Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні


 2. Специфіка державного управління



жүктеу 5.56 Mb.
бет7/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24

2. 2. Специфіка державного управління

Кабінет міністрів – одна із ключових ланок системи державного управління Болгарії. Саме він реалізовував внутрішню і зовнішню політику країни. Згідно з Тирновською конституцією, його склад, у тому числі й кандидатуру прем’єр-міністра, призначав монарх. На відміну від глави держави, виконавчий орган відповідав за свої дії перед парламентом. Зі створенням 1886 р. Регентської ради були перервані традиції призначення міністрами іноземних підданих і священнослужителів. Прем’єрство С. Стамболова залишило по собі декілька особливостей функціонування уряду.

Відставка кабінету стамболівців у 1894 р. упродовж тривалого часу представлялася НЛП як результат інтриг з боку недоброзичливців прем’єра. Члени цієї політичної сили намагалися підкреслити популярність, якою їхній засновник користувався серед населення країни. На доказ таких настроїв громадян партійна преса нагадувала про масові мітинги на підтримку стамболівців, що відбулися у багатьох містах князівства наприкінці травня 1894 р., а також про величезну кількість листівок адресованих Фердинанду із висловлюваннями незгоди з відставкою [265, 1896, 15. III]. Період свого першого правління стамболівці відтворювали як епоху стабільного розвитку, забезпеченого мудрою політикою голови Ради міністрів [265, 1898, 12. Х]. Опоненти ж НЛП, у першу чергу нові провладні сили, намагалися закріпити у свідомості співвітчизників позитивне сприйняття зміни уряду в Болгарії, нагадуючи про закріплені у конституції механізми формування виконавчого органу [273, 1896, 11. IV]. За будь-якої можливості вони вдавалися до нагадувань про «побиття, вбивства, тиранію і зловживання», заподіяні «проурядовими ватагами» у період прем’єрства С. Стамболова [273, 1898, 13. X].

Тривале перебування при владі кабінету НЛП позначилося на характері відносин Ради міністрів з князем. Остерігаючись повторення ситуації, коли прем’єр зосереджував у своїх руках широкі повноваження та контролював монарха, Фердинанд надалі волів формувати уряд із членів різних політичних сил. Провокуючи у разі необхідності протиріччя між їх представниками, князь розраховував зводити нанівець небезпеку узурпації влади однією з партій. Протягом правління Кобурга у 1894–1918 рр. змінився 21 кабінет міністрів. Із них 7 були коаліційними, які утворювалися двома-трьома політичними силами. Діяльність кожного такого уряду супроводжувалася боротьбою за вплив у системі влади між учасниками коаліції. Саме через суперечності періоди функціонування більшості вищевказаних Рад міністрів тривали недовго, а відтак ці кабінети були малоефективними, «внутрішньо слабкими» та неспроможними вирішувати важливі державні завдання [404, c. 32].

Незважаючи на недоліки у функціонуванні урядів такого складу, Фердинанд продовжував віддавати їм перевагу. У 1902, 1903, 1908 роках він наполягав на створенні правлячих коаліцій декількома політичними силами і тільки переконавшись у неможливості подібного впровадження зважувався на формування Ради міністрів членами однієї партії. У цих випадках монарх намагався, щоб виконавчий орган представляло якомога більше осіб, вірних престолу, котрі не належали б до жодного з угруповань. Такими в уряді Д. Грекова (1899 р.) стали Г. Начович і М. Тенев, а Т. Іванчова (1900–1901 рр.) – Р. Петров, С. Паприков, І. Пеєв-Плачков і П. Данчов. 1901 року було сформовано повністю технократичний, не на політичній, а на фаховій (технічній) основі, кабінет під головуванням Р. Петрова, а у 1903 і двічі в 1907 р. – знову напівтехнократичні, де окрім стамболівців посади обіймали офіцер запасу Р. Петров, дипломат Д. Станчов, начальник Військової школи у Пловдиві М. Савов. Отримавши царську корону (1908 р.) та забезпечивши зміни до конституції (1911 р.), Кобург зміцнив власні позиції та відмовився від призначення вірних собі осіб на ключові місця у вертикалі влади.

Протягом тривалого часу після відставки уряду С. Стамболова Фердинанд з недовірою ставився до політиків, які мали вагомий вплив у суспільстві, були прихильниками засновника НЛП або співпрацювали з ним. Керуючись вказаними міркуваннями, князь 1 жовтня 1899 р. призначив головою виконавчого органу не лідера найпотужнішої на той час Ліберальної партії В. Радославова, а іншого представника цієї політичної сили – Т. Іванчова. 1903 року крісло голови Ради міністрів дісталося не тодішньому керманичу стамболівців Д. Петкову, а Р. Петрову. Страх монарха перед появою нового С. Стамболова був важливим чинником формування складу виконавчих органів.

Зміни у характері взаємовідносин між царем і кабінетом міністрів відбулися наприкінці Першої світової війни, коли замість Фердинанда на болгарський трон зійшов Борис ІІІ. За відсутності впливу в суспільстві та авторитету серед політичного бомонду спадкоємець не виконував ключову роль у процесі формування Рад міністрів. Склад виконавчого органу відтоді почали визначати не закулісні домовленості різних угруповань, що укладалися за посередництва монарха, а баланс сил у парламенті. В результаті міністерства вперше очолили представники лівих партій – БЗНС, БРСДП (об.) і РДП, а 6 жовтня 1919 р. після виборів у ХVIII ЗНЗ прем’єром став лідер БЗНС А. Стамболійський.

Залишившись у спадок від правління С. Стамболова, особливість діяльності уряду полягала у значному впливі міністра внутрішніх справ (з 1 січня 1912 р. – міністра внутрішніх справ і охорони народного здоров’я) на вертикаль влади. Свого часу лідер НЛП поєднував обов’язки прем’єра з функціями керівника цього відомства, що забезпечувало йому контроль над адміністративним і поліцейським апаратами. Наступники С. Стамболова – К. Стоїлов у 1894–1899 рр., Р. Петров у 1901 р., П. Гудев у 1907–1908 рр., В. Радославов у 1913–1918 рр. наслідували його приклад, концентруючи в своїх руках широкі повноваження. Вказана посада виконувала роль ключового інструмента у боротьбі за домінування в системі державної влади. Характеризуючи правління кабінету К. Стоїлова, опозиційні «каравелісти» зазначали: «„Народняки“ при будь-якій можливості протиставляють себе стамболівцям, забуваючи, що їх лідер свого часу перебував в уряді Стамболова, а з 1894 р. продовжив правити в такому ж стилі» [277, 1898, 11. X; 1899, 28. I]. У 1899 р. внаслідок протиріч між головою Ради міністрів Д. Грековим і міністром внутрішніх справ В. Радославовим перший залишив своє крісло. Причиною відставки стала втрата шефом НЛП контролю над політичними процесами. Своїм демаршем він продемонстрував безсилля у протистоянні з «радославовістами», яким підпорядковувалися поліція і адміністративний апарат. Про величезний вплив керівника МВС свідчать чисельні листи і доноси, що їх регулярно отримував В. Радославов протягом каденції від «постраждалих» у період правління попереднього уряду з проханнями відновити на посаді, закрити судову справу, звільнити з-під варти, відсторонити недоброзичливця від служби [295, а. е. 9, л. 17–18, 53–54].

Упродовж 1887–1918 рр. партія, котрій вдавалося делегувати на посаду міністра внутрішніх справ/міністра внутрішніх справ і охорони народного здоров’я свого представника, неодмінно перемагала на виборах, забезпечуючи собі відносну, а в деяких випадках і абсолютну, більшість місць у Народних зборах. Силові структури залишалися основною опорою режиму. Під час масових виступів селян проти запровадження натуральної десятини для наведення порядку було застосовано поліцію. З цього приводу демократи справедливо зазначили, що «радославовісти» вживають аналогічні стамболівським у 1886–1894 рр. механізми [277, 1900, 25. VI]. Щоб запобігти зловживанням тієї чи іншої політичної сили на виборах 1901 р. та організувати вільне волевиявлення населення, Фердинанд призначив керівником МВС безпартійного Р. Петрова. У такий спосіб вдалося провести більш-менш безперешкодне голосування.

У поверненні до влади НЛП в 1903 р. опозиція вбачала загрозу відновлення тиранії часів прем’єрства С. Стамболова. І як виявилося, недаремно. Упродовж 1903–1908 рр. його послідовники раз у раз давали привід для чергового обговорення цієї теми [277, 1904, 8. VII], адже підтримували традиції своїх попередників-однопартійців у сфері внутрішньої політики. Вони збільшили фінансування МВС з 3 млн 200 тис. левів у 1903 р. до 4 млн у 1907 р., розширили штат цього відомства з 2 тис. 528 осіб на початку свого правління до 3 тис. у 1905 році [74, c. 90]. Щоб забезпечити пов’язані зі вказаними починаннями бюджетні видатки, прем’єр-міністр Д. Петков 1906 р. ініціював обговорення у парламенті законопроекту про черговий кредит у 300 тис. золотих левів, частину якого планувалося витратити на організацію додаткового поліцейського підрозділу. Позитивне вирішення проблеми з коштами посприяло ухваленню в листопаді того ж року «Закону про столичну поліцію» [285, 1907, 4. I], який регламентував створення «Громадської безпеки» – таємної поліції з функціями політичного розшуку в складі одного із трьох відділів Канцелярії софійського градоначальника. Опозиція з незадоволенням реагувала на нововведення, нагадуючи, що свого часу С. Стамболов використовував поліцію для розправи над опонентами [277, 1906, 8. XII].

Основне завдання підпорядкованих МВС підрозділів зводилося до забезпечення порядку в суспільстві. Як і за часів прем’єрства С. Стамболова, так і після його правління виконання цих обов’язків відбувалося з очевидними порушеннями прав і свобод населення. Зокрема, у березні 1910 р. поліція застосувала вогнепальну зброю проти учасників мирної акції протесту в місті Русе. Опозиційні партії, у тому числі й стамболівці, піддали осуду дії влади, відкрито звинувативши у загибелі людей очільника МВС майора М. Такева [266, 1910, 23. III].

Військовий міністр (з 1 січня 1912 р. міністр війська) – ще одна ключова урядова посада. До серпневого перевороту 1886 р. її неодмінно отримував російський офіцер. В урядах митрополита Климента, П. Каравелова, В. Радославова і К. Стоїлова зазначені функції виконували громадяни Болгарії. У виконавчому органі С. Стамболова Військове міністерство очолював родич голови уряду полковник С. Муткуров, але погіршення стану здоров’я змусило останнього 4 лютого 1891 р. подати у відставку. Встановивши контроль над збройними силами шляхом призначення керівником силового відомства майора М. Савова, монарх поступово позбавив прем’єра можливості впливати на офіцерів, а згодом відсторонив С. Стамболова від влади. Надалі князь постійно ввіряв пост військового міністра/міністра війська та ключові командні посади вірним собі особам. У складі кабінету К. Стоїлова єдиним представником попереднього уряду залишився полковник Р. Петров, оскільки зумів довести монарху свою відданість.

У постстамболовістський період однією з найактуальніших проблем, пов’язаних із функціонуванням вказаного міністерства, було емігрантське питання. С. Стамболов займав принципову позицію у ставленні до офіцерів-учасників перевороту 1886 р., не даючи їм гарантій знову послужити вітчизні. Уряд К. Стоїлова з метою зміцнення відновлених 2 лютого 1896 р. дипломатичних відносин із Санкт-Петербургом зважився повернути особам, котрі знайшли притулок на території Росії, їхні громадянські права та дозволити їм поповнити ряди збройних сил Болгарії. НЛП продемонструвала непоступливість у цьому питанні, констатуючи, що рішення на користь організаторів заколоту проти А. Баттенберга було б несправедливим по відношенню до військових, котрі чесно служили батьківщині, а відновлення прав емігрантів могло створити небезпеку для державного устрою країни [265, 1896, 10. Х]. Ініціативу «народняків» не підтримав і військовий міністр Р. Петров, який наприкінці осені 1896 р. на знак протесту подав у відставку. Проте ці аргументи не переконали владу. 24 грудня 1896 р. депутати ІХ ЗНЗ проголосували за «Закон про амністію осіб, котрі здійснили політичні злочини з 24 грудня 1883 р. по 15 грудня 1894 р.» [265, 1896, 24. XII], після чого до Болгарії повернулася більшість емігрантів, дехто з яких успішно продовжив військову кар’єру.

Збройні сили залишалися слухняним інструментом в руках влади, забезпечуючи стабільність режиму. Прояви непокори, демонстрації невдоволення громадян своєчасно приборкувалися за допомогою війська. Справа інколи доходила до застосування крайніх заходів із вчиненням кривавих розправ, як це сталося на початку літа 1900 р. під час розгортання селянського руху за скасування натуральної десятини. Введення воєнного стану в північно-східних регіонах Болгарії газета «Нов век» назвала незаконною акцією з боку Ради міністрів: «Сьогоднішні правителі роблять погану послугу офіцерам, змушуючи їх обмежувати права і свободи народу» [266, 1900, 7. V].

Наближений до монарха керівник Військового міністерства створював для князя можливість впливати на уряд. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. це призводило до дисонансу між діями посадовця й офіційним курсом кабінету міністрів. У 1900 р. суперечності виникли між лідером правлячої партії В. Радославовим і військовим міністром С. Паприковим. Першого не влаштовувала незалежна поведінка полковника під час селянських заворушень проти впровадженого податку. Керманич лібералів заявляв, що силове приборкання виступів не мало нічого спільного з намірами уряду, а жорстокі дії С. Паприкова з наведення порядку призвели до дискредитації влади [271, 1900, 7. XII]. У результаті кабінет Т. Іванчова змушений був припинити виконання обов’язків. Вказаний розвиток подій влаштовував Фердинанда, адже кабінет міністрів ніс відповідальність за чисельні жертви серед учасників руху за скасування натуральної десятини.

На зламі 1902–1903 рр. військовий міністр генерал С. Паприков знову опинився в епіцентрі скандалу. Тогочасний прем’єр С. Данев не міг знайти з ним спільної мови у питанні обсягу фінансування збройних сил. Крім того, між ними виникли суперечності навколо позиції щодо македонського визвольного руху. Конфлікт було вичерпано після відставки С. Паприкова та призначення замість нього полковника М. Савова – особи, якій теж довіряв монарх. Проте і цей офіцер, користуючись прихильністю глави держави й службовим положенням, у наступному уряді Р. Петрова теж намагався впливати на політику. Газета «Мир» з цього приводу писала: «Кожен, хто підозрювався в антипатії до нового міністра або стамболовщини, оголошувався ворогом династії і князя» [274, 1906, 22. I]. Про вагомість посади військового міністра ще з часів перебування при владі С. Стамболова говорить той факт, коли голова Регентської ради намагався врятувати від страти свого колишнього соратника по визвольній боротьбі, одного з організаторів бунту 1887 р. офіцерів-«русофілів» у місті Русе майора О. Панова, але не зміг протидіяти С. Муткурову на чолі з впливовими військовими, котрі наполягли на найвищій мірі покарання для змовників [262, c. 604].

Протягом подальшого правління Кобурга крісло військового міністра/ міністра війська неодмінно посідала лояльна до князя/царя особа, яка не мала відношення до жодної з політичних сил. Лише після зречення Фердинанда ця традиція перервалася. 28 листопада 1918 р. міністерство очолив представник Демократичної партії А. Ляпчев, і вже надалі, аж до червня 1923 р., цим відомством керували цивільні особи – «народняк» М. Маджаров у 1919 р., член БЗНС А. Стамболійський у 1919–1921 рр. та ін.

Отже, в епоху Фердинанда у Болгарії силові міністерства відігравали провідну роль в системі виконавчої влади. Їхній вплив на політичні процеси був найпомітнішим серед усіх інституцій. Вказане явище закріпилося у практиках державного управління ще за часів регентства і прем’єрства С. Стамболова та визначало функціонування урядів аж до кінця 1910-х рр.

Прийшовши до влади у 1886 р., С. Стамболов здійснив тотальну заміну адміністративного апарату сподвижниками – представниками комітетів «Болгарія сама за себе» та учасниками контрперевороту, більшість яких згодом стали членами НЛП. «Русофілів» і всіх, хто схвалював відсторонення А. Баттенберга й симпатизував опозиційним партіям, було звільнено з роботи. Наступні уряди наслідували цей приклад. Вони позбавляли попередників чиновницьких посад, заповнюючи систему управління однопартійцями, що сприяло перемозі Ради міністрів на виборах, забезпечувало контроль над місцевими органами влади. Уряди вдавалися до розширення бюрократичного апарату, щоб задовольнити амбіції представників своїх політичних сил, котрі прагнули потрапити на державну службу. В результаті кількість чиновників зростала [228, p. 227].

1894 року всю вертикаль влади у Болгарії уособлювали прибічники уряду, очолюваного К. Стоїловим. У 1899 р. ситуація повторилася – кабінет Д. Грекова очистив адміністративні органи від «народняків» та призначив на чиновницькі посади «радославовістів» і стамболівців. Звільнені ж приєднувалися до опозиції, не втрачаючи надії на повернення після чергової зміни Ради міністрів. У листах до партійних вождів колишні працівники скаржилися на незаконні дії чинної влади та підкреслювали власні заслуги перед державою [295, a. e. 15, л. 44].

Необхідність такої ротації правлячі політичні сили обґрунтовували цілком прагматично. 1899 року газета «Нов век» зазначала: «Подібна практика є нормальною, адже уряду треба налагодити ефективне управління. З опозиціонерами на ключових постах цього не зробиш» [266, 1899, 10. III]. Неурядові ж партії вбачали у заміні чиновників прояв авторитаризму [386, c. 78–86]. Коментуючи цю ситуацію, «народняки» констатували: «Теперішня влада діє за рецептами стамболовщини» [273, 1899, 10. IV].

У жовтні 1899 р. послідовники С. Стамболова заявили про вихід із правлячої коаліції через незадоволення діями «радославовістів», котрі ігнорували союзників при розподілі посад в органах влади. Надалі НЛП почала відкрито критикувати кабінет Т. Іванчова: «Пересічні громадяни потрапили до рук чиновників, котрі нічим не відрізняються від тайських боксерів. Це зумовило у Болгарії цілковиту деморалізацію й анархію» [266, 1900, 13. VI, 10. IX]. «Народняцький» «Мир», порівнюючи між собою режими С. Стамболова та Т. Іванчова – В. Радославова, прозоро натякав на авторитарний характер обох [273, 1901, 8. II].

Пізніше виявилося, що звинувачення опозиції були не безпідставними, підтвердженням чого стали матеріали розслідування діяльності уряду лібералів. Зібрані після його відставки докази свідчили про наявність зловживань, хабарництва, рукоприкладства й інших незаконних дій, вчинених представниками влади на місцях. Найбільше фактів порушення законодавства було зафіксовано у період руху за скасування натуральної десятини [295, a. e. 9, л. 1–148].

Відставку кабінету Т. Іванчова 12 січня 1901 р. НЛП зустріла з оптимізмом, не приховуючи сподівань, що нова Рада міністрів на чолі з Р. Петровим сприятиме призначенню на чиновницькі посади представників їхньої політичної сили [266, 1901, 28. I]. Однак ці надії не виправдалися. Вже 20 лютого було сформовано наступний коаліційний уряд П. Каравелова, який знову заповнив місця адміністрації членами правлячих партій.

Перебуваючи в опозиції, стамболівці актуалізували проблему непомірно розширеного штату посадових осіб, які фінансувалися із державного бюджету. Н. Генадієв під час свого виступу констатував: «Сьогодні у Болгарії на одну тисячу жителів припадає 12 чиновників, тоді як у Німеччині – 4,5, в Румунії – 4, в Австро-Угорщині – 1,6» [266, 1901, 1. IV]. Політик наголошував на необхідності скоротити бюрократію, котра набула значних масштабів у період прем’єрства С. Стамболова та продовжувала зростати протягом каденції наступних урядів. Таке впровадження забезпечило б оптимізацію системи управління.

4 травня 1901 р. за підтримки депутатів ХІ ЗНЗ уряд П. Каравелова «Законом про адміністративний розподіл території держави» скоротив кількість округів з 22 до 12, а околій – з 84 до 71 [285, 1901, 17. V], що дозволило обмежити штат чиновників. Проте реформа не вирішувала проблеми функціонування адміністрації. Правлячі політичні сили, як і раніше, боролися між собою за місця у державному апараті, прагнучи делегувати у систему управління якомога більше своїх прибічників. Це підтверджує листування П. Каравелова з однопартійцями на периферії у лютому 1901 р., в якому йдеться про зловживання службовим становищем «цанковістами» при розподілі посад. «Каравелісти» зверталися до прем’єр-міністра з проханням вгамувати не в міру честолюбні наміри партнерів по коаліції [303, a. e. 55, л. 1].

Наприкінці 1901 р. в Болгарії було утворено однопартійний уряд на чолі з «цанковістом» С. Даневим. Одним із перших його кроків стала традиційна заміна працівників адміністративного апарату своїми ставлениками. На відміну від стамболівців у 1887 р., «народняків» у 1894 р. та «радославовістів» у 1899 р., котрі з приходом до влади змінили чиновників усіх рівнів, «цанковісти» здійснили змішану ротацію – окрім сподвижників, залучили на посади «каравелістів» і «народняків». Така політика пояснювалася нечисленністю правлячої політичної сили, членів якої було недостатньо для заміщення держапарату, а також небажанням очільника МВС М. Сарафова загострювати і без того складну внутрішню ситуацію [395, c. 45].

Зміцнивши позиції, кабінет С. Данева розпочав адміністративну реформу, котра передбачала уніфікацію функцій чиновників, заборону їхньої участі у політичній боротьбі, врегулювання відносин між адміністративним апаратом та урядом, створення Дисциплінарної ради для ухвалення рішень про призначення і звільнення посадових осіб. У травні 1903 р. набув чинності «Закон про чиновників громадянського відомства» [285, 1903, 5. V], який забороняв службові переслідування, у тому числі усунення з посад працівників цивільних установ після зміни кабінету міністрів, запроваджував конкурсну основу для заміщення вакантних посад.

Однак вказані перетворення були зведені нанівець урядом стамболівців, сформованим 6 травня 1903 р. Його перші кроки продемонстрували прагнення відновити методи державного управління, характерні для прем’єрства С. Стамболова. Впроваджуючи нові нормативні акти, влада скасовувала попередні – «цанковістські». Завдяки цьому протягом каденції кабінету Р. Петрова відбулася заміна адміністративного апарату. Було звільнено 11 з 12 окружних управителів, 56 із 71 околійних начальників, чимало співробітників Міністерства фінансів та Міністерства народної освіти, службовців пошти і телеграфу, а також розпущено 200 з 1 тис. 891 общинних рад [406, c. 146].

Сформований 16 січня 1908 р. замість уряду стамболівців кабінет демократа А. Малинова за традицією розпочав переформатування адміністративного апарату. НЛП демонструвала незадоволення політикою влади, вважаючи, що Рада міністрів залучає вірних собі прибічників з метою обмеження дій опозиції [266, 1908, 6. ІІІ], та пропонувала ухвалити нормативні акти, котрі забороняли б чиновникам сприяти перемозі на виборах будь-якої з політичних сил [266, 1908, 26. VІ]. Вказані заяви виглядали цинічно, адже декілька років тому, перебуваючи біля керма держави, стамболівці відмінили відповідні закони.

Практика ротації адміністративного апарату і надалі залишалася одним із характерних проявів політичної системи країни: її застосовували уряди І. Гешова у 1911–1913 рр. та В. Радославова у 1913–1918 рр. В ці періоди великого розмаху набули зловживання службовим становищем ставлениками правлячих партій, оскільки запроваджена під час війн 1912–1913 і 1915–1918 рр. цензура позбавила опозицію можливості викривати незаконні дії влади. Н. Генадієв вкрай низько оцінював ефективність тодішньої діяльності системи, котра забезпечувала цілісність виконавчої влади на всіх рівнях управління [295, a. e. 16, л. 44–45].

Отже, деякі особливості функціонування адміністративного апарату в Болгарії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були закладені урядом С. Стамболова. Серед них – роздутість штату чиновників та їх залучення у політичну боротьбу. Як писав Р. Кремптон, при С. Стамболові «партизанство» зробило політичну систему країни «власністю меншості жадібних політиків, відірваних від реальних потреб селян, котрими вони правили» [232, c. 160]. Така ситуація зберігалася протягом тривалого часу. Про необхідність позбавитися зазначеної спадщини згадувала більшість партій країни. Однак, опиняючись біля керма держави, вони зазвичай забували про свої гасла. Дбаючи про зміцнення власної опори, уряди або запроваджували косметичні реформи (кабінети П. Каравелова і С. Данева), або залишали без змін усталені практики [407, s. 562].

Згідно зі статтею 13 Тирновської конституції, судова влада в державі належала місцевим судам та особам, котрі діяли від імені князя. Перший після звільнення «Закон про структуру суду в Болгарії» 1880 р. регламентував функціонування мирових, окружних і апеляційних судів та Верховного касаційного суду (найвищої інстанції). В країні діяли також спеціальні суди – військові та релігійні, а ухвалений того ж року «Закон про суд над міністрами» передбачав можливість скликання Державного суду – інституції для вчинення процесуальних дій по відношенню до членів уряду, які порушили закон. Цей нормативний акт забезпечував наявність у кожному парламенті слідчої комісії, котра за вимогою народних обранців викривала протиправні дії міністрів та звітувала перед Народними зборами про результати дізнання. Скликання Державного суду було можливе після прийняття депутатами рішення (за наявності 2/3 голосів) про подання позову. При цьому обвинувачення урядовців обмежувалося статтею 155 конституції. За увесь період свого існування ця установа здійснила три процеси.

Для судової системи Болгарії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. характерна її залежність від виконавчих органів. За часів правління С. Стамболова вона набула гіпертрофованих форм. Процеси, інспіровані владою проти опонентів, стали частиною політичних реалій. Кожне перезавантаження Ради міністрів супроводжувалося розслідуваннями діяльності попереднього кабінету. Контроль виконавчої гілки влади над судочинством забезпечував їй потрібні рішення.

Новопризначені посадовці, застосовуючи все ті ж механізми, намагалися реабілітувати постраждалих від переслідувань з боку урядів, які управляли до цього. Зокрема, за ініціативи кабінету К. Стоїлова депутати VІІІ ЗНЗ прийняли «Закон про амністію» тих, хто скоїв політичний злочин «у період з 24 грудня 1883 р. по 15 грудня 1894 р.» [285, 1894, 23. XII], у тому числі й під час прем’єрства С. Стамболова. Такий крок уряд мотивував бажанням нормалізувати ситуацію в країні. У результаті діяльність відновили лідери «русофілів» – Д. Цанков, повернувшись після еміграції з Росії, та П. Каравелов, звільнений з-під варти. Нормативний акт не давав права на помилування офіцерам, котрі брали участь у серпневому перевороті 1886 р. і декількох заколотах, а потім знайшли притулок за кордоном, оскільки їхнього повернення остерігався Фердинанд та не бажали військові, які під час тих подій знаходилися по іншу сторону барикад.

Аналогічно діяв кабінет П. Каравелова, домігшись 21 березня 1901 р. впровадження ним же розробленого «Закону про амністію» [285, 1901, 28. IV], але вже учасників руху за скасування натуральної десятини, серед яких фігурували представники опозиційних на той момент партій. 16 травня депутати різних фракцій, за винятком «радославовістів», створили в ХІ ЗНЗ спеціальну комісію з метою встановлення порушень законодавства колишніми міністрами попереднього уряду. Результатами розслідування стало пред’явлення Т. Іванчову, Д. Тончеву, В. Радославову і М. Теневу звинувачення у зраді [393, c. 185]. Скликаний 1 лютого 1903 р. (вже під час правління уряду С. Данева) за рішенням депутатської більшості перший Державний суд після розгляду справ через відсутність беззаперечних доказів звільнив від відповідальності М. Тенева та інкримінував іншим відповідачам скоєння політичних злочинів, призначивши їм покарання у вигляді арешту терміном на вісім місяців з позбавленням можливості брати участь у політиці [294, a. e. 7, л. 10–11].

І все ж кабінет С. Данева через газету «България» обіцяв забезпечення вільного судочинства. Влада протиставляла своє правління прем’єрству С. Стамболова, критикуючи останнього за тиск на судочинство. Вказане відбувалося на тлі розгляду справи проти затриманого 1901 р. М. Ставрева – учасника замаху на життя засновника НЛП. Одним із фігурантів процесу був діючий міністр МВС А. Людсканов, котрий начебто підтримував зв’язки з організатором теракту 1895 р. Н. Тюфекчиєвим. Провладне видання заявляло про безпідставність інкримінування вини одному з лідерів «цанковістів» [275, 1902, 16. XI]. Зрештою обвинувачення проти міністра було знято. Навіть демократи називали вказаний процес політичним та докоряли правлячій партії спробами перенести розслідування із зали суду на сторінки преси [277, 1903, 15. I].

Наприкінці 1903 р. вже під час правління уряду Р. Петрова за підтримки депутатської більшості ХІІІ ЗНЗ «Законом про амністію колишніх міністрів Т. Іванчова, Д. Тончева і д-ра В. Радославова» [285, 1904, 5. I] представників «радославовістського» уряду було помилувано. Проте їхні однопартійці відплатили членам НЛП невдячністю, жорстко критикуючи заходи уряду, спрямовані на підпорядкування судової гілки влади. Для характеристики цього процесу вони навіть вигадали термін «стамболовізація», маючи на увазі прагнення стамболівців відновити практики 1886–1894 років [271, 1904, 8. VIII].

На початку 1908 р. виконавчий орган очолив А. Малинов, а в лютому 1910 р. парламентська фракція «каравелістів» у ХІV ЗНЗ інспірувала розслідування діяльності попередніх стамболівських кабінетів [408, c. 348–351]. Заслухавши 9 лютого 1911 р. звіт комісії про результати дізнання, народні обранці вирішили передати розгляд справ до другого Державного суду, де колишнім урядовцям Р. Петрову, П. Гудеву, М. Савову, Н. Генадієву, І. Халачеву і Л. Паякову інкримінувалися зловживання владою та привласнення державних коштів. Проте кримінальні впровадження проти політиків так і не вдалося довести до логічного завершення. Пізніше вони взагалі були закриті, оскільки 24 липня 1914 р. ліберальна коаліція у ХVІІ ЗНЗ проголосувала за визнання антиконституційною ухвалу своїх колег у лютому 1911 р. та за відкликання позову.

Противники НЛП часто нагадували суспільству про застосування режимом С. Стамболова військово-польових судів для розправи над опонентами [264, 1904, 8. VIII]. Публіцист С. Радев, спираючись на свідчення очевидців тих подій, спростовував ці звинувачення, стверджуючи, що голова Регентської ради не мав можливості вплинути на рішення зазначених інституцій, а смертні вироки опозиціонерам виносилися офіцерською клікою [262, c. 603].

З приходом до влади 16 березня 1911 р. уряду І. Гешова представники НЛП, у відповідь на ініціювання судового процесу над їхніми однопартійцями, заговорили про необхідність розслідування діяльності демократів. Вони запевняли громадян у причетності «каравелістів» до незаконного розподілу землі столичної общини, розтрат накопичень благодійного Фонду допомоги македонським біженцям, отримання державного кредиту в розмірі 500 тис. левів без зазначення у документах мети його запозичення, зловживання службовим становищем міністром торгівлі й землеробства А. Ляпчевим, фінансових махінацій чиновників Міністерства закордонних справ і віросповідань [266, 1911, 1. IX; 1912, 21. II]. Але, незважаючи на факти, викладені слідчій комісії ХV ЗНЗ, правляча коаліція заблокувала ініціативу НЛП.

Перебуваючи в опозиції, стамболівці пропонували проект реформування судової влади. Згідно з основними принципами, задекларованими влітку 1911 р. у своїй першій програмі, НЛП підтримувала незмінність служителів Феміди, унеможливлення необґрунтованих посадових підвищень або звільнень у відомстві, запровадження прискореного судочинства, переміщення мирових суддів, створення комісії при Міністерстві юстиції для упорядкування законодавства, розширення кваліфікованого штату співробітників шляхом більш якісного підбору, підвищення їхньої заробітної плати, можливість адвокатського захисту під час попереднього слідства, заснування судової поліції [361, c. 106].

Під час правління кабінету В. Радославова у 1913–1918 рр. судова гілка влади залишалася інструментом уряду для здійснення контролю над опозицією та розправ над опонентами. 1915 року опозиційно налаштований до уряду Н. Генадієв зазнав чергового судового переслідування. Приводом для цього став терористичний акт у софійському казино, скоєний 1 лютого. Газети провладних сил звинувачували в організації цього злодіяння керівника НЛП [266, 1915, 15. III]. Під час судового процесу стали очевидними сфабриковані обвинувачення. Це підтверджує і переписка Н. Генадієва зі свідками, які фігурували у справі та визнали факти тиску на них з боку посередників зацікавлених осіб [409, c. 73]. І хоча згодом політика було виправдано, проте у червні 1916 р. його знову було ув’язнено, цього разу за звинуваченням у причетності до «деклозіерової афери».

Після чергової зміни уряду 21 червня 1918 р. знову не обійшлося без судового розгляду. 12 січня 1920 р. за позовом депутатів ХVІІІ ЗНЗ розпочав засідання третій Державний суд. В. Радославова разом з його однопартійцями П. Пешевим, Х. Поповим і П. Динчевим, котрий розпочинав міністерську кар’єру членом НЛП, а також молодолібералів Д. Тончева і Ж. Бакалова, безпартійного генерала К. Найденова та «стамболовістів» Н. Апостолова і Д. Петкова було звинувачено у спланованій агресії проти Сербії, що залучило Болгарію у війну та призвело до другої національної катастрофи [294, a. e. 7, л. 130]. Найсуворіший вирок (довічне ув’язнення) отримали В. Радославов, П. Пешев, Х. Попов, П. Динчев, Д. Тончев і Д. Петков, проте 1924 р. їх було амністовано.

В атмосфері судових переслідувань і військово-польових трибуналів, пов’язаних з повстаннями в армії на завершальному етапі війни та буремними подіями перших років царювання Бориса ІІІ, що поставило Болгарію на межу громадянського конфлікту, послідовники С. Стамболова продовжували згадувати свого першого лідера. Н. Генадієв у своїх промовах апелював до колективної пам’яті про минуле. На його думку, вирішення політичної кризи 1886 р. головою Регентської ради залишилося взірцем того, як уберегти країну від розколу. Завдяки амністії більшості учасників заколоту, додавав оратор, а також «порозумінню, якого досяг С. Стамболов з усіма угрупованнями», Болгарії вдалося уникнути громадянської війни й іноземної окупації [404, c. 96].

Таким чином, спадщина, що її залишив по собі перший уряд стамболівців, стала складовою процесів, пов’язаних з конституційним устроєм та діяльністю Ради міністрів, адміністративного апарату і судової гілки влади. З моменту відставки у 1894 р. кабінету НЛП жоден режим не поставив під сумнів чинність основного закону. Ознаки спадщини С. Стамболова проявлялися у застосуванні керованої демократії – системи механізмів, які при збереженні атрибутів конституціоналізму дозволяли управляти авторитарними методами. Серед них – значна роль силових міністерств, ротації чиновників одразу після зміни уряду, контроль виконавчих органів над судами. Пам’ять про С. Стамболова залишалася елементом політичного дискурсу, що точився в Болгарії навколо проблеми державного ладу і функціонування режиму. Вона використовувалася як для підвищення престижу чинної влади, так і її дискредитації.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Алтын күз Атырау облысы Атырау қаласы Махамбет ауданы Алға орта мектебінің Шағын орталық топ
2018 -> Ысқақова Айнұр Жанболатовқызы, СҚО, Ақжар ауданы, Айсары ауылы, «Айсары негізгі мектебі»
2018 -> Қуыршақты шомылдыру
2018 -> Жарманың өнімдерінің құрамында
2018 -> Мектеп: №46 жобб мектебі Мерзімі: 5. 01. 2018ж №7 Мұғалім Митанова г сынып «Г» Оқушылар саны 12 Тақырып
2018 -> Сабақ тақырыбы: «Дәнекерлеудің мәні қызметі және түрлері»


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет