Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет6/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

1. 5. Методи та методологія

Слово «спадщина» у західній гуманітарній науці набуло широкого вжитку в 1970-х – 1980-х рр. До цього воно означало виключно як дещо, успадковане від предків. Однак упродовж останньої третини минулого століття почали з’являтися наукові роботи [377] з використанням у них цього терміна, а Франція, Велика Британія і Бразилія оголосили 1980-й – роком спадщини, що красномовно свідчить про набуття вказаним поняттям ширшого і разом з тим більш важливого тлумачення. Дослідники почали розглядати його як культурну, політичну, соціальну наступність між різними історичними епохами й сьогоденням, при цьому відзначаючи і позитивні, і негативні впливи та значення. В англійській мові наявними є два слова, що у перекладі означають – спадщина. «Heritage» – це зразки культури, набір цінностей, мова, мистецтво, переконання, котрі сприймаються їх носіями/послідовниками (представниками того чи іншого суспільства) як дане, наприклад, національна ідентичність, певна релігія тощо. «Legacy» – це свого роду історичний досвід, що передається від покоління до покоління та може мати негативний, позитивний або суперечливий підтекст. Для дослідження впливу спадщини С. Стамболова на болгарське державотворення 1895–1920 рр. доречніше застосовувати поняття «legacy», адже діяльність політика наклала неоднозначний відбиток на подальший розвиток країни.

У процесі дослідження ми послуговуватимемося декількома методологічними засадами, що сприятиме досягненню поставленої мети та виконанню завдань роботи. Важливе значення матиме поняття «колективна пам’ять», про яке вперше мова зайшла у працях французького соціолога і психолога М. Хальбвакса, оскільки спадщина С. Стамболова зберігалася саме у свідомості людей. Відповідно до концепції вченого, процес запам’ятовування індивідуумом інформації зумовлений його належністю до соціуму, а комеморація пов’язана зі стереотипами і мнемотопами традиції [378, с. 16]. Представники окремих верств болгарського суспільства та члени різних політичних сил наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. неоднаково сприймали діяльність С. Стамболова. На початку 1980-х рр. нове життя у студії пам’яті вдихнув французький вчений П. Нора. Згідно з його теорією, колективна пам’ять, у нашому випадку про діяльність С. Стамболова, концентрується і репрезентується у так званих «місцях пам’яті» – своєрідних точках зіткнення, в яких формується пам’ять суспільства [379]. Головна функція цих «місць» – збереження групової пам’яті, а бути ними можуть люди, події, споруди, традиції, пісні, ландшафтні одиниці, оточені символічною аурою. У контексті нашої теми велике значення мають контрпереворот 1886 р. в Болгарії, розрив того ж року дипломатичних відносин між Софією і Санкт-Петербургом, місце вчинення замаху в 1895 р. на життя С. Стамболова у столиці на розі вулиць імені Х. Раковського і С. Караджи, його могила на центральному цвинтарі тощо.

Після трагічної смерті державника колективні уявлення про нього застосовувалися у «політиці пам’яті», що розглядатиметься нами як використання історичного минулого для легітимації, тобто визнання значущості суспільно-політичної реальності тих чи інших державотворчих процесів [380, с. 118]. Вказане поняття та його визначення виникло у Федеративній Республіці Німеччині в середині 1980-х рр. під час так званої «великої дискусії істориків» з приводу питань про причини встановлення нацистської диктатури та вчинення акцій Голокосту. На наш погляд, термін, що нами аналізуватиметься, слід відрізняти від історичної політики, яка реалізується державою та її інститутами і має аналогічні механізми застосування й цілі. Політика ж пам’яті може здійснюватися і владою, і опозиційно налаштованими партіями, громадськими організаціями тощо. Спираючись на вищенаведене смислове значення представленого терміна, можна стверджувати, що наприкінці ХІХ ст. свій варіант політики пам’яті запропонували послідовники С. Стамболова – члени НЛП, активно пропагуючи власний погляд на роль засновника їхньої політичної сили в об’єднанні 1885 р. князівства і Східної Румелії, контрперевороті 1886 р., політичних і соціально-економічних процесах та розбудові відносин Болгарії з різними країнами в його бутність на високих державних посадах у 1886–1894 рр. Доцільність запровадження ініціатив під час свого перебування при владі у 1899, 1903–1908, 1913–1918 рр. вони обґрунтовували позитивним досвідом їх реалізації за часів правління С. Стамболова. А от опоненти стамболівців – представники так званих «русофільських» організацій – поширювали зовсім протилежну версію вкладу колишнього голови Регентської ради/прем’єр-міністра у розвиток Болгарії, намагаючись дискредитувати і С. Стамболова, і його послідовників.

Інше поняття, котре нами буде застосовуватися у дослідженні, – це «інституційна пам’ять». Воно представляє собою сукупність знань та уявлень про усталений устрій будь-якої системи, що зумовлює закономірності політичних, економічних і соціальних процесів. Розуміння того, як використовуються вказані знання й уявлення всередині інституту, є ключем до осмислення процесів створення та відтворення ним самим власної структури [381, с. 22]. Після тривалого перебування при владі С. Стамболова більшість політиків, чиновників, службовців, дипломатів, послідовників і опонентів засновника НЛП почали запозичувати й застосовувати на практиці досвід, набутий «стамболовістами» упродовж 1886–1894 рр., впливаючи на виборчі процеси, визначаючи зовнішній курс та економічну і соціальну політику, обираючи способи вирішення національного питання тощо.

Важливою складовою досліджуваного нами явища є запроваджені під час правління С. Стамболова у різних сферах державного функціонування нововведення, які або згодом перетворилися на традиції, або не отримали подальшого розвитку. Згідно з тезою відомого іспанського філософа і соціолога Х. Ортеґи-і-Ґассета, кожна людина має вибір серед варіантів поведінки, однак всі ці альтернативи формуються лише на основі свого або чужого минулого, котре виступає своєрідним матеріалом, надихаючим на нові поєднання. Вчений стверджує, що незалежно від величини радіуса свободи вибору він завжди обмежений, адже суспільство зберігає єдність зі своєю історією [382, с. 93]. Нерозривний зв’язок з традиціями найяскравіше простежується тоді, коли з’являється проект кардинальних перетворень, котрі заперечують узвичаєне. Однією з форм, за допомогою якої минуле управляє суспільством і окремими людьми, є його спонукання здійснити щось протилежне вже існуючому. Тому заходи С. Стамболова ми розглядатимемо як відповідь наслідкам соціально-економічного і політичного розвитку Болгарії після її звільнення від Османської імперії, тим державотворчим процесам, що відбувалися в князівстві у 1879–1885 рр., а також як спробу реалізувати на практиці досвід інших країн Європи.

Концепція модернізації, що ґрунтується на визнанні західних держав еталонами для розвитку, має багато спільного з ідеями Х. Ортеґи-і-Ґассета. На початку ХХ ст. автори класичних робіт з її описання – О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, М. Вебер, Е. Дюркгейм і Ф. Тьонніс – вважали національні традиції перешкодою для соціально-економічного і політичного прогресу [383, с. 219]. Наприкінці ж 1960-х – на початку 1970-х рр. у працях соціолога С. Хантінгтона і його колеги З. Баумана визнається, що сучасні суспільства здатні включати немало узвичаєних елементів, а модернізація спроможна посилювати традицію [384; 385]. У другій половині 1980-х рр. вчені вже допускали можливість національних проектів модернізації, котрі здійснюються на основі передового досвіду та його запровадження у гармонічному поєднанні з усталеними цінностями незахідних суспільств. Вказані положення знайшли відображення в роботах А. Турена і Ш. Ейзенштадта [386; 387].

Вивчаючи політичну спадщину С. Стамболова, ми виходимо з того, що державник і його прибічники, запроваджуючи ті чи інші інновації, сприяли трансформації існуючого на той час устрою економіки, політичних і соціальних інститутів. Разом з тим вони застосовували колишні практики, котрі існували до приходу НЛП до влади. Теоретично ініціативи, які реалізовували стамболівці у 1886–1894 рр., могли зумовити формування нових традицій, котрі включають в себе як втілені ними в життя починання, що закріпилися у Болгарії одразу після відставки і смерті С. Стамболова, так і змінені під впливом реформ або збережені завдяки зусиллям регентів та уряду НЛП традиційні.

Варта уваги і концепція історії ідей, що зародилася в 1920-х рр. у приватному дослідницькому університеті Джонса Гопкінса (м. Балтимор, США) та зайняла центральне місце у науковій діяльності історика і філософа А. Лавджоя. Дослідник створив оригінальний підхід до вивчення людської свідомості. На його думку, «будівельним матеріалом» кожної теорії є елементарні ідеї, які по-різному поєднуються між собою в рамках тих чи інших доктрин та мають власне минуле. Історія ідей, згідно з баченням вченого, – це не історія інтелектуалів, їхніх концепцій і взаємодій між ними, а «біографія» окремих ідей [388, с. 23]. С. Стамболов як державний діяч був автором або співавтором багатьох ідей, котрі після їх висловлювання збереглися у текстах документів і матеріалів. Вони продовжували жити після смерті колишнього голови Регентської ради і прем’єр-міністра завдяки послідовникам і, навіть, опонентам політика. Їх підтримували або критикували, а також намагалися втілити в життя.

Отже, політична спадщина С. Стамболова представляє собою багатогранне явище, осмислення й інтерпретація якого потребують використання декількох теорій і концепцій.

Для вирішення поставленої мети ми застосували загальнонаукові методи. Серед них – аналіз і синтез. Перший передбачає розділення предмета дослідження, тобто спадщини С. Стамболова, на складові – ідеї, практики, законодавство, котрі розглядатимуться окремо. Другий дозволяє здійснювати об’єднання вказаних елементів, встановлюючи зв’язки між ними та сприяючи вивченню об’єкта як одного цілого. Крім того, є потреба у використанні системного методу, компаративного аналізу, котрий полягає у порівнянні політики першого уряду стамболівців з ініціативами інших кабінетів, що управляли країною упродовж 1895–1920 рр. Це дасть можливість розпізнати ті починання С. Стамболова і його прибічників, що знаходили продовження у заходах наступних урядів, і визначити, в якій мірі стамболівська спадщина представлена у подальшому державотворенні. Важливим для формування оціночного підходу до діяльності голови Регентської ради/прем’єр-міністра є метод абстрагування. Доцільно не враховувати деякі чинники, наприклад, надмірну ідеалізацію С. Стамболова або огульну критику, скажімо, партійної преси, при відтворенні болгарського національно-державного будівництва 1895–1920 рр. Аналогії зі спадщиною інших знакових постатей із різних країн світу дозволять розширити уявлення про наш об’єкт вивчення на підставі їх схожості. Завдяки наочності, властивої цьому методу, ми отримаємо можливість порівняти подібні риси і властивості досліджуваного. Метод контент-аналізу використано при вивченні програмних документів НЛП. Він сприяє осмисленню того, як еволюціонували цілі та завдання стамболівців, наскільки вони відповідали первинним ідеологічним прагненням, проголошеним у 1892 р. під час прем’єрства С. Стамболова. Необхідне також застосування прикладного методу дослідження – хронологічного, який полягає у викладенні матеріалу в хронологічній послідовності, на всіх етапах розвитку історичного явища з 1895 по 1920 р. Велике значення для написання роботи матимуть основні методологічні принципи: об’єктивність, історизм і соціальний підхід. Перший із них орієнтує на вивчення об’єктивних закономірностей, котрі визначають процеси політичного розвитку. Кожне явище розглядається як багатогранне й суперечливе, а об’єктивність наукових висновків базується на доказовості наукових фактів. Принцип історизму передбачає розгляд історичних фактів за конкретних обставин з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних, національних груп, верств, громадських організацій. Соціальний підхід має особливо важливе значення при оцінці програм, реальної діяльності партій, лідерів, їх ролі у політичному розвитку суспільства. Варто зазначити, що при цьому необхідно враховувати соціальні інтереси, співвідношення сил у політичній боротьбі. Соціальний аналіз дасть можливість зіставити класові інтереси із загальнолюдськими, оцінити вплив партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам свого народу.

Представлений комплекс методів допоможе нам визначити елементи спадщини С. Стамболова у державотворенні, а також розкрити їх вплив на подальший політичний і соціально-економічний розвиток країни у 1895–1920 рр.



РОЗДІЛ 2

СПАДЩИНА С. СТАМБОЛОВА ЯК ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Протягом останньої третини ХІХ – на початку ХХ ст. державотворенню Болгарії, котра після звільнення у 1878 р. стала на шлях створення власної політичної системи, були притаманні елементи як авторитарної, так і демократичної моделей державного влаштування. Для правління С. Стамболова характерне посилення повноважень виконавчої влади і каральних органів, а також обмеження положень ухваленої 1879 р. Тирновської конституції. Протягом 1886–1894 рр. у системі влади країни укорінилися поліцейські методи регламентації. При цьому голова уряду позиціонував себе захисником конституціоналізму, а всім проявам авторитаризму намагався забезпечити правові підстави [101, с. 27].

Під час правління С. Стамболова в країні сформувалася життєздатна модель державного управління, яка поєднувала риси поліцейської і правової держави [389, с. 67]. Заходи голови Регентської ради і прем’єр-міністра мали довготривалий ефект та визначали розвиток країни і після його відставки. Щоб простежити вплив спадщини державника на становлення політичної системи Болгарії у 1895–1920 рр., проаналізуємо, як ідеї і практики С. Стамболова, колективна й інституційна пам’ять про його діяльність впливали на функціонування інституту монархії, парламенту, уряду, бюрократичного апарату, партій і судів у цей період.


2. 1. Зміцнення інституту монархії

Політика Ради міністрів С. Стамболова, котра сприяла зміцненню інституту монархії та започаткуванню у Болгарії правлячої династії, швидко перетворила прем’єра на заручника власних ініціатив. Фердинанд, спираючись на підтримку негативно налаштованого до С. Стамболова істеблішменту, вдаючись до інтриг, навесні 1894 р. розпочав процес усунення голови уряду з посади. У такий спосіб князь торував собі шлях до встановлення режиму особистої влади.

Смерть С. Стамболова влітку 1895 р. автоматично виводила Фердинанда на авансцену політичного життя. Відтоді більше ніхто не стояв на заваді прагненням монарха застосовувати широкі повноваження, гарантовані йому конституцією. На відміну від А. Баттенберга, котрий намагався скасувати або обмежити положення основного закону, Фердинанд максимально використовував можливості, надані йому конституцією, та певний час не змінював її статті, адже права князя і так були вагомими – він у будь-який момент міг відправити Раду міністрів у відставку, розпустити діючий парламент [390, с. 37], над ним не тяжіла відповідальність за свою діяльність. При цьому анонімні доноси, котрі надходили на адресу його канцелярії, свідчать про непопулярність Кобурга серед пересічних громадян [313, кут. 7, п. 12, л. 23].

У спадок від уряду С. Стамболова Болгарії дісталася проблема, без вирішення якої монарху не варто було сподіватися на тривале і безхмарне князювання, – Фердинанд залишався невизнаним гарантами берлінського статус-кво главою держави [391, р. 87]. Легітимізації Кобурга ще й перешкоджала Росія, з якою у 1886 р. були розірвані дипломатичні відносини. Незважаючи на це, НЛП постійно нагадувала громадськості, що перебування на болгарському престолі Фердинанда є заслугою С. Стамболова: «Лідер стамболівців не міг залишити країну без коронованої особи, адже конституція передбачає монархічне правління» [265, 1895, 23. ХI]. Провладні ж «народняки» і «радославовісти» намагалися применшити значимість вказаного факту [273, 1895, 30. ХІ]. Щоб дискредитувати попереднього прем’єра, газета «народняків» навесні 1896 р. поширювала інформацію про прагнення С. Стамболова 1886 р. самим стати князем. Заради цього регент начебто домагався свого всиновлення губернатором Східної Румелії у 1879–1884 рр., нащадком грецького аристократичного роду князем А. Богоріді [273, 1896, 13. IV]. Але згодом, відмовившись від такої сумнівної ідеї, вирішив зробити новообраного Фердинанда І слухняним знаряддям у своїх руках [273, 1897, 29. VI].

В цілому ж уряд одного з лідерів Народної партії К. Стоїлова у 1894–1899 рр. продовжив політику стамболівців по зміцненню інституту монархії. Так, восени 1894 р. Рада міністрів ініціювала, а 18 грудня домоглася прийняття «Закону про злочинні діяння проти особи Його Величності Князя і членів його родини» [285, 1894, 23. XII], котрий передбачав кримінальну відповідальність за дискредитацію Фердинанда і правлячої династії на сторінках преси.

Одним із пріоритетів політики самостійного з 9 грудня 1894 р. «народняцького» кабінету міністрів залишалося відновлення відносин із Санкт-Петербургом, без якого Кобургу не варто було покладати надію на визнання великими державами монархом Болгарії. Незважаючи на те, що свого часу С. Стамболов також намагався досягти вказаної мети, НЛП на шпальтах газети «Свобода» демонструвала скептичний настрій стосовно прагнень кабінету К. Стоїлова порозумітися з Росією, запевняючи, що Санкт-Петербург не залишить спроб втручатися у справи князівства. Стамболівці розкритикували повторне, але вже за православним обрядом, хрещення 3 лютого 1896 р. сина Фердинанда Бориса, характеризуючи цей акт як прояв слабкості уряду «народняків», його неспроможність захистити інтереси держави на міжнародній арені. На думку представників НЛП, Софія могла б і відмовити Санкт-Петербургу, адже після внесення змін до Тирновської конституції у 1893 р. спадкоємець іншого віросповідання мав право зайняти болгарський трон [265, 1896, 12. IV]. Представники правлячої партії, у свою чергу, намагалися знайти можливість скомпрометувати НЛП в очах громадськості й монарха. З нагоди десятиріччя князювання Фердинанда вони наголошували, що всім здобуткам у 1886–1894 рр. в економіці, політиці й соціальній сфері країна має завдячувати лише князю, а не голові уряду [273, 1897, 6. VIII].

Наводячи контраргументи, стамболівці уникали спроб дискредитувати монарха та вдавалися до пошуку можливостей заручитися його підтримкою. Заради цього голова ЦБ НЛП Д. Петков – колишній кмет Софії і соратник С. Стамболова – запропонував очолити партію досвідченому політику, колишньому консерватору Д. Грекову, який мав вплив на Фердинанда та користувався його довірою.

Зміна керівника партії у лютому 1896 р. дала свої результати. Після відставки К. Стоїлова Фердинанд доручив формування Ради міністрів Д. Грекову. 18 січня 1899 р. було утворено коаліційний уряд, до складу якого увійшли «стамболовісти» і «радославовісти». Коментуючи подію, заснована замість «Свобода» 22 лютого того ж року газета «Нов век» зазначала: «Князь зробив цей крок без урахування власних симпатій, а прислухавшись до бажання народу» [266, 1899, 29. III]. У такий спосіб послідовники С. Стамболова старалися забезпечити Фердинанду імідж «справедливого» прихильника демократії. Реагуючи на призначення Д. Грекова прем’єром, опозиційні видання висловлювали побоювання, що новопризначений голова уряду буде управляти методами С. Стамболова [273, 1899, 4. II]. Апелюючи до Фердинанда, представники Народної партії закликали не допустити відновлення цензури, несправедливих ухвал військово-польових судів, сфабрикованих процесів та переслідування інтелігенції [273, 1899, 15. VI, 24. VI].

Проте перебування при владі кабінету міністрів на чолі з Д. Грековим виявилося нетривалим. 1 жовтня 1899 р. провладна коаліція розпалася, а стамболівці перейшли в опозицію до уряду «радославовіста» Т. Іванчова [392, с. 227]. Характеризуючи їх друге правління, члени Прогресивно-ліберальної партії зазначали, що методи восьмимісячної діяльності можна порівняти хіба що з політикою С. Стамболова [275, 1899, 28. IX], але тоді представники НЛП пояснювали власні заходи необхідністю зміцнення династії, сьогодні ж таким діям немає виправдання [275, 1899, 5. X].

Втрата влади не позначилася на ідеологічних принципах НЛП. 16–18 листопада 1899 р. партія провела свій І конгрес, на якому було прийнято її новий статут. У статті 1 документа йшлося про бажання стамболівців і надалі «…захищати інтереси князя» [266, 1899, 19. ХI].

15 січня 1900 р. за ініціативи кабінету міністрів Т. Іванчова Х ЗНЗ прийняли «Закон про податок на землеробську продукцію у 1900–1901 рр.» [285, 1900, 7. II]. Як і під час правління уряду С. Стамболова, було відновлено натуральну десятину (ушар), що викликало незадоволення селян, спричинивши майже 190 мітингів по всій країні, а навесні призвело до сутичок протестувальників з поліцією і армією та масштабних жертв. Реагуючи на розвиток подій, у березні 1900 р. газета «Нов век» надрукувала статтю, яка сприяла ще більшому нагнітанню антиурядових настроїв. У ній публікувалися народні звинувачення кабінету Т. Іванчова в його нововведеннях у галузі оподаткування, котрі «радославовісти» представляли як узгоджені з Фердинандом ініціативи. Журналісти стверджували, що Рада міністрів дезінформувала князя, продемонструвавши йому лояльність громадян до впровадження натуральної десятини, а насправді віддала наказ представникам околійних адміністрацій і сільським кметам змусити селян підписати звернення до монарха, де йшлося про згоду сплачувати натуральний податок. «Якщо князь, якого піддані визнають своїм захисником, не втрутиться в ситуацію і не відправить уряд у відставку, то нападки розпочнуться і на його адресу, адже народ буде вважати, що монарх і кабінет міністрів заодно» [266, 1900, 16. III], – застерігали стамболівці. Розправи над протестувальниками представники опозиційної партії характеризували як ініціативу «радославовістів», котрі за спиною глави держави розпочали каральні акції [266, 1900, 23. V]. Насправді ж Фердинанду було відомо про заходи з наведення порядку в країні із застосуванням збройних сил, адже командування ними здійснював непідлеглий голові виконавчого органу, наближений до Кобурга військовий міністр генерал С. Паприков.

Стамболівці намагалися реабілітувати князя в очах громадськості, а всю відповідальність за жертви серед мирного населення покласти на уряд. Вони хотіли постати в уявленні громадян захисниками монархії, використовуючи при цьому колективну пам’ять про засновника партії. Газета «Нов век» нагадувала, що 1886 р. саме С. Стамболов і його прибічники стали на захист А. Баттенберга, у той час коли «русофіли» мали намір позбутися глави держави [266, 1900, 31. I].

Подібна риторика трактувалася «цанковістами» як підлабузництво до Фердинанда та пояснювалася прагненнями НЛП повернутися до влади [275, 1900, 1. II]. Їх підтримували «каравелісти», заявляючи, що до зміцнення монархічного інституту долучався не лише уряд С. Стамболова, а й інші партії, котрі приходили до влади після стамболівців. «Народняки» і «радославовісти» теж догоджали князю, але пишатися цим, вважали демократи, не варто [277, 1900, 16. VIII].

20 лютого 1901 р. головою коаліційної Ради міністрів Демократичної і Прогресивно-ліберальної партій став П. Каравелов. Реакція НЛП на такий розвиток подій була негативною. Зважаючи на те, що «каравелісти» позиціонували себе прибічниками обмеження впливу князя на політичні процеси у державі, стамболівці зловтішалися: «Тепер побачимо, як кабінет міністрів буде виконувати свою програмну обіцянку» [266, 1901, 26. II].

Протягом тривалого періоду «каравелісти» і «цанковісти» нехтували співпрацею з Фердинандом, адже Санкт-Петербург, на який орієнтувалися ці політичні сили, не визнавав Кобурга князем. Навіть після відновлення у 1896 р. дипломатичних відносин між Болгарією і Росією вони залишалися серед критично налаштованих до монарха партій. Негативно ставилися вони і до НЛП, вважаючи її ворогом внутрішньої свободи, а С. Стамболова, котрий ввів Фердинанда на престол та, зміцнюючи свою владу, переслідував інакомислячих, тираном [275, 1900, 31. XII]. Однак 1901 р. відбулися зміни у ставленні демократів і прогресистів до глави держави. Як зазначала опозиційна преса, вже під час відкриття І сесії ХІ ЗНЗ вони демонстрували типове для провладних сил позитивне налаштування по відношенню до Фердинанда [391, с. 180]. Стамболівці звернули увагу громадськості на те, що одразу після призначення П. Каравелова прем’єром газета демократів «Пряпорец» вперше назвала монарха «Його Величність Князь» [266, 1901, 23. II]. «Цанковісти» теж змінили власну риторику, уникаючи критики на адресу Кобурга на шпальтах газети «България».

Як видно із вищевикладеного, система влади, що склалася у Болгарії під впливом політики С. Стамболова, давала кожній політичній силі єдиний варіант потрапити до складу уряду – шляхом співпраці з главою держави, заручившись його симпатією та довірою.

1901 року кабінет «каравелістів» – «цанковістів» за підтримки парламенту і монарха розпочав реформи, спрямовані на демократизацію політичної системи держави. 28 березня депутати ХІ ЗНЗ проголосували за «Закон про скасування обмежувальних ухвал для преси» [283, 1901, 28. IV], запроваджених урядом С. Стамболова «Законом про пресу» від 13 грудня 1887 р. та прийнятими VII і VIII ЗНЗ двома поправками до нього (чинили тиск на свободу слова), а 6 липня – за «Закон про припинення дії статті 17 „Закону про викорінення розбійництва“ від 14 грудня 1887 р.» [394, с. 357] (дозволяла застосовувати швидку процедуру військово-польових судів по відношенню до противників правлячого режиму, створюючи передумови для репресій). Зазначені заходи влади не знайшли схвалення з боку НЛП. Хоча вони безпосередньо і не стосувалися зміни ролі інституту монархії у системі державного управління, стамболівці інтерпретували їх як загрозу престолу, вбачаючи у демократичних перетвореннях передумову для поширення в країні хаосу й анархії. Вони апелювали до Фердинанда, закликаючи його розпустити кабінет П. Каравелова [266, 1901, 29. IV]. При цьому НЛП розкривала власне бачення ролі монархії в Болгарії: «Корона – запорука існування конституційної і незалежної держави» [266, 1901, 30. IV].

Наприкінці року через протиріччя у таборі правлячих політичних сил лідер демократів заявив про відставку. 22 грудня 1901 р. за волею Фердинанда уряд очолив С. Данев – з 1897 р. керівник Прогресивно-ліберальної партії, яка обіцяла продовжити демократизацію політичної системи країни [374, с. 91]. Опозиція ж скептично ставилася до таких гасел, продовжуючи вважати подібну стратегію небезпечною для престолу. Стамболівці й надалі виступали прибічниками зміцнення інституту монархії. Лідер партії Д. Петков, який після смерті Д. Грекова 25 квітня 1901 р. знову зайняв посаду голови ЦБ НЛП, закликав Фердинанда знайти можливість утворити компетентну, здатну втілювати у життя якісні реформи Раду міністрів [74, с. 23].

Взаємовідносини С. Данева з князем не склалися. Поведінка прем’єра, котрий відкрито вимагав «очистити» уряд від ставлеників Фердинанда – спочатку військового міністра генерала С. Паприкова, а згодом його наступника полковника М. Савова, почала дратувати монарха [395, с. 70]. Навесні 1903 р. глава держави почав обмірковувати варіанти створення чергової Ради міністрів. Після невдалих спроб організувати коаліційний кабінет «патріотичної концентрації» із «народняків», демократів і стамболівців він прийняв рішення сформувати однопартійний уряд НЛП [312, a. e. 986, л. 24]. 6 травня новим прем’єром та за сумісництвом міністром закордонних справ і віросповідань став генерал Р. Петров. Лідер стамболівців Д. Петков очолив Міністерство внутрішніх справ (МВС). З перших днів правління уряду опозиційна газета «Пряпорец» пророчила: «Незважаючи на своє намагання показати себе захисниками конституціоналізму, послідовники Стамболова найімовірніше насамперед розпочнуть із догоджань Фердинанду» [277, 1903, 8. V].

Ці передбачення справдилися. Перебуваючи при владі, НЛП підтверджувала репутацію прихильниці монарха, що давало опозиції привід для звинувачень стамболівців у сприянні зміцненню авторитаризму князя [388, с. 98]. Демократи заявляли: «Правляча партія, попри закріплене за нею з часів прем’єрства Стамболова реноме організації „сильної руки“, не збирається обмежувати владу монарха» [277, 1903, 14. VII, 27. IX]. На підтвердження «каравелістських» заяв на початку 1904 р. набув чинності ініційований урядом «Закон про злочини, скоєні за допомогою преси проти глави держави і членів його родини» [285, 1904, 16. I], який передбачав покарання за дискредитацію сім’ї князя – від штрафів у розмірі 3–8 тис. левів до 3–10 років ув’язнення. Пояснюючи необхідність такого впровадження, Д. Петков застерігав у парламенті, що не дозволить руйнувати престиж Фердинанда, а якщо опозиція не зможе усвідомити намірів влади, то він особисто як керівник МВС готовий застосувати заходи для «роз’яснення» положень закону її представникам [386, c. 1537].

Вказану ініціативу опоненти сприйняли як спробу відродити тиранію часів С. Стамболова. Апелюючи до князя, «радославовісти» вимагали покласти край правлінню НЛП [271, 1904, 7. III, 11. III], нагадуючи монарху і суспільству про прояви режиму 1886–1894 рр. – «переслідування, арешти, шпигунство, побої» [271, 10. VI]. Їх підтримували і «каравелісти», котрі звертали увагу громадськості на те, що свого часу С. Стамболов порушував статті конституції, а тепер так само чинять його послідовники [277, 1905, 22. III].

Наприкінці року Рада міністрів прийняла ще одне промонархічне рішення, збільшивши щорічний цивільний лист з 1 млн до 1 млн 200 тис. левів. Необхідність зростання цих видатків мотивувалася народженням у сім’ї Кобурга четвертої дитини [386, с. 1556]. Після початку революції 1905 р. в Росії Д. Петков, демонструючи лояльне ставлення до глави держави, запевняв Фердинанда, що не допустить дестабілізації ситуації в країні. Згодом це дало результати. 22 жовтня 1906 р. за рішенням князя відбулося переформатування кабінету міністрів. Лідер НЛП, який зумів переконати монарха у своїй вірності, очолив уряд.

Опозиційні політичні сили вбачали у вказаних змінах загрозу конституційному устрою, адже Д. Петков був послідовником С. Стамболова. Після набуття чинності на початку 1907 р. змін до «Закону про злочини, скоєні за допомогою преси проти глави держави і членів його родини» від 1904 р., що дозволило владі вилучати наклади друкованих видань як речові докази для встановлення факту вчинення злочину [285, 1907, 17. I], «народняки» заявили про намагання Д. Петкова управляти методами С. Стамболова та закликали інтелігенцію і князя об’єднатися проти цих спроб [273, 1907, 18. І, 19. I].

Стамболівці ж продовжили політику зміцнення інституту монархії. 3 січня 1907 р. під час урочистого відкриття побудованого Народного театру в Софії опозиційно налаштована молодь свистом виразила недоброзичливе ставлення до князя. Розлючений Фердинанд вимагав від Д. Петкова вжити заходи для відновлення престижу корони. Щоб задовольнити Кобурга, уряд на шість місяців призупинив роботу Софійського університету, студенти якого продемонстрували зневагу до глави держави. Таку ухвалу уряд пояснював тим, що напередодні упродовж місяця студенти вказаного навчального закладу ігнорували заняття, а деякі педагоги – члени Народної партії, організувавши спеціальні клуби, проводили пропаганду, спрямовану проти чинної влади. Саме тому цей дисциплінарний захід мав направити енергію молоді у конструктивне річище.

Варто зазначити, що серед стамболівців у цьому питанні не було одностайності [397, с. 18]. Своїх однопартійців не підтримали міністр торгівлі й землеробства Н. Генадієв і міністр фінансів Л. Паяков. Перший все ж виступив з критикою молоді, ставлячи їй за взірець С. Стамболова, котрий хоча й «навчався» не в університеті, а в революційному комітеті, самотужки здобуваючи знання і життєву мудрість, однак зробив величезний внесок у розвиток держави [398, с. 30]. Він нагадав, що «народняки» не вперше залучають молодь для досягнення своїх цілей: «Так уже було, коли Народна партія налаштовувала студентів проти відстороненого від влади Стамболова» [366, с. 36]. Розбіжність думок стамболівців у вказаному питанні не переконала опозицію, котра отримала привід для звинувачень членів провладної партії у підлабузництві до князя [273, 1907, 15. VI]. Коментуючи ситуацію, «народняки» зазначали: «За часів свого першого перебування біля керма держави прихильники Стамболова вважали болгарський народ бунтівним та робили все заради обмеження його прав» [273, 1907, 17. Х].

26 лютого 1907 р. на життя Д. Петкова було скоєно замах, у результаті якого політик загинув [266, 1907, 20. III]. Новим головою ЦБ партії став тодішній міністр торгівлі й землеробства Н. Генадієв. Після подальшого чотириденного перебування на чолі уряду відданого Фердинанду безпартійного Д. Станчова 3 березня 1907 р. крісло голови уряду і за сумісництвом міністра внутрішніх справ зайняв знову представник НЛП – редактор газети «Нов век» П. Гудев.

Курс стамболівців, котрі залишилися при владі, не зазнав істотних трансформацій. Розпочавши боротьбу проти радикальних політичних течій, новоутворений кабінет ініціював 1907 р. в парламенті ХІІІ-го скликання нормативні документи, скеровані на обмеження демократії. Серед них – «Закон про анархістів і злочинців проти державної й громадської безпеки» (передбачав створення спеціальної таємної поліції, до компетенції якої входило вистежування зловмисників, котрі своїми діями створювали загрозу суспільству й країні [285, 1907, 19. III]) та нова редакція «Закону про пресу» (посилював контроль за змістом і розповсюдженням інформації й друкованої продукції опозиційної преси [285, 1907, 16. III]). Новообраний голова ЦБ НЛП Н. Генадієв запевняв: «Партія підтримує конституційний лад та вважає княжий престол важливим чинником політичної рівноваги, запорукою єдності країни та засобом вирішення історичних завдань» [397, c. 18]. Усі прояви радикалізму, соціалізму чи анархізму з метою знищення монархії лідер стамболівців називав тимчасовими, притаманними молоді уподобаннями, котрі підлягали викоріненню [266, 1908, 20. III].

Опозиційна преса тут же відреагувала на вказані ініціативи. В одній зі статей газети «Мир» йдеться: «Як і при Стамболові, НЛП наразі робить усе, щоб відділити князя від народу та тримати його при собі» [273, 1907, 10. XI]. В іншому її ж накладі зазначається: «Упродовж восьми років стамболівці намагалися переконати болгар у тому, що неможливо управляти без цензури, контролю над особистою перепискою, арештів, військово-польових судів. Нині уряд П. Гудева намагається наслідувати зазначені практики» [273, 1907, 14. XI].

Влітку 1907 р. кабінет міністрів організував масштабні урочистості з нагоди двадцятиріччя сходження князя на престол. Глава держави із вдячністю поставився до наданих йому почестей, проте намагання стамболівців усіляко догодити монарху вже не давали результатів. Наприкінці року Фердинанд почав виношувати план відсторонення НЛП від влади, а на початку 1908 р. доручив сформувати Раду міністрів демократу А. Малинову.

Протягом п’яти років перебування біля керма держави кабінет стамболівців демонстрував і підтверджував діями своє промонархічне налаштування. Йому вдалося згорнути ініціативи демократів і «цанковістів», спрямовані на лібералізацію режиму та продовжити курс на зміцнення княжого престолу, започаткований організатором та ідейним натхненником НЛП С. Стамболовим. Проте характер відносин між Радою міністрів і князем у 1903–1908 рр. кардинально відрізнявся від особливостей співробітництва між урядом і главою держави в 1887–1894 рр. У першому випадку ми бачимо бажання догодити Фердинанду, задовольнити його амбіції. У другому ж констатуємо реалізацію особистих суджень прем’єр-міністрів щодо інституту монархії в системі влади.

16 січня 1908 р. розпочав роботу однопартійний кабінет «каравелістів», які на той час вкотре змінили ставлення до князя. Трансформація позиції партії була пов’язана з виходом 1903 р. із її складу радикального угруповання, котре на чолі з Т. Влайковим і Н. Цановим виступало за широке, аж до скасування інституту монархії, реформування політичної системи країни, а також смертю того ж року П. Каравелова, після чого демократів очолив А. Малинов – більш консервативний, у порівнянні зі своїм попередником, політик. Станом на 1908 р. «каравелісти» представляли собою силу, яка пропагувала співпрацю з Фердинандом.

Перебуваючи в опозиції, стамболівці підтримували тісні зв’язки з монархом, намагаючись зберегти його прихильність [72, c. 97]. У цей період громадськість країни активно обговорювала питання щодо форми державного правління. Ліві політичні сили – БЗНС, Радикально-демократична партія (РДП), БРСДП (т. с.) та БРСДП (ш. с.), ратували за впровадження республіки [399, c. 50]. Беручи участь у дискурсі, представники НЛП заявляли про недопустимість подібних перетворень, адже, з їхньої точки зору, монархія довела ефективність у розбудові державності в попередні роки, а значить, її скасування було б недоречним [266, 1908, 26. ІІ].

Основні зусилля кабінет А. Малинова на початковому етапі перебування при владі зосереджував на підготовці проголошення незалежності від Османської імперії та забезпеченні Фердинанду корони царя, чого так жадав монарх. І хоча болгарський васалітет по відношенню до Порти на початку ХХ ст. залишався формальністю, адже Софія і так проводила цілком самостійну зовнішню політику, для правлячої у князівстві династії отримання незалежності від Стамбула було питанням престижу, можливістю стати в один ряд із провідними аристократичними родами Європи.

Уряд А. Малинова виправдовував покладені на нього надії. За його сприяння 22 вересня 1908 р. Фердинанд, скориставшись послабленням Порти та заручившись підтримкою Австро-Угорщини, оголосив незалежність князівства й перетворення його на царство. НЛП була серед політичних сил, котрі позитивно сприйняли ці зміни. «Нов век» і «Българска независимост» розгорнули кампанію на підтримку зазначених актів, критикуючи партії, які вважали, що проголошення незалежності може мати для Болгарії негативні наслідки [266, 1908, 3. X]. 8 жовтня у листі до монарха редактор газети «Нов век» П. Гудев від імені однопартійців вітав Фердинанда з отриманням царського титулу та закликав якнайшвидше скликати Великі народні збори для узаконення його нового статусу і внесення змін до конституції, що розширило б повноваження глави держави [312, а. е. 1214, л. 12]. 26 жовтня П. Гудев надіслав Кобургу ще одного листа з пропозицією застосовувати жорсткі заходи по відношенню до членів опозиційних партій, котрі ратували за скасування монархічного інституту. На думку політика, справи про подібну діяльність радикально налаштованих пропагандистів мали розглядати не цивільні, а військово-польові суди, як це було під час правління С. Стамболова [312, а. е. 1214, л. 16].

Позиція стамболівців щодо отримання Фердинандом царської корони визначалася кількома обставинами. Підвищення статусу болгарського князя вписувалося в ідеологічну концепцію НЛП по розбудові політичної моделі держави, адже з моменту свого заснування організація виступала за зміцнення влади монарха і його династії. Декларація свого позитивного налаштування до вказаного акту була спробою заручитися симпатією Кобурга, що надалі могло б посприяти поверненню партії до влади.

Однак поступово риторика опозиційної сили змінилася. Так, за часів першого уряду демократів (1901–1902 рр.) стамболівці застерігали своїх опонентів від кардинальних перетворень, які могли зруйнувати усталену систему управління. А от починаючи з 1908 р., НЛП вдалася до закидань «каравелістам» небажання реформувати політичну модель країни у напрямку її лібералізації, звинувачуючи їх у недотриманні передвиборчих обіцянок. В очах громадськості стамболівці намагалися постати захисниками демократії [266, 1910, 7. IX]. Найвірогідніше, подібні зміни були визначені завершенням формування авторитарного режиму Фердинанда. Розробити передвиборчу програму на основі старої риторики, котра зводилася до необхідності зміцнення інституту монархії, в нових умовах було неможливо, адже цар Болгарії і так мав значні повноваження. На трансформацію ідеології НЛП вплинув і її новий лідер – Н. Генадієв, який на певному етапі усвідомив необхідність впровадження більш актуальних гасел для забезпечення зростання популярності стамболівців серед виборців.

В опублікованій 1909 р. книзі Д. Маринова вказується на стремління послідовників С. Стамболова представити власну версію взаємин голови Регентської ради/уряду і болгарських князів. Спрямовані на підтримку інституту монархії заходи політика автор пояснює його прагненням зміцнити конституційний лад і державність. За твердженням Д. Маринова, внаслідок небажання Порти визнавати Кобурга правителем Болгарії, С. Стамболов у 1888 р. навіть розглядав можливість проголошення незалежності країни [260, c. 213]. Проте, незважаючи на вказані наміри, його взаємини з Фердинандом ґрунтувалися на недовірі, що було зумовлено постійними інтригами Г. Начовича, К. Стоїлова і В. Радославова [260, c. 237, 254].

Наприкінці літа 1910 р. внаслідок протиріч між урядовцями в країні виникла політична криза. НЛП вбачала у цих подіях реальний шанс повернутися до влади. Втім, як виявилося, монарх розраховував на інших претендентів на роль наступників демократів. 16 березня 1911 р. коаліційний уряд із членів Народної і Прогресивно-ліберальної партій очолив лідер «народняків» І. Гешов.

Рішення Фердинанда вплинуло на подальшу стратегію стамболівців. Вони все частіше порушували питання про необхідність реформ та лібералізації системи управління, зазначаючи на шпальтах своєї преси: «У князівстві діє особистий режим, але це визнають лише опозиційні партії. Долучившись до влади, кожна політична сила забуває про потребу в перетвореннях, за які вона ратувала до цього» [266, 1911, 25. V]. Вказану ситуацію НЛП розглядала на прикладі уряду демократів 1908–1911 рр., слова та реальні дії яких відрізнялися між собою [266, 1911, 17. ІV]. Н. Генадієв підкреслював, що така система управління почала складатися після того, як Фердинанд 1894 р. відправив С. Стамболова у відставку, отже, всі наступні уряди несуть відповідальність за негативні прояви режиму [400, c. 5].

Варто зазначити, що це була дещо завуальована критика монархічного устрою з боку НЛП. Публічні виступи стамболівців та риторика їхньої преси свідчать про помірковане опозиційне налаштування по відношенню до політики царя та радикальне – до ініціатив уряду. В опублікованій у липні 1911 р. першій програмі партії [361, c. 100–108] послідовники С. Стамболова воліли не афішувати ставлення до заходів глави держави. Разом з тим вони і не виступали за скасування інституту монархії, вважаючи таку форму правління безальтернативною, тим самим дотримуючись принципів свого засновника, про які йдеться у надрукованій того ж року книзі С. Радева: «Стамболов очолив контрпереворот 1886 р. та виступив за повернення Баттенберга на престол, керуючись не власними симпатіями чи антипатіями, а прагненням відновити конституційний лад» [262, c. 75].

Одним із першочергових завдань кабінету І. Гешова стало забезпечення змін до конституції у зв’язку з проголошенням незалежності Болгарії 1908 р., а також внесення до основного закону запропонованої чинною владою поправки, яка давала монарху право без узгодження з парламентом укладати таємні договори з іноземними державами. Для цього необхідно було скликати Великі народні збори.

Під час передвиборчої кампанії наприкінці весни – на початку літа 1911 р. НЛП не розкривала свою позицію щодо запровадження конституційних змін. З 9 червня по 9 липня в процесі обговорення у V ВНЗ запланованих перетворень депутати-стамболівці спочатку також поводилися пасивно. Найімовірніше, це було пов’язано з небажанням членів НЛП відкрито перешкоджати намірам Фердинанда. Своє ставлення до надання царю відповідних повноважень вони оприлюднили у середині червня, заявивши, що не підтримають цю пропозицію, оскільки вона сприятиме зміцненню особистого режиму та зашкодить народним інтересам [266, 1911, 13. VI]. Стамболівці нагадали «народнякам» і «цанковістам», що у період їх перебування в опозиції вони виступали за обмеження повноважень глави держави, а отримавши владу, забули про свої гасла та почали діяти на догоду монарху [266, 1911, 16. VI]. У відповідь провладні партії теж звинуватили опонентів у непослідовності, підкресливши, що «за часів правління С. Стамболова прибічники останнього обслуговували тиранію, а нині перетворилися на поборників ліберальних цінностей» [275, 1911, 18. VI]. Виправдовуючись, НЛП парирувала: «Заходи С. Стамболова і його соратників були визначені тяжкими обставинами, які вимагали від влади рішучих дій по наведенню порядку та відстоюванню незалежності. Наразі ж підстав для цього немає» [266, 1911, 20. VI].

Процес голосування за внесення змін до статті 17 конституції проігнорували троє депутатів від НЛП. Ще один їхній представник, І. Момчилов, виступив проти поправки, мотивуючи своє рішення тим, що Болгарії не варто укладати таємні угоди з іншими державами, адже подібні кроки могли загрожувати безпеці невеликої балканської країни [266, 1911, 22. VI]. Проте завадити ініціативі кабінету І. Гешова у такий спосіб стамболівцям не вдалося.

Отже, починаючи з 1910 р., НЛП змінювала своє ставлення до розширення повноважень Фердинанда та зміцнення інституту монархії. Її лідери все частіше заявляли про необхідність забезпечення демократичних прав і свобод громадян, а також небезпеку узурпації влади Кобургом та її можливі негативні наслідки для держави. Подібні трансформації ідеологічних принципів послідовників С. Стамболова були визначені тим, що цар не задовольнив амбіції стамболівців, позбавивши їх можливості формування уряду [74, c. 80].

Зміну ідейних переконань НЛП підтримували не всі її представники. Проти виступило угруповання на чолі з підполковником запасу Добри Петковим, котре віддавало перевагу тісній співпраці з Фердинандом, як це було за часів С. Стамболова, Д. Грекова і Димитра Петкова. Та все ж більшість стамболівців концентрувалася навколо постаті Н. Генадієва, розділяючи його погляди на розбудову відносин з царем.

У період Першої Балканської війни 1912–1913 рр. проблема вибору стратегії взаємин між НЛП і монархом відійшла на задній план. На тлі загального патріотичного піднесення в країні внутрішні протиріччя втратили свою актуальність. Найвпливовіші організації, включаючи й стамболівців, об’єдналися з метою підтримки зовнішнього курсу глави держави та уряду І. Гешова.

Плани болгарської влади розв’язати Другу Балканську війну змусили опозицію активізуватися. Завдяки її наполегливості 1 червня 1913 р. кабінет І. Гешова пішов у відставку. Замість нього розпочалося нетривале правління «цанковістів» С. Данева, котре скінчилося 4 липня, коли за дорученням монарха було сформовано коаліційну Раду міністрів на чолі з В. Радославовим. До її складу увійшли члени Ліберальної, Народно-ліберальної і Молодоліберальної партій. За домовленістю з партнерами стамболівці отримали в кабінеті міністрів чотири посади. Н. Генадієв зайняв пост міністра закордонних справ і віросповідань, сумістивши його з керівництвом Міністерства землеробства і державного майна. Можливість повернутися до влади, надану монархом, визначило те, що НЛП не пов’язувала залучення Болгарії у війну та її поразку влітку 1913 р. з політикою царя, а звинувачувала в усіх негараздах уряд «народняків» – «цанковістів».

Перезавантаження кабінету міністрів, здійснені Фердинандом 1 червня і 4 липня, забезпечили ситуацію, коли більшість найвпливовіших на той час партій розділила між собою відповідальність за військову поразку та тяжкі для Софії умови миру. «Народняків» можна було звинувачувати у прорахунках напередодні та під час Першої Балканської війни, що призвело до ізоляції Болгарії на міжнародній арені; «цанковістів» – у програному другому збройному протистоянні; «радославовістів», «стамболовістів» і «тончевістів» – у ганебних умовах Бухарестського миру 1913 р.

Надалі відношення між керівництвом НЛП і Фердинандом погіршувалися. Царя дратувала проантантівська позиція лідера партії [401, c. 13]. Вибух, який прогримів 1 лютого 1915 р. у столичному казино, став приводом для розгортання у болгарській пресі масштабної кампанії з дискредитації Н. Генадієва. З подачі монарха опозиційні та деякі провладні видання, у тому числі й «Нов век», звинуватили його в організації терористичного акту [266, 1915, 16. III].

До компрометації лідера НЛП долучилися прибічники Добри Петкова (з 23 вересня 1913 р. – міністра громадських будівель, доріг і благоустрою), навколо якого дедалі більше розширювалося оточення із партійних соратників, котрі відмежовувалися від голови ЦБ. Через газету «Нов век» це угруповання робило спроби довести, що Н. Генадієв мав на меті позбутися Фердинанда та, узурпувавши владу, перетворитися на необмеженого диктатора [266, 1915, 18. IV]. У відповідь підконтрольна «генадієвістам» газета «Воля» розкритикувала політику царя, а також оприлюднила анонімні листи до нього з вимогами припинити переслідування представників НЛП [269, 1915, 20. IV]. З контексту цих епістолярій видно, що керманич стамболівців не мав сумнівів з приводу того, хто саме інспірував кампанію проти нього, а в особистих зверненнях до монарха навіть погрожував «суровою відповідальністю за скоєне» [402, a. e. 3, л. 13, 16].

Проводячи агітацію, кожне угруповання НЛП зазначало, що діє згідно із заповітами С. Стамболова. Прибічники Д. Петкова у публікаціях і виступах репрезентували колишнього регента і прем’єра поборником монархії, особою, котра відкрила Фердинанду шлях до престолу. Прихильники ж Н. Генадієва зазначали, що С. Стамболов був захисником демократії, а тому не допускав розширення повноважень глави держави. Останні все частіше представляли Кобурга у негативному світлі, називаючи узурпатором.

Щоб нейтралізувати лідера опозиційного угруповання, у червні 1916 р. його разом з однопартійцями П. Генадієвим, І. Халачевим, Й. Йоновим, М. Патевим, Г. Юртовим і С. Немським було заарештовано за шахрайство у сфері торгівлі сільськогосподарською продукцією на державному рівні (так звана «деклозіерова афера»). Перебуваючи за ґратами, лідер НЛП вів листування з однопартійцями, даючи їм поради подвоїти зусилля для скорішого відсторонення уряду В. Радославова. Із датованого жовтнем 1917 р. листування видно, що Н. Генадієв все ще сподівався на співпрацю з Фердинандом, але для цього, як вважав лідер стамболівців, їм необхідно було зміцнити власний авторитет [402, a. e. 21, л. 74].

Поразки у вересні 1918 р. на Салонікському фронті й революційні виступи у болгарському війську спонукали політика написати листа монарху з вимогою створити уряд із опозиційних сил – НЛП і БЗНС, котрі були спроможні виконати волю народу, укласти мир та заспокоїти Болгарію [401, a. e. 3, л. 168]. Однак 3 жовтня Фердинанд зрікся престолу на користь сина Бориса та залишив країну.

Після завершення Першої світової війни всіх політв’язнів було звільнено з-під варти. Залишаючись чинним головою ЦБ НЛП, Н. Генадієв продовжив виконувати свої обов’язки. «Петковісти» ж, котрі прихильним ставленням до царя дискредитували себе, втративши вплив у суспільстві, безславно зійшли з політичної арени.

Соратники Н. Генадієва, як і раніше, виступали послідовниками збереження інституту монархії. Їх публічні промови починалися зі звинувачень Фердинанда у другій національній катастрофі, а закінчувалися вітаннями його сина з нагоди сходження на престол. Характеризуючи попереднього монарха, Н. Генадієв зазначав: «У виборі зовнішньої орієнтації Фердинанд керувався жадобою помсти за 1913 р. Він хитра людина, але при цьому недостатньо розумна для реалізації державних завдань» [403, c. 12]. Визнаючи, що поразки у 1913 і 1918 роках стали наслідком змін у конституції і надання 1911 р. монарху можливості протягом тривалого періоду одноосібно, без узгодження з парламентом, управляти країною, стамболівці ратували за анулювання зазначеної поправки до основного закону та обмеження ролі царя у системі влади.

Д. Петков після втечі Фердинанда кардинально змінив своє ставлення до колишнього монарха. У споминах про С. Стамболова він характеризує Кобурга як «аморальну, жорстоку, безхарактерну і мстиву людину», котра мала б взяти на озброєння досвід ведення політики засновником НЛП, але не зробила цього та привела країну до катастрофи. На думку Д. Петкова, саме Фердинанд був натхненником вбивства С. Стамболова. Втім, навіть незважаючи на це, стамболівці, аж до припинення своєї діяльності у 1920 р., залишалися неухильними ревнителями монархії [254, c. 52].

Таким чином, період правління С. Стамболова задав вектор функціонування монархічного інституту, забезпечивши сприятливі умови для реалізації прагнень Фердинанда розширити свої права та підвищити власний престиж на міжнародній арені. Цілі монарха знаходили підтримку з боку більшості політичних сил, які перетворилися на пособників Кобурга. НЛП у цьому сенсі не була виключенням. Упродовж 1903–1908 рр., коли стамболівці перебували при владі, монарх зміцнив своє положення. До 1910 р. послідовники С. Стамболова лояльно ставилися до розширення повноважень глави держави, однак унаслідок розчарування небажанням царя надавати їм право на утворення уряду згодом почали критичніше сприймати політику Фердинанда. Негативне налаштування тогочасного лідера НЛП Н. Генадієва по відношенню до Кобурга стало однією з причин розколу політичної сили на прибічників тісної співпраці з царем («петковістів») та симпатиків голови ЦБ партії («генадієвістів»). Втім, внутрішнє протистояння не позначилося на ставленні стамболівців до існуючої в країні системи влади. З моменту свого заснування і до 1920 р. вони вважали монархію найбільш прийнятною для Болгарії формою правління.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет