Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет3/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

ВСТУП
Для Болгарії остання третина ХІХ та перші два десятиріччя минулого століття пройшли під знаком розбудови власної державності. Ключову роль у цьому процесі відіграв видатний діяч Стефан Николов Стамболов (1854–1895 рр.)  – учасник національно-визвольних змагань проти османської влади (1870–1878 рр.), один із керівників революційного руху (1875–1876 рр.), член Ліберальної партії (1879–1886 рр.), голова ІV Звичайних народних зборів (ЗНЗ) у 1884–1886 рр., регент (1886–1887 рр.) і прем’єр-міністр (1887–1894 рр.) князівства. Його стрімке сходження до владної вершини завершилося тривалим перебуванням біля керма держави, а загибель від рук терористів мала широкий резонанс у світі.

Історична постать С. Стамболова завдяки своїй масштабній діяльності та внеску в розвиток країни зіставна з такими болгарськими державниками, як А. Стамболійський, Г. Димитров і Т. Живков, більш відомими на теренах сучасної України. Упродовж його восьмирічного правління в князівстві відбулися зміни у системі державного управління, законодавстві, сфері економіки і зовнішній політиці. Більшість вказаних перетворень закріпилися та продовжували визначати розвиток країни упродовж тривалого часу після смерті колишнього регента і прем’єр-міністра. Саме тому спадщину цієї непересічної особистості слід розглядати як чинник, що впливав на болгарські державотворчі процеси.

У науковий обіг поняття політичної спадщини С. Стамболова ввів відомий болгарський вчений А. Пантев [1]. Під цим терміном він розуміє наслідки правління голови Регентської ради і уряду, проте не виділяє його складові. З нашої точки зору, суть вказаного словосполучення слід трактувати ширше: як сукупність започаткованих державником ідей і практик, усталених рутин та взятих на озброєння для ефективного управління масовою свідомістю ідеологем, що знаходило різноманітні прояви у соціально-економічних і політичних процесах, котрі відбувалися у Болгарії після смерті С. Стамболова; як ініційовані ним законодавчі норми, котрі зберігали чинність у подальші роки; як колективна пам’ять про державного діяча та її використання для легітимації того чи іншого зовнішнього або внутрішнього курсу. Найбільш важливу роль у збереженні й інтерпретації спадщини С. Стамболова відігравала Народно-ліберальна партія (НЛП), у заснуванні якої прем’єр-міністр взяв безпосередню участь. Зазначена політична сила наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також напередодні та під час Першої світової війни залишалася на провідних позиціях в країні.

Репрезентоване нами визначення окреслене особливостями виконуваних С. Стамболовим функцій, а також специфікою епохи, в якій він жив. Цю дефініцію не варто вважати універсальною для характеристики спадщини кожної історичної постаті, але по відношенню до державних діячів, масштаби діяльності яких були аналогічними, вона цілком може застосовуватися.



Актуальність представленої теми зумовлена науковим і суспільно-політичним чинником. Після «оксамитової революції» 1989–1990 рр. Болгарія, так само як і інші країни Центральної та Південно-Східної Європи, кардинально змінила свою політику, проголосивши курс на демократичні реформи, розвиток ринкової економіки й інтеграцію у північноатлантичні та європейські військово-політичні й економічні структури. За таких умов діяльність С. Стамболова – захисника конституційного ладу, державного діяча, який усіляко дбав про піднесення народного господарства, особливо вітчизняного промислового виробництва, намагався обмежити вплив на Болгарію Російської імперії та ратував за зближення з Австро-Угорщиною і Великою Британією, набула зовсім іншого сенсу, аніж за часів Народної Республіки Болгарії (НРБ). Його спрямовані на створення матеріальних і духовних цінностей зусилля ілюстрували наявність у минулому країни досвіду орієнтації на Захід, в тому числі й ефективної модернізації. Цілком закономірними стали зростання значення С. Стамболова як елемента політики пам’яті та виникнення інтересу до взятих ним на озброєння методів і засобів ведення політики.

Проте, незважаючи на вищезазначене, деякі аспекти діяльності колишнього голови Регентської ради/прем’єр-міністра і до цього часу неоднозначно трактуються професійними істориками, зокрема його участь у Старозагорському (1875 р.) і Квітневому (1876 р.) повстаннях, авторитарні методи реалізації влади на чолі уряду, соціально-економічні ініціативи, а також зовнішній курс та спроби вирішення на користь Софії македонського і фракійського питань. Відкритою є проблема визначення причин двох національних катастроф, які пережила Болгарія у 1913 і 1918 роках: чи доречно пов’язувати ці воєнні й дипломатичні поразки з попередньою політикою, що її реалізовував С. Стамболов? Триває дискусія і з приводу генетичного зв’язку між диктатурою 1886–1894 рр. та режимом особистої влади князя/царя Фердинанда, а також між ініціативами першого стамболівського уряду й економічним піднесенням в країні на початку ХХ ст. На нашу думку, вивчення політичної спадщини С. Стамболова посприяє розв’язанню вказаних питань та суттєво вплине на інтерпретацію ролі державника в історії Болгарії, а у деяких випадках стане відправною точкою перегляду усталених в історіографії уявлень про діяльність цього політика та її наслідки.



Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Представлена праця є складовою частиною комплексної наукової теми кафедри нової та новітньої історії Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна «Актуальні питання історії зарубіжних країн нового та новітнього часу», спільних проектів Центру болгаристики і балканських досліджень імені Марина Дринова та Інституту історичних досліджень Болгарської академії наук під назвами «Болгарія і Україна: від євразійських імперій до Європейського Союзу (середина XVIII – початок XXI ст.)» у 2007–2010 рр. та «Кавказ – Крим – Балкани: між ісламом та християнством (кінець XVIII – початок XXI ст.)» у 2008–2010 рр., а також планового проекту Інституту історичних досліджень Болгарської академії наук «Модерні нації і роль еліт в їхньому формуванні й розвитку» в 2015–2016 рр.

Первинною робочою гіпотезою дослідження є припущення, що політична спадщина С. Стамболова не лише була представлена у болгарських державотворчих процесах 1895–1920 рр., а й визначала їх упродовж тривалого часу. На основі цього сформульовано мету роботи – виявлення елементів досліджуваного явища, а також встановлення того, як вони впливали на політичний і соціально-економічний розвиток країни. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

- схарактеризувати колективну пам’ять болгар про С. Стамболова упродовж досліджуваного періоду;

- визначити, як вона використовувалася для обґрунтування конкретних політичних заходів послідовників і опонентів державника;

- дослідити вплив його ідей, ідеологем і практик на функціонування політичної системи і режиму Болгарії;

- розкрити їх значення у соціально-економічному розвитку держави;

- з’ясувати, як спадщина С. Стамболова позначалася на зовнішньому курсі князівства/царства;

- встановити наступність ініціатив Регентської ради і першого уряду НЛП у політиці Болгарії щодо вирішення національного питання.

Об’єктом дослідження є болгарські державотворчі процеси у 1895–1920 рр. Вони включають трансформацію політичної системи і режиму, зміни міжнародного статусу Болгарії та її зовнішнього курсу, а предметом – спадщина С. Стамболова як чинник соціально-економічного й політичного розвитку країни.

Методи дослідження. Застосування методів історичного аналізу і синтезу, загальнонаукових методів індукції та дедукції, а також компаративного аналізу допомогло виявити елементи політичної спадщини С. Стамболова у болгарському політичному і соціально-економічному розвитку та встановити їх вплив на процес державотворення. Аналогії зі спадщиною інших знакових постатей із різних країн світу дозволили з’ясувати оригінальні ідеї і практики С. Стамболова та ті, що були загальноєвропейськими трендами епохи. Метод контент-аналізу текстів програмних документів НЛП допоміг осмислити відповідність цілей і завдань стамболівців у 1895–1920 рр. їх первинним ідеологічним прагненням під час прем’єрства С. Стамболова.

Хронологічні рамки роботи. Нижня межа зумовлена смертю С. Стамболова, що сталася 6 липня 1895 р.* внаслідок організованого замаху на його життя. Верхня ж – визначена датою припинення функціонування НЛП, яка, будучи протягом двадцяти п’яти років основним хранителем і ретранслятором політичної спадщини С. Стамболова, 29 листопада 1920 р. об’єдналася з Ліберальною («радославовістською») і Молодоліберальною («тончевістською») партіями в єдину політичну силу – Націонал-ліберальну партію.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

- вперше в історіографії представлено розгорнуте визначення поняття «політична спадщина С. Стамболова»;

- вперше увиразнено складові цього явища, серед яких – законодавство, запроваджене за ініціативи політика, його ідеї, ідеологеми, практики, рутини;

- вперше охарактеризовано колективну пам’ять про діяльність С. Стамболова представників різних політичних угруповань, соціальних верств тощо, а також її використання для легітимації – пояснення чи то виправдання тієї чи іншої концепції внутрішнього або зовнішнього курсу;

- вперше простежено еволюцію програмних цілей стамболівців, починаючи з часів прем’єрства засновника НЛП і до припинення функціонування партії;

- вперше здійснено спробу компаративного аналізу спадщини С. Стамболова та доробків інших відомих болгарських і європейських політиків, які мали сумірні масштаби діяльності, аналогічні напрями роботи, вирішували схожі проблеми й завдання та жили приблизно в один і той же час;

- вперше проаналізовано декілька варіантів інтерпретації різних ідей, що стосувалися обраного С. Стамболовим зовнішнього курсу князівства, розбудови на чолі з ним системи державного управління, стратегії розвитку економіки;

- вперше введено до наукового обігу поняття «стамболівська політична традиція» та надано йому визначення;

- вперше розкрито роль політичної спадщини С. Стамболова в ідеологічній боротьбі угруповань НЛП, а саме – «генадієвістів», «петковістів», прибічників І. Андонова і Т. Гатева;

- розширено уявлення завдяки залученню неопублікованих раніше історичних джерел про основні напрями внутрішнього і зовнішнього курсів коаліційного уряду на чолі з лідером стамболівців Д. Грековим у 1899 р., а також про перипетії боротьби за вплив у системі державного управління між представниками НЛП і лібералами-«радославовістами»;



- більш детально відтворено окремі аспекти діяльності кабінетів міністрів на чолі з Р. Петровим, Д. Петковим і П. Гудевим, уточнено зміст ініціатив у 1913–1918 рр. уряду В. Радославова, до складу якого входили і стамболівці, розглянуто використання ними пам’яті про С. Стамболова в історичній політиці.

Практичне значення отриманих результатів зводиться до можливості їхнього застосування для написання підручників, навчальних і методичних посібників, узагальнюючих монографій з історії Болгарії та Південно-Східної Європи й порівняльної політології, в підготовці основних і спеціальних курсів у межах вказаних сфер знань. Болгарський досвід розбудови власної державності, розвитку громадянського суспільства й економіки, забезпечення демократичних цінностей, збереження внутрішньополітичної рівноваги і стабільності можуть взяти на озброєння державні й громадські діячі, партійні функціонери, журналісти, політологи і соціологи-аналітики. На сьогодні в Україні набувають популярності студії, пов’язані з вивченням спадщини різних історичних і сучасних постатей, які за своїм масштабом діяльності та її специфікою гідні порівняння зі С. Стамболовим. Методологічні прийоми репрезентованого дослідження можуть бути застосовані у таких наукових розвідках.

Особистий внесок автора полягає у постановці представленої проблематики та її вирішенні. Наукові результати, викладені в роботі, досягнуті одноосібно, а публікації у фахових збірниках та доповіді, виголошені на конференціях, є самостійними.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки роботи обговорювалися на кафедрі нової та новітньої історії, а також Вченою радою історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Матеріали досліджень доповідалися на таких конференціях: «Слов’янський світ: у пошуках ідентичності» (3–4 грудня 2010 р. в Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова з нагоди 175-річчя запровадження кафедр історії та літератури слов’янських наріч в університетах Росії); «Національна історія у глобалізованому світі: виклики перед Україною» (12–14 жовтня 2012 р. у Києві); «VII Дриновські читання» (15–16 жовтня 2013 р. в Харкові на честь 175-річчя від дня народження професора Марина Дринова); «Болгарська гуманітаристика у контексті європейського наукового дослідження» (31 жовтня – 1 листопада 2013 р. в Інституті історичних досліджень Болгарської академії наук); VI Міжнародний симпозіум з історії бюрократії (26–27 вересня 2015 р., Казімеж-Дольний, Польща); «Румунія у Першій світовій війні. Спокуси, ідеї і дії в період нейтралітету Румунії» (8–9 жовтня 2015 р., Ясси, Румунія); «VIII Дриновські читання» (29–31 березня 2016 р. в Харкові до 100-річчя від дня народження професора С. І. Сідельнікова); XVII Кирило-Мефодіївські читання «Освітньо-культурний простір Центрально-Східної Європи: національні моделі та західні впливи» (11–12 травня 2017 р., Харків); «Болгаристика в Європі: теперішнє і майбутнє» (11–12 травня 2018 р., Софія). Крім того, деякі складові дослідження пройшли апробацію під час наукових семінарів, проведених за ініціативами Центру болгаристики і балканських досліджень імені Марина Дринова (7 вересня 2011 р., 1 березня 2014 р., 3 березня 2017 р.), Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи «Множинність поділів: межі та кордони Габсбурзької, Османської та Російської імперій у ХІХ – на початку ХХ століття» (28–29 вересня 2017 р.).

Структура та обсяг дисертації. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом та складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (615 позицій), додатків. Загальний обсяг рукопису становить 452 сторінки, із них основна частина – 377 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
Постать С. Стамболова упродовж багатьох років привертає увагу журналістів, публіцистів і науковців Болгарії та інших країн світу. Після смерті політика 1895 р. з’явилися перші роботи, в яких завдяки старанням його соратників по НЛП читачі отримали можливість ознайомитися з біографією однопартійця, котрий загинув від рук терористів. Пізніше побачили світ праці істориків, що стосуються різних аспектів життя цієї неординарної особистості. Найбільший внесок у розкриття тем, пов’язаних з діяльністю колишнього державника, належить болгарським авторам. Однак водночас участь С. Стамболова у визвольній боротьбі проти османської влади, політика очолюваних ним Регентської ради в 1886–1887 рр. і кабінету міністрів у 1887–1894 рр. вивчалися також радянськими, російськими, українськими, британськими, американськими, французькими, німецькими, австрійськими, польськими, сербськими і грецькими дослідниками. У їхніх розвідках та фундаментальних працях існує розмаїття іноді взаємовиключних думок щодо ролі С. Стамболова у болгарських державотворчих процесах.
1. 1. Вивчення теми болгарськими вченими

Перші публікації біографії С. Стамболова з’явилися у Болгарії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Всі вони мають агітаційний характер та використовувалися з метою досягнення конкретних політичних цілей. Ці роботи розглядатимуться нами як інструмент політики пам’яті у досліджуваний період та аналізуватимуться у джерелознавчому огляді.

Після закінчення Першої світової війни у Болгарії склалися специфічні соціально-економічні й політичні умови, спричинені обтяжливими репараціями, які Болгарське царство змушене було сплачувати країнам-переможницям, а також загостренням внутрішнього протистояння упродовж 1920-х – першої половини 1930-х рр., що вимагало необхідність пошуку рецептів подолання негативних тенденцій. Все це впливало на інтерпретацію діяльності С. Стамболова. До того ж, на той час у Росії відбувалася розбудова радянської системи, що призвело до перегляду Софією перспектив відновлення розірваних 1915 р. дипломатичних відносин. Тому образ С. Стамболова як «русофоба» – противника втручання Росії у внутрішні справи князівства, набув нового значення. Одні політики, вчені й публіцисти вважали досвід колишнього голови кабінету міністрів актуальним для вирішення нагальних проблем; інші ж пов’язували його діяльність з негараздами, що спіткали Болгарію після капітуляції у Міжсоюзницькій війні 1913 р. й глобальному збройному конфлікті 1914–1918 рр.

Громадський діяч і журналіст В. Велчев, який 1886 р. підтримав очолений головою парламенту контрпереворот, але згодом, розчарувавшись заходами регентів, приєднався до об’єднаної опозиції (співпрацював з «русофілами» – спочатку «народняками», а згодом «цанковістами»), та відомий болгарський політик, представник Народної партії М. Маджаров у своїх роботах [2; 3] негативно оцінюють діяльність С. Стамболова і його соратників. Перший критикує прем’єр-міністра за переслідування опозиції та порушення Тирновської конституції [2, c. 158]; другий зазначає, що з відставкою кабінету стамболівців розпочався процес демократизації системи управління [3, c. 7].

Протилежну оцінку діяльність С. Стамболова отримала в роботах [4; 5; 6; 7; 8; 9; 10] його прихильників і представників Націонал-ліберальної партії, заснованої у 1920 р. внаслідок об’єднання в одну організацію «стамболовістів»,

«радославовістів» і «тончевістів». Ці праці спрямовані на забезпечення позитивного уявлення про С. Стамболова, конструювання його образу борця за свободу народу, прихильника конституціоналізму [6, c. 3], успішного господарника й дипломата [4, c. 3], захисника населення Македонії від османської тиранії [5, c. 2–3]. Автори робіт підкреслювали, що після смерті голови Центрального бюро (ЦБ) НЛП його справу продовжили послідовники, для яких він залишався взірцем патріотизму, символом віри у вирішення на користь Софії македонсько-одринської проблеми [7, c. 2; 8, c. 61; 9, c. 34; 10, c. 60–61].

Вагомий внесок у висвітлення діяльності С. Стамболова зробив письменник Н. Станев, який у своїх історичних нарисах [11] згадує майбутнього державника як організатора Старозагорського і Квітневого повстань. Він не звинувачує революціонера у невдалому завершенні збройних виступів, а героїзує його, підкреслюючи велике значення обох подій для здобуття болгарами свободи [11, c. 95]. В іншій праці [12] Н. Станев акцентує увагу на заслугах С. Стамболова у зміцненні конституціоналізму, його скромності та народній довірі до нього [12, c. 96]. Автор виправдовує жорсткі заходи прем’єра по відношенню до опозиції, наводить перелік здобутків у економіці й на міжнародній арені, прирівнює державника до таких видатних постатей епохи, як К. Кавур, В. Гладстон, Ф. Кріспі, Л. Гамбетта [12, c. 102–104]. У наступній роботі [13] він високо оцінює внесок С. Стамболова у справу об’єднання 1885 р. князівства і Східної Румелії.

Письменник, публіцист, громадський і політичний діяч А. Страшимиров у 1935 р. опублікував три книги про засновника НЛП [14; 15; 16]. Автор належав до противників стамболівців – був членом Демократичної, а згодом Радикально-демократичної партії. Проте він не дискредитує С. Стамболова. Визнаючи його диктатором, публіцист підкреслює, що, маючи широкі повноваження, високопосадовець дотримувався закону й судового вердикту [14, с. 32].

У роботах історика І. Панайотова [17; 18; 19], який вивчав зовнішню політику Болгарії у 1886–1894 рр., голова Регентської ради/кабінету міністрів характеризується противником втручання Росії у справи князівства. При цьому йому приписується прагнення відновити дружні відносини із Санкт-Петербургом.

Отже, у період Третього Болгарського царства діяльність С. Стамболова не була провідною темою історичних розвідок. Зазначена проблематика здебільшого представлена у публіцистиці. В розглянутих нами працях образ цієї особистості відображено суперечливо. Для одних він – тиран, узурпатор і «русофоб», для інших – патріот, спаситель країни, ефективний управлінець. Оцінка залежала від політичної орієнтації автора. Симпатики і критики С. Стамболова використовували історію його пройденого шляху в агітаційних цілях, що заважало створенню об’єктивної біографії державника.

Переворот 9 вересня 1944 р. за підтримки Червоної армії, прихід до влади Вітчизняного фронту, проголошення НРБ у 1946 р. та розбудова комуністичного устрою поклали початок утвердженню марксистської методології в історичній науці країни. У нових умовах інтерпретація кризи 1886–1887 рр. та правління С. Стамболова отримала важливий підтекст, адже, потрапивши під вплив СРСР, балканська держава у черговий раз змінила вектор зовнішньої орієнтації, цього разу – на Схід. В ідеології, що забезпечувала легітимацію влади Болгарської комуністичної партії (БКП), культивувалися усталені у свідомості громадян стереотипи, котрі ще в ХІХ ст. відігравали важливу роль у «русофільських» програмах. Й. Сталін, здолавши А. Гітлера та врятувавши Центрально-Східну Європу від нацизму, продовжив справу царя Александра ІІ, який, перемігши султана Абдул-Гаміда ІІ, сприяв становленню болгарської державності [20, с. 8].

Творці «нового канону» в історичній науці почали реанімувати доктрину панславізму. Спираючись на праці лідерів «тісняків»/комуністів [21], «широких»/«об’єднаних» соціалістів [22] і опонентів НЛП із «русофільського» табору [3], вони закріпили за С. Cтамболовим такі визначення, як «русофоб», «диктатор», «провідник інтересів буржуазії». Зазначена тенденція простежується у роботах вчених [23; 24; 25], котрі вивчали історію Болгарської православної церкви (БПЦ). Вони зображують ієрархів, які в основному були вихованцями навчальних закладів Росії, послідовними противниками прозахідного курсу стамболівців. Досліджуючи внутрішні процеси у Болгарії, історики застосовували марксистську методологію і класовий підхід. За таких обставин праці ідеолога комуністів Д. Благоєва набули величезного значення для науковців та слугували поясненнями соціально-економічних і політичних процесів, що відбувалися в країні у останній третині ХІХ ст. Втім деякі положення книги «Внесок до історії соціалізму в Болгарії» суперечили ідеології НРБ. Наприклад, теза про боротьбу князівства за незалежність проти посягань Росії у 1886–1887 роках [21, с. 58].

Важливу роль у створенні нової версії діяльності С. Стамболова відіграли науковці, у роботах [26; 27; 28; 29; 30; 31; 32] яких члени НЛП виступають представниками інтересів новосформованих заможних прошарків суспільства [28, с. 480]. Режим, що його уособлював С. Стамболов, починає репрезентуватися істориками як втілювач у життя прагнень торгово-промислової буржуазії, котра у другій половині 1880-х рр. забезпечувала собі панування, проте не превалювала над дрібними товаровиробниками міста і села [30, с. 21]. Болгарські вчені ігнорують поширене в роботах Д. Благоєва і Я. Сакизова твердження про прогресивність заходів С. Стамболова у сфері економіки. Так, Ж. Натан зазначає, що прем’єр захищав інтереси капіталістичних прошарків, які багатіли за рахунок розкрадання казни в очікуванні чергової іноземної позики від західних фінансових установ [32, с. 253].

Змінилася й інтерпретація зовнішнього курсу стамболівців. І. Панайотов, у порівнянні зі своїми попередніми судженнями, по-іншому трактує прозахідну політику С. Стамболова і його сподвижників, пояснюючи це впливом Австро-Угорщини, яка намагалася обмежити позиції Росії на Балканах. Вчений переконаний, що орієнтація Софії на Відень у подальшому визначила її поразки в 1913 і 1918 роках [26, с. 511]. Історик Д. Косев пов’язує болгарсько-австрійське зближення з економічними інтересами буржуазії князівства [30, с. 166]. Водночас, зазначає автор, зацікавлені у російському ринку підприємці об’єднувалися навколо «каравелістів» і «цанковістів» [29, с. 171]. Думку колеги розділяє Х. Христов, який до того ж відстоює тезу про домінування «русофільських» настроїв серед більшості населення країни – селян і ремісників [30, с. 25]. Другий том першої в НРБ праці з історії Болгарії [33], авторами якого стали Д. Косев, Х. Христов, Ж. Натан, В. Хаджиниколов і К. Василев розкриває діяльність С. Cтамболова, ґрунтуючись на вказаних вище твердженнях.

Подальші дослідження політики Регентської ради та першого уряду НЛП відбувалися в рамках методології і оцінок, запропонованих Д. Косевим і Х. Христовим. Так, Д. Мичев повторює тезу про народне невдоволення «русофобським» курсом стамболівців [34; 35], а Є. Бужашкий – про «австрофільську» орієнтацію болгарської крупної буржуазії [36]. Показовою для цього періоду є написана 1959 р. співробітником Інституту історії Болгарської академії наук (БАН) Н. Никовим рецензія [37, а. е. 113, л. 128–131] на не опублікований рукопис [37, а. е. 113, л. 1–127] молодшого брата голови ЦБ НЛП у 1907–1918 рр. Н. Генадієва – Павела. Ознайомившись із твердженнями П. Генадієва про фальсифікацію обвинувачень свого родича у причетності до скоєння терористичного акту в софійському казино й виправданнями з приводу участі у так званій «деклозіеровій афері» лідера партії і його соратників, Н. Ников критикує автора за «намагання реабілітувати стамболівців, котрі зіграли фатальну роль в історії країни» [37, а. е. 113, л. 131].

Тим часом в НРБ продовжувалася радянізація країни. Генеральний секретар ЦК БКП Т. Живков демонстрував лояльне ставлення до Москви, що проявлялося у не надто щирих пропозиціях приєднання Болгарії до СРСР на правах 16-ої республіки. В умовах розгортання «холодної війни» курс БКП було спрямовано на затвердження у суспільстві ідеалів інтернаціоналізму та переконання в негативній сутності Заходу. З огляду на все це націоналіст С. Стамболов, який прагнув зближення з Віднем та Лондоном, і надалі залишався негативним героєм. Проте саме у зазначений період спостерігається формування умов, які відкривали перспективи перегляду усталеної інтерпретації діяльності голови Регентської ради і прем’єр-міністра. Серед болгарської інтелігенції проявлялися невдоволення обмеженням свободи слова та ідеологічною зашореністю режиму, росло роздратування політикою СРСР, результатом чого стало поширення прихованих антиросійських настроїв у суспільстві [20, с. 4]. Наприкінці 1950-х – у 1960-х рр. під проводом ЦК БКП болгарські науковці розпочали полеміку з колегами із Соціалістичної Республіки Македонії (СРМ), котрі підтримували нав’язану після Другої світової війни під тиском Й. Тіто та диктатом Й. Сталіна тезу про наявність у Піринському краї «македонської меншості» [38, с. 175]. 1959 року в НРБ було опубліковано статтю Д. Косева [39], в якій наголошується на провідній ролі македонських болгар у визвольній боротьбі проти османського панування в 1878–1913 рр. У 1968 р. на замовлення ЦК БКП Інститут історії БАН надрукував брошуру [40], що містить положення про болгарський етнічний характер населення не лише Піринської, а й Вардарської і Егейської Македонії та домінування серед жителів СРМ болгар, проти яких Белград застосовував політику денаціоналізації, а також заперечується факт існування македонської мови і нації. За вказаних обставин ініціативи С. Стамболова, який боровся за приєднання Македонії до Болгарії та обмеження впливу Росії на політику Софії, цілком могли зазвучати по-новому.

К. Косев – син історика Д. Косева, навчаючись в аспірантурі БАН, написав статтю [41], в якій державник постає у суперечливому образі. В період участі у визвольному русі майбутній політик виступає борцем за свободу свого народу, а от під час регентства та прем’єрства зображений тираном. Автор висловлює солідарність із твердженням Д. Благоєва про широку, не обмежену одними лише заможними торговцями і промисловцями, соціальну базу стамболівців [41, с. 120]. 1967 року було опубліковано історичний роман А. Беровського [42], який висловлює сміливу в умовах існуючого в НРБ устрою думку щодо нехтувань С. Стамболовим демократією в князівстві заради важливих ідеалів – «збереження державності» від нав’язувань Росії. Робота А. Беровського набула резонансу. Історики, котрі популяризували офіційну версію минулого країни, взялися відстоювати власні переконання та критикувати зухвалого автора. Х. Христов у рецензії на книгу звинувачує письменника у повторенні застарілих «буржуазних і „русофобських“ концепцій», а звеличення С. Стамболова як «безкорисливого патріота» називає «ненауковим і політично шкідливим» [43].

Отже, починаючи з середини 1960-х рр., болгарські вчені й представники громадськості почали робити перші спроби переосмислення подій історії країни, поставивши під сумнів деякі усталені та при цьому недостатньо аргументовані тези Д. Косева і Х. Христова. Втім, це були лише поодинокі випадки. Теми, пов’язані з діяльністю С. Стамболова, в умовах комуністичного режиму розцінювались як контроверсійні, а тому не користувалися популярністю серед дослідників. І все-таки упродовж 1960-х в НРБ поступово формувалася нова генерація істориків. У майбутньому вона відіграватиме провідну роль у реабілітації С. Стамболова.

Упокорення «Празької весни» у серпні 1968 р. за допомогою військових підрозділів країн Варшавського Договору, в тому числі НРБ, викликало обурення ліберально налаштованих болгар. Подібні настрої перш за все були характерні для молоді, зокрема академічної, та призвели до переосмислення діяльності С. Стамболова. На початку 1970-х рр. Ц. Тодорова і А. Пантев оприлюднили роботи, в яких хоч і не у категоричній формі, та все ж протиставили власні ідеї традиційним уявленням про політику С. Стамболова. На переконання Ц. Тодорової, кредити, які кабінет НЛП отримував від європейських банкірів, були наміром забезпечити сталий економічний розвиток та зміцнення обороноздатності князівства [44], а А. Пантев у своїх працях [45; 46; 47] висловлює твердження про відповідність зближення Софії і Лондона інтересам Болгарії [47, с. 13].

Всупереч несхваленню партійної номенклатури, у 1973 р. було надруковано роботу Н. Генчева [48], який не приховує критичного ставлення до тоталітаризму і комуністичної ідеології, а також перевидано двотомник С. Радева «Творці сучасної Болгарії», котрий з моменту першої публікації на початку ХХ ст. вважався Євангелієм «русофобства». Це вплинуло на творчість істориків. Проте курс БКП на співпрацю з Москвою залишався непохитним – 1974 року Т. Живков у черговий раз заявив Кремлю про бажання Софії вступити до складу СРСР.

Упродовж другої половини 1970-х рр. тема, пов’язана з діяльністю С. Стамболова, залишалася непопулярною. Серед науковців, котрі її досліджували, можна назвати лише В. Николову і Є. Стателову. Завдяки працям першої із них [49; 50] склалося часткове уявлення про діяння послідовників державника у 1894–1903 рр., особливо під час їх другого перебування при владі в 1899 р. у складі коаліційного уряду. Є. Стателова ж дослідила міжнародну політику Регентської ради, проаналізувавши настрої стамболівців, амбіції і психологічні особливості їх лідера. Вона довела обмеженість класового підходу при вивченні зовнішньої орієнтації Софії у 1886 році [51].

В 1970-х – на початку 1980-х рр. у громадському житті й гуманітарних науках західних країн широкого вжитку набуло поняття «спадщина», оскільки 16 листопада 1972 р. на ХVІІ сесії в Парижі ЮНЕСКО прийняла Конвенцію про охорону Всесвітньої природної і культурної спадщини, створивши відповідний Комітет для реалізації намічених ініціатив. У документі йдеться про забезпечення заходів зі збереження надбання минулого для нинішнього й майбутнього поколінь світового співтовариства. Зазначені починання вплинули і на болгарську історичну науку. 1981 року з’явилася стаття [1], в якій А. Пантев торкнувся питання про політичну спадщину С. Стамболова. Робота мала велике значення для переоцінки діяльності колишнього регента/прем’єр-міністра. Крім негативних наслідків перебування при владі стамболівців – порушень прав і свобод громадян, корупції, «партизанства», автор вказує і на позитивні результати: зміцнення економіки шляхами розширення торговельних зв’язків з країнами Європи, трансферу знань і технологій та розбудови залізничної мережі; налагодження взаємин з Великою Британією і Османською імперією, що дозволило Софії забезпечити свій вплив у Македонії і Фракії. Застосовуючи популярну в той час на Заході та нехарактерну для радянської науки теорію модернізації, дослідник говорить про суперечливість ініціатив політика для розвитку країни.

У черговій загальній праці з історії Болгарії [52], авторами якої виступили представники молодої генерації вчених – А. Фол, В. Гюзелев, Н. Генчев, К. Косев, І. Димитров, А. Пантев, М. Лалков, К. Петров і Л. Огнянов, була повторена більшість тез Х. Христова і Д. Косева щодо обґрунтування політичних процесів у Болгарії. Позитивною стороною правління С. Стамболова автори вважають: забезпечення економічної незалежності Болгарії; заснування національних інститутів у галузях освіти, культури, комунікацій і охорони здоров’я; розвиток місцевого самоврядування; прискорення темпів урбанізації; розширення впливу князівства у Македонії. Останнє судження очевидно було пов’язане зі змінами політики НРБ у національному питанні. Зближення Софії з Лондоном і Віднем, що відбувалося у 1886–1894 рр., з погляду дослідників не означало потрапляння Болгарії у залежність від Заходу [52, с. 260], хоча при цьому стамболівці помилково оцінювали міжнародну ситуацію, не враховуючи послаблення у цей період британсько-російського антагонізму [52, с. 262].

Поступово у болгарській історичній науці утворилися дві тенденції в інтерпретації діяльності С. Стамболова. Суть першої полягала у намаганнях закріпити сформований на зламі 1940–1950-х рр. погляд на вказану тему. Друга, представлена молодими дослідниками, зводилася до спроб частково «реабілітувати» державника.

В опублікованій 1981 р. статті [53] Х. Христов наполягає на правильності власних переконань та критикує американських спеціалістів Чарльза і Барбару Єлавичей за надану ними у їхній роботі [54] характеристику С. Стамболова як видатного борця за національну справу. Висновки Х. Христова підтримав С. Дамянов [55; 56], не погоджуючись з позицією С. Радева, котрий вважав політику С. Стамболова спрямованою на захист інтересів вітчизни. Орієнтація на Відень і Лондон, на його думку, була невиправданою, адже призвела до зближення Санкт-Петербурга і Белграда, дала змогу Сербії розширити пропаганду в Македонії та завадила реалізації Сан-Стефанського проекту [55, с. 76–77]. Втім, у виборі Софією прозахідного курсу автор вбачає і прорахунки Санкт-Петербурга [56, с. 134]. Історик Т. Митев, як і С. Дамянов, обґрунтовує правильність висновків Д. Косева й Х. Христова стосовно політики колишнього керівника Регентської ради і прем’єр-міністра [57]. Посилаючись на спеціально підібрані цитати лідерів «русофілів» і соціал-демократії, він аргументує «русофобську» налаштованість болгарської торгово-промислової буржуазії.

Отже, у першій половині 1980-х рр. процес переоцінки діяльності С. Стамболова наразився на перешкоди, що створювалися консервативно налаштованими істориками, котрі прагнули задовольнити вимоги орієнтованого на Москву державного керівництва. Представники ж молодої генерації дослідників розвивали альтернативну точку зору. Так, Р. Мишев високо оцінює дії першого уряду стамболівців [58; 59; 60; 61]. На його думку, прем’єр заклав основу для розбудови відносин з європейськими країнами та залишив по собі цінне надбання, яке мали можливість застосувати послідовники державника при втіленні в життя цілей на міжнародній арені [58, с. 88]. А. Пантев у черговій статті [62] прирівнює С. Стамболова до лідерів визвольного руху – Х. Ботева і В. Левського, але вказує на застосування ним переслідувань своїх противників та на його фатальне рішення – введення на престол Кобурга. У рецензії [63] на книгу британського публіциста С. Константа «Лисиця Фердинанд (1861–1948): Цар Болгарії» С. Гринчаров ставить під сумнів твердження про наявність у політикумі країни проавстрійських угруповань та називає стамболівців прозахідною партією, яка виступала проти розширення впливу Росії на Балканах та за співпрацю з Віднем, Лондоном і Берліном [63, с. 113]. В. Николова у наступній праці [64] вважає, що після відставки прем’єр-міністра у 1894 р. його негативний образ багато в чому був створений «русофілами» з використанням надуманих стереотипів. Т. Митев у одній із робіт [65] відмовився від деяких власних попередніх суджень, зазначивши, що 1886 року голова Регентської ради зробив усе від нього залежне, аби Софія і Санкт-Петербург зберегли дипломатичні відносини. Забезпечене С. Стамболовим розширення впливу Болгарії у Македонії і Фракії автор визначає як другу після Возз’єднання князівства і Східної Румелії перемогу національної справи [65, с. 49]. У статті [66] К. Косева державник постає в образі противника резолюцій Берлінського конгресу. Починаючи з участі у Кресненсько-Разлозькому повстанні 1878–1879 рр. та закінчуючи відставкою з посади прем’єр-міністра, зазначає вчений, політик виступав за реалізацію Сан-Стефанського проекту [66, с. 136].

У першій половині 1980-х рр. у болгарській науці набирав оберти ревізіонізм по відношенню до діяльності С. Стамболова. Це пояснюється тим фактом, що в академічних колах НРБ, а також серед партійної номенклатури все більше осіб підтримувало націоналістичні погляди. Завдяки цьому до 130-ї річниці від дня народження державника на його батьківщині у Велико-Тирново місцевий університет організував конференцію, учасниками якої стали К. Косев, А. Пантев, Т. Митев. У доповідях, згодом опублікованих у спеціальному збірнику [67], вони на загал повторили власні тези своїх попередніх праць.

Зміни у поглядах на діяльність С. Стамболова прискорювалися. Важливим чинником середини 1980-х рр. стало залучення до цього процесу впливових функціонерів державного апарату внаслідок «лібералізації режиму зверху» [68, с. 79]. Заступник голови БАН, завідувач відділу ідеології та агітації при ЦК БКП І. Димитров є автором нарису [69], в якому він відмовляється від класового підходу при аналізі внутрішньої боротьби в країні, дає високу оцінку організації С. Стамболовим контрперевороту та вважає «русофобство» методом зміцнення суверенітету. Втім, процес переоцінки діяльності державника не призвів до його героїзації. Про це свідчать дослідження [70; 71] А. Пантева і М. Манолової. Перший схиляється до думки, що за розрив відносин у 1886 р. несли відповідальність як болгарська, так і російська сторона, а голова уряду впродовж свого правління зробив чимало помилок [70, с. 109]. М. Манолова ж вказує на суперечливість образу С. Стамболова. Принциповий і рішучий, він втратив розважливість, що є неприйнятним для політика [71, с. 219].

Важливе значення для розуміння спадщини державника має низка робіт [72; 73; 74] Ж. Попова, який вивчав діяльність НЛП. Автор зосередився на дослідженні курсу партії, боротьбі за домінування між угрупованнями стамболівців, їх відносинах з іншими політичними силами, проте не робить порівняльний аналіз ідеологічних засад організації у періоди перебування С. Стамболова біля керма держави та після його смерті.

Зовнішній курс регентів і першого уряду НЛП залишався серед дискусійних тем. Р. Мишев у монографії [75] на тему болгарсько-австрійських відносин зазначає, що на формування антиросійських настроїв стамболівців вплинуло негативне ставлення Санкт-Петербурга до об’єднання князівства і Східної Румелії. Аналогічною за суттю є книга [76] Р. Попова, котрий у провалі російсько-болгарських переговорів 1886 р. й розриві дипломатичних відносин звинувачує державника та виправдовує царський уряд.

Переосмислення діяльності керівника Регентської ради і прем’єр-міністра представлене у працях В. Танкової [77; 78], яка першою заявила про неофіційну дискусію стосовно ролі С. Стамболова у державотворенні. Дослідниця стверджує, що на партійне розшарування в князівстві більше вплинули відмінності світоглядів різних поколінь державних діячів, аніж класова структура населення. Серед чинників, котрі визначали політичну ситуацію в країні у 1886–1894 рр., вона називає громадську думку та ірраціональні мотиви партійних лідерів. На її переконання, в авангарді ключових процесів у Болгарії перебувала не торгово-промислова буржуазія, а інтелігенція, яка і сформувала прошарок еліти [77, c. 30].

«Перебудова» в СРСР позначалася і на ситуації в НРБ. У суспільстві все гучніше лунали заклики до лібералізації режиму. На відміну від Польщі, Угорщини, Чехословаччини, громадянам Болгарії до кінця 1989 р. був притаманний прихований плюралізм, котрий не заявляв про себе масштабними акціями. Увага громадськості та істориків була прикута до болгарських демократичних традицій останньої третини ХІХ ст. й методів реалізації влади у той період. Тема діяльності С. Стамболова почала набувати нового звучання.

Спробою навести ще один аргумент на користь болгарсько-радянської дружби стала доповідь, яку вже згадуваний І. Димитров виголосив під час конференції, присвяченої віковому ювілею бунту офіцерів-«русофілів». Три роки потому її було надруковано у збірнику історичних нарисів і статей. Головним у публікації [79] є впевненість автора, що перемога контр-перевороту 1886 р. на чолі зі С. Стамболовим хоч і мала велике значення для утвердження болгарської державності, та все ж призвела до втрати Македонії. У наступній роботі [80] науковець протиставляє власні погляди судженням С. Радева, не погоджуючись із твердженням про конструктивність позиції голови Регентської ради відносно взаємин з Росією.

Епоха НРБ залишила по собі чимало дискусійних питань щодо ідей і практик С. Стамболова. У першу чергу вони стосувалися зовнішньої політики та методів реалізації влади Регентської ради і уряду стамболівців. Не дивно, що після «оксамитової революції» 1989–1990 рр. інтерес до діяльності С. Стамболова значно зріс. Крім того соціально-економічна, політична і моральна кризи у суспільстві після подій наприкінці 1980-х рр. зумовили необхідність пошуку в минулому країни орієнтирів, здатних обґрунтувати новий вектор розвитку Болгарії, яка ступила на шлях відродження національної держави та прозахідної переорієнтації [81, с. 385]. С. Стамболов, з його ініціативами, якнайкраще підходив на цю роль. Про нього почали писати біографічні й документальні романи [82; 83; 84], створювати фільми [85; 86; 87; 88]. Колишнього регента і прем’єр-міністра порівнюють з видатним діячем ХІХ ст. О. Бісмарком [89; 90]; в країні регулярно святкуються річниці з дня народження політика. Упродовж 1990-х – на початку 2000-х рр. у деяких населених пунктах на його честь збудовано пам’ятники, ім’ям державника названо вулиці й майдани. Після грошової реформи 1999 р. портрет С. Стамболова доповнив дизайн купюри національної валюти номіналом 20 левів. У 1990–1998 рр. в країні функціонувала відроджена НЛП «Стефан Стамболов», пропагуючи проєвропейський, ліберальний курс. С. Стамболов як історична постать поступово перетворювався на важливого фігуранта політики пам’яті, що призводило до зростання інтересу науковців до його діяльності, але водночас створювало ситуацію, за якої негативні риси державника свідомо залишалися поза увагою, а посягання на зображення позитивного образу цього діяча переростало у скандал [91]. На думку історика Р. Даскалова, упродовж 1990-х рр. серед дослідників відбувалося формування академічного консенсусу щодо нового національного наративу. За визначенням вченого, він мав «простамболівський, помірковано русофобський характер» [92, c. 108].

І все ж громадськість країни продовжувала неоднозначно сприймати С. Стамболова [93; 94]. Одні визнавали його національним героєм [95; 96; 97; 98; 99], інші схилялися до комуністичної версії трактування діяльності голови Регентської ради і уряду. Одностайною залишалася лише теза про суперечливість втілюваної ним політики [100].

Д. Іванов акцентує увагу на притаманних роботам дослідників часів НРБ протилежностях, які мають місце при розкритті образу С. Стамболова, а також не погоджується з характеристикою правління державника як етапу моральної деградації болгарської нації. Він вважає, що діяльність С. Стамболова необхідно аналізувати невідривно від конкретних історичних умов [101, с. 10]. Надалі Д. Іванов зосереджується на тих аспектах політики колишнього керівника Регентської ради і уряду, котрі не знайшли достатнього відображення. На його думку, під час Старозагорського і Квітневого повстань С. Стамболов залишався послідовним у своїх діях [102, с. 197], а наслідком його заходів на посаді голови виконавчого органу стало процвітання нації. Переслідування ж опонентів та тиск на їхній електорат, до чого постійно вдавався кабінет міністрів під час виборчих процесів, на переконання Д. Іванова, завжди мали законне підґрунтя [102, с. 206].

Історик Є. Матеєв стверджує, що С. Стамболов не ставив під сумнів заслуги Росії у визволенні Болгарії, а пішов проти волі Санкт-Петербурга тому, що цього вимагали державні інтереси. Розмірковуючи над наслідками правління стамболівців, Є. Матеєв намагається виправдати їхнього лідера за введення на болгарський престол Кобурга: «Для Стамболова Батенберг і Фердинанд не мали ніякого значення як особистості, а були лише персоналізацією конкретного інституту, котрий став символом незалежності» [103, с. 223].

Втім, не всі болгарські історики підтримували зміни в країні та погодилися з новою політикою пам’яті. Так, С. Пеневський називає державника диктатором, який дбав про особисті інтереси й залишив жахливі спогади про власне перебування при владі [104, с. 13]; професор економіки А. Димов підкреслює властолюбство і недовірливість С. Стамболова, критикує за корупцію, що існувала у період його прем’єрства [105, с. 22].

1994 року в Софії і Велико-Тирново відбулися конференції, присвячені 140-річчю від дня народження державного діяча. Їх матеріали, опубліковані одним збірником [106] рік потому, стали початком нового етапу переосмислення діяльності видатного політика. Президент Болгарії Ж. Желев у вступній промові на пленарному засіданні в столиці назвав С. Стамболова одним із засновників ліберального руху в країні [106, с. 7], а громадський діяч і історик Н. Генчев – державником, котрий заклав підвалини новітньої Болгарії [106, с. 12].

У порівнянні зі своїми надрукованими в період існування НРБ працями, А. Пантев після 1989 р. скорегував власні оцінки ініціатив С. Стамболова. Автор стверджує, що діяч сприяв встановленню порядку в країні, господарчій модернізації, національній консолідації, а згодом обрав шлях до демократії. Для нього не склало б труднощів уникнути помилок 1913 і 1915 років [107, с. 124]. Дослідник виправдовує жорсткий авторитаризм прем’єра та його кроки на міжнародній арені [108; 109]. Займаючи активну громадянську позицію, А. Пантев неодноразово проектував заходи С. Стамболова на болгарську політичну дійсність початку ХХІ ст. У численних інтерв’ю і публіцистиці науковця колишній високопосадовець постає взірцем для майбутніх поколінь істеблішменту країни [110; 111; 112; 113; 114; 115; 116; 117; 118].

С. Дечев, досліджуючи висвітлення в історіографії НРБ діяльності С. Стамболова [20; 119], першим зазначив, що переосмислення ролі голови Регентської ради і прем’єр-міністра у болгарському державотворенні розпочалося ще до революції 1989 р. силами молодої генерації вчених, які виросли за часів комуністичного режиму.

Поступово історики визнали за політиком заслуги в організації болгарського визвольного руху [120], зміцненні боєздатності війська [121], модернізації економіки, соціальної і культурної сфер [122], вирішенні македонського питання [123]. Проте суперечливими залишалися трактування його методів управління, завдяки яким він досягав позитивних результатів. Р. Попов розглядає зв’язки між Софією і Санкт-Петербургом у 1886–1894 рр. з урахуванням тодішньої міжнародної ситуації, звертаючи увагу на успіхи і прорахунки князівства [124]. Серед останніх називаються безрезультатні спроби у 1888 і 1891 роках домогтися переговорів з Росією щодо відновлення дипломатичних відносин.

Історик М. Палангурський аналізує одну із складових політичної системи країни – виборчі процеси [125; 126; 127; 128]. Він вказує на налагоджені у період прем’єрства С. Стамболова усталені практики, які забезпечували бажаний владі результат волевиявлення населення, міцно закріпилися та нагадували про себе упродовж тривалого часу після відставки голови уряду [126, с. 142].

Інформацію про різні прояви спадщини С. Стамболова наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. можна знайти у роботах істориків, котрі займалися вивченням окремих аспектів функціонування політичної системи країни. Так, Д. Саздов досліджує діяльність опонентів стамболівців [129; 130], а Б. Георгієв – розкриває відносини опозиції і влади у зазначений період [131].

Останнім часом у Болгарії з’явилися нові праці, що безпосередньо стосуються діяльності С. Стамболова. Зокрема Г. Кокеров у своїй монографії висловлює незгоду з характеристикою державника як зрадника ідеалів революціонера-романтика та фундатора тиранії [132, с. 3], а М. Куманов, залучивши маловідомі факти із біографії політика, розглядає еволюцію його поглядів від радикалізму за часів визвольної боротьби проти османської влади до лібералізму періоду регентства та прем’єрства [133, c. 9].

Діяльність С. Стамболова найбільш детально розкрито саме у болгарській історіографії. Представлений огляд засвідчив наявність іноді прямо протилежних думок щодо місця і ролі С. Стамболова у болгарському державотворенні. Вказана ситуація визначалася політизованістю теми, її залежністю від кон’юнктури, що складалася в країні: так було у період існування Третього Болгарського царства, за часів НРБ, так є і на сучасному етапі.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет