Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет17/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

РОЗДІЛ 5

ІДЕЇ ТА ПРАКТИКИ С. СТАМБОЛОВА

У БОРОТЬБІ ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ ОБ’ЄДНАННЯ
За часів правління С. Стамболова влада розробила та взялася реалізовувати програму вирішення національної справи з метою об’єднання всіх етнічних болгар під дахом однієї країни. Великодержавна ідея ототожнювалася з відміненими Берлінським трактатом положеннями Сан-Стефанського мирного договору 1878 р. Відповідно до концепції Вардарську і Егейську Македонії, Західну (Біломорську) і Східну (Одринську) Фракії, Добруджу, Тимощину й Поморав’я передбачалося поєднати з князівством у межах цілісної держави. Проте увага влади у 1886–1894 рр. була прикута до македонської і фракійської проблем, тобто до територій, що залишалися у складі Оттоманської імперії, тоді як питання стосовно Північної Добруджі, котра за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. належала Румунії, а також Поморав’я і Тимощини, що відійшли Сербії, не порушувалися. Між Бухарестом і Софією на той час встановилися дружні відносини без взаємних територіальних претензій, а повторний, після 1885 р. воєнний конфлікт із Сербією, у результаті якого під австро-угорським тиском не відбулося жодних змін кордонів, втрачав усякий сенс. Отже, болгарські правлячі еліти дійшли між собою консенсусу щодо майбутнього Добруджі, Поморав’я і Тимощини, тобто фактично змирилися з їх втратою.

Уряд С. Стамболова планував шляхом переговорів з Портою домогтися автономії Македонії і Фракії, а пізніше сподівався на приєднання цих земель до князівства, як це сталося у 1885 р. зі Східною Румелією. Проте змусити Стамбул йти на поступки вимогам Софії могли лише конкретні тактичні дії. Розуміючи, що Османська імперія погодилася б на реформи лише під тиском держав-гарантів берлінського статус-кво, кабінет стамболівців постійно апелював до цих країн з проханням забезпечити підтримку політичних перетворень у балканських вілаєтах Порти. Крім того князівству для розширення власного впливу в Македонії і Фракії необхідні були інституції, котрі представляли б інтереси болгар перед турецькою владою. Потенційно ними могли стати революційні комітети або легальна мережа установ Екзархату. Уряд С. Стамболова зробив вибір на користь співпраці з церквою, водночас стримуючи спроби своїх співвітчизників організувати на території Оттоманської Порти воєнізовані формування. У такий спосіб стамболівці розраховували зберегти довірчі відносини зі Стамбулом та дипломатичним шляхом домогтися чергових поступок. При цьому Болгарія нарощувала потенціал своїх збройних сил, проте питання щодо цілі цих заходів є спірним. Планував політик війну з Османською імперією чи намагався таким чином здійснювати тиск на сюзерена – все це й понині викликає дискусії. Врешті-решт, вирішивши низку проміжних завдань у здійсненні свого плану стосовно автономізації Македонії і Фракії, уряд НЛП все ж не досяг кінцевої мети – вказані області залишалися у складі Османської імперії на правах звичайних провінцій.

Розглядаючи вплив спадщини С. Стамболова на політику вирішення болгарського національного питання наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., необхідно встановити, чи знаходили його ідеї і практики подальшу реалізацію у діяльності наступних Рад міністрів, чи не втратили вони своєї актуальності у зазначений період?
5. 1. Дипломатія або війна: два варіанти досягнення мети

Наприкінці ХІХ ст. перемога Болгарії у війні над Османською імперією, навіть за умови наявності у неї чисельних і добре оснащених армійських підрозділів, виглядала малоймовірною, адже країни надто різнилися між собою за військовим потенціалом, кількістю населення і станом економіки. Для реалізації вказаної стратегії необхідно було знайти союзників, перед якими стояли б аналогічні цілі. На роль таких партнерів підходили країни, котрі мали територіальні претензії до Стамбула, – Сербія, Греція і Чорногорія. Однак перепоною на шляху зближення з двома із них залишався той факт, що Афіни і Белград, як і Софія, претендували на землі Македонії і Фракії.

Призначення кабінету К. Стоїлова не змінило ставлення влади до збройного конфлікту з Османською імперією як варіанта вирішення національного питання. Князівство залишалося не підготовленим до воєнного протистояння з нею, тому нова Рада міністрів підтримувала мирні відносини зі Стамбулом. Але, на відміну від «стамболовістів», «народняки» спробували домовитися з Грецією і Сербією щодо спільних дій заради забезпечення реформ у Македонії і Фракії. В грудні 1896 р. болгарські дипломатичні представники у Белграді і Афінах звернулися до урядів С. Новаковича і Т. Деліянніса з відповідною пропозицією. Однак порозумітися з цими країнами не вдалося. Сербія і Греція не були зацікавлені у наданні Македонії автономії, адже наслідком цього могло стати її подальше приєднання до Болгарії. Афіни і Белград прагнули розподілу македонських земель. До того ж Греція готувалася до збройного протистояння з Портою й розраховувала не на дипломатичну, а на військову підтримку князівства.

Втім, незважаючи на різні позиції у македонському питанні, Сербія 1897 р. зробила крок до налагодження відносин. 19 лютого 1897 р. під час офіційної зустрічі монархів і прем’єр-міністрів обох країн у Софії було укладено договір про співпрацю, який не містив зобов’язань, а регламентував у разі ускладнення ситуації в європейській частині Оттоманської Порти не вдаватися до самостійних кроків та погоджувати взаємні дії, а також включав положення «про обопільну свободу культурної і релігійної пропаганди на території Македонії», що вказувало на існуючі суперечності між країнами стосовно області [503, c. 238]. Невдовзі стало зрозуміло, що вищезазначені домовленості не призведуть до тісних взаємин та не забезпечать спільного підходу до вирішення долі європейської території Османської імперії. Вже у жовтні наступний уряд Сербії на чолі з прем’єр-міністром В. Джорджевичем денонсував договір [552, c. 489].

Сербсько-болгарська угода викликала занепокоєння Стамбула, який змінив підхід до розбудови взаємин із балканськими державами. Якщо під час перебування біля керма держави С. Стамболова Порта віддавала перевагу співпраці з князівством, то за нових обставин вона йшла на незначні поступки то одній, то іншій стороні або знаходила привід для відхилення домагань Белграда чи Софії, провокуючи суперництво між ними за вплив у Македонії. У квітні 1897 р. князівство отримало дозволи на відкриття торговельних агенцій у Бітолі, Скоп’є і Салоніках, будівництво Екзархатом храму в селі Дренок поблизу Дебара та відновлення роботи раніше закритих церков. Під час греко-турецької війни 1897 р. Софія зберігала нейтралітет. Завдяки цьому їй вдалося схилити Стамбул до призначення у Бітолі, Дебарі і Струмиці болгарських митрополитів, що викликало невдоволення з боку сербської влади [503, c. 249].

Для періоду прем’єрства К. Стоїлова характерна поява нового чинника, пов’язаного з національним питанням. Інформаційна війна, що розгорнулася на шпальтах румунської і болгарської преси навколо асиміляції слов’янської общини у Північній Добруджі, а також спроби Бухареста на підставі наявності куцовласького населення в Македонії домогтися від турецької влади узаконення діяльності румунських священнослужителів у містах Бітола і Яніна, стали приводом погіршення взаємин [553, c. 43]. За часів правління С. Стамболова зазначені питання не порушувалися, а між сусідніми державами існували дружні відносини, адже на той час Софія і Бухарест орієнтувалися на Відень. Зміна ж зовнішнього вектора Болгарії в сторону Санкт-Петербурга викликала занепокоєння Румунії. За посередництва Росії між країнами розпочався діалог, проте невдовзі питання щодо забезпечення національних прав болгарського й арумунського населення було відкладено на невизначений термін [449, c. 321].

18 січня 1899 р. НЛП повернулася до влади у складі уряду Д. Грекова, задекларувавши у програмних цілях наміри підтримувати добросусідські відносини з усіма балканськими державами [266, 1899, 8. III]. У столиці Сербії зміну влади в Болгарії сприйняли як нагоду домовитися про спільні дії проти Османської імперії та розподіл її територій. Однак кабінет Д. Грекова ігнорував пропозиції Белграда, дотримуючись стамболівських методів ведення політики у національному питанні. Позицію своїх попередників схвалював і наступний уряд «радославовістів», який на початку 1900 р. дав негативну відповідь сербській стороні на її домагання провести переговори з метою опрацювання проекту територіального розмежування Македонії, пояснивши таке рішення тим, що подібні домовленості можуть призвести до ускладнення ситуації на Балканах [449, c. 331]. Аналогічну поведінку Болгарія демонструвала у відносинах з Грецією, котра після невдалої війни проти Османської імперії переживала кризу.

Отже, у 1894–1901 рр. болгарські уряди намагалися реалізовувати мирну стратегію вирішення національного питання, свого часу запропоновану С. Стамболовим – здобуття автономії для європейських володінь Османської імперії з подальшим їх приєднанням до князівства. Греція і Сербія ж прагнули досягти домовленостей щодо спільних воєнних дій проти Порти та розмежування Македонії і Фракії. Белград претендував на землі південніше гірського масиву Родопи й лінії Неврокоп – Мелник – Струмиця – Прілеп – Струга, Афіни – на території західніше річки Вардар [554, c. 48].

Для періоду правління уряду «радославовістів» характерне загострення болгарсько-румунських відносин. Північна сусідка князівства виношувала плани розширення території на південь. Об’єктом її стремління була Південна Добруджа. Бухарест продовжував відстоювати право на самоврядування куцовласької общини Македонії, поширював антиболгарську пропаганду в області та у себе в країні, що провокувало невдоволення з боку Софії, негативно впливаючи на взаємини між державами [553, c. 126].

Під час функціонування кабінетів П. Каравелова і С. Данева у 1901–1903 рр. Болгарія застосовувала лише дипломатичні методи розв’язання національного питання. Намагаючись заручитися підтримкою великих держав, уряди розраховували домогтися від Порти права на самоврядування для земель, де переважав слов’янський етнос.

Мирна налаштованість «каравелістів» і «цанковістів» не викликала невдоволення членів НЛП. Однак вони вважали, що єдиним шляхом покращення становища болгар у Македонії залишалося досягнення компромісу з Османською імперією, а не пошук способів маніпуляції нею великими державами, тому необхідно переконувати Стамбул, а не Європу в своїй доброзичливості, не застосовуючи проти Порти ворожих дій [266, 1903, 16. I]. Стамболівці розраховували на реформи в Македонії, підкреслюючи, що за умови їх реалізації «болгарський національний елемент в європейських вілаєтах Оттоманської імперії неодмінно доб’ється свого» [266, 1903, 25. II]. Разом з тим, на думку членів НЛП, ефективність заходів Софії залежала від військової могутності, яку необхідно зміцнювати. Взірцем вдалого поєднання різних методів забезпечення державних інтересів вони вважали діяльність свого засновника. Наприкінці 1900 р. пловдивський осередок партії в агітаційних цілях надрукував календар [412, a. e. 1048, л. 1–34], у якому в поєднанні з відомостями різного характеру значилися поступки, що їх домігся С. Стамболов від Порти у македонській справі.

Оцінюючи політику урядів П. Каравелова і С. Данева, послідовники С. Стамболова констатували недостатню увагу військовій сфері держави. Надії на допомогу Росії у разі війни між Болгарією і Османською імперією, на їх переконання, виглядали абсурдними: «За будь-яких обставин Софії варто покладатися на власні сили» [266, 1901, 29. V]. У подальшому вони неодноразово повторювали це твердження, розмірковуючи над варіантами розв’язання національної проблеми, та вказували на пасивність у цьому питанні всіх «русофільських» кабінетів.

Сформований у травні 1903 р. уряд НЛП демонстрував бажання слідувати усталеним стамболівським прагненням порозумітися з Османською імперією. А от опозиція розпочала обговорення застосування новою владою військової сили для забезпечення національних інтересів. Зокрема «каравелісти» згадали про значний внесок С. Стамболова у зміцнення збройних сил, що давало підстави сподіватися на продовження таких же ініціатив його послідовниками [277, 1903, 14. V]. Однак стамболівці обрали інший шлях. Наприкінці весни кабінет міністрів направив у Стамбул досвідченого дипломата Г. Начовича, який схилявся до болгарсько-турецького зближення. Застосовуючи обачливу тактику, посланник Софії поринув у політичну атмосферу османської столиці. Вивчаючи ситуацію на предмет готовності Порти до переговорів, він намагався переконати високопосадових осіб імперії у миролюбних намірах князівства [555, c. 401].

У цілому стратегія кабінету Р. Петрова відповідала ідеологічним засадам НЛП. Однак її представники розуміли, що на початку ХХ ст. на Балканах склалася зовсім інша міжнародна ситуація, яку Софія змушена була враховувати. Порта, розчарована проросійською політикою попередньої болгарської влади, поставилася з пересторогою до наданих Г. Начовичем гарантій. Великий візир Мехмед Ферід-паша так відреагував на запоруки дипломатичного представника: «Нині діючий кабінет запевняє нас у доброзичливості, однак, знаючи мінливий характер Фердинанда, хотілося б вірити, що уряд сприятиме і припиненню четницького руху» [313, a. e. 14.1, л. 1–8]. У Стамбулі не відкидали можливості подальшої проросійської орієнтації Болгарії та були переконані у регулярному фінансуванні нею революційних комітетів у Македонії і Фракії, тому, намагаючись нейтралізувати визвольний рух слов’янського населення у своїх вілаєтах, підтримували сербську і грецьку пропаганду в Македонії [546, с. 58]. Це знаходить підтвердження у листах, що їх отримував Г. Начович від довірених осіб у Салоніках, Бітолі та Скоп’є [546, a. e. 3828, л. 110]. Зближення з Болгарією не входило у плани Порти.

Організоване у липні 1903 р. ТМОРО Іллінденсько-Преображенське повстання в Македонії поглибило взаємну недовіру між країнами. Крім того, із болгарського дипломатичного представництва у Стамбулі та від інформаторів надходили повідомлення про поширення чуток на берегах Босфору стосовно підготовки Софії до війни проти Оттоманської Порти [313, a. e. 14.3, л. 15]. Хоча вказані плітки і не мали під собою підґрунтя, та все ж посилювали недовірливе ставлення до князівства [557, c. 161].

Протягом перших місяців роботи уряду стамболівців члени опозиційних партій критикували владу за її пасивність у вирішенні національного питання й закликали вдатися до рішучих заходів. У відповідь лідер НЛП Д. Петков зазначав: «Слабкість Болгарії й міць Порти визначили нашу миролюбність у побудові відносин з Царгородом та дипломатичні методи розв’язання проблеми. Після припинення повстання ми зробимо все можливе для покращення становища мешканців області» [455, c. 126].

Наприкінці 1903 р., коли реалізація запропонованого Австро-Угорщиною і Росією Мюрцштезького проекту реформ у Македонії почала гальмуватися Портою, миролюбна риторика представників болгарської влади змінилася. «Всі намагання вирішувати проблему мирним шляхом, без гармат, виявилися марними», – констатував 12 грудня у ХІІІ ЗНЗ військовий міністр М. Савов. Його підтримав міністр правосуддя Н. Генадієв, зазначивши, що в умовах існуючої міжнародної ситуації він навіть не припускається думки про роззброєння [455, c. 128]. У міністерських кулуарах лунали заяви про головну умову існування незалежної Болгарії: наявність у неї боєздатного, за підрахунками уряду – 400-тисячного війська. Як наслідок, з прийняттям 4 листопада 1903 р. «Закону про структуру Збройних сил Болгарського князівства» [285, 1904, 24. І] в країні розпочалася реформа військових підрозділів, для чого передбачалося збільшити витрати у державному бюджеті на 30 %. Крім того, Генштаб збройних сил розробив оперативний план ведення бойових дій проти Порти, який передбачав стратегію оборони, адже на той час Софія у військовому відношенні залишалася непідготовленою до воєнного конфлікту [558, c. 125]. Однак вже сам факт появи такої програми багато про що свідчив. Характеризуючи роль армії у розв’язанні македонської проблеми, Д. Петков називав її опорою дипломатії [559, p. 22].

Перший стамболівський уряд, аби схилити Порту до переговорного процесу, вдавався до агресивних заяв на адресу Стамбула. Щоправда далі показної бравади справа не доходила. Софія продовжувала віддавати перевагу дипломатичним методам вирішення македонського питання. Уряду Р. Петрова довелося діяти в умовах іншої міжнародної ситуації. Війну між Болгарією і Оттоманською імперією наступники С. Стамболова розглядали як реальну перспективу, хоча на офіційному рівні й демонстрували миролюбність по відношенню до Порти.

Щоб запобігти агресивним намірам Болгарії та обмежити російське і австро-угорське втручання у справи Османської імперії, султан Абдул Гамід II під тиском німецької дипломатії у листопаді 1903 р. дав згоду на переговори із Софією. Майже шестимісячний діалог зі Стамбулом призвів до виникнення дискусії серед представників болгарської влади. Прем’єр-міністр Р. Петров наполягав на включенні Фракії до тих територій, де планувалися реформи, та рекомендував дипломатам князівства шукати можливість вирішити це завдання. Його підтримав керівник МВС Д. Петков, а також впливові члени НЛП. Порта ж не бажала запроваджувати Мюрцштезький проект ще й в інших вілаєтах. Її категоричність поставила переговори на межу зриву.

Протилежну думку з приводу майбутнього Фракії мав Г. Начович, вважаючи доцільним поступитися Стамбулу заради досягнення порозуміння у македонському питанні. Незважаючи на той факт, що Г. Начович був підлеглим Р. Петрова, дипломат знайшов спосіб вплинути на прем’єра, змінивши його точку зору. Він звернувся до монарха і глави Священного Синоду БПЦ, переконуючи їх у необхідності послаблення тиску на Порту та здійснення реформ спочатку в Македонії [555, c. 408]. У результаті Фердинанд і Йосиф І підтримали Г. Начовича. За таких обставин голова уряду і керівник МВС змушені були поступитися, після чого діалог між Софією і Стамбулом активізувався.

Переговори закінчилися підписанням угоди 26 березня 1904 р. Країни досягли порозуміння у декількох питаннях: Болгарія мала заборонити існування на своїй території революційних комітетів, припинити фінансування радикальних організацій в османських володіннях; Порта зобов’язувалася амністувати учасників повстання 1903 р. (окрім засуджених за тероризм осіб), реалізувати у Салонікському, Бітолському і Скопському вілаєтах Мюрцштезьку програму, забезпечити працевлаштування македонських болгар на адміністративні посади, санкціонувати повернення на батьківщину з Болгарії десятків тисяч македонських і фракійських біженців та відновити їхнє право на власність покинутих ними житла і господарства [560, c. 100].

Укладений договір викликав суперечливі думки серед політикуму князівства. Деякі опозиційні сили критикували уряд за поступливість Порті. Наприклад, «каравелісти» і «радославовісти» звинувачували НЛП у «туркофільстві», вважаючи, що стамболівці мали вдатися до рішучих заходів, аж до застосування військової сили заради здобуття автономії для Македонії [399, c. 53].

Майже одночасно з початком переговорів по підписанню болгарсько-турецької угоди уряд Р. Петрова приступив до пошуку порозуміння із Сербією, яка після травневого перевороту 1903 р. перебувала в міжнародній ізоляції і тому була схильна до компромісів. Зусилля Софії стали результатом підписання 30 березня 1904 р. таємного болгарсько-сербського договору, що передбачав захист суверенітету й територіальної цілісності обох держав, сприяння впровадженню Мюрцштезької програми, підтримку претензій Чорногорії на населені албанцями османські землі, арбітраж російського імператора у разі виникнення спірних питань [561, c. 112].

Намагаючись зберегти у таємниці зміст документа, сербський і болгарський уряди переконували європейську спільноту та своїх громадян у тому, що угода стосується лише економічних питань. Та все ж договір викликав негативну реакцію з боку Порти, котра скористалася фактом його підписання як приводом для гальмування процесу звільнення з-під варти заарештованих повстанців.

Домовленості Софії і Белграда неоднозначно оцінила й болгарська опозиція, схвальні відгуки якої щодо підписання «економічних угод» чергувалися зі звинуваченнями влади в ігноруванні македонського питання. Демократи вважали, що уряд мав змусити Белград відмовитися від претензій на цю область. З ними погоджувалися «народняки», «цанковісти», «радославовісти» і «тончевісти», закликаючи «стамболовістів» запобігти діям сербських і грецьких четників та пропаганді Белграда і Афін у Македонії [399, c. 53].

Підписана угода з Сербією суперечила концепції розв’язання македонської проблеми, запропонованої С. Стамболовим. Як відомо, восени 1889 р. прем’єр-міністр відмовив сербському уряду в об’єднанні зусиль держав у боротьбі проти Османської імперії з подальшим розмежуванням Македонії [449, c. 269]. Болгарський голова виконавчого органу зробив ставку на зближення зі Стамбулом, ігноруючи пропозиції створення антитурецького блоку. В період правління другого самостійного кабінету НЛП під впливом різних чинників стамболівська ідея вирішення болгарського національного питання зазнала трансформації. Тодішні міжнародні умови давали Софії шанс проводити багатовекторну політику, що було неможливим у 1887–1894 рр. На відміну від першого перебування стамболівців біля керма держави, коли у Болгарії існував авторитарний режим їхнього засновника, на початку ХХ ст. новообраним лідерам організації необхідно було враховувати думку князя, безпартійних членів кабінету міністрів та опонентів, котрі у будь-який час могли отримати від монарха міністерські портфелі, потіснивши представників НЛП.

Незважаючи на підписану угоду із Сербією, уряд Болгарії продовжував співпрацю з Портою. У червні 1904 р. Р. Петров рекомендував дипломатичному агенту в Стамбулі Г. Начовичу докласти зусилля під час діалогів з османською владою у питанні припинення свавілля проти македонських болгар та радив дотримуватися коректності й уникати загострення відносин. Наприкінці літа аналогічні рекомендації посланник отримав і від Д. Петкова [561, c. 320].

Внаслідок ігнорування Портою вимог Софії серед членів болгарського уряду почали посилюватися негативні по відношенню до Османської імперії настрої. Провладна газета «Нов век» влітку 1904 р. опублікувала низку статей, заявивши про зрив Стамбулом реалізації Мюрцштезького проекту [266, 1904, 14. VII, 16. VII]. Порта теж була незадоволена політикою Софії, вже через місяць після підписання угоди звинувативши її у підтримці революціонерів на території своїх вілаєтів. Взаємини між країнами почали погіршуватися. Не знайшло продовження і болгарсько-сербське зближення. Активізація Белградом пропаганди у Македонії, а також вчинення насилля четниками ТМОРО проти сербоманських мешканців північно-західної частини області звели нанівець зусилля дипломатії обох країн.

Укладені Болгарією в 1904 р. угоди з Османською імперією і Сербією не дали помітного ефекту. Вони не вирішували питання, яке було причиною суперечок між балканськими країнами, – це статус слов’янського населення Македонії. Підписання договорів для Софії, Белграда і Стамбула мало тактичне значення та визначалося зовнішньополітичною кон’юнктурою, тому наміри князівства налагодити взаємини з Портою і Сербією виявилися невдалими.

У результаті провалу спроб залучити Белград до реалізації автономістської ідеї у Македонії та зневіри у сприятливу політику великих держав і Османської імперії уряд Р. Петрова розпочав корегування підходів до розв’язання македонської проблеми. Він схилявся до думки про необхідність покладатися лише на власні сили. Проте його офіційна позиція залишалася незмінною – не допустити конфлікту зі Стамбулом, тому кабінет міністрів і демонстрував доброзичливе ставлення до Порти та возвеличував її султана Абдул-Гаміда ІІ [266, 1905, 28. III, 25. V]. Влада переконувала громадськість, що не залишить напризволяще християнське слов’янське населення Македонії і Фракії та захищатиме його інтереси. Опозиційні «радославовісти» ж, традиційно демонструючи агресивне ставлення до Порти, підкреслювали недостатню увагу з боку влади збройним силам країни та переоцінку нею значимості угод із сусідніми державами, зазначаючи, що С. Стамболов, котрий дбав про зміцнення війська, «…був би розчарований теперішніми діями НЛП» [271, 1904, 17. VI].

Ігнорування Портою імплементації Мюрцштезького проекту реформ ставало більш очевидним, тому серед урядовців збільшувалося число прихильників війни з Османською імперією як варіанта розв’язання македонської проблеми. Однак, враховуючи непідготовленість князівства до збройного протистояння, Софія намагалася відкласти його початок та продовжувала уникати будь-яких випадів у бік Порти, щоб не провокувати загострення відносин [74, c. 167]. Розроблений влітку 1905 р. Генштабом війська план воєнних дій проти неї, як і попередній 1903 р., не передбачав наступальних операцій, а носив оборонний характер [558, c. 127]. Цей факт є доказом того, що Софія у найближчій перспективі не розглядала війну з Османською імперією як засіб заволодіння Македонією.

1906 року уряд Р. Петрова задекларував програму вирішення македонського питання. Нею передбачалося спочатку забезпечити області автономію у складі Оттоманської Порти, а вже потім приєднати її до князівства. Згідно з позицією кабінету міністрів, отримання права на самоврядування необхідно розглядати у контексті процесу остаточного визволення області від османського ярма, а також підкреслювалася неможливість у Македонії іншої автономії, окрім болгарської [555, c. 425]. Варто зазначити, що аналогічну стратегію розв’язання національної проблеми застосовував кабінет С. Стамболова.

Втім, через відставку восени 1906 р. уряду не судилося втілити в життя зазначений задум. Обачливий зовнішній курс Болгарії періоду прем’єрства Р. Петрова дозволив уникнути загострення міжнародної ситуації на Балканах. Навіть у критичній ситуації під час повстання 1903 р. болгарська влада зберегла холоднокровність та звела нанівець можливість залучення країни у збройний конфлікт, який міг стати для князівства фатальним.

Політика уряду, спрямована на вирішення македонської проблеми, не дала результатів. Реалізація багатовекторного курсу призвела до погіршення взаємин із сусідніми країнами. Раді міністрів не вдалося завоювати довіру Порти та домогтися її сприяння покращенню становища болгар – мешканців європейських вілаєтів імперії. Залишилися безуспішними і спроби Софії встановити партнерські відносини із Сербією. Одночасно розпочавши зближення з Белградом і Стамбулом, дипломатія князівства не врахувала, що це взаємовиключні курси. Вказані дії кабінету Р. Петрова можна вважати прорахунком, який змушені були виправляти уряди-наступники.

22 жовтня 1906 р. головою виконавчого органу став лідер НЛП Д. Петков, а Міністерство закордонних справ і віросповідань очолив безпартійний Д. Станчов. Ця зміна відбулася у період остаточної зневіри у Мюрцштезький проект реформ. Проте влада продовжувала декларувати схильність до мирного розв’язання македонської проблеми, про що свідчить промова Д. Станчова у ЗНЗ, в якій він назвав ініційовану Австро-Угорщиною і Росією реформену акцію відправною точкою політики князівства щодо національного питання [471, c. 229].

Іншим суттєвим чинником, котрий визначав стратегію боротьби урядів Д. Петкова і П. Гудева у 1907–1908 рр. за розширення впливу в Македонії, стала активізація в області сербської й грецької пропаганди та діяльності четників. Софія намагалася запобігти агресивним діям збройних формувань проти мирного населення шляхом досягнення домовленостей з Портою про забезпечення жителів області зброєю. Однак Стамбул відхилив таку пропозицію [555, c. 425].

Белград і Афіни, як і раніше, прагнули розподілу європейських вілаєтів імперії на зони впливу. Болгарія ж послідовно виступала за надання місцевого самоврядування Македонії і Фракії. Розроблений у період прем’єрства С. Стамболова план боротьби за розв’язання національного питання залишався основоположним та підтримувався не лише стамболівцями, а й позапартійними членами уряду, зокрема Д. Станчовим, який був переконаний, що таке вирішення долі областей могло забезпечити мир на півострові [563, c. 393].

Отже, упродовж другого самостійного правління НЛП серед представників влади не було розбіжностей з приводу кінцевої мети Софії у справі реалізації національної програми. Визначеним залишався і метод її досягнення. Навіть після провалу реалізації Мюрцштезького проекту правлячі кола Болгарії віддавали перевагу мирному варіанту розв’язання македонського і фракійського питань.

У січні 1908 р. Раду міністрів сформували демократи, задекларувавши у програмі підтримку дружніх відносин з усіма сусідніми країнами за умови, якщо не будуть порушуватися національні права й економічні інтереси князівства. У відповідь на розголошені Стамбулом побоювання стосовно агресивних намірів уряду «каравелістів» по відношенню до Османської імперії міністр закордонних справ і віросповідань С. Паприков запевняв, що Софія не планує порушувати спокій в регіоні, але це не означає відсутність у неї альтернативи пацифістському курсу. Кабінет А. Малинова продовжував вимагати від Порти забезпечення прийнятних умов життя християнському населенню в її володіннях. Опозиція ж, у тому числі й НЛП, зайняла більш жорстку позицію у цьому питанні. Н. Генадієв зазначав, що для звільнення Македонії від турецького гноблення необхідне потужне військо, що є запорукою віри народу у власні сили [397, c. 29].

Скрутне становище болгар у європейських вілаєтах Османської імперії та заклики опозиції до конкретних кроків змусили уряд А. Малинова змінити методи реалізації національного питання. 10 червня 1908 р. С. Паприков надіслав дипломатичним агентам у столицях великих держав інструкції з настановами вселяти тамтешнім урядам думку, що більшість населення Болгарії радикально налаштована по відношенню до політики Порти, Греції і Сербії у Македонії. Тоді ж Генштабом війська було розроблено новий план бойових дій проти Стамбула. На відміну від стамболівського він передбачав наступальну стратегію та воєнне протистояння на македонському і фракійському театрах війни [558, c. 125]. Проте на офіційному рівні Софія продовжувала демонструвати миролюбність.

З початком липневих 1908 р. революційних подій в Оттоманській імперії македонське і фракійське питання відійшли на другорядний план політичного життя князівства. Вимагаючи і надалі від Стамбула надання автономії місцевим громадам областей, Софія зосередилась на підготовці скасування васальної залежності від Порти, чого вдалось домогтися у вересні того ж року. Визнавши під тиском Росії 6 квітня 1909 р. незалежність Болгарії, молодотурецький режим так і не припинив гноблення слов’янського населення у своїх вілаєтах, що змусило кабінет демократів замислитися над ідеєю збройного вирішення національного питання [564, a. e. 19, л. 130].

В умовах формування у суспільстві ворожого ставлення до Османської імперії керівництво НЛП взяло на озброєння іншу риторику, відмінну від тієї, якою послуговувався уряд С. Стамболова [260, c. 319, 357]. Воно вимагало від влади більш жорстких дій по відношенню до Стамбула. У розповсюдженому для обговорення партійними осередками проекті програми стамболівці у розділі «Військова політика» приділяли велику увагу зміцненню збройних сил, заявляючи, що мають на меті: організувати належну військову виучку придатних для служби в армії громадян; підтримувати боєготовність підрозділів із застосуванням засобів ведення сучасної війни; забезпечити здорове і в достатній кількості харчування військовослужбовців та покращити санітарно-гігієнічні умови їх проживання в казармах; ініціювати прийняття закону про права і обов’язки осіб офіцерського складу та про порядок їх призначення, звільнення й підвищення у званнях і посадах; скоротити термін служби піхотинців з двох до одного року, а всіх інших спеціальних родів військ з трьох до двох років з виплатою винагород за другий рік служби; запровадити уроки гімнастики за військовою методикою у старших класах середньої школи; створити та розвивати державні стрілецькі товариства [276, 1910, 20. IV, 9. V].

Зі змісту проекту програми та з інших публікацій газети «Нов век» ставало очевидно, що послідовники С. Стамболова починають схилятися до силового варіанта вирішення національного питання. В одній із надрукованих статей співвідносилися сили у можливій війні між Болгарією і Оттоманською імперією та запевнялося, що перевага останньої в чисельності населення не матиме вирішальної ролі, оскільки військо царства укомплектоване і озброєне належним чином [266, 1910, 9. IX]. Стамболівці підкреслювали, що потужні збройні сили – це їхня заслуга, та критикували «каравелістів» за недостатню увагу проблемам, які існували в армійських підрозділах [266, 1911, 31. VII].

На відміну від переконань членів НЛП, в уряді А. Малинова вважали за необхідне заручитися впливовими союзниками на випадок війни зі Стамбулом, повністю покладаючись на Росію. Одночасно болгарська влада демонструвала доброзичливе ставлення до Порти. 8 березня 1910 р. країни досягли порозуміння відносно спільних кордонів, підтвердили існуючий статус Екзархату, задекларували прагнення відмовитися від агресивної політики [565, c. 34]. Але після діалогів на офіційному рівні у правлячих колах Болгарії не залишилося сумнівів стосовно ідентичності позицій режиму султана Абдул-Гаміда ІІ та чинного молодотурецького у македонському і фракійському питаннях.

Уряд А. Малинова продовжував нарощувати військовий потенціал країни. Якщо у період з 1903 по 1908 р. середньорічні витрати на збройні сили становили близько 93 млн 300 тис. левів, то під час правління демократів цей показник зріс до 178 млн 900 тис. Болгарія стала найсильнішою у військовому відношенні балканською державою. І хоча вона мала менш чисельне, у порівнянні з турецьким, військо, проте краще озброєне і навчене [245, c. 58].

За сприяння Росії болгарська влада налагоджувала культурні й економічні зв’язки із Сербією. Але станом на 1910 р. зближенню країн заважали протиріччя у Македонії. Кабінет А. Малинова наполягав на забезпеченні автономії області, залишаючись прибічником запровадженої С. Стамболовим концепції вирішення національної проблеми. Сербська ж сторона, як і раніше, домагалася розподілу османських володінь на зони впливу. Територіальні суперечності заважали і добрим взаєминам Болгарії з Грецією, яка претендувала на південні македонські землі й частину Біломорської Фракії. Складними залишалися і відносини з Румунією, котра прагнула розширити кордони за рахунок Південної Добруджі.

У період правління уряду І. Гешова процес зближення між Софією і Белградом продовжився. У квітні 1911 р. Сербія запропонувала укласти угоду та визначитися з майбутнім Македонії, знову наполягаючи на її розмежуванні. Кабінет «народняків» – «цанковістів» відмовився, однак згодом змінив позицію, причиною чого стали: розчарування політикою молодотурок; загострення відносин між Софією і Стамбулом внаслідок прикордонного інциденту в травні того ж року; початок 16 вересня 1911 р. італійсько-турецької війни; тиск опозиції, яка вимагала від уряду рішучих дій та закликала владу задіяти збройні сили для визволення Македонії і Фракії [266, 1911, 31. VIII]. Зрештою, правляча коаліція прийняла рішення про підготовку до війни з Оттоманською імперією, розпочавши 28 вересня 1911 р. таємні переговори з Белградом про створення союзу. Вести бойові дії самотужки, на чому наполягала НЛП, уряд І. Гешова не наважувався.

Ключове питання переговорів стосувалося долі Македонії. Упродовж діалогу Болгарія відійшла від принципу, якого дотримувалася з часів правління С. Стамболова – забезпечення автономії області, та поступилася Сербії, погодившись на виділення «спірної зони», долю якої мав вирішити арбітраж Росії, хоча й з обмовкою – «у випадку неможливості запровадження самоврядування» на вказаній території [501, c. 740]. Підписаний 29 лютого 1912 р. договір став успіхом Сербії, яка змусила Болгарію відмовитися від її усталеної позиції не допускати розділення Македонії.

А от укладена 16 травня 1912 р. таємна болгарсько-грецька угода залишала неврегульованими територіальні суперечності між країнами навколо Македонії і Фракії, передбачаючи мирне співіснування, політичну рівність і конституційні гарантії для болгар і греків – мешканців Османської імперії [566, c. 276].

Упродовж переговорів між майбутніми союзниками НЛП проводила кампанію підтримки війни проти Стамбула, уникаючи коментарів стосовно діалогу Софії з Афінами і Белградом. «Голова болгарського уряду, – зазначала газета „Нов век“, – обрав „туркофільську“ політику замість національної. Сьогодні її називають шаблею по шаблі“, і вона вже встигла розчарувати багатьох» [266, 1912, 6. III]. «Історія нас учить, що турка можна врозумити лише палицею» [266, 1912, 27. II]. Газета «Воля» констатувала: «Македонське питання неможливо вирішити переговорами і бомбами революціонерів, а тільки силою армії» [269, 1912, 28. II]. Н. Генадієв наголошував: «Наш народ має боротися за вкрадену законну спадщину, повернути яку можна лише війною з турками» [269, 1912, 17. VIII]. Закликаючи владу до воєнного протистояння, стамболівці запевняли громадян у підготовленості держави до збройного конфлікту, підкреслюючи свої заслуги у зміцненні армії: «Наразі ми можемо пишатися тим, що наша політика була успішною. Стамболов та його послідовники доклали чимало зусиль для посилення боєздатності збройних сил, і тепер ми маємо зразкове військо» [266, 1912, 22. I]. «Болгарія ніколи в історії ще не була настільки готовою до війни, як сьогодні» [269, 1912, 28. VIII].

Наприкінці літа 1912 р. у процесі обговорення депутатами ХV ЗНЗ стратегії вирішення національного питання Н. Генадієв заявляв: «Обов’язковим завданням для Болгарії є отримання Фракії та всієї, або майже всієї, Македонії. Забезпечення миру, взаєморозуміння, партнерства і альянсу з балканськими країнами можливе тоді, коли майбутні кордони царства визначаться саме таким чином. І допоки Солунь не буде в руках болгар, про дружбу годі й говорити» [269, 1912, 28. VIII]. Втім, при тій політиці, яку пропонували стамболівці, утворення Балканського союзу залишалося малоймовірним, а війна з Османською імперією, що її так пропагувала НЛП, без підтримки Греції і Сербії була авантюрою.

Під час Першої Балканської війни Болгарія окупувала майже всю Фракію, за винятком 40-кілометрової території на захід від Стамбула, а також лише північно-східну Македонію, тоді як грецькі війська зайняли південну частину області з Салоніками, а Сербія – північну і центральну, в тому числі й землі, котрі відповідно до сербсько-болгарської угоди мали залишитися за Софією. Перед союзниками постало завдання розділити між собою османську спадщину.

Мирні переговори, що розпочалися 3 грудня 1912 р. в Лондоні, виявили глибокі протиріччя між державами Балканської ліги, до того ж супроводжувалися суперечностями та інцидентами між союзниками у Македонії. Сербія відмовлялася покидати завойовані північну й центральну території області, а в її південній частині поблизу міста Серрес час від часу виникали збройні сутички між грецькими і болгарськими військами [567, p. 143].

Після укладання 31 березня 1913 р. перемир’я територіальні претензії Болгарії висунула Румунія. Не маючи можливості втрутитися у боротьбу за переділ Македонії, де мешкала куцовласька община, Бухарест вимагав компенсацію за свій нейтралітет у війні – Південну Добруджу. Однак, згідно з підписаним 29 квітня у Санкт-Петербурзі протоколом, Болгарія мала поступитися Румунії лише містом Сілістра [568, c. 159].

17 травня 1913 р. під тиском великих держав було підписано Лондонський мирний договір, який вніс у відносини між союзниками ще більшу напруженість. Софія, з огляду на те, що її військо зробило вирішальний внесок у розгром османських сил, наполягала на збільшенні частки при розподілі завойованих земель, вимагаючи від Белграда виведення армійських підрозділів з Вардарської Македонії. Сербія, Греція і Чорногорія прагнули отримати території, окуповані ними під час війни. Ставало очевидним, що без військового втручання ці питання навряд чи вдасться владнати. Готуючись до протистояння, 19 травня в Салоніках Сербія підписала з Грецією таємну угоду, спрямовану проти Болгарії [567, p. 143].

Намагаючись залагодити протиріччя, які виникли між країнами Балканського союзу, болгарська дипломатія повернулася до ідеї самоврядування Македонії, що її свого часу пропагував С. Стамболов. Цар Фердинанд і уряд І. Гешова розглядали автономію області як компромісний варіант, сподіваючись пізніше об’єднатися з нею у межах однієї держави. Однак Греція і Сербія відхилили цю пропозицію [567, p. 142]. Зрештою, сформований на початку літа 1913 р. уряд С. Данева під впливом монарха розпочав підготовку до нової війни, цього разу зі своїми недавніми союзниками, з метою відвоювання македонських територій. Початок 16 червня Другої Балканської війни став ще однією спробою Болгарії вирішити національне питання із застосуванням зброї.

Черговий конфлікт у Південно-Східній Європі виявився недовготривалим. Втручання Румунії і Османської імперії, які відповідно 28 і 30 червня розпочали бойові дії проти Болгарії, визначили його результат. Врешті-решт країна, виснажена Першою Балканською війною та втягнута у нове воєнне протиборство, опинилася в катастрофічному становищі. Винний у розв’язанні Міжсоюзницької війни уряд С. Данева подав у відставку. На плечі новоутвореного кабінету В. Радославова лягло укладання мирних угод.

У результаті підписаного 28 липня 1913 р. в Бухаресті договору близько 1 млн болгаромовного населення залишилося на території інших держав [504, c. 218]. Нові кордони між Османською імперією і Болгарією встановив укладений 16 вересня Константинопольський договір, згідно з положеннями якого Софія повернула Оттоманській Порті більшу частину Східної Фракії з містами Адріанополь, Лозенград і Люлебургаз [569, c. 65]. Втім, незважаючи на невтішні наслідки воєнної кампанії 1912–1913 рр., влада не розглядала іншого способу боротьби за національне об’єднання, окрім чергового збройного протистояння. В країні поширювалися реваншистські настрої, які підтримувалися пропагандою проурядової преси. Зокрема стамболівська газета «Воля» конструювала новий образ ворога болгарської національної справи. Після Міжсоюзницької війни Османську імперію у цій іпостасі змінили Сербія і Греція, котрі підступно відібрали у Болгарії її споконвічні території [269, 1913, 5. X].

Звістка про вбивство 15 липня 1914 р. в Сараєво спадкоємця австро-угорського престолу Франца Фердинанда з дружиною та початок Першої світової війни стала відправною точкою посилення воєнної пропаганди у Болгарії. Стамболівці як провладна сила долучилися до цього процесу. В їхній пресі заявлялося, що після невеликої перерви країні необхідно готуватися до чергового збройного протиборства [269, 1914, 1. XI; 266, 1914, 6. XI].

До весни 1915 р. у середовищі НЛП панувала одностайна думка у питанні про методи розв’язання національної проблеми: «генадієвісти» і «петковісти» підтримували воєнний шлях досягнення бажаної цілі. Дискусія між угрупованнями точилася навколо вибору партнерів по коаліції, нових союзників, котрі допомогли б Софії приєднати Македонію, Добруджу й інші території, де компактно проживали болгари. Навесні 1915 р. «генадієвісти» скоригували власні погляди. Лідер НЛП і його прибічники, які відстоювали проантантівську позицію, почали розглядати можливість збереження Софією нейтралітету та перспективу вирішення у цьому випадку національних завдань. Такі помисли ґрунтувалися на тому, що неучасть країни у бойових діях за будь-якого результату збройного конфлікту дозволила б зміцнити її міжнародний авторитет та претендувати на територіальну компенсацію, тоді як перемога у війні не могла гарантувати бажаних преференцій [269, 1915, 12. VIII]. Але під тиском монарха і прем’єр-міністра вже з вересня Н. Генадієв і його парламентська фракція знову зайняли проурядову позицію, голосуючи за воєнні кредити [431, c. 423].

15 жовтня 1915 р. збройні сили Болгарії розпочали наступ на сербські позиції. До кінця року її військам вдалося взяти під контроль всю Вардарську Македонію, а також населені пункти Ниш, Заєчар і Нєготин у Тимощині, Чупрія у Поморав’ї та Пожаревац, розташований на відстані 80 км від Белграда. Успіх воєнної кампанії у Сербії зумовили спільні дії австрійсько-німецько-болгарських армій [552, c. 87]. На зайнятих збройними силами Болгарії територіях уряд В. Радославова створив 8 грудня 1915 р. Македонську військово-інспекційну область площею 33 тис. 513 км² і з населенням майже 1 млн 256 тис. осіб, поділивши її на 9 округів з центром у Скоп’є [571, c. 121]. Двома днями раніше у Тимощині й Поморав’ї було засновано Моравську військово-інспекційну область в кордонах, оговорених у таємній німецько-болгарській угоді від 24 серпня 1915 р., з центром у місті Ниш [572, c. 131]. Обидві області проіснували до кінця 1918 р. та були розформовані відповідно 16 і 31 грудня після капітуляції Софії.

Здійснивши на початку 1916 р. передислокацію своїх військ на південь, болгари до весни окупували частину Егейської Македонії, зупинившись за декілька кілометрів від Салонік, а наприкінці літа у межиріччі Струми і Мести дійшли до Егейського моря [245, c. 89]. 1 жовтня для організації управління на окупованій території у майже 4 тис. км² з населенням 287 тис. осіб було створено Драмську військово-інспекційну область [572, c. 133].

З вересня 1916 р. Болгарії довелося вести бойові дії проти румунських військ, які двома тижнями раніше виступили на боці Антанти. За підтримки німецьких збройних сил їй вдалося здобути низку перемог, взявши під контроль всю Добруджу. 9 грудня 1917 р. після фактичного виходу з війни Росії кабінет Й. Бретіану підписав перемир’я, а 7 травня 1918 р. прийняв умови сепаратного миру, нав’язаного Четверним союзом [178, c. 221].

Протягом 1915–1918 рр. угруповання НЛП жодного разу не поставили під сумнів доцільність участі країни у світовому воєнному конфлікті. Парламентським виступам стамболівців була притаманна одностайність щодо методу вирішення національного питання. Суперечності між ними виникали тільки з приводу зовнішньополітичної орієнтації Софії. Переосмислити власні переконання «петковістів» і «генадієвістів» змусили поразка у Першій світовій війні та тяжкі умови Нейїського мирного договору.

Прибічники Д. Петкова у повоєнні місяці демонстрували реваншистські настрої, підкреслюючи негативне ставлення до новоствореного Королівства СХС. Вони заявляли, що не вірять у реалізацію ідеї югославізму, назвали її «казкою» та висловлювали скептицизм стосовно перспектив болгарсько-сербського примирення [270, 1918, 27. XII]. Однак поступово «петковісти» почали декларувати мирний шлях розв’язання національної проблеми. У прийнятій 25 квітня 1919 р. програмній резолюції йшлося про необхідність налагодження добрих відносин із сусідніми країнами, пошуку порозуміння у спірних питаннях виключно дипломатичними методами та навіть заявлялося про можливість членства царства у Балканській федерації, але за умови попереднього об’єднання болгарських земель у межах однієї держави [428, c. 131].

«Генадієвісти» одразу після капітуляції Болгарії звернулися до болгарської влади із закликом забути про збройну конфронтацію та надалі застосовувати мирні способи вирішення долі Македонії, Фракії і Добруджі. На думку їхнього лідера, розв’язання національного питання на користь Софії могло втілитися в життя лише через тривалий період, адже після двох поразок країна, зазнавши значних матеріальних і людських втрат, найближчим часом не зможе здійснити об’єднання народу [403, c. 189]. Щоб виправдати агресивну позицію НЛП напередодні війн 1912–1913 та 1915–1918 рр. Н. Генадієв, посилаючись на слова С. Стамболова, стверджував, що і засновник партії не вірив у мирне розв’язання національної проблеми та вважав війну з Портою неминучою [263, c. 16].

Таким чином, під впливом політичної кон’юнктури НЛП змінювала свою стратегію вирішення національного питання. Обираючи то мирний, то воєнний шлях до омріяної цілі, вона спиралася на методи і засоби С. Стамболова для обґрунтування своїх дій. При цьому в обох випадках стамболівці знаходили вагомі аргументи, адже колишній голова Регентської ради і прем’єр-міністр у спробах домогтися від Порти реформ у Македонії і Фракії вміло застосовував дипломатичні важелі та водночас дбав про зміцнення боєздатності війська країни.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет