Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні


 4. Церква як інструмент політики



жүктеу 5.56 Mb.
бет20/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

5. 4. Церква як інструмент політики

Екзархат був тією інституцією, котра згідно із султанським фірманом 1870 р. вважалася офіційним представником болгар в Османській імперії, об’єднуючи одноплемінників князівства/царства і європейських вілаєтів Порти та маючи значний авторитет серед них. Цю функцію БПЦ, статут якої було затверджено 1871 р., кабінет С. Стамболова використовував у спробах розв’язання національної проблеми. Голова Регентської ради і уряду неодноразово конфліктував з вищими ієрархами, намагаючись обмежити їхній вплив на політичні процеси в країні. А от за її межами, зокрема у Македонії і Фракії, він застосовував зовсім інші методи, прагнучи зміцнити позиції Екзархату, адже завдяки мережі церков та приходських шкіл у слов’янського населення, яке не крадькома слухало і читало церковнослов’янською слово Боже, стверджувалася болгарська національна свідомість.

Разом з тим під час першого правління стамболівців Екзархат втрачав власні позиції в Румунії. Якщо станом на 1878 р. під його юрисдикцією у Північній Добруджі нараховувалося 60 церков, то на момент відставки уряду С. Стамболова, який підтримував добросусідські відносини з Бухарестом та заради їх зміцнення ніколи не порушував питання про права болгар східних регіонів королівства, їх залишилося лише 28 [449, c. 418].

До того ж серед інтелігенції європейських володінь Османської імперії назрівало невдоволення політикою кабінету НЛП. Салонікський вчитель П. Поп Арсов у вже згадуваній брошурі акцентує увагу на протиріччях між світською владою Болгарії і екзархійським духовенством, підкреслюючи, що уряд, застосовуючи авторитарні методи правління, вдавався у цьому протистоянні до дискредитації церковних ієрархів, їх шантажу і залякування. Підкоривши Йосифа І своїй волі, С. Стамболов за допомогою домінуючої у парламенті більшості прибічників запровадив централізоване підпорядкування основних і середніх шкіл Міністерству народної освіти, що дало змогу контролювати роботу навчальних закладів не лише Болгарії, а й македонських общин, парафії яких входили до складу Екзархату. Таким чином стамболівський кабінет поставив македонське питання в залежність від внутрішньої ситуації у князівстві. Саме це, вважає П. Поп Арсов, стало негативним наслідком діяльності Софії для болгар Османської імперії [587, c. 6].

Ідеолог ВМРО на загал розглядає БПЦ як виразника інтересів македонців. Однак він розділяє уособлену священнослужителями церкву та створену 1891 р. адміністрацію, що завідувала системою освіти, з її чисельними чиновниками – ставлениками уряду С. Стамболова, котрі намагалися позбавити населення області можливості самостійно вирішувати громадські проблеми. І навіть ставши історією, зазначає П. Поп Арсов, стамболовщина продовжувала існувати у школах і гімназіях Македонії та Фракії [587, c. 39].

Кабінет К. Стоїлова продовжив політику своїх попередників, націлену на контроль держави над церквою, та на розширення представництва Екзархату в Македонії і Фракії. Так само він не сприяв децентралізації управління освітою, чого прагнула частина македонської інтелігенції. У березні 1895 р. після спалаху в Османській імперії внутрішньої кризи, пов’язаної з активізацією вірменського визвольного руху, «народняцький» уряд клопотав перед султаном про надання права болгарським владикам займати вищі церковні посади у Дебарській, Бітолській, Струмицькій, Кукушській і Дойранській єпархіях [449, c. 318].

Порта не поспішала потурати прагненням Софії. Лише в умовах війни з Грецією у 1897 р. та під тиском Росії екзарх Йосиф І отримав підписані 26 жовтня султаном берати про призначення болгарських митрополитів у Бітолі, Дебарі і Струмиці [605, c. 318]. Проте опозицією князівства цей значущий успіх оцінювався як непереконливий. До того ж, незважаючи на регулярні асигнування кабінетом К. Стоїлова коштів на потреби Екзархату, в тому числі й для підтримки навчальних процесів у школах [316, a. e. 1295, л. 1308], опоненти вважали обсяги фінансування незначними. НЛП критикувала владу за скорочення штату вчителів у болгаромовних освітянських закладах Македонії і Фракії, недостатнє піклування про їх безпеку в умовах деспотичного османського режиму [265, 1897, 22. VIII], а також закликала уряд не покладати надії на нещирі, з точки зору стамболівців, обіцянки Росії захищати інтереси БПЦ перед султаном [265, 1898, 3. I].

Отже, перебуваючи в опозиції, наступники С. Стамболова приділяли велике значення діяльності Екзархату у справі захисту інтересів православного населення європейських володінь Оттоманської імперії та вимагали від Ради міністрів покращити його матеріальне забезпечення, особливо фінансування церковних установ і навчальних закладів у Македонії і Фракії.

Однак, повернувшись у січні 1899 р. разом з «радославовістами» до влади, партія не мала можливості збільшити витрати на потреби БПЦ. В умовах фінансової кризи та нестачі бюджетних коштів уряд запровадив режим економії, а НЛП так і не втілила в життя власні обіцянки періоду опозиційної діяльності.

Відставка уряду Д. Грекова у жовтні 1899 р. відбулась одночасно із загостренням церковного питання в Македонії. Саме тоді між Грецією і Сербією розгорілася боротьба за митрополичий престол у Скоп’є. Белград просував на це місце духовного наставника короля Александра І Обреновича – архімандрита Фірміліана; Афіни ж старалися зберегти на посаді грека – чинного владику Амвросія. За підтримки Росії, сербський уряд спочатку домігся рекомендацій Абдул-Гаміда ІІ Вселенському патріархату, а згодом і звільнення Амвросія та призначення замість нього Фірміліана, що викликало рішучу незгоду грецької сторони. У результаті султан не наважився офіційно визнати повноваження новообраного митрополита та не підписав відповідний берат [606, s. 44]. Питання залишалося невирішеним.

Софія уважно спостерігала за перебігом вказаних подій. Кабінет Т. Іванчова та Екзархат у своїх органах друку, відповідно – «Народни права» і «Църковен вестник», висловлювали протести проти призначення серба на митрополичий престол у Скоп’є [271, 1900, 18. IV; 607, 1900, 25. ІV]. НЛП теж негативно відреагувала на цю подію, вважаючи, що якби не дипломатичний тиск Санкт-Петербурга, султан не став би перейматися питанням заміщення скопського владики [266, 1899, 13. XII]. Стамболівці критикували і владу князівства за непослідовність, нагадуючи членам правлячої партії про їхні запевнення вжити заходи, щоб завадити зміні митрополита [266, 1899, 12. XI]. Коли ж безсилля уряду стало очевидним, НЛП почала апелювати до екзарха Йосифа, закликаючи його згуртувати мирян для боротьби проти посилення сербського впливу в Македонії [266, 1899, 15. XI] та висловлюючи сподівання, що незгоди болгарської общини Скоп’є змусять Абдул-Гаміда II знову звернутися до патріарха Константинопольської православної церкви Константина V з рекомендацією переглянути попереднє рішення [266, 1899, 13. XII].

Прихід до влади кабінету П. Каравелова викликав занепокоєння у середовищі НЛП, оскільки стамболівці вважали, що проросійська орієнтація правлячої коаліції зашкодить позиціям Екзархату в Македонії і Фракії. Їхня газета раз у раз нагадувала громадськості про сприяння Санкт-Петербурга призначенню серба на митрополичий престол у Скоп’є [266, 1901, 29. IV]. До того ж, стверджували члени НЛП, Росія намагалася нейтралізувати вплив Екзархату в Османській імперії, переконуючи Порту в пособництві БПЦ македонським революційним комітетам [266, 1901, 20. V]. Стамболівці прогнозували зближення Белграда і Санкт-Петербурга, який продовжуватиме ставити перед Стамбулом питання про відновлення Сербської патріархії [266, 1901, 27. V] та докладатиме зусилля, щоб знищити символ єдності болгарського народу – Екзархат, а безпорадний курс кабінету П. Каравелова лише сприятиме цим задумам [266, 1901, 1. V].

Повноваження митрополита у Скоп’є залишалися юридично невизначеними і під час правління уряду С. Данева. Під впливом Санкт-Петербурга, котрий підтримував амбіції Белграда, кабінет «цанковістів» погодився не втручатися у «фірміліанське питання», заручившись обіцянками Росії допомогти отримати зовнішній кредит та укласти двосторонню військову конвенцію [516, c. 201]. Зрештою, султанським бератом 1902 р. Фірміліана було затверджено на церковній посаді. Вказана подія негативно позначилася на іміджі уряду. Опозиція отримала привід для критики діяльності «цанковістів» та значну перевагу над ними у боротьбі за владу. До того ж, Рада міністрів ще й ускладнила існуючі відносини між світською владою і Екзархатом, керівництво якого розчарувалося політикою Софії на міжнародній арені.

Внаслідок фінансових проблем, котрі спіткали князівство, у період правління кабінету С. Данева було зменшено фінансування БПЦ. Цей факт підтверджує лист Йосифа І до секретаря Екзархату Д. Мишева, датований 3 жовтня 1903 р., в якому констатується недостатнє матеріальне забезпечення єпархій, особливо шкіл в османських вілаєтах у 1901–1902 навчальному році [608]. Звісно, що факти недофінансування не кращим чином впливали на взаємини між владою і духовенством, однак це не завадило продовженню співпраці Екзархату з урядом. Наприклад, Йосиф І підтримав політику Софії по обмеженню діяльності радикалів у Македонії і Фракії, звільнивши восени 1903 р. вчителів, які брали участь у революційному русі [608].

Початок функціонування кабінету Р. Петрова ознаменував собою зміну підходу Болгарії до реалізації реформ у Македонії і Фракії. Іллінденсько-Преображенське повстання 1903 р. призвело до того, що всі перетворення в Османській імперії взяли під свій контроль Австро-Угорщина і Росія, розробивши Мюрцштезьку програму. Софія ж, втративши ініціативу, змушена була зайняти пасивну позицію. За такої ситуації знизилося і значення Екзархату як інструмента вирішення національного питання. Державна фінансова підтримка церковних установ і навчальних закладів у Македонії і Фракії залишалася недостатньою, на що з невдоволенням вказувала опозиція [301, a. e. 2390, л. 1–5].

Як уже зазначалося, наприкінці ХІХ ст. Софія вдавалася до спроб розширити свій вплив у європейських володіннях Оттоманської імперії за допомогою революційних комітетів. Водночас для досягнення тієї ж цілі правлячі кола князівства залучали і Екзархат. Однак ефективно поєднувати можливості цієї інституції та революційних організацій для забезпечення національних інтересів країни ані стамболівцям у 1903–1908 рр., ані іншим партіям біля керма держави в 1894–1903 рр. так і не вдалося. 1907 року болгарський дипломатичний агент в Афінах А. Тошев серед чинників, які негативно позначалися на ефективності політики Софії у вирішенні македонського питання, називав протиріччя між революційними організаціями і Екзархатом, найголовнішим з яких було різне бачення ними стратегії розвитку визвольної боротьби [595, a. e. 28, л. 4].

Та все ж упродовж другого самостійного правління стамболівців БПЦ залишалася важливим інструментом політики Софії на міжнародній арені, а Йосиф І, як і раніше, мав суттєвий вплив на зовнішній курс і формування громадської думки князівства. Екзарх несхвально оцінював Мюрцштезьку програму реформ, посилаючись на розчарування жителів Македонії невдалою ініціативою Європи, і в першу чергу – неефективною діяльністю цивільних спостерігачів від Росії і Австро-Угорщини [609, c. 217–219].

Зміцнення позицій Сербської православної церкви в європейських вілаєтах Османської імперії змусило владу Болгарії переглянути способи залучення БПЦ для досягнення власних цілей. Прислухавшись до порад своїх дипломатичних агентів у балканських державах, уряд П. Гудева взяв на озброєння концепцію церковного статус-кво у Македонії, якою передбачався узгоджений з Портою й іншими сусідніми країнами розподіл сфер впливу Болгарської і Сербської церков та Константинопольської патріархії. Такий крок обґрунтовувався необхідністю збереження більшої частини області під ідеологічним контролем князівства й потребою стримувати там поширення сербської і грецької пропаганд [610, с. 107].

Перебуваючи з 1908 р. в опозиції до уряду А. Малинова, стамболівці продовжували відводити Екзархату роль важливого інструмента вирішення національного питання. Про це свідчать публікації газети «Нов век», в яких НЛП наполягала на більш суттєвій допомозі БПЦ [266, 1908, 4. ІV]. Підтримуючи стамболівців, їхній прибічник Д. Маринов у надрукованій 1909 р. книзі нагадував суспільству і владі про методи діяльності С. Стамболова – обмеження впливу Росії на священників Екзархату та тісну співпрацю очолюваного ним уряду з православною церквою у справі реалізації великодержавної ідеї [260, c. 224]. І все ж на початку ХХ ст. по мірі переходу від мирного до воєнного способу вирішення македонської і фракійської проблем БПЦ як важіль впливу Софії на ситуацію в європейських вілаєтах Оттоманської Порти поступово втрачала своє значення.

Втім, позиції Екзархату на територіях Османської імперії були достатньо міцними. Для підтримки національного духу серед македонських і фракійських болгар БПЦ розповсюджувала надруковані у Стамбулі газету «Вести» й журнал «Библиотека», а за сприяння болгарського уряду забезпечувала роботу церковних шкіл та допомагала інспекторам і вчителям здійснювати навчальні процеси в школах і гімназіях. У серпні 1909 р. почала функціонувати Болгарська шкільна спілка, перед якою ставилося завдання захищати працівників освіти від свавілля османської влади [611, c. 120].

БПЦ неодноразово демонструвала спроможність відстоювати у Стамбулі інтереси Болгарії. 1910 року молодотурецький уряд заборонив на території держави викладати педагогам, котрі не мали громадянства Османської імперії, у результаті чого під звільнення з роботи підпадав 61 вчитель. Всі вони працювали у церковних школах та були підданими Болгарського царства. Завдяки зусиллям ієрархів Екзархату десятеро із них залишилися на своїх посадах [612, c. 323].

Загалом перед початком Балканських війн Екзархат на території Османської імперії представляли 7 митрополитів македонських єпархій та всього 1 тис. 310 священиків, які виконували релігійні обряди в 1 тис. 331 церкві, 234 каплицях і 73 монастирях. Окрім 1 тис. 373 навчальних закладів під патронатом церкви функціонували бібліотеки, школи вихідного дня й вечірні школи, театральні трупи та жіночі благодійні й спортивні товариства [611, c. 123].

Щодо Північної Добруджі, то у постстамболівський довоєнний період Екзархат продовжував втрачати там свої позиції, поступаючись ними Румунській православній церкві. Жоден із урядів, які управляли країною у зазначений час, не завадив асиміляторській політиці Бухареста. Число церков Екзархату в області скоротилося з 28 у 1894 до 8 в 1912 році [596, c. 243].

Можливості, на які була здатна БПЦ для формування свідомості та прищеплення проболгарських симпатій слов’янському населенню Османської імперії, поступово вичерпувалися внаслідок загострення конкуренції з Константинопольською патріархією й Сербською православною церквою за вплив на уми та душі мирян Македонії і Фракії. Це стало однією з причин того, що Болгарія почала схилятися до вирішення національного питання шляхом війни з Портою. За нових обставин роль Екзархату в стратегії й тактиці розв’язання македонської і фракійської проблем поступово відходила на задній план.

Напередодні Балканських війн 1912–1913 рр. між світською владою та керівництвом БПЦ виникли гострі протиріччя. Йосиф І продовжував підтримувати мирну політику втілення в життя великодержавної ідеї, яка була взята на озброєння Софією за часів правління С. Стамболова та передбачала реалізацію лояльного по відношенню до Порти зовнішнього курсу, що дозволяло проводити болгарську національну пропаганду в Македонії і Фракії [613]. Уряд же А. Малинова, а з середини березня 1911 р. і кабінет І. Гешова, підігріті підбуреннями ВМОРО, узгодивши свої дії з царем Фердинандом, вдалися до заходів з підготовки до збройного конфлікту з Османською імперією [199, c. 229].

Поразка Софії у Другій Балканській війні призвела до послаблення позицій БПЦ за межами царства. У Вардарській Македонії сербською адміністрацією було видворено митрополитів Скопської, Велеської, Бітолської, Дебарської і Охридської єпархій, припинено функціонування 677 болгарських церков і 596 підпорядкованих їм шкіл, звільнено 647 священиків і 1 тис. 5 вчителів. Подібна ситуація склалася і в екзархійському окрузі Нишава у Поморав’ї. В Егейській Македонії влада Греції заборонила діяльність 300 болгарських церковних установ, де здійснювали богослужіння 299 священиків, а також 340 шкіл, в яких працювало 19 тис. вчителів [596, c. 129].

26 листопада 1913 р. екзарх Йосиф прийняв рішення перенести власну резиденцію зі Стамбула у Софію. 9 грудня Глава БПЦ з прикрістю сприйняв розмежування Македонії недавніми союзниками, звинувачуючи у національній катастрофі царя Фердинанда, який своєю нерозсудливою політикою звів нанівець здобутки Екзархату та попередніх урядів країни [613].

Після підписання 28 липня 1913 р. Бухарестського договору БПЦ втратила представництва на більшій території Македонії, у Поморав’ї і Східній Фракії. Охридська, Бітолська, Велеська, Дебарська, Скопська єпархії і екзархійський округ Нишава перейшли під юрисдикцію Сербської православної церкви, Солуньське владицтво стало складовою Константинопольського патріархату, а з Адріанопольського вілаєту османськими військами навіть було видворено болгарське населення. Парафії Доростольської (Сілістренської) і деякі Варненської єпархій у Добруджі відтоді належали Румунській православній церкві [596, c. 295].

Екзархат як інструмент реалізації великодержавної ідеї зберіг за собою лише ідеологічне значення символу національної єдності. Практична ж його функція стала неактуальною, адже відсутність підвідомчих церковних установ і навчальних закладів у Македонії, Фракії, Добруджі й Поморав’ї унеможливлювала подальше виконання призначення, яке він раніше втілював.

Правлячі еліти Болгарії на чолі з царем готувалися до нового акту боротьби за об’єднання нації шляхом збройного протистояння. У своїх прагненнях кабінет В. Радославова і Фердинанд розраховували на підтримку Троїстого союзу, що призвело до кризи у взаєминах між світською владою і духовенством. Якщо цар розумів крах попередньої політики як нещастя, що спіткало країну, а її спасіння вбачав у зближенні з католицьким Святим Престолом, то на противагу йому Екзархат, серед представників якого було немало російських вихованців, вбачав порятунок у православ’ї та проантантівській орієнтації. Розбіжності у переконаннях, котрі поступово переростали у конфлікт, Священний Синод назвав «…ще не оголошеною, але незаконною війною» [199, c. 239]. У відповідь кабінет В. Радославова в другому півріччі 1913 р. призупинив фінансову допомогу Екзархату, а всупереч затвердженим 1895 р. депутатами VІІІ ЗНЗ змінам до статуту БПЦ, положення якого гарантували невтручання світської влади у справи духовенства [206, c. 81], посилив тиск на священнослужителів.

Водночас в країні поширювалася католицька пропаганда. Більше того, у болгарських урядових колах варіант об’єднання з Римською церквою розглядався як можливий та навіть бажаний. За інформацією російського віце-консула у Софії К. Джакелі від 7 серпня 1913 р., ідея унії пропагувалася тогочасним міністром закордонних справ і віросповідань, лідером НЛП Н. Генадієвим та встигла зацікавити «пересічних громадян, чиновників і, навіть, духовенство» [199, c. 239].

Зрештою, під тиском уряду Екзархат змушений був підтримати пронімецький курс Софії, відмовитися від проявів симпатій до Росії та долучитися до пропаганди нової війни. Очолений Священним Синодом після смерті Йосифа І у червні 1915 р. болгарський православний клір почав закликати мирян до єднання та священної битви проти недавніх союзників, котрі спровокували країну на кардинальні дії [614, c. 325].

У черговій воєнній кампанії Болгарії вдалося за короткий проміжок часу завоювати всю Вардарську й частину Егейської Македонії, Добруджу, Тимощину і Поморав’я та встановити контроль над цими територіями, за винятком Північної Добруджі. В створених у грудні 1915 р. Моравській та Македонській військово-інспекційних областях вже протягом зими – літа наступного року відновили функціонування болгаромовні навчальні заклади, знову розпочали богослужіння церковні установи Екзархату. Аналогічні процеси відбувалися і в заснованій у жовтні 1916 р. на території Егейської Македонії Драмській військово-інспекційній області, де відродилося однойменне екзархійське намісництво. Але після виходу Болгарії з війни восени 1918 р. БПЦ вже наприкінці року знову втратила македонські єпархії та поморавійський церковний округ Нишава. Сербській православній церкві відійшла ще й територія Струмицької митрополії, а межі Константинопольської патріархії розширили Драмська єпархія і владицтво у Західній Фракії з центром у місті Гюмюрджина. Отже, по закінченні Першої світової війни землі Екзархату залишилися лише у кордонах царства [611, c. 128].

Насамкінець варто зазначити, що БПЦ як один із головних інструментів реалізації політичної концепції «Велика Болгарія» не втрачала вагомості, допоки князівство будувало відносини зі своїм сюзереном дипломатичним шляхом, на основі миру. З початком же співпраці болгарської влади з революційними організаціями, роль церкви у справі вирішення національної проблеми поступово зменшувалася, а із застосуванням Софією воєнних методів для приєднання Македонії і Фракії Екзархат втратив значення у втіленні великодержавної ідеї.

На стратегію і тактику боротьби Болгарії за національне об’єднання наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вплинула політика С. Стамболова. Саме під його керівництвом розпочалося реформування військ князівства, що дало підстави характеризувати прем’єр-міністра як зачинателя збройного шляху розв’язання македонської і фракійської проблем. Проте аналіз опрацьованих нами джерел не надав переконливих доказів того, що державний діяч виступав за вирішення національного питання способом війни з Портою. Саме мирні методи, які застосовувалися урядом у 1887–1894 рр., використовувалися наступниками політика під час правління у 1899 і 1903–1908 рр. Проте під впливом інших ключових постатей – князя/царя Фердинанда, К. Стоїлова, П. Каравелова, С. Данева, В. Радославова, І. Гешова, а також політичних сил, що конкурували з НЛП за місце біля керма держави, Софія відходила від стамболівських принципів, закладених в основу реалізації Сан-Стефанського проекту. Намагаючись запропонувати більш актуальні механізми вирішення національної проблеми, НЛП – основний хранитель і ретранслятор ідей та практик свого засновника – з кон’юнктурних міркувань брала на озброєння нові варіанти зовнішньої політики, спрямованої на приєднання до Болгарії територій, де компактно проживав етнічно близький народ. І все-таки результати політики 1886–1894 рр. у Македонії і Фракії використовувалися в боротьбі за владу після смерті С. Стамболова. Одні представники партій у своїй діяльності ставили під сумнів та ігнорували здобутки державника; інші акцентували увагу на них та докладали зусилля, аби досягти подібних успіхів, намагаючись постати в очах громадськості послідовниками видатного діяча, продовжувачами його справи. Такі «війни пам’яті» були характерні для Болгарії впродовж усього досліджуваного нами періоду.

В історіографії НРБ кінця 1940-х – 1960-х рр. розповсюджена теза про політику С. Стамболова як чинник, що призвів до двох національних катастроф. На наш погляд, саме відхід від принципів стамболівської політики, а також досягнення під егідою Росії домовленостей з Белградом про розподіл територій Порти на сфери впливу, проти чого послідовно виступав голова Регентської ради/прем’єр-міністр, зумовили втрату Болгарією більшої частини Македонії за результатами Балканських війн. Щодо участі Софії у Першій світовій війні на боці Троїстого союзу, то її радше визначила поразка 1913 р. у збройному протистоянні з Сербією, Грецією і Румунією, аніж закладений за часів правління С. Стамболова шлях до розв’язання національної проблеми.



ВИСНОВКИ

1. Не викликає сумнівів той факт, що політична спадщина С. Стамболова впливала на болгарські державотворчі процеси, однак не варто розглядати її як ключовий чинник, котрий визначав долю країни наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Вона представляє собою сукупність ідей, ідеологем, практик, які реалізовувалися впродовж усього періоду активної діяльності цієї непересічної особистості, а також продовжували використовуватися після трагічної смерті колишнього голови Регентської ради/уряду.

2. Варто зазначити – ідеологічні погляди С. Стамболова, а також запроваджені у 1886–1894 рр. методи ведення політики, котрі утворюють основу спадщини державного діяча, сформувалися не лише завдяки одноосібній інтелектуальній праці та практичній діяльності «болгарського Бісмарка» [615, c. 2], а й за підтримки його найближчого оточення – прибічників, підпорядкованих міністрів, впливових службовців, які на той час обіймали ключові чиновницькі посади. Саме тому важливо розуміти походження ідей, що залишилися у спадок від правління С. Стамболова, обставин започаткування тих чи інших практик, пов’язаних з діяльністю очолених ним спочатку Регентської ради, а згодом уряду.

Завдяки тісній співпраці прем’єр-міністра та дипломатичного представника князівства у Стамбулі в 1887–1892 рр. Г. Вилковича реалізовувався курс на зближення з Оттоманською Портою, мета якого полягала у розширенні впливу Екзархату в Македонії і Фракії, забезпеченні автономії цим землям з компактним проживанням на них одноплемінників та подальшому приєднанні областей до Болгарії. Така політика зумовлювала стримування кабінетом С. Стамболова болгарського національно-визвольного руху в Османській імперії, до того ж, унеможливлювала співпрацю з Грецією і Сербією, які пропонували домовитися про розподіл цих турецьких володінь та шляхом застосування спільних воєнних дій розширити власні території за їх рахунок. Прибічником вищезазначеної концепції розбудови взаємин зі Стамбулом був також міністр закордонних справ і віросповідань у 1886–1887 рр. та керівник Міністерства фінансів у 1886, 1887–1890, 1891–1892 рр. Г. Начович. Завдяки зусиллям цього дипломата і політика уряд С. Стамболова не лише розпочав зближення з Австро-Угорщиною, Великою Британією і Оттоманською Портою, а й започаткував практику запозичення коштів у європейських фінансових установах, забезпечив фіскальні пільги для окремих галузей промислового виробництва, взявся за реалізацію завдань соціальної політики, яка, щоправда, охоплювала лише окремі категорії населення – чиновників, учителів і лікарів. Голова виконавчого органу в 1887 р. за часів регентства і міністр юстиції у 1887–1888 рр. К. Стоїлов та його наступник на міністерській посаді у 1888–1891 рр. Д. Тончев разом зі С. Стамболовим відіграли ключову роль у введенні Фердинанда на болгарський престол. Реформуванням системи освіти, спрямованої на впровадження обов’язкової початкової школи та обмеження впливу на неї церкви, займався у складі стамболівського уряду міністр народної освіти в 1887–1893 рр. Г. Живков. У становленні механізмів керованої демократії в країні окрім С. Стамболова брали участь прем’єр-міністр у 1886–1887 рр. В. Радославов і перший голова ЦБ НЛП у 1892–1895 рр. Д. Петков. Та все ж, слід зазначити, що саме принципова позиція С. Стамболова у питаннях збереження конституціоналізму в Болгарії, запровадження політики протекціонізму, обмеження впливу церкви на адміністративний апарат, зміцнення стратегічної безпеки держави (шляхом розширення мережі залізниць і шосейних доріг, перебудови чорноморських портів у Бурґасі й Варні та викупу в іноземного власника залізничної колії Русе – Варна), розширення штату поліції, збільшення чисельності війська й посилення його боєздатності, позбавлення Росії можливості втручатися у внутрішні справи князівства була визначальною при виборі внутрішнього і зовнішнього курсів країни у 1886–1894 рр.

3. Спадщина державника проявлялася у використовуванні послідовниками й противниками засновника НЛП колективної пам’яті про нього та його діяльність. Стамболівці послуговувалися нею для забезпечення уявлення про генетичний зв’язок між починаннями державника та власною політикою. Опоненти ж НЛП, як правило, протиставляли свої ініціативи практикам колишнього голови Регентської ради і прем’єр-міністра, підкреслюючи вигідні для себе відмінності. І одні, й другі зазвичай зловживали колективними уявленнями про С. Стамболова, а також часто пропонували взаємовиключні інтерпретації минулого, пов’язаного з доленосними роками його правління. Тенденційний підбір фактів та їх виклад, свідоме замовчування тих чи інших обставин діяльності політика – ось прийоми, за допомогою яких створювалося необхідне сприймання заходів керівника Регентської ради і уряду. НЛП здебільшого акцентувала увагу на звершеннях свого засновника у сфері економіки й міжнародної політики, її противники – на його авторитарному методі реалізації влади, звинувачуючи в умисному розриві відносин із Санкт-Петербургом. Така політика пам’яті зумовлювала неоднозначне суперечливе сприйняття С. Стамболова суспільством.

4. Деякі започатковані державником ідеї і практики та взяті ним на озброєння ідеологеми пізніше застосовувалися в політичних баталіях у меншій мірі, однак залишалися частиною державотворчих процесів Болгарії упродовж досліджуваного нами періоду, проявляючись в іншій формі. Носіями інституційної пам’яті про правління С. Стамболова і продовжувачами ініціатив очолюваних ним Регентської ради і кабінету міністрів були представники НЛП, які входили до складу урядів у 1899, 1903–1908, 1913–1918 рр., а також політики, котрі не належали до стамболівців. Наприклад, Г. Начович, К. Стоїлов, Д. Тончев, І. Салабашев, Р. Петров обіймали керівні посади під час регентства і прем’єрства засновника НЛП та продовжували впливати на внутрішній і зовнішній курси країни після смерті С. Стамболова. Важливою складовою досліджуваного нами явища було також законодавство 1886–1894 рр., окремі правові норми якого залишалися чинними або становили основу нових юридичних актів, ухвалених після відставки першого кабінету стамболівців. Серед них – «Закон про народну освіту» (1891 р.), «Закон про пенсії чиновників і вчителів» (1893 р.), «Закон про реквізицію» (1893 р.), «Закон про спадок» (1899 р.) та ін.

Окремі аспекти діяльності С. Стамболова були суперечливими. Наприклад: упродовж свого майже восьмирічного правління державник ратував за збереження у князівстві найбільш ліберального на той час в Європі конституційного устрою та при цьому сприяв запровадженню механізмів керованої демократії, що часто не відповідало букві основного закону; він то забезпечував зміцнення державного суверенітету, то намагався реанімувати замисел створення дуалістичної турецько-болгарської імперії; проводив політику секуляризації та налагоджував співпрацю уряду і церкви з метою реалізації національних інтересів у Македонії і Фракії. Це пояснюється обставинами, які визначали появу тієї чи іншої ідеї або практики та постійно змінювалися й вимагали відповідних дій з боку високопосадовця і його оточення. Саме тому на різних етапах свого перебування при владі політик брав на озброєння ті концепції, котрі неможливо було реалізувати одночасно через їх несумісність. Зазначені суперечності у подальшому дали можливість послідовникам і противникам С. Стамболова, у залежності від їхніх інтересів, трактувати його спадщину на власний розсуд.

5. Серед методів державного управління колишнього голови Регентської ради і уряду можна розрізнити оригінальні, притаманні лише йому одному, й такі, що були запозичені або стали відповіддю на певні виклики епохи, характерні для тодішніх державних діячів різних країн Європи.

Історики, громадські діячі й журналісти часто вдавалися до проведення аналогій між болгарським політиком та німецьким канцлером О. Бісмарком, британським прем’єр-міністром В. Гладстоном, керівником сардинського й італійського уряду К. Кавуром. Доцільність таких зіставлень обґрунтована наявністю деяких спільних рис правління вказаних діячів, майже однаковими масштабами їхньої відповідальності, цілями і завданнями, що стояли перед ними. Зокрема К. Кавур, О. Бісмарк і С. Стамболов управляли своїми країнами у період становлення державності, коли обставини вимагали від них необхідності вирішення проблеми національного об’єднання, консолідації суспільства, стимулювання розвитку економіки, формування внутрішнього ринку, самоствердження на міжнародній арені тощо. Упродовж тривалого часу всі вони визначали стратегічні напрямки державного розвитку, а монархи, з тих чи інших причин, дозволяли їм це робити, не втручаючись у ситуацію. Елементи їхньої політики мали спільні риси, наприклад, всі троє застосовували протекціонізм по відношенню до вітчизняного промислового виробництва.

Разом з тим тогочасна специфіка розвитку кожної окремо взятої держави дозволяє встановити чисельні відмінності між складовими діяльності вказаних особистостей та елементами стамболівської політичної спадщини як порівняльного критерію. Так, у 1893 р. французький посол у Стамбулі П. Камбон, зіставляючи між собою здобутки у зовнішньополітичних заходах С. Стамболова і О. Бісмарка, констатує, що перший, як і «залізний канцлер», теж досяг значних результатів, при цьому не маючи у своєму розпорядженні потужного війська [263, c. 13]. Хоча загальновідомо, що: німецький прем’єр-міністр реалізував проект національного об’єднання навколо Пруссії; його італійський колега зробив значний крок у напрямку створення єдиної Італії, домігшись приєднання до П’ємонту Ломбардії, Парми, Венеції, Тоскани, Романьї, Модени і Королівства Обох Сицилій; С. Стамболову ж вдалося лише розширити вплив Болгарії у Македонії і Фракії шляхом переговорів з Портою. Інший приклад, це коли російський вчений В. Косік називає болгарського голову Регентської ради і уряду В. Гладстоном своєї вітчизни з огляду на ініційовані ним масштабні реформи [195, c. 122]. Але вже з першого погляду стає зрозуміло – сутність перетворень обох державників абсолютно різна. На відміну від британського прем’єр-міністра, котрий, як відомо, прагнув розширення виборчих прав громадян, сприяючи лібералізації політичної системи, С. Стамболов зміцнював інститут монархії, залишаючи по собі чисельні факти застосування механізмів керованої демократії, що відкрило шлях до встановлення авторитарного режиму Фердинанда. Крім того, британський керівник уряду залишався послідовним прибічником фритредерства, а болгарський – запроваджував протекціоністські практики.

Державотворчі процеси останньої чверті ХІХ ст. в країнах Південно-Східної Європи мають багато спільних рис, однак між окремими елементами діяльності видатних діячів Болгарії, Греції, Румунії і Сербії очевидні аналогії і розбіжності. Наприклад, методи реалізації влади С. Стамболова як глави Регентської ради і прем’єр-міністра схожі з авторитарним правлінням сербського політика Й. Ристича – голови уряду в 1887–1889 рр. та Регентської ради в 1889–1893 рр., відрізняючись проросійською політикою останнього. А от «напредняки» – представники Сербської прогресивної партії, які під час свого триразового перебування при владі упродовж 1880–1896 рр. на чолі з М. Пірочанацем, М. Гарашаніним і С. Новаковичем також робили ставку на зближення з Австро-Угорщиною, що призвело до прохолодних відносин з Росією, за своїм впливом у суспільстві, масштабами діяльності і наслідками правління несумірні з болгарськими «стамболовістами». Порівняльний аналіз ініціатив С. Стамболова та іншого сербського державника – керівника виконавчого органу в 1891–1892 рр. Н. Пашича – теж свідчить про кардинальні відмінності в ідеології та основних напрямах політики обох діячів. Крім того, незважаючи на те, що кожен із них був послідовним прибічником конституціоналізму й об’єднання своєї нації під дахом однієї держави, перший із них у міжнародній стратегії залишався послідовним противником Санкт-Петербурга, другий же орієнтувався саме на Росію. Сербський лідер відкрито демонстрував свою антитурецьку налаштованість, намагаючись утворити проти Оттоманської імперії військово-політичний блок, а от С. Стамболов, навпаки, старався вирішити всі проблеми з Портою шляхом переговорів, категорично відмовляючись від союзу з Белградом.

В останній чверті ХІХ ст. грецькі політичні еліти розкололися на прибічників панеллінізму і традиціоналізму на чолі з Т. Деліяннісом та прихильників модернізації країни за західноєвропейським зразком, яких об’єднав Х. Трикупіс. Вказані угруповання поперемінно змінювали одне одного біля державного керма, а їх лідери неодноразово очолювали уряди. Незважаючи на те, що розподіл болгарських партій за часів регентства і прем’єрства С. Стамболова відбувався за іншим принципом, а саме – за схильністю до «русофільства» або «русофобства», проте ідеологія і практики засновника й натхненника НЛП містили в собі як елементи великодержавної концепції з цілеспрямованою боротьбою за реалізацію Сан-Стефанського проекту, так і очевидні ознаки зовнішньополітичної орієнтації на країни Європи, у першу чергу Велику Британію і Австро-Угорщину, та відстоювання цінностей західної цивілізації, насамперед – конституціоналізму.

Наслідками протекціоністських ініціатив кабінету Націонал-ліберальної партії сусідньої Румунії на чолі з Й. Бретіану, котрий управляв урядом країни у 1876–1881 і 1881–1888 рр., стало зростання промислового виробництва, особливо таких галузей, як харчова і деревообробна. Протягом правління цього виконавчого органу відбувалося формування бюрократичного апарату та зміцнення монархічного інституту. Незважаючи на те, що уряд Й. Бретіану виступив союзником Санкт-Петербурга у його війні 1877–1878 рр. проти Османської імперії, вже на початку 1880-х років він розпочав зближення з країнами антиросійського Троїстого союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією. Все вищезазначене, на перший погляд, нагадує процеси, що відбувалися в Болгарії під час регентства і прем’єрства С. Стамболова, проте більш глибоке ознайомлення із зовнішнім і внутрішнім курсами політиків вказує на очевидні відмінності між ними, визначені специфікою розвитку обох країн. Наприклад, румунський лідер намагався відстоювати інтереси не лише промисловців, а й впливових крупних землевласників-латифундистів, яких у князівстві не існувало. Цей факт зумовив відмінності ініціатив Й. Бретіану і С. Стамболова.

Державницький період в історії України розпочався пізніше, аніж у Болгарії. У перших двох десятиріччях ХХ ст. він обмежувався нетривалим проміжком часу  – з дня проголошення 9 (22) січня 1918 р. Четвертого універсалу до 10 листопада 1920 р., коли урядові структури Директорії Української Народної Республіки (УНР) залишили територію країни. У цей період на авансцену зійшло декілька постатей, котрі відіграли помітну роль у політичних процесах. Серед них  – М. Грушевський, М. Міхновський, П. Скоропадський, В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, Є. Петрушевич та інші. Звісно, політична спадщина, яка залишилася після їхньої діяльності, кардинально відрізняється від досліджуваної нами стамболівської, адже: по-перше, її вплив було швидко нівельовано приходом до влади в Україні більшовиків; по-друге, масштаби ініційованих ними державотворчих ініціатив непорівнянні зі значно ширшим і більш розмаїтим комплексом заходів болгарського голови Регентської ради і прем’єр-міністра; по-третє, вказані політики, за винятком П. Скоропадського і М. Міхновського, були соціалістами, на відміну від С. Стамболова, який послідовно відстоював націоналістичні, ліберальні й консервативні цінності та рішуче виступав проти лівих сил.

Разом з тим процеси державотворення в УНР мали багато спільного з тенденціями політичного, соціально-економічного й культурного розвитку Болгарії періоду регентства і прем’єрства С. Стамболова, незважаючи на суттєвий розрив у часі їхнього існування. Серед них: протистояння нав’язливій політиці як Санкт-Петербурга у 1886–1894 рр., так і Москви в 1918–1920 рр.; авторитарні методи реалізації влади; розбудова ефективного адміністративного апарату; зміцнення війська і поліції; стимулювання розвитку промисловців; розширення національної мережі освітніх і культурних закладів тощо.

Проводячи аналогії між ідеями і практиками болгарського державника та представниками істеблішменту інших європейських країн, мимоволі виникає питання, чи існують в історії самої Болгарії політики, діяльність яких за тими чи іншими критеріями можна ототожнити з наслідками праці С. Стамболова? Очевидним є факт, що в останній чверті ХІХ, на початку ХХ ст., напередодні й під час Першої світової війни серед політикуму країни фігурувало декілька осіб, тривалість перебування яких біля державного керма наближена до терміну правління засновника НЛП, – це лідер «народняків» К. Стоїлов (прем’єр-міністр у 1887 і 1894–1899 рр.) та його послідовник І. Гешов (керівник уряду в 1911–1913 рр.), голова Центрального бюро Ліберальної партії В. Радославов (очільник кабінету міністрів у 1886–1887 і 1913–1918 рр.), лідер демократів П. Каравелов (прем’єр-міністр у 1880–1881, 1884–1886, 1886 і 1901 роках) та його наступник А. Малинов (голова Ради міністрів у 1908–1911 і 1918 роках), безпартійний генерал Р. Петров (голова уряду в 1901 і 1903–1906 рр.). Всі вони так само залишили по собі значну політичну спадщину, були ініціаторами важливих починань, а наслідки їхньої діяльності теж можна назвати доленосними для Болгарії. Проте масштаби відповідальності перед країною і нацією кожного із них абсолютно непорівнянні зі стамболівськими. Фактично у період регентства і прем’єрства засновник НЛП залишався першою особою держави, визначаючи напрями зовнішньої і внутрішньої політики Софії. Всі інші зазначені особистості, котрі приходили до влади до або після нього, в тій чи іншій мірі знаходилися у залежності від Баттенберга і Фердинанда та мали обов’язково узгоджувати з монархом свої наміри і прагнення. Погляди, симпатії, ідеї і цілі глави держави у 1879–1886 та в 1895–1918 рр. були ключовими у болгарській політичній реальності, а тому всі прем’єр-міністри змушені були зважати на думку князя/царя.



6. Умовно порівнюючи елементи спадщини С. Стамболова та складові діяльності інших видатних особистостей того часу [432, с. 801–803], треба враховувати, що ідеологію та різноманітні способи, засоби і прийоми ведення політики кожного окремо взятого державника визначала специфіка середовища, в якому він здійснював власну діяльність: своєрідність системи державної влади і правлячого режиму, міжнародне становище країни тощо. На їх формування впливали і такі чинники, як особистий досвід політика та особливості його характеру і темпераменту. Однак окремі методи державного управління С. Стамболова та інших відомих постатей тієї епохи все ж ідентичні, що дозволяє стверджувати наступне: погляди болгарського голови Регентської ради/прем’єр-міністра, а також його практики стали наслідком конкретного історичного часу та визначалися обставинами й викликами, які були спільними для європейських і особливо балканських країн, котрі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. перебували на етапі становлення власної державності.

Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет