Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет18/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

5. 2. Чинник великих держав

Зміни в міжнародному становищі на Балканах у середині 1890-х рр. внесли певні корективи в зовнішній курс Софії. Прихід до влади уряду К. Стоїлова співпав з посиленням національного руху вірмен у Малій Азії, греків на острові Крит, болгар у Македонії. Щоб відновити порядок в державі, османська влада застосовувала репресії проти населення своїх окраїн. Загострення в імперії міжетнічних конфліктів привернуло увагу всієї Європи. Правлячі кола Великої Британії, Франції, Росії, Німеччини, Австро-Угорщини й Італії замислилися над необхідністю розробки заходів, які врегулювали б ситуацію в Оттоманській Порті. При цьому більшість із них була зацікавлена у збереженні її цілісності.

У березні 1895 р. Лондон, Париж і Санкт-Петербург через дипломатичних представників у Стамбулі надіслали османській владі ноти протесту в зв’язку з масовим знищенням вірмен, рекомендуючи здійснити реформи на користь цього народу. Болгарський уряд, скориставшись ситуацією, намагався переконати послів великих держав у необхідності обговорення і македонського питання. Але зазначений крок не призвів до бажаного результату [449, c. 318].

Під час повстання на Криті у 1897–1898 рр. і греко-турецької війни 1897 р. Східна криза набула кульмінації. Великі держави застосували тиск, аби змусити Порту надати автономію острову. Болгарія знову вирішила скористатися моментом та ще раз спробувала домогтися виконання статті 23 Берлінського трактату, згідно з якою Османська імперія мала забезпечити самоврядування своїм провінціям, де переважало християнське населення [406, c. 97]. Щоб досягти цілі, Софія апелювала до великих держав, однак Велика Британія і Франція, котрі поблажливо поставилися до вірменського й грецького визвольних рухів, залишили поза увагою клопотання болгар щодо зміни статусів Македонії і Фракії. Німеччина, Росія і Австро-Угорщина, які виступали за цілісність Османської імперії, теж проігнорували прагнення Софії.

Стамболівці, перебуваючи в опозиції до кабінету К. Стоїлова, критикували чинну владу за відсутність результатів у вирішенні македонського і фракійського питань на користь Болгарії. Причину невдач уряду вони вбачали в тому, що «народняки» ставили розв’язання національної проблеми у залежність від Санкт-Петербурга, з яким у лютому 1896 р. відновили дипломатичні відносини. «Нинішні болгарські діячі помиляються, сподіваючись, що Росія зробить щось для македонців. Наразі вона допомагає сербам, захищаючи їхні права у вілаєтах Порти» [265, 1897, 7. III], – зазначала газета «Свобода».

Заяви стамболівців були небезпідставними. У квітні 1897 р. Відень і Санкт-Петербург, не маючи змоги впливати на балканські справи, уклали таємну угоду про збереження статус-кво на Балканах. Країни об’єдналися проти кардинальних змін у регіоні, в тому числі й радикальних перетворень у Македонії, до того ж докладали зусилля, аби унеможливити втручання інших держав Південно-Східної Європи у греко-турецьке воєнне протистояння. Росія наполегливо рекомендувала Болгарії залишатися нейтральною. Під її тиском кабінет К. Стоїлова утримався від переговорів зі сторонами конфлікту. Така покірливість, на думку стамболівців, була тактичною помилкою, оскільки в умовах кризи Порта могла б погодитися на реформи у своїх європейських вілаєтах. Однак, піддавшись впливу Російської імперії, «народняки» втратили слушну нагоду [265, 1897, 17. V].

Слідування настановам Санкт-Петербурга під час греко-турецької війни все ж мало для Болгарії позитивні наслідки. За сприяння Росії Османська імперія надала Екзархату можливість призначити своїх представників на митрополичі престоли у Бітолі, Дебарі й Струмиці. НЛП назвала ці досягнення кабінету К. Стоїлова мізерними та продовжувала критикувати Раду міністрів за її пасивність [265, 1897, 19. VI].

У другій половині 1890-х рр. серед російської громадськості все частіше лунали думки про безпідставність претензій Болгарії на всю Македонію та справедливість прагнень Сербії здобути північно-східну частину області [573, c. 48; 574, c. 455], про необхідність пошуку Софією і Белградом компромісу в македонському питанні та потребу в домовленостях між ними з приводу розподілу області на сфери впливу [575, c. 64; 576, c. 82; 577, с. 435]. Однак для НЛП вказані помисли і пропозиції залишалися неприйнятними.

Повернувшись 18 січня 1899 р. до влади, стамболівці разом з партнерами по коаліції спробували прояснити на дипломатичному рівні позицію великих держав щодо македонського і фракійського питань. Як з’ясувалося, найбільш зацікавлені у балканських справах Австро-Угорська і Російська імперії й надалі залишалися затятими противниками тиску на султанську владу, що позбавляло Софію надії на сприяння її прагненням.

Опозиція звинувачувала уряд Д. Грекова у пасивності та некомпетентності його дипломатії. Зокрема прогресивні ліберали, визнаючи посилення впливу князівства у Македонії за часів правління С. Стамболова, пояснювали таке досягнення підтримкою Великої Британії, яка, маючи добрі відносини з Портою, сприяла прагненням болгар з причини зіткнення в регіоні інтересів Лондона і Санкт-Петербурга. Наразі ж ситуація змінилася, і Раді міністрів, вважали «цанковісти», варто розраховувати лише на власні сили [275, 1899, 9. VIІ].

Кабінет Т. Іванчова продовжив пошук союзників, які могли б підтримати проект автономізації Македонії і Фракії. На початку 1900 р. військовий міністр С. Паприков прибув до Санкт-Петербурга з метою вивчення ситуації на предмет можливостей укладання конвенції, спрямованої проти Османської імперії, а також підписання угоди про приєднання македонських і фракійських земель до князівства. Від імені російського уряду керівник МЗС М. Муравйов-Віленський і глава Військового міністерства А. Куропаткін рекомендували Софії відмовитися від намічених планів та дали зрозуміти, що на той момент їхня країна не розглядає питання стосовно активізації дій на Балканах [495, c. 274].

Для періоду внутрішньої нестабільності наприкінці 1900 – на початку 1901 рр., упродовж якого внаслідок політичної кризи у Болгарії змінилося два уряди, характерна відсутність чіткого курсу вирішення національної проблеми. Лише з приходом до влади у лютому 1901 р. кабінету П. Каравелова можна говорити про відновлення конкретної стратегії поведінки на міжнародній арені. Уряд «каравелістів» – «цанковістів» намагався актуалізувати питання щодо реформ в Оттоманській імперії, покладаючи при цьому свої сподівання на допомогу Санкт-Петербурга, а вже потім на інших держав-гарантів берлінського статус-кво. Щоб уникнути нарікань з їхнього боку за свою провокаційну політику та заручитися підтримкою, влада застосувала заходи з обмеження діяльності революційних комітетів на території князівства й посилила контроль на болгарсько-турецькому кордоні [449, c. 357].

Характеризуючи політику кабінету П. Каравелова щодо розв’язання національної проблеми, НЛП звертала увагу на один її аспект. «Нинішня влада, – констатувала газета „Нов век“, – має визнати своє безсилля. Зробивши ставку на Санкт-Петербург, вона помилилася. Росія не буде виступати за незалежність нечисленних балканських народів; її політика забезпечує власні державні інтереси…» [266, 1901, 22. IIІ]. «Вже 6 років минуло з того моменту, – йшлося в іншій публікації, – коли Болгарія відновила відносини з визволителькою, проте наші справи у Македонії не тільки не просунулися вперед, а відступили далеко назад… Зараз потрібна впевнена самостійна політика…» [266, 1901, 22. IV]. «Російські дипломатичні агенти завдали шкоди болгарській національній справі більше, аніж усі грецькі і сербські» [266, 1901, 24. IV], – зазначалося у черговій статті. Аби не виправдовувати безрезультатну діяльність кабінету П. Каравелова, стамболівці воліли не обговорювати небажання інших великих держав підтримувати задуми Софії.

Утворивши у грудні 1901 р. однопартійний виконавчий орган, «цанковісти» продовжували ставити процес вирішення болгарського національного питання у залежність від політики великих держав, і в першу чергу, від Росії. Навесні 1902 р. кабінет міністрів С. Данева звернувся до російського уряду з проханням підтримати забезпечення передбаченого статтею 23 Берлінського трактату самоврядування в європейських вілаєтах Оттоманської Порти. Однак Санкт-Петербург знову не надав Софії гарантій реалізації її прагнень [416, c. 203]. Точка зору Росії на бажання зберегти до певного часу всі турецькі володіння у цілості, щоб не отримати декілька сильних сусідів замість одного слабкого, переважала у Санкт-Петербурзі щоразу, коли імперія, за тих чи інших обставин, не могла розраховувати на провідну роль при розподілі османської спадщини.

Проте, незважаючи на невдачі, кабінет С. Данева слідував наміченим курсом. 24 червня і 4 липня 1902 р. уряд надіслав великим державам офіційні ноти, в яких звертав їхню увагу на терор, що його розгорнула Порта проти болгар Македонії і Фракії. Однак вказані заходи Ради міністрів не дали результату. Лише після спалаху 23 вересня того ж року в Македонії Горішньоджумайського повстання держави-гаранти Берлінського трактату внесли до порядку денного своєї міжнародної політики розгляд македонського питання.

Уряд С. Данева продовжував покладати надії на підтримку Росії. У статтях провладної преси публікувалися запевнення, що лише Санкт-Петербург здатен допомогти Софії в її прагненнях у Македонії. «Цанковісти» протиставляли вказану концепцію розв’язання національного питання стамболівській, підкреслюючи, що Австро-Угорщина і Німеччина свого часу використовували особу прем’єр-міністра як інструмент власної політики «тиску на Схід». Відень і Берлін схвально ставилися до переговорів Софії і Стамбула про створення болгарсько-турецької дуалістичної імперії, котра мала протистояти російській експансії у регіоні. При цьому Австро-Угорщина ще й прагнула забезпечити собі вихід до Егейського моря через Салоніки. Співпрацюючи з Берліном і Віднем, Софія просто гаяла час, який міг би знадобитися їй для налагодження співробітництва із Санкт-Петербургом [275, 1902, 22. X].

Горішньоджумайське повстання у Македонії підштовхнуло Австро-Угорщину і Росію до розробки 17 лютого 1903 р. проекту реформ, котрі Порта повинна була запровадити в області. Їх імплементація мала реалізовуватися турецькою владою під контролем гарантів берлінського статус-кво [578, c. 192], які чинили тиск і на кабінет С. Данева, аби той не підтримував революційний рух на території Османської імперії. Росія переконувала болгарські правлячі кола утриматися від кардинальних кроків по відношенню до Стамбула. Під наглядом Санкт-Петербурга Софія проводила пасивну політику на міжнародній арені, зосередившись на стримуванні внутрішнього радикалізму. Уряд не виступив із жодною з ініціатив при опрацюванні проекту реформ та алгоритму їх реалізації, довіривши відстоювання власних інтересів Росії [415, c. 85].

Таким чином, сподівання урядів П. Каравелова та С. Данева на підтримку великих держав, і в першу чергу Росії, у розв’язанні македонської проблеми не справдилися. Софії необхідно було напрацьовувати інші механізми впливу на міжнародну ситуацію. Втім, це завдання лягло на плечі вже наступного кабінету, сформованого у травні 1903 р. на чолі з Р. Петровим – людиною, яка за своїми політичними переконаннями була близькою до «стамболовістів».



20 липня 1903 р. у Македонії розпочався збройний виступ місцевого християнського населення проти османської влади. 6 серпня його підтримали мешканці Фракії. Іллінденсько-Преображенське повстання привернуло увагу всієї Європи. Великі держави, хоч і різнилися за своєю блоковою належністю, з метою врегулювання ситуації у цих областях все ж вирішили запровадити в Македонії адміністративну, фінансову й судову реформи та реорганізувати турецьку жандармерію на кшталт європейської. Уряд Болгарії лише вітав вказані ініціативи. Не маючи змоги впливати на перебіг подій у вілаєтах імперії, він зайняв пасивну позицію спостерігача.

3 жовтня Австро-Угорщина і Росія оприлюднили спільно розроблений у місті Мюрцштег проект реформ у Македонії. Офіційна реакція болгарської влади на цю ініціативу розходилася з її кулуарними заявами щодо запропонованого плану. У зверненнях до урядів великих держав Софія схвалювала прагнення Санкт-Петербурга і Відня покращити ситуацію в області, а от у телеграмі Р. Петрова від 16 жовтня, адресованій дипломатичному агенту в Стамбулі Г. Начовичу, прем’єр-міністр дає негативну оцінку проекту, називаючи його неприйнятним для національних інтересів [529, c. 156]. Песимістично характеризував мюрцштезькі ініціативи і лідер НЛП Д. Петков. На його думку, реформа із самого початку була приречена на невдачу, адже процес її схвалення, аж до моменту примусового нав’язування 23 жовтня Порті, відбувався в умовах чвар між ворожими блоками, до того ж її поміркований характер не дозволяв покращити становище християн області [579, c. 320]. 20 жовтня 1903 р. Р. Петров у настановах болгарським дипломатичним агентам у європейських столицях знову підкреслив недосконалість розроблених ініціатив, вважаючи, що призначення у Македонії згідно зі статтею 1 Мюрцштезької програми незалежних від Стамбула російських і австро-угорських цивільних спостерігачів не гарантувало ефективності функціонування нової влади, адже подібна практика не виключала симпатій та антипатій великих держав. Незадоволення прем’єр-міністра викликав і той факт, що проект реформ не передбачав змін в управлінні Фракією [555, c. 404].

Зовнішньополітична діяльність уряду Р. Петрова у 1903 р. не викликала нарікань з боку провідних європейських країн. У звіті МЗС Російської імперії вона характеризувалась як продовження курсу попереднього «русофільського» кабінету С. Данева. Прихід до влади НЛП, з точки зору російських дипломатів, не змінив міжнародну орієнтацію Софії, котра відмовилася від ворожості загалом та по відношенню до Санкт-Петербурга зокрема [333, д. 134, л. 27].

Подальші дії уряду Р. Петрова засвідчили хибність думок російської дипломатії. Стамболівці не вбачали в Росії союзника у вирішенні македонського питання. Недовіра до ініційованих Санкт-Петербургом і Віднем реформ, а також напружені відносини з Османською імперією, що склалися після Іллінденсько-Преображенського повстання, – все це підштовхувало князівство до нових переговорів з Портою [555, c. 408]. Навесні 1904 р. Софія і Стамбул уклали угоду, яка стосувалася ситуації у Македонії і Фракії. Опозиція з критикою сприйняла цю новину. Так, «народняки» і «цанковісти» піддали осуду дії кабінету Р. Петрова за намагання вирішити болгарське національне питання без участі великих держав [273, 1904, 18. IV; 275, 1904, 21. IV], а «радославовісти» – за поступливість Порті [271, 1904, 29. IV], зазначаючи, що стамболівці нині пожинають плоди діяльності свого першого кабінету міністрів, оскільки Санкт-Петербург відкрито підтримує Сербію і Грецію у Македонії, намагаючись помститися Болгарії за російську кров, пролиту за часів правління С. Стамболова [271, 1904, 8. IV].

Проте підписані домовленості з Османською імперією не дали очікуваних результатів. Через недовіру між Софією і Стамбулом втілення в життя передбачених угодою положень, у тому числі й Мюрцштезької програми в Македонії, поступово зійшло нанівець. У листі до князя Фердинанда від 27 серпня 1904 р. керівник НЛП Д. Петков звинувачує у цьому не лише Порту, а й великі держави, котрі запропонували утопічний проект реформ та не наглядали за його реалізацією. «Цивільні агенти і офіцери жандармерії увесь цей час виступали у ролі спостерігачів, – констатував лідер стамболівців, – та ще й Європа воліла не втручатися у ситуацію, що дозволило Царгороду ігнорувати імплементацію Мюрцштезької програми» [563, c. 239].

Погіршення відносин з Османською імперією та поширення антитурецьких настроїв серед громадськості князівства вплинуло на зовнішньополітичний курс уряду Р. Петрова. Проблеми, пов’язані з Македонією і Фракією, кабінет міністрів усе частіше намагався обговорювати не з Портою, а з великими державами. Так, наприкінці 1904 р. до Парижа і Лондона зі спеціальною місією було направлено відомого вченого і дипломата А. Тошева, який мав довести до відома тамтешніх політиків і державних діячів болгарське бачення впровадження реформ в європейських володіннях Оттоманської імперії [580, с. 140].

У відповідь на активізацію в Македонії сербських і грецьких четницьких угруповань Софія 17 червня 1905 р. звернулася з апеляціями до правлячих кіл Франції, Великої Британії, Австро-Угорщини, Німеччини, Італії і Росії, а не як зазвичай – до османської влади з протестами проти ігнорування очевидних фактів. Поширюючи інформацію через дипломатичних агентів у європейських столицях про акції насильства в області та намагаючись дискредитувати Сербію і Грецію, Болгарія називала діяння збройних формувань терористичними. Уряд Р. Петрова розраховував, що великі держави, втрутившись у ситуацію, змусять Белград і Афіни розформувати четницькі загони у Македонії. З метою протидії нападам бойовиків на мирне населення, влада Болгарії адресувала представникам реформаторської місії в області клопотання про надання дозволу на забезпечення селян і жителів міст зброєю для самозахисту.

Незважаючи на те, що вказана ініціатива знайшла схвалення декого із чиновників і жандармських чинів македонської адміністрації, Порта заборонила запровадження подібних заходів. На початку осені 1905 р. вона звернулася до великих держав зі звинувачуваннями Софії у «роздмухуванні революції, котра загрожує безпеці імперії» [305, a. e. 161, л. 49]. 15 жовтня гаранти берлінського статус-кво надіслали Болгарії ноту з переліком фактів сприяння нею радикалізму в європейських вілаєтах Османської імперії та наполягали на їх припиненні. У кабінеті міністрів Р. Петрова не вважали власні дії первопричиною ситуації, котра склалася, та були переконані, що допоки Порта не припинить кровопролиття у Македонії і Фракії, втілити в життя зазначену вимогу буде важко [456, c. 707].

Співпрацю з великими державами заради вирішення національної проблеми підтримували і деякі опозиційні політичні сили країни. Наприклад, восени 1906 р. представники Народної партії пропагували через МЗС Російської імперії ідею призначення на посаду генерал-губернатора Македонії християнина, а запровадження реформ в області пропонували здійснювати під більш жорстким контролем інспекторів від країн-гарантів статус-кво на Балканах [573, c. 159]. Зусилля ж уряду Р. Петрова були спрямовані ще й на спроби залучити до реалізації Мюрцштезького проекту якомога більше європейських країн, зменшивши таким чином вплив Австро-Угорщини і Росії на ситуацію. Кабінет стамболівців розраховував на втручання Великої Британії, Франції та Італії, котрі схилялися до глибоких перетворень у вілаєтах Османської імперії. Болгарські правлячі кола намагалися отримати зиск для Софії від протиріч, які існували між великими державами. Голова ЦБ НЛП Д. Петков вважав, що суперництво гарантів статус-кво на півострові може стати вигідним князівству, але ним слід скористатися мудро та із застосуванням тактичних задумів [311, a. e. 20, л. 3].

На офіційному ж рівні Болгарія продовжувала схвалювати Мюрцштезький проект. В інструкціях дипломатичному агенту в Стамбулі П. Патеву 30 вересня 1906 р. Р. Петров давав настанови домагатися від Порти реалізації положень, передбачених програмою: забезпечення незалежного від султана виконання функцій генерал-губернатором; залучення до складу новосформованої жандармерії представників національностей, які мешкали на території області; запровадження її реальної автономії [563, c. 383].

Проте очікування на позитивні зміни у Македонії виявилися марними. Порта гальмувала процес перетворень, а великі держави незворушно за цим спостерігали. Влітку 1906 р. під час неофіційної зустрічі у Стамбулі делегації болгарських торгових представників з російським цивільним інспектором з контролю за виконанням Мюрцштезької програми, таємним радником Н. Демеріком останній заявив: «Європа не допустить автономії Македонії, адже це стане рівнозначним болгарському управлінню областю» [297, a. e. 121, л. 109].

Поступово більшість істеблішменту князівства усвідомила марність надій на допомогу великих держав. «У боротьбі за реформи, – звітував у лютому 1907 р. із Санкт-Петербурга болгарський дипломатичний агент С. Паприков, – ми можемо розраховувати лише на себе» [454, a. e. 37, л. 13]. Його думку почали підтримувати і міністри уряду Д. Петкова.

У період правління кабінету П. Гудева Болгарія зробила ще декілька спроб заручитися допомогою великих держав, щоб вплинути на Грецію і Сербію та змусити їх обмежити пропаганду в Македонії. У вересні 1907 р. за сприяння Відня і Санкт-Петербурга Софія домоглася скасування статті 3 Мюрцштезького проекту, в якій йшлося про пропорційний розподіл місць в адміністрації і жандармерії відповідно до кількісного співвідношення представників тієї чи іншої національності у конкретно взятій общині. Вказаний крок зменшував актуальність для Белграда і Афін їхньої асиміляторської політики в європейських вілаєтах Османської імперії [503, c. 202], однак суттєво не вплинув на ситуацію.

Вже після відставки у січні 1908 р. кабінету НЛП та початку діяльності уряду А. Малинова Велика Британія і Росія домовилися опрацювати й запровадити нові реформи у Македонії. 9–10 червня під час зустрічі Ніколая ІІ і Едуарда VII у Ревелі було вирішено розробити спільний проект перетворень. Місяць потому спеціалісти запропонували ще більш поміркований, аніж Мюрцштезький, варіант реформ, одним із положень якого передбачалося ще й створення військового підрозділу чисельністю 10–12 тис. осіб з підпорядкуванням головному інспектору Хусейну Хільмі-паші та функціонуванням разом із жандармерією під наглядом представників країн-гарантів статус-кво на Балканах [245, c. 47].

Болгарське суспільство реагувало на чергову ініціативу великих держав без ентузіазму, адже з першою інформацією про російсько-британські домовленості у Софію почали надходити повідомлення про скептичне сприймання проекту реформ самими його ініціаторами. Рапортуючи про настрої, що панували в країнах-членах Антанти, дипломатичний представник у Парижі Д. Станчов стверджував, що в МЗС Російської імперії не вірять у перспективу покращення ситуації у Македонії та дієвість запропонованих механізмів [454, a. e. 37, л. 16]. Песимізму правлячим колам князівства додавав той факт, що російське суспільство, реагуючи на збройне протистояння між болгарськими, грецькими і сербськими четниками у Македонії, все частіше ставало на бік Белграда [582, 1908, 18 VІ; 583, 1908, 10 VІІІ]. Франція ж взагалі «…не приділяє серйозної уваги ситуації на Балканах… Нечасті обговорення македонського питання на шпальтах провідних газет вказують на незацікавленість громадськості країни у вирішенні цієї проблеми» [454, a. e. 4, л. 15], – інформував Д. Станчов.

Зазначені міжнародні події відбувалися синхронно з плином протиріч у середовищі стамболівців. Члени пловдивського осередку партії на чолі з І. Андоновим відмовилися визнавати обраного 1907 р. керівника організації через невідповідність його поглядів ідеологічній доктрині НЛП. Одна із висловлених Н. Генадієву претензій стосувалася ставлення лідера до розв’язання македонської проблеми. На їх думку, новообраний голова ЦБ планував вирішувати цю справу за сприяння Росії, що не відповідало принципам С. Стамболова [409, c. 62].

Проголошення 22 вересня 1908 р. незалежності Болгарії, факт звершення якого став можливим після початку влітку того ж року Молодотурецької революції, змусило кабінет А. Малинова зосередитися на міжнародній легалізації цього акту. Національна проблема залишилася на другорядному місці, що давало привід опозиції для критики уряду, котрий, на думку членів НЛП, не мав чітких планів вирішення македонського і фракійського питань, хоча міжнародна ситуація у 1908–1910 рр. була сприятливою для їх розв’язання [266, 1910, 8. VІ].

Після Молодотурецької революції великими державами було згорнуто Мюрцштезьку програму. На початку 1909 р. болгарський дипломатичний агент у Парижі Д. Станчов, посилаючись на публікації французької преси, констатував, що «тогочасна політика Османської імперії стосовно македонської проблеми не відрізнялася від такої ж бездіяльної, притаманної попередньому режиму. Всі реформи великих держав не дали результатів, а області, як окремої автономної одиниці, не існує» [454, a. e. 37, л. 19].

Однак проросійський кабінет А. Малинова продовжував сподіватися на підтримку Санкт-Петербурга у протидії жорстокій політиці молодотурецького режиму по відношенню до болгаромовного населення Македонії і Фракії. «Каравелісти» не сумнівалися, що без тиску ззовні Стамбул не забезпечить автономію європейським вілаєтам, тому 1909 р. ініціювали переговори із Санкт-Петербургом. У першому півріччі країни працювали над проектом договору про військово-політичний союз. Згідно з його розробленими положеннями, Болгарія в обмін на допомогу у вирішенні національного питання мала приєднатися до Антанти [524, c. 99]. Обрана кабінетом А. Малинова концепція розв’язання болгарської національної проблеми відрізнялася від стратегії, яку взяв на озброєння і реалізовував уряд С. Стамболова, коли позбавлена у 1887–1894 рр. підтримки європейських держав Софія покладалася у цій справі на власні сили, роблячи ставку на переговори зі Стамбулом [260, c. 391].

Проте уряд «каравелістів» дотримувався своїх поглядів. 11 лютого 1910 р. ним була відхилена пропозиція Санкт-Петербурга прийняти за основу текст військової конвенції 1902 р., котра стала б додатком до союзного договору, оскільки в ній не існувало положень про територіальне прирощення царства. Софія представила інший її проект, який не підтримала Росія. Діалог між країнами завершився безрезультатно. У Санкт-Петербурзі побоювалися, що Фердинанд скористається союзом виключно для вирішення македонської і фракійської проблем шляхом війни з Османською імперією, що не входило у плани російської влади, хоча разом з тим її розрахунок на Болгарію як противагу блокові Центральних держав також не реалізувався [584, c. 143].

Під час правління кабінету І. Гешова розпочався черговий етап зближення між Софією і Санкт-Петербургом. За посередництва Росії, Великої Британії і Франції було ініційовано переговори Болгарії, Греції і Сербії щодо створення Балканської ліги. Формування альянсу прискорилося з наданням Росією гарантій Болгарії допомогти отримати кредит у банківських установах Парижа, а також після початку восени 1911 р. війни між Портою та Італією – державою Троїстого союзу. Остання подія давала надію на те, що Берлін не підтримає Стамбул у разі воєнних дій між коаліцією балканських країн і Османською імперією [416, c. 314].

Завдяки сприянню Санкт-Петербурга переговори між Болгарією і Сербією завершилися укладанням угоди, одне з положень якої передбачало арбітраж Росії у разі виникнення протиріч при вирішенні долі Македонії. Підписані урядом І. Гешова домовленості суперечили принципам, яких дотримувалися стамболівці за часів прем’єрства їхнього засновника, виступаючи проти участі Санкт-Петербурга у розв’язанні болгарського національного питання, а тим паче докладаючи зусилля, аби не ставити цю справу в залежність від Росії. Однак напередодні Балканських війн НЛП уникала обговорення ролі Санкт-Петербурга у створенні коаліції малих країн Південно-Східної Європи. Члени партії лише наголошували на можливостях болгарського війська та важливій місії країни у звільненні Македонії і Фракії від турецького ярма, адже без Софії, на їх переконання, жодна дипломатична комбінація була нездійсненна [400, c. 33]. Поза увагою стамболівців залишався і той факт, що сербсько-болгарський договір був спрямований не лише проти Порти, а й Австро-Угорщини – країни, з якою С. Стамболов свого часу розбудовував партнерські відносини.

Великі держави здійснювали величезний вплив на вирішення долі османської спадщини на півострові, а відтак і на розв’язання болгарської національної проблеми. На Лондонській мирній конференції, що мала встановити новий статус-кво у Південно-Східній Європі, це проявилося у повній мірі. Суперечності між Сербією і Болгарією навколо питання про розподіл Македонії провокували Італія і Австро-Угорщина, які були проти надання Белграду виходу до Адріатичного моря за рахунок Албанії. Росія, Велика Британія і Німеччина не бажали розширення володінь царства до Босфору і Дарданелл, тому намагалися встановити болгарсько-турецький кордон в Одринській Фракії подалі на захід від проток. За підтримки все того ж Відня Румунія вимагала від Болгарії компенсацію за нейтралітет у боротьбі за Македонію [585, c. 132]. Безсумнівно, ані країни Антанти, ані держави Троїстого союзу не мали наміру сприяти втіленню в життя болгарського національного ідеалу, тобто приєднанню всіх македонських і фракійських земель до царства. Більше того, своїм втручанням у ситуацію на півострові вони заважали прагненням Софії.

Непорозуміння між країнами-членами Балканського союзу під час засідань Лондонської конференції у листопаді 1912 р. – січні 1913 р. та у квітні – травні 1913 р. призводили до невизначеності долі Македонії. Майбутні болгарсько-сербський і болгарсько-грецький кордони залишалися предметом торгів між Софією, Белградом і Афінами. Неабияку зацікавленість до результатів переговорів проявляли і великі держави.

Головним посередником у сербсько-болгарському діалозі виступала Росія, офіційно підтримуючи мирний шлях розв’язання суперечностей та заявляючи про порушення Белградом попередніх домовленостей. Але негласно вона схвалювала сербські зазіхання на північну і центральну Македонію, схиляючи Софію до поступок. Таку ж позицію займали Велика Британія і Франція [585, c. 133].

Австро-Угорщина, Німеччина й Італія намагалися розвалити Балканську лігу. Відень обіцяв Болгарії підтримку в її зусиллях відстояти право на більшу частину османської спадщини, але, як виявилося згодом, не збирався допомагати. Будучи зацікавленим у черговій війні на Балканах, він провокував поглиблення конфлікту Софії з іншими членами союзу, розраховуючи у такий спосіб послабити Болгарію і Сербію та розширити власний вплив у регіоні [585, c. 137].

За день до завершення другого воєнного протистояння, яке вилилося у поразку Болгарії, великі держави взялися за розбудову нового статус-кво на Балканах. Під час засідань Бухарестської конференції 17–28 липня 1913 р. Софія опинилася у вкрай невигідній ситуації. Німеччина, Австро-Угорщина й Італія не протидіяли прагненню Сербії залишити у своєму складі Північну і Центральну Македонію. Росія теж не стояла на заваді устремлінням Белграда. Водночас Відень і Санкт-Петербург не були проти передачі під юрисдикцію Софії Егейської Македонії з портом Кавала, однак Німеччина, Італія, Велика Британія і Франція наполягли на приєднанні цих земель до Греції [503, c. 482]. Не заперечували великі держави і проти повернення Османській імперії більшої частини Східної Фракії з містами Адріанополь, Лозенград і Люлебургаз за підсумками конференції у Константинополі 26 серпня – 16 вересня 1913 року [245, c. 85].

Отже, однією з причин національної катастрофи, що її зазнала Болгарія, була позиція великих держав, які виступали за створення у Південно-Східній Європі певного балансу сил, адже це не дозволило б жодній з балканських країн домінувати в регіоні. Під час роботи Бухарестської і Константинопольської конференцій вони неухильно слідували наміченій цілі, тим самим повністю позбавляючи Софію шансу приєднати всю Македонію і Фракію.

За рік до Першої світової війни у болгарської влади було достатньо причин не довіряти державам обох військово-політичних блоків. Проте стамболівці як представники однієї з трьох правлячих партій послідовно відстоювали необхідність орієнтації на Німеччину й Австро-Угорщину, вважаючи, що лише вони допоможуть Болгарії втілити в життя її національну програму [522, c. 141]. Однак на початку 1915 р. лідер НЛП змінив власну точку зору. Пов’язуючи вирішення національного питання з вибором партнерів по військовому союзу, він схилявся до думки, що держави Антанти мають більше шансів перемогти у війні, тому Софії резонно приєднатися саме до них та з упевненістю сподіватися на післявоєнне розширення території за рахунок частини Східної Фракії (аж до лінії Енос – Мідія) та Вардарської і Егейської Македонії [506, c. 53]. Аби переконати однопартійців і громадськість країни у власній правоті, Н. Генадієв наводив низку аргументів, зокрема свідчення про позицію С. Стамболова у цьому питанні, а саме – його невіру в допомогу Австро-Угорщини князівству, про що начебто неодноразово чув із вуст засновника партії. Натомість Росія, з якою на той момент не існувало дипломатичних відносин, на думку С. Стамболова, могла стати союзником Софії у реалізації болгарського ідеалу [263, c. 17].

Втім у Болгарії мало хто вірив у сприяння Санкт-Петербурга вирішенню македонської проблеми, оскільки вже залучившись 19 липня 1914 р. у війну, Росія підтримувала Сербію в її протистоянні австро-угорській агресії. Проте одкровення Н. Генадієва набули широкого резонансу. Прибічники Добри Петкова засудили висловлювання лідера НЛП, вважаючи, що «генадієвісти» не належали до послідовників С. Стамболова, адже, підкоряючись волі свого керманича, зрадили партійним ідеалам заради політичних амбіцій [266, 1915, 14. VІІ]. Аналогічну точку зору мали і члени «русофільських» організацій, сприйнявши оприлюднені свідчення Н. Генадієва як спробу вторгнення на їхнє електоральне поле. «Петковісти» до того ж ще й розповсюджували брошури, в яких на тлі історичних подій, пов’язаних з біографією С. Стамболова, розкривалося негативне ставлення російських правлячих кіл до проекту об’єднання болгар під дахом єдиної держави [527, c. 9; 253, c. 15].

Тим часом кабінет В. Радославова вів діалог з однією із воюючих сторін. На початку літа 1915 р. Австро-Угорщина і Німеччина обіцяли Софії «спірну зону» в Македонії та Тимощину і Поморав’я у разі її залучення у війну проти Сербії. Крім того, вони запевняли Болгарію у розширенні кордонів ще й за рахунок Добруджі та східних земель Егейської Македонії, якщо Румунія і Греція оголосять війну Центральним державам [586, с. 73]. Країни ж Антанти не мали змоги з легкістю гарантувати Софії здійснення її прагнень, оскільки територіальні поступки їм треба було узгодити з Белградом, тому їхні переговори з Болгарією затягувалися.

За такої ситуації кабінет В. Радославова схилявся до альянсу з Берліном і Віднем, однак, щоб реалізовувати курс на зближення з ними, уряд мав заручитися більшістю у парламенті. Для її забезпечення Рада міністрів почала тиснути на лідера проантантівського угруповання НЛП з метою навернути членів його фракції до співробітництва у правлячій коаліції. Врешті-решт Н. Генадієв погодився. Влітку 1915 р. газета «Воля» вже ставила під сумнів перспективу вирішення на користь Софії македонського і фракійського питань за умови приєднання країни до Антанти. У статтях заявлялося, що підтримка Санкт-Петербургом, Парижем і Лондоном Сербії робила малоймовірною можливість переходу Вардарської Македонії під юрисдикцію Болгарії, а також містилися заклики до влади віддати перевагу приєднанню до блоку Центральних держав [269, 1915, 6. VІ, 1. VII, 31. VII].

Та вже місяць потому «генадієвісти» знову змінили власні переконання. Зі спробами країн «Сердечної угоди» схилити Софію на свій бік та з пожвавленням агітації проантантівських сил члени угруповання заявили про свою орієнтацію на Антанту. Дотримуючись цієї позиції, вони виступали за необхідність поступитися деякими національними інтересами, зокрема Добруджою, та шукати компроміс із Бухарестом, який все-таки став союзником Санкт-Петербурга [269, 1915, 12. VІII]. Але на той час влада вже визначилася із зовнішньополітичними пріоритетами, погодившись на пропозиції Берліна і Відня. Підписавши 24 серпня 1915 р. відповідні угоди, Болгарія 4 жовтня розпочала війну проти Антанти.

Успіхи болгарських військ на фронтах у 1915–1916 рр. ознаменувалися переходом під їх контроль Вардарської і частини Егейської Македонії, Південної Добруджі та територій у Південно-Східній Сербії. Багато в чому вони були зумовлені активними діями Німеччини і Австро-Угорщини, котрі зробили суттєвий внесок у розгром Сербії і Румунії. За таких обставин у проантантівської опозиції не було приводу для дискредитації пронімецько-австрійського курсу уряду В. Радославова. «Генадієвісти» майже призупинили діяльність, а провладні «петковісти» тріумфували, нахвалюючи Берлін і Відень та підкреслюючи їх заслуги у досягненні національного об’єднання Болгарії [412, a. e. 129, л. 8].

Навесні 1918 р. переконання прибічників Д. Петкова почали змінюватися. Згідно з підписаним 7 травня сепаратним мирним договором між Румунією і Четверним союзом, Болгарії було повернуто лише Південну Добруджу. Північна ж частина області переходила під управління Центральних держав. «Петковісти» були серед тих парламентських фракцій, які засудили рішення союзників, заявивши про їх байдужість до національних прагнень Софії [447, c. 1209].

Поразка Болгарії у світовій війні не призвела до переоцінки стамболівцями власного бачення ролі великих держав у розв’язанні національного питання. «Генадієвісти» з-поміж інших причин катастрофи 1918 р. називали помилкове обрання партнерів по військово-політичному блоку, в результаті чого «коаліція з Берліном і Віднем обернулася для Софії жахливим нещастям» [269, 1919, 27. I]. «Петковісти» ж свою пронімецьку позицію виправдовували відсутністю іншої альтернативи. На їх думку, союз із Санкт-Петербургом і його партнерами по Антанті унеможливлював реалізацію державного національного ідеалу, адже Росія ніколи не підтримувала інтересів Болгарії [270, 1919, 2. V].

В очікуванні підписання Нейїського договору сподвижники Д. Петкова запевняли, що країни Антанти не допустять чергової національної катастрофи Болгарії [270, 1919, 11. II]. Соратники ж Н. Генадієва, навпаки, не сподівалися на жодні потурання від переможців [269, 1919, 11. XI]. Визначені 27 листопада 1919 р. умови нового статус-кво на Балканах виявилися занадто тяжкими для Софії. В ухваленій «петковістами» ще 25 квітня того ж року програмі подальшої діяльності декларувався мирний шлях розв’язання національної проблеми та не значилася жодна з держав, котра могла б сприяти вирішенню цього питання. Аналогічної стратегії дотримувалися і «генадієвісти», які взагалі доволі скептично ставилися до перспективи об’єднання в найближчому майбутньому болгарських етнічних земель у кордонах однієї країни. Їхній лідер, намагаючись виправдати свій проантантівський курс у 1915 р., наголошував, що саме засновник НЛП вважав відновлення взаємин між Софією і Санкт-Петербургом неминучим, оскільки Австро-Угорщина мала власні інтереси у Македонії, а тому не збиралася сприяти намірам Болгарії [263, c. 16].

У 1895–1920 рр. співпраця з великими державами залишалася для Софії важливим чинником розв’язання македонської і фракійської проблем. Так само, як і в період правління уряду С. Стамболова, Болгарія змушена була шукати підтримку провідних європейських країн, щоб втілити в життя національний ідеал. Принциповим питанням для болгарського політикуму був вибір між військово-політичними блоками, котрі боролися за гегемонію у світі та могли стати інструментом реалізації бажаного для Софії проекту. С. Стамболов разом зі своїми соратниками прагнув укорінення прозахідної орієнтації держави, однак це не означає, що всі уряди, а також монарх, слідували цій стратегії розбудови взаємин з європейськими імперіями. Відхід від принципів, якими керувався політик у відносинах з великими державами, демонстрували навіть стамболівці. Серед них були особи, котрі по-різному трактували заповіти свого засновника, що і стало причиною розколу НЛП напередодні світової війни.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет