Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні


 3. Проблема співпраці з національно-визвольним рухом



жүктеу 5.56 Mb.
бет19/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

5. 3. Проблема співпраці з національно-визвольним рухом

Під час свого першого правління «стамболовісти» не допускали появи і функціонування революційних комітетів у князівстві та застосовували запобіжні заходи проти поширення радикалізму серед співвітчизників, котрі проживали в європейських вілаєтах Османської імперії. У порівнянні з політикою уряду С. Стамболова, кабінет К. Стоїлова кардинально змінив позицію офіційної Софії стосовно діяльності подібних організацій на територіях Болгарії, Македонії і Фракії. Влада почала співпрацювати з членами створеної у жовтні 1893 р. в місті Салоніки Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО), яка на початковому етапі існування ставила за мету залучення населення Македонії, а згодом і Східної Фракії, до боротьби за незалежність від Порти. Причому питання щодо конкретних форм національної державності на той час нею не ставилося. Крім того під вплив уряду К. Стоїлова потрапив заснований 1895 р. у Софії Верховний македонсько-одринський комітет (ВМОК), який на чолі Македонсько-одринської організації пропагував здобуття автономії Македонії і Фракії та претендував на провідну роль у визвольному русі. Діяльність ВМРО і ВМОК викликала занепокоєння у Стамбулі й негативно позначалася на болгарсько-турецьких відносинах.

Наприкінці правління кабінету стамболівців один із засновників ВМРО, її ідеолог та вчитель Салонікської болгарської чоловічої гімназії П. Поп Арсов опублікував брошуру [587] з метою критики режиму С. Стамболова за його політику в македонському питанні. У ній автор не розглядає македонців окремою нацією, а називає складовою болгарської народності, однак протиставляє їх «північним болгарам», підкреслюючи, що з давніх-давен вони відчували свою відмінність від «шопів» – мешканців Мезії. Недостатній рівень освіченості більшості населення області та різні умови життя, в яких опинилися болгари і македонці після Берлінського конгресу, на думку П. Поп Арсова, створили перешкоди для виникнення в обох народів відчуття єдності [587, c. 57].

Становище тих вчителів-македонців, котрі працювали у болгаромовних школах і гімназіях, автор називає «вкрай тяжким»: «Педагог, заходячи до будівлі освітньої установи, опиняється в атмосфері турецької канцелярії, де необхідно ретельно добирати слова, інакше є ризик потрапити в опалу та втратити роботу» [Цит. за: 587, c. 62]. Натомість вчителі – громадяни Болгарії – мали привілеї: їх менше контролювала адміністрація; дехто з них поєднував посадові обов’язки із стеженням за працівниками-македонцями. Загалом політику болгарської влади у Македонії ідеолог ВМРО характеризує як провальну. Намагаючись перетворити слов’янське населення Османської імперії на свідомих болгар, вона не залучила його до громадського життя, а народ, котрий не вирішує суспільні питання, є зібранням окремих індивідів, які цікавляться тільки матеріальними цінностями. «Коли македонець просить грошей, щоб стати болгарином, а Болгарія задовольняє його жадання, тоді вона купує вітер, адже народність за гроші не придбати. Вона може існувати лише серед людей з високими ідеями. Чого слід очікувати від ляльок, яких створює режим? Тільки можливість бавитися ними кожному, хто розуміється на нескладному механізмі» [587, c. 62]. Стамболівці ж перетворили македонців на податливих споживачів сербської та іншої пропаганди, переконує автор брошури.

Альтернативу режиму, влаштованому в Македонії Софією, П. Поп Арсов вбачав у поверненні до традиційних форм общинного самоврядування, головна функція якого полягала у вирішенні основних питань життя громади. Однак болгарська влада відмовилася від такої практики на користь авторитаризму, позбавивши населення Македонії права брати участь у громадському житті. Саме тому ВМРО, пропагуючи від самого початку свого створення революційний шлях звільнення Македонії, виключала участь Софії у цьому процесі, проте не відкидала отримання допомоги від неї. Вказаний принцип значився в одному з положень розробленого П. Поп Арсовим статуту, ухваленого 27 серпня 1894 р. на I конгресі ВМРО у місті Ресен [578, c. 43].

Підконтрольний софійському уряду ВМОК у червні – серпні 1895 р. організував у Македонії збройний виступ, щоб спровокувати повстання та привернути увагу великих держав до невиконання Стамбулом статті 23 Берлінського трактату, згідно з якою передбачалося запровадження реформ в європейських володіннях Оттоманської імперії, та статті 62, котра зобов’язувала забезпечити релігійну автономію області, рівність прав і обов’язків усім громадянам країни, незалежно від їхньої конфесійної належності. На територію Македонії з Болгарії було направлено 4 загони четників загальною кількістю 800 осіб на чолі з майже 40 колишніми і дійсними офіцерами. Втім, окрім того, що ця акція не мала успіху (її жорстоко приборкала османська влада), вона ще й загострила відносини князівства з Портою [578, c. 61].

Поступово ВМОК почав відігравати вагому роль у політиці офіційної Софії. Так, у березні 1896 р. під час візиту в Стамбул князя Фердинанда і прем’єр-міністра К. Стоїлова приймаючій стороні було запропоновано розроблений та узгоджений з Верховним комітетом проект реформ у Македонії [588, c. 38]. В умовах загострення внутрішньої кризи Стамбул не відхилив пропозицію Софії, хоча, як виявилося згодом, і не збирався втілювати її в життя.

Створений на початку 1899 р. новий уряд, до складу якого ввійшли і стамболівці, спробував налагодити двосторонні взаємини, переконуючи Порту в миролюбних намірах та запевняючи, що її підозри з приводу підтримки Софією революційного руху в Македонії безпідставні: «Наша влада не поширюватиме радикалізм серед підданих султана, адже це може негативно позначитися на становищі болгар – мешканців Османської імперії» [265, 1899, 8. III]. Насправді ж кабінет Д. Грекова не перешкоджав діяльності ВМОК у Болгарії та співпрацював з ВМРО, перейменовану ще влітку 1896 р. на Установчому конгресі в Салоніках у Болгарський македонсько-одринський революційний комітет (БМОРК).

Подібна практика зберігалася й після приходу до влади у жовтні 1899 р. «радославовістів». Незважаючи на тодішнє скрутне економічне становище, Рада міністрів через МВС і надалі періодично фінансувала обидва комітети [589, a. e. 9, л. 123a]. Відносини уряду Т. Іванчова з революціонерами характеризує випадок, що стався у липні 1900 р. в Бухаресті, коли членами ВМОК було вбито публіциста С. Михайлєану, який статтями у пресі дискредитував болгарський визвольний рух у Македонії. Ігноруючи вимоги Бухареста заарештувати організаторів і виконавців злодіяння, влада князівства покривала злочинців-«верховістів», чим спричинила загострення болгарсько-румунських взаємин.

Співпраця з комітетами унеможливила реалізацію домінуючого за часів прем’єрства С. Стамболова курсу Софії на підтримку добросусідських відносин зі Стамбулом, що давало змогу поширювати національну пропаганду в Македонії і Фракії. З цього приводу екзарх Йосиф І – затятий прибічник стамболівської великодержавної концепції – 1900 року в доповіді Священному Синоду зазначав, що «революційні апостоли» намагаються прискорити час та «природний плин подій», тому уряд мав припинити допомагати обом комітетам [590, c. 143].

Починаючи з 1901 р., кабінет П. Каравелова під тиском Росії почав обмежувати діяльність радикалів у Болгарії, розраховуючи продемонструвати непричетність країни до визвольного руху на території Оттоманської імперії та заручитися довірою великих держав і Румунії. Уряд посилив контроль на болгарсько-турецькому кордоні, щоб ефективніше перешкоджати потраплянню у володіння імперії зброї для четників. Чиновники й військові були попереджені про звільнення зі служби у разі виявлення їхньої співпраці з комітетами, а всі засновані ВМОК за сприяння попередньої влади «стрілецькі товариства», котрі створювалися як бази добровольців на випадок імовірної війни з Бухарестом, підлягали розпуску [481, c. 172]. В ніч на 24 березня 1901 р. після розслідування вбивства С. Михайлєану було заарештовано членів ВМОК Б. Сарафова, Т. Давидова, В. Ковачева, Г. Петрова. І хоча майже п’ять місяців потому суд виправдав їх, проте відносини з Бухарестом вдалося врегулювати.

НЛП не схвалювала арешти «верховістів», називаючи ці кроки влади слабкістю, адже вона піддалася тиску з боку Румунії, яка вимагала розслідування злочину, розшуку і покарання винних [266, 1901, 8. IV]. Стамболівці застерігали, що така політика матиме негативні наслідки для болгарської національної справи, оскільки після переслідувань членів ВМОК македонські й фракійські емігранти почнуть прислухатися до грецької або ж сербської пропаганди [266, 1901, 19. IV].

З часів правління С. Стамболова, котрий протидіяв революційному руху македонських і фракійських болгар, НЛП змінила власні переконання. На початку ХХ ст. партія вже сприймала існування збройних формувань як наявний факт та закликала не боротися з ними, а контролювати їхню діяльність. Лідер НЛП Д. Петков особисто підтримував контакти з впливовими членами БМОРК, що підтверджує адресований йому невідомим представником визвольного руху лист, в якому висловлюються сподівання на відмову князівства від співпраці з ВМОК та допомогу виключно БМОРК [293, a. e. 7, л. 1–2].

На той час європейська спільнота вже мала негативний приклад діяльності аналогічної з ВМОК грецької організації «Етнікі Етерія» («Національне товариство»), яка виступала за війну з Портою, що стало одним із чинників початку кровопролиття та поразки Афін у 1897 р. Саме тому стамболівці закликали уряд П. Каравелова наглядати за діями комітетів, запобігаючи їхнім нерозсудливим самостійним крокам, та контролювати пропагандистську роботу некомпетентних у цій справі революціонерів [265, 1901, 26. IV].

Наступний кабінет С. Данева під впливом Росії формально обмежував діяльність комітетів у Болгарії і за її межами. У дійсності ж, влада продовжувала таємно забезпечувати ВМОК зброєю та розробляла плани підривних акцій [449, c. 361]. Користуючись підтримкою, «верховісти» готували повстання з метою привернути увагу європейської спільноти і урядів великих держав до македонської і фракійської проблем та змусити султана запровадити автономію в областях. У липні 1902 р. вздовж кордону з Османською імперією було зосереджено додаткові армійські підрозділи. А от у БМОРК не підтримували намірів «верховістів», вважаючи, що повстання мало носити масовий характер, тому потребувало більш тривалої підготовки [414, c. 207].

Та все ж у вересні 1902 р. за ініціативи ВМОК, але без узгодження з болгарською владою і БМОРК, який того ж року змінив назву на Таємна македонсько-одринська революційна організація (ТМОРО), у Північно-Східній Македонії вибухнуло Горішньоджумайське повстання. Незважаючи на не масштабний характер збройного вступу і його швидке приборкання османськими військами, він викликав у гарантів статус-кво на Балканах сумніви не лише в ефективності, а навіть у наявності як такої боротьби князівства проти радикалізму. Всі зусилля «цанковістів» і їх попередників зі створення миролюбного іміджу країни було зведено нанівець. Порта і великі держави вимагали від Софії припинити діяльність ВМОК. 30 січня 1903 р. уряд оголосив його поза законом. Влада заарештувала та інтернувала за межі столиці лідерів «верховістів», конфіскувала їхні архіви, опечатала офіси. Надалі комітет продовжував існувати нелегально [578, c. 178].

Представники більшості опозиційних сил вважали ці заходи наступом на демократію. На захист репресованих стала і НЛП, члени якої за часів прем’єрства їхнього засновника не допускали діяльності революціонерів. Щоб дискредитувати уряд та зупинити арешти «верховістів», вони розповсюджували дезінформацію про причетність керівника МВС А. Людсканова до вбивств Х. Белчева, Г. Вилковича і С. Стамболова [416, c. 211]. НЛП давала суперечливі оцінки політиці прогресивних лібералів. Застосовуючи у боротьбі за владу всі можливі засоби, вона то критикувала уряд за неспроможність завадити збройному виступу в Македонії [266, 1902, 14. X], то висловлювала незгоду забороною ВМОК [266, 1903, 20. I]. І лише декілька років потому, коли вгамувалися пристрасті навколо вказаних подій, стамболівці зважено характеризували дії кабінету С. Данева, визнаючи, що 1902 р. влада прагнула запобігти повстанню, але через низку не залежних від неї причин не змогла цього зробити. Разом з тим НЛП не виправдовувала уряд, який «…не брав участі у підготовці збройного виступу, проте серед членів Верховного комітету нараховувалося чимало цанковістів. Стамболовісти ж ніколи не були членами цієї організації» [400, c. 30].

Більш цілісне уявлення про ставлення наступників С. Стамболова до співпраці з революційними комітетами можна скласти на основі політики, яку реалізовував уряд НЛП у 1903–1908 рр. Коли розгорілося Іллінденсько-Преображенське повстання, стамболівці заявили, що не мають відношення до його підготовки, що виступ розпочався без відома болгарської влади, в силу обставин, котрі склалися у Македонії і Фракії, хоча насправді 20 червня 1903 р. ЦК ТМОРО адресував листа військовому міністру М. Савову з інформацією про приблизну дату початку повстання та загальний стан справ у середовищі організації [591, c. 285]. Крім того, упродовж серпня у Державній типографії і приватній друкарні Г. Ножарова було видано три наклади газети македонсько-одринських революціонерів «Автономия» з публікаціями «Декларації ТМОРО» та звісток про старт і перебіг збройних акцій [592, c. 12]. Однак офіційно НЛП не визнавала причетності до повстання протягом подальшого існування [400, c. 31].

Зазнавши тиску з боку Порти і великих держав, котрі вимагали припинити діяльність радикалів, які переховувалися на території князівства, уряд Р. Петрова змушений був демонструвати бажання застосовувати запобіжні заходи. Виступаючи у ЗНЗ, голова ЦБ НЛП Д. Петков зазначав: «Можливо, члени деяких комітетів і є більшими патріотами, аніж усі ми, але при цьому вони не несуть відповідальності за країну, не знають обставин, що склалися навколо Болгарії, тому не мають права диктувати політику уряду» [455, c. 3218]. Проте у дійсності, на відміну від С. Стамболова, Д. Петков продовжував підтримувати зв’язки з ТМОРО і ВМОК, при цьому застерігаючи їх від виступів проти османської влади. Дехто із членів революційних організацій – донедавна лідер ВМОК І. Цончев і редактор газети ТМОРО «Автономия» у 1903 р. Т. Карайовов – навіть залучалися до участі в організованих Радою міністрів дипломатичних місіях [555, c. 426].

Після повстання 1903 р. переговори між болгарським і османським урядами безпосередньо стосувалися діяльності революційних комітетів. Згідно з угодою від 26 березня 1904 р., Болгарія зобов’язувалася запобігати у межах держави функціонуванню радикальних організацій та формуванню четницьких загонів, переслідувати своїх підданих за спроби брати участь у протизаконних акціях на території імперії. Порта ж мала амністувати учасників визвольного руху [593, a. e. 31, л. 18]. Договором також передбачалося створення військово-цивільних органів у обох прикордонних зонах з метою недопущення переміщення четників та для обміну затриманими злочинцями і дезертирами [560, c. 100].

Зміст укладеної угоди викликав невдоволення опозиції. «Народняки» і «цанковісти» вважали, що влада надто опікувалася долею організаторів повстання [399, c. 53], а «радославовісти» критикували уряд за поступливість вимогам Порти [271, 1904, 8. IV]. Негативно оцінювали параграфи договору і в середовищі ТМОРО, проте це не завадило членам організації допомагати співробітникам дипломатичної місії у Стамбулі на чолі з Г. Начовичем формувати списки арештованих учасників визвольного руху, які підпадали під амністію [555, c. 427].

Після підписання угоди Софія активізувала співпрацю з ТМОРО, пояснюючи цей крок тим, що Стамбул не спромігся завершити реалізацію Мюрцштезького проекту. Однак справжня мета зміцнення зв’язків полягала у намаганнях контролювати дії комітетів. А от для забезпечення позитивного іміджу на міжнародній арені уряд створював видимість боротьби з четницьким рухом у Македонії і Фракії. На ділі ж Д. Петков клопотав перед князем про збільшення грошових субсидій на потреби революціонерів [312, a. e. 558, л. 20–22].

Наприкінці 1904 р. уряд Р. Петрова остаточно визначився з власною позицією відносно визвольного руху в Македонії і Фракії, яка полягала у співпраці з ТМОРО. Кабінет міністрів прагнув узяти на себе роль координатора, зосередивши у своїх руках контроль над її діяльністю. Серед революціонерів знайшлося чимало прибічників такої ідеї. До їх числа входили представники правого крила організації – Х. Матов, І. Гарванов і Б. Сарафов та ін.

На початку 1905 р. при Міністерстві закордонних справ і віросповідань було створено Другий політичний відділ з метою моніторингу ситуації в Османській імперії та надання порад щодо політики у македонському і фракійському питаннях. Згодом співробітники підрозділу запропонували комплекс заходів, спрямованих на забезпечення можливості управляти комітетами. Вони зводилися до фінансування «правого крила» ТМОРО, пошуку перспектив зближення з «лівим крилом» Я. Санданського, запобігання втручанню третьої сторони у відносини між Болгарією і «санданістами», сприяння об’єднанню угруповання генерала І. Цончева з ТМОРО, прищеплення керівництву ТМОРО поміркованості та нейтралізація радикалізму, схилення Йосифа І до необхідності призначати вчителями шкіл Екзархату лише лояльних до політики Софії осіб [559, p. 26].

Запропоновані ініціативи були підтримані урядом, який одразу ж розпочав їхнє впровадження. Задіявши довірених осіб, серед населення Османської імперії проводилася агітація, котра сприяла зростанню числа прихильників заходів Софії. Однак подальшому втіленню в життя програми завадили протиріччя, що виникли на зламі 1904–1905 рр. з приводу методів її реалізації. Дипломатичний агент у Стамбулі Г. Начович негативно ставився до зв’язків між кабінетом міністрів і ТМОРО. На його думку, це заважало здійсненню реформ у європейських вілаєтах Порти. А от Д. Петков вважав за необхідне підтримувати діяльність організації та наполягав на комплексному підході до вирішення проблем Македонії і Фракії [297, a. e. 3016, л. 30].

Тим часом у вересні – жовтні 1905 р. в Рильському монастирі (Піринська Македонія) відбувся конгрес ТМОРО, члени якої прийняли новий статут, засудили шовіністичну пропаганду балканських країн в області та позицію великих держав щодо македонського питання, проголосували за розпуск ВМОК, схвалили співпрацю з болгарським урядом, затвердили нову назву – Внутрішня македонсько-одринська революційна організація (ВМОРО). Засідання проходили в умовах жорсткого протистояння. Не поділяючи думку більшості делегатів щодо орієнтації у своїй діяльності на Софію, члени «лівого крила» на чолі з Я. Санданським – поборники ідеї Балканської федерації – припинили участь у конгресі, остаточно оформивши розкол організації [560, c. 391].

Після відставки восени 1906 р. Р. Петрова та призначення на посаду прем’єр-міністра Д. Петкова посилилася співпраця з проболгарськи налаштованим «правим крилом» ВМОРО. До такого кроку владу спонукала активізація грецьких і сербських четників у Македонії і Фракії. Не останню роль при цьому зіграли і дипломатичні агенти князівства у столицях балканських країн та великих держав, котрі наполегливо радили задіяти підрозділи ВМОРО як противагу зазначеним збройним формуванням [594, a. e. 28, л. 38].

За часів правління кабінету Д. Петкова князівство надавало ВМОРО фінансову допомогу, яка надходила із беззвітних фондів через торгових агентів. 1906 року БНБ видав організації кредит у розмірі 100 тис. франків. Крім того Болгарія забезпечувала четників військовими інструкторами для вишколу бійців, обмундируванням і зброєю, відправивши їм навесні 1907 р. 3 тис. 300 гвинтівок. Зміцнення боєздатності організації здійснювалося з метою підготовки до можливої війни з Османською імперією, в якій командування болгарських збройних сил відводило ВМОРО важливу роль. Офіційно ж Софія декларувала політику умиротворення революційного руху в Македонії і Фракії, підкреслюючи зазначене прагнення у пресі [266, 1906, 12. II], що викликало невдоволення опозиції, котра вимагала посилення тиску на Порту [273, 1906, 14. II].

Стамболівці зі скорботою сприйняли факт вбивства 28 листопада 1907 р. «санданістами» членів «правого крила» ВМОРО І. Гарванова і Б. Сарафова, стверджуючи, що їх загибель стала ударом по болгарським прагненням у Македонії і Фракії [265, 1907, 4. XII]. Опозиція ж закликала не вірити цим заявам та переконувала громадськість у намірах влади лише обмежувати діяльність комітетів, а не у бажанні захищати національні інтереси [273, 1907, 5. XII].

На початку 1908 р. російська газета «Столичная почта» звертала увагу на протиріччя серед стамболівців з приводу стратегії відносин уряду і революційних комітетів, називаючи внутрішньопартійні суперечності причиною відставки кабінету П. Гудева. В одній зі статей наголошувалося, що голова ЦБ Н. Генадієв і його прибічники виступали за співпрацю з четниками; інші ж члени НЛП розділяли думку П. Гудева, схиляючись до обмеження активності бойовиків [595, 1908, 19. І], тобто віддавали перевагу запропонованому С. Стамболовим варіанту розбудови взаємин з визвольним рухом.

Прихід до влади в Османській імперії молодотурок сприяв демократизації політичної системи країни. За нових умов обидва крила ВМОРО легалізували діяльність. Прибічники Я. Санданського 24 вересня 1908 р. на з’їзді в Салоніках оголосили про створення Народної федеративної партії (НФП). Тижнем раніше праве угруповання трансформувалося у Спілку болгарських конституційних клубів (СБКК). У маніфесті НФП підтримувалася цілісність Оттоманської імперії та проголошувався заклик до всіх її національностей об’єднатися у боротьбі за демократизацію системи влади. На ІІ конгресі партії 12 серпня 1909 р. члени організації проголосували за зміну унітарної форми державного устрою на федеральну з наданням Македонії широкої автономії [560, c. 576]. СБКК анонсувала аналогічні наміри, з різницею в акцентуванні уваги у програмних документах на духовній близькості населення Македонії і Болгарії [245, c. 56].

Вже під час правління кабінету А. Малинова восени 1909 р. османський парламент обмежив раніше проголошені демократичні права і свободи. СБКК і НФК призупинили легальне функціонування, а з наступного року, після заборони діяльності організацій, сконцентрувалися на підпільній роботі. Болгарська влада, розчарувавшись політикою молодотурок, особливо під час акції з вилучення зброї у населення, взяла курс на підготовку війни проти Османської імперії.

На відміну від Македонії і Фракії, учасники болгарського національного руху в Північній Добруджі та у Поморав’ї і Тимощині не створили визвольні організації. У значній мірі причиною такої ситуації стала відсутність тісних зв’язків між представниками тамтешніх революціонерів і владою Болгарії, а також асиміляторською політикою Бухареста і Белграда. Як у період правління С. Стамболова, так і в подальший час у Північній Добруджі зменшувалося число шкіл з болгарською мовою викладання, а станом на 1912 р. таких у Румунії взагалі не залишилося. Діяльність же організацій, на кшталт Жіночого просвітницько-благодійного товариства «Надежда» і Літературно-музичної спілки, знаходилася під контролем влади. Схожа ситуація спостерігалася в Поморав’ї і Тимощині, де з 1910 р. функціонувала «Културна лига», яка мала на меті зберегти болгарські національні традиції у зазначених областях [596, c. 241].

Софія не намагалася протидіяти румунській і сербській асиміляції, котра полягала у політичному диктаті, культурно-мовній і релігійній домінації та обмеженні привілеїв національних меншин, а зосереджувала увагу на розв’язанні македонської і фракійської проблем. Влада Болгарії, починаючи з правління С. Стамболова, не порушувала питань про забезпечення прав співвітчизників у Північній Добруджі, Поморав’ї і Тимощині та не надавала матеріальну підтримку навчальним закладам, церквам і культурно-просвітницьким організаціям своїх одноплемінників у вказаних областях. Залишаючись прибічником практик С. Стамболова у вирішенні національного питання, опозиційна НЛП підкреслювала негативне ставлення до революційних організацій, схвалюючи політику демократів. На відміну від інших болгарських партій, стверджував Н. Генадієв, стамболівці ніколи не підбурювали населення Сербії і Румунії до радикалізму [400, c. 27].

З початком Балканських війн припинилися незгоди між «верховістами», «санданістами» і «правим крилом» ВМОРО. Всі вони не обмежувалися роллю пасивних спостерігачів, співпрацюючи з урядом І. Гешова. Так, 18 вересня 1912 р. начальник Генштабу збройних сил Болгарії генерал І. Фичев доручив одному із членів ЦК ВМОРО підполковнику А. Протогерову і воєводі майору П. Дирвингову сформувати партизанські загони для диверсій у турецькому тилу. В результаті було створено Македонсько-одринське ополчення (МОО), в якому під командуванням генерала болгарського війська Н. Генева воювало близько 6 тис. 500 добровольців, котрі під час воєнних баталій 1912–1913 рр. діяли разом з четницькими загонами на чолі з Т. Александровим, Х. Чернопеєвим і П. Чаулевим [597, c. 1]. Упродовж жовтня 1912 р. без підтримки болгарських збройних сил належним чином екіпіровані й озброєні за допомогою Софії більше ніж 30 загонів чисельністю від 30 до 50 осіб кожен вибили турецькі військові формування з населених пунктів Мелник, Банско, Мехомія і Неврокоп [598, c. 176].

Таким чином, з початком війни на Балканах співпраця болгарської влади і визвольного руху Македонії і Фракії вступила у нову фазу, яка характеризувалася організацією під керівництвом Софії спільних воєнних операцій проти Османської імперії.

Вже наприкінці 1912 р., коли силами чотирьох балканських держав вдалося завоювати більшу частину європейських вілаєтів Оттоманської Порти, а в Лондоні розпочалися мирні переговори, ВМОРО була готова розпочати нову воєнну кампанію, цього разу проти сербської і грецької окупаційних адміністрацій, котрі контролювали Північну, Центральну і Південну Македонію. Про це свідчать звернення представників революційних округів ВМОРО до уряду І. Гешова на початку 1913 р. В одному з листів членів скопського осередку заявляється про наміри розпочати воєнні дії проти Белграда та висловлюються надії на сприяння болгарської влади визволенню Македонії від нового загарбника [294, a. e. 11, л. 41]. В іншому посланні воєвод з міста Салоніки викладено сподівання, що уряд і цар Фердинанд зроблять усе можливе для забезпечення цілісності області, а також містяться запевнення в тому, що македонські болгари вірні ідеї Сан-Стефанського проекту [294, a. e. 11, л. 4].

Агресивність представників визвольного руху по відношенню до сербської і грецької окупаційних адміністрацій пояснювалася встановленими на територіях Македонії жорсткими режимами з переслідуванням членів ВМОРО та застосуванням силових методів і психологічного тиску на болгарських вчителів і священнослужителів [245, c. 80]. Щоб уникнути ускладнень і без того напружених відносин з Афінами й Белградом, уряд І. Гешова намагався стримати бажання бійців ВМОРО активно протистояти арміям Греції і Сербії. Однак по мірі загострення суперечностей між союзниками її керівництво розпочало підготовку до чергового протиборства.

Під час Другої Балканської війни четницькі загони організації підтримували болгарські збройні сили, відволікаючи на себе війська противників. Спротив грецькій, сербській та турецькій адміністраціям ВМОРО продовжувала і після підписання 28 липня Бухарестського мирного договору. Так, 9 вересня у західній частині Вардарської Македонії її підрозділи заволоділи Дебаром, полонивши 420 сербських воїнів, 12 вересня взяли під контроль Охрид та встановили революційну владу в окружному центрі Струга й околишніх селах, а 17 вересня – у Кичево. Втім, вже наступного дня війська Сербії почали відвойовувати звільнені четниками землі на схід від річки Чорний Дрин і Охридського озера [599, c. 113].

Ще під час Міжсоюзницької війни сербське й грецьке командування намагалися укомплектовувати армійські підрозділи мешканцями окупованих територій, а після підписання миру у Вардарській Македонії була запроваджена військова повинність, що призвело до втеч і переховувань чоловічого населення та, як результат, до репресій з боку місцевої адміністрації. Особливо широкого розмаху вказані явища набули з початком Першої світової війни, у зв’язку з чим ВМОРО створила у місті Велес Комітет дезертирів для допомоги втікачам-новобранцям поповнювати лави четників або ж перебиратися у Болгарію. До кінця 1914 р. Комітет переправив на територію царства понад 3 тис. 500 осіб. У лютому 1915 р. Внутрішня організація розпочала мобілізацію до МОО. Згодом загальна чисельність обох формувань складала майже 25 тис. бійців [599, c. 137].

Співпрацюючи з урядом В. Радославова, ВМОРО схвалювала зорієнтований на Центральні держави зовнішній курс Софії. Контакти підтримувалися і з представниками правлячих партій, у тому числі з Н. Генадієвим, підпорядковане якому Міністерство закордонних справ і віросповідань мало пряме відношення до фінансування ополченців [409, c. 69]. Проантантівську позицію Н. Генадієва, про яку стало відомо навесні 1915 р., члени ВМОРО піддали осуду [266, 1915, 14. VII] та навіть погрожували вбивством у разі спроб повернутися до влади [402, c. 114].

Плануючи вступ Болгарії у Першу світову війну на боці Центральних держав, уряд В. Радославова розраховував на підтримку четників і ополченців у баталіях на території Вардарської Македонії. Справджуючи надії Софії, у жовтні 1915 р. ЦК ВМОРО наказав бійцям надавати всебічну допомогу болгарським збройним силам та здійснювати диверсії в тилу сербської армії [599, c. 41]. Із залученням царства у воєнні дії чети Внутрішньої організації влилися у склад війська Болгарії. Така ж доля спіткала і МОО, яке трансформувалося у штатну армійську одиницю під назвою 11-та піхотна македонська дивізія [600, c. 352].

Що ж стосується угруповання Я. Санданського, котре ратувало за автономію Македонії та подальше її входження до складу Балканської федерації, то воно, як і «генадієвісти», віддавало перевагу залученню Софії у війну на боці Антанти. Тісні контакти «санданісти» підтримували з опозиційними «народняками», «цанковістами» і «каравелістами». Однак втрата у квітні 1915 р. свого лідера, який загинув від рук четників «правого крила» ВМОРО через протилежні ідеологічні погляди, призвела до послаблення позицій угруповання.

Наприкінці 1915 р. після завоювання болгарськими військами спільно з четницькими загонами Вардарської Македонії Внутрішня організація почала виступати політичним представником тамтешнього населення, взявши участь у створенні місцевої адміністрації. ЦК ВМОРО запропонував кандидатури осіб, гідних зайняти чиновницькі посади у системі управління Македонської військово-інспекційної області [572, c. 125]. У результаті до складу створеної 8 грудня адміністрації потрапили перевірені у боях четники і добровольці з Македонії, яких у лавах болгарських збройних сил нараховувалося до 33 тис. Однак поразка царства у Першій світовій війні звела нанівець усі зусилля учасників македонського визвольного руху.



Послідовники Я. Санданського 1918 р. утворили Тимчасове представництво об’єднаної колишньої Внутрішньої македонської революційної організації (ТП ВМРО), опублікувавши у жовтні програму під назвою «Сярська декларація» з визначенням головної мети – створення єдиної суверенної Македонії. Основним завданням членів угруповання було переконати болгарський уряд і представників великих держав, які після завершення війни готувалися вирішувати у Парижі долі народів, взяти на озброєння концепцію автономії і цілісності Македонії та не допустити розмежування області, тобто саме ту ідею, що її свого часу пропагував С. Стамболов [319, a. e. 397, л. 1]. Власні судження вони виклали у посланні, адресувавши представникам великих держав у столиці Франції [601, c. 54]. Втім, після підписання 27 листопада 1919 р. Нейїського договору, котрий розділив Македонію на три частини, ТП ВМРО припинило діяльність. На противагу йому, члени функціонуючої у Софії з липня 1912 р. Спілки македонських емігрантських організацій (СМЕО) надіслали власний меморандум учасникам конференції у Парижі з проханням приєднати всі македонські землі до Болгарії. Однак і це звернення залишилося поза увагою великих держав. Вказані варіанти розв’язання македонської проблеми не влаштовували Грецію та Королівство СХС – союзників Антанти, думку яких Лондон і Париж враховували у першу чергу.

Значний вплив у призначеному в листопаді 1918 р. коаліційному уряді Т. Теодорова мала БЗНС. Її позиція щодо вирішення національного питання відрізнялася від політики попередніх кабінетів міністрів, у складі яких домінували правоцентристи. Члени Землеробської спілки підтримували ідею Балканської федерації, що не знаходило схвалення з боку проболгарських учасників македонського визвольного руху. Новостворений у жовтні 1919 р. кабінет на чолі з лідером БЗНС А. Стамболійським розпочав переслідування революціонерів на території Болгарії у Піринській Македонії. Представники ВМОРО ототожнювали зазначені методи влади з принципами прибічників Н. Генадієва, котрі солідаризувалися у своїх переконаннях з БЗНС. Член ЦК Внутрішньої організації Т. Александров навіть звертався до лідера стамболівців з листом, в якому вимагав не потакати заходам уряду, спрямованим на ліквідацію четницьких баз у Болгарії та на припинення рейдів у Вардарську і Егейську Македонію [409, c. 98].

20 грудня 1919 р. в Софії відбулося таємне засідання активістів ВМОРО, які вирішили відновити діяльність у Вардарській і Егейській Македонії, змінивши назву на Внутрішню македонську революційну організацію (ВМРО), оскільки в Біломорській і Одринській Фракії вже функціонувала створена декількома місяцями раніше Внутрішня фракійська революційна організація (ВФРО). Структура революційних мереж ВМРО була запозичена від її попередниці, а мета зводилася до здобуття Македонією автономії та об’єднання в одну незалежну державу з переважаючим у ній болгарським населенням і столицею в Салоніках [602, c. 658]. Цю тезу підтримували і в Болгарії з огляду на політичну ізоляцію й недовіру до неї великих держав, тому ВМРО формувала бази у Піринському краї.

Оголосивши 19 березня 1920 р. про відновлення діяльності, ВМРО вже у травні нараховувала у своїх лавах 22 чети (по 15 бійців у кожній), котрі здійснювали напади у Вардарській і Егейській Македонії. Однак восени від ВМРО («автономісти») відокремилося 60 революціонерів-«федералістів», які за сприяння уряду А. Стамболійського створили Тимчасову комісію македонських товариств у Болгарії, а 4 грудня наступного року оформилися у Македонську емігрантську федеративну організацію (МЕФО), задекларувавши свою мету – незалежна, з рівноправним населенням Македонія, котра стане з’єднувальною ланкою між державами регіону в майбутній Балканській федерації [434, c. 158].

«Автономісти» й надалі здійснювали регулярні рейди у Вардарську і Егейську Македонію й організовували там терористичні акти проти представників місцевих адміністрацій і «федералістів», а також влаштовували сутички з військовими підрозділами окупаційних збройних сил. Через це, зокрема, влада Королівства СХС змушена була постійно тримати у своїх південних провінціях 4 армійські дивізії і майже 15 тис. жандармів. Категоричні звернення урядів грецького і югославського королівств з вимогами припинити переміщення четників через кордони змусили кабінет А. Стамболійського вдатися до послуг «федералістів» для боротьби зі збройними формуваннями «автономістів» [603, c. 14]. Вказаний крок спричинив не лише протистояння між угрупованнями ВМРО, а й призвів до конфлікту між урядом БЗНС і Внутрішньою організацією. У результаті впродовж 1921 р. «автономісти» організували декілька терактів, що спричинило введення воєнного становища в Софійському, Петричському і Кюстендилському округах [604, c. 103]. Отже, як і свого часу кабінет С. Стамболова, Рада міністрів А. Стамболійського заради збереження добрих відносин із сусідніми державами застосовувала у межах країни жорсткі заходи по відношенню до учасників македонського визвольного руху.

Правління С. Стамболова визначило на багато років уперед характер взаємин між Болгарією і македонсько-одринськими революційними комітетами. Намагаючись контролювати націотворення в Македонії і Фракії та при цьому не загострювати відносини з Портою, уряд у 1887–1894 рр. стримував формування в князівстві негативно налаштованих до болгарської політики угруповань та запобігав зв’язкам з такими ж, що виникали і діяли в османських володіннях з надією на підтримку Софії. З відставкою кабінету НЛП у Болгарії з’явилася революційна організація емігрантів, а вже наступний новостворений уряд кардинально переглянув взаємини з македонськими і фракійськими учасниками визвольного руху, розпочавши їх фінансування. Згодом ВМОК і БМОРК набули настільки вагомого впливу, що не рахуватися з ними було неможливо. Саме тому навіть члени НЛП, перебуваючи біля керма держави у 1899, 1903–1908 та 1913–1918 рр., таємно співпрацювали з комітетами, хоча це і суперечило принципам їхнього засновника. Час від часу болгарська влада брала на озброєння досвід розбудови відносин з македонсько-одринськими організаціями, що його залишив по собі С. Стамболов. Наприклад, кабінети П. Каравелова, С. Данева і А. Стамболійського упродовж 1901–1903 і 1919–1923 рр. у залежності від ситуації в регіоні та місця Болгарії на міжнародній арені справді намагалися припинити діяльність революційних комітетів, однак зробити це їм так і не вдалося.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет