Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет16/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24

4. 4. Взаємини з країнами Південно-Східної Європи

В умовах міжнародного визнання болгарської влади після відновлення у 1896 р. російсько-болгарських дипломатичних відносин Софія отримала можливість проводити багатовекторний курс. Князівство розпочало пошук союзників серед сусідніх держав для сприяння більш ефективному вирішенню власних завдань. У грудні 1896 р. Болгарія через своїх дипломатичних агентів звернулася до урядів Сербії і Греції з пропозицією об’єднатися у боротьбі за надання Македонії статусу автономії. Обидві держави відповіли відмовами, адже плекали надію на розподіл області на зони впливу [538, c. 129]. Незважаючи на протиріччя між Софією і Белградом, країни все ж уклали 19 лютого 1897 р. двосторонню угоду, що передбачала взаємні гарантії у дотриманні існуючого статус-кво у регіоні [539, c. 40].

Договір не призвів до зближення Болгарії і Сербії, оскільки в його положеннях не прописувалися спільні дії у вирішенні македонського питання. Разом з тим він позначився на взаєминах Софії і Бухареста. На той час орієнтована на держави Троїстого союзу Румунія була стурбована відстороненням від влади С. Стамболова та перспективою військового альянсу Болгарії і Сербії під егідою Росії. Упродовж 1897 р. у пресі обох країн мала місце полеміка з приводу становища болгаромовного населення Північної Добруджі. Софія висловлювала невдоволення румунською політикою асиміляції по відношенню до цієї етнічної групи. Бухарест же почав вимагати від Стамбула визнання прав куцовласького населення (арумунів) Македонії, чим провокував занепокоєння болгарських правлячих кіл. Врешті-решт за посередництва російської дипломатії взаємини між країнами вдалося врегулювати: обидві сторони на деякий час забули про претензії та звинувачення [449, c. 321].

Упродовж каденції кабінету К. Стоїлова стамболівці критикували зовнішній курс Софії по відношенню до сусідніх балканських країн – суперників Болгарії у боротьбі за Македонію і Фракію, акцентуючи увагу на бездіяльності уряду в той час, коли Сербія за сприяння російських дипломатів домовлялася з Портою про розширення пропаганди в європейських вілаєтах імперії. З незадоволенням члени НЛП зустріли звістку про переговори Белграда і Стамбула з приводу відновлення сербської патріархії у Македонії [265, 1897, 28. III]. Греко-турецьку війну в квітні – травні 1897 р. вони сприйняли як нагоду для активізації діалогу з Портою стосовно Македонії, а коли стало зрозуміло, що уряд К. Стоїлова не має наміру актуалізувати питання про долю болгарського населення османських вілаєтів, розгорнули інформаційну кампанію проти кабінету міністрів, звинувачуючи його у зраді національних інтересів [265, 1897, 21. IV].

Повернувшись до влади у складі уряду Д. Грекова, стамболівці заявили про підтримку дружніх відносин з усіма сусідніми країнами [266, 1899. 20. I]. У Белграді позитивно відреагували на інформацію про переміни в Болгарії, сподіваючись на можливість початку спільних дій проти Порти. У грудні 1899 р. сербський король Александр через болгарського дипломатичного агента Х. Бракалова дав зрозуміти про маловірогідну перспективу для його країни отримати вихід до Адріатичного моря та про більш імовірний шанс просунення на південь – до егейського узбережжя й запропонував узгодити двосторонній план дій [497, a. e. 1382, л. 82]. Однак у січні 1900 р. новопризначений прем’єр-міністр Т. Іванчов відхилив цю ідею, мотивуючи відмову безсумнівним невдоволенням великих держав [334, a. e. 1501, л. 11]. Болгарія продовжувала наслідувати запропонований С. Стамболовим варіант розбудови взаємин з Сербією.

У період правління кабінетів Д. Грекова та Т. Іванчова не відбулося змін і в болгарсько-грецьких відносинах, які залишалися напруженими, оскільки сторони сприймали одна одну як конкурента у боротьбі за турецькі володіння. Протягом 1899–1900 рр. офіційна Софія не застосувала жодних заходів для налагодження взаємозв’язків з Грецією, яка після поразки у війні 1897 р. з Османською імперією взяла курс на зближення з Портою і Німеччиною. Більше того на початку 1900 р. Болгарія тимчасово відкликала дипломатичного агента Д. Цокова з грецької столиці, пояснивши свій крок необхідністю економії бюджетних коштів та у такий спосіб підкресливши непріоритетне значення для неї взаємин з Афінами [449, c. 331].

А от болгарсько-румунські відносини суттєво погіршилися. Навесні 1900 р. війська північної сусідки князівства зайняли дунайський острів Ешекада. У відповідь Софія призупинила переговори стосовно підписання конвенції з рибальства у водах Дунаю. Наступною провокацією з боку королівства стала депортація чотирьохсот заробітчан-будівельників із Тирновського округу. Але найбільше ускладнило взаємини вбивство у липні 1900 р. в Бухаресті редактора газети «Peninsula Balcanică» С. Михайлєану – уродженця міста Охрид, арумуна за походженням. Злочин поставив балканські країни на межу збройного конфлікту, і лише втручання Росії й Австро-Угорщини допомогло запобігти протистоянню [503, c. 263]. Інцидент було вичерпано наступного року під час правління кабінету П. Каравелова, котрий застосував заходи для затримання і арешту декого із членів ВМОК, у тому числі й керівника – Б. Сарафова.

У період перебування при владі уряду С. Данева почали формуватися передумови для змін у сербсько-болгарських відносинах. Росія, вплив якої на князівство збільшився, намагалася реалізувати проект створення союзу між Белградом і Софією, спрямованого проти Австро-Угорщини, Румунії і Османської імперії. Але для цього необхідно було позбутися протиріч між балканськими державами щодо Македонії. За задумом Санкт-Петербурга, болгарські і сербські правлячі кола мали дійти згоди у питанні про встановлення зон впливу в області. Першим кроком передбачалося призначення сербського митрополита у Скоп’є [416, c. 192]. Під тиском Росії уряд С. Данева погодився не чинити перешкод. І хоча переговорів між Софією й Белградом про укладання союзу не відбулося, фундамент майбутніх домовленостей було закладено.

Наприкінці травня 1902 р. уряд «цанковістів» уклав з Росією вищезгадану нами таємну конвенцію, яка стала противагою аналогічному договору Румунії з Австро-Угорщиною, оформленому на початку осені 1900 р. Ще за часів прем’єрства С. Стамболова між Бухарестом і Софією склалися добросусідські взаємини, однак наприкінці ХІХ ст. по мірі зближення князівства із Санкт-Петербургом вони значно погіршилися, а на початку ХХ ст. загрожували перерости у ворожнечу. Військово-стратегічне партнерство з Росією забезпечувало Болгарії суттєву підтримку у разі агресивних дій північної сусідки.

Отже, упродовж 1901–1903 рр. відбувся відхід від стамболівських традицій розбудови відносин Болгарії з країнами Південно-Східної Європи, що ґрунтувалися на дружніх взаєминах з Румунією та не передбачали жодних угод про розмежування європейських вілаєтів Османської імперії. Втім, з поверненням НЛП до влади виникли передумови для їх відродження [540, c. 211].

Початок діяльності кабінету Р. Петрова співпав з державним переворотом 29 травня 1903 р. у Сербії. Його реакція на події у сусідній державі була негативною, супроводжувалася осудом бунтівників та порівнянням їхніх дій зі спробами болгарських офіцерів 1886 р. узурпувати владу в князівстві [266, 1903. 31. V]. Однак, прислухавшись до думки свого дипломатичного агента в Чорногорії Д. Ризова, який у донесенні від 15 червня радив скористатися зміною правлячої династії у королівстві для досягнення порозуміння з усіх спірних питань [296, a. e. 39, л. 42], уряд змінив власну лінію поведінки. Внаслідок зосередженості Росії на далекосхідних проблемах, активізації австро-угорської експансії на Балканах та впертого небажання Порти реалізовувати реформи у своїх європейських вілаєтах Софія почала сприймати Белград потенційним союзником, який допоміг би здійснювати тиск на Стамбул та протистояти можливій агресії з боку Відня.

Після трьохмісячних переговорів, що розпочалися за ініціативи Софії, 30 березня 1904 р. було укладено таємний сербсько-болгарський договір. Він передбачав забезпечення захисту суверенітету і територіальної цілісності держав-підписантів. У ньому відводилася роль і Санкт-Петербургу як посереднику при виникненні спірних питань. В рамках домовленостей намічалися заходи, направлені на зміцнення дружніх взаємин, зокрема візити князя Фердинанда у Ниш та короля Петара І в Софію, а також обмін студентами [431, c. 170].

Втім, незважаючи на ратифікацію обома сторонами договору про оборонний союз, його положення не вступили в силу, оскільки не були закріплені військовою конвенцією, підписанню якої завадило посилення восени того ж року сербської пропаганди у Македонії. Надалі налагодження відносин між країнами дещо призупинилося. Болгарія послідовно уникала обговорення з дипломатичними представниками сусідньої держави долі Македонії, мотивуючи такі кроки тим, що зазначена проблема є «питанням майбутнього» і його зарано виносити на порядок денний переговорів. Більшість членів НЛП залишалася відданою сформульованим С. Стамболовим принципам, які суперечили концепції слов’янофільства. «Альянс із Белградом є надто далеким від національних інтересів Болгарії» [396, c. 177], – зазначав лідер стамболівців Д. Петков. Доволі скептично до союзу із Сербією поставилися «народняки», «цанковісти», «каравелісти» і «радославовісти», вважаючи, що без досягнення порозуміння стосовно Македонії союз із Белградом залишиться ілюзією, яка не має під собою підґрунтя [396, c. 211].

Болгарсько-сербське зближення, створивши резонанс в Європі, активно обговорювалося у столицях великих держав. Так, російська газета «Новое время» назвала зустріч Фердинанда і Петара І у місті Ниш влітку 1904 р. початком єднання слов’янських народів на Балканах [541, 1904, 21. ІХ]. При цьому вона не звертала увагу на існуючі проблеми у двосторонніх взаєминах. За інформацією болгарського дипломатичного агента у Белграді Х. Хесапчиєва, німецька, австро-угорська і турецька дипломатії вороже сприйняли повідомлення про угоду між країнами; реакція ж з боку членів британського і бельгійського представництв, які підозрювали роль у ній Росії, була стриманою [542, a. e. 165, л. 5].

Важливими кроками у розвитку співпраці між Сербією і Болгарією стали офіційний візит Петара І у Софію наприкінці 1904 р. та підписання 9 липня 1905 р. митного союзу. 19 грудня договір було ратифіковано болгарськими ЗНЗ. А от більшість депутатів сербської Скупщини під впливом проавстрійського лобі не підтримала його. Зусилля Відня, котрий намагався не допустити утворення потужного ринку на південь від своїх кордонів, принесли результати [439, c. 185]. Після цього подальша сербсько-болгарська спільна діяльність припинилася. Ідею створення автономії у Македонії, до чого прагнула Софія, не схвалювали у Белграді, наполягаючи на розділенні області на зони впливу. Зрештою, сербське королівство посилило пропаганду своєї принципової позиції, а також допомогу збройним формуванням в європейських вілаєтах Османської імперії, що звело нанівець можливість співпраці між країнами.

Під час активізації розбудови відносин з Белградом намітилася перспектива налагодження контактів з Чорногорією. Ініціатором у цьому питанні став князь Нікола І, який розраховував на підтримку Болгарії в умовах можливого воєнного конфлікту між його країною й Портою. Уряд стамболівців скептично поставився до пропозиції Цетинє. Така позиція була визначена обмеженими можливостями Чорногорії на міжнародній арені та негативним ставленням її правлячих кіл, як і сербських, до автономії Македонії. Саме тому кабінет Р. Петрова, а згодом і уряд Д. Петкова, запідозривши Цетинє у намірах укласти домовленості з метою досягнення у разі війни територіальних нарощувань, відклав розгляд питання про відносини з Чорногорією на невизначений термін [543, c. 185].

У 1906–1907 рр. сербсько-болгарські відносини погіршувалися, тому Белград і Софія вирішили змінити власні пріоритети, зробивши ставку на зближення з Портою [544, c. 56]. Стамбул, граючи на протиріччях двох слов’янських держав, намагався зберегти існуючий статус-кво в регіоні. Щоб врівноважити баланс сил у Македонії, султан дав згоду на призначення сербських священнослужителів на церковні посади в області [545, c. 563]. Водночас Белград з мовчазної згоди Стамбула нарощував підтримку четникам в європейських володіннях імперії. Це провокувало відповідну реакцію Софії – уряд стамболівців займав ворожу позицію до своєї сусідки аж до відставки на початку 1908 року [74, c. 171].

Як і у випадку із Сербією македонське питання визначало взаємини Болгарії з Грецією. Національна пропаганда Афін в європейських вілаєтах імперії ускладнювала відносини і співпрацю. Після Іллінденсько-Преображенського повстання 1903 р. Греція посилила антиболгарську агітацію серед населення своєї країни, а також у Македонії і Фракії. Афіни намагалися звести нанівець значення Мюрцштезького проекту, характеризуючи його як спробу гарантів берлінського статус-кво запровадити реформи лише для окремих підданих султана – болгар, проігнорувавши сподівання інших національностей [266, 1904, 27. II]. Маючи намір завадити їх реалізації, грецькі правлячі кола поширювали пропаганду та збільшували фінансування збройних формувань на території Османської імперії.

Політика Греції щодо Македонії і Фракії засуджувалася офіційною Софією. Проте, враховуючи хитке положення своєї держави на міжнародній арені, кабінет Р. Петрова намагався не загострювати і без того напружені відносини. Депутати фракції стамболівців у парламенті та провладна преса стримано висловлювалися з приводу зовнішнього курсу Афін [266, 1904, 27. II, 24. III; 1905, 11. IV]. Навіть активізація діяльності прогрецьких четницьких загонів, які тероризували мирне населення Македонії і Фракії, пов’язувалася не з ініціативами уряду Греції, а з інтригами Константинопольської патріархії [456, c. 149]. Упродовж 1905 р. Софією схвалювалися активні дії Афін у сприянні здобуттю незалежності острову Крит [266, 1905, 24. VIII], а з трибуни ЗНЗ членами НЛП постійно висловлювалися бажання порозумітися у македонському питанні [453, c. 149].

Однак прагнення стамболівців налагодити взаємини з Грецією не давали результатів. Афіни віддавали перевагу зближенню з Османською імперією, запевняючи у готовності підтримати її у разі виникнення болгарсько-турецького збройного протистояння. У жовтні 1906 р. грецький уряд запропонував Стамбулу укласти угоду, в якій конкретизувалися б обсяги взаємної військової допомоги. За такої ситуації Софія змінила стратегію поведінки по відношенню до Афін. Вона стримано відреагувала на події 1906 р. у критському парламенті, коли реалізовувалася грецька ідея політичного союзу з островом як «сукупної, вільної, правової держави» [529, c. 117]. На знак протесту проти підтримки Афінами четників у Македонії в липні у багатьох населених пунктах Болгарії відбулися мітинги, що супроводжувалися безладдям та погромами грецьких лікарень, шкіл, магазинів. Ігноруючи звинувачення опозицією уряду в потаканні організаторам антигрецької кампанії [273, 1906, 19. VII, 21. VII], влада пасивно реагувала на дії протестувальників та не квапилася з розслідуванням фактів правопорушень.

Антигрецькі протести ще більше ускладнили двосторонні взаємини. Дипломатичний агент князівства Б. Михайловський упродовж липня 1906 р. інформував про тиск на співробітників представництва кабінетом Г. Феотокіса [314, a. e. 1018, л. 46–47]. Також Афіни намагалися налаштувати великі держави проти Софії та домогтися її міжнародної ізоляції. Провладні періодичні видання дискредитували князівство в очах грецької громадськості. Так само чинила по відношенню до Афін преса НЛП. 7 листопада 1907 р. у ХІІІ ЗНЗ пролунала категорична заява міністра закордонних справ і віросповідань Д. Станчова про неможливість врегулювання взаємин з Грецією, допоки вона не відкличе з Македонії четників, які тероризують місцевих болгар [471, c. 224].

Характер офіційних відносин між Болгарією і Румунією у період з 1903 по 1908 р. визначався кількома обставинами. В силу відсутності спільного кордону з Османською імперією Бухарест, на відміну від інших балканських країн, не претендував на її володіння. Але наявність у Македонії куцовласької общини давала йому підставу розраховувати на територіальну компенсацію від Софії за умови входження області до складу князівства. На болгарсько-румунські відносини впливали великі держави, які прагнули залучити Румунію і Болгарію у сферу свого впливу. На початку ХХ ст. у Бухареста склалися добрі взаємини і з Віднем, і з Санкт-Петербургом. Потенційно країна могла приєднатися як до Троїстого союзу, так і франко-російського блоку.

Починаючи з 1904 р., кабінет Р. Петрова досяг успіхів у налагодженні відносин з Румунією. Держави дійшли згоди у питанні про уточнення спільного кордону по Дунаю. Бухарест з розумінням поставився до болгарсько-турецької співпраці з врегулювання кризи, що виникла внаслідок Іллінденсько-Преображенського повстання. Керівник МЗС Румунії Й. Бретіану розцінив її як «спробу зміцнити існуючий статус-кво на Балканах» [266, 1904, 26. V]. Не викликало невдоволень з боку Бухареста і намагання Софії та Белграда утворити митний союз для протистояння економічній експансії Австро-Угорщини в регіоні. Уряд Р. Петрова пропонував Румунії аналогічний альянс, спрямований проти Санкт-Петербурга, але та, не бажаючи ускладнювати відносини з Росією, відмовилася [544, c. 53]. Кабінет стамболівців підтримував прагнення Бухареста домогтися від Османської імперії офіційного визнання наявності у Македонії куцовласької народності, адже це створювало прецедент для розширення прав інших етнічних спільнот області, однак водночас заявляв про неприпустимість територіальних претензій Румунії до Порти, вважаючи, що подібні наміри посилювали розбрат між різними християнськими общинами європейських володінь Османської імперії та призводили до насильства [266, 1905, 16. V].

Бухарест не мав чіткої позиції стосовно вирішення майбутнього Македонії і Фракії. Дехто із представників румунського істеблішменту розглядав перспективу підтримки Болгарії в її можливому збройному зіткненні з Портою, розраховуючи отримати за це компенсацію у вигляді Південної Добруджі, проте їх зупиняла невизначеність позицій Росії та інших великих держав щодо цієї гіпотетичної війни, а протистояння без допомоги провідних країн світу могло завершитися для королівства поразкою.

1905 року Румунія визначилася зі своїм ставленням до прагнень Софії домогтися автономії Македонії. Дипломатичний агент князівства Х. Хесапчиєв доповідав, що король Кароль І віддавав перевагу збереженню існуючого статус-кво на Балканах [542, a. e. 274, л. 3]. Дипломати ж країни задля підтримки добрих відносин із Софією запевняли болгарських колег у схваленні Бухарестом стремлінь сусідньої держави запровадити самоврядування в європейських вілаєтах Оттоманської Порти.

Посилення відцентрових тенденцій в Австро-Угорщині, початок російської революції 1905 р. та поразка Санкт-Петербурга у війні з Японією стали чинниками, які змусили Софію і Бухарест обирати нові варіанти поведінки на міжнародній арені. 1906 року Болгарія посилила тиск на Османську імперію щодо реформ в Македонії. У відповідь Порта почала шукати можливість зближення з Бухарестом, Афінами і Белградом для створення антиболгарської коаліції. Румунія відгукнулася на цю ініціативу, підтримавши діалог з Грецією і Портою [546, c. 53]. І хоча переговори з Афінами й Стамбулом не дали конкретних результатів, вони змусили Софію переглянути ставлення до Бухареста.

НЛП засуджувала зовнішній курс північної сусідки [266, 1906, 12. VIII], а лідер партії прем’єр-міністр Д. Петков усе частіше висловлював песимістичні прогнози стосовно майбутнього двосторонніх відносин [475, c. 295], що раніше не було характерним для послідовників С. Стамболова. З метою налагодження взаємозв’язків 1906 р. у Варні було організовано зустріч болгарського князя з румунським престолонаслідником Фердинандом. Втім, вона не принесла бажаного результату [546, c. 53].

Упродовж 1907 р. стамболівці не проявляли схильності до співпраці з Румунією, пояснюючи таку позицію небажанням останньої сприяти наданню Македонії і Фракії автономії. Винятком є лише весняна спроба Фердинанда і Д. Станчова під час візиту в Бухарест заручитися підтримкою акту проголошення незалежності Болгарії від Порти, до якого тоді готувалася Софія [454, a. e. 34, л. 4]. Інші кроки до поліпшення взаємин не здійснювалися, до того ж із доповіді дипломатичного представника в Австро-Угорщині М. Сарафова стало відомо, що 12 грудня 1907 р. уряд Д. Стурдзи за результатами переговорів у Відні узгодив доповнення до австрійсько-румунської військової конвенції 1900 р., сам факт існування якої вказував на антиболгарську спрямованість [305, a. e. 157, л. 483].

Перебуваючи в опозиції до кабінету демократів, НЛП приділяла значну увагу розбудові відносин із сусідніми країнами. Влітку 1908 р. вона акцентувала увагу на одній з проблем, котра заважала налагодженню цієї співпраці, – діяльності четників, які чинили насилля і залякували мирне населення Македонії. Стамболівці підкреслювали, що саме Белград вдається до подібної практики, а тому уряд А. Малинова має застосувати заходи, котрі змусили б Сербію обмежити діяльність воєнізованих загонів [266, 1908, 29. VI].

Під час Боснійської кризи 1908–1909 рр. у Белграда не було іншого вибору, як шукати шляхи до нормалізації відносин з Болгарією, розраховуючи на спільну протидію агресивній політиці Австро-Угорщини на Балканах [547, c. 19]. Члени НЛП передрікали, що після анексії дуалістичною імперією Боснії і Герцеговини сербське королівство активізує боротьбу за Македонію і вихід до Егейського моря, а тому пропонували уряду А. Малинова залишити Сербію в міжнародній ізоляції й не підтримувати її у протистоянні з Віднем [266, 1909, 13. III].

Завершення кризи на Балканах ознаменувало початок нового етапу в розвитку відносин між Софією і Белградом. Протягом 1909 р. Фердинанд двічі побував у столиці Сербії. Восени 1910 р. було засновано Болгарсько-сербський комітет, завдання якого зводилося до розвитку культурних і економічних зв’язків між країнами. Спроби порозумітися з Белградом стамболівці називали безперспективними, адже королівство залишалося конкурентом болгарського царства у боротьбі за вплив у регіоні [548, c. 27]. Співпрацю із сусідньою державою за обставин, що склалися після Молодотурецької революції і Боснійської кризи, газета «Нов век» нарекла «абсурдом» [266, 1909, 8. IV].

Відсутність територіальних суперечностей зумовила приязні взаємини між Софією і Цетинє. Чорногорія однією з перших вітала незалежність Болгарії, яка у свою чергу доброзичливо поставилася до проголошення 28 серпня 1910 р. князя Ніколи І королем.

Можливість зближення з Грецією члени НЛП продовжували сприймати негативно, але, по мірі розчарування політикою молодотурок, іноді вдавалися до обговорення перспектив співпраці з нею, заявляючи, що у порівнянні з Портою вона представляє меншу небезпеку для Софії, тому «порозуміння з Афінами дозволило б протистояти Стамбулу» [266, 1910, 5. XI, 18. XI]. Втім, подібні заяви були не частими. Послідовники С. Стамболова разом з іншими ліберальними партіями не довіряли Афінам та підтримували антигрецький курс [524, c. 93].

Найбільш реальним союзником Болгарії упродовж 1908–1909 рр. стамболівці вважали Румунію. Безрезультатні спроби налагодження взаємин у 1903–1908 рр. вони виправдовували помилками обох сторін, а також занепокоєнням Бухареста перманентним нарощуванням князівством свого військового потенціалу, підкреслюючи, що Румунія не має територіальних претензій до Болгарії, та стверджуючи, що королівство залишається єдиною країною регіону, з якою можна досягти порозуміння й підписати союзний договір [266, 1909, 6. XI].

Сподівання НЛП на зближення з Бухарестом не виправдали себе. Влітку 1910 р. стало відомо про перспективу створення румунсько-турецького військового союзу. Це викликало негативну реакцію з боку болгарських опозиційних партій. «Порозуміння між Османською імперією і Румунією призведе до того, що Софії треба буде готуватися одразу до двох війн» [266, 1910, 13. IX], – вважали стамболівці. Вони стверджували, що оформлення румунсько-турецького альянсу вигідне Відню, адже тоді Австро-Угорщина матиме змогу тиснути на ізольовану Болгарію, вимагаючи від неї приєднання до Троїстого союзу [266, 1910, 3. X].

Проте, незважаючи на можливість укладання румунсько-турецької коаліції, НЛП залишалася прибічницею війни з Портою. Упродовж 1911–1912 рр. представники партії змінили ставлення до взаємин з іншими сусідніми країнами. Якщо у 1911 р. вони віддавали перевагу самостійному протистоянню Османській імперії та звинувачували болгарську владу в нерішучості зробити цей крок, то на початку 1912 р. під впливом чуток про вірогідність підписання союзницьких угод з Грецією і Сербією пом’якшили критику на адресу Афін і Белграда. Стамболівці підтримали та взялися обговорювати ідею балканської конфедерації із членством у ній Болгарії, при цьому вважаючи, що таке оформлення можливе лише у разі наявності в ньому параграфа про позбавлення Османської імперії присутності на Балканах. І тільки реалізувавши вказані плани царство стане наймогутнішою державою регіону та буде диктувати сусідам свої умови [524, c. 122].

Тим часом кабінет І. Гешова докладав зусилля, щоб порозумітися з Белградом і Афінами. 29 лютого 1912 р. було підписано таємну болгарсько-сербську угоду, а два місяці потому укладено військову конвенцію, яка містила положення про спільні дії обох країн проти Порти та їх обов’язки при можливому нападі Австро-Угорщини і Румунії [504, c. 13]. 16 травня уряд І. Гешова підписав аналогічний договір з Грецією. Проте він, на відміну від болгарсько-сербського, не містив жодного параграфа щодо розподілу турецької спадщини. 22 вересня країни досягли порозуміння стосовно співпраці у військовій сфері, зафіксувавши у конвенції кількість збройних сил, що їх мали задіяти держави під час воєнного протистояння [504, c. 19]. 15 серпня до союзу долучилася і Чорногорія.

Єдиною державою Південно-Східної Європи, котра не приєдналася до Балканської ліги, була Румунія, яка на той момент виношувала план отримання від Болгарії компенсації у вигляді Південної Добруджі за неучасть у війні.

Під час Першої Балканської війни стамболівці жодного разу не висловили незадоволення створенням військово-політичного блоку. НЛП, так само як і всі інші консервативні й ліберальні політичні сили, виправдовувала воєнний конфлікт з Османською імперією.

Протиріччя між партнерами по коаліції намітилися ще у процесі ведення бойових дій. Сербські збройні сили окупували північну і центральну частини Македонії, у тому числі й «безспірну зону», яка, відповідно до домовленостей із Софією, мала залишитися за Болгарією, а грецькі війська – південні землі області з містом Салоніки. На відносинах царства з його союзниками позначилася політика Афін і Белграда на завойованих ними територіях Македонії. У зверненнях мешканців міст Скоп’є і Бітола до І. Гешова наголошувалося, що після підкорення сербськими армійськими підрозділами північних і центральних районів області військова адміністрація почала забороняти болгаромовні видання, переслідувати вчителів, застосовувати мародерство [295, a. e. 11, л. 43–46]. На початку 1913 р. із зайнятих греками територій надходили листи аналогічного змісту з повідомленнями від місцевих болгар про факти пограбувань, арештів та інших утисків, які вчиняли військові по відношенню до мирного населення [294, a. e. 11, л. 5–31].

Лондонська конференція, що розпочалася 3 грудня 1912 р., мала закласти основи миру на Балканах. Однак замість цього вона поглибила протиріччя між Софією та її союзниками. Белград відмовлявся відводити війська з окупованих ним територій, адже великі держави не погодилися забезпечити йому вихід до Адріатичного моря за рахунок Албанії. Болгарія теж висловлювала протест, вимагаючи виконання умов договору від 29 лютого 1913 р. Сербію підтримали інші балканські держави. На знак солідарності з нею Чорногорія направила війська у Македонію. Греція заявляла, що нові кордони необхідно проводити не за етнічним принципом, а відповідно до того, збройні сили якої з країн звільнили (фактично окупували) ті чи інші території Османської імперії. Позиція Афін пояснювалася суперечностями із Софією стосовно порту Салоніки та прилеглих земель, що знаходилися під грецьким контролем.

За ускладненням відносин Болгарії з її союзниками уважно спостерігала Румунія, яка протягом воєнного протистояння зберігала нейтралітет. Скориставшись нагодою, Бухарест порушив питання про надання йому компенсації – Південної Добруджі. Зрештою, 29 квітня 1913 р. у столиці Росії було підписано протокол, згідно з яким великі держави обмежилися передачею під юрисдикцію Бухареста лише міста Сілістра [501, c. 235]. Болгарії нічого не залишалось, як змиритися з таким рішенням.

Якщо по відношенню до Румунії кабінет І. Гешова демонстрував поступливість, то від Сербії він вимагав виконання умов союзницького договору та виводу військ із «безспірної зони» Македонії. Підписані 17 травня 1913 р. умови Лондонського миру ускладнили ситуацію. Розмежування македонських земель викликало хвилю напруженості у відносинах між союзниками. Вже 19 травня була утворена антиболгарська коаліція у складі Греції і Сербії, які узгодили спільні дії на випадок агресії Софії проти кожної з них та домовилися між собою про розподіл території області. Згодом до них приєдналася і Чорногорія, котра на той час врегулювала протиріччя з Белградом щодо кордону в Ново-Пазарському санджаку [549, c. 188].

Розв’язана 16 червня Болгарією війна, вже під час правління кабінету С. Данева, із самого початку складалася для неї невдало. Спроби командування організувати наступ провалилися, бойовий дух солдат і офіцерів був низький, у військових підрозділах спалахували бунти і акти непокори командуванню [502, c. 182]. Становище, в якому опинилася країна, ускладнилося ще й втручанням 28 червня у конфлікт Бухареста.

Ситуація на фронтах спричинила політичну кризу в Болгарії, результатом чого стала відставка кабінету С. Данева. 4 липня 1913 р. стамболівці повернулися до влади у складі уряду В. Радославова. Їм довелося долати тяжкі наслідки воєнних невдач. 18 липня, усвідомивши безнадійність становища, новостворена Рада міністрів підписала перемир’я. 28 липня у Бухаресті сторони конфлікту уклали мирну угоду, згідно з положеннями якої, Болгарія поступалася Румунії Південною Добруджою, а більшу частину Македонії, окрім Піринського краю, розділили між собою Сербія і Греція.

Стамболівці болісно сприйняли поразку Болгарії. Вони звинувачували в національній катастрофі уряд І. Гешова, вказуючи на промахи його дипломатії – неузгодження на офіційному рівні з Афінами територіальних розмежувань Македонії і Фракії [534, с. 8; 550, c. 39], інкримінували Белграду порушення укладених домовленостей та засуджували Грецію і Сербію за провокування Болгарії на агресивні дії [266, 1913, 2. VI; 269, 1913, 5. V]. Н. Генадієв запевняв, що якби НЛП перебувала біля керма держави, то Міжсоюзницька війна не розпочалася б [534, c. 2]. У всіх цих промовах і публікаціях звертає на себе увагу відсутність Румунії серед винуватців поразки Софії у війні, хоча ця країна своїм втручанням у конфлікт визначила його перебіг. Очолюючи упродовж липня – грудня 1913 р. Міністерство закордонних справ і віросповідань, Н. Генадієв не поспішав відновлювати дипломатичні відносини з Грецією і Сербією. Політик шукав шляхи зближення з Румунією, заявляючи, що для Софії доцільніше налагодити взаємозв’язки з Бухарестом та тим самим застерегти Афіни і Белград від намірів розширити власні території [269, 1913, 19. X]. Підтримуючи міністра, газета «Воля» констатувала відсутність будь-яких перешкод для вирішення двосторонніх проблем [269, 1913, 14. XI]. Однак втілити в життя вказаний задум Н. Генадієв не встиг, подавши наприкінці року у відставку. Тоді ж НЛП розкололася на прихильників лідера організації та прибічників Д. Петкова.

Обидва угруповання НЛП, задіявши підконтрольні їм газети, розгорнули пропаганду, спрямовану на дискредитацію Греції, Сербії і Румунії в очах болгарської громадськості. У надрукованих статтях містилися факти з життя мешканців Македонії і Південної Добруджі. Інформація про асиміляцію «одноплемінників» і позбавлення їх майна і власності викликала негативну реакцію населення країни, формуючи в його свідомості образи ворогів [266, 1913, 18. XI; 269, 1914, 14. II, 14, IV]. За такої ситуації відновлення дипломатичних відносин з Бухарестом, Белградом і Афінами було неможливим.

Початок збройного протистояння 15 липня 1914 р. між Сербією і Австро-Угорщиною не вплинув на переконання членів НЛП. Провладне і опозиційне угруповання заявили про свою солідарність з Віднем, водночас розгорнувши антирумунську, антисербську і антигрецьку агітацію. Газета «Воля» назвала Белград, Афіни і Бухарест головними противниками Софії та закликала готуватися до нової війни [269, 1914, 7. IX]. Стамболівці відхиляли ідею балканської федерації, яку на той час підтримували «широкі» й «тісні» соціалісти, члени БЗНС і радикал-демократи. Н. Генадієв стверджував, що помисли стосовно зближення з сусідніми державами регіону позбавлені підґрунтя, адже після Міжсоюзницької війни між Болгарією, з одного боку, та Грецією, Румунією і Сербією, з іншого, виникло провалля, подолати яке мирним шляхом буде неможливо [74, c. 181].

Однак вже на початку 1915 р. лідер НЛП, змінивши думку з приводу подальшої розбудови взаємин з балканськими країнами, виступав за неодмінний союз Болгарії з Антантою, що могло закласти основу для розвитку взаємин Софії з сусідніми державами. За вказаної умови, аргументував політик, Греція не загрожуватиме царству можливим втручанням у конфлікт на боці Центральних держав, оскільки під тиском британського і французького флотів, котрі маневрували поблизу її берегової лінії, в країні мав переважити проантантівський курс уряду Е. Венізелоса. Румунія, яка теоретично могла завдати удару Болгарії з півночі у випадку приєднання Софії до держав «Сердечної угоди», стримувалася загрозою з боку російського чорноморського флоту, а тому, найвірогідніше, обере варіант із залученням до блоку Антанти [506, c. 80].

На підтримку доводів свого лідера «генадієвісти» розпочали інформаційну кампанію. У статтях газети «Воля» обговорювалися перспективи зближення з Грецією, Сербією і Румунією під егідою Антанти, а також підкреслювалося, що опозиційне крило НЛП сподівалося на сприяння Франції, Росії і Великої Британії у налагодженні відносин з Афінами і Белградом та плекало надії домогтися за рахунок участі у збройному конфлікті територіальної компенсації в Македонії. Проблема ж Добруджі, вважали «генадієвісти», «не є перешкодою на шляху до порозуміння між Софією і Бухарестом, оскільки вона мізерна, а тому не повинна негативно позначатися на двосторонніх взаєминах» [269, 1915, 15. VII].

Однак Н. Генадієву і його прибічникам не вдалося вплинути на зміну урядом зовнішньополітичного курсу, спрямованого за підтримки «петковістів» на коаліцію з Троїстим союзом та підготовку до війни проти Сербії. Ставлення болгарської влади до цієї сусідньої держави, а також до нейтральних на той час Румунії і Греції, ґрунтувалося на інформації від дипломатичних представників. Так, наприкінці 1915 р. посол у Санкт-Петербурзі М. Маджаров радив не довіряти ні Белграду, ні Афінам, ні Бухаресту, які постійно інтригували проти Софії, намагаючись дискредитувати її перед великими державами [295, a. e. 13, л. 193].

24 серпня 1915 р. Болгарія уклала союзний договір з Німеччиною. Відповідно до таємного додатку про територіальне розмежування на Балканах, Берлін, за умови оголошення Румунією війни Четверному союзу, гарантував Софії повернення Південної Добруджі. Після цієї події «петковісти» відійшли від жорсткої антирумунської позиції, адже Бухарест міг втрутитися у війну на боці Центральних держав. «Генадієвісти» – прихильники орієнтації на Антанту, стали жертвами репресій та втратили можливість впливати на ситуацію [551, p. 99].

Оформивши членство у Четверному союзі, Болгарії довелося воювати проти Сербії, з кінця літа 1916 р. проти Румунії, а з липня 1917 р. проти Греції. Допоки її збройні сили мали потужну підтримку військ Центральних держав, участь Софії у воєнних операціях була успішною. Країна зробила внесок у розгром сербської і румунської армій, взявши під свій контроль Вардарську Македонію і Південну Добруджу. Однак після передислокації Німеччиною з Південно-Східної Європи на Західний фронт практично всіх своїх армійських підрозділів Болгарія залишилася віч-на-віч з переважаючими силами противника. 15 вересня 1918 р. три грецькі дивізії і французька бригада прорвали німецько-болгарську оборону на Салонікському фронті. Революційна ситуація в країні та бунти серед військовослужбовців призвели до підписання 29 вересня новопризначеним трьома місяцями раніше урядом А. Малинова перемир’я з державами «Сердечної угоди» на умовах цілковитої капітуляції. У результаті Болгарія змушена була вивести війська із завойованих нею земель та провести демобілізацію. Царство втратило важливі у стратегічному відношенні області – Західну Фракію, Південну Добруджу, Західні окраїни і частину Македонії, а вся його територія ставала підконтрольною командуванню Антанти. Як наслідок, країна зазнала другої національної катастрофи.

Під час Першої світової війни в умовах запровадженої цензури «генадієвісти» були змушені згорнути видавництво своєї газети; «петковісти» в основному висвітлювали події на фронтах, а в листопаді 1916 р. через скруту з коштами припинили друкувати «Нов век». Лише наприкінці осені 1918 р. прибічники Н. Генадієва, відновивши публікації газети «Воля», оприлюднили власне бачення зовнішньополітичної стратегії. Вони пропонували налагодити тісну співпрацю з державами Антанти, а також сусідніми країнами, в тому числі й з тими, що утворилися після розпаду Австро-Угорщини [269, 1918, 23. XI].

«Петковісти» ж опинилися у складній ситуації. Дискредитовані співпрацею з урядом В. Радославова, вони сприймалися болгарською громадськістю одними з винуватців другої національної катастрофи, проте самі не визнавали помилковість зовнішнього курсу, підтримуваного ними під час перебування у правлячій коаліції. Прихильники Д. Петкова всю провину за поразку у війні перекладали на царя Фердинанда, а власну пронімецьку позицію виправдовували намірами уберегти державу від загрози, що надходила з боку агресивних сусідніх країн [270, 1919, 2. V]. Розширення електоральної бази «петковісти» намагалися здійснити за рахунок перегляду своєї політичної платформи. На відміну від «генадієвістів», вони спромоглися розробити 25 квітня 1919 р. повноцінну програму, задекларувавши у ній намір за умови «об’єднання всього болгарського роду» під егідою однієї держави підтримувати раніше відхилену НЛП ідею балканської федерації [270, 1919, 1. V]. При цьому засади інтеграції Болгарії та її сусідів не конкретизувалися. Втім, затверджене «петковістами» програмне положення слід розцінювати як популістське гасло, адже із самого початку його реалізація на практиці була малоймовірною.

Не знайшовши засобів повернення на авансцену політичного життя країни, угруповання НЛП пішли на компроміс один одному. Разом вони взяли участь у створенні Націонал-ліберальної партії, котра виступала за нормалізацію відносин з сусідніми державами та скасування положень Нейїського договору [428, c. 157], що могло призвести до ускладнення взаємин з Грецією та Королівством СХС. Позиція у вказаному питанні новоутвореної організації співпадала з поглядами С. Стамболова, який наголошував на необхідності налагодження взаємин із сусідами, про що вказує у своїх спогадах Н. Генадієв [263, c. 15].



Таким чином, спадщина С. Стамболова мала декілька проявів у зовнішній політиці Болгарії 1895–1920 рр. По-перше, характерні ознаки міжнародного положення держави, в якому вона перебувала за часів прем’єрства державника, зберігалися упродовж тривалого часу після його відставки та смерті. Наприклад, Росія, навіть відновивши дипломатичні відносини з Болгарією 1896 р., вже не розглядала Софію як основного партнера на Балканах, зробивши ставку на Сербію. По-друге, певні традиції розбудови взаємин з різними країнами, започатковані у 1886–1894 рр., пізніше підтримувалися не лише стамболівцями, а й урядами інших партій. З іншого боку, представники НЛП, як хранителі й ретранслятори спадщини С. Стамболова, не завжди слідували курсу, що його свого часу визначив їхній засновник. Перебуваючи при владі у 1899, 1903–1908, 1913–1918 рр., а також в опозиції, вони під впливом кон’юнктури діяли всупереч ідеологічним постулатам, намагаючись у такий спосіб догодити монарху або розширити електоральну базу. Разом з тим у пропагандистській літературі та на шпальтах преси вони завжди підкреслювали здобутки уряду С. Стамболова у міжнародній політиці, як то забезпечення конструктивних взаємин з Австро-Угорщиною, Великою Британією і Османською імперією. Деякі опоненти стамболівців пов’язували негативні прояви правління їхнього першого уряду з діяльністю партії наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст., а також напередодні й під час Першої світової війни, намагаючись у такий спосіб позбавити НЛП симпатій електорату. Серед аргументів при цьому називалися розірвані відносини з Росією та безрезультатна співпраця з Австро-Угорщиною. Інші противники партії, наприклад, «радославовісти» і «тончевісти», визнавали заслуги державника у реалізації міжнародної політики.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет