Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет24/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

 Так у Болгарії називали іноземних агентів, які діяли на території держави.

 Будучи разом зі С. Стамболовим та іншими його соратниками учасником приборкання серпневого перевороту 1886 р., Р. Петров остерігався повернення офіцерів-емігрантів, які ймовірно прагнули помститися йому і «стамболовістам».

 1905 року проти ініціатив уряду в галузі залізничного будування та підтримки цих починань партійним керівництвом виступив член НЛП Т. Гатев – міністр громадських будівель, доріг і комунікацій, а проти відхилення парламентом законопроекту про незалежність судової системи від інституту монархії – його однопартієць, міністр правосуддя П. Стайков, автор запропонованого документа. 1 лютого 1906 р. за таку зухвалість політиків було виключено з лав організації. Згодом Т. Гатев відновив своє членство у пловдивському осередку та продовжив протистояти верхівці «стамболовістів», а П. Стайков, відійшовши від політики, працював адвокатом.

 Кожна політична сила мала право закріпити за собою певний колір (лише один і не білий), зареєструвавши свій вибір у Софійському окружному суді. У нього фарбувалися бюлетені для голосування, що дозволяло електорату краще орієнтуватися в партійному розмаїтті країни.

 Подібне формування депутатського корпусу можна спостерігати у кожному болгарському парламенті після утворення багатопартійної системи під час правління уряду С. Стамболова, починаючи з VІІІ ЗНЗ та закінчуючи законодавчим органом ХV-го скликання.

 Також чотири посади, у тому числі голови уряду, передбачалося залишити за «радославовістами», дві – за молодолібералами-«тончевістами», а військове відомство, згідно з рішенням глави держави, за традицією мав очолити наближений до монарха безпартійний офіцер.

 З 23 вересня 1913 р. Д. Петков замість П. Динчева приступив до виконання обов’язків міністра громадських будівель, доріг і благоустрою; П. Динчев отримав одну з посад Н. Генадієва, очоливши Міністерство землеробства й державного майна та згодом змінив свою партійну належність через симпатії до «радославовістів»; Н. Апостолов замість Б. Морфова зайняв крісло міністра залізниці, пошти і телеграфу [425, c. 87].

 1913 року БРСДП («об’єднана») провела у парламент 19 своїх представників, а 1914 р. – 10; БРСДП («тісні соціалісти») – відповідно 18 і 11.

 У 1913 і 1914 роках Радикально-демократична партія здобула однакову кількість мандатів – 5.

 До складу Ради міністрів входили представники Народної, Демократичної, Радикально-демократичної і Прогресивно-ліберальної партій, а також члени БЗНС і БРСДП («об’єднаної»).

 До її складу кожне з угруповань стамболівців делегувало по п’ять своїх представників [431, c. 346].

 Газета «тончевістів» «Слово» після 22 серпня 1915 р. так і не відновила свої публікації.

 На початку 1895 р. були засновані чотири торгово-промислові палати – Софійська, Пловдивська, Русенська і Варненська, завдання яких зводилося до підтримки, заохочення і захисту інтересів своїх учасників. Отримуючи фінансування із державного бюджету, їх діяльність ґрунтувалася на принципах добровільності членства, автономії з адміністративними функціями та прагненні встановлення етичних, соціально-відповідальних бізнес-відносин.

 Засновані 1879 року кредитно-фінансові установи, основне призначення яких зводилося до підтримки дрібних землевласників та викорінення лихварства.

 Йдеться про заборону болгарському уряду самостійно встановлювати мито на імпортний товар.

 Номінальна або вільна вартість грошового знаку, яка встановлюється на момент первинного випуску.

 До 1928 р. срібний вміст лева дорівнював срібному вмісту французького франка – 4,5 г.

 Держава відмовилася від виняткового права на торгівлю сіллю, залишивши за собою право на її виробництво і процес ціноутворення.

 Створена 1869 р. відповідно до угоди, укладеної між урядом Порти і підприємцем німецько-єврейського походження бароном М. фон Хіршем; протягом 1870–1937 рр. займалася будівництвом та експлуатацією залізниць в європейській частині Османської імперії. У 1870–1874 рр. нею була прокладена лінія Константинополь – Белово, значна частина якої від станції Свиленград проходила по території Болгарії, у тому числі й відгалуження Тирново Сеймен – Нова Загора – Ямбол.

 Щорічна плата протягом перших двох років становила 700 левів за один кілометр, збільшуючись через кожні два роки на 150 левів, та не повинна була перевищити 1 тис. 500 левів.

Створена в 1904 р. у Пловдиві за ініціативою членів БРСДП («тісні соціалісти»), дехто з яких входив до складу керівного органу спілки – Загальної робітничої ради.

 Її суть полягала в явному завищенні чиновниками вартості придбаних за кордоном у німецького комерсанта С. Вайсемберга 5 локомотивів і 250 вагонів. До того ж, як з’ясувалося згодом, тяговий і несамохідний залізничний рухомий склад майже вичерпав установлений термін експлуатації, що викликало сумніви у можливості його подальшого безпечного використання [482, с. 1555–1556].

 Цілком законне отримання наближеними до провладної Ліберальної («радославовістської») партії представниками приватного бізнесу права та коштів на спорудження державних складських приміщень для зберігання зерна й інших видів продовольства. Однак зазначені привілеї, як стверджувалося в обвинуваченнях, підрядчикам дісталися після зговору з компетентними посадовими особами завищити вартість будівельних робіт, що сприяло збагаченню обох сторін за рахунок надлишкових бюджетних видатків [266, 1901, 19. ІІІ].

 Згідно з оприлюдненими даними, прем’єр-міністр «заробив» на цій справі 75 тис. левів, військовий міністр – 50 тис., а голова артилерійського комітету – 40 тис.

 Міністр правосуддя у 1894, 1899–1900 і 1913 р. та керівник Міністерства народної освіти у 1913–1918 рр. «радославовіст» П. Пешев у мемуарах вказує грошову суму, яку опозиційні політики отримали від Ф. де Клозіера – 7 млн левів. Усього ж на придбання болгарського зерна було витрачено 13 млн 500 тис. левів [431, с. 78].

 1925 року Арбітражний суд Парижа виніс рішення про відшкодування Болгарією Великій Британії і Франції, під патронатом яких діяла комерційна фірма Ф. де Клозіера, вартості придбаного товару з урахуванням його ціни на поточний момент. 10 листопада 1926 р. уряд А. Стамболійського погодився виплатити позивачам 144 млн левів [491, c. 94].

 Розроблена у місті Мюрцштег спільно з Російською імперією та обнародувана 3 жовтня 1903 р. програма, яка передбачала дворічний контроль за діяльністю головного турецького інспектора Хальмі-паші у Македонії з боку австрійського і російського цивільних інспекторів, реорганізацію османської жандармерії, новий адміністративний устрій області, реформування судових установ, створення міжнародної комісії для розгляду справ учасників Іллінденсько-Преображенського повстання тощо. План реформ підтримали всі країни-підписанти Берлінського трактату, окрім Німеччини. Остання з обуренням сприйняла пропозиції Відня і Санкт-Петербурга, оскільки ревниво ставилася до виконання угод 1878 р.

 У статті 2 секретного додатка до сербсько-болгарської угоди зазначалося, що після завершення бойових дій «у випадку неможливості автономії Македонії» Болгарія отримає приблизно дві третини її території, розташованої на південному сході від лінії Крива Паланка – Охрид («безспірна зона»). 1/3 частина області – «спірна зона» – могла бути передана як Сербії, так і Болгарії або поділена між ними. Долю останньої, у разі протиріч між Белградом і Софією, передбачалося вирішити за арбітражу російського імператора Ніколая II.

 Згідно з Нейїським договором від Болгарії до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (СХС) відійшли чотири райони загальною площею 2 тис. 566 км² з містами Цариброд, Босилеград і Струмиця. Південна Добруджа (7 тис. 565 км²) залишилася за Румунією. Держава також була позбавлена Західної (Біломорської) Фракії (8 тис. 500 км²) і з нею виходу до Егейського моря. Болгарія зобов’язалася виплатити репарації у розмірі 2 млрд 250 млн золотих франків. Її господарство і фінанси ставилися під контроль Міжсоюзної комісії з представників Великої Британії, Франції та Італії. Військові статті обмежували види озброєння, чисельність армії (до 20 тис. осіб), поліції і жандармерії.

 Після приєднання Східної Румелії до болгарського князівства Софія повинна була виплачувати Стамбулу щорічну грошову компенсацію у розмірі 2 млн 951 тис. золотих левів (92 тис. 222 турецькі ліри).

 Під час переговорів у чеському замку Бухлау між міністрами закордонних справ А. Ізвольським і А. Еренталем російська сторона погоджувалася на анексію дуалістичною імперією Боснії і Герцеговини, австро-угорська ж – на відкриття проток для військових кораблів Росії. Крім того міністри домовилися про евакуацію австрійських військових гарнізонів із прикордонного з Чорногорією і Сербією Ново-Пазарського санджака, дали згоду на проголошення незалежності Болгарії та передачу Греції острова Крит [523, с. 121–124]. За відсутності так і не укладеної двосторонньої угоди всі ці положення були встановлені на основі співставлення повідомлень самих же міністрів.

 Створений 1895 р. в Софії після відставки кабінету С. Стамболова емігрантами із Македонії з метою сприяння діяльності функціонуючої з 1893 р. Внутрішньої македонської революційної організації (ВМРО). Потрапивши під вплив уряду Болгарії, ВМОК згодом почав претендувати на керівну роль у македонському національно-визвольному русі. 1900 року його членами стала більша половина офіцерів болгарської армії, тисячі службовців, впливові політики. В структуру комітету входили цілі общини і околії разом з їхніми адміністраціями, а під контролем знаходилися суди, поліцейські підрозділи, тюрми та інші установи. ВМОК, як і ВМРО, виступав за автономію Македонії і Східної Фракії шляхом повстання або революції.

 Назва історичного Адріанополя у болгарському побуті, в турецькому – Едірне.

 Так болгари називають місто Салоніки.

 Згідно з його положеннями Османська імперія втрачала всі свої європейські території, окрім Албанії (доля цієї країни мала бути вирішена пізніше), а також невеликої частини Східної Фракії по лінії Енос – Мідія.

 Відповідно до її положень Софія повертала Порті отримані нею після Першої Балканської війни території у Східній Фракії з містами Адріанополь і Лозенград. При цьому вона зберігала за собою землі з прикордонними населеними пунктами Свиленград, Малко-Тирново, Ахтопол і Василико, а також Західну Фракію між гирлами річок Мариця і Места з виходом до Егейського моря.

 За умовами угоди під юрисдикцію царства мали перейти 2 тис. 588 км² території вздовж правого берега річки Мариця та смуга на її лівому прибережжі глибиною 2 км, у тому числі залізнична гілка Свиленград – Дедеагач (172,5 км), а також понад 160 населених пунктів, враховуючи околиці Адріанополя, місто Дімотіка, села Караагач, Кулелі Бургаз, Софлу, Трапезиця та інші [535, a. e. 844, л. 18].

 Напередодні відомий публіцист, директор столичної грецької гімназії опублікував низку статей, в яких дискредитував болгарський національно-визвольний рух у Македонії, звинувачуючи представників софійського Верховного македонсько-одринського комітету в насильному здирництві з членів куцовласької общини 30 тис. левів начебто на «справу звільнення» та називаючи їх брехунами, шахраями і паразитами.

 Ухваливши 28 листопада 1912 р. декларацію про державний суверенітет, Албанія за підтримки великих держав проголосила незалежність від Османської імперії.

 Окрім більшої частини Фракії з її егейським узбережжям Царство Болгарія отримало Східну Македонію. За Королівством Сербія залишилися північна і центральна частини області. Решту території з портом Салоніки контролювало Королівство Греція.

 Відповідно до його умов, Болгарія втрачала Південну Добруджу (6 тис. 960 км2), що переходила до Румунії. Сербія отримала Вардарську Македонію, тобто не тільки «спірну», а й більшу частину «безспірної зони» загальною площею 25 тис. 774 км2. До Греції відійшла Егейська Македонія (35 тис. 169 км2) та територія Західної (Біломорської) Фракії. За Болгарією залишилися Піринський край (6 тис. 798 км2) у північно-східній Македонії, а також майже вся Західна Фракія (понад 7 тис. км2) з виходом до Егейського моря.

 Виконуючи вимоги договору, Румунія повернула Болгарії Південну Добруджу. Претензії ж Софії на північну частину області не були підтримані Центральними державами, залишившись нереалізованими. Однак 27 листопада 1919 р. у місті Нейї-сюр-Сен Бухарестський договір було анульовано.

 Згідно з його положеннями, до Королівства СХС відійшли території площею 2 тис. 566 км², до Румунії – Південна Добруджа (7 тис. 565 км²), а Західна Фракія (8 тис. 578 км²) передавалася під контроль Великої Британії, Італії, Франції, США і Японії, які «гарантували Болгарії безперешкодний економічний вихід до Егейського моря».

 Австро-Угорщина вирішувала питання, пов’язані з загостренням національних протиріч; Російська імперія зосередила увагу на далекосхідних проблемах.

 Відповідно до його положень, у Скопському, Салонікському, Бітолському вілаєтах передбачалися: реорганізація поліції і жандармерії із залученням до їх складу іноземних офіцерів та представників християнської і мусульманської общин; прийняття й виконання окремого бюджету під контролем «Імперського Османського банку»; введення земельного податку замість натуральної десятини; судові реформи (можливість призначати суддів-християн).

 Велика Британія навіть залишила за собою «право запропонувати власну схему перетворень, якщо програма двох держав на практиці виявиться безрезультатною» [333, д. 134, л. 49].

 Передбачав розширення кордонів Болгарії не лише за рахунок Македонії та Фракії з містами Салоніки і Адріанополь, а й Північної Добруджі та частини Східної Сербії – Тимощини і Поморав’я. Російська імперія не заперечувала проти приєднання Македонії до царства, однак не схвалювала ідею входження до складу Болгарії Східної Фракії, яка знаходилася у безпосередній близькості від протоків Босфор і Дарданелли.

 31 серпня 1915 р. держави Антанти надіслали уряду В. Радославова пропозицію, в якій Софії була обіцяна Македонія у межах сербсько-болгарських домовленостей 1912 р. за умови, якщо країна в найближчий час вступить у війну на боці Великої Британії, Франції і Росії.

 Область на території теперішньої Болгарії, а також провінція Римської імперії. У стародавніх географічних джерелах була обмежена на півдні Балканами і Шар-Планиною, на заході річкою Дрина, на півночі Дунаєм, а на сході Чорним морем. Своє найменування отримала від народностімези, які проживали там до римського завоювання у 29 році до н. е. Назва не має політичного або адміністративного значення та використовується лише в історичному сенсі.

 У ньому взяло участь 16 делегатів не лише з Македонії, а й Адріанопольського (Одринського) вілаєту Східної Фракії. Саме тому було змінено офіційну назву організації, метою якої проголошувалося об’єднання в одне ціле всіх невдоволених елементів, незалежно від їх національності, для завоювання шляхом революції повноцінної політичної автономії Македонії і Одринського вілаєту.

 Така позиція пояснюється погіршенням на початку 1901 р. відносин між комітетами, причиною чого стали прагнення БМОРК через несприятливу міжнародну ситуацію запобігти намірам «верховістів» продовжити підготовку запланованого передчасного повстання у Македонії і Фракії. До того ж вони вважали, що прискорення ініційованого ВМОК збройного виступу надасть боротьбі суто болгарський характер, применшивши їхні заслуги у революційному починанні.

 Програму було затверджено у місті Серрес, яке болгари називають Сяр. Звідси й назва.

 Найчисельніша на той час у Болгарії організація македонських емігрантів, функції якої зводилися до культурної, просвітницької і благодійної діяльності та співпраці з міжнародною Лігою Націй у вирішенні македонського питання й проблеми ігнорування прав болгарського населення у Королівстві Греція й Королівстві СХС. Фінансову підтримку вона отримувала від ВМРО та членських внесків, а політичну – від деяких депутатів парламенту та іноземних громадських діячів, публіцистів і вчених.

 Боролася за звільнення Одринської й Біломорської Фракії від турецької і грецької окупації, за повну політичну незалежність цих земель та подальше їх об’єднання з Болгарією. ВФРО тісно співпрацювала з урядом А. Стамболійського, отримуючи від нього моральну підтримку та допомогу зброєю і боєприпасами.

 У документі міститься перелік територій, котрі ввійшли до складу Екзархату, та зазначається, що таке право надавалося землям, 2/3 православних мешканців яких виявлять на це бажання (п. 10). Окрім церковних владицтв у васальному з 1878 р. Князівстві Болгарія і автономній Східній Румелії Екзархію утворювали: Одринський (Адріанопольський) церковний округ у Східній Фракії, намісництво Нишава із центром у місті Ниш в сербському Поморав’ї, а також Доростолська (Сілістренська) та деякі пастви Преславської (Варненської) єпархій у Добруджі, де османська влада дозволила духовенству представляти інтереси місцевих болгар та викладати у школах. З 1873 р. шляхом плебісцитів почалося приєднання до Екзархату перших єпархій Македонії з поступовим призначенням митрополитів.

 Зміни до її статуту затверджувалися 1895 р. (як і в 1883 р.) вже не Священним Синодом, а Народними зборами, що в основному підтверджує принцип несоборного управління церквою, до того ж тексти прийнятих документів вказують на спроби поступового вилучення у БПЦ справ, пов’язаних з освітою, шлюбно-сімейними відносинами та автономним правом здійснювати фінансову діяльність.

 Офіційний орган друку БПЦ, видавництво якого було розпочато 7 квітня 1900 р. в Софії згідно з попереднім рішенням Священного Синоду від 5 лютого того ж року. До цього з 1890 р. болгари Македонії і Фракії отримали змогу дізнаватися про політичні й культурні новини та життя церкви зі шпальт найпершого самостійного видання Екзархату «Новини» (після 1898 р. «Вести»), а з 1912 р. ще й газети «Глас». У самому князівстві патріотами і священнослужителями публікувалися різні часописи, серед яких – журнали «Духовен прочит» і «Български църковен преглед», газети «Селянин» і «Съветник» та ін.

 За часів правління уряду А. Малинова у 1908–1911 рр. болгарська влада забезпечувала Екзархату більше половини його матеріальних потреб, які розподілялися на церковну справу та утримання шкіл.

 До їх переліку входили Охридська, Бітолська, Скопська, Дебарська, Велеська, Струмицька і Неврокопська митрополії. У Костурській (Касторійській), Леринській (Флоринській), Воденській (Едеській), Солуньській (Фессалонікській), Кукушській (Кілкіській), Сярській (Серреській), Мельницькій і Драмській єпархіях Македонії та в Одринському церковному окрузі Східної Фракії управляли екзархійські намісники.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет