Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні


 2. Російсько-болгарські відносини



жүктеу 5.56 Mb.
бет14/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24

4. 2. Російсько-болгарські відносини

Сприяючи приходу до влади 1894 р. об’єднаної опозиції, Фердинанд розраховував на відновлення дипломатичних відносин з Росією, відсутність яких унеможливлювала його визнання монархом на міжнародній арені. Після смерті 20 жовтня 1894 р. Александра ІІІ, котрий неприязно ставився до Кобурга, уряд К. Стоїлова активізував зближення із Санкт-Петербургом. Однак імператор Ніколай ІІ не поспішав потакати прагненням Софії.

Наприкінці 1894 р. влада Болгарії намагалася переконати Росію в щирості власних намірів. У своїх публічних виступах К. Стоїлов підкреслював бажання встановити дружні зв’язки із Санкт-Петербургом. 17 грудня він з прибічниками лобіював прийняття «Закону про амністію», під дію якого підпадали політичні емігранти-«русофіли». На початку липня 1895 р. болгарська делегація на чолі з депутатом VІІІ ЗНЗ митрополитом Климентом відбула до Санкт-Петербурга. Під час зустрічі з Ніколаєм ІІ та керівником МЗС князем А. Лобановим-Ростовським обговорювалися умови відновлення дипломатичних відносин. Російська сторона запевнила, що не прагне встановлення контролю над болгарською армією та не домагатиметься позбавлення Кобурга престолу, однак висунула вимогу – син Фердинанда Борис мав бути похрещений за православним обрядом [509].

Під час візиту болгарської делегації до Санкт-Петербурга помер С. Стамболов, якого правлячі кола Росії вважали винуватцем розриву дипломатичних відносин у 1886 р. Реакція російської громадськості на цю подію була передбачуваною. Більшість періодичних видань країни назвали її закономірним результатом тиранії [510, c. 110]. Однак ліберальні видання, що не підпадали під цензуру в самодержавній імперії, на кшталт поміркованого часопису «Вестник Европы», віддали належне діяльності С. Стамболова [348, c. 101], котрий хоч і «був ворогом Росії, проте зумів зробити більше від усіх представників болгарського політикуму» [511, c. 837]. «Обезглавлена» НЛП, критикуючи перед трагічною подією зовнішній курс кабінету К. Стоїлова, на деякий час втратила активність у протистоянні планам уряду. Підтримали стамболівців «радославовісти», нагадуючи, що свого часу члени проурядової сили південноболгарські «з’єдністи» вважали не С. Стамболова перепоною на шляху відносин з Росією, а Фердинанда, якого нинішні «народняки» так захищають [271, 1895, 23. VII]. Газета «Народни права» запевняла: «Причиною загибелі попереднього прем’єра стала його внутрішня політика та зовнішній курс, направлений на обмеження впливу Санкт-Петербурга у Болгарії» [271, 1895, 25. VII]. «У розриві дипломатичних відносин винен не С. Стамболов, а Росія з її нав’язливою опікою» [271, 1895, 10. IX], – констатував орган друку.

Втім, незважаючи на загибель С. Стамболова, який упродовж тривалого періоду уособлював непримириму по відношенню до російської політики позицію, переконання, що їх поділяли його соратники, і після смерті засновника НЛП залишалися домінуючими серед армії поборників обмеження впливу Санкт-Петербурга на Софію – «русофобів», котрі бажали повернутися до влади. Учасник перевороту 1886 р. офіцер Р. Димитрієв, який на той час служив у військовому училищі Тифліса, у листі до громадсько-політичного діяча і «русофіла» М. Маджарова у жовтні 1895 р. виклав власну точку зору стосовно ситуації в князівстві та перспектив розвитку російсько-болгарських взаємин. Він повідомив, що не збирається повертатися на батьківщину, оскільки у нього немає гарантій щодо особистої безпеки. На його думку, хоча С. Стамболова й не стало, його ідеї продовжували жити, а такі ревнителі зміцнення монархії в Болгарії, як В. Радославов та його однодумці, схильні проводити аналогічну стамболівській політику терору проти інакомислячих. До того ж і очолювана ним організація, і НЛП у будь-який момент могли знову прийти до влади [512, a. e. 183, л. 1–4].

І все ж кабінет «народняків» докладав зусилля для налагодження відносин із Санкт-Петербургом, розпочавши інформаційну кампанію із забезпечення позитивного іміджу Росії серед громадян. Апелюючи до «русофільськи» налаштованого населення та посилаючись на одну із публікацій газети «Свобода» [265, 1899, 31. VIII], проурядове видання «Мир» запевняло, що С. Стамболов намагався заборонити вшановування пам’яті царя-визволителя й дозволяв собі некоректні висловлювання на адресу Санкт-Петербурга [273, 1895, 21. IX]. Такій політиці НЛП чинна влада протиставляла своє доброзичливе ставлення до Росії.

19 жовтня 1895 р. парламентська більшість VIII ЗНЗ підтримала зміну конфесійної належності спадкоємця болгарського престолу [513, c. 43]. У січні 1896 р. князь оприлюднив маніфест, в якому оголосив дату проведення релігійного обряду за канонами православної церкви, а 2 лютого у присутності представників Росії відбувся акт, котрий став важливим кроком Болгарії на шляху до нормалізації взаємин із Санкт-Петербургом. Місяць потому Порта, а згодом і держави-гаранти берлінського статус-кво визнали Фердинанда князем.

Відновлення російсько-болгарських відносин сприяло змінам у зовнішній діяльності Софії: була ліквідована міжнародна ізоляція країни, збільшилася кількість її дипломатичних представництв за кордоном. Однак стамболівці скептично ставитися до успіхів кабінету-міністрів. Вони засуджували поступливість Болгарії вимогам Санкт-Петербурга, заявляючи, що догоджання Росії негативно позначиться на взаєминах князівства з іншими державами, а також підкреслювали, що з моменту відновлення дипломатичних відносин із Санкт-Петербургом російські дипломати робили все, аби «налаштувати султана і європейські держави проти Софії та змусити її йти на поступки в емігрантському питанні» [265, 1897, 19. XІІ]. «Народняки» звинувачували НЛП в упередженому ставленні до Росії, стверджуючи, що її члени безпідставно вважають зовнішню політику Санкт-Петербурга антиболгарською [273, 1897, 2. IV]. Вони підкреслювали важливість відновлення цих відносин, нагадуючи, що попередній голова уряду мав можливості для їх налагодження та забезпечення міжнародного визнання Кобурга князем, але в угоду власним амбіціям і бажанню тримати громадян у страху перед загрозою з боку Санкт-Петербурга нічого не робив заради нормалізації міждержавних взаємозв’язків [273, 1898, 1. X].

У самій Росії звістки про визнання Фердинанда монархом та відновлення відносин з князівством були зустрінуті неоднозначно. Факт примирення оцінювався позитивно, але лунали і припущення, що правитель Болгарії вирішив порозумітися з Росією з кон’юнктурних міркувань, прагнучи міжнародної легітимізації. Натомість він навряд чи наважиться змінити орієнтацію Софії на Австро-Угорщину. Столична газета «Новое время» писала: «Дай Боже Росії менше приятелів таких, як Фердинанд, і більше ворогів, подібних Стамболову», визнаючи, що колишній болгарський прем’єр-міністр «був набагато щирішим у своїх проявах та більш відвертим у відносинах із зовнішнім світом» [263, c. 17].

Наприкінці ХІХ ст. політика Санкт-Петербурга була спрямована на збереження встановленого Берлінським трактатом порядку на Балканах. Коли у квітні 1897 р. розпочалася греко-турецька війна, російська дипломатія рекомендувала Болгарії зберігати нейтралітет та дистанціюватися від військових альянсів. Така позиція, а також чітке виконання кабінетом К. Стоїлова настанов Росії, викликали незадоволення стамболівців. Вони вимагали від влади рішучих дій по відношенню до Стамбула, нехтуючи інструкціями Санкт-Петербурга, як це робив свого часу С. Стамболов [265, 1897, 4. V]. Ще більше роздратування НЛП спричинили амністія (21 грудня 1896 р.) та відновлення на службі (22 січня 1898 р.) офіцерів-учасників державного перевороту 1886 р. На думку стамболівців, це створювало загрозу державній безпеці, адже вказані військовослужбовці залишалися агентами впливу Росії [265, 1898, 12. II].

Діяльність уряду С. Стамболова продовжувала позначатися на болгарсько-російських взаєминах. Незважаючи на відновлення дипломатичних відносин, сторони насторожено і з підозрою ставилися одна до одної. Кабінет К. Стоїлова намагався повернути втрачену довіру Санкт-Петербурга та одночасно не зруйнувати партнерські стратегічні стосунки з іншими великими державами.

У січні 1899 р. стамболівці повернулися до влади. Програма коаліційного уряду Д. Грекова одним із основних пунктів передбачала забезпечення добрих відносин з Росією [266, 1899, 6. III], що було умовою князя для отримання політичними силами місць біля державного керма. Критичні зауваження преси НЛП щодо зовнішнього курсу Санкт-Петербурга змінилися доброзичливою по відношенню до нього риторикою [265, 1899, 2. II; 266, 1899, 12. III]. Однак опозиція не вірила деклараціям уряду, знаючи Д. Грекова як послідовника С. Стамболова, та висловлювала занепокоєння долею подальших болгарсько-російських відносин [273, 1899, 23. I; 275, 1899, 1. IV]. Щоб не бентежити російську сторону, в уяві якої НЛП сприймалася наступницею політики свого засновника, Фердинанд завірив її дипломатів, що новий уряд не слідуватиме «русофобським» традиціям та не змінить курс попереднього кабінету.

20 січня 1899 р. Д. Греков під час зустрічі з главою російської місії Г. Бахметьєвим заявив про готовність болгарської влади зміцнювати двосторонні відносини. Ці запевнення мали конкретну мету та створили очікуваний ефект. Зі змісту надісланого Г. Бахметьєвим у Санкт-Петербург донесення видно, що дипломатичний агент не сумнівався у щирості слів Д. Грекова, довіряв йому та був переконаний у реальності більш тісних взаємин із Софією [495, c. 229].

8 серпня 1899 р. для ознайомлення зі станом болгарських збройних сил до столиці князівства прибула делегація на чолі з начальником штабу 1-ї піхотної дивізії Петербурзького військового округу полковником Н. Єпанчиним. Побувавши в двадцяти гарнізонах країни та на спеціально організованих маневрах армійських підрозділів, із поїздки вона повернулася з доказами лояльності до Росії Фердинанда, Д. Грекова і військового міністра С. Паприкова [514, c. 101].

У процесі налагодження відносин князівству вдалось заручитися підтримкою Санкт-Петербурга в питанні щодо участі делегації офіційної Софії у 1-й мирній конференції в місті Гаага 6 травня – 17 липня 1899 р. Як васал Порти, балканська країна не сподівалася на представництво у міжнародному форумі, однак завдяки сприянню керівника МЗС Росії графа М. Муравйова-Віленського і клопотанням посла у Стамбулі І. Зинов’єва Порта дозволила Софії направити своїх делегатів до Гааги, де вони нарівні з іншими посланцями із 25 держав світу голосували за прийняття конвенцій і декларацій про закони та звичаї війни, а також за включення їх до норм міжнародного права [515, c. 116].

Відставка кабінету Д. Грекова у жовтні 1899 р. не вплинула на курс Болгарії з відновлення відносин із Санкт-Петербургом. Новий уряд очолив «радославовіст» Т. Іванчов – людина, котра хоч і належала до однієї з «русофобських» партій, та все ж, як і тогочасний лідер НЛП, не мала репутації затятого противника Росії. Передусім влада вирішила відрядити чергову делегацію до Санкт-Петербурга на чолі з військовим міністром С. Паприковим для з’ясування позицій партнера по переговорах стосовно можливості укладання спрямованої проти Порти конвенції. Однак глава Військового міністерства Росії А. Куропаткін і керівник МЗС М. Муравйов-Віленський не підтримали цю ініціативу, заявивши, що Санкт-Петербург найближчим часом не планує активних дій на Балканах [495, c. 274].

Незважаючи на продовження кабінетом Т. Іванчова політики своїх попередників, стамболівці критикували його діяльність, звинувачуючи у пасивності. «Країна сьогодні не може розраховувати на симпатії та підтримку з боку великих сил; вона також втратила можливість захищати власні інтереси перед сусідніми державами» [266, 1900, 26. X], – характеризувала тогочасне становище Болгарії газета «Нов век». Хоча НЛП і перебувала в опозиції, її опоненти, за винятком провладних «радославовістів», вважаючи політичну силу «русофобською» організацією, використовували це поняття для дискредитації партії в очах громадян. «Цанковісти» поширювали інформацію, що С. Стамболов у свою бутність прем’єром самовдоволено заявляв: «Я зумів віддалити князівство від Росії на 50 років» [275, 1900, 31. XII], а демократи нагадували: «Упродовж восьми років НЛП, приховуючи власні прорахунки, переконувала громадськість, що Росія винна в усіх бідах Болгарії» [277, 1901, 7. II].

Ще більш негативно стамболівці оцінювали зовнішній курс новоутвореного у лютому 1901 р. коаліційного уряду П. Каравелова, який віддавав перевагу зближенню з Росією. Саме у цьому НЛП вбачала небезпеку для Болгарії. З нагоди візиту Великого князя Александра Михайловича у Варну та влаштування з цього приводу урочистостей стамболівці підкреслювали, що з приходом до влади демократів і «цанковістів» політикою Софії почали управляти російські дипломати, котрі не приховували своїх антиболгарських настроїв, адже для Санкт-Петербурга князівство стало непріоритетним союзником на Балканах, а місце його фаворита зайняла Сербія [266, 1901, 20. VI]. У відповідь «цанковісти» стверджували: «Стамболов і його соратники використовували уявну загрозу з боку Росії з метою встановлення в Болгарії тиранії; нині їх послідовники намагаються знову застосовувати цей прийом» [275, 1901, 5. VIІ].

Наступний кабінет С. Данева продовжував тримати проросійський курс. У квітні 1902 р. прем’єр прибув до Санкт-Петербурга, сподіваючись на сприяння імперії у наданні Болгарії кредиту французькими банками та плануючи обговорити можливість підписання військової конвенції. Сторони досягли порозуміння у першому питанні. Завдяки посередництву Росії влітку князівство отримало позику на більш прийнятних умовах, аніж 1901 р. В обмін Санкт-Петербург розраховував на поступки з боку Софії. Одним із основних прагнень Росії на Балканах було створення спрямованого проти Австро-Угорщини сербсько-болгарського союзу. Однак на шляху до зближення князівства з Белградом залишалася македонська проблема. Російська дипломатія сподівалася, що розмежування області на сфери впливу задовольнить кожну зі сторін.

У процесі реалізації свого задуму Санкт-Петербург чинив тиск на Болгарію, змушуючи її не противитися призначенню митрополитом у Скоп’є сербського архімандрита Фірміліана, в результаті чого у травні 1902 р. болгарська влада змирилася з введенням серба на митрополичий престол [516, c. 201]. Її поступливість інтересам Росії збурила хвилю критики з боку стамболівців, які вважали неприпустимою покірну згоду Софії на розширення впливу Белграда у Македонії: «„Русофільство“ – головний козир політики уряду; „цанковісти“ присвоїли його й тепер говорять від імені російського царя, приховуючи за цими лаштунками власну апатію» [266, 1902, 29. III].

Втім, незважаючи на критику, кабінет С. Данева продовжував зближення із Санкт-Петербургом. 31 травня 1902 р. під час офіційного візиту князя, голови уряду і військового міністра Болгарії до столиці Росії відбулося підписання військової конвенції, котра розглядалася сторонами як контрзахід вересневій 1900 р. угоді Австро-Угорщини з Румунією. У ній прописувалися спільні дії Софії і Санкт-Петербурга у разі війни з Віднем, Бухарестом або Троїстим союзом. Вразливим місцем для критики став пункт, згідно з яким у випадку війни збройні сили князівства підпорядковувалися російському командуванню [415, c. 81]. Факт підписання і зміст військової конвенції трималися у таємниці від громадськості Болгарії та міжнародної спільноти, адже звістка про неї могла викликати невдоволення з боку опозиційних партій, а також роздратування Австро-Угорщини і Румунії, загостривши ситуацію на Балканах.

Подальша політика кабінету С. Данева по відношенню до Росії демонструвала відхід від стамболівської традиції розбудови взаємин із Санкт-Петербургом, узвичаєне ставлення до якого, укорінившись, побутувало у Болгарії протягом тривалого часу та підтримувалося НЛП. Це ілюструють масові святкування 25-ї річниці визволення болгарського народу від османського панування у вересні 1902 р. Для участі в урочистостях до країни прибула російська делегація ветеранів війни 1877–1878 рр. Свята супроводжувалися інформаційною кампанією газети «България», котра не оминула згадки про правління С. Стамболова, підкреслюючи, що упродовж 1886–1894 рр. стамболівці применшували історичне значення боїв на Шипці [275, 1902, 19. IX].

Послідовники колишнього регента і прем’єр-міністра з невдоволенням сприймали прояви зближення між Софією і Санкт-Петербургом, вбачаючи у них загрозу існуванню болгарської державності. Упродовж квітня 1903 р. газета «Нов век» підкреслювала невтішні підсумки налагодження відносин з Росією, констатуючи незацікавленість і бездіяльність Санкт-Петербурга у вирішенні на користь Софії македонської проблеми та у зміцненні суверенітету князівства шляхом проголошення його незалежності від Османської імперії [266, 1903, 18. IV, 20. IV]. Провладна ж «България», називаючи засновника НЛП винуватцем розриву двосторонніх взаємин, доводила хибність доктрини С. Стамболова, запитуючи у читачів: «Якщо Росія ворог, то чому прибічників зближення з нею стає все більше?» [275, 1902, 12. XI]. А от демократи, ставши на бік НЛП, з цього приводу зазначали: «Без хвалебних од про те, хто і як боровся проти „русофобів“, не було б у Болгарії ніякого „режиму Стамболова“» [277, 1902, 20. XI].

Повернення стамболівців до влади 5 травня 1903 р. не привело до змін у двосторонніх відносинах. Санкт-Петербург продовжував впливати на зовнішній курс Софії. Після спалаху в серпні Іллінденсько-Преображенського повстання у Македонії і Фракії російський уряд рекомендував князівству утриматися від втручання у ситуацію та не підтримувати революціонерів з причини власної неготовності допомогти Софії у збройному протистоянні з Портою. У свою чергу кабінет Р. Петрова продовжував декларувати бажання співпрацювати із Санкт-Петербургом. Більшість представників НЛП у законодавчому і виконавчому органах влади упродовж 1903–1906 рр. демонстрували толерантне ставлення до Санкт-Петербурга, підкреслюючи вдячність болгар за її допомогу в боротьбі проти османського панування та наголошуючи на прагненні розвивати братні стосунки між слов’янськими народами. Напрям такій риториці задавав лідер стамболівців Д. Петков, який запевняв, що Росія не залишить Болгарію у складні часи та буде підтримувати її на міжнародній арені [396, c. 321]. Лише деякі депутати парламентської фракції НЛП час від часу нагадували народним обранцям про події 1886 р. та застерігали про небезпеку їх повторення, посилаючись на твердження С. Стамболова стосовно існування постійної загрози перетворення князівства на російську провінцію [455, c. 320].

Значний внесок у зміцнення відносин між країнами зробив російський дипломатичний агент у Болгарії Г. Бахметьєв, який зустрічався з Фердинандом і Д. Петковим, переконуючи монарха і лідера правлячої партії у доброзичливості Санкт-Петербурга та відсутності намірів позбавити Болгарію державності [517, c. 50]. Загалом у МЗС Росії були задоволені розвитком взаємин. Про це свідчить звіт відомства про виконану роботу за 1903 р., де зазначається, що після відставки проросійського уряду С. Данева зовнішній курс країни з приходом до влади НЛП не змінився [333, д. 134, л. 27]. А от болгарська опозиція не вірила у щирість стамболівських намірів у цьому питанні, тобто у відхід партії від принципів свого засновника, який вбачав у Росії ворога [277, 1905, 8. I].

Отже, під впливом міжнародної кон’юнктури НЛП змінила власне бачення розбудови взаємин із Санкт-Петербургом та не лише декларувала, а й робила конкретні кроки в напрямі їх зміцнення. Це суперечило її риториці у період прем’єрства С. Стамболова за відсутності дипломатичних відносин між країнами.

Напередодні й під час російсько-японської війни 1904–1905 рр. проурядовий орган друку публікував статті, в яких висловлювалася підтримка на адресу армії і флоту Росії та упевненість в її перемозі у протистоянні на Далекому Сході, а також надія, що після успіху в протиборстві з острівною державою Санкт-Петербург повернеться до балканських справ [266, 1904, 4. II].

З початком війни на Далекому Сході у Болгарії виник рух з набору добровольців для підтримки російських військ. Тільки у лютому 1904 р. таких нараховувалося майже 450 осіб. За ініціативи князя і Ради міністрів Болгарський червоний хрест організував серед громадськості акцію допомоги, в результаті якої вдалося зібрати 30 тис. левів, купити похідний шпиталь на 30 ліжко-місць та разом із десятьма членами медперсоналу відправити у Росію, а до кінця року за нові пожертвування і державні кошти поповнити лікувальний заклад ще на 70 ліжко-місць [518, c. 50]. Російське ж командування допустило в місця бойових зіткнень болгарську військову місію з метою отримання досвіду, необхідного для підвищення боєздатності підрозділів, а військові училища Росії збільшили прийом громадян князівства для підготовки кадрових офіцерів [519, c. 177].

Провладна газета з прикрістю констатувала невдалий для Санкт-Петербурга результат протистояння з Японією [266, 1905, 2. III], проте жодного натяку на можливість зміни зовнішньополітичної орієнтації в її статтях не спостерігалося. На початку 1905 р. кабінет Р. Петрова засудив січневі протести у Санкт-Петербурзі, що стало увертюрою до революційних подій 1905–1907 рр. у Росії, та упродовж зазначеного періоду через дипломатичних представників висловлював підтримку династії Романових і особисто Ніколаю ІІ. Наступники С. Стамболова все ще сподівалися на сприяння Санкт-Петербурга вирішенню македонської проблеми, але з кожним днем їх надії танули. Вже наприкінці 1905 р. стало очевидним – виснажена війною і революцією Росія не активізуватиме дії на Балканах. Серед членів правлячої партії назрівало розчарування.

Небажання Санкт-Петербурга сприяти імплементації міжнародно-правових норм у Македонії позначалося на двосторонніх взаєминах. З точки зору російської дипломатії, у Софії не було підстав вимагати подальших реформ, адже реалізація Мюрцштезької програми забезпечила «моралізацію управління», а грецькі й сербські четники переслідувалися османською владою [520, c. 71]. Подібні заяви переконували болгарський уряд у неможливості заручитися підтримкою Росії.

Упродовж 1906 р. відносини між країнами не покращилися. Спроби Російської імперії налагодити співпрацю з князівством у військовій сфері зустріли спротив. Коли наприкінці року Головне управління Генштабу Росії почало обговорювати можливість реорганізації болгарського війська, кабінет Д. Петкова, прислухавшись до застережень дипломатичного агента у Санкт-Петербурзі Д. Станчова [454, a. e. 24, л. 122], розцінив це як спробу зробити підконтрольними збройні сили князівства та не дав згоду на прокладання підводного телеграфного кабелю між Севастополем і Варною, що передбачалося військовою конвенцією 1902 р. На початку 1907 р. уряд стамболівців відмовився від закупівлі боєприпасів у Росії, віддавши перевагу більш сучасним, хоча й дорожчим аналогам німецької компанії «Friedrich Krupp». Дії болгарської влади викликали незадоволення Санкт-Петербурга, проте керівник МЗС Російської імперії А. Ізвольський, як стверджував член уряду Н. Генадієв, доброзичливо ставився до Болгарії та з пошаною згадував С. Стамболова у приватних розмовах, визнаючи, що засновник НЛП був противником орієнтації на Росію, але залишався патріотом і видатним державником [263, c. 17]. Міністр намагався переконати уряд Болгарії у намірах Санкт-Петербурга розвивати співпрацю з князівством. У січні 1907 р. після його зустрічі з болгарським дипломатичним агентом С. Паприковим останній надіслав у Софію звіт із запевненнями, що Росія сприятиме встановленню автономії у Македонії [454, a. e. 15, л. 26].

Незважаючи на виникнення протиріч у відносинах між країнами, російсько-болгарське співробітництво продовжувалося. Завдяки підтримці Санкт-Петербурга 2 червня – 5 жовтня 1907 р. делегація князівства знову на правах представника незалежної держави взяла участь у 2-й мирній конференції в Гаазі та нарівні з іншими делегатами із 42 країн світу зробила внесок у розробку й прийняття конвенцій і декларацій до норм міжнародного права [521, c. 57]. Наприкінці літа у Болгарії були влаштовані урочистості з нагоди подій 30-річної давнини, коли на її території проходили найважливіші бої російсько-турецької війни 1877–1878 рр., під час яких загинули тисячі болгарських ополченців і російських солдат. У присутності почесних гостей з Росії 30 серпня в Софії відбулось освячення пам’ятника Александру ІІ, а в місцях, де точилися жорстокі сутички, було відкрито монументи та музеї бойової слави. Урочистості супроводжувалися промовами членів НЛП з демонстрацією братерських почуттів по відношенню до Росії, висловлюваннями побажань зближення між державами та запевненнями, що у Болгарії немає «русофобів» [266, 1907, 27. VIII].

Урочисті заходи посприяли пом’якшенню протиріч між Софією і Санкт-Петербургом. На момент відставки кабінету П. Гудева у січні 1908 р. двосторонні відносини носили дружній характер. Проте залишалася проблема, яка негативно впливала на взаємини – це послідовна позиція Санкт-Петербурга, направлена на підтримку існуючого статус-кво на Балканах, що не влаштовувало Софію.

Перейшовши в опозицію до кабінету міністрів на чолі з А. Малиновим, НЛП продовжувала схилятися до зміцнення російсько-болгарських відносин. У лютому 1908 р. Н. Генадієв побував у Санкт-Петербурзі, де намагався довідатися про плани на майбутнє правлячих кіл імперії щодо балканських справ. Упродовж десятиденного перебування у столиці Росії він зустрічався з А. Ізвольським, іншими міністрами та відомими політичними діячами. Висновок, що його зробив лідер НЛП після поїздки, був передбачуваним – Санкт-Петербург не прагнув воювати та радив Софії не провокувати конфліктів. Подальші зусилля болгарської влади, спрямовані на переконання Росії в необхідності посилення тиску на Порту для активізації реформ у Македонії, виявилися марними [74, c. 137].

Пасивна позиція Санкт-Петербурга розчаровувала представників НЛП, що позначалося на риториці їхніх парламентських виступів і газетних публікацій. У статтях газети «Нов век» упродовж квітня 1908 р. вказувалося, що саме намагання Росії підтримувати берлінський статус-кво спричинило погіршення відносин між державами, адже бездіяльність імперії болісно сприймалася громадськістю князівства [266, 1908, 9. IV, 22. IV].

Реакція Росії на осінні події 1908 р., коли була проголошена незалежність Болгарії, посилила невдоволення стамболівців зовнішньою політикою визволительки. 22 вересня дипломатичний агент у Санкт-Петербурзі Д. Цоков оповістив Міністерство закордонних справ і віросповідань про офіційну позицію імперії стосовно зазначеного факту: «Болгарія потрапила у тенета Австро-Угорщини; великою помилкою є сьогоднішній акт, оскільки він зашкодить слов’янським інтересам на Балканах». Водночас дипломат висловив упевненість, що Санкт-Петербург обов’язково підтримає Софію [454, a. e. 37, л. 38]. У відповідь на звинувачення Росії в тому, що Софія своїми діями поставила під загрозу прагнення християнського населення Македонії і Фракії, газета «Нов век» зазначала: «А ми хіба не слов’яни? Немає загальнослов’янських інтересів, натомість окремо існують російські, польські, болгарські… Наша країна захистила власні, не посягнувши на сербські або чиїсь інші» [266, 1908, 7. XI].

Своїх недавніх соратників підтримали пловдивські стамболівці, які після обрання Н. Генадієва головою ЦБ фактично виокремилися у самостійне угруповання на чолі з І. Андоновим та позиціонували себе організацією істинних послідовників С. Стамболова. Нагадуючи про минулі часи, їхня газета «6 септември» звинувачувала Санкт-Петербург у намірах окупувати Болгарію та перетворити князівство на Задунайську губернію [267, 1908, 26. VII].

У лютому 1909 р. Росія все ж визнала незалежність Болгарії, запропонувавши фінансову допомогу у вирішенні проблеми її заборгованості перед Османською імперією. Санкт-Петербург відмовлявся від 500 млн франків, що їх мала сплатити йому Порта як контрибуцію за результатами війни 1877–1878 рр., а Стамбул не претендував на компенсацію за Східнорумелійську залізницю, переклавши заборгованості Софії у розмірі 125 млн франків на Росію, котра скоротила розмір фінансових зобов’язань Болгарії до 22 млн франків та встановила пільгові умови їх виплати з розстрочкою на 75 років [451, c. 125]. Стамболівці розцінили цей жест як спробу поставити царство у залежність, адже після анексії Віднем Боснії і Герцеговини Росія мала на меті зміцнити позиції в регіоні шляхом залучення до своєї орбіти Белграда і Софії, тому закликали Фердинанда відмовитися від пропозиції Санкт-Петербурга [266, 1909, 9. II].

Водночас НЛП критикувала уряд А. Малинова за бездіяльність: «Поки Османська і Російська імперії узгоджують питання щодо незалежності Болгарії, кабінет демократів смиренно очікує результату» [266, 1909, 20. III]. Коли наприкінці 1909 р. були вирішені основні аспекти проблеми, стамболівці знову зайняли непримириму по відношенню до Росії позицію. На шпальтах «Нов век» ними обговорювалися економічні й політичні втрати, яких зазнала Софія внаслідок зближення із Санкт-Петербургом [266, 1910, 3. II, 15. II]. Вони виступали проти проросійського курсу, котрий, на їх думку, суперечив цілям і завданням Софії на міжнародній арені, ратували за необхідність самостійної політики, визначеної національними інтересами [521, c. 124], стверджуючи, що саме таку політику реалізовував свого часу засновник НЛП, намагаючись протистояти імперським прагненням Санкт-Петербурга [260, c. 32, 284].

В лютому 1910 р. Фердинанд побував у столиці Російської імперії. Висвітлюючи подію у пресі, стамболівці висловлювали занепокоєння можливим розвитком більш тісного взаємозв’язку між країнами та намагалися переконати уряд А. Малинова у безперспективності співпраці з Росією [266, 1910, 3. II, 15. II].

На той час у Санкт-Петербурзі серед правлячих кіл обговорювалося створення Балканського союзу, який мав протистояти експансії Австро-Угорщини та виступати противагою Османській імперії. Члени НЛП не підтримували його заснування, адже альянс із Сербією і Грецією не міг гарантувати вирішення на користь Софії македонської і фракійської проблем. Стамболівці вбачали в сусідніх країнах конкурентів Болгарії у боротьбі за території європейських вілаєтів Порти. Вони не вірили у щирість намірів Санкт-Петербурга, під егідою якого формувався блок, а в не зафіксованих письмово попередніх таємних російсько-австрійських домовленостях 2 вересня 1908 р. вбачали закулісну угоду між імперіями про розподіл впливу в Південно-Східній Європі, згідно з якою Болгарія потрапляла у сферу інтересів Санкт-Петербурга.

Позиція НЛП склалася внаслідок підозр, що після анексії Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини, населеної сербами і хорватами, Санкт-Петербург буде підтримувати прагнення Белграда розширити територію шляхом приєднання Македонії. Через це, на думку стамболівців, Росія стримувала Болгарію від активних дій у питанні розв’язання македонської проблеми. Послідовники С. Стамболова засуджували зовнішній курс русофільського кабінету А. Малинова: «Під час правління демократів Софія перетворилася на мовчазного спостерігача за тим, як Санкт-Петербург сприяє втіленню в життя великосербських ідеалів за рахунок Македонії, обіцяної Белграду у вигляді компенсації за втрату Боснії і Герцеговини» [508, a. e. 7, л. 16]. Саме тому члени НЛП негативно ставилися до всіляких спроб Російської імперії зблизити Болгарію з Сербією: не підтримували ідею проведення 1910 р. Слов’янського конгресу в Софії, взаємні візити політиків, обмін культурними делегаціями [524, c. 102]. Їхній лідер Н. Генадієв нагадував громадськості, що у період прем’єрства С. Стамболова Росія декілька разів намагалася здійснити державний переворот у Болгарії, що вірогідність війни між країнами тоді була доволі високою [263, c. 31].

Новопризначена 16 березня 1911 р. коаліційна Рада міністрів на чолі з І. Гешовим взяла курс на заснування під егідою Росії Балканського союзу, котрий шляхом застосування сили мав покінчити з домінуванням Османської імперії на Балканах. Стамболівці продовжували демонструвати негативне ставлення до взаємовідносин між Софією і Санкт-Петербургом, хоча на процес формування альянсу реагували пасивно, що пояснюється цілковитою утаємниченістю переговорів, зміст яких приховувався від широкого загалу [524, c. 102].

Перебуваючи в опозиції упродовж 1908–1912 рр., НЛП відстоювала запропоновану свого часу С. Стамболовим концепцію розбудови взаємин із Санкт-Петербургом. Повернення до принципів, що їх пропагував засновник НЛП, пояснювалося розчаруванням пасивністю Санкт-Петербурга у справі розв’язання проблеми слов’янського населення європейських вілаєтів Оттоманської Порти, а також активною співпрацею Російської імперії з Сербією – одним із конкурентів Болгарії в боротьбі за вплив у Македонії.

Зовнішня політика кабінету І. Гешова зводилася до ведення переговорів із сусідніми державами про створення антитурецького воєнно-політичного блоку [360, c. 26]. Складний діалог між Болгарією, Сербією, Грецією і Чорногорією відбувався за посередництва Росії. Ключовим досягненням Санкт-Петербурга у переговорах став сербсько-болгарський компроміс по Македонії 29 лютого 1912 року [501, c. 220–222]. Офіційна Софія пішла на поступки Белграду тільки після отримання запевнень від російської сторони щодо її клопотань перед Францією про надання Болгарії позики у розмірі 200 млн франків. Напередодні війн у вирі патріотичного піднесення й антитурецької пропаганди стамболівці воліли не акцентувати увагу громадськості на ролі Санкт-Петербурга у формуванні Балканського союзу та на очевидному факті, що цей вигідний Росії альянс був націлений не лише проти Порти, а й проти Австро-Угорщини.

У 1912–1913 рр. Санкт-Петербург активізував політику на Балканах. Коли під час воєнних дій Румунія виступила з вимогою передачі їй Південної Добруджі як компенсації за нейтралітет у Першій Балканській війні, Росія, котра розраховувала залучити Бухарест до табору Антанти, не заперечувала такої можливості. Вона також сприяла якнайшвидшому підписанню Лондонського миру (17 травня 1913 р.), виступала посередником у суперечках між Болгарією, Грецією і Сербією навколо питання про розподіл Македонії, докладаючи зусилля зі збереження військово-політичного блоку від розпаду. Знайшли розуміння з боку Санкт-Петербурга і прагнення Белграда переглянути таємні доповнення договору 1912 р. з Софією щодо розмежування македонських земель [525, c. 230].

Така позиція викликала обурення серед стамболівців. Під час Другої Балканської війни вони не приховували негативного ставлення до Росії. До того ж, протистояння з учорашніми союзниками обернулося для Болгарії катастрофою. Звинувачуючи у всіх негараздах уряд «народняків» і «цанковістів», іншою причиною фіаско НЛП називала політику Санкт-Петербурга, який підтримував Белград в його намірах приєднати якомога більшу частину Македонії, та не бажав поступатися «власними інтересами заради болгарських національних інтересів» [269, 1913, 18. VI]. Стамболівці застерігали, що врешті-решт болгари розчаруються таким ставленням Росії та відвернуться від неї [269, 1913, 16. X]. Популяризуючи невдоволення діями Санкт-Петербурга, 23 червня 1913 р. Н. Генадієв, В. Радославов і Д. Тончев надіслали царю листа із закликом шукати підтримку в Австро-Угорщини – конкурента Росії на Балканах [521, с. 141].

Повернувшись 4 липня 1913 р. до влади у складі кабінету В. Радославова, стамболівці продовжували пропагувати курс на конфронтацію з Росією. Однак Перша світова війна змінила переконання членів партії. Якщо прихильники Д. Петкова і надалі позиціонували себе противниками розширення впливу Санкт-Петербурга в регіоні, то прибічники Н. Генадієва, який наприкінці року припинив членство в уряді, вже не були такими одностайними. На початковому етапі воєнних дій в Європі лідер НЛП і його сподвижники виступали за збереження проголошеного Болгарією нейтралітету «доти, доки їй ніщо не загрожуватиме», але вже у листопаді 1914 р. голова ЦБ партії заявив: «У будь-який момент наші інтереси ми можемо узгодити з інтересами Росії» [526, c. 278]. «Зближення Софії з Антантою та її участь у війні на боці цього блоку можливі у тому випадку, якщо Болгарія хоче менше жертв» [526, c. 279], – уточнював свої слова Н. Генадієв.

Висловлювання лідера НЛП «петковісти» одразу ж розцінили як зраду традиційній ідеології партії, котра з часів С. Стамболова залишалася противницею російської політики. Це був привід для дискредитації голови ЦБ. Проти нього розгорнулась інформаційна кампанія: публікувалися компрометуючі статті у газеті «Нов век»; розповсюджувалася надрукована брошура [426].

Тиск з боку опонентів не вплинув на переконання «генадієвістів». Після завершення наприкінці лютого 1915 р. ініційованої болгарською владою місії лідера НЛП у Римі й Парижі ним була підготовлена доповідь, в якій Н. Генадієв висловив упевненість, що жоден болгарин не може уявити себе учасником воєнних дій проти Росії, адже покоління, яке брало участь у визвольній війні, ще живе, а тому не допустить збройного протистояння між слов’янськими народами [506, c. 53]. «Петковісти» не забарилися з відповіддю, заявивши про зраду «генадієвістів» партійним принципам та перехід до табору «русофілів».

«Народняки», «цанковісти» і демократи теж виступали за проантантівську орієнтацію Софії. Їхній вибір не в останню чергу визначався тим, що серед членів воєнно-політичного блоку була Росія, якій симпатизувала більшість населення країни [299, a. e. 186, л. 3]. Провладні ж «радославовісти» і «тончевісти» агітували за зближення з Центральними державами, створюючи при цьому в свідомості громадян негативний образ Петрограда як ворога національних інтересів Болгарії.

По мірі актуалізації питання щодо зовнішнього курсу країни між «генадієвістами» і «петковістами» посилювалася конфронтація. Суперники називали себе істинними послідовниками С. Стамболова, зазначаючи, що саме їх діяльність відповідала традиціям НЛП. Н. Генадієв, аби виправдати орієнтацію на «Сердечну згоду», посилався на особисте спілкування із засновником партії. За його свідченням, С. Стамболов був переконаний, що єдиною державою, здатною підтримати Софію в її прагненні приєднати Македонію, була Росія [263, c. 17]. У відповідь прихильники Д. Петкова стверджували: «Розрив дипломатичних відносин між країнами у 1886 р. стався через небажання Санкт-Петербурга сприяти реалізації болгарської національної програми. З тих пір відношення імперії до балканської держави не змінилося» [266, 1915, 14. VIІ]. «Петковісти» також констатували: «Спочатку Н. Генадієв, натхненний прикладом Стамболова, який вів боротьбу з агентами Росії заради зміцнення державного суверенітету, упродовж Балканських війн з недовірою ставився до курсу Санкт-Петербурга; тепер він виступає за зближення з імперією, котра бажає домінування в регіоні» [264, c. 5]. Прибічники Д. Петкова доводили безперспективність орієнтації на Росію, адже, починаючи з моменту відновлення у 1896 р. дипломатичних відносин, Софія не просунулася ані на крок у вирішенні національного питання, та як взірець розбудови взаємин з «північною імперією» наводили період 1886–1894 рр., коли С. Стамболов одноосібно протистояв могутній державі [527, c. 11]. Спираючись на історичні факти, котрі свідчили про прагнення Санкт-Петербурга поставити Болгарію у залежність від себе та про його сприяння сербській політиці, «петковісти» називали такі аргументи, як небажання Александра ІІІ визнавати об’єднання князівства і Східної Румелії 1885 р., переворот 1886 р., позицію Росії на переговорах у Лондоні і Бухаресті 1913 року [253, с. 30].

Під тиском уряду «генадієвісти» змушені були призупинити проросійську агітацію та згорнути видавництво газети «Воля». «Петковісти» ж завдяки представництву в уряді продовжували діяльність від імені НЛП. У публікаціях газети «Нов век» вони викривали небажаний вплив Росії на Балканах, підкреслюючи той факт, що імперія завжди намагалася перетворити Болгарію на залежну від себе країну [266, 1915, 10. XII].

Більшовицький переворот 1917 р. в Росії розвіяв усі сумніви щодо перспектив співробітництва Софії і Петрограда. Вірогідне поширення комунізму на Балкани лякало болгарських лібералів не лише з «русофобського» табору, а й «русофілів», унеможливлюючи їх традиційну зовнішньополітичну орієнтацію.

Після виходу Болгарії 29 вересня 1918 р. з Першої світової війни «генадієвісти», котрі поступово відновили діяльність, вже не розглядали Росію як важливий чинник міжнародних відносин. «Петковісти» ж, намагаючись виправдати членство країни у Четверному союзі, популяризували негативний образ Росії та час від часу нагадували суспільству про небезпеку з боку Петрограда, який попри все буде прагнути закріпитися у зоні протоків Босфор і Дарданелли, а отже, й надалі загрожуватиме інтересам Болгарії [270, 1919, 2. V]. «Генадієвісти» не погоджувалися з такою тезою, заявляючи, що Радянська Росія ще не набула великодержавного статусу, а тому неспроможна тиснути на Болгарію, значить, і остерігатися її не варто [403, c. 46].

У програмі створеної восени 1920 р. об’єднаної Націонал-ліберальної партії пропагувався мир з усіма державами [326, a. e. 103, л. 1]. Відносинам з Москвою увага у документі не приділялася, оскільки члени нової організації не вважали пріоритетними ці взаємини. На еволюцію їх політичного сприйняття вплинула низка обставин – Громадянська війна в Росії, перебування Болгарії поза межами Версальської системи міжнародних відносин, правління в радянській державі комуністів, котрі розцінювалися лібералами країни як ідеологічні противники.

Аж до своєї смерті у 1923 р. Н. Генадієв намагався виправдовувати свою проросійську позицію у 1915 р., зазначаючи, що засновник НЛП не виключав нормалізацію взаємин із Санкт-Петербургом ще під час свого правління, адже вважав це необхідним заради державних інтересів [263, c. 16]. Про достовірність вказаного твердження свідчать реальні намагання С. Стамболова розпочати діалог з Росією щодо відновлення дипломатичних відносин [528, c. 58]. Але більш вагомі докази зазначеним фактам до цього часу невідомі.

Таким чином, упродовж 1895–1920 рр. відгомін перебування при владі С. Стамболова не лише відчувався у російсько-болгарських відношеннях, а й здійснював вплив на формування взаємин та визначав їх вектор спрямованості. Після відновлення 1896 р. дипломатичних зв’язків Санкт-Петербург не вбачав у Софії прийнятного союзника, здатного допомогти стати на заваді розширенню провідної ролі Австро-Угорщини на Балканах. Відповідно і в уявленні частини болгарського істеблішменту й пересічних громадян з часів прем’єрства засновника НЛП закріпився негативний образ Росії як імперії, котра не бажала здобуття Болгарією незалежності. Протягом зазначеного періоду стамболівці намагались позбутися надто вже незручного для себе реноме «русофобської» партії, що заважало розширенню власних електоральних можливостей. Разом з тим вони слідували своїм ідеологічним принципам, котрі сформувалися за часів прем’єрства С. Стамболова, коли між Болгарією і Росією перервалися всякі відносини. В очах суспільства члени НЛП старалися виглядати організацією, яка мала прагматичний погляд на міжнародні відносини, не ідеалізувала жодну з великих держав та прихильно ставилася до дружби із Санкт-Петербургом. Наміченим курсом партія слідувала в 1895–1915 рр., однак після пережитої національної катастрофи 1913 р., напередодні вступу країни у Першу світову війну, відбулися зміни у настроях декого зі стамболівців. Напружене передвоєнне становище, в умовах якого Софії необхідно було визначатися, воюватиме вона разом з Росією чи проти неї, розвело однопартійців по різні сторони барикад. Втім, і прибічники, і противники орієнтації Болгарії на Антанту, наводячи аргументи на користь власної позиції, посилалися на «великого Стамболова», намагаючись спрогнозувати, як саме вчинив би він у подібній ситуації.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет