Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні


 2. Внесок радянських, російських та українських авторів у розкриття теми



жүктеу 5.56 Mb.
бет4/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

1. 2. Внесок радянських, російських та українських авторів у розкриття теми

Важливе геополітичне значення Південно-Східної Європи як мосту між Заходом і Сходом визначило прагнення провідних держав світу здійснювати вплив на тамтешню ситуацію. Російська імперія у цьому контексті не була винятком. Її намагання встановити вигідний для себе режим судноплавства у протоках Босфор і Дарданелли змушували шукати можливість зміцнення своїх позицій на Балканах. Після війни з Портою у 1877–1878 рр. особливі надії Росія покладала на міцну та покірну Болгарію. Але Сан-Стефанському проекту, згідно з яким передбачалося створення значного за площею і населенням Болгарського князівства, так і не судилося стати реальністю. Берлінський трактат 1878 р., нав’язаний західноєвропейськими державами, котрі не могли змиритися з посиленням впливу Російської імперії на півострові, розвіяв надії Санкт-Петербурга. «Велику Болгарію» було розділено. Згодом Росія зіткнулася з іншою небажаною для себе тенденцією – частина еліт цієї країни почала виказувати невдоволення втручанням Санкт-Петербурга у внутрішні справи. В 1886 р. її представники захопили владу в князівстві. Того ж року Росія ініціювала розрив дипломатичних відносин. Суперечливість взаємин між вказаними державами в останній чверті ХІХ ст. визначили неоднозначність ставлення до Болгарії російської громадськості [134, с. 238]. Її симпатії до православної слов’янської країни перепліталися з не завжди схвальним сприйняттям політики Софії.

У Росії першим твором, в якому згадується С. Стамболов, стала книга правознавця П. О. Матвєєва [135], котрий протягом 1881–1882 рр. працював радником дирекції правосуддя у Східній Румелії. Автор згадує С. Стамболова як претендента на роль нового вождя лібералів, адже він мав популярність серед однопартійців та прихильність російського дипломатичного агента у Софії в 1884–1886 рр. А. Кояндера [135, с. 211]. С. Стамболов був членом організації, котру в Росії вважали незручним партнером, тому її прихід до влади був небажаним для Санкт-Петербурга. Однак сам політик не розглядався дослідником як загрозлива для російських інтересів особа.

Діяльність С. Стамболова схвалюється істориком С. С. Татищевим та публіцистом М. Г. Кулябко-Корецьким. Перший аналізує причини розриву дипломатичних відносин між Софією і Санкт-Петербургом за часів регентства крізь призму національних інтересів Болгарії, вважаючи цілком природним намагання істеблішменту балканської держави дати відсіч нав’язливим і невмілим діям місії Н. Каульбарса [136, с. 481]. На думку М. Г. Кулябко-Корецького, С. Стамболов завдяки своїм здібностям і титанічним зусиллям зумів досягти значних успіхів [137, с. 31].

Іншу точку зору висловлює кореспондент газети «Русская жизнь» В. В. Водовозов, називаючи політика диктатором, котрий тримав у своїх руках усі нитки громадського життя Болгарії та ніколи не відділяв власні інтереси від державних [138, с. 3]. Публіцист спростовує поширену в Болгарії упродовж останньої третини ХІХ ст. інформацію про наміри Росії перетворити балканське князівство на свою заморську губернію. На його думку, С. Стамболов застосував її для встановлення диктатури. Автор переконаний, що політик не мав на меті розірвати відносини із Санкт-Петербургом, а відновлення офіційних взаємин стало його пріоритетним завданням [138, с. 12].

У схожій манері характеризують С. Стамболова письменник М. Р. Овсяний і вчений-славіст О. Л. Погодін. У своїх працях [139; 140; 141], представлених в надрукованому 2002 р. збірнику [142], вони визнають наявність у державника позитивних якостей, таких як рішучість, далекоглядність, патріотизм і бажання здобути для Болгарії повну незалежність. Але при цьому автори покладають на прем’єра провину за розрив дипломатичних відносин з Росією, критикують його за узурпацію влади в країні та методи управління, стверджуючи про відсутність у нього широкої підтримки у суспільстві [142, с. 277]. А от історик В. І. Пічета ускладнення взаємин між Софією і Санкт-Петербургом називає не результатом діяльності C. Стамболова, а наслідком прорахунків Н. Каульбарса, котрий в 1886 р. прибув у Болгарію на чолі місії царського уряду для нормалізації відносин з князівством [143, с. 19].

Більш докладно діяльність С. Стамболова висвітлена істориком-філологом М. В. Ястрєбовим і філологом-славістом П. О. Лавровим. Розглядаючи зовнішню орієнтацію Болгарії протягом перебування при владі уряду стамболівців, дослідники підкреслюють, що «дружні відносини Стамболова з Австро-Угорщиною були визначені симпатіями князя Фердинанда» [144, с. 409]. На думку авторів, зближення Софії і Стамбула означало відмову від порушення питання про долю Македонії, але, з іншого боку, сприяло розширенню кордонів Болгарського екзархату за рахунок приєднання до нього кількох нових єпархій у цій області. Вчені критично ставляться до позичання урядом С. Стамболова коштів у іноземних банків, адже це могло призвести до фінансової залежності князівства від західноєвропейських держав [144, с. 410].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у роботах російських авторів простежується вплив імперської політики на оцінки діяльності С. Стамболова. Поза увагою дослідників залишилися важливі аспекти цієї теми – обставини участі майбутнього державного діяча у національно-визвольному русі проти османського панування, подробиці його приходу до влади у 1886 р., більшість соціально-економічних заходів стамболівців.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. дехто із російських істориків-славістів емігрував за кордон. Більшість вчених, котрі залишилися на батьківщині, поступово взяли на озброєння марксистську методологію та почали застосовувати класовий підхід до вивчення історії Болгарії. Змінилася тематика досліджень. Період кінця ХІХ – початку ХХ ст. цікавив науковців переважно з точки зору розвитку революційного соціалістичного руху, класової боротьби та міжнародних відносин на Балканах. У Радянському Союзі як державі, де існував жорсткий режим, вплив влади на науку став поширеним явищем. Оцінки, що їх отримували історичні події на Балканському півострові, визначалися міжнародним становищем СРСР та взаєминами Москви з країнами регіону [145, с. 33].

Перші публікації, в яких йдеться про політику С. Стамболова, з’явилися по закінченні Громадянської війни. 1923 року було надруковано роботу [146] журналіста П. Сєвєрцева – кореспондента на Балканах на початку ХХ ст. Автор підкреслює схильність болгарської влади до організації «імпровізованих сцен, особливо, коли це обіцяло реальні вигоди». Представляючи політику стамболівців у подібному, не зовсім благовидному світлі, він водночас розцінює заходи місії на чолі з бароном Н. Каульбарсом як втручання у внутрішні справи суверенної держави. П. Сєвєрцев ставить під сумнів лояльність настроїв широких прошарків болгарського суспільства до Санкт-Петербурга під час подій 1886 р., наголошуючи на розчаруванні громадян князівства зовнішнім курсом імперії, та зазначає, що небажання Росії допомогти вирішити македонське питання на користь Софії під час Іллінденсько-Преображенського повстання 1903 р. ще більше відвернуло Болгарію від своєї визволительки [146, с. 156].

Е. Д. Грімм характеризує С. Стамболова провідником інтересів місцевої буржуазії, яка прагнула до збагачення, та підтримує поширену в дореволюційній російській історіографії тезу про негативне ставлення до керівника Ради міністрів більшості населення князівства. Зближення Софії з Німеччиною і Австро-Угорщиною на початку ХХ ст., втілювачем у життя якого була НЛП, Е. Д. Грімм пояснює тим, що для Санкт-Петербурга і Софії двосторонні торгові відносини не були пріоритетними та не йшли у жодне порівняння з розмірами товарообігу між Болгарією і Центральними імперіями [147, с. 84].

Значний вплив на подальше вивчення теми має збірник [148], написаний заступником народного комісара освіти, керівником Товариства істориків-марксистів М. М. Покровським, який вважав політику Санкт-Петербурга на Балканах експансіоністською і колоніальною. Зазначена робота стала орієнтиром для дослідників, які займалися вивченням історії Болгарії та оцінювали заходи цієї країни у контексті взаємин Софії і Санкт-Петербурга. Радянські вчені почали критично ставитися до зовнішнього курсу царського уряду по відношенню до країн Південно-Східної Європи. Це дозволило зробити переоцінку заходів кабінету С. Стамболова. Відповідальність за розрив офіційних взаємин 1886 р. покладалася не лише на стамболівців, а й на дипломатію Росії.

Вказані вище тенденції домінували в радянській науці протягом 1920–1930 рр. Проте наприкінці другого десятиліття з’явився альтернативний підхід до характеристики взаємин Софії і Петербурга. У 1928 р. було опубліковано монографію [149], в якій вчений С. Д. Сказкін зазначає, що царизм не мав загарбницьких намірів по відношенню до князівства та не прагнув перетворити цю балканську країну на власну колонію або заморську губернію. Серед основних аргументів на користь своєї позиції дослідник називає відсутність економічних інтересів Росії у Болгарії, підкреслюючи головну мету Санкт-Петербурга в регіоні – встановлення вигідного для себе режиму в Босфорі та Дарданеллах [149, с. 29]. Протягом 1920–1930 рр. ця концепція перебувала у затінку панівної. Проте на початку 1940-х вона відіграла помітну роль у трансформації оціночного підходу дослідників до характеристики відносин Софії і Санкт-Петербурга.

Згортання непу та посилення тоталітарних рис політичного режиму наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. вплинуло на історичну науку СРСР. Міжнародні відносини почали розглядатися у контексті класової боротьби, а посилання на праці К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна стали обов’язковими для наукового дослідження. Ці зміни позначалися на об’єктивності та якості історичних студій.

Болгарський емігрант, аспірант Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів В. В. Радєв [150, с. 364] відносить стамболівську партію до «буржуазних» угруповань, котрі забезпечували опору Фердинанду, який залучав до влади НЛП тоді, коли на міжнародній арені Софії потрібна була підтримка Центральних держав [151, с. 18]. Ще один емігрант із Болгарії В. Коларов, який публікувався під псевдонімом П. Павлович, називає «авантюристичними» наміри царизму в 1886 р. нав’язати опіку Софії, а позицію С. Стамболова відносно імперського курсу виправдовує державними інтересами [152, с. 110].

Отже, упродовж 1920-х – на початку 1930-х рр. радянська історична наука розвивалася під знаком переоцінки дореволюційного доробку російських вчених. Дослідники почали засуджувати втручання Санкт-Петербурга у внутрішні справи Болгарії, вважаючи виправданим спротив С. Стамболова намаганням Александра ІІІ підкорити князівство волі Росії. При цьому політика прем’єр-міністра і урядів НЛП наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. розкривалася недостатньо глибоко, а її особливості губилися на тлі критики заходів царизму на Балканах. Подібна одностайність трактування історії Болгарії радянськими вченими пояснюється вузькою джерельною базою, представленою збірником тенденційно підібраних документів [153]. Розширити її за рахунок болгарських першоджерел було проблематично, адже розірвані 1915 р. дипломатичні відносини між країнами відновилися лише у 1935 р. Проте навіть після їх чергового встановлення наукові зв’язки залишалися обмеженими. Оцінка радянськими авторами позиції С. Стамболова перебувала у залежності від інтерпретації науковцями зовнішньої політики Росії. Спроби Санкт-Петербурга посилити свій вплив на Балканах засуджувалися істориками як втручання у справи суверенної держави. Діяльність стамболівців, котрі протистояли Росії, на думку вчених, відповідала інтересам Болгарії.

Під час сталінського режиму кадри радянських вчених зазнали втрат. У зв’язку зі «справою славістів» 1933–1934 рр. жертвами репресій стало чимало істориків [154, с. 83]. 1934 року припинив роботу Інститут слов’янознавства, пропрацювавши лише три роки. Ці події були пов’язані з наступом на славістику як поширену в Німеччині «реакційну науку». Наприкінці 1930-х рр., коли в СРСР існував тоталітарний режим, ця галузь переживала кризу. Та все ж дослідження історії Болгарії продовжувалися [155, с. 102].

19 липня 1934 р. Й. В. Сталін написав листа членам Політбюро ЦК ВКП(б), в якому критикував інтерпретацію Ф. Енгельса причин імперіалістичних конфліктів наприкінці ХІХ ст., не погоджуючись, що прагнення Росії отримати контроль над Босфором і Дарданеллами було одним із чинників дестабілізації міжнародних відносин. На думку автора, у загостренні суперечностей між великими державами винні всі країни. Радянський лідер також заперечує тезу Ф. Енгельса про можливі позитивні наслідки поразки відсталої Росії в її протистоянні з Німеччиною. Цей лист Й. В. Сталіна змусив радянських вчених по-новому оцінити політику Санкт-Петербурга на Балканах [156, с. 295].

Саме за таких умов з’явилася праця історика, філолога, академіка Академії наук СРСР М. С. Державіна [157]. Дослідивши творчий шлях болгарського письменника А. Константинова, вчений дає власну оцінку правлінню С. Стамболова: «Один з найбільш ганебних та похмурих періодів історії Болгарії, означений диктатурою» [157, с. 12].

У січні 1936 р. Раднаркомом СРСР і ЦК ВКП(б) було проголошено, що погляди представників «школи М. М. Покровського» є шкідливими для науки та помилковими у трактуванні марксизму. Методологія вчених, які поділяли точку зору історика щодо інтерпретації минулого, критикувалася у пресі. На адресу вже покійного на той час М. М. Покровського було висунуто звинувачення у схильності до «вульгарного соціологізму», «антипатріотизму» і «очорнення історії Росії». Однак традиції, закладені в радянській науці у 1920-х рр., виявилися стійкими. Вплив «школи М. М. Покровського» на дослідження авторів, котрі продовжували вивчати минуле балканських країн, відчувався і надалі. Прикладом цього є студентська робота вченого-болгариста С. І. Сідельнікова [158]. Характеризуючи політику уряду С. Стамболова, автор зазначає, що прем’єр-міністр боровся не проти російського народу, а проти заходів царизму. Розрив же Росією дипломатичних відносин з балканською країною він оцінює як поразку та вияв слабкості царської дипломатії [158, с. 180].

За часів Другої світової війни вплив влади на історичні дослідження в СРСР став ще більшим. У цей період відбулися важливі зміни в геополітичній стратегії Москви. Якщо у 1940 р. під час зустрічі з британським послом С. Кріппсом Й. Сталін висловив незацікавленість країни в об’єднанні слов’янських народів навколо СРСР [159, с. 113], то з початком радянсько-німецького воєнного протистояння ситуація змінилася. У 1941 р. було опубліковано вищезгаданий лист Й. В. Сталіна [160], що прискорило процес переоцінки діянь Російської імперії на міжнародній арені. Лояльні до комуністичного режиму вчені взяли на озброєння деякі тези «вождя народів» та почали менш критично ставитися до заходів Санкт-Петербурга на Балканах.

Очевидність загрози, що нависла над країнами Центральної і Східної Європи та СРСР з боку нацистської Німеччини, актуалізувала ідею слов’янської єдності. Саме тому вивчення історії Болгарії в СРСР стало популярним. Із таборів було звільнено репресованих у середині 1930-х рр. спеціалістів, які відновили свою роботу [161, с. 88]. Водночас завершилася трансформація підходу радянських істориків до характеристики зовнішньої політики Російської імперії наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. Втручання Санкт-Петербурга у внутрішні справи Болгарії та інших країн регіону почало визначатися як місія захисту молодих балканських держав від експансії Німеччини і Австро-Угорщини. Невдалі зусилля зберегти у 1886 р. офіційні взаємини із Софією пояснювалися не прорахунками російського уряду, а інтригами Берліна і Відня та небажанням правлячих кіл Болгарії співпрацювати із Санкт-Петербургом. Після завершення Другої світової війни зазначені тенденції стали панівними.

Ще з середини 1930-х рр. поступових змін зазнавала й тематика досліджень радянських славістів. Об’єктом їхнього вивчення стали Балканські війни та зовнішня політика князя/царя Фердинанда і болгарських урядів напередодні й під час Першої світової війни [162; 163; 164; 165]. Історики А. А. Могилевич і М. Е. Айрапетян акцентують увагу на взаєминах Росії і Болгарії у 1912–1913 рр. Прийшовши до влади у липні 1913 р., коаліційний уряд «радославовістів», «стамболовістів» і «тончевістів» взяв, за визначенням авторів, курс на розрив із Санкт-Петербургом та на зближення з Віднем. У результаті російсько-болгарські відносини змінилися настільки, що колишня дружба канула у вічність [166, с. 68].

У роботах львівського історика Б. І. Распутніса [167; 168] теж аналізується міжнародна політика болгарських урядів на початку ХХ ст. «Буржуазія країни, – йдеться в одній зі статей, – прагнула розширити сферу своєї діяльності за рахунок Македонії», при цьому намагаючись вибрати «покровителя» серед імперіалістичних держав для досягнення цілі – здобуття цієї області [168, с. 58].

Значний внесок у дослідження міжнародного положення Болгарії, а також внутрішньої ситуації в країні напередодні та під час Першої світової війни зробив С. Ш. Грінберг [169; 170; 171]. Він підкреслює схвальне ставлення царя Фердинанда до зовнішньої орієнтації «стамболовістів», «радославовістів» і «тончевістів» на Троїстий союз та вважає, що Софія мала наміри приєднатися до цього блоку ще до початку воєнного конфлікту [171, с. 203].

1948 року було опубліковано останній четвертий том першої в СРСР узагальнюючої праці з історії Болгарії під авторством М. С. Державіна [172]. У присвяченій болгарському визвольному руху книзі С. Стамболова зображено продовжувачем справи Х. Ботева, нелояльним до російського царизму керівником Тирновського революційного комітету. Автор називає невиправдано поспішною організацію ним Старозагорського і Квітневого повстань [172, с. 161].

Уявлення про тенденції, характерні для радянської історіографії у розкритті російсько-болгарських взаємин середини 1880-х рр. дає стаття львівського історика О. С. Бейліса [173]. У ній розглядаються вже згадувані нами роботи М. М. Покровського, П. Павловича і С. Д. Сказкіна. Автор не погоджується з твердженням перших двох із них, котрі оцінювали політику Санкт-Петербурга як колоніальну. Тезу ж С. Д. Сказкіна про миролюбні наміри Росії історик підтримує, констатуючи, що у 1880-х – 1890-х рр. Санкт-Петербург не мав економічних інтересів на Балканах [173, с. 101].

Важливою працею з історії Болгарії є двотомник [174] за редакцією П. М. Третьякова, С. О. Нікітіна і Л. Б. Валєва, робота над яким розпочалася за часів сталінського режиму, однак надруковано його було у 1954 р. – вже після смерті «вождя народів». У цікавому для нас першому томі І. М. Частухін, А. М. Шнітман, І. В. Козьменко і В. І. Злиднєв є авторами одного із розділів, присвяченого політичній кризі 1886–1887 рр. та періоду правління стамболівців. Історики називають С. Стамболова «ворогом російського впливу», а також вказують на «тісний зв’язок між угрупованням його прибічників та західноєвропейськими монополістичними об’єднаннями і торговельними фірмами» [174, с. 397]. У дослідженні акцентується увага на боротьбі режиму С. Стамболова з противниками із буржуазного табору та представниками соціалістичного руху, наголошується на фактах збагачення наближених до влади підприємців і особисто прем’єр-міністра за рахунок зловживань службовим становищем [174, с. 404]. У наступних розділах діяльність урядів НЛП згадується неодноразово. Так, розглядаючи період 1903–1908 рр., коли біля керма держави знову знаходилася НЛП, Н. В. Зуєва, І. В. Козьменко, І. М. Частухін, А. М. Шнітман і В. Д. Конобєєв вказують на підготовку Софії до війни з Портою, головною метою якої було визволення Македонії. Дослідники звертають увагу на той факт, що протягом другого самостійного правління стамболівські уряди інспірували діяльність четників на території області та сприяли доставці для них зброї через кордон [174, с. 475]. Незадовго до початку Балканських війн 1912–1913 рр., зазначають ще одні співавтори двотомника – М. А. Бірман і київський історик В. А. Жебокрицький, НЛП та інші ліберальні партії, які орієнтувалися на австро-німецький блок, активно ратували за війну проти Порти [174, с. 483]. В останньому розділі М. А. Бірман і В. І. Злиднєв стверджують, що напередодні та під час Першої світової війни НЛП реалізовувала «антислов’янський і пронімецький» курс, проти якого виступали «широкі народні маси болгарського суспільства» [174, с. 500].

Таким чином, упродовж існування сталінського режиму в СРСР не було написано жодної монографії, присвяченої періоду правління С. Стамболова й вивченню політичної спадщини державного діяча. Така ситуація пояснюється пріоритетністю для вчених іншої проблематики дослідження та обмеженістю радянсько-болгарських наукових зв’язків, які почали розширюватися лише після Другої світової війни. Оцінка радянськими авторами методів ведення політики С. Стамболовим і урядами НЛП визначалася сталінсько-ленінською методологією та залежала від інтерпретації істориками поведінки Росії на міжнародній арені наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. По мірі зростання амбіцій СРСР та загострення міжнародних відносин у другій половині 1930-х рр., а також під впливом більшовицької влади історики почали виправдовувати балканську політику Російської імперії. Тому С. Стамболов і його прибічники – Д. Греков, Д. Петков, Н. Генадієв, які заважали Санкт-Петербургу виконувати місію «захисника» слов’янських країн від австро-угорської і німецької експансії, у наукових роботах з історії Болгарії, написаних під час та після Другої світової війни, характеризуються як одіозні постаті.

Лібералізація політичного режиму, що відбулася в СРСР після ХХ з’їзду КПРС 1956 р., вплинула і на діяльність науковців. Керуючись рішеннями партії, вчені взялися за подолання наслідків культу особи Й. Сталіна, схематизму і догматизму. В істориків з’явилася можливість більш творчо вивчати минуле, у тому числі й зарубіжних країн, менше зважаючи на догми, які нав’язувала пануюча ідеологія. На той час внаслідок пожвавлення зв’язків між СРСР і НРБ радянські дослідники отримали можливість працювати в архівах балканської країни, знайомитися з розробками колег із інших держав соцтабору. Болгаристика як напрям історичної науки набувала популярності. Наслідком цього стало поступове формування у Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Харкові, Львові, Одесі відповідних центрів і шкіл.

Однак сприятливі умови не вплинули на процес дослідження діяльності С. Cтамболова. У другій половині 1950-х – на початку 1960-х рр. вказана тема практично не вивчалася. Відзначимо лише, що у період «хрущовської відлиги» популярності серед істориків набували проблеми, пов’язані з визвольною боротьбою болгар проти османської влади. У відповідних роботах [175; 176; 177] простежується прагнення до узагальнень на основі опрацювання значного масиву емпіричного матеріалу. Проте участь С. Стамболова у національному русі 1870-х рр. висвітлюється поверхнево. Революціонер лише згадується як один із керівників Старозагорського і Квітневого повстань. За ним міцно закріпилося визначення – «представник радикально-буржуазної течії».

З середини 1960-х до середини 1980-х в СРСР відбувалося чергове посилення партійно-державного контролю, що спричинило стагнацію у суспільстві. Аналогічні процеси мали місце і в історичній науці [178, с. 201]. Вони проявилися у призупиненні марксистських методологічних пошуків. Варто відзначити збереження старих концептуальних установок з незначними поправками та усуненням застарілих залишків комуністичної ідеології. Теми, які почали вивчатися у попередню епоху, зберігали свою актуальність.

У 1966 р. захистив кандидатську дисертацію [179], присвячену Квітневому повстанню 1876 р. у Болгарії, український славіст В. П. Чорній. Десять років потому, з нагоди сторіччя збройного виступу, дослідник на матеріалах своєї наукової праці опублікував монографію [180]. Автор не змінив власні судження, негативно оцінивши поведінку апостола Тирновського революційного округу С. Стамболова, через невпевнені дії якого повстання не поширилося на Тирново і Горішню Оряховицю [180, с. 91]. У рецензії на дисертацію В. П. Чорнія харківський вчений-болгарист С. І. Сідельніков доповнює уявлення про образ С. Стамболова: «Він ніколи не був щирим і чесним революціонером, а з перших днів своєї участі в організації збройного виступу залишався кар’єристом і політичним дільцем, для якого це стало засобом досягнення особистих задумів» [181, спр. 525, арк. 3].

Кишинівський вчений К. О. Поглубко у монографії [182] стверджує, що С. Стамболов почав схилятися до силового методу розв’язання соціальних протиріч ще у період навчання в Одеській духовній семінарії у 1870–1872 рр. та членства тоді ж у революційному гуртку, пов’язаному з представниками російського народництва. Майбутній регент, зазначає історик, засуджував самодержавство та не вірив у священну місію Росії як захисниці всіх православних слов’янських народів [182, с. 112]. Під час революційної діяльності С. Стамболов віддавав перевагу незначному за кількістю учасників «частковому революційному виступу», метою якого вважав привернення уваги Європи до ситуації у Болгарії та визволення країни за підтримки великих держав [182, с. 203]. Простежуючи трансформацію переконань С. Стамболова після визволення Болгарії, К. О. Поглубко констатує: «Від його народницьких вподобань нічого не залишилося, окрім негативного ставлення до царизму. Колишній революціонер почав відстоювати інтереси „русофобської“ буржуазії» [182, с. 273].

Тему участі С. Стамболова у національно-визвольній боротьбі продовжив А. А. Улунян, який, на відміну від С. І. Сідельнікова і В. П. Чорнія, вважає вагомим внесок С. Стамболова в організацію Квітневого повстання 1876 р., називаючи його прелюдією до російсько-турецької війни [183, с. 198]. А. А. Улунян є співавтором монографії [184]. У ній зазначається, що напередодні воєнних дій 1877–1878 рр. болгарський революціонер забезпечував цінною інформацією російських розвідників. Подібній співпраці вчений дає позитивну оцінку [184, с. 113].

В радянській історіографії другої половини 1950-х – 1980-х рр. знайшла відображення й тема діяльності С. Стамболова під час його перебування на чолі уряду. Характеризуючи ставлення громадян до заходів стамболівців, київський дослідник А. К. Мартиненко стверджує, що широкі верстви населення Болгарії були незадоволені диктатурою та зовнішнім курсом влади [185, с. 71]. Вчений полемізує з американським дослідником Ч. Єлавичем [186], який, на думку А. К. Мартиненка, «…намагається згустити фарби на і без того темному тлі відносин між Росією і Болгарією у 1887–1895 рр.» [Цит. за: 185, с. 73]. Посилення позицій на болгарському престолі князя Фердинанда заокеанський історик називає поразкою, завданою С. Стамболовим Росії, та підкреслює, що протягом усього періоду існування незалежного князівства Санкт-Петербург використовував Болгарію як розмінну шахову фігуру в дипломатичній грі з великими державами. А. К. Мартиненко намагається спростувати вказані судження: «Єлавич налаштовує читача вороже по відношенню до Росії, котра ототожнюється ним з СРСР». Таке зіставлення він називає «нікчемною фальсифікацією». «Панславізм не має нічого спільного з радянською ідеологією інтернаціоналізму і дружби народів» [185, с. 73]. В іншій статті А. К. Мартиненко наголошує на існуванні у 1886–1894 рр. російсько-болгарських культурних зав’язків, наявності безвізового режиму між країнами та розширенні обсягу торгівлі між ними у порівнянні з попередніми роками [187, с. 63].

І. Л. Пейч вважає, що очолюваний С. Стамболовим кабінет міністрів, котрий проводив антиросійську політику, «ненавиділа більшість населення». У своїй діяльності уряд, підтримка якого була мізерною – «п’ять тисяч жандармів та незначна частина офіцерства», спирався на Австро-Угорщину і Велику Британію [188, с. 45]. Аналізуючи причини відставки С. Стамболова, І. Л. Пейч зазначає, що її спричинили народні виступи, котрі стали результатом погіршення становища багатьох прошарків населення. Серед наслідків правління С. Стамболова історик називає зниження рівня життя в країні, втрату боєздатності війська та ускладнення відносин з Росією. Про останнє, вважає дослідник, начебто шкодував сам прем’єр-міністр [188, с. 47].

Протягом періоду «перебудови» у 1985–1991 рр. в СРСР відбувався процес ослаблення партійно-державного контролю над історичною наукою, що ознаменувало собою початок впровадження низки альтернативних західних теорій. Радянськими вченими було виявлено безліч прогалин в уявленнях про минуле; як наслідок, виникла нова наукова проблематика. Спеціалісти, які вивчали політичну історію Болгарії останньої третини ХІХ ст., взялися досліджувати особливості функціонування влади у князівстві періоду прем’єрства С. Стамболова.

Співавтор узагальнюючої праці з історії Болгарії [189] М. А. Бірман розкриває трансформацію ідеологічних принципів С. Стамболова у 1870-х – першій половині 1890-х рр. Як учасник визвольного руху майбутній голова уряду був прибічником свободи і рівноправ’я. Під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр. він став користолюбцем, адже не вступив до лав ополченців або партизанських чет, а взявся за постачання продовольства і обмундирування підрозділам російської армії та за реквізицію майна турецького населення, що, на думку М. А. Бірмана, свідчить про його прагнення до збагачення. Водночас автор позитивно характеризує зусилля С. Стамболова, спрямовані на зміцнення самостійності князівства та захист національних інтересів Болгарії, модернізацію держави, а також забезпечення розвитку виробництва. Негативним проявом режиму вчений вважає авторитарний стиль управління прем’єра. Втім, без подібних диктаторських методів, продовжує дослідник, неможливим було б здійснення непопулярного серед народу зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зближення з Австро-Угорщиною і Великою Британією та конфронтацію з Росією, а також інших заходів (підвищення податків, сприяння збагаченню буржуазії та ін.), що викликало невдоволення широких верств населення країни [189, с. 261].

В роботі М. А. Бірмана і Т. Ф. Маковецької [190] характеризується режим у Болгарії за часів прем’єрства С. Стамболова та підкреслюється обмеження урядом ролі ЗНЗ, які перетворилися на придаток виконавчої гілки влади. Правляча НЛП захищала інтереси країни, недоторканість корони і Тирновської конституції, але, незважаючи на декларацію вірності принципам основного закону, розпочала наступ на демократичні права і свободи громадян. Дослідники вказують на успіхи уряду в подоланні міжнародної ізоляції та зрушеннях у вирішенні на свою користь македонського питання. Часті ж звернення стамболівців за фінансовою допомогою до західних країн не схвалюються авторами, на думку яких, такі кроки втягували князівство у боргову кабалу до іноземного капіталу. «Правління стамболівців, – йдеться у статті, – хронологічно співпало з процесом первинного накопичення капіталу в Болгарії, що відбувалося за рахунок незаконних кредитних операцій і державних поставок та пограбування казни» [190, с. 307].

Розвиток болгаристики у 1950-х – 1980-х рр. відбувався завдяки тісним зв’язкам з вченими НРБ та, як наслідок, можливості розширити джерельну й історіографічну бази досліджень. У результаті невивчені до того часу питання діяльності С. Стамболова знайшли відображення в наукових роботах. Серед них – участь революціонера у визвольному русі, його стосунки з членами народницьких гуртків Росії, еволюція поглядів упродовж 1870-х – на початку 1890-х рр., розбудова системи державного управління, економічна і зовнішня політика очолюваного ним уряду [191, с. 239]. «Представник радикально-буржуазного напряму БРЦК», «русофоб», «натхненник антинародної політики», «провідник інтересів Австро-Угорщини і Німеччини на Балканах» – вказані визначення-штампи закріпилися за С. Стамболовим та застосовувалися радянськими істориками для його характеристики протягом «брежнєвського застою». Подібна практика заважала вченим об’єктивно сприймати цю особистість. Ситуація змінилася під час «перебудови», коли дослідники почали брати на озброєння нову методологію. Однак цей процес не призвів до змін в оцінках діяльності С. Стамболова як революціонера і державника. Ця тема так і залишилася серед непріоритетних.

Після розпаду СРСР наприкінці 1991 р. в історичній науці Російської Федерації (РФ) відбулися зміни. Вчені поступово відмовилися від класового підходу вивчення минулого. Змінилася й тематика досліджень. Слов’янознавство у цьому відношенні не було винятком. Проблеми, котрі раніше не представляли наукового інтересу, почали вивчатися. Серед них – ідеї і практики С. Стамболова [192, р. 176]. При цьому імперський наратив радянської історіографії знайшов своє продовження в РФ. Багато в чому це пояснюється зовнішньою політикою, яку реалізовувала офіційна Москва після 1991 р., та впливом влади в країні на основні напрями наукових пошуків істориків.

Н. С. Кіняпіна виділяє як позитивні, так і негативні наслідки перебування біля керма держави колишнього голови Регентської ради і прем’єр-міністра. Підкреслюючи стабілізацію внутрішньої ситуації в країні, вона наголошує на його диктаторських методах управління та розправах над інакомислячими. Дослідниця першою серед російських авторів звернула увагу на спробу С. Стамболова у 1891 р. через посередників розпочати переговори з відновлення дипломатичних відносин із Санкт-Петербургом. Підводячи підсумки правління першого кабінету НЛП, історик констатує факт залежності Софії від Порти і Заходу, а також зазначає, що намагання уряду вирішити на користь Болгарії македонську проблему лише створювали напруження в регіоні [193, с. 49].

Вагомий внесок у дослідження вказаної теми зробив В. І. Косік. Його монографія [194] – перше у російській історіографії дослідження, котре безпосередньо стосується періоду перебування при владі стамболівців у 1886–1894 рр. Розкриваючи причини конфлікту між державами, вчений не перекладає провину за ускладнення двосторонніх взаємин виключно на С. Стамболова, а вказує і прорахунки місії Н. Каульбарса [194, с. 67]. В іншій роботі [195] історика увага акцентується на неодноразових застосуваннях С. Стамболовим жорстких заходів по відношенню до опозиції. Втім, подібні кроки вчений виправдовує прагненням зміцнити незалежність князівства шляхом запобігання іноземному втручанню [195, с. 118]. Свою чергову працю він присвятив роздумам з приводу сприйняття болгарами політики Росії в останній чверті ХІХ ст. Дослідник вважає, що С. Стамболов виявився заручником власного курсу, «поставивши самого себе у положення єдиної перепони на шляху до примирення» Санкт-Петербурга і Софії, та виражає сумніви з приводу ефективності застосування державником засобів «виховання палицею» у населення любові до свободи [196, с. 257].

Відома дослідниця Р. П. Грішина розглянула процес розбудови у Болгарії європейської моделі політичної системи, враховуючи традиції, що залишилися в країні з часів османського панування [197; 198; 199]. Авторка характеризує авторитаризм С. Стамболова, називаючи його «плідним у певних умовах», підкреслює успіхи в економіці, досягнуті стамболівцями завдяки жорсткому управлінню, та важливі соціальні зміни [199, с. 34]. Р. П. Грішина також аналізує конфлікт між світською та духовною владою за часів прем’єрства С. Стамболова. На її погляд, протиріччя виникли на основі прихильного ставлення до Санкт-Петербурга вищих кліриків, більшість з яких отримали освіту в Росії [200, с. 227]. Вивчаючи кризовий період у російсько-болгарських відносинах [201], професорка засуджує втручання великих держав у внутрішні справи балканської країни. Аналогічної думки притримується і А. А. Улунян, який вважає, що С. Стамболов уособлював прагнення болгарських еліт захищати національні інтереси, а не зберігати вірність «історичним союзникам» [202, с. 103].

Тему взаємин С. Стамболова і вищого духовенства БПЦ досліджували В. В. Бондарєва і О. А. Дубовік. Перша з них відмічає, що С. Стамболов намагався унеможливити участь Екзархату в політичному житті князівства, при цьому відводячи йому важливу роль у розв’язанні македонської проблеми [203, с. 310]. Розглядаючи конфлікт між світською владою і Екзархатом, О. А. Дубовік розкриває методи, що їх застосовував прем’єр-міністр для підпорядкування ієрархів – погрози, шантаж, особисті зв’язки у Константинополі з чиновниками турецької адміністрації, яких він налаштовував проти екзарха. Авторка зазначає, що упродовж правління кабінету НЛП православ’я відступало на другий план у забезпеченні консолідації нації, що було закономірним в умовах реалізації світської моделі розвитку суспільства, та у модернізації державного управління [204, с. 332]. В наступній роботі О. А. Дубовік торкається відносин Софії і Стамбула у 1886–1894 рр., згадуючи про відродження С. Стамболовим ідеї створення дуалістичної турецько-болгарської імперії. Вона вказує як позитивні сторони тісної співпраці між двома державами, так і небезпеки, що виникали у зв’язку з їхнім зближенням [205, с. 122].

Вслід за розпадом СРСР у російській історіографії відбулися трансформації методологічного підходу до вивчення політичної діяльності С. Стамболова. Якщо в радянський період її розглядали крізь призму класової боротьби у Болгарії та суперництва Росії з Австро-Угорщиною на Балканах, то після 1991 р. вона аналізувалася у рамках розбудови національної держави, модернізації економіки і політичної системи країни. Це пояснює відмінності основних рис образу С. Стамболова як державника, представлених в радянській у ХХ ст. та у російській наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. історіографії. З припиненням існування СРСР більшість дослідників, котрі вивчали зазначену тему, почали демонструвати незалежність від впливу офіційного Кремля й нав’язливих імперських штампів, що сталося завдяки лібералізації середовища в Інституті слов’янознавства Російської академії наук та університетах РФ. Неоднозначну оцінку вчених отримала схильність С. Стамболова до авторитаризму.

В українській історичній науці після розпаду СРСР теж відбулися зміни, пов’язані з застосуванням вченими нової методології, а також вивченням тем, котрі раніше не досліджувалися. Так, Ю. В. Швецов розкриває відносини між С. Стамболовим і Екзархатом. Автор вважає, що голові уряду вдалося приборкати священнослужителів та змусити їх визнати Фердинанда князем за допомогою політики «батога і пряника» – шляхом застосовування репресій і одночасного забезпечення церкви державними субсидіями [206, с. 83].

На початку ХХІ ст. продовженням наукової діяльності львівського дослідника В. П. Чорнія стала перша в українській історіографії узагальнююча праця [207], присвячена історії Болгарії. В ній автор представляє С. Стамболова одним з лідерів Ліберальної партії, члени якої були противниками консерваторів. Швидко набувши досвіду, він перейшов на помірковані позиції. На чолі Регентської ради, а згодом уряду, політик відстоював інтереси «нової» буржуазії, пов’язаної із західними ринками. Автор підкреслює: з одного боку, державник дбав про національну культуру, сприяв розвитку економіки, реалізовуючи політику протекціонізму; з іншого, порушував права і свободи громадян, витрачаючи значні кошти на потреби поліції [207, с. 210].

Побіжні згадки про колишнього голову Регентської ради і уряду мають місце в роботі М. В. Тортіки (Лобанової), яка зазначає, що жорсткі умови диктатури 1887–1894 рр. сприяли консолідації лівих угруповань та утворенню Болгарської робітничої соціал-демократичної партії (БРСДП) [208, с. 139]. Характеризуючи партійну систему, що існувала у Болгарії за часів прем’єрства С. Стамболова, М. Л. Крютченко застосовує диференціацію, котра до цього використовувалася болгарськими і радянськими вченими. Вона розділяє антагоністично налаштовані по відношенню до влади угруповання на легальну й нелегальну опозицію [209, c. 287]. О. О. Меліш у процесі вивчення заходів болгарської дипломатії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з розв’язання македонської проблеми підкреслює позицію уряду С. Стамболова при вирішенні національного питання – відхилення пропозицій Сербії і Греції щодо розподілу європейських вілаєтів Османської імперії на сфери впливу [210, р. 36].

Свідченням зростання інтересу українських вчених до діяльності колишнього голови Регентської ради і уряду є симпозіум «Стефан Стамболов та його епоха», організований 1 березня 2014 р. Центром болгаристики та балканських досліджень імені Марина Дринова Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна з нагоди 160-річчя від дня народження державного діяча. Матеріали форуму, в тому числі чергові роботи декого із харківських дослідників [211; 212], були опубліковані у восьмому томі «Дриновського збірника». Згідно із концептуальним задумом організаторів конференції, С. Стамболов є однією з тих історичних постатей, котрі визначили долю своєї країни на багато років уперед.

Упродовж останніх років нами було опубліковано низку робіт, присвячених розкриттю спадщини С. Стамболова, а також встановленню її впливу на комплекс взаємопов’язаних чинників болгарського державотворення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. [213; 214; 215; 216; 217; 218; 219].

В Україні, яка з 1991 р. знаходиться у процесі розбудови національної державності та де відбувається становлення політичної системи, сюжети з історії Болгарії, котра упродовж останньої третини ХІХ ст. проходила аналогічні стадії розвитку, представляють собою значну суспільну актуальність. Але наразі вказана проблематика не є провідною серед напрямів наукових пошуків. І це при тому, що в нашій країні на сьогодні склалися сприятливі умови для неупередженого вивчення такого суперечливого питання, як діяльність С. Стамболова, адже, на відміну від російських колег, над вітчизняними вченими не тяжіє тягар державної політики, пов’язаної з реанімацією імперського минулого.

У російській, радянській та українській історіографії тема реалізації ідей і практик однією з найбільш значимих постатей болгарського державотворення знайшла широке відображення. Проте далеко не всі її аспекти на сьогодні досліджено ґрунтовно, що залишає простір для поповнення власних доробків сучасних вчених. Серед таких актуальних для науки питань – стамболівська спадщина, яка визначала розвиток Болгарії і після смерті державного діяча.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет