Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні


 3. Історики інших країн про С. Стамболова та його політичну спадщину



жүктеу 5.56 Mb.
бет5/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

1. 3. Історики інших країн про С. Стамболова та його політичну спадщину

В країнах Західної Європи першість у написанні робіт, присвячених біографії С. Стамболова, теж належить журналістам і публіцистам. Зокрема британець А. Біман в опублікованій 1896 р. книзі [220] докладно розкриває діяльність політика, починаючи з його участі у визвольній боротьбі проти османської влади та закінчуючи трагічною смертю. Автор особисто знав регента/прем’єр-міністра. Явно симпатизуючи державнику, він звертає увагу читачів на його зусилля, спрямовані на розвиток економіки країни та відстоювання незалежності князівства. Визнаючи авторитарні методи управління С. Стамболова, А. Біман виправдовує їх тим, що голові уряду доводилося мати справу з населенням, для якого був характерний низький рівень політичної культури [220, с. 211].

Позитивну оцінку заходам державного діяча дає і Р. фон Мах – колишній німецький офіцер, який після завершення служби став журналістом. В основу надрукованої 1929 р. роботи [221], котра 1992 р. стала однією зі складових збірника [222], покладено особисті спогади автора та його інтерв’ю зі С. Стамболовим. Р. фон Мах переконує в тому, що голова Регентської ради боровся проти російської експансії на Балканах, захищаючи Болгарію від будь-якої зовнішньої загрози. С. Стамболова у жодному разі не варто вважати втілювачем у життя прагнень Австро-Угорщини у Південно-Східній Європі, адже він діяв у інтересах своєї держави [222, с. 340].

У порівнянні з творами публіцистів, працям професійних істориків притаманні більш ґрунтовні й виважені судження щодо особи С. Стамболова та його діяльності. В опублікованому впродовж 1897–1901 рр. у Франції за редакцією професорів Е. Лавісса і А. Рамбо дванадцятитомнику «Всесвітня історія з IV століття до нашого часу», перші вісім томів якого російською мовою було видано у 1897–1903 рр., а останні чотири надруковано в 1905–1907 рр. об’ємом у вісім томів під заголовком «Історія ХІХ століття», мова про С. Стамболова йде у передостанньому сьомому томі [223]. Дослідники високо оцінюють особисті якості державника, підкреслюють його живий розум і видатні здібності. Владний від природи, доповнюють історики, він під тиском обставин став деспотом: насильно повів свій народ важким, але плідним шляхом прогресу. Його честолюбною мрією було досягнення повної незалежності Болгарії, реалізація гасла «Болгарія для болгар», звільнення країни як від російської опіки, так і від верховенства Порти [223, с. 465].

На відміну від російської, для західноєвропейської гуманітаристики наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були характерні прямо протилежні погляди на діяльність С. Стамболова. Ініціативи уряду НЛП знаходили схвальні відгуки з боку британських, французьких і німецьких публіцистів, журналістів та істориків. Така тенденція зберігалася й надалі.

На початку ХХ ст. завдяки працям італійських соціологів Р. Міхельса, Г. Моски і В. Парето відбувалося становлення поширеної в західній історичній науці теорії еліт. Її вплив відчувається у творчості британського вченого С. Блека, який підкреслює роль молодого болгарського істеблішменту у визначенні державної політики. Дослідник розкриває діяльність С. Стамболова – представника інтересів прозахідної еліти, схвалюючи введення ним на княжий престол Фердинанда, а також наголошуючи на важливості цього кроку для розширення міжнародних зав’язків Софії [224].

Після Другої світової війни у західній історіографії позначилися зміни. На тлі демократизації гуманітарних наук вчені все частіше інтерпретували минуле з позиції різних соціальних прошарків, критикуючи державну політику, що відповідала інтересам еліт. Проте у тих небагатьох працях, де згадується С. Стамболов, вказана тенденція не простежується. У них він характеризується як патріот, котрий стояв на сторожі національних інтересів. Так, у монографії американських істориків Чарльза і Барбари Єлавичей [54] колишнього регента і прем’єр-міністра представлено «стійким лідером», який зумів захистити право Болгарії на державність, встановив дипломатичні відносини з країнами Західної Європи та зміцнив позиції Софії у Македонії [54, р. 168]. В окремій роботі [186] Ч. Єлавич дає визначення міжнародному курсу Санкт-Петербурга на Балканах як імперському, вказуючи на низку прорахунків царизму, що стало причинами розриву взаємин із Софією. Прагнення молодої болгарської еліти захистити державність від зовнішньої загрози знаходять розуміння і підтримку автора.

Суттєвий вплив на історичну науку мало поширення в країнах Заходу неоконсерватизму, який передбачав використання минулого для патріотичного виховання громадян. Вказані тенденції зміцнили характерну для західної літератури традицію зображувати С. Стамболова видатним лідером нації. Зокрема, британський вчений Р. Кремптон стверджує про доброзичливе ставлення журналістів газети «The Times» до ініціатив прем’єр-міністра, котрий намагався переорієнтувати Софію на держави Західної Європи [225]. У наступній роботі [226] автор звертає увагу на важливу передумову встановлення особистого режиму монарха у Болгарії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Фердинанд зумів забезпечити собі широкі повноваження завдяки надійній підтримці з боку збройних сил. Історик пов’язує витоки процесу формування авторитаризму з правлінням С. Стамболова, коли носієм влади виступав голова уряду, а Військове міністерство було під його контролем [226, с. 498].

Стислу характеристику зовнішнього курсу С. Стамболова надає німецький вчений турецького походження Ф. Аданир, визначаючи його як «османофільський». Автор наголошує на успіхах державника у спробах вирішити на користь Софії македонське питання, що стало можливим завдяки підтримці добросусідських взаємин з Портою [227, с. 118].

Втім сплеск неоконсерватизму в 1980-х рр. не змінив основні тренди у розвитку західної історіографії. Демократизм та розмаїття методологічних прийомів залишалися притаманними гуманітарним наукам. Упродовж другої половини ХХ ст. широкого розповсюдження набула теорія модернізації, яка протягом свого укорінення пережила низку змін. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. завдяки працям французького соціолога А. Турена і його американсько-ізраїльського колеги Ш. Ейзенштадта більшість вчених визнали можливість запровадження національних проектів модернізації на основі накопичення передового технологічного і соціального досвіду в гармонійному поєднанні з традиційними цінностями незахідних суспільств. Саме ці новації знайшли відображення у методології досліджень американських істориків Г. Стоукса і Д. Перрі. Вони не ставлять під сумнів той факт, що Болгарія у своєму розвитку проходила ті ж самі етапи, котрі раніше пережили країни Західної частини Старого Світу. При цьому вчені зосереджуються на вивченні процесів трансформації у державі. У 1887–1894 рр., зазначає Г. Стоукс, у Болгарії укорінилася відома під назвою «партизанство» практика, яка включала в себе чиновницьке хабарництво і підтасовку на виборах лояльними до влади посадовими особами. Прем’єр-міністр, формуючи бюрократичний апарат, увесь матеріальний тягар для його розбудови і подальшого функціонування переклав на селян, котрі сплачували значно вищі податки у порівнянні з іншими категоріями населення [228, р. 245]. Д. Перрі приділяє увагу заходам, спрямованим С. Стамболовим на стабілізацію економіки та гарантування безпеки князівства. Заради зміцнення незалежності країни голова уряду обмежив гарантовані конституцією демократичні права і свободи. Але ці негативні прояви правління, переконує автор, ніщо у порівнянні з забезпеченими політиком прискореними процесами модернізації Болгарії, що поклало початок перетворенню країни на державу європейського зразка [229, р. 254].

Діяльність колишнього регента/прем’єр-міністра знайшла відображення і в загальних працях [230; 231; 232; 233] британця C. Еванса, канадця грецького походження Л. Ставріаноса, вже згадуваного нами Р. Кремптона та американця Ф. Чарі. Автори побіжно згадують правління С. Стамболова, при цьому вказуючи на авторитарний характер режиму, що існував у 1886–1894 рр.

Окремий інтерес у контексті досліджуваної теми представляють роботи авторів із країн Південно-Східної Європи. Це пояснюється тим, що сусідні з Болгарією Греція, Сербія, Румунія і Чорногорія наприкінці ХІХ й на початку ХХ ст. пройшли аналогічні стадії національного будівництва та державотворчих процесів, а історія кожної із них до того ж тісно переплітається одна з одною. Звичайно ж більшість із цих праць виходять за рамки відповідних інтерпретацій минулого вказаних балканських країн, що часто-густо демонструє прямо протилежний погляд на одні й ті ж історичні процеси.

Серед численних робіт югославських авторів для нас цікаві ті, в яких розкриття міжнародних відносин на Балканах та боротьби Белграда, Афін і Софії за домінування у Македонії охоплює часи правління С. Стамболова. У книгах сербських істориків С. Терзича і В. Казимировича [234; 235] голова Регентської ради/прем’єр-міністр князівства – це керівник болгарської пропаганди, котра заважала формуванню македонської нації. У грецькій історіографії, особливо в дослідженні політолога Е. Кофоса [236], простежується прагнення забезпечити обґрунтування права Афін на території, що на них упродовж 1886–1894 рр. претендувала і Софія. Тогочасний болгарський державний діяч, як ворог реалізації «Мегалі ідеа», просто не міг бути позитивним героєм.

Турецькі дослідники у період «холодної війни» розробили власну версію діяльності С. Стамболова. Історик і лінгвіст П. Туглачи вказує на торгово-буржуазну соціальну опору першого стамболівського уряду та на значну підтримку громадськістю його протурецького зовнішнього курсу [237, р. 97–98], що суперечить розповсюдженій на той час у болгарській і радянській історіографії тезі про проросійські симпатії більшості населення князівства.

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. одразу декілька чинників визначили зміни у поглядах на вивчення історії Південно-Східної Європи. Крах світового комунізму й інформаційний вибух, спричинений появою мережі Інтернет, ознаменували собою початок епохи глобалізації. До того ж продовжували утворюватися нові методологічні прийоми та відкриватися раніше недоступні дослідникам архівні матеріали. Ці тенденції поставили під сумнів майбутнє ґранд-наративів, які протягом тривалого часу існували в державах світу. Втім значення «національних історій» залишалося вагомим [238, с. 4; 239, c. 24], тому усталені оціночні підходи щодо діяльності С. Стамболова змінювалися повільно.

У вказаний період зростав інтерес науковців з різних куточків світу до балканських країн. Це відбувалося під впливом загострення міжнаціональних відносин у регіоні, що вилилося в низку конфліктів та розпад Югославії. Увага дослідників була прикута до війн на Балканах у ХІХ і ХХ ст., міжнародних проблем на кшталт македонської і питань, пов’язаних з місцевим націотворенням.

Серед вчених, котрі вивчали зазначену проблематику, фігурують автори, які побіжно торкаються подій за участі С. Стамболова. Так, американець Р. Холл у низці робіт [240; 241; 242; 243; 244] називає політика фундатором болгарської державності. Стамболівці ж, як послідовники свого засновника, значаться серед безпосередніх винуватців втягування Софії у Першу світову війну.

Польські науковці А. Гіза і Я. Рубаха вивчають македонське питання. Перший вважає особистою заслугою С. Стамболова розширення впливу Екзархату на території Османської імперії та підкреслює, що у період правління очолюваного ним уряду Белград і Афіни не мали шансів схилити Софію до розподілу Македонії на сфери впливу [245, с. 36]. Я. Рубаха у дослідженні [246] стверджує: під час перебування при владі С. Стамболова болгарська еліта вперше розробила план розв’язання македонської проблеми, згідно з яким передбачалася розбудова добросусідських взаємин з Константинополем.

Монографія сербського вченого В. Йовановича [247] за своєї риторикою нагадує типові праці часів правління Й. Тіто і Л. Колішевського. У ній акцентується увага на дипломатичних прорахунках уряду С. Стамболова та зазначається, що його антиросійська політика була актуальною у 1886–1887 рр. Подальша ж її реалізація виглядала абсурдно [247, с. 146].

Науковці з Туреччини, аналізуючи діяльність колишнього голови Регентської ради і прем’єр-міністра, так само не відходять від національних історіографічних традицій, закладених у ХХ ст. Ф. А. К. Ясамі звертає увагу на пропозицію С. Стамболова правителю Порти заснувати дуалістичну болгарсько-османську імперію. Основною метою такого кроку вчений вважає прагнення утворити у Південно-Східній Європі могутню державу, здатну протистояти поширенню впливу Росії у регіоні [248, р. 45]. Б. Калайчи констатує, що організований 1886 р. «русофілами» переворот завершився провалом, оскільки його не підтримала громадськість країни, настрої якої уособлював С. Стамболов [249, р. 38].

У роботі британського журналіста М. Гленні [250] С. Стамболов постає в образі вольового політика, котрий змінив зовнішню орієнтацію Софії. Дослідження творчого шляху кореспондента «The Times» на Балканах Д. Баучера представив ірландець М. Фолі [251]. Вчений зазначає, що грецькі газети звинувачували журналіста в упередженому висвітленні політики С. Стамболова. Проте, на думку М. Фолі, Д. Баучер був об’єктивним при викладенні матеріалу, незважаючи на особисті приязні стосунки з болгарським прем’єром, та не нехтував критикою його «східних» методів управління [251, р. 7].

Грецький історик Т. Вереміс констатує, що завдяки заходам уряду С. Стамболова Болгарії вдалося уникнути краху економіки, а за допомогою контролю ним за діяльністю македонських революціонерів встановити добросусідські відносини з Портою [252, р. 33].

Таким чином, у процесі дослідження політики С. Стамболова історики і публіцисти багатьох країн світу створили декілька іноді взаємовиключних версій її інтерпретації. Ці варіанти трактування склалися під впливом традиції відповідних національних наративів. Крім того відзначимо наявність сприятливих умов на зламі ХХ і ХХІ ст. для напрацювання об’єктивних оціночних підходів, які не залежали б від політичної кон’юнктури.

На сьогодні існує величезний масив наукових праць, що стосуються різних аспектів діяльності С. Стамболова. В історичних виданнях детально відтворено його участь у визвольній боротьбі народу проти османської влади, членство у Ліберальній партії, роль в організації контрперевороту 1886 р. та заходи на чолі Регентської ради і на посаді прем’єр-міністра. Досліджено також функціонування вже після смерті колишнього високопосадовця заснованої ним НЛП. А от вплив спадщини державника на подальший політичний і соціально-економічний розвиток Болгарії у наступних двадцяти п’яти роках практично не вивчався. Безсумнівно, більш поглиблений аналіз даної проблеми здатен скорегувати розповсюджені в історіографії висновки щодо діяльності C. Стамболова.


1. 4. Джерельна база роботи

Дослідження спадщини С. Стамболова потребувало опрацювання широкого кола історичних джерел, серед яких – публіцистика [253; 254], котра використовувалася в агітаційних цілях та як інструмент боротьби за владу. В цих роботах міститься біографія С. Стамболова, йде мова про його успіхи й невдачі. Члени НЛП нагадують про здобутки Регентської ради та першого «стамболовістського» кабінету міністрів. Вони порівнюють діяльність виконавчого органу на чолі зі С. Стамболовим з власною, іноді виправдовуючи у такий спосіб свої непопулярні кроки. У їхній політиці пам’яті демонструється наступність традицій, закладених однопартійцями у 1886–1894 рр., акцентується увага на тогочасних досягненнях у міжнародних справах, а також успіхах у стабілізації внутрішньої ситуації в країні [255; 256]. Опоненти ж стамболівців характеризують їхнього засновника як «русофоба», диктатора та узурпатора влади, намагаючись виставити НЛП у негативному світлі. Так, у публіцистиці лідерів соціалістичного руху Болгарії Д. Благоєва і Я. Сакизова колишній голова Регентської ради/прем’єр-міністр – це представник буржуазії, яка перш за все дбала про власні інтереси, а вже потім про державні. Але при цьому «тісні» й «широкі» соціалісти вважали організований С. Стамболовим контрпереворот боротьбою князівства за незалежність проти імперської політики Росії, а тому виправдовували деякі заходи спікера парламенту [21, с. 79; 257, с. 52].

Докладно діяльність С. Стамболова представлена в опублікованій у 1909 р. книзі [258], друге видання якої було надруковано 1992 р. у вигляді двотомника [259; 260], болгарського громадського діяча і етнографа Д. Маринова, котрий підтримав контрпереворот 1886 р. та зі схваленням поставився до ініціатив регентів і уряду НЛП. Д. Маринов вважає, що С. Стамболов «втілював у життя болгарську ідею, яка зводилася до об’єднання всієї нації під дахом однієї держави» [260, с. 510]. Автор високо оцінює відкриття нових болгаромовних шкіл на території Османської імперії та приєднання кількох єпархій Македонії до Екзархату [260, с. 395]. На його думку, Болгарія не була відповідальною за ускладнення взаємин з Росією, адже поводила себе природно, захищаючи власні інтереси [260, с. 128].

Чимало інформації про діяльність С. Стамболова в 1879–1887 рр. міститься у двотомнику [271; 272], написаному болгарським публіцистом і дипломатом С. Радевим – теж прихильником НЛП. Він створив на загал позитивний образ державника, схарактеризував його як реаліста, мудру, не позбавлену романтичних рис особистість. С. Радев підкреслює, що С. Стамболов розпочинав кар’єру «русофілом», але йому не був притаманний поширений у Болгарії протягом перших років її незалежності фанатизм по відношенню до визволительки. Автор вважає, що С. Стамболов не став «русофобом» після перевороту 1886 р., а виступав проти імперської політики Санкт-Петербурга [272, с. 198].

На оціночні підходи до аналізу діяльності С. Стамболова вплинуло завершення Балканських війн 1912–1913 рр. Втрата територій, де за версією державної пропаганди проживала більшість болгар, спричинила зміни у настроях суспільства країни. Радикал-демократи, «тісні» й «об’єднані» соціалісти, члени селянської партії активно виступали проти участі у новій війні; «стамболовісти», «радославовісти», «народняки», «цанковісти» і «каравелісти», навпаки, ратували за продовження боротьби за приєднання Македонії. 1913 року стамболівці увійшли до складу уряду В. Радославова, політика якого була спрямована на приєднання Болгарії до Центральних держав та залучення країни у черговий конфлікт за переділ територій на Балканах. У середовищі НЛП намітився розкол: одні члени партії на чолі з головою ЦБ Н. Генадієвим виступали проти союзу з державами Троїстого союзу та наполягали на зближенні Болгарії з Антантою; інші, котрі об’єдналися навколо Добри Петкова (однофамілець колишнього керівника організації – Димитра Петкова), підтримували курс кабінету міністрів.

В опублікованій саме у цей час з нагоди двадцятиріччя від дня смерті С. Стамболова брошурі [253] лідер НЛП Н. Генадієв схвалює міжнародний курс Болгарії 1887–1894 рр. та запевняє, що колишній голова Регентської ради і уряду не був «русофобом». У період прем’єрства С. Стамболова, зазначає автор, вдалося укорінити болгарську національну свідомість серед населення Македонії, проте наступні уряди звели нанівець вказані здобутки. Н. Генадієв критикує кабінети П. Каравелова і С. Данева за позицію у «фірміліанському питанні», адже, на його думку, з їхньої мовчазної згоди на митрополичий престол у Скоп’є було призначено серба [253, с. 19].

Актуалізація проблеми щодо міжнародного курсу Болгарії посилила конфронтацію між «генадієвістами» і «петковістами». І ті, й інші називали себе істинними послідовниками С. Стамболова, наполягаючи, що саме їх політика відповідала традиціям НЛП. Аби виправдати свою орієнтацію на держави «Сердечної угоди» Н. Генадієв посилався на особисте спілкування із засновником партії [263]. За його твердженням, С. Стамболов завжди був переконаний, що єдиною великою державою, спроможною підтримати Софію у її прагненні приєднати Македонію, була Росія [263, с. 17]. Не погоджуючись з опонентами, «петковісти» доводили, що розрив відносин між Болгарією і Росією 1886 р. спричинило небажання останньої сприяти втіленню болгарської національної програми, тому С. Стамболов і переорієнтувався на Відень [263, с. 9].

Важливим інструментом реалізації політики пам’яті щодо С. Стамболова і його ініціатив була преса. Найчастіше до репрезентації діяльності державника вдавалися органи друку стамболівців: газети «Свобода» [265] і «Нов век» [266]. Через внутрішні суперечності угруповання НЛП публікували власні періодичні видання: пловдивський осередок, очолюваний І. Андоновим, – «6 септември» [267]; прибічники Т. Гатева – «Свобода» [268], взявши назву першого друкованого органу організації; «генадієвісти» – «Воля» [269]; «петковісти» – теж газету «Свобода» [270]. Вказані ЗМІ формували у свідомості громадян позитивний образ С. Стамболова. На шпальтах преси противників стамболівців теж з’являлися сюжети, пов’язані з діяльністю колишнього регента і прем’єр-міністра. Це газети «радославовістів» [271] і «тончевістів» [272] – політичних сил, котрі були ідеологічно близькі до послідовників С. Стамболова; «русофільські» органи друку «народняків» [273], «цанковістів» [274; 275], «каравелістів» [276; 277]; періодичні видання лівих партій – радикал-демократів [278; 279], БЗНС [280; 281], «тісняків»/комуністів [282] і «широких»/«об’єднаних» соціалістів [283; 284]. Усі вони використовували пам’ять про діяльність регентів, а також заходи першого стамболівського уряду в політичній боротьбі. Проводячи паралелі між починаннями С. Стамболова та ініціативами його наступників, зазначені організації прагнули дискредитувати НЛП.

На відміну від партійних газет, офіційне державне видання [285] Болгарії та економічний часопис [286], інформацією з яких ми послуговувалися при написанні роботи, у значно меншій мірі були схильні до тенденційності. На їхніх шпальтах містяться затверджені парламентом тексти законів, підписані монархом укази, прийняті урядом постанови, статті про встановлені розміри доходів і витрат державного й місцевих бюджетів, статистичний матеріал тощо.

Крім болгарської преси нами використовувалися матеріали газет інших країн світу. Значна кількість статей російських, австрійських, британських, французьких і німецьких видань зберігається у фондах [287; 288; 289] Центрального державного архіву Республіки Болгарія (ЦДА РБ) та Болгарського історичного архіву при Національній бібліотеці імені Святих Кирила і Методія (БІА НБКМ); інші у сканованому вигляді представлено на спеціальних сайтах [290]. «Россия», «Новое время», «Русское слово», «Петербургский листок», «Neue Freie Presse», «The Times», «Daily Chronicle», «Daily News», «Le Figaro», «Frankfurter Zeitung» та інші регулярно висвітлювали події міжнародного життя на Балканах, а також внутрішню ситуацію в країнах регіону. С. Стамболов та його послідовники регулярно ставали героями їхніх публікацій. Чимало цінної інформації про політику Болгарії на початку ХХ ст., напередодні та під час Першої світової війни, особливо про заходи її дипломатії у вирішенні македонського питання, розбудові взаємин із сусідніми країнами і великими державами, містить збірник «Кореспондент „Таймс“ повідомляє із Софії» [291].

Для написання роботи нами також залучалися неопубліковані раніше архівні матеріали. У фондах «Димитр Греков» [292] і «Димитр Петков» [293] згадуваного вище БІА НБКМ ми ознайомилися з партійними документами та переписками колишніх керівників ЦБ НЛП з представниками місцевих осередків, що допомогло скласти уявлення про обставини об’єднання в 1899 р. «стамболовістів» і «радославовістів» у одну організацію, а також дало змогу встановити причини провалу цієї ідеї. Розширенню розуміння взаємин НЛП з Молодоліберальною і Ліберальною партіями, з якими стамболівці час від часу створювали коаліції, посприяли матеріали двох інших фондів – «Димитр Тончев» [294] і «Д-р Васил Радославов» [295], що належать лідерам відповідних політичних сил. Про особливості функціонування партійної системи Болгарії на початку ХХ ст. ми дізналися із фонду «Ген. Рачо Петров» [296]. Наявні в ньому листи і телеграми із приватної кореспонденції розповідають про трудові будні голови стамболівського уряду в 1903–1906 рр. та про його прихильне ставлення до ідеології НЛП. Подробиці боротьби за владу в 1886 р. й діяльності С. Стамболова розкривають фонди «Григор Начович» [297] та «Княз Александр І Батенберг» [298]. Чимало інформації про ідеї і практики колишнього державного діяча вдалося отримати з інших фондів [299; 300; 301; 302; 303] БІА НБКМ.

У фондах «Моллов, Димитр» [304] і «Сарафов, Михаил» [305] Наукового архіву при Болгарській академії наук (НА БАН) зібрано документи, що стосуються діяльності «цанковістів» і «каравелістів» під час правління кабінету С. Стамболова. У листуванні представників проросійських угруповань дається оцінка внутрішній ситуації в країні, ініціативам уряду НЛП. У фонді «Цанков, Драган» [306] представлено тексти виступів політика в парламенті, аналіз існуючого в князівстві режиму та ставлення до опонентів, у тому числі й до С. Стамболова і його послідовників. Фонд «Радославов, Васил» [307] містить кореспонденцію вождя лібералів. До фонду «Друмев, Васил» [308] належать телеграми К. Стоїлова, Г. Начовича і Т. Ікономова керівнику уряду в 1886 р., тирновському митрополиту Клименту, в яких згадується лідер стамболівців. У фонді «Тончев, Димитр» [309] ми отримали можливість ознайомитися з перепискою голови ЦБ Молодоліберальної партії з прем’єром князівства у 1899–1901 рр. Т. Іванчовим. Опрацьовані матеріали допомогли скласти уявлення про внутрішню ситуацію у Болгарії. Фонд «Величков, Константин» [310] складається зі звернень, адресованих Д. Цанковим, К. Стоїловим та іншими відомими політиками до керманича східнорумелійських «з’єдністів». Власне бачення заходів Софії щодо вирішення македонської проблеми у своїх листах до колег виклав відомий дипломат і вчений А. Тошев [311].

У ЦДА РБ нас також цікавили фонди політичних інститутів князівства/царства, із яких ми почерпнули інформацію про функціонування системи влади країни в період, що нами розглядається. Серед них – «Монархически институт в България» [312; 313], де зберігаються документи канцелярій Баттенберга і Фердинанда, а саме – накази, маніфести, телеграми тощо. Деякі з них стосуються діяльності С. Стамболова й формують уявлення про характер відносин між ним та болгарськими монархами. Фонд «Народно събрание» [314; 315], окрім стенограм парламентських засідань, представлений законами і законопроектами, що розглядалися депутатами, а також петиціями, котрі надходили від громадян на адресу законодавчого органу. У фонді «Министерски съвет» [316] містяться протоколи засідань урядів, розроблені проекти нормативних актів, аналітичні записки, постанови, вирізки з преси. В окремому фонді [317] зберігається переписка відомого політика й дипломата Г. Маджарова, в якій викладено його погляди на державотворчі процеси в країні. Фонд «Людсканов, Александр» [318], котрий належить члену Прогресивно-ліберальної партії, колишньому міністру кабінетів П. Каравелова, С. Данева й І. Гешова, багатий на статті з різних газет, зміст яких допомагає ознайомитися з внутрішньою ситуацією в Болгарії та деякими ініціативами С. Стамболова і його послідовників. Кореспонденція приватного характеру, що її зібрано у фонді [319] журналіста, громадського діяча, активіста македонсько-одринського революційного руху Д. Хаджидимова, а також документи організацій, які він представляв, дають можливість зосередитися на вивченні заходів болгарської влади, з урахуванням ініціатив урядів НЛП, направлених на полегшення життя співвітчизників на територіях Османської імперії. У ЦДА РБ зберігається епістолярна спадщина видатних болгарських політиків Р. Петрова, В. Радославова, сім’ї Гешових, К. Стоїлова. Кожен із відповідних фондів [320; 321; 322; 323] складається із особистої переписки, яка розкриває інформацію про діяльність «стамболовістів», «радославовістів» і «народняків», відносини між ними, тогочасну внутрішню ситуацію в країні тощо. Значний інтерес представляють партійні фонди [324; 325; 326] з описанням заходів і акцій БЗНС, «каравелістів» і «радославовістів», списками членів їхніх бюро, інформацією про ставлення до діяльності стамболівців та характеристикою політичних уподобань населення окремих регіонів країни.

Одним із важливих аспектів ідей і практик С. Стамболова та його сподвижників стали ініціативи по зміцненню обороноздатності країни. Інформацію про вказані заходи можна почерпнути у Державному воєнно-історичному архіві (ДВІА) у місті Велико-Тирново. В розглянутих нами фондах [327; 328; 329; 330; 331; 332] цієї установи зберігаються і документи, котрі стосуються збройних конфліктів, що відбувалися на Балканах на початку ХХ ст.

Нами також було досліджено фонд Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗП РІ) – звітів МЗС [333]. У ньому представлено донесення посланників у Софії про заходи болгарських урядів на міжнародній арені.

У процесі роботи ми послуговувалися джерелами, упорядкованими і надрукованими у спеціальних виданнях, котрі почали з’являтися вже на початку ХХ ст. Один з таких збірників [334], присвячений двадцятирічному ювілею правління Фердинанда на болгарському престолі, ввібрав у себе тексти промов, прокламацій і рескриптів, які дають можливість дізнатися про напрями внутрішньої політики та заходи Софії на міжнародній арені у 1887–1907 рр. В іншому спеціальному виданні [335] істориком-османістом П. Доревим зібрано й укладено болгарською мовою документи із турецьких архівів. Їх зміст створює уявлення про політичну ситуацію в європейській частині Оттоманської імперії, а також про двосторонні відносини між Софією і Стамбулом під час прем’єрства С. Стамболова та правління урядів його послідовників у 1899 і 1903–1908 рр.

Окремий вид документів – матеріали судових справ, котрі допомогли дізнатися про особливості функціонування системи судочинства у Болгарії та деякі подробиці взаємовідносин між різними представниками істеблішменту країни. Серед опрацьованих нами – ті, що стосуються замаху в 1895 р. на C. Стамболова, після якого він помер три дні потому [336; 337].

У період існування НРБ було опубліковано дві важливі для нас збірки [338; 339]. Перша містить документи, котрі мають відношення до проголошення у 1908 р. незалежності держави та відображають ставлення опозиційних партій до цього історичного акту. В третьому розділі іншого видання представлено матеріали, що відтворюють історію болгарського народу після Берлінського конгресу 1878 р. – кореспонденцію приватного характеру, газетні статті й донесення дипломатів, декларації і спогади, з яких можна дізнатися про визвольну боротьбу в Македонії, а також ситуацію у цій області в період глобального воєнного конфлікту.

Перші збірники документів, які стосуються діяльності С. Стамболова, надруковано після «оксамитової революції» 1989–1990 рр., коли історики активізували вивчення біографії політика та розпочали реабілітацію і переосмислення його спадщини. У 1995–2005 рр. М. Куманов і Д. Іванов уклали й опублікували особистий архів С. Стамболова, що дало можливість сформувати уявлення про політичні погляди та діяльність державника [340; 341; 342; 343; 344; 345; 346; 347; 348; 349; 350; 351; 352; 353; 354; 355; 356; 357; 358; 359].

Варті уваги збірники, матеріали яких мають опосередковане відношення до ідей і практик С. Стамболова та його наступників, проте відіграють важливу роль у вивченні його спадщини. В одному з них надруковано текст Тирновської конституції та зміни, внесені до неї у період правління першого уряду стамболівців і у пізніші часи [360]. Вказане дає можливість проаналізувати еволюцію правлячого режиму в країні. В. Николова і Д. Саздов є авторами збірника [361], що містить оприлюднені упродовж 1879–1918 рр. програми і статути «буржуазних» партій країни. Їх вивчення дозволило осмислити переконання та цінності кожної із вказаних політичних сил. Нам вдалося простежити зміни з плином часу програмних цілей стамболівців, починаючи з прийняття їх першого статуту в травні 1892 р. та закінчуючи рішенням сесії Верховної партійної ради у липні 1912 р. про внесення доповнень до ухваленої 1911 р. останньої програми, встановивши у підсумку ступінь слідування організації своїм первинним принципам, а відтак оцінити вплив спадщини С. Стамболова на діяльність НЛП після 1895 р.

Велике значення для дослідження теми мають стенограми [362; 363; 364] засідань Народних зборів Болгарії, а також опубліковані промови [365; 366] декого із державних діячів. Їх вивчення дало можливість дізнатися про ставлення членів партій, парламентських фракцій, громадських організацій до різних питань державної політики. Часто у публічних виступах згадується і С. Стамболов.

Важливим джерелом є мемуарна література. Це збірка [254] спогадів сучасників, соратників і послідовників державника – П. Єратова, С. Живова, Н. Генадієва, Д. Тончева, а також книга [4] мемуарів голови Центрального бюро НЛП у 1907–1920 рр. Н. Генадієва і тих, хто розділяв усталені переконання членів стамболівської партії – Х. Старева, С. Радева та ін. У їхніх спогадах, окрім біографії С. Стамболова, відображено наступність ініціатив політика після його смерті, розкрито особливості стамболівської ідеології, котра відрізняє їх від опонентів [4, с. 59]. Така ж тематика притаманна ще одному виданню [367], на сторінках якого завдяки упорядникам Н. Ігову і Ц. Величковій побачили світ мемуари брата останнього лідера НЛП – Павела. Дехто із вказаних авторів особисто знав колишнього регента/прем’єр-міністра, тому цінність інформації у цих працях безсумнівна. Однак при їх дослідженні необхідно враховувати той факт, що стамболівці й ті, хто симпатизував їм, були схильні ідеалізувати політику засновника організації, а також урядів НЛП, які перебували при владі у досліджуваний нами період. У мемуарах лідера стамболівців Н. Генадієва [368; 369] відображено внутрішню ситуацію в країні, надано характеристику деяким політикам. Свої відносини із засновником організації автор визначає як приятельські, позиціонуючи себе продовжувачем стамболівських традицій. Збірник істориків С. Тонева і Д. Давчевої [222] містить спогади як послідовників С. Стамболова, так і його противників. У ньому зібрано мемуари революціонера і публіциста З. Стоянова, письменника І. Вазова, просвітницького діяча Д. Ганчева, політиків І. Андонова і Т. Васильова, Т. Ікономова і М. Маджарова, російського публіциста А. Амфітеатрова, німецького офіцера і журналіста Р. фон Маха. Наявні в книзі матеріали іноді демонструють полярні точки зору на діяльність С. Стамболова, що заважає об’єктивному її сприйняттю. У мемуарах провідних політичних діячів Болгарії – І. Гешова, В. Радославова, А. Малинова, С. Данева, К. Стоїлова [370; 371; 372; 373; 374; 375; 376] – викладено авторські оцінки міжнародної ситуації і внутрішньої боротьби. У них часто згадується період правління С. Стамболова, характеризується політика його послідовників.

Представлений джерельний комплекс допоміг отримати уявлення про ідеї, проекти й конкретні ініціативи С. Стамболова у період правління, а також значний масив інформації про вплив його політичної спадщини упродовж тривалого часу на процеси державотворення: функціонування правлячого режиму і політичних інститутів, соціально-економічний розвиток країни, зовнішній курс князівства/царства та заходи, направлені на вирішення національного питання.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет