Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет8/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

2. 3. Партії, парламентаризм і виборча система

Досліджуючи вплив політики С. Стамболова на подальше болгарське державотворення, неможливо залишити поза увагою партійну систему, парламентаризм і виборчий процес країни, становлення яких почалося на тлі протистояння угруповань лібералів і консерваторів, котрі оформилися в ході роботи Установчих зборів у 1879 р. Для перших інститут монархії був символом реакційності, відтак, заважав побудові сучасної, прогресивної держави. Згідно з їх позицією, суб’єктом верховної влади мав виступати не монарх, а парламент. Консерватори ж, дотримуючись протилежної думки, проіснували на політичній арені до 1886 р. та встигли сформувати два перші уряди, втім не змогли виграти жодних виборів, а після підтримки у 1881 р. режиму Александра І Баттенберга і скасування Тирновської конституції партія дискредитувала себе та поступово розпалася. У другій половині 1880-х – на початку 1890-х рр. продовжувала діяти як окрема політична сила південно-болгарська Народна партія, на відміну від її опонентки – Ліберальної партії Східної Румелії, котра після Об’єднання 1885 р. припинила існування, а її члени поповнили ряди інших організацій.

Перемога лібералів над консерваторами в Установчих зборах та у боротьбі за скасування надзвичайних повноважень А. Баттенберга зумовила встановлення у Болгарії демократичного порядку обрання депутатів парламенту, що регулювалося статтею 86 конституції 1879 р. та «Виборчим законом про Звичайні й Великі народні збори Болгарського князівства» 1880 р., до якого пізніше неодноразово вносилися поправки.

Значні зміни відбулися за часів правління С. Стамболова. Гостре протистояння навколо питань, пов’язаних із зовнішньою орієнтацією країни та ставленням Росії до правлячої династії, призвело у 1887 р. до остаточного розколу Ліберальної партії на угруповання «радославовістів», «цанковістів», «каравелістів» і «стамболовістів» та формування багатопартійності. Протягом 1887–1894 рр. проурядова політична сила жодного разу не поступилася першим місцем за підсумками парламентських виборів. Вказаний результат досягався завдяки застосуванню механізмів керованої демократії: моральному впливу чиновників на електорат; маніпуляціям, пов’язаним із формуванням виборчих округів; фальсифікаціям; обмеженню поліцією участі у голосуванні прихильників опозиції. За таких обставин принцип «золотої середини» у парламенті, тобто компромісу між проурядовою й опозиційними фракціями у прийнятті рішень, який тільки-но почав реалізовуватися у Народних зборах, втрачав своє значення.

Популярність політичної сили не була вирішальним чинником у боротьбі за владу. Мажоритарна модель виборів, яка застосовувалася з 1879 по 1913 р., давала змогу партії, котра не мала підтримки більшості населення, утворювати найчисельнішу фракцію у Народних зборах. Наприкінці ХІХ ст. у Болгарії затвердилася практика, коли призначена князем Рада міністрів формувала під себе парламентську більшість. За часів правління С. Стамболова цей механізм був доведений до досконалості. Надалі він став невід’ємним атрибутом політичної системи країни [410, c. 252].

До 1894 р. багатопартійність у Болгарії існувала лише формально, адже в умовах авторитаризму повноцінною діяльністю займалися лише ті сили, котрі визнали князя законним монархом – «стамболовісти» і «радославовісти». Інші, хоча й делегували депутатів до ЗНЗ, проте були обмежені у проведенні агітації та залишилися без керівників, які перебували в еміграції або за ґратами [389, c. 65].

Всі організації представляли собою принципово інший, у порівнянні з попередниками (лібералами і консерваторами) тип партій. Їх відрізняв вождізм – орієнтація на лідера, котрий зазвичай забезпечував значну долю фінансування, впливав на ідеологічні принципи, розробляв стратегію і тактику боротьби за владу. Водночас зменшилося вагоме раніше значення ЦБ, яке представляли впливові партійці. Його повноваження зосередив у своїх руках вождь. Новий різновид організацій характеризувався ще й наявністю розгалужених мереж місцевих осередків. Першими створили провінційні бюро по всій країні стамболівці і «радославовісти», чим збільшили свій вплив у суспільстві. Після 1894 р. їхній приклад наслідували «цанковісти», демократи-«каравелісти» і «народняки».

Наприкінці ХІХ ст. партійний спектр більшості європейських країн можна диференціювати за ідеологічним принципом, де консерватори перебували на правому фланзі, ліберали – у центрі, а соціалісти – ліворуч. Для Болгарії ж були притаманні деякі специфічні особливості. Серпневий переворот і контрпереворот 1886 р., період правління С. Стамболова сприяли розділенню існуючих організацій на тих, хто вважали Кобурга незаконно обраним князем і ратували за необхідність узгодження з Росією його особи як монарха – «русофілів», та поборників закріплення чинного глави держави на троні й обмеження впливу Санкт-Петербурга на політику Софії – «русофобів».

Одну з груп болгарських партій – «русофілів» – складали «цанковісти», демократи, «з’єдністи» (до 1894 р.) і «народняки»; до іншої – «русофобів» – належали стамболівці, «радославовісти» і молодоліберали-«тончевісти». Ця диференціація була умовною (жодна з політичних сил не визнавала себе «русофобською»), проте виявилася довготривалою, залишаючись актуальною протягом усього періоду правління Фердинанда.

Партіям Болгарії було притаманне і сповідування традиційних для Європи ідеологій. При цьому в політичній системі країни явно домінували правоцентристи, чия ціннісна орієнтація знаходилася на перетині лібералізму і консерватизму – «стамболовісти», «народняки», «радославовісти», «тончевісти», «каравелісти» і «цанковісти», які наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. поперемінно змінювали одна одну біля керма держави. Одні з них виявляли схильність до консерватизму (стамболівці і «народняки»), другі віддавали перевагу націоналізму («радославовісти» і молодоліберали), треті робили ставку на лібералізм (демократи і «цанковісти») [303, а. е. 77, л. 22].

Всі вищевказані організації виступали єдиним фронтом проти лівих, які за впливом явно поступалися своїм опонентам. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. лівоцентристів у князівстві представляли члени Болгарської робітничої соціал-демократичної партії (у 1903 р. розкололися на «тісних» і «широких» соціалістів), Болгарської землеробської спілки (з 1901 р. Болгарська землеробська народна спілка) та лівого крила демократів-«каравелістів» (упродовж 1903–1905 рр. оформилися у Радикально-демократичну партію).

Розглянемо причини, що призвели до закріплення багатопартійності у Болгарії. На партійну систему кожної окремо взятої держави впливає порядок обрання депутатів законодавчого органу. З 16 вересня 1879 р. – дати введення в дію «Тимчасових правил про вибори представників у Перші звичайні народні збори» до 20 березня 1912 р., коли набули чинності схвалені депутатами ХV ЗНЗ чергові зміни й доповнення до «Виборчого закону», в країні існував мажоритарний варіант обрання парламентарів. Згідно з теорією соціолога і політолога М. Дюверже, подібна практика стимулює формування двопартійності [410, c. 211], проте в умовах Болгарії спостерігалася інша тенденція – партійний спектр країни ставав все більш строкатим. Так, з 1911 по 1920 р. дев’ять, а то й десять політичних сил регулярно делегували своїх членів у парламенти.

Подібна ситуація була визначена кількома чинниками. Один із них – вже згадувана особливість формування Ради міністрів. У Болгарії монарх призначав уряд, а згодом під нього міністрами штучно формувалася парламентська більшість. Мажоритарна система дозволяла не найпопулярнішій партії, отримавши не найбільшу кількість голосів, створити найчисельнішу фракцію у Народних зборах. Нестабільні електоральні уподобання болгар дозволяли кожній, навіть новозаснованій політичній силі, претендувати на статус правлячої. Це стимулювало істеблішмент до започаткування нових організацій [411, c. 86].

Строкатий спектр – результат формування у Болгарії партій вождистського типу. Їх авторитарне улаштування не давало змоги різним внутрішнім течіям вільно конкурувати між собою при обговоренні програм і статутів, виборах керівництва. Всі основні питання, пов’язані з функціонуванням політичної сили, вирішував голова та його найближчі соратники. Конфлікти, котрі виникали серед членів партій внаслідок незадоволення діяльністю лідера, призводили не до зміни вождів або компромісу, а до створення нових організацій.

Незважаючи на запроваджені 1896 р. кабінетом К. Стоїлова косметичні зміни у виборчому законодавстві, суть яких зводилася до розширення кількості виборчих комісій та до визнання неконституційним право судів позбавляти громадян можливості голосувати, практики формування законодавчого органу в цілому залишалися такими ж, як і під час прем’єрства С. Стамболова.

Після смерті вождя НЛП переживала кризу, проте продовжувала відігравати важливу роль у політичних процесах Болгарії. В липні 1895 р. головою ЦБ партії було обрано Д. Петкова. Однак у лютому 1896 р. він добровільно поступився посадою досвідченому Д. Грекову, котрий в уряді С. Стамболова тривалий час працював керівником різнопрофільних міністерств.

З травня 1896 р. газета НЛП «Свобода» почала виходити тричі на тиждень, а не щоденно, як це було при С. Стамболові [412, a. e. 89, л. 8]. За чисельністю та розгалуженістю осередків, зростання кількості яких уповільнилося, партія поступалася «народнякам» і «радославовістам». Влада, остерігаючись своїх досвідчених опонентів, проводила кампанію з дискредитації НЛП та її покійного засновника – піддавала критиці його методи правління, публікувала компрометуючі матеріали з подробицями особистого життя попереднього голови уряду. Втім, незважаючи на труднощі, стамболівці не припиняли функціонування. Це підтверджують рапорти міністру внутрішніх справ К. Стоїлову і військовому міністру Р. Петрову, котрі наглядали за ситуацією в країні. У донесеннях йшлося про постійну антиурядову агітацію НЛП [296, a. e. 22, л. 1–2].

Пройшовши етап реорганізації, НЛП дещо втратила риси вождистської організації. У листі до окружних осередків від 21 серпня 1896 р. ЦБ заявило, що надає їм повну свободу дій. Зі змісту цього документа видно, що партія мала проблеми з фінансуванням, однак при цьому з пошаною ставилася до пам’яті про свого засновника, організувавши у липні панахиду з нагоди річниці від дня його смерті [412, a. e. 89, л. 10–14]. З метою забезпечення позитивного сприйняття С. Стамболова населенням і підвищення власного авторитету серед електорату члени НЛП активно друкували поезію державника, згадували його здобутки під час регентства і прем’єрства, порівнювали з видатними постатями епохи на кшталт О. Бісмарка [265, 1897, 27. VII]. Їх опоненти популяризували власну інтерпретацію діяльності колишнього державного діяча. Провладні «народняки» оприлюднювали подробиці участі С. Стамболова у визвольному русі, відображаючи його взаємини зі сподвижниками та підкреслюючи підступну, мстиву і марнославну вдачу революціонера [273, 1897, 25. V, 4. VII].

10 жовтня 1896 р. князь розпустив VІІІ ЗНЗ, а два дні потому розпочалася передвиборча кампанія. «Свобода» назвала майбутнє обрання нового складу парламенту важливим, оскільки від його результатів залежатиме доля країни: «Або Болгарія розвиватиметься як конституційна держава, або демократію буде згорнуто» [265, 1896, 4. XI]. «Симпатії електорату на боці опозиції, – йшлося у публікаціях, – однак у підпорядкуванні уряду військо й поліція, котрі мають гармати і шаблі» [265, 1896, 11. XI]. Прем’єр-міністр і за сумісництвом керівник МВС К. Стоїлов характеризувався як реакціонер, котрий не давав можливості громадянам реалізувати свої права і свободи [265, 1896, 1. XI]. Лібералізм, який демонструвала НЛП під час передвиборної кампанії, носив радше кон’юнктурний характер. У такий спосіб партія розраховувала заручитися підтримкою якомога більшого числа прибічників.

З метою створення опозиційного фронту проти «народняків» за ініціативи Д. Грекова розпочалося зближення з «радославовістами», «цанковістами» і «каравелістами» [295, a. e. 16, л. 11]. У Пловдиві НЛП сформувала передвиборчу коаліцію з лібералами та непримиримими у недалекому минулому ворогами – прибічниками Д. Цанкова [412, a. e. 90, л. 5]. «Свобода», «Народни права», «Прогрес» і «Знаме» об’єднаними зусиллями критикували владу за намагання обмежити конституційні права народу. Таким чином партія розраховувала провести до ЗНЗ якомога більше нелояльних до кабінету К. Стоїлова політиків.

Проурядова ж політична сила нагадувала громадянам про «жахи правління Стамболова: зловживання, утиски, переслідування, поліцейське свавілля» [273, 1896, 17. XI; 1898, 10. XI], а в спеціально опублікованому виданні розмістила описання діяльності співвітчизників, які стали жертвами попереднього режиму, поплатившись життям через власні переконання [413, c. 3]. У такий спосіб «народняки» переконували електорат не підтримувати кандидатів від НЛН.

Голосування 17 листопада 1896 р. засвідчило успіх Народної партії. Вона здобула абсолютну перемогу, отримавши 169 мандатів у ІХ ЗНЗ. Після оголошення результатів розгорнулася дискусія. «Свобода» писала: «Стоїлов, котрий витратив на організацію виборів 300 тис. левів, може завдячувати силовикам, які зуміли перемогти болгарський народ» [265, 1896, 20. XI]. Переможці ж нагадували опонентам про їхні методи проведення голосування під час прем’єрства С. Стамболова, вказуючи на застосування насилля та підкреслюючи недосконалість тогочасного виборчого законодавства, котре було відредаговане нинішньою владою [273, 1898, 1. X]. «Попередній голова уряду, – стверджували „народняки”, – не обирав, а фактично призначав парламент» [273, 1896, 6. XII]. У свою чергу демократи наголошували, що саме С. Стамболов першим встановив контроль над адміністративними органами і самоврядуванням та за допомогою них переслідував опонентів, забезпечуючи прийнятний для себе результат [277, 1898, 13. VIII]. А от «каравелісти» на адресу влади зазначали: «Кабінет Стоїлова, окрім деяких змін у законодавстві, не запровадив іншу систему, продовжуючи використовувати ті ж самі практики» [277, 1898, 27. IX].

Початок роботи нового парламенту ознаменувався розколом у правлячій партії – значна частина південноболгарських «народняків» залишила лави організації. Дезінтеграція відбулася і в рядах опозиції. «Цанковісти» й «каравелісти» не виявили бажання надалі мати справу з представниками «русофобського» табору, остерігаючись втратити довіру своїх прихильників. У результаті стамболівці співпрацювали лише з «радославовістами» – на той час однією з найчисельніших політичних сил. Із листування між ЦБ і місцевими осередками політичної сили у лютому – грудні 1897 р. видно, що НЛП зазнавала фінансових труднощів. Саме з цієї причини Д. Греков 24 лютого того ж року добровільно поступився посадою Д. Петкову та зайнявся адвокатською практикою. Партійна верхівка почала обговорювати питання про об’єднання з лібералами. Не полишаючи стремлінь реалізовувати політику пам’яті про свого засновника, стамболівці водночас збирали кошти на публікацію збірки його віршів та роману неідентифікованого нами В. Казакова «Стамболов і рубладжії» [412, a. e. 92, л. 11–13; a. e. 93, л. 2]. Однак зазначені плани так і не реалізувалися, за винятком того, що у 1898 і 1899 роках члени пловдивського осередку НЛП А. Николов і П. Константинов розповсюдили розроблені календарі з подробицями життя і діяльності С. Стамболова [412, a. e. 1049, л. 1–89].

Після відставки кабінету К. Стоїлова діалог між «стамболовістами» і «радославовістами» щодо об’єднання не припинявся. 18 січня 1899 р. Фердинанд призначив Д. Грекова керівником Ради міністрів. 8 лютого між лідерами партій було укладено угоду про підтримку політики новоутвореного уряду та започаткування видавництва спільної газети «Нов век» [256, c. 102]. Сторони також домовилися про рівний розподіл чиновницьких посад і депутатських мандатів у парламенті й об’єднання своїх місцевих осередків з перспективою заснування єдиної Ліберальної партії.

Дві політичні сили зробили перший крок до злиття в одну організацію. Газета стамболівців схвально відреагувала на цю новину: «За взаємної згоди бюро обох партій об’єдналися… Часи насильства минули, уряд управлятиме лише у рамках конституції і закону. В особі Грекова ми бачимо гарантію цього» [265, 1899, 9. II]. 11 лютого 1899 р. вийшов останній номер газети «Свобода», а вже 22 лютого – перший наклад спільного органу друку «Нов век», редакційний колектив якого очолив Д. Петков. Реакція ж членів окружних і околійних осередків НЛП була настороженою, адже протягом 1887–1894 рр. між ними і «радославовістами» виникали конфлікти. Їхні керівники звернулися до ЦБ з проханнями роз’яснити ситуацію додатковими інструкціями [293, a. e. 11–12, 15]. Опоненти ж обох провладних політичних сил розцінили їх кроки до об’єднання як загрозу відновлення режиму С. Стамболова [277, 1899, 21. II, 28. III].

Організовані урядом Д. Грекова вибори у Х ЗНЗ 25 квітня і 2 травня 1899 р. не відрізнялися від технологій часів прем’єрства засновника НЛП. Вони пройшли з утисками, влаштованими адміністративним апаратом та поліцією. Згідно з інформацією, що містилася в адресованих керівнику МВС В. Радославову чисельних скаргах пересічних громадян, напередодні й під час голосування ватаги, до яких окрім прибічників уряду входили перевдягнуті у цивільний одяг поліцейські, здійснювали напади на людей, намагаючись залякати їх та змусити зробити вибір на користь провладних кандидатів або взагалі не приходити на виборчі дільниці [295, a. e. 9, л. 12]. Коментуючи підготовку до голосування, «народняки» зазначали: «Після п’яти років демократії Болгарія повернулася в часи режиму Стамболова. Народ повірив, що епоха кривавих виборів позаду, однак правління Грекова свідчить про протилежне» [273, 1899, 24. IV].

За підсумками голосування у дванадцяти околіях результати виявилися сфальсифікованими [414, c. 15]. Опозиція загалом отримала лише 61 депутатське місце, 16 з яких спеціальна парламентська комісія визнала недійсними та скасувала. Проурядові сили разом здобули 108 мандатів, при чому «радославовісти», завдяки сприянню МВС, провели у Х ЗНЗ 89 представників. Коментуючи ці показники, «цанковісти» констатували, що перевагу провладних сил було досягнуто завдяки грубій силі [275, 1899, 30. IV].

Після закриття виборчих дільниць від регіональних лідерів НЛП на адресу ЦБ надійшла велика кількість скарг з фактами порушень і фальсифікацій з боку «радославовістів» у процесі голосування [292, a. e. 19, л. 1; 293, a. e. 8, л. 1–2]. Викликав нарікання і розподіл чиновницьких посад, більшість яких зайняли ставленики лібералів. Це спричинило зміну риторики НЛП на ту, що була притаманна їй за часів перебування в опозиції. Лунала критика діяльності В. Радославова й вимога позбавити його однопартійців міністерських портфелів. Майже щоденним явищем стало отримання ним анонімних листів з висловлюванням незадоволення організацією виборів та розподілом посад [295, a. e. 15, л. 32–33]. Представники провінційних осередків НЛП у Пловдиві, Видині, Русе, Казанлиці, Бурґасі, Старій Загорі, Чирпані, Новій Загорі, Ломі, Добричі звинувачували партнерів по коаліції у недотриманні умов двосторонньої угоди [293, a. e. 10, л. 1–2], а навесні 1899 р. у посланнях до Д. Грекова і Д. Петкова наполягали на розриві союзу з «радославовістами» та заявляли про бажання перейти в опозицію [292, a. e. 63, л. 1–2; 293, а. е. 1–6, 13].

Ліберали ж давали власну оцінку діяльності НЛП. Листи, які на початку 1900 р. надходили В. Радославову від його прибічників, містили нарікання на неефективне управління чиновниками-стамболівцями [295, a. e. 12, л. 1–2] та натяки, що НЛП зайва у системі державної влади. «Греков – голова кабінету, а це означає небезпеку відродження стамболовщини. „Радославовісти“ не бажають мати нічого спільного з послідовниками диктатора» [295, a. e. 16, л. 15–16], – застерігали представники царібродського осередку.

В. Радославов продовжував дбати про влаштування на ключові адміністративні пости однопартійців. Не в змозі завадити «радославовістам», у розпорядженні яких був ключовий інструмент режиму – МВС, НЛП у червні 1899 р. повідомила про вихід із коаліції [256, c. 106]. Перейшовши в опозицію, стамболівці не давали оцінку проведенню та результатам минулих виборів. Та все ж пізніше голова ЦБ НЛП з 1907 р. Н. Генадієв, згадуючи ті часи, визнав, що Рада міністрів на чолі з Д. Грековим досягла домінування у парламенті штучно, застосувавши насильство по відношенню до виборців. «То був уряд особистого режиму» [414, c. 32], – підтвердив політик. Упродовж всього періоду перебування у кабінеті Д. Грекова їх партнери по коаліції «радославовісти» стримували себе у критиці на адресу НЛП. Після створення самостійного уряду на чолі з Т. Іванчовим ситуація змінилася. Ліберали почали компрометувати стамболівців, називаючи колишніх союзників нащадками тирана С. Стамболова, проти якого вони вели непримириму боротьбу [271, 1899, 5. X].

16 листопада 1899 р. НЛП скликала в Софії І конгрес, котрий зібрав близько 1 тис. 600 осіб. Делегати ухвалили рішення про припинення спільної діяльності з Ліберальною партією, у тому числі й видавничої, обрали склад ЦБ (голова – Д. Греков, заступник – Димитр Петков, секретар – П. Гудев, касир – Добри Петков, члени – І. Салабашев, П. Ікономов і С. Дацов), а також затвердили новий статут політичної сили [49, c. 75]. Установчий документ декларував бажання й надалі підтримувати чинний конституційний лад [49, c. 81]. У ньому йшлося про децентралізацію партійного управління з правом первинних осередків призначати кандидатів у депутати місцевих органів влади і друкувати пресу, про запровадження нового механізму фінансування НЛП через фонд у «Болгарському народному банку» [361, c. 99] та ін.

Після конгресу зусилля Д. Грекова були направлені на пошуки кандидата для створення антиурядового альянсу. Найімовірнішим партнером лідер НЛП вважав «народняків», які теж не пропагували кардинальних реформ. До того ж Д. Греков і К. Стоїлов колись належали до членів Консервативної партії та зберігали приятельські стосунки. Інші правоцентристи – «цанковісти» – назвали можливий альянс аморальним, спекулятивним і нещирим [275, 1900, 31. XII].

Незважаючи на позитивне ставлення Д. Грекова і К. Стоїлова до союзу, зближення між політичними силами проходило мляво. Давалися взнаки взаємні небажання рядових членів співпрацювати з учорашніми супротивниками. Свого часу «народняки» утворилися як ідеологічний антипод стамболівців, об’єднавши у своїх рядах прибічників відновлення дипломатичних відносин з Росією. Інформаційні війни між стамболівцями і «народняками» розділили опонентів, тому зближення з непримиримими суперниками могло негативно позначитися на іміджі обох партій.

Наприкінці 1900 р. в країні виникли передумови для чергової зміни уряду. Незадоволення діями влади широких верств населення та внутрішні чвари серед лібералів переконали князя в необхідності розпустити Х ЗНЗ, що він і зробив 16 листопада. 12 січня 1901 р. монарх призначив технократичний уряд на чолі з Р. Петровим, який за сумісництвом очолив ще й обидва силові міністерства.

На початку весни млява співпраця між стамболівцями і «народняками» взагалі припинилася, адже розрахунки керівництв політичних сил на те, що Фердинанд надасть перевагу утворенню нового коаліційного уряду, не виправдали себе. 10 березня помер К. Стоїлов, а 25 квітня не стало і Д. Грекова. Лідера «народняків» змінив скептично налаштований по відношенню до союзу з НЛП І. Гешов [302, a. e. 3164, л. 1–3]. Новообраний голова ЦБ Д. Петков також не підтримував ініціатив свого попередника щодо зближення з Народною партією.

Зі зміною керівництва в історії стамболівців завершився черговий етап діяльності, адже курс політичної сили як організації вождистського типу багато в чому залежав від прагнень голови ЦБ. На відміну від прямолінійного і схильного до авторитаризму С. Стамболова, його послідовник Д. Греков був гнучким і обачним політиком, котрий ініціював діалоги з різними партіями країни. Газета «Нов век» назвала Д. Грекова гідним продовжувачем починань засновника НЛП, а також запевнила, що Д. Петков стане достойною заміною свого попередника й завершить справи, розпочаті С. Стамболовим [266, 1901, 10. V].

Між прем’єром Р. Петровим і членами НЛП склалися суперечливі взаємини. Стамболівці були найбільш підходящим партнером для співпраці, оскільки позапартійному генералу імпонувало їхнє небажання повернення до Болгарії та відновлення на службі учасників перевороту 1886 року. Однак стамболівці пам’ятали про ключову роль Р. Петрова у відстороненні С. Стамболова від влади, що й стало на заваді їхній співпраці з головою уряду.

Усвідомивши безперспективність сподівань на співробітництво з Радою міністрів Р. Петрова, Д. Петков розпочав переговори з одним із найпопулярніших політиків країни, лідером Демократичної партії П. Каравеловим про об’єднання в одну організацію. Однак цю ідею не підтримувала більшість рядових членів обох політичних сил, котрі у період правління С. Стамболова сприймали один одного вороже. П. Каравелов хоч і схвалював відродження великої Ліберальної партії, проте поважав вибір своїх соратників.

24 грудня 1900 р. розпочалася нова передвиборча кампанія, під час якої опоненти НЛП використовували історичні сюжети із діяльності першого уряду стамболівців, представляючи їх реакціонерами, котрі стояли на заваді демократії, та закликали унеможливити повернення членів цієї партії до влади [275, 1901, 13. I]. Зважаючи на намагання стамболівців догодити Р. Петрову, опозиція попереджала про недопустимість практик 1886–1894 років [277, 1901, 20. I, 24. I].

Процес голосування 28 січня 1901 р. викликав нарікання лише «каравелістів», котрі вказували на підтримку стамболівців адміністрацією у деяких округах, як це робилося при С. Стамболові [277, 1901, 4. II]. У відповідь «Нов век» та орган друку тріумфаторів-«цанковістів» «България» запевняли, що кабінет Р. Петрова не сприяв успіху жодної з політичних сил [266, 1901, 1. II; 275, 1901, 17. II]. Волевиявлення громадян не визначило абсолютного переможця – «цанковісти» здобули 40 мандатів (58 тис. 860 голосів), «народняки» – 29 (66 тис. 910), демократи – 27 (49 тис. 70), стамболівці – 24 (65 тис. 680), члени БЗНС – 12 (22 тис. 600), «радославовісти» – 5 (15 тис. 111), соціал-демократи – 2 (14 тис. 680) [416, c. 447]. Розкриваючи причини успіху Прогресивно-ліберальної партії, «България» підкреслювала різницю між виборчими законами 1887 р. (запроваджений стамболівцями) і 1896 р., наголошуючи на демократичності останнього [275, 1901, 8. V].

Результати виборів 1901 р. мали певні наслідки для партійної системи країни. Задуми Д. Петкова щодо зближення його організації з «каравелістами» не справдилися. Отримавши владу, демократи відмовилися від співпраці. Серед розчарованих стамболівців почала слабшати дисципліна. Нерегулярна сплата членських внесків призвела до накопичення редакцією «Нов век» боргових зобов’язань, розмір яких наприкінці року складав 30 тис. левів [412, a. e. 108, л. 3].

20 лютого 1901 р. розпочав роботу коаліційний уряд прогресивних лібералів і демократів на чолі з П. Каравеловим, вперше за увесь постстамболівський період призначений князем не до виборів, а після них, з орієнтацією на отримані результати. У такий спосіб монарх розраховував зняти напругу, яка виникла у суспільстві внаслідок політичної кризи під час правління «радославовістів». Нова практика могла сприяти демократизації політичної системи, адже руйнувала один із характерних проявів спадщини С. Стамболова, суттєво підвищуючи значення народного волевиявлення у процесі формування виконавчих органів влади.

31 травня 1901 р. за ініціативи уряду депутати запровадили зміни до «Виборчого закону». Згідно з ними збільшувалася кількість дільниць для голосування з 261 до 375, заборонялося чиновникам здійснювати агітацію, а також позбавлялися права голосу особи без постійного місця проживання, поліцейські, митники, пожежники, які з часів правління стамболівців у 1887–1894 рр. залучалися владою для тиску на виборців [275, 1901, 9. VI]. Чинний кабінет міністрів виступав за впровадження пропорційної системи, пропонуючи реалізовувати її на місцевому рівні, а згодом поширити на загальнодержавний [408, c. 173]. Вказана ідея не знайшла підтримки з боку парламентської більшості. Проти неї виступили і представники НЛП, котрі заявляли про непідготовленість населення до подібних змін та складність адаптації вказаних перетворень [266, 1901, 18. VI]. Критикували ініціативи уряду і «народняки», нагадуючи суспільству, що колишнього «тирана і узурпатора» С. Стамболова «виховав» саме діючий прем’єр-міністр, з яким вони перебували в лавах Ліберальної партії та упродовж 1885–1886 рр. управляли державою [273, 1901, 15. IX].

Після розпаду наприкінці 1901 р. правлячої коаліції Фердинанд 10 грудня розпустив парламент, а 21 грудня доручив керівництво однопартійним урядом лідеру «цанковістів» С. Даневу. Призначивши на 17 лютого 1902 р. позачергові вибори, монарх віддав розпорядження Раді міністрів розпочати їх підготовку. Отже, практика формування складу виконавчого органу за підсумками виборів не прижилася, оскільки її не підтримала більшість політичної еліти, яка з часів правління С. Стамболова призвичаїлася до усталеного механізму обрання Народних зборів. Кабінет міністрів Прогресивно-ліберальної партії було утворено за сценарієм 1886–1894 рр.

На думку багатьох політиків, «цанковісти» не мали впливу серед населення, а тому їх здатність управляти самостійно викликала сумніви. Стамболівці прогнозували, що провладна сила програє перегони [266, 1902, 13. I]. Проте результати голосування у черговий раз підтвердили перевагу політичної сили, під контролем якої знаходилося МВС.

За свідченням опозиції керівник силового відомства М. Сарафов сприяв успіху «цанковістам», і саме йому вони мали завдячувати 89 місцями у ХІІ ЗНЗ [393, c. 189]. Як доказ, НЛП наводила факти тиску на виборців у Плевені, Пазарджику, Дупниці, Чирпані та інших населених пунктах [266, 1902, 24. II]. Прихильник демократів, громадський діяч Т. Васильов одним із порушень під час голосування назвав моральний вплив на електорат з боку чиновників, котрі безпосередньо на дільницях агітували за провладних кандидатів [277, 1902, 20. II]. У відповідь «цанковісти» констатували: «Опозиція очікувала від нас такого ж беззаконня при організації виборів, як і у період прем’єрства Стамболова, але цього не сталося» [275, 1902, 21. II].

Критичні зауваження опонентів на адресу влади були гіперболізованими, оскільки достовірні дані про масові порушення під час виборчого процесу 1902 р. відсутні. Голосування залишилося в історії Болгарії як одне з найбільш демократичних у період правління Фердинанда, а фальсифікації і тиск на електорат носили поодинокий характер [417, c. 93].

Пріоритетним напрямом політики новоствореної Ради міністрів стала реформа порядку формування виборних органів держави та способу розподілу депутатських мандатів. Упродовж 1902 р. уряд проводив інформаційну кампанію на підтримку узаконення пропорційної виборчої системи [275, 1902, 8. VIII, 10. VIII], підготувавши законопроект, згідно з яким у Болгарії передбачалося запровадження 83-х фіксованих мажоритарних округів і 373-х виборчих дільниць, що позбавило б владу можливості змінювати їхні кордони у власних інтересах та в такий спосіб забезпечувати перемогу бажаним кандидатам. Навесні 1903 р. відповідний «Закон про розподіл околій на виборчі округи і дільниці» [285, 1903, 22. III] набув чинності. 7 березня того ж року «цанковісти» внесли на розгляд ЗНЗ пропозицію щодо реорганізації діючої моделі голосування. Вона передбачала імплементацію пропорційної виборчої системи, уніфікацію бюлетенів за кольором і розміром, а також підпорядкування околійним мировим суддям поліції за 15 діб до завершення кампанії. Остання ініціатива мала на меті обмежити вплив окружних управителів і околійних начальників на перебіг голосування, однак не знайшла підтримки у парламенті (на відміну від перших двох, згодом втілених у життя). Проти неї виступила і фракція НЛП, яка вважала запропоноване нововведення несвоєчасним і непотрібним [395, c. 56].

Ліберальні ініціативи «цанковістів» дратували не лише опозицію, а й князя. Він планував створення коаліційного уряду із «народняків», «каравелістів» і «стамболовістів», однак альянс «русофільських» та «русофобських» сил вкотре не склався. Причиною стала все та ж відмова співпрацювати з послідовниками С. Стамболова. Врешті-решт монарх прийняв рішення сформувати напівтехнократичний уряд із представників НЛП і позапартійних офіцерів. 6 травня 1903 р. вдруге кабінет міністрів очолив генерал Р. Петров. На початку осені в країні розпочалися чергові передвиборчі перегони [285, 1903, 27. VIII].

Кампанія 1903 р., а також додаткові вибори 29 лютого 1904 р., відзначалися тиском влади на опозиційні сили [271, 1904, 4. III]. Так, у Старій Загорі підконтрольні міністру внутрішніх справ Д. Петкову адміністрація і поліція завадили проведенню мітингів за участю І. Гешова, А. Малинова і С. Данева; в Оряхово «народняки», «цанковісти» і демократи відкликали своїх кандидатів, оскільки їм постійно погрожували фізичною розправою прибічники НЛП [393, c. 257]. У скаргах Р. Петрову наводилися численні факти порушень законодавства чиновниками і поліцією напередодні голосування та підкреслювалося, що співробітники силових і адміністративних органів явно сприяли перемозі стамболівців. Звертаючись до голови уряду, опоненти НЛП закликали його припинити свавілля, особливо підлеглими МВС [320, a. e. 104, л. 1–2].

Результати виборів 19 жовтня 1903 р. виявилися цілком передбачуваними. Провладна партія забезпечила собі 132 місця у ХІІІ ЗНЗ, незалежні кандидати – 6, а опозиційні сили разом лише 51 [406, c. 533]. Підбиваючи підсумки голосування, «каравелісти» зазначали, що, незважаючи на порушення, у порівнянні з правлінням С. Стамболова кампанія 1903 р. була більш демократичною, адже внесені у 1896 і 1901 роках зміни до «Виборчого закону» не дозволяли НЛП чинити такі ж беззаконня, як упродовж 1886–1894 років [277, 1903, 25. X].

Однією з перших ініціатив стамболівців стали поправки до «Зводу правил роботи Народних зборів» від 1901 р., якими після їх ухвалення 2 листопада 1903 р. скасовувалося обов’язкове обговорення кожного питання порядку денного мінімум трьома представниками від усіх фракцій, що скоротило процедуру прийняття рішень та підвищило ефективність функціонування законодавчого органу, проте позбавило опозицію гарантованої можливості брати участь у дебатах під час розгляду законопроектів [416, c. 170].

Під час другого самостійного правління стамболівцям були притаманні загальні для болгарських партій напрями розвитку. По-перше, невпинно розширювалися ряди членів НЛП. Протягом 1903–1907 рр. до неї приєдналися 2 тис. 74 особи [418, c. 53]. Значну частину поповнення складали кар’єристи, котрі прагнули чиновницьких посад або швидкого просування щаблями службової ієрархії. Аналогічні процеси мали місце у середовищі НЛП в 1887–1894 рр. та інших політичних сил під час їх правління наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. По-друге, залишалася суттєвою роль шефа у партійній структурі. Надважливі питання діяльності вирішувалися особисто Д. Петковим, і лише у деяких випадках за участі найближчого оточення – Н. Генадієва, П. Гудева, Л. Паякова, К. Панайодова. Верховна партійна рада фактично втратила своє значення. По-третє, відбувалося посилення відцентрових тенденцій, що призводило до загострення протиріч між лідером і впливовими політиками.

Внутрішні проблеми правлячої НЛП підштовхували опонентів до протидій владі. Зокрема 1904 р. проти діючого уряду сформувався альянс Народної, Прогресивно-ліберальної, Демократичної і Ліберальної партій, але внаслідок непорозумінь між їх керівництвом та вчасно застосованих стамболівцями контрзаходів опозиційний блок розпався [399, c. 54]. Застосовуючи ще не стерті у пам’яті спогади про діяльність засновника НЛП, противники влади нагадували громадськості про переслідування неурядових політичних сил упродовж 1887–1894 рр. «Якби теперішній уряд побажав сфабрикувати звинувачення, то всі недоброзичливці вже давно відбували б покарання за ґратами, або чекали б страти, як за часів Стамболова» [273, 1906, 5. II], – переконували «народняки», стверджуючи, що стамболівці повернулися у 1903 р. до керма держави «лише завдяки реабілітації князем, проте це не заважає їм знову зловживати владою та переслідувати опонентів» [273, 1906, 1. I, 12. I].

Восени 1906 р. під тиском противників Р. Петрову довелося піти у відставку через скандал з хабарництвом (афера «Шарль-Жан»), опублікований газетою «Мир». Наприкінці року незадоволення робітників, державних службовців, залізничників і студентів ініціативами кабінету Д. Петкова, а також його неефективна політика у вирішенні македонської проблеми змусили опонентів активізуватися. В результаті у січні 1907 р. «народняки», «цанковісти», «каравелісти», «радославовісти», радикал-демократи і «широкі соціалісти» утворили «Патріотичний блок», котрий розгорнув масштабну антиурядову кампанію. Члени опозиції, порівнюючи у виступах та публікаціях політику кабінетів Д. Петкова і С. Стамболова, підкреслювали притаманне обом прем’єрам прагнення до встановлення у Болгарії авторитарного режиму [273, 1907, 7. XI].

26 лютого 1907 р. внаслідок збройного нападу звільненим напередодні банківським службовцем загинув Д. Петков. Пам’ять про нього стамболівці вшановували так само, як і про С. Стамболова. Після трагічної події було надруковано невелику за обсягом книгу [255], котра стала однією з перших пам’яток історичної політики щодо лідерів НЛП. В ній окрім біографій обох державників представлено історичні документи, котрі стосуються їх діяльності. С. Стамболов на сторінках видання постає керівником народного руху, який захищав національні інтереси, та в образі Прометея, котрий боровся проти ворогів Болгарії, усмиряючи бунти в Русе, Сілістрі й Старій Загорі, а також досяг значних успіхів у переговорах із султаном з приводу розширення прав болгар у Македонії. У свою чергу Д. Петков характеризується як вірний сподвижник засновника НЛП, його права рука, а також талановитий політик, організатор і господарник, завжди готовий, як і С. Стамболов, на самопожертву заради Болгарії [255, c. 39].

Вбивство Д. Петкова вплинуло на подальше функціонування партійної системи країни. Влада скористалася подією для обмеження діяльності опозиції, внаслідок чого «Патріотичний блок» призупинив активні дії, а згодом розпався. Серед стамболівців же поглибилися протиріччя у зв’язку з необхідністю обрання голови ЦБ. 27 лютого на позачергових партійних зборах Н. Генадієв заявив права на лідерство. За нього віддала голоси більшість присутніх членів організації. Однак делегати із Пловдива на чолі з І. Андоновим, у тому числі й Т. Гатев, проголосували проти його кандидатури та не визнали керівником НЛП, оскільки він, за їх твердженням, був нещирим стамболівцем. Однопартійці пам’ятали перші кроки Н. Генадієва у політиці, коли 1891 р. очолювана ним у Пловдиві редакція газети «Балканска зора» критикувала діяльність С. Стамболова, щоправда, уникаючи нападок особисто на голову уряду. Не згладжувало спогади навіть його швидке (наступного року) переорієнтування на стамболівські позиції.

Очоливши НЛП, Н. Генадієв сподівався зайняти і прем’єрське крісло. Однак монарх розсудив інакше. Посаду керівника Ради міністрів він запропонував більш досвідченому і передбачуваному П. Гудеву, послабивши тим самим авторитет лідера НЛП та посиливши по відношенню до нього негативні настрої.

Проблеми НЛП були на руку їхнім опонентам, які постійно намагалися дискредитувати провладну партію з метою похитнути до неї довіру населення. На початку травня 1907 р. Д. Цанков, котрий влітку 1903 р. залишив політику через похилий вік, закликав політичні сили країни спрямувати об’єднані зусилля на захист принципів народного суверенітету і парламентаризму, які регулярно порушувалися діючою владою [419, 1907, 6. V]. А от «народняки» зі злорадством обговорювали, чому 6 липня 1907 р. стамболівці не вшанували пам’ять про С. Стамболова панахидою у зв’язку з річницею від дня його смерті, висловлюючи припущення, що у засновника НЛП не залишилося послідовників, адже навіть зобов’язані диктатору кар’єрою і благополуччям особи відвернулися він нього. Такі наслідки члени Народної партії вважали закономірними, адже С. Стамболов був мстивою і вульгарною людиною [273, 1907, 7. VII].

Звичайно ж, вшанування проводилися, хоч і не масштабні, а домисли «народняків» були перебільшенням та спробою принизити НЛП в очах прибічників. Стамболівці продовжували використовувати спогади про свого фундатора у пропагандистських цілях. Влітку 1907 р. з нагоди п’ятнадцятиріччя з дня заснування партії було опубліковано ювілейний альбом, в якому С. Стамболова представлено головним ідеологом організації, основоположником її принципів і цілей, політиком, котрий зробив вагомий внесок у зміцнення болгарської державності [418, c. 8].

Упродовж всього періоду перебування при владі стамболівці уникали питання стосовно внесення змін до виборчого законодавства, вважаючи прийнятними діючі механізми, а свою позицію виправдовували неготовністю населення до демократичних перетворень. Пізніше в одній із промов Н. Генадієв звертав увагу на тогочасний низький загальний рівень культури електорату, тому спроби лібералізації політичної системи могли призвести до анархії [397, c. 12]. Єдине, на що спромігся стамболівський уряд, – узаконити створення на основі 71 адміністративної околії 89 виборчих округів, розділивши їх на 399 дільниць, що відповідало новій редакції «Закону про розподіл околій на виборчі округи і дільниці» [285, 1907, 9. IV].

На початку 1908 р. через конфлікт, котрий виник внаслідок зловживань владою міністрами, кабінет П. Гудева змушений був піти у відставку. 16 січня закінчився майже п’ятирічний період правління НЛП. Новий уряд сформували демократи на чолі з А. Малиновим, вслід за чим відбувся традиційний за такої ситуації розпуск парламенту.

Перейшовши в опозицію, стамболівці готувалися до запланованих на травень виборів. У лютому вони провели засідання ЦБ, переобравши керівництво партії, яку знову очолив Н. Генадієв. Його заступником став П. Гудев, касиром – Л. Паяков, а секретарем органу – Добри Петков. Склад ЦБ представляли І. Халачев, К. Панайодов, Н. Апостолов, М. Тодоров і М. Бракалов [409, c. 61].

В січні – травні 1908 р. у керівництва стамболівців виникли проблеми, пов’язані з погіршенням дисципліни у лавах організації. Одні представники партії через відсутність надій на швидке повернення до керма держави припиняли членство в НЛП; інші утримувалися від активної політичної діяльності; треті знаходили компроміс з іншими опозиційними силами. У результаті свою діяльність згорнула велика кількість провінційних осередків.

Особливу занепокоєність викликала ситуація у Пловдиві, де ортодоксальні стамболівці на чолі з І. Андоновим і Т. Гатевим активізували роботу, спрямовану на дискредитацію керівництва НЛП. Вони закликали сподвижників не відходити від ідеологічних принципів, закладених засновником партії, та дистанціюватися від Н. Генадієва, котрий давно зрадив ціннісним орієнтаціям політичної сили. Втративши контроль над окружним бюро, верхівка стамболівців прийняла рішення про його розпуск та створення нового [412, a. e. 120, л. 1]. 7 червня І. Андонов звернувся до Н. Генадієва з листом, в якому заявив, що більше року голова ЦБ зневажав започатковані С. Стамболовим традиції політичної сили, тому від імені однопартійців він висловлював незгоду з обраним курсом організації та доводив до відома про подальше функціонування осередку й виконання обов’язків керівника місцевого бюро партії [409, c. 63].

Водночас у пресі опонентів НЛП почастішали нападки на її адресу із застосуванням згадок про діяльність першого стамболівського кабінету, реагуючи на які, Н. Генадієв зауважував: «Стамболов управляв у часи революційні, ось чому той уряд не може слугувати мірилом. Нашого лідера немає за що виправдовувати, його ім’я належить історії, а Європа його давно визнала одним із найвидатніших болгар» [397, c. 16].

Під час передвиборчої кампанії, яка розпочалася через два тижні після розпуску 5 квітня 1908 р. парламенту, опозиція зверталася до Фердинанда з проханням завадити зловживанням уряду та забезпечити демократичне волевиявлення [289, a. e. 4, л. 26]. Проте їхні зусилля виявилися марними. Процес підготовки і проведення виборів 12 травня пройшов під контролем міністра внутрішніх справ майора М. Такева, що вкотре стало визначальним в отриманні перемоги провладною силою – із 203 мандатів у ХІV ЗНЗ опозиційним партіям разом вдалося здобути лише 20, із них стамболівцям всього лиш один.

Аналізуючи результати голосування, НЛП стверджувала, що «демократи, які позиціонували себе захисниками ліберальних цінностей, насправді ж не були такими, а успіху на виборах домоглися за допомогою фальсифікацій та тиску поліції на громадян, всупереч власним програмним обіцянкам» [420, 1908, 14 V; 266, 1908, 28. V]. Стамболівці воліли мовчати з приводу того, що у попередніх ХІІІ ЗНЗ домоглися чисельної переваги над іншими фракціями у такий же спосіб. Вони не афішували і внутрішні негаразди, котрі спричинили поразку: «Незадовільні для партії наслідки голосування визначаються незрілістю народних мас та демагогією демократів, які, маніпулюючи громадською думкою, налаштували електорат проти стамболівців» [266, 1908, 23. V].

Після завершення виборчої кампанії протистояння у середовищі НЛП продовжилося. Представники пловдивського осередку на чолі з І. Андоновим вказували на недоліки в роботі керівника партії, втрату нею народної довіри та намагалися позбавити Н. Генадієва повноважень голови ЦБ [412, a. e. 760, л. 13]. 16 травня 1908 р. місцеві стамболівці налагодили у Пловдиві видавництво газети «6 септември», назвавши її на честь визначної дати – дня об’єднання Північної і Південної Болгарії, одним із організаторів якого був засновник НЛП. При цьому І. Андонов заявив, що видання буде послідовно відстоювати ідеали С. Стамболова [412, a. e. 507, л. 1]. Коментуючи розкол у лавах партії, він запевнив, що не має відношення до цього факту, адже разом з прибічниками не відокремлювався від організації, назвав Н. Генадієва безідейною людиною, котра приведе партію лише до «втрати її обличчя», а також переконував у власній непричетності до політики останнього кабінету стамболівців, стверджуючи про перебування тогочасного лідера НЛП Димитра Петкова під впливом нинішнього очільника ЦБ [409, c. 65]. Зі шпальт «6 септември» І. Андонов звернувся до Н. Генадієва з посланням, в якому звинуватив шефа стамболівців у одноосібному керівництві політичною силою та застеріг, що члени пловдивського осередку домагатимуться скликання партійного конгресу з метою усунення його з посади [267, 1908, 7. VI]. Наслідуючи С. Стамболова, 7 червня в Софії однодумець І. Андонова Т. Гатев розпочав видавництво газети «Свобода».

Надалі пловдивські стамболівці розгорнули інформаційну війну проти методів керівництва політичної сили. На сторінках «6 септември» і «Свобода» прихильники І. Андонова і Т. Гатева критикували вождізм, притаманний НЛП, називаючи це явище середньовічним феодалізмом та особистим партійним режимом [267, 1908, 7. VI; 268, 1908, 11. VI]. Вони пропонували відмовитися від політики, спрямованої на затвердження однієї людини в ролі непогрішимого керманича, та наполягали на перебудові НЛП за зразком європейських організацій: «Партією має керувати колективний розум, як це здійснюється у Великій Британії або Франції, а не одна особа, як у нас» [268, 17. VI].

У відповідь прибічники Н. Генадієва застосовували контрзаходи. 10 червня 1908 р. ЦБ звернулося до провінційних осередків з листом, в якому викривалася «деструктивна позиція» І. Андонова і Т. Гатева та заявлялося, що політична сила не має відношення до публікацій у газетах «Свобода» і «6 септември» [412, a. e. 119, л. 8]. У посланні засуджувалася критика «розкольників» на адресу Д. Грекова і Д. Петкова, котрі «мали величезні заслуги перед Вітчизною і партією» [408, c. 67].

Внаслідок постійної роз’яснювальної діяльності переважна більшість представників місцевих організацій підтримала чинного керманича партії [266, 16. VI, 18. VI, 23. VI]. У результаті І. Андонов і його прихильники залишилися в ізоляції. Згорнувши 18 серпня 1908 р. подальше видання газети «6 септември» через безрезультатний спротив, вони поступово втрачали авторитет серед однопартійців і популярність серед мас [74, c. 37].

Проте амбітний Т. Гатев не змирився з таким розвитком подій. Наприкінці 1908 р. за допомоги свого колишнього начальника Р. Петрова він організував у Софії осередок, об’єднавши у його лавах тридцять осіб. Активну діяльність угруповання проводило, допоки 18 листопада 1909 р. через фінансову скруту не втратило спроможність друкувати газету «Свобода».

Забезпечивши собі більшість у парламенті, демократи вирішили провести реформу, яка передбачала заміну мажоритарної виборчої системи пропорційною, тобто запровадження голосування за партійними списками із застосуванням кольорових бюлетенів. Подібні нововведення встановлювали пряму залежність числа отриманих політичною силою депутатських мандатів від кількості відданих за неї голосів.

На той час пропорційний варіант формування парламентського корпусу існував у небагатьох країнах Європи, але вже встиг підтвердити свою ефективність [421, c. 54]. Він унеможливлював ситуацію, за якої більш популярна партія за підсумками виборів здобувала менше депутатських мандатів, аніж та, що користувалася слабшою підтримкою електорату, а тому передбачав досконаліший спосіб перерахунку голосів для розподілу парламентських місць, обмежував фальсифікації і зловживання з боку влади під час виборчого процесу, а також розширював роль партій у системі державного управління.

Втім ініціатива «каравелістів» не означала, що стамболівські практики організації виборів відійшли в історію. Намагаючись відволікти увагу суспільства від обговорення перспективної реформи, НЛП зосереджувала зусилля на компрометації діючої Ради міністрів, тим самим спрямовуючи помисли громадськості у потрібне їй русло. Однак в умовах цілковитого домінування демократів у парламенті вона не могла протидіяти заходам уряду. Єдиним, хто був спроможний вплинути на ситуацію, залишався цар. Тому 26 жовтня 1908 р. заступник голови ЦБ НЛП П. Гудев надіслав монарху листа, в якому закликав не підтримувати впровадження пропорційної виборчої системи, адже нововведення могло зумовити послаблення контролю виконавчої влади над процесом голосування та створити небезпеку для існуючого ладу [312, a. e. 1214, л. 16]. П. Гудеву вдалося переконати монарха, проте, лише на деякий час.

Черговими випробуваннями для НЛП стали вже згадувана інспірація у 1910 р. судового процесу проти її членів – колишніх високопосадових осіб, залучених у корупційні схеми, а також спроби Т. Гатева у березні 1910 р. створити на основі софійського угруповання окрему НЛП. Починання Т. Гатева не знайшло підтримки стамболівців, а невдачі політика призвели до того, що від нього відвернулися навіть колишні соратники з Пловдива на чолі з І. Андоновим [412, a. e. 762, л. 10]. Втім, зрив плану не завадив йому друкувати в 1911–1912 рр. у столиці газету «Борба».

Долаючи труднощі, стамболівці продовжували діяльність. На початку квітня 1910 р. вони розпочали обговорення розробленого проекту програми [266, 1910, 20. IV, 9. V], а згодом опублікували брошуру [421], в якій окрім цілей і завдань партії згадується її засновник: сподвижник Х. Ботева; вірний ідеалам Відродження борець за національну єдність; народний трибун; диктатор, але при цьому захисник конституціоналізму та борець за зміцнення незалежності.

З 28 червня по 11 липня 1910 р. НЛП влаштувала по всій країні панахиди і мітинги, приурочені п’ятнадцятиріччю з дня смерті С. Стамболова [266, 1910, 12. VII]. Під час однієї з промов Н. Генадієв підкреслив заслуги державника у боротьбі за свободу народу та зміцнення конституціоналізму, а також його особисті здібності [254, c. 106–116]. Це була перша дійсно масштабна акція після відставки уряду НЛП у 1894 р. До цього вшанування пам’яті засновника партії відбувалося у вузькому колі членів родини, близьких друзів і сподвижників. Того ж року було надруковано книгу, присвячену пам’яті Д. Петкова, в якій згадується і С. Стамболов: обставини знайомства двох відомих партійних діячів; подробиці їх спільної політичної, адміністративної і видавничої діяльності та боротьби проти кабінету «народняків» [256, c. 118].

Влітку 1910 р. керівництво НЛП розпочало підготовку до чергового конгресу. Необхідність такого заходу визначалася прагненнями ЦБ консолідувати ряди організації та подолати спровоковані І. Андоновим і Т. Гатевим відцентрові тенденції [266, 1910, 21. VII]. Головною ж метою скликання з’їзду були наміри стамболівців вразити царя масовістю і переконати у здатності управляти країною.

16 березня 1911 р. за велінням монарха замість кабінету А. Малинова було сформовано уряд «народняків» – «цанковістів» на чолі з І. Гешовим. Рішення Фердинанда сприяло зміцненню критичних настроїв стамболівців по відношенню до системи державної влади. Вони заявляли, що правляча партія мала визначатися як у Європі – за результатами виборів, а не за вказівкою монарха [266, 1911, 14. IV]. Такі переконання суперечили практикам часів прем’єрства С. Стамболова, тому деякий відхід від усталених принципів змушував ЦБ прискорити підготовку партійного форуму. Першим кроком її реалізації стало заснування 5 березня 1911 р. ще однієї газети – «Воля» – з метою агітаційно-пропагандистської діяльності, а також своєчасного доведення до відома членів провінційних осередків інформації про зміни у позиції партії та роз’яснення їх суті.

З початком правління уряду І. Гешова за вказівкою монарха другий Державний суд відклав подальший розгляд все-таки порушеної за позовом депутатської більшості ХІV ЗНЗ справи про зловживання владою колишніми міністрами урядів НЛП. Мотивом такого кроку стало прагнення монарха згладити внутрішні протиріччя в державі у період підготовки до війни з Османською імперією. Керівництво НЛП вирішило скористатися політичним затишшям для організації партійного конгресу. Перш за все у другій половині квітня 1911 р. ЦБ скликало збори голів окружних і околійних осередків для обговорення питання про притаманний політичній силі вождізм – тип відносин, котрі ґрунтувалися на особистій відданості керманичу, який володів нічим не обмеженими повноваженнями. Після завершення дебатів із майже 60-ти голів місцевих бюро лише 8 проголосували проти збереження влади в руках лідера, заявивши про необхідність подолання вождистських тенденцій [74, c. 43].

ІІ конгрес проходив у Софії 22–26 липня 1911 р., зібравши близько 500 делегатів та, згідно з явно завищеними журналістськими даними, близько 2 тис. гостей з усієї країни [266, 1911, 27. VII]. Представники угруповань І. Андонова і Т. Гатева брали участь у ньому лише як пасивні спостерігачі без права голосу, оскільки їм було відмовлено в офіційному статусі делегатів з’їзду. У своїх виступах перед учасниками форуму голова ЦБ Н. Генадієв, апелюючи до історії НЛП, запевняв, що у середовищі політичної сили ніколи не припинявся процес взаємної передачі, засвоєння, збереження та використання матеріальних і духовних цінностей, соціальної інформації й досвіду минулих і співіснуючих поколінь, тобто, партії завжди була притаманна «наступність поколінь» та віра у «торжество стамболовізму» [266, 1911, 27. VII]. Під час однієї з таких промов соратники С. Стамболова І. Андонов і Т. Гатев демонстративно залишили залу, згодом пояснивши свій вчинок тим, що на той час НЛП вже не мала нічого спільного з ідеологічними принципами засновника партії [409, c. 61].

Одним із рішень конгресу стало внесення змін до статуту організації у положення про функції Верховної партійної ради. Її склад, розширений до 48 представників окружних осередків НЛП, отримував «ініціативу в управлінні політичною силою» та мав здійснювати контроль за роботою ЦБ [74, c. 43]. Дискусію серед учасників форуму викликало питання про доцільність існування посади голови ЦБ, про жорстко централізовану та нічим не обмежену верховну владу, сконцентровану в руках лідера, про нехтування колективною роботою під час прийняття рішень. У процесі обговорення проблеми 25 делегатів із Русе виступили за усунення дисбалансу в практиці управління політичною силою на користь однієї людини шляхом скасування шефського інституту та не підтримали кандидатуру Н. Генадієва на призначення керівником організації, мотивуючи свою позицію фактом його перебування на той час під слідством, що не могло бути взірцем для наслідування. Проте більшість присутніх мала іншу думку, тому за результатами голосування Н. Генадієв залишився керманичем стамболівців. [421, 1911, 22 VІІІ]. Конгрес затвердив також першу за всю історію існування НЛП програму, в якій стамболівці декларували готовність захищати діючий конституційний лад і принципи парламентаризму та здійснити реформи місцевого самоврядування з наданням територіальним громадам реальної автономії [361, c. 101]. Отже, ідеологія партії поєднувала елементи консерватизму і лібералізму, а НЛП залишалася однією із представниць правоцентристських політичних сил.

Зазначеним подіям передувало поступове втілення у життя запропонованих демократами новацій. 5 червня 1911 р. вибори у V Великі народні збори були проведені за змішаним принципом. Всупереч власним песимістичним прогнозам НЛП отримала 4 мандати, що стало одним з кращих здобутків серед опозиційних партій. Проте стамболівці продовжували демонструвати скептицизм щодо імплементації пропорційної системи, стверджуючи напередодні експериментального голосування у ХV ЗНЗ, що із запровадженням нового закону в країні нічого не зміниться, «кандидати у депутати від правлячої коаліції, як і раніше, будуть визначатися торгами між міністрами, а результати волевиявлення залишаться передбачуваними» [266, 1911, 12. VIII].

4 вересня 1911 р. вибори депутатів ХV ЗНЗ теж закінчилися для НЛП відносним успіхом. Її фракція, у порівнянні з результатами голосування 1908 р., розширилася на 5 представників, ставши серед опозиційних сил другою за кількістю після «радославовістів», що свідчило про деяке зростання довіри виборців до стамболівців [266, 1911, 7. IX]. Перемогли ж «народняки» і «цанковісти» – за правлячу коаліцію проголосувало 273 тис. 223 особи, тобто 54,2 % громадян, які прийшли на виборчі дільниці. «Перевага провладних сил досягнута завдяки моральному тиску на виборців із застосуванням залякувань, насильства, впливу чиновників і поліції» [266, 1911, 18. IX], – констатували стамболівці. «Практика фальсифікацій і зловживань продовжується у Болгарії з року в рік, залишаючись основною перепоною на шляху розвитку демократії» [400, c. 8], – підкреслював Н. Генадієв. НЛП публікувала матеріли про факти недотримання владою вимог законодавства під час голосувань, називаючи серед порушень тиск на виборців та застосування силового й адміністративного ресурсів у інтересах правлячих партій [266, 1911, 7. VI; 269, 1911, 24. VIII].

Поступово критика організованого урядом І. Гешова процесу голосування вщухала. Розуміючи безперспективність протистояння парламентській коаліції, наприкінці 1911 р. стамболівці вже визнавали перевагу пропорційної виборчої системи над мажоритарною. Н. Генадієв усе частіше називав справедливим новий спосіб розподілу мандатів між політичними силами, здійснення якого відбувалося відповідно до кількості голосів, поданих виборцями за кожний партійний список [400, c. 24].

У зв’язку з небажанням князя довіряти владу стамболівцям вони все частіше демонстрували негативне налаштування до існуючої в країні політичної системи та закликали модернізувати її за зразком західних держав. «Головним недоліком управління Болгарії, – зазначав Н. Генадієв, – є те, що уряд може забезпечити собі підтримку виборців за допомогою насильства або інших засобів впливу на громадян, тоді як у Великій Британії і Франції влада позбавлена такої можливості» [400, c. 17]. Критичні настрої стамболівців мали радше кон’юнктурний характер, оскільки їхньою метою у цей період було повернення до керма держави. Після часткової апробації 4 вересня 1911 р. на дільницях двох округів нових механізмів порядку визначення результатів голосування НЛП почала звинувачувати проурядові сили у стримуванні їх запровадження на законодавчому рівні, вимагали прискорення процесу, розпуску діючого парламенту та проведення виборів за пропорційною системою [266, 1912, 8. II]. У відповідь «народняки» переконували, що уряд продовжує реформування виборчої системи, та при цьому протиставляли ліберальне налаштування провладної коаліції правлінню С. Стамболова, «котрий внаслідок існування попередньої системи виборів став сатрапом та тероризував країну майже до самої своєї смерті» [273, 1912, 7. II].

Виступаючи у ХV ЗНЗ, Н. Генадієв зазначав, що ключовою проблемою для Болгарії залишався недосконалий механізм формування виконавчого органу, в чому партії брали безпосередню участь. «Неможливо визначити, котра політична сила найбільш потужна в момент, коли уряд іде у відставку, а відтак не зрозуміло, якій із партій варто довірити формування нового кабінету. За такої ситуації вожді кожної з організацій будуть стверджувати, що їхня – найбільш гідна права організувати чергові вибори» [400, c. 8]. На думку політика, обрання парламенту мало передувати формуванню Ради міністрів, а не навпаки.

У другій половині 1911 – на початку 1912 р. НЛП активізувала організаційну діяльність, яка згодом дала результати. В цей період лави партії поповнили 247 охочих, що складало 8 % від загальної чисельності її членів – приблизно 2 тис. осіб [266, 1912, 23. III]. 8 і 12 лютого 1912 р. відбулися вибори в окружні й міські ради, на яких стамболівці були четвертими серед дев’яти учасників, забезпечивши собі відповідно 60 і 108 мандатів [266, 1912, 15. II].

Окрім критики ініціатив урядів А. Малинова та І. Гешова НЛП у 1908–1912 рр. намагалася дискредитувати в очах громадськості й опозиційні партії. Так само чинили і її опоненти. Боротьбу за владу в Болгарії у ті часи можна охарактеризувати як «кожен за себе». Відзначимо лише деяку синхронність дій правоцентристських (ліберальних і консервативних) сил у прагненні протиставити себе організаціям соціалістичного або радикального толку.

Вкрай критично НЛП була налаштована до соціал-демократів, які у партійній пресі називалися нерозважливою, далекою від державних інтересів молоддю [266, 1910, 12. IV]. Що ж стосується БЗНС, то її представники, стверджувала «Нов век», не мали нічого спільного з прагненнями селянства, діяли розрізнено та навіть не спромоглися розробити чітку програму [266, 1908, 22. VII]. Увага стамболівців до орієнтованих на ті чи інші прошарки населення організацій лівого спрямування свідчила про деяке занепокоєння НЛП діяльністю «тісних» і «об’єднаних» соціалістів, членів Землеробської спілки і радикал-демократів, що пояснюється прагненням партії знайти підтримку серед усіх соціальних категорій суспільства, враховуючи й ті, на які спиралися ліві.

Отже, протягом 1908–1912 рр. відбувалася ідеологічна еволюція НЛП, яка у цей період брала на озброєння ліберальні гасла та пропонувала глибокі реформи. Подібні зміни визначалися тривалим перебуванням партії в опозиції, а також розчаруванням позицією монарха, котрий не поспішав повертати стамболівців до влади. Станом на початок 1912 р. вони продовжували активно впливати на політичні процеси у Болгарії. Однак успішним для них тенденціям, що намітилися в 1911 р. та проявилися у поступовому розширенні популярності серед електорату і зростанні чисельності, стали на заваді Балканські війни.

Незадовго до їх початку з метою забезпечення прихильності з боку різних прошарків населення сесія Верховної партійної ради 5–7 липня 1912 р. розробила доповнення до програми, по-новому сформулювавши бачення подальшого проведення зовнішньої державної політики та заходів у соціально-економічній і культурній сферах [269, 1912, 10. VII]. Підготовлені корективи принципових протиріч між різними угрупованнями НЛП не викликали.

Під час збройних конфліктів 1912–1913 рр. стамболівці обмежили організаційну діяльність, адже чимало членів НЛП брали участь у воєнних діях. У зв’язку з оголошенням 17 вересня 1912 р. мобілізації та запровадженням цензури було змінено риторику їхніх друкованих органів. «Нов век», який публікувався під орудою Д. Петкова і редакторством Т. Гатева, та підконтрольна Н. Генадієву «Воля» в основному інформували читачів про ситуацію на фронтах. Однак це не завадило опозиції спільними зусиллями переконати монарха у необхідності відсторонення кабінету І. Гешова.

4 липня 1913 р. до складу нового коаліційного уряду окрім П. Пешева – однопартійця прем’єра В. Радославова, а також безпартійних генерала Г. Вазова й інженера Б. Морфова та представників Молодоліберальної партії Д. Тончева і Ж. Бакалова увійшли стамболівець П. Динчев, якому було довірено посаду міністра громадських будівель, доріг і благоустрою, та лідер НЛП Н. Генадієв, котрий очолив Міністерство закордонних справ і віросповідань та за сумісництвом Міністерство землеробства і державного майна [424, p. 464].

У процесі формування уряду серед керівництва НЛП виникли суперечки. Відповідно до квоти стамболівці мали отримати чотири міністерські портфелі з десяти існуючих. Однак Н. Генадієв вагався з кандидатурами, що пояснює присутність у кабінеті В. Радославова безпартійного Б. Морфова. Наполегливість інших членів ЦБ змусила лідера НЛП дати згоду на включення до складу виконавчого органу ще двох представників партії. Ці зміни не сприяли консолідації партії. Амбітний Д. Петков, невдоволений ігноруванням його кандидатури під час створення уряду в липні 1913 р., висловив незгоду з політикою, спрямованою Н. Генадієвим на відхід від усталених стамболівських принципів. Коло прихильників Д. Петкова поступово розширювалося, формуючи все більш чисельне, опозиційно налаштоване до лідера організації угруповання.

Невдовзі після утворення Ради міністрів прогнозовано відбувся розпуск парламенту, а у вересні 1913 р. стартувала передвиборча кампанія. ХVI ЗНЗ мали стати першим законодавчим органом, обраним на пропорційній основі. За підсумками голосування 24 листопада правляча коаліція не отримала більшості, забезпечивши собі 94 місця, у той час як опозиційні партії разом – 110 [406, c. 524]. До того ж прихильники Н. Генадієва у фракції стамболівців, незадоволені політикою прем’єра та його упередженим ставленням до їхнього лідера, почали демонструвати наміри вийти зі складу альянсу. Все це змусило главу держави припинити мандат ХVІ ЗНЗ, котрі пропрацювали 12 днів, та призначити на 23 лютого наступного року нові вибори.

Наприкінці 1913 – на початку 1914 р. внутрішні проблеми НЛП загострилися. Між головою уряду та міністром закордонних справ і віросповідань Н. Генадієвим постійно виникали протиріччя. В. Радославов не довіряв лідеру стамболівців. Його не влаштовувала незалежна поведінка підлеглого, котрий міг у будь-який момент поставити під загрозу долю коаліції [273, 1913, 15. XII; 275, 1913, 18. XII]. 17 грудня 1913 р. під тиском прем’єр-міністра Н. Генадієв подав у відставку, чим розчарував однопартійців. Применшення авторитету лідером сприяло намірам Д. Петкову, котрий прагнув зайняти місце керманича партії.

Виборча кампанія у лютому 1914 р. пройшла в атмосфері потужного пропагандистського тиску з боку провладних партій. Електоральна активність під час голосування склала рекордний з моменту утворення держави показник – 67,11 %. Застосування урядом морального впливу на виборців та контроль процесу голосування поліцією і чиновниками визначили остаточний результат виборів – коаліціанти забезпечили собі 126 із 245 мандатів. До того ж три із них, отримані опозицією, були скасовані на користь представників провладних угруповань через виявлені порушення [406, c. 526].

Із запровадженням пропорційної виборчої системи відбулися зміни у балансі політичних сил країни. Ліві партії, які мали значну підтримку в суспільстві, почали створювати на виборах серйозну конкуренцію правоцентристам. Так, у 1913 і 1914 роках БЗНС вдалося сформувати другі за чисельністю фракції із відповідно 48 і 51 депутата. Зріс вплив соціал-демократів і радикал-демократів. Провладним силам стало важче забезпечувати собі більшість, проте застосування ними відомих з часів прем’єрства С. Стамболова методів керованої демократії все ж дозволяло перемагати на виборах, що й підтвердила остання кампанія.

Навесні 1914 р. через проантантівську позицію Н. Генадієва погіршилися його відносини з В. Радославовим. Це поставило під загрозу існування правлячої коаліції, адже опозиційно налаштованого до політики уряду лідера стамболівців підтримувала більшість фракції НЛП у ХVІІ ЗНЗ. За такої ситуації прем’єр-міністр розпочав зближення з Д. Петковим, угруповання якого разом з прибічниками І. Андонова і Т. Гатева консолідувало зусилля з метою позбавлення Н. Генадієва повноважень голови ЦБ партії, для чого була задіяна підконтрольна Д. Петкову газета «Нов век». Окрім нападок у пресі на керівника стамболівців серед них розповсюджувалася брошура політичного оглядача і дипломата А. Кермекчиєва – особи, наближеної до царя. У ній автор звинуватив у розколі організації Н. Генадієва, котрий порушив постулати, на яких ґрунтувалася ідеологія НЛП, та зрадив принципам її засновника, а також закликав усіх членів партії об’єднатися навколо ідеалів С. Стамболова [426, c. 6].

2 липня 1915 р. 16 депутатів від парламентської фракції стамболівців звернулися до В. Радославова з письмовим протестом проти нападок на свого лідера, погрожуючи ігноруванням засідань ХVІІ ЗНЗ у разі невиконання їх ультиматуму [321, a. e. 2126, л. 1–2]. 8 серпня 23 депутати-«генадієвісти» під час зустрічі з прем’єром наполягали на позбавленні Д. Петкова посади міністра через відсутність у нього підтримки з боку фракції. Однак голова уряду не задовольнив цю вимогу. У свою чергу «петковісти» розгорнули агітацію, намагаючись розширити коло своїх прихильників серед членів місцевих осередків НЛП. Їм вдалося схилити на свій бік представництва стамболівців у Врачанському, Ловечському, Видинському і Пловдивському округах, котрі приєдналися до критики Н. Генадієва, вимагаючи усунення його з посади керівника ЦБ.

Початок грандіозної інформаційної кампанії, спрямованої владою на виправдання свого рішення щодо вступу Болгарії у Першу світову війну на боці Троїстого союзу, похитнув позиції «генадієвістів», які виступали за зближення Софії з Антантою. У середині серпня 1915 р. зі 120 осередків НЛП лише 52 залишалися відданими керівнику політичної сили. До «петковістів», котрі підтримували курс уряду, перейшли такі впливові стамболівці, як представники ЦБ К. Панайодов, І. Момчилов, М. Тодоров, Х. Кусев, А. Станчев, а також члени організації М. Мичев із Старої Загори і В. Козничкий з Кюстендила. Згодом до них приєдналися П. Гудев, Д. Ачков і Д. Кьорчев [427, c. 169].

Відчутного удару прихильники Н. Генадієва зазнали у жовтні 1915 р., коли уряду вдалося не тільки обезглавити угруповання, а й позбавити його ключових діячів. Це відбулося внаслідок викриття вже згадуваної «деклозіерової афери», котра стала приводом для розправи над керманичем НЛП та його оточенням [402, a. e. 19, л. 1–2]. Арешт політиків та припинення 10 вересня видавництва газети «Воля» через запровадження цензури, обмежили вплив «генадієвістів» на політичні процеси. Перебуваючи за ґратами, Н. Генадієв і його прибічники встановили контакти з теж ув’язненими представниками БЗНС, вели активну переписку з членами соціал-демократичних організацій, які на волі зазнавали переслідувань [295, a. e. 16, л. 44]. Співпраця з лівими силами раніше не була характерною для НЛП. Ініціюючи її, Н. Генадієв враховував схожість ситуації, в якій опинилися його угруповання, БЗНС і соціалісти.

У складі уряду залишалося двоє представників НЛП – Д. Петков і Н. Апостолов, але коли перспектива поразки Болгарії у війні стала імовірною, останній 14 березня 1917 р. припинив виконання своїх посадових обов’язків [285, 1917, 5. VI]. Його місце в уряді зайняв «петковіст» В. Козничкий.

Після приходу до влади 7 листопада 1917 р. в Росії більшовиків на чолі з В. Леніним болгарські ліберали, котрі робили ставку на співпрацю з Петроградом, вже не використовували проросійські гасла у своїй риториці, адже давалася взнаки ідеологічна несумісність з комунізмом, загроза розповсюдження якого ставала цілком реальною. Осінні події в Росії не призвели і до трансформації традиційної для Болгарії партійної дихотомії: «русофіли» – «народняки», «цанковісти», «каравелісти» і «генадієвісти» – продовжували ратувати за співпрацю з Антантою; «русофоби» – «радославовісти», «тончевісти» і «петковісти» – залишалися прибічниками Центральних держав.

Втім, наприкінці 1917 – на початку 1918 р. в партійній системі Болгарії почали намічатися деякі зміни. Правоцентристи продовжували втрачати вплив серед населення, ліві ж – БЗНС, соціал-демократи і радикали, навпаки, розширили власну електоральну базу.

Після відставки уряду В. Радославова 21 червня 1918 р. до складу кабінету міністрів А. Малинова вперше потрапили представники лівих сил – спочатку від однієї РДП, а з 17 жовтня після додаткових виборів – від РДП, БЗНС і БРСДП (об.). Зазначені партії з 28 листопада того ж року входили і в наступний уряд – Т. Теодорова. Саме з літа 1918 р. в історії країни розпочався період політичної нестабільності, який тривав до 6 жовтня 1919 р. – дати приходу до влади Ради міністрів на чолі з А. Стамболійським. Протягом цього часу один одного змінювали коаліційні уряди правоцентристських і лівих партій, а от стамболівці жодного разу не отримали міністерські портфелі. Проте навіть у вкрай несприятливій для себе ситуації вони продовжували діяльність.

У вересні 1918 р. всіх політв’язнів було звільнено з-під варти, після чого Н. Генадієв одразу ж приступив до регенерації партійної структури. Відновивши 23 листопада видавництво газети «Воля», його прибічники розгорнули агітацію проти «петковістів» [269, 1918, 25. ХI]. Навесні 1919 р. лідер НЛП ініціював скликання Верховної партійної ради за наявності лише своїх прихильників. 16–18 березня присутні проголосували: за проведення конгресу, який мав затвердити зміни до програми і статуту НЛП; за обмеження сконцентрованої в руках голови ЦБ одноосібної влади; за колегіальне вирішення всіх питань, пов’язаних з функціонуванням цього колективного, на чолі з Н. Генадієвим, органу; за позбавлення членства у партії «петковістів» [402, a. e. 21, л. 72; 428, c. 128].

На початку 1919 р. найбільш потужні організації «генадієвістів» діяли у Софійському, Старозагорському, Плевенському і Тирновському округах. Найменший вплив вони мали у Враці, Ловечі, Кюстендилі, Видині, Бурґасі, Русе і Шумені. Втрачені позиції у Пловдиві партія відновила у результаті примирення Н. Генадієва й І. Андонова. Останній змінив ставлення до очільника НЛП через його наміри скасувати одноосібне керівництво політичною силою та визнав другим після С. Стамболова видатним партійним вождем [412, a. e. 774, л. 3].

Намітивши втілити в життя кардинальну реорганізацію НЛП, Н. Генадієв перебудовував її згідно з принципами демократизму. Ці перетворення задумувалися в умовах революційної ситуації у Болгарії, тому відповідали духу часу. На черзі залишалася розробка актуальної програми, без якої стамболівцям годі було сподіватися на повернення до влади.

По завершенні війни угруповання Д. Петкова майже втратило політичну вагу, оскільки вважалося громадськістю одним із винуватців другої національної катастрофи. Та навіть в умовах складної ситуації «петковісти» намагалися зміцнити власний авторитет, позиціонуючи себе єдиними послідовниками справи С. Стамболова. Для здійснення агітаційної діяльності ними замість востаннє опублікованої 4 листопада 1916 р. газети «Нов век» 2 листопада 1918 р. було розпочато видавництво іншої – «Свобода», яка мала аналогічну назву з першим друкованим органом стамболівців.

З метою залучення на свій бік якомога більше членів НЛП «петковісти» упередили проведення загального партійного форуму. 25 квітня 1919 р. у Кюстендилі вони скликали з’їзд під назвою «ІІІ конгрес стамболівців» за участі понад 300 осіб. Учасники внесли актуальні зміни до програми, задекларувавши глибокі соціальні реформи, які мали б сприяти виходу країни з революційної ситуації [428, c. 124], а також ухвалили скасування шефського інституту, позбавлення Н. Генадієва членства в партії, невизнання звинувачень політичної сили у національній катастрофі, обрання нового складу ЦБ на чолі з Д. Петковим та скорочення Верховної партійної ради із 48 до 31 представника [74, с. 56].

Втрата популярності змусила обидва угруповання активізувати діяльність для повернення провідних ролей у політикумі. Усвідомлюючи, що стамболівцям буде важко витримати конкуренцію, Н. Генадієв задумав створення єдиної ліберальної організації, здатної протидіяти і правим, і лівим партіям. Планом у першу чергу передбачалося примирення угруповань НЛП. 28 лютого і 4 березня 1919 р. газета «Воля» опублікувала звернення до всіх небайдужих із закликом консолідуватися в одну партію. Ініціативу підтримала більшість членів провінційних осередків стамболівців, у тому числі й «петковісти». 7 липня вони провели мітинги під гаслом «Ліберали, єднайтеся!», називаючи однією з умов зближення відсторонення лідера «генадієвістів» від керівництва організацією, що не сприяло об’єднавчому процесу.

Запроваджений ще 1 жовтня 1915 р. воєнний стан унеможливив проведення в країні політичних заходів, що призвело до порушення статті 86 конституції, яка передбачала п’ятирічний термін повноважень парламенту. Всупереч основному закону мандат ХVII ЗНЗ діяв довше – з 20 березня 1914 р. по 15 квітня 1919 р. Їх розпуск відбувся після завершення бойових дій та зречення Фердинандом престолу. 23 червня 1919 р. цар Борис ІІІ розпорядився розпочати підготовку до виборів [285, 1919, 7. VII]. Голосування відбулося 17 серпня під час правління призначеного 28 листопада 1918 р. коаліційного уряду на чолі з «народняком» Т. Теодоровим. Результати волевиявлення засвідчили зміни у настроях громадян, які у більшості своїй підтримали ліві партії. БЗНС отримала 77 депутатських місць, БКП (т. с.) – 47, БРСДП (об.) – 38. Правоцентристів представляли демократи – 28 мандатів, «народняки» – 19, «цанковісти» і радикал-демократи – по 8. Стамболівці брали участь у виборах розрізненими угрупованнями: «петковісти» провели до парламенту двох представників; «генадієвісти» – одного [430, c. 53]. 6 жовтня вказане співвідношення сил у ЗНЗ стало визначальним при створенні уряду на чолі з А. Стамболійським. Вперше після 1901 р. Раду міністрів було сформовано з урахуванням результатів виборів, тобто вдруге порушено практику, коли призначений монархом виконавчий орган штучно утворював під себе парламентську більшість.

Продовження протистояння між угрупованнями стамболівців негативно позначилося і на підсумках їхньої участі у виборах до общинних рад 7 грудня 1919 р. Тоді обидва крила НЛП разом набрали 17 тис. 163 голоси, що стало одним із найгірших результатів серед усіх учасників [270, 1919, 16. XII]. Позачергові парламентські вибори 28 березня 1920 р. знову закінчилися провалом: «генадієвісти» здобули два мандати; «петковісти» – один.

Через ускладнення діалогу між угрупованнями НЛП Н. Генадієв розпочав переговори про створення єдиної партії з іншими ліберальними силами – «радославовістами» і «тончевістами» [430, с. 19]. 31 жовтня після взаємних поступок всі угруповання, у тому числі й «петковісти», підписали протокол про об’єднання у Націонал-ліберальну партію. 27, 28 і 29 листопада вони провели самостійні конгреси, затвердивши статут і програму, обравши представників у керівні органи нової організації та ухваливши запропоновану Н. Генадієвим «Резолюцію установчого конгресу Націонал-ліберальної партії» [428, c. 156].

Новостворена політична сила відрізнялася від НЛП відсутністю в ній посади голови ЦБ. Основні рішення щодо діяльності організації приймали конгрес і Верховна рада. Будова націонал-лібералів передбачала наявність молодіжного крила. Партія декларувала захист капіталістичного ладу, виступала проти революційного і соціалістичного рухів [428, c. 157]. Упродовж 1920 р. було згорнуто видавництво газет «Воля», «Свобода» і «Народни права», а замість них з 1 січня 1921 р. започатковано друкований орган – «Независимост» [432, c. 360].

Таким чином, наприкінці осені 1920 р. НЛП як окрема політична сила припинила своє існування. Переживши низку криз та періодів різкого падіння популярності, зазнавши розколу, обидва її угруповання прийняли рішення об’єднатися з іншими близькими за ідеологією «русофобськими» організаціями – «радославовістами» і «тончевістами». 6 листопада 1920 р. оформилася Об’єднана народно-прогресивна партія (ОНПП), ініціаторами заснування якої виступили «русофільські» політичні сили – «народняки» і «цанковісти» [405, c. 454]. Єдиною самостійною організацією правого спрямування залишалася Демократична партія. Отже, розділення в епоху прем’єрства С. Стамболова правоцентристських сил на два табори за принципом зовнішньої орієнтації лягло в основу переформатування партійної системи Болгарії після Першої світової війни.

Незважаючи на те, що «генадієвісти» і «петковісти» свого часу по-різному інтерпретували цілі та завдання НЛП, ці угруповання все ж дійшли компромісу під тиском відповідальності за збереження існуючого соціально-економічного і політичного устрою. Разом вони реалізовували політику пам’яті про С. Стамболова, намагаючись оживити спомини про свого засновника та гідно оцінити його діяльність. «Вдячний народ забезпечить Стамболову любов багатьох поколінь» [254, c. 45], – зазначив з цього приводу представник новоствореної Націонал-ліберальної партії Т. Кунев.

Можна з упевненістю стверджувати, що політика С. Стамболова визначила особливості функціонування партійної системи Болгарії, адже, по-перше, жорстке протистояння під час його правління заклало основи багатопартійності, яка у більш-менш усталеному вигляді проіснувала до кінця світової війни. По-друге, утворена у 1887–1894 рр. дихотомія «русофіли – русофоби», була визначальною в ідеологічній ідентичності правоцентристських сил. По-третє, витоки процесу формування партій вождистського типу з розгалуженою системою місцевих осередків беруть свій початок саме у період перебування при владі С. Стамболова, коли на основі утворених в середині 1880-х рр. угруповань «радославовістів» і «стамболовістів» заснувалися перші організації з вказаними особливостями – Ліберальний клуб і (1886 р.) і Народно-ліберальна партія (1892 р.).

Важливу роль в системі влади Болгарії у 1895–1920 рр. відігравали продовжувачі політики С. Стамболова, носії його ідеологічних принципів – представники НЛП. У 1899, 1903–1908 і 1913–1918 рр. вони працювали у складі урядів, а перебуваючи в інші часи в опозиції, визначали настрої громадян країни. Конкуруючи між собою за лідерство в організації, члени НЛП застосовували спадщину C. Стамболова – ідеї, прагнення і переконання цього непересічного державника для обґрунтування власної правоти, доцільності того чи іншого політичного кроку [433, c. 116].

Особливості парламентаризму періоду правління С. Стамболова зберігалися упродовж тривалого часу. Серед них – низьке значення політичного компромісу як такого. Тобто можливість за сприяння монарха сформувати однопартійний уряд надалі дозволяла правлячим партіям за допомогою механізмів керованої демократії – парламентської більшості – реалізовувати політику без огляду на думку опозиції. Крім того, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Великій Британії, Франції, Німеччині та Італії укорінився принцип «золотої середини» у законодавчих органах. Болгарія ж, за вказаною ознакою, знаходилася на рівні країн Південної й Південно-Східної Європи – Іспанії, Португалії, Сербії і Греції.

Незважаючи на косметичні реформи 1896 і 1901 років, політична спадщина С. Стамболова залишалася невід’ємною складовою виборчих процесів. Ця її характерність полягала у контролі урядами перебігу голосувань. Ситуація почала змінюватися лише після поступового запровадження протягом 1911–1914 рр. пропорційної виборчої моделі, яка більш об’єктивно відображала політичні вподобання громадян.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет