Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні


 3. Османська імперія – сюзерен, союзник чи ворог?



жүктеу 5.56 Mb.
бет15/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24

4. 3. Османська імперія – сюзерен, союзник чи ворог?

Серед пріоритетних напрямів зовнішньої політики Софії залишалися відносини зі Стамбулом. Однак наприкінці ХІХ ст. відмічається погіршення взаємин між державами. Не в останню чергу така тенденція була визначена посиленням болгарського визвольного руху в імперії. За версією Порти, князівство підтримувало революційні комітети, налаштовуючи їх проти османської влади. Відновлення Софією дипломатичних зв’язків із Санкт-Петербургом у 1896 р. зумовило кризу взаємин між васалом і її сюзереном, адже Стамбул продовжував вважати Росію недругом. Спроби уряду «народняків» того ж року домовитися з Грецією і Сербією про спільні дії у вирішенні македонської проблеми також сприяли посиленню напруженості у взаєминах між князівством і Портою. Як наслідок, султан не задовольнив звернення Ради міністрів К. Стоїлова з приводу розширення мережі болгаромовних шкіл у Македонії і Фракії. Не погодився він реалізовувати і запропоновані 1896 р. «народняцьким» кабінетом реформи, які передбачали запровадження автономії у вказаних областях.

Особливі болгарсько-турецькі відносини, що склалися за часів прем’єрства С. Стамболова, почали руйнуватися у період правління уряду К. Стоїлова. Порта взяла на озброєння нову стратегію розбудови взаємин з балканськими країнами. Граючи на амбіціях Греції, Сербії і Болгарії, які претендували на розширення впливу в Македонії, вона шляхом незначних поступок кожній зі сторін змушувала Афіни, Белград і Софію протистояти одна одній та зберігала вигідний для себе статус-кво на Балканах.

НЛП висловлювала незадоволення політикою кабінету К. Стоїлова щодо налагодження взаємовідносин зі Стамбулом. З початком повстання на острові Крит 1897 р. стамболівці закликали владу до рішучих кроків у відстоюванні прав болгар Османської імперії та критикували її стратегію побудови двосторонніх зв’язків між країнами, зазначаючи, що С. Стамболов залишив Болгарію у прийнятних відносинах з Портою, а «народняки» своїм зближенням із Санкт-Петербургом звели нанівець його ініціативи. У результаті, починаючи з 1894 р., Стамбул часто-густо переконувався у небезпечній політиці Софії, яка створювала загрозу існуванню його європейських вілаєтів [265, 1897, 25. ІІ]. Відповідь членів Народної партії була цинічною: «Для Болгарії, Македонії, Криту – для всіх Стамболов є електричним струмом, і його відсутність відобразилася навіть на долі цілої Європи, а це вже занадто» [273, 1897, 27. ІІ]. Вимоги стамболівців поглибити партнерство зі Стамбулом «народняки» називали небезпечними для суверенітету князівства, аргументуючи свої переконання простим прикладом, що за умови подальшого правління С. Стамболова Болгарія могла втратити державність, опинившись у складі Османської імперії [273, 1897, 30. ІV].

Повернувшись на початку 1899 р. до влади, стамболівці пропагували задекларовані ще у травні 1894 р. устремління підтримувати добрі відносини з усіма країнами, особливо «найщирішу дружбу» з Османською імперією, від якої залежала доля болгарського населення Македонії і Фракії [266, 1899, 6. ІІI]. Проте забезпечити той рівень взаємозв’язків, що існував між Софією і Стамбулом у період прем’єрства С. Стамболова, кабінету Д. Грекова не вдалося, оскільки забракло часу, та ще й неквапливо роздумувала Порта, котра з настороженістю спостерігала за плином відновлених російсько-болгарських взаємин, намагаючись за будь-якої нагоди нагадати князівству про його васальну залежність від султана. Так, Абдул-Гамід ІІ наполягав, щоб у травні – липні 1899 р. на конференції у Гаазі посланці Болгарії займали місця безпосередньо за турецькими делегатами, а не у алфавітному порядку поруч із членами інших делегацій [515, c. 116].

В період правління уряду Т. Іванчова ситуація не змінилася. У 1899–1900 рр. Порта сприймала політику Софії по відношенню до себе як недоброзичливу. В Стамбулі були переконані у підтримці кабінетом «радославовістів» діяльності революційних комітетів у європейських вілаєтах імперії. Саме тому Болгарія не зуміла забезпечити собі жодних преференцій у Македонії [497, a. e. 1382, л. 134].

Уряд Т. Іванчова залишив двосторонні зв’язки з Портою у не найкращому стані. Виправляти ситуацію довелося демократам і «цанковістам». На початковому етапі правління вони намагалися за допомогою Санкт-Петербурга здійснити тиск на Порту та змусити її розпочати реформи у Македонії і Фракії. Провладні газети містили розгорнуту антитурецьку пропаганду. Стамболівці вважали неприйнятною позицію кабінету П. Каравелова, критикуючи її у парламенті та у власному виданні: «Сьогоднішня влада, не зважаючи на міжнародну ізоляцію князівства, поводиться зухвало у своєму ставленні до Порти. Все це може мати негативні наслідки, адже військова потужність Османської імперії набагато вища за болгарську. Саме тому Царгород демонструє самовпевненість та не прагне задовольняти навіть найнезначніші бажання Софії. Злочинність нинішнього кабінету по відношенню до болгарсько-турецьких відносин криється в тому, що його поведінка визначена не здоровим глуздом, а демагогією. Не варто нав’язувати шовіністичні пристрасті нашому народу, необхідно розвивати ефективну співпрацю з Портою» [266, 1901, 22. ІII].

Критика НЛП була обґрунтованою, адже антитурецький курс уряду П. Каравелова не виправдовував себе. Росія не мала наміру сприяти задумам болгарської влади та не поспішала втручатися у ситуацію на Балканах. Це змусило Раду міністрів змінити політику по відношенню до Порти. Основним завданням стало відновлення довіри Стамбула. Для цього необхідно було переконати Османську імперію у відсутності зв’язків між болгарською владою і революційними організаціями, що боролися за звільнення Македонії і Фракії, та тим самим, як стверджували у Стамбулі, намагалися дестабілізувати ситуацію в імперії. Уряд П. Каравелова обмежив діяльність радикальних угруповань на території князівства: були звільнені зі служби офіцери і чиновники, котрі співпрацювали з Верховним македонсько-одринським комітетом (ВМОК), а 24 березня 1901 р. заарештовані організатори вбивства противника розширення болгарського впливу в Македонії, румунського публіциста С. Михайлєану. Щоб унеможливити потрапляння четницьких загонів і зброї в Османську імперію, посилювався контроль на болгарсько-турецькому кордоні [273, 1901, 20. ІII].

Влада князівства повернулася до принципів розбудови відносин з Портою, закладених у період правління С. Стамболова. Однак НЛП все одно намагалася знайти привід для критики заходів кабінету П. Каравелова у цьому напрямі. Однією з таких зачіпок стало облаштування Портою з мовчазної згоди Болгарії вздовж спільного кордону між державами п’ятдесяти додаткових стаціонарних сторожових постів для недопущення вільного переміщення населення з Македонії у князівство і навпаки. Реакція стамболівців на таку смиренність офіційної Софії була наступною: «Тепер біженці з Османської імперії не зможуть знайти притулок на наших землях, а Порта почне гнобити християн» [266, 1901, 29. ІII].

Наступний уряд С. Данева у своїх пріоритетах вирізнявся ще більшою проросійською схильністю, що непокоїло Стамбул та не сприяло покращенню взаємин. До того ж під час перебування при владі «цанковістів» у Македонії сталися події, які загострили відносини між державами, – це розпочате 23 вересня 1902 р. Горішньоджумайське повстання та вчинені 15–17 квітня 1903 р. анархістським угрупованням «Геміджії» («Човнярі») теракти у Салоніках. Османська імперія звинувачувала князівство у підбурюванні християнського населення її європейських вілаєтів до радикальних кроків [416, c. 209].

Таким чином, у період правління кабінету С. Данева відносини між Софією і Стамбулом погіршилися. Проте влада відмовлялася визнавати власну провину в цьому, наголошуючи, що тодішній стан справ був визначений колишніми необдуманими кроками уряду С. Стамболова, який робив ставку на зближення з Османською імперією, а та ніколи не розглядала Болгарію державою-партнером. Ось чому в Софії лише гаяли час, сподіваючись, що Порта стане покровителькою болгар Македонії і Фракії [275, 1902, 24. X].

За таких обставин навесні 1903 р. послідовники С. Стамболова повернулися до влади. Основне завдання їх зовнішньої політики полягало у відновленні добросусідських зв’язків зі Стамбулом. З цією метою за дорученням уряду і монарха 15 травня до столиці Османської імперії відбув прихильник протурецької орієнтації князівства дипломат Г. Начович, який мав переконати Порту та послів великих держав у Стамбулі в миролюбних настроях кабінету Р. Петрова [503, c. 292]. Заручитися підтримкою європейської дипломатії та домовитися з Портою у питанні про запровадження реформ з розширення самоврядування болгарських общин у Македонії і Фракії Г. Начовичу не вдалося. Позитивними результатами місії стало зниження вірогідності воєнного конфлікту між країнами, загроза виникнення якого на той час була реальною, а також звільнення з-під варти близько 800 болгар із майже 2 тис. заарештованих за підозрою в скоєнні терактів у Салоніках. Що ж стосується двосторонніх відносин, то вони залишалися на попередньому рівні, ґрунтуючись на недовірі з боку Порти [529, c. 55].

Коли у липні 1903 р. розпочалося Іллінденсько-Преображенське повстання, Османська імперія назвала князівство інспіратором збройного виступу. Вздовж кордону з Болгарією було розміщено додатковий військовий контингент, а в Скоп’є розквартировано 80-тисячну армію [530, c. 16]. Опинившись перед небезпекою війни та небажаної міжнародної ізоляції, Рада міністрів Р. Петрова зайняла пасивну позицію по відношенню до подій у Македонії, зосередившись на стримуванні дипломатичного тиску з боку Стамбула. Посиливши прикордонні застави, Болгарія все ж не перешкоджала переміщенню чет та не намагалася покласти край зв’язкам між повстанцями і діячами ТМОРО у князівстві, хоча це і викликало негативне ставлення до Софії. «Болгарський уряд має право піклуватися про своїх співвітчизників за кордоном і робитиме це доти, доки там будуть наші одноплемінники» [455, c. 397], – заявляв у парламенті Д. Петков.

У вересні 1903 р. до Стамбула знову відбув Г. Начович, цього разу в статусі дипломатичного агента, із завданням знайти спільну мову з тамтешньою владою. Завдяки його зусиллям у листопаді Османська імперія погодилася на переговори. Діалог між сторонами тривав майже півроку, завершившись підписанням 26 березня 1904 р. спільної угоди. Відповідно до її положень, Порта давала згоду на звільнення підозрюваних у зв’язках з революційними комітетами майже 4 тис. арештованих болгар та повернення з князівства десятків тисяч біженців, котрі під час подій літа – осені 1903 р. залишили домівки у Македонії і Фракії. Болгарія ж зобов’язувалася заборонити формування на власній території загонів четників та проведення антитурецької агітації, а також мала припинити фінансування радикальних організацій і розповсюдження пропагандистської літератури в османських вілаєтах [529, с. 69].

Однак підписана угода не стала відправною точкою процесу покращення двосторонніх відносин. Упродовж другої половини 1904 р. намітилася тенденція до їхнього погіршення. Такий розвиток подій був зумовлений саботуванням Стамбулом виконання домовленостей із Софією. Османська влада забороняла біженцям повертатися із князівства в Адріанопольський вілаєт, намагаючись знизити чисельність болгарського населення області, а також протидіяла реалізації Мюрцштезької програми [529, с. 93]. Політика Порти зумовила невдоволення правлячих кіл і громадськості князівства. Втім, щоб не провокувати нових суперечностей, стамболівці демонстрували доброзичливе ставлення до Османської імперії і її султана Абдул-Гаміда ІІ, висловлюючи надію на його сприяння реформам у Македонії [266, 1905, 21. III, 28. III, 25. V].

Опозиція ж скептично поставилася до болгарсько-турецького діалогу. Зокрема демократи нагадували, що свого часу С. Стамболов домігся від Порти поступок у Македонії шляхом налагодження добросусідських відносин. Але його ініціативи виявилися фатальними для Софії, адже насправді Османська імперія розглядала свої поступки як тимчасові компроміси. 1903 року, коли вибухнуло повстання, Болгарія поплатилася за свою довірливість [277, 1904, 18. XII].

Сподівання уряду Р. Петрова на те, що Стамбул задовольнить вимоги Софії, не справдилися – протягом 1905 р. становище слов’янського населення в Османській імперії погіршувалося. Щоб захистити болгарську етнічну спільноту Македонії і Фракії від перманентного винищення кабінет міністрів не згортав співпрацю з революційними комітетами. Поступово відносини між країнами зайшли у глухий кут. Дехто із впливових осіб князівства – екзарх Йосиф і Г. Начович – пропонували уряду першому зробити крок до примирення, однак він обрав інший шлях.

Протягом 1906 р. болгарська влада продовжувала надавати підтримку революційним комітетам, водночас заявляючи про мирне налаштування по відношенню до Порти. Восени у парламенті новопризначений голова уряду Д. Петков засудив Османську імперію за терор, організований проти болгарського населення Македонії і Фракії, зазначивши, що князівство не може нести відповідальність за те, що відбувається на турецькій території [475, c. 290]. Фінансуючи і надалі революціонерів, стамболівці втілювали в життя власну стратегію, котра трактувалася як необхідний захід для захисту співвітчизників у балканських провінціях Османської імперії від свавілля місцевої адміністрації.

Протиріччя між Софією і Стамбулом навколо македонського і фракійського питань не давали можливості дійти згоди і при вирішенні інших проблем. Так, безрезультатно завершилися переговори стосовно надання Болгарії статусу незалежної держави, взаємного гарантування прав торгових агентів, підданства біженців із Македонії – тимчасових мешканців князівства, облаштування кордону, екстрадиції, будівництва залізниці між македонськими населеними пунктами Горішня Джумая і Куманово. Принципова позиція Софії щодо реформ в європейських вілаєтах Оттоманської Порти не сприяла покращенню взаємин [475, c. 291], які залишалися напруженими упродовж всього правління урядів НЛП.

Відставка кабінету П. Гудева сталася за півроку до значних змін в Османській імперії. Молодотурецька революція 3–24 липня 1908 р. надихнула правлячі кола Болгарії на рішучі дії. Фердинанд за підтримки уряду А. Малинова вирішив скористатися ситуацією та проголосити незалежність князівства.

Обмеження влади султана та прийняття конституції в Оттоманській Порті, а також наміри князя і кабінету міністрів позбутися васальної залежності Софії від Стамбула члени НЛП зустріли з ентузіазмом. «Міжнародна ситуація сприятлива для того, щоб заявити усьому світу – Болгарія є повноцінною державою» [266, 1908, 18. IX], – підтримували стамболівці починання монарха і демократів. Вони не переймалися можливим погіршенням відносин, які міг спровокувати акт проголошення незалежності, та плекали надію, що молодотурки підуть на поступки болгарським прагненням у Македонії і Фракії [529, c. 164].

Під час опозиційної діяльності НЛП простежується відсутність єдиної думки серед її членів стосовно стратегії розвитку болгарсько-турецьких відносин. Н. Генадієв, активно листуючись із Фердинандом, радив продовжувати співпрацю з революційними організаціями у Македонії і Фракії та чинити тиск на Порту через дипломатію великих держав, намагаючись переконати її у необхідності продовження реформ у своїх європейських вілаєтах [314, a. e. 1213, л. 49]. Іншу думку з цього приводу мав однопартієць П. Гудев, який теж підтримував контакти з царем. Політик вважав, що Софії варто розпочати зближення з молодотурками та руками нової влади протидіяти сербському й грецькому націоналізму в Македонії і Фракії. Він нагадував у листах і про потребу посилення війська, що зміцнило б міжнародній авторитет Болгарії [314, a. e. 1214, л. 7].

Спільним же у переконаннях обох стамболівців було сподівання на зміни політики Османської імперії у зв’язку з Молодотурецькою революцією. НЛП дорікала уряду А. Малинова за бездіяльність, вимагала активізувати переговори зі Стамбулом та висловлювала оптимістичні прогнози щодо запровадження реформ у Македонії дипломатичним шляхом: «Нині без війни Болгарія зможе взяти те, чого бажає» [266, 1908, 1. VIII]. Однак інколи, не вірячи у власні заяви, партія пропагувала і активні дії, які йшли у дисонанс з її задекларованим курсом: «Є злочином вважати, що офіційна Софія стоятиме склавши руки навіть тоді, коли болгари в Македонії займуть більш-менш гідне положення» [266, 1908, 22. VIII].

Свою позицію щодо розбудови відносин з Османською імперією НЛП висловлювала і під час вересневих подій 1908 р., пов’язаних із проголошенням незалежності Болгарії та процесом міжнародного визнання цього акту. Сприятливі умови позбутися васального статусу склалися на початку осені, коли увага великих держав була прикута до франко-німецької суперечки навколо Марокко, Австро-Угорщина готувалася до анексії Боснії і Герцеговини, молодотурки вчинили переворот у Константинополі, а робітники й службовці компанії «Chemins de fer Orientaux» проводили страйк. Безпосереднім же приводом для здійснення рішучого кроку послужив «інцидент Гешова», котрий стався перед святкуванням дня народження султана, на яке отримали запрошення всі дипломатичні представники, окрім болгарського. На знак протесту проти такої зневаги Софія 15 вересня відізвала свого посланника І. С. Гешова. Коментуючи подію, Н. Генадієв заявляв: «Не можна допустити, щоб ускладнення відносин між країнами переросло у збройний конфлікт». Водночас він закликав «каравелістів» скористатися ситуацією та проголосити політичну самостійність Болгарії, адже ліквідація васальної залежності могла також посприяти зміцненню єдності між монархом і народом [314, a. e. 1213, л. 79].

НЛП вітала акт проголошення Болгарії суверенною державою. Надалі члени партії підтримували заходи кабінету А. Малинова, спрямовані на досягнення міжнародного визнання країни вже у новому статусі. Вони протестували проти намірів Стамбула змусити Софію визнати право імперії на грошову компенсацію за відмову Болгарії сплачувати данину та погрожували Порті втручанням великих держав, якщо та не відступить [266, 1908, 17. XI, 21. XI].

Поступово надії стамболівців на порозуміння зі Стамбулом щодо поступок у питанні про самоврядування болгар Македонії і Фракії почали згасати. Разом з «радославовістами» і «тончевістами» вони долучилися до кампанії з дискредитації молодотурок в очах болгарської громадськості: «Нова османська влада – ще більші фанатичні націоналісти, аніж їх попередники… Звірства по відношенню до наших співвітчизників у Македонії не лише не припинилися, а значно почастішали» [266, 1910, 18. V]. Вперше про можливість війни з Османською імперією партійна преса заявила навесні 1909 р. Згодом, коли у черговий раз загострилося критське питання, газета «Нов век» надрукувала низку публікацій із закликом до кабінету А. Малинова скористатися ситуацією та поставити перед Портою чіткі вимоги щодо покращення становища македонських болгар [266, 1910, 4. III, 13. V]. «У порівнянні з правлінням Стамболова, – йшлося у статті іншого накладу, – Болгарія ще не мала такого потужного війська, як нині, але навіть тоді прем’єр знав, як примусити Царгород піти на поступки… Теперішній же наш уряд безініціативний» [266, 1910, 16. V].

Хоч Порта й визнала 6 квітня 1909 р. Болгарію незалежною державою, НЛП продовжувала критикувати зовнішній курс влади по відношенню до Османської імперії. Стамболівці навіть дозволяли собі дошкульні випади на адресу Фердинанда. Вони негативно оцінили візит царя в Стамбул у березні 1910 р., а наступного місяця засудили бездіяльність уряду А. Малинова у зв’язку з призначенням у македонському місті Дебар ще одного сербського владики [266, 1910, 17. III, 18. IV].

Не всі прихильники НЛП розділяли песимістичні настрої партійної верхівки стамболівців щодо взаємовідносин з Портою. Дехто із них добре пам’ятав і схвалював наміри С. Стамболова укласти політичний союз із Оттоманською імперією, його спроби реанімувати ідею створення дуалістичної турецько-болгарської монархії, а також позитивні наслідки розбудови добросусідських взаємин між державами для розв’язання македонської проблеми [261, c. 393]. Проте поступово керівництво НЛП відходило від миролюбного налаштування по відношенню до Порти. Восени 1910 р., коли істеблішмент Болгарії обговорював чутки про підписання спрямованої проти інших країн Південно-Східної Європи конвенції між Османською імперією і Румунією, стамболівці заявили, що за таких обставин єдиною правильною стратегією політики Софії на міжнародній арені може бути лише антитурецький вектор [266, 1910, 20. IX].

На противагу стамболівцям деякі опозиційні партії по-іншому оцінювали перспективи розвитку відносин між Софією і Стамбулом. «Народняки» і «цанковісти» виступали за зближення з Османською імперією. Вони скептично ставилися до проголошення незалежності, вважаючи, що цей крок не матиме позитивних наслідків для розвитку країни, а загострить Балканську кризу 1908–1909 рр. На початку 1910 р. С. Данев у переписці зі своїми сподвижниками ділився думкою про необхідність інспірувати судовий процес над стамболівцями, які під час правління у 1903–1908 рр. виношували ідею скасування васальної залежності від Порти [299, a. e. 75, л. 4]. Прийшовши до влади у березні 1911 р., «народняки» і «цанковісти» усіляко демонстрували прагнення налагодити відносини зі Стамбулом. Коментуючи плани нового уряду, НЛП висловлювала сумніви стосовно їх реалістичності, адже кожна з провладних партій мала власне бачення шляхів побудови цих взаємин [266, 1911, 2. IV, 13. ІХ].

Разом із НЛП антитурецький курс підтримували «радославовісти», «тончевісти» і «каравелісти». Вони вважали неприпустимою орієнтацію Софії на Стамбул в умовах, коли життя слов’янського православного населення Македонії і Фракії стало нестерпним, та критикували прояви миролюбного настрою уряду І. Гешова по відношенню Порти. Так, нерішучість Софії після інциденту, що стався 1 травня 1911 р. на болгарсько-турецькому кордоні та призвів до смерті капітана Н. Георгієва, розцінювалася НЛП як наслідок лояльного ставлення правлячої коаліції до Стамбула [266, 1911, 17. V]. Опублікувавши порівняльний аналіз зовнішніх курсів – уряду С. Стамболова, який вважався «туркофільським», та кабінету І. Гешова, газета «Нов век» підкреслила ключову відмінність між двома методами здійснення політики: «Стамболівці навіть в умовах васальної залежності від Царгорода зуміли захистити інтереси країни, натомість „народняки“ і „цанковісти“, управляючи незалежним царством та маючи у розпорядженні потужне військо, дозволяють Порті глумитися над національною гідністю болгар» [266, 1911, 22. V].

Упродовж 1911 р. негативні настрої членів НЛП по відношенню до Османської імперії посилювалися. Не останню роль у цьому зіграв зрив підписання торгової угоди між Стамбулом і Софією, а також болгарсько-турецька митна війна, що сталася одразу після цього та завдала шкоди інтересам пов’язаних з НЛП торговцям і промисловцям. У публікаціях «Нов век» йшлося: «Якщо кабінет „народняків“ – „цанковістів“ візьме на озброєння більш жорстку форму спілкування з Царгородом, то подібна зміна буде підтримана іншими політичними силами країни» [266, 1911, 1. V].

Суттєво вплинула на переконання стамболівців італійсько-турецька війна 1911–1912 рр., під час якої вони звертали увагу суспільства і влади на сприятливу міжнародну обстановку для вирішення на користь Болгарії македонського питання. Єдиним способом досягнення бажаної для Софії мети, на їх думку, залишався збройний конфлікт зі Стамбулом. НЛП закликала уряд не повторити «злочин 1897 р.», коли в умовах греко-турецької війни князівство, маючи всі шанси втілити в життя власні задуми, не скористалося ситуацією [266, 1911, 2. X]. Фракція НЛП у ЗНЗ пропонувала пожертвувати інтересами Болгарії у сфері економіки, поступово згорнувши торгівлю з Османською імперією, та готуватися до воєнного протистояння з нею [531, c. 286].

Після італійсько-турецької війни, котра завершилася поразкою Порти, політика османського уряду по відношенню до слов’янських груп населення Македонії і Фракії не змінилася. Через це стамболівці розгорнули активну агітацію за воєнні дії, звинувачуючи кабінет І. Гешова у малодушності та закликаючи застосувати збройні сили проти Османської імперії. Їхній лідер Н. Генадієв зауважував: «Болгарія прагнула мирно співіснувати з Портою, оскільки мала спільні з нею господарські інтереси, проте Царгород по-варварськи управляє Македонією» [266, 1912, 13. III]. При цьому НЛП запевняла у спроможності Софії перемогти сусідню державу самотужки, без підтримки жодного союзника [266, 1912, 15. I].

19 липня 1912 р. бійці ВМОРО здійснили два терористичні акти на торговельних майданчиках містечка Кочани у північно-східній Македонії, що призвело до смерті шістьох турок та стало приводом погрому, вчиненого місцевими мусульманами проти слов’янського населення. У результаті розправи загинуло щонайменше 34 болгарина, безліч отримали поранення. Після інциденту стамболівці посилили пропаганду збройного виступу проти Османської імперії. В опублікованій декілька разів статті Н. Генадієва «Війна або мир» наголошувалося, що наприкінці літа 1912 р. назріли всі необхідні умови для початку бойових дій [269, 1912, 22. VIII]. 30 вересня 1912 р. НЛП схвально відреагувала на маніфест царя про початок війни з Османською імперією [374, c. 66].

В умовах запровадженої під час Балканських війн цензури стамболівці знаходили можливість викласти власну точку зору або дати пораду владі у тому чи іншому питанні, послуговуючись парламентською й громадською трибунами. Так, після успішної для болгарських військ Люлебургазько-Бунархісарської операції 15–20 жовтня 1912 р. у Східній Фракії голова ЦБ НЛП пропонував Фердинанду призупинити бойові дії та задовольнити бажання Порти, яка попросила перемир’я. «Якщо не вдасться завоювати Одрин, переконував Н. Генадієв, а пощастить підкорити більш важливий Солунь, то можна втратити лише частину Одринської Фракії, але здобути всю Біломорську Фракію. Та спочатку треба прибрати до рук Солунь, а вже після цього з’явиться можливість диктувати Царгороду умови миру» [402, a. e. 19, л. 35]. Однак верховний головнокомандувач проігнорував пропозицію лідера НЛП і прохання противника, погодившись на переговори тільки після того, як 4–5 листопада болгарський наступ було зупинено за 30 км від Стамбула.

Подальше ведення війни з метою заволодіння всією Східною Фракією члени НЛП вважали нерозважливим. Коли зрив планів Софії після Чаталджанської битви став очевидним, у невдачах воєнної операції вони звинуватили уряд, при цьому замовчуючи, що цей завідомо провальний план нав’язав Фердинанд, який наполягав на активізації дій проти османського війська [461, c. 222, 756].

У період назрівання протиріч між Болгарією, Сербією, Грецією і Чорногорією, а також безуспішних переговорів про мир, що розпочалися 3 грудня 1912 р. між країнами Балканського союзу і Портою у Лондоні, до Стамбула 12 грудня з неофіційним візитом прибув громадський діяч і дипломат К. Хаджикалчев для обговорення сепаратного миру на умовах надання автономії Македонії і Албанії [532, c. 183]. Ідея організації місії належала Н. Генадієву, який переконав Фердинанда в її необхідності [480, c. 243]. У критичних умовах боротьби балканських країн за османську спадщину лідер НЛП намагався реанімувати сформульовану під час правління С. Стамболова концепцію вирішення національного питання, що передбачала забезпечення автономії Македонії та нейтралізацію спроб розділення її на сфери впливу. Зазначена ініціатива виявилася марною, оскільки їй та лондонським переговорам завадила зміна влади у Стамбулі. Новосформований 10 січня 1913 р. уряд Махмуда Шевкет-паші за підтримки Німеччини відмовився прийняти умови союзників, які продовжили бойові дії та відізвали 16 січня своїх представників з конференції у Великій Британії [503, c. 118]. Навесні 1913 р. після відчутних поразок Порта вдруге попросила миру. Результатом Лондонської конференції, яка 18 квітня відновила засідання, стало підписання 17 травня договору про завершення війни.

Порта не могла змиритися з такими територіальними втратами. Саме тому, коли виникла сприятлива нагода скорегувати на свою користь лондонський статус-кво, на берегах Босфору вирішили скористатися ситуацією. Можливість перегляду кордонів на Балканах створила Друга Балканська війна, що її 16 червня 1913 р. на македонському відрізку рубежів розпочала Софія, наполягаючи на дотриманні умов минулорічного сербсько-болгарського союзного договору. Скориставшись складністю обставин, в яких опинилося вимушене протистояти своїм учорашнім союзникам Болгарське царство, османські війська 6 липня без оголошення війни перетнули лінію Енос – Мідія та протягом кількох наступних днів відвоювали Східну Фракію. Усвідомлюючи безнадійність ситуації, Софія 18 липня підписала перемир’я [533, c. 176]. 16 вересня у Стамбулі між Царством Болгарія і Османською імперією було укладено нову мирну угоду.

Характеризуючи причини невдач Болгарії, Н. Генадієв наголошував, що вирішальними чинниками, які зумовили національну катастрофу 1913 р., стали продовження війни з Османською імперією та зволікання уряду І. Гешова у грудні 1912 р. з підписанням у Лондоні мирної угоди з Портою [534, c. 76].

Стамболівці болісно сприймали наслідки збройного конфлікту 1913 р. для держави, проте не висловлювали ворожі до Стамбулу почуття, проявляли бажання добросусідства, заявляли про припинення територіальних суперечностей з ним [269, 1914, 14. ІI, 14. IV, 11. VI]. Після початку Першої світової війни у статті «Час говорити відверто» Н. Генадієв назвав недавніх союзників по Балканській лізі головними противниками та закликав готуватися до нового збройного протистояння, а враховуючи вірогідність грядущих воєнних баталій, акцентував увагу на потребі знайти союзників, одним з яких на даному етапі могла стати нейтральна на той час Порта [269, 1914, 30. VІI, 7. IX, 1. XI].

Втім, на початку 1915 р. після двомісячного перебування зі спеціальною місією в Італії і Франції Н. Генадієв змінив власну позицію, вважаючи, що найбільш прийнятним для Болгарії рішенням є її приєднання до Антанти й війна проти Османської імперії. На його думку, треба було посприяти країнам «Сердечної угоди» в їхньому прагненні встановити контроль над Дарданеллами. Досягнення ними цієї мети допомогло б Софії отримати від союзників територіальну компенсацію у Македонії і Фракії за рахунок Греції, Сербії і Оттоманської Порти. При цьому політик підкреслював, що у разі війни проти Стамбула жертви серед болгар будуть мінімальними, адже країні не доведеться протистояти одразу трьом державам – Греції, Румунії і Сербії [508, c. 80].

Однак на той момент серед правлячих кіл країни переважала інша концепція політики. Цар Фердинанд та кабінет В. Радославова за підтримки угруповання «петковістів» виношували план приєднання Софії до блоку Центральних держав. З 2 серпня 1914 р. членом цього альянсу вже була Османська імперія, а отже, найближчим часом Болгарія мала оформити з Портою угоду про союз.

Наприкінці літа 1915 р. за посередництва Німеччини між сусідніми країнами розпочалися переговори. 24 серпня сторони порозумілися з усіх питань та уклали військову конвенцію. Порта підписала документ під тиском Берліна, який з метою залучення Софії на свою сторону змусив Османську імперію погодитися на передачу Болгарії у разі воєнного успіху частину власних земель у Західній Фракії. 22 грудня 1915 р. за підписаний договір проголосували навіть опозиційні депутати XVII ЗНЗ, зокрема і «генадієвісти» [446, c. 147]. Факт коригування лінії державного кордону з Османською імперією популяризувався кабінетом В. Радославова та проурядовими партіями у пропагандистських цілях. Розголошуючи цю подію, влада намагалася продемонструвати громадськості перевагу обраного нею пронімецького зовнішнього курсу.

За переконаннями «петковістів», болгарсько-турецький альянс цілком відповідав партійній ідеології, що сформувалася за часів правління С. Стамболова. Пропагуючи плюси створеного союзу, члени угруповання нагадували суспільству про ефективні заходи першого кабінету стамболівців у справі зближення з Османською імперією та про позитивні наслідки такої політики для країни [266, 1915, 3. IX]. Представники ж опозиційного владі крила партії на чолі з Н. Генадієвим вважали, що альянс зі Стамбулом невигідний Софії, а засновник НЛП реалізовував проосманський курс із кон’юнктурних міркувань та за інших міжнародних обставин був готовий переорієнтувати князівство на ворога Порти – Росію [269, 1915, 8. IX]. Із запровадженням 10 вересня 1915 р. цензури «генадієвісти» втратили можливість агітувати за приєднання країни до Антанти, зазнавши переслідувань з боку влади.

З 14 жовтня Болгарія у складі Четверного союзу розпочала воєнні дії проти країн «Сердечної угоди» на балканських фронтах, де протистояла Сербії, Румунії і, згодом, Греції. На той час Османська імперія вже воювала з 19 жовтня 1914 р. проти російської, британської і французької армій. Для обох держав війна завершилася поразками. Болгарії не тільки не вдалося приєднати Македонію і повернути Добруджу, вона ще й згідно з Нейїським мирним договором від 27 листопада 1919 р. зазнала територіальних втрат у Західній Фракії і на спільному кордоні з Королівством СХС [536, a. e. 218, л. 63]. Османська імперія розпалася, зберігши під своїм контролем, відповідно до Севрської угоди від 10 серпня 1920 р., лише північну частину півострова Мала Азія [537, c. 95].

Після завершення Першої світової війни «петковісти» і «генадієвісти» не розглядали можливість встановлення особливих відносин зі Стамбулом, декларуючи лише налагодження добросусідських взаємин. Так само і члени Націонал-ліберальної партії не демонстрували «туркофільські» настрої, проголошуючи у своїй програмі бажання співпрацювати з усіма сусідніми державами [428, c. 157].

Особливі відносини між Болгарією і Османською імперією на міжнародній арені у 1887–1894 рр. сформувалися в умовах дипломатичної ізоляції Софії, ситуації, коли князівство внаслідок васальної залежності було позбавлене можливості розвивати багатовекторний курс, натомість мало змогу зосередитися на розширенні контактів зі своїм сюзереном. З відновленням офіційних відносин з Росією та налагодженням наступними урядами, у тому числі й із членів НЛП, взаємин з іншими великими державами така стратегія розбудови політики поволі втрачала актуальність, а болгарсько-турецькі взаємозв’язки погіршувалися.

Послідовники С. Стамболова, повернувшись до влади у 1899 р., намагалися реанімувати «туркофільський» курс, однак за неповні 9 місяців перебування у складі коаліційного уряду їм це зробити не вдалося. Надалі болгарсько-турецькі відносини продовжували перманентно ускладнюватися. Зазначена тенденція зберігалася і за часів самостійного правління стамболівських кабінетів у 1903–1908 рр., що було наслідком загострення македонської проблеми та прагнення Софії позбутися статусу васала. Зрештою, досягнувши свого апогею, ускладнення взаємин переросло у збройні конфлікти 1912–1913 рр.

Під час Першої світової війни Болгарія і Османська імперія приєдналися до блоку Центральних держав. Однак цей факт не варто розцінювати як результат взаємного прагнення Софії і Стамбула до зближення. Договірні відносини між країнами стали наслідком дипломатичних зусиль Німеччини, котра розширювала число своїх союзників. Проте навіть за таких обставин спадщина С. Стамболова продовжувала впливати на двосторонні зв’язки, зокрема постійне нагадування прибічниками Д. Петкова про успішне болгарсько-турецьке міждержавне партнерство в епоху правління першого стамболівського уряду використовувалося для обґрунтування доцільності зближення з Портою під час Першої світової війни.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет