменту країни актуалізували пошук впливових покровителів на міжнародній арені. Військово-політичні блоки ж змагалися між собою за прихильність болгарської політичної еліти. Приєднання Софії до одного із альянсів могло стати вирішальним у їхньому протистоянні.

Пропозиції з європейських столиць провокували суперечності серед провладних і опозиційних сил країни. «Петковісти», представники яких входили до складу уряду В. Радославова, схвалювали його зовнішній курс, позиціонували себе послідовниками С. Стамболова та виступали за союз із Австро-Угорщиною. Доводячи свою правоту, вони заявляли, що держави Антанти підтримували Сербію, а тому не могли гарантувати безпеку Болгарії [266, 1914, 12. VII]. Однодумці Н. Генадієва, який 17 грудня 1913 р. залишив міністерський пост, не мали чіткої позиції щодо орієнтації Софії. Після початку 15 червня 1914 р. воєнного протистояння між Австро-Угорщиною і Сербією одні з них виступали за нейтралітет Болгарії, інші закликали готуватися до чергового конфлікту, щоправда не уточнюючи на чиєму боці [269, 1914, 15. X]. Все це вказує на невизначеність угруповання у виборі союзників.

Вже наприкінці 1914 р. Н. Генадієв почав віддавати перевагу зближенню з Антантою. Саме цей факт визначив задум царя і голови уряду задіяти політика у переговорному процесі з Італією і Францією, у той час як аналогічні діалоги проводилися з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Двостороння дипломатія відкривала для Софії можливість отримати більше преференцій від приєднання до тієї чи іншої коаліції. У січні – лютому 1915 р. лідер НЛП зі спеціальною місією побував у Римі. Основна мета цієї поїздки полягала у забезпеченні підтримки з боку нейтральної Італії у протистоянні з Грецією і Сербією навколо македонського питання. На той час королівство, яке на зламі ХІХ–ХХ ст. почало переорієнтовувати свій курс та дистанціюватися від союзників, залишалося членом Троїстого союзу, але поступово зближувалося з Францією і Великою Британією. Представники уряду А. Саландри відмовилися задовольнити прагнення Софії та через болгарського посланника порадили долучитися його країні до Антанти [402, a. e. 48, л. 61–64]. Наступним пунктом призначення лідера стамболівців став Париж, де він зустрівся з прем’єр-міністром Т. Делькассе й іншими французькими політиками, котрі також переконували Н. Генадієва у необхідності приєднання Болгарії до Франції, Великої Британії і Росії [505, c. 30].

Після двомісячного перебування за кордоном голова ЦБ НЛП представив членам уряду доповідь, в якій обґрунтував доцільність співпраці Софії з країнами Антанти. На його думку, станом на початок 1915 р. тенденція збільшення числа союзників Лондона, Санкт-Петербурга і Парижа, з урахуванням великої вірогідності приєднання Італії, Румунії і Греції, не залишала гарантій перемоги Троїстого союзу. До того ж на той час війська дуалістичної імперії застрягли на підступах до Сербії, а німецькі армійські підрозділи не могли просунутися на Західному фронті [505, c. 81]. Н. Генадієв був переконаний, що навіть за умови малоймовірного успіху Центральних держав Болгарія не матиме зиску з цього, оскільки Відень за підтримки Берліна встановить на Балканах вигідний для себе статус-кво, який суперечить болгарським інтересам. Натомість альянс з Антантою зведе до мінімуму потенційну загрозу з боку Австро-Угорщини [506, c. 69].

Іншим доцільним для Болгарії варіантом поведінки на міжнародній арені лідер НЛП вважав збереження нейтралітету. І першу, і другу версії подальших кроків розділяло чимало дипломатів і державних діячів, наприклад, Д. Станчов, який на той час служив послом у Франції та був противником участі країни у війні [454, a. e. 37, л. 2], а також «народняк» І. Гешов, «цанковіст» С. Данев і демократ А. Малинов, котрі демонстрували проантантівські настрої. Однак позиція уряду і монарха залишалася прямо протилежною.

Представники провладних сил відмічали раптовий поворот у поглядах Н. Генадієва щодо зовнішнього курсу Болгарії. «Петковісти» називали безпідставними прогнози голови ЦБ партії про перемогу Антанти у війні, заявляючи, що його стратегія поведінки визначена прагненням повернутися у міністерське крісло [266, 1915, 14. VII]. Осудили переміну в судженнях Н. Генадієва і проросійські організації. На їх думку, він продемонстрував відхід від історичних традицій НЛП, а також зневагу до пам’яті С. Стамболова, перед яким приклонялися навіть недруги [264, c. 9].

Виправдовуючи позицію свого лідера, «генадієвісти» зазначали, що кожна партія має реагувати на зміни політичної ситуації, а коли її програма й ідеологічні засади застаріли, необхідно формувати нові актуальні пропозиції суспільству [264, c. 11]. При цьому в червні – липні 1915 р. очевидною була їх невпевненість у виборі стратегії поведінки, що простежується у публікаціях газети «Воля», де час від часу висловлювалися сумніви у можливості альянсу з Антантою та містилися заклики до зближення з Німеччиною [269, 1915, 6. VI, 1. VII, 31. VII].

Наприкінці літа внаслідок запропонованих Францією, Великою Британією і Росією більш прийнятних умов союзу, а також активізації інших опозиційних сил країни «генадієвісти» остаточно визначилися зі своїми поглядами. У серпні вони долучилися до агітації за приєднання Болгарії до Антанти [269, 1915, 12. VIII]. Критикуючи курс уряду В. Радославова, прибічники Н. Генадієва разом з депутатами інших фракцій зверталися до голови уряду з проханням оприлюднити інформацію про міжнародне положення, в якому знаходилася країна, та розкрити плани Ради міністрів щодо реалізації зовнішньої політики [295, a. e. 13, л. 189a].

Та все ж влада Болгарії ставилася до переговорів з Антантою лише як до можливості виграти час та виторгувати у Берліна і Відня якомога більше преференцій. Це підтверджує лист болгарського посла у Санкт-Петербурзі М. Маджарова до В. Радославова. В ньому пропозиції Великої Британії, Франції і Росії про приєднання Софії до «Сердечної угоди» розцінюються як намагання запобігти залученню царства до Троїстого союзу. «Великі держави зацікавлені у нас менше, аніж ми в них, – наголошує дипломат, – тому всі їхні обіцянки не варто сприймати всерйоз» [295, a. e. 13, л. 193].

Проте «генадієвісти» продовжували схилятися до варіанта коаліції з Антантою, на що вказує їх причетність до «деклозіерової афери». Водночас уряд В. Радославова за підтримки «петковістів» планомірно наближався до укладання союзу з Центральними державами. Альянс було оформлено 24 серпня 1915 р. після підписання в Софії болгарсько-німецького договору і таємної угоди та болгарсько-турецької конвенції, а також того ж дня у Верхній Сілезії військової конвенції між Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією [507, c. 174].

25 серпня з метою отримання більшої підтримки у парламенті керівник уряду звернувся до лідерів фракцій правлячої коаліції, у тому числі й «генадієвістів», з проханням об’єднатися навколо влади у важкий для країни час. Прибічники Н. Генадієва, стримано відреагувавши на заклик В. Радославова, надалі вирішили зайняти неупереджену позицію у ставленні до державного зовнішнього курсу, який зводився до спільних у складі Четверного союзу дій. Підтвердженням цьому є відмова голови ЦБ НЛП приєднатися до групи проантантівських опозиційних політиків, котрі 4 вересня під час аудієнції у Фердинанда вимагали скасування домовленостей з Центральними державами [431, c. 223]. Усвідомлюючи безперспективність боротьби після запровадження цензури, необхідність єдності всіх сил у вирішальний для Болгарії момент та небезпеку внутрішніх протиріч в умовах війни, «генадієвісти» змирилися з політикою правлячої коаліції. 11 вересня розпочалась мобілізація, а вже 1 жовтня болгарське військо вторглося у Сербію. Наприкінці 1915 – упродовж 1916 рр. «генадієвісти» голосували за воєнні кредити та інші, ініційовані владою проекти. Однак це не вберегло їхнього лідера від ініційованих урядом переслідувань, судових тяжб і, зрештою, арешту.

Послідовно підтримуючи зовнішній курс Ради міністрів, «петковісти» у парламентських виступах і газетних публікаціях застосовували хвалебні епітети на адресу Німеччини і Австро-Угорщини в надії на їх сприяння Болгарії реалізувати національне об’єднання, наголошували на важливості для країни обмеження впливу Великої Британії в регіоні, підкреслювали історичне значення зближення Софії і Берліна [508, a. e. 7, л. 77]. Вони виправдовували проавстрійську політику влади, намагаючись довести правоту доктрини С. Стамболова, та стверджували, що Відень ніколи не мав на меті перетворити Софію на маріонетку, а лише прагнув позбавити її опіки Росії [459, c. 271]. «Перші роки війни підтверджують, що партнерство у складі Четверного союзу є необхідним для Болгарії» [412, a. e. 129, л. 8], – доповнював соратників Д. Петков.

Однак поступово настрої політичних еліт країни почали змінюватися. Невдачі Німеччини і Австро-Угорщини на фронтах війни спровокували пожвавлення діяльності проантантівської опозиції та зростання невдоволення діями влади деяких представників правлячих партій. 12 липня 1917 р. у зверненні до своїх сподвижників вони засудили зовнішню політику уряду В. Радославова, заявивши, що подальше його правління призведе до чергових невдач, а тому закликали віддати під суд військового трибуналу прем’єра і його приспішників, у тому числі більшість чиновників адміністративного апарату [295, a. e. 16, л. 45].

Державних діячів, які залишилися вірними уряду, теж спіткало розчарування. В них виникли підозри у небажанні Берліна і Відня виконувати умови домовленостей 1915 р. та передавати Софії контроль над усією Добруджою, оскільки німецькі армійські підрозділи тривалий час не покидали північну частину області. 6 березня 1918 р. у листі до прем’єра Д. Петков зазначав: «Я у сотий раз переконався в сумній істині, що у політиці відсутня мораль. Якщо країна відчула силу, вона стає ще більш ненажерливою, сліпою і глухою. Укладаючи угоди з Центральними державами, ми вагалися, і ці побоювання справдилися» [339, a. e. 849, л. 24].

Катастрофічне для Софії завершення 29 вересня 1918 р. Першої світової війни не дозволило реалізувати власні цілі, а також пом’якшити тяжкі умови Бухарестського договору 1913 р. Аби реабілітуватися в очах громадськості, обидва угруповання стамболівців після зречення 3 жовтня Фердинанда від престолу в усіх невдачах звинувачували монарха. «Генадієвісти» вважали причетними до краху 1918 р. і членів уряду, в тому числі й своїх опонентів-однопартійців, та критикували за залучення країни у коаліцію з Берліном і Віднем [269, 1919, 1. II]. «Петковісти» ж уникали давати оцінку політиці кабінету В. Радославова, а лише виправдовували членство Болгарії у Четверному союзі, вважаючи його інструментом протидії експансії Росії в регіоні [270, 1919, 2. V].

Члени обох угруповань з острахом і водночас з надією очікували на післявоєнний вердикт для держави. Прихильники Д. Петкова сподівалися на милість з боку Антанти, зазначаючи, що Велика Британія і Франція завжди доброзичливо ставилися до Болгарії [270, 1919, 26. IX]. Проте подібні заяви носили пропагандистський характер та мали на меті пом’якшити власну провину за національну катастрофу, яка лежала і на їхніх плечах. «Генадієвісти» ж усвідомлювали, що жодної поблажки з боку країн-переможниць Софія не отримає [269, 1919, 11. XI]. Обнародувані 27 листопада 1919 р. результати переговорів у Нейї-сюр-Сен стали для прибічників Н. Генадієва і Д. Петкова потрясінням.

В умовах загального розчарування і революційної кризи «петковісти» і «генадієвісти» займалися оновленням власних політичних засад. Перші, до того ж, схиляючись до реваншистських ідей, заявляли, що після розпаду Австро-Угорщини надійним союзником для країни є Велика Британія, в якої треба завоювати довіру та заручитися її підтримкою [270, 1918, 27. XII]. Втім поступово їх войовничі гасла вщухали. А от «генадієвісти» вважали, що у Болгарії немає іншого вибору, окрім мирних засобів розв’язання власних зовнішньополітичних проблем [269, 1919, 11. XII]. Процес утворення єдиної Націонал-ліберальної партії відбувався водночас із розробкою спільної програми, в основу якої у жовтні 1920 р. ліг принцип мирного співіснування з усіма державами [326, a. e. 103, л. 1].

Аналізуючи причини національної катастрофи 1918 р., Н. Генадієв називає їх основний чинник – факт участі країни у війні, чого можна було б уникнути, дотримуючись нейтралітету [403, c. 15]. У його спогадах про приватні розмови зі С. Стамболовим у 1894 р. міститься твердження тодішнього прем’єра, який вважав, що Болгарії, котрій рано чи пізно доведеться обирати між ворогуючими таборами (на той час Німеччиною, Австро-Угорщиною, Італією та Росією, Францією), треба зробити ставку на союз із Санкт-Петербургом і Парижем, адже Відень, маючи інтереси на Балканах, не дасть реалізувати Софії національну програму [263, c. 16]. Посилаючись на судження С. Стамболова, Н. Генадієв намагався виправдати свою позицію щодо орієнтації Болгарії у 1915 р. та аргументувати особисту правоту. До того ж ця точка зору, можливо, і не належала засновнику НЛП, а була лиш агітаційним трюком прибічників Н. Генадієва.

Отже, основним чинником, що впливав на зовнішній курс Софії, стала міжнародна ситуація, яка наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. та напередодні й під час Першої світової війни визначалася боротьбою Троїстого/Четверного союзу і Антанти. Не маючи вагомого авторитету серед інших держав, князівство/царство змушене було діяти не за власним бажанням, а залежно від обставин. Тому актуальна за часів правління С. Стамболова стратегія, спрямована на встановлення дружніх відносин з Віднем і Лондоном та обмеження впливу Санкт-Петербурга, в нових умовах втрачала актуальність. Всім партіям доводилося обирати між ідеологією і кон’юнктурою. Перебуваючи у складі уряду або в стані боротьби за владу, НЛП не завжди дотримувалася принципів, сформованих у період регентства і прем’єрства свого засновника. Однак при цьому всі свої кроки керівники партії намагалися виправдати настановами і заповітами С. Стамболова.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет