Політична спадщина стефана стамболова у болгарському державотворенні



жүктеу 5.56 Mb.
бет9/24
Дата07.02.2019
өлшемі5.56 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24
2. 4. Особливості болгарської політичної культури

У спадок від правління уряду С. Стамболова болгарське суспільство отримало сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей, зразків поведінки населення, які визначали специфіку взаємовідносин між владою і народом та були складовими культури протягом тривалого часу.

Одним із проявів громадського життя країни стали вбивства на замовлення та терористичні акти з політичним підтекстом. Загибель Х. Белчева (1891 р.), Г. Вилковича (1892 р.) і С. Стамболова (1895 р.) не пройшли безслідно. Серед політикуму довго обговорювалися ці події з одночасним пошуком винних та використанням у власних цілях колективної пам’яті про вказані трагедії. У період правління кабінету К. Стоїлова НЛП звинувачувала владу в її причетності до організації терористичного акту 1895 р. «Народняки» ж заявляли, що причиною злочину стали авторитарна політика С. Стамболова та вчинені ним «звірства і насильства» [273, 1895, 16. ХI; 1898, 22. X]. Щоб відвести підозру від Г. Начовича і К. Стоїлова в організації замаху, серед населення розповсюджувалася інформація про корисливі мотиви Димитра Петкова, котрий начебто прагнув зайняти одноосібні лідерські позиції в партії [273, 1896, 15. XII].

Перша річниця смерті С. Стамболова залишилася в пам’яті суспільства як подія з вчиненням акту вандалізму. На його могилі пролунав вибух, пошкодивши пам’ятник і огорожу. Саме так противники державника «відзначили» трагічну дату [87]. Місце поховання диктатора стало сакральним не лише для стамболівців, а й їх опонентів, які використовували його для демонстрації зневаги до покійного.

Рецидиви аналогічних за своєю суттю злочинів, що їх провокували політичні пристрасті, проявлялися і надалі. 11 травня 1897 р. поблизу Пазарджика було застрелено юриста, письменника і публіциста А. Константинова – прибічника П. Каравелова. Як згодом з’ясувалося, його смерть була випадковою, оскільки вбивці готували замах на пештерського депутата ІХ ЗНЗ демократа М. Такева, поруч з яким на той момент знаходився А. Константинов. За версією попутчика загиблого, причиною вбивства стали давні, іноді із зіткненнями, земельні протиріччя між мешканцями общин села Радилово і околії Пештера Татарпазарджицького округу та помста земляків йому особисто за бездіяльність як депутата у вирішенні проблеми. Стамболівці ж, маючи іншу думку з цього приводу, недвозначно натякали на зацікавленість уряду К. Стоїлова в ліквідації опозиціонера, який активно виступав з критикою чинної влади [265, 1897, 14. V].

Вбивства ставали частим явищем політичного життя, а трагічна загибель C. Стамболова використовувалася різними партіями у боротьбі за місце біля керма держави. Члени НЛП сприймали смерть державника як жертву в ім’я Батьківщини, а опоненти часто послуговувалися цим фактом як застереженням проти спроб інших політиків узурпувати владу. У липні 1899 р. газета «Мир» нагадувала тодішньому міністру внутрішніх справ В. Радославову про передчасну смерть засновника НЛП, тим самим натякаючи, що лідер лібералів дуже ризикує, взявши на озброєння стамболівські методи «сильної руки» [273, 1899, 27. VII].

Вбивства були характерними і для періодів відносної лібералізації режиму. Під час діяльності кабінету С. Данева, на тлі демократичних перетворень 6 лютого 1902 р. стався замах на життя вченого, етнографа, міністра народної освіти В. Кинчова, внаслідок чого він загинув. Злочин не мав політичного підтексту, адже був вчинений колишнім вчителем, позбавленим посади через професійну непридатність.

У період правління кабінету Д. Петкова чергова резонансна подія шокувала громадськість. 26 лютого 1907 р. звільнений зі служби клерк «Болгарського землеробського банку» здійснив замах на життя прем’єр-міністра, внаслідок чого той загинув [255, c. 44]. Стамболівці заявили про причетність до організації злочину членів Народної партії [266, 1902, 18. III], будуючи свої звинувачення на матеріалах незалежної газети «Балканска трибуна», редакція якої співпрацювала з «народняками», а незадовго до трагічної події закликала звільнених чиновників не миритися зі свавіллям влади та підбурювала їх захищати свої права. Слідство ж трактувало мотиви зловмисника як особисті; неполітичний характер правопорушення підкреслювали і «народняки» [273, 1907, 20. VII, 24. VIII].

Згодом опозиція отримала можливість для критики уряду НЛП. 30 листопада 1907 р. на території Болгарії було вбито двох представників македонського визвольного руху – Б. Сарафова й І. Гарванова. Газета «Мир» поклала вину в організації злочинів на кабінет П. Гудева: «Принципи Стамболова продовжили своє існування у політиці Петкова, а також у практиках нинішнього прем’єра. Як і засновник НЛП, його послідовники вважають, що ігнорувати закони, порушувати конституцію, нищити без суду і слідства є найвищим благом для народу» [273, 1907, 1. XII]. У наступному накладі газети цинічно заявлялося, що прирівнювати смерть С. Стамболова та загибель Б. Сарафова й І. Гарванова не варто, адже вбивці македонських революціонерів, на відміну від виконавців теракту проти засновника НЛП, не гідні співчуття [273, 1907, 2. XII].

Терористичний акт у столичному казино 1 лютого 1915 р., в результаті якого 4 особи загинули та 8 дістали поранення, мав політичний підтекст. Його мета полягала у прискоренні приєднання Болгарії до Троїстого союзу шляхом компрометації проантантівських кіл країни. Планування злочину влада намагалася інкримінувати прихильнику «Сердечної угоди» Н. Генадієву, котрий на той час знаходився в Італії, але через брак доказів на лаві підсудних опинилися шестеро колишніх і діючих членів ВМОРО на чолі зі знайомим лідера НЛП і його ставлеником на одну із чиновницьких посад В. Поп Анастасовим [434, c. 129].

Політичні вбивства в Болгарії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. були результатом відсутності в опозиції легальних механізмів позбавлення повноважень представників влади, адже відставку уряду могла гарантувати лише воля монарха. За такої ситуації деякі політики вдавалися до пошуку альтернативних способів суперництва за міністерські крісла, у тому числі й протизаконних.

Одним із характерних проявів режиму С. Стамболова був жорсткий контроль влади над виборами. Зусилля уряду, направлені на відсторонення прихильників опозиції від участі в голосуваннях у парламент, призводили до зниження і без того нечисленної електоральної явки. Якщо у 1879, 1880 і 1884 роках вона становила відповідно 32 %, 33,3 % і 28,9 %, то 1887 р. – лише 22 %, а 1893 р. – 19 %. І хоча надалі активність громадян на виборах поступово зростала, проте все ж залишалася незначною через те, що правлячі кола продовжували застосовувати практику, започатковану першим урядом НЛП. У середньому з 1894 по 1920 р. вона становила 49,48 % і лише 1920 р. перевищила 70 % [435, c. 3].

Більшість населення не мала свідомих електоральних уподобань та була схильна під тиском чиновників і поліції віддавати голоси за провладні сили. Своїми діями уряд С. Стамболова, як і наступні Ради міністрів, прищеплювали громадянам недовіру до виборчих процесів. З цього приводу газета «Пряпорец» писала: «Стамболов приживив суспільству апатію, котра дозволяла без зусиль перемагати на виборах» [277, 1898, 10. IX]. Навіть у періоди зростання соціальної напруги, як то під час руху за скасування натуральної десятини, рівень абсентеїзму залишався високим. «Три чверті населення країни висловилося проти податку» [266, 1900, 6. IV], – визнавала газета «Нов век». Але своє невдоволення воно воліло виражати не на виборчих дільницях, а на майданах, шляхом мітингувань, які переростали у збройні сутички з військовими і поліцією.

Участь громадян у політичних процесах, чи то вибори, чи масові акції протесту, сприймалася істеблішментом країни неоднозначно. У залежності від конкретної ситуації різні сили підтримували або критикували її. Перебуваючи в опозиції у 1899–1901 рр., стамболівці схвалювали розгортання селянського руху за скасування натуральної десятини. І навпаки, знаходячись при владі у 1903–1908 рр., НЛП зустрічала критикою кожен акт рішучої незгоди, влаштований опонентами. Під час звіту кабінету П. Гудева у ХІІІ ЗНЗ про виконану роботу в 1907 р. розгорілася дискусія навколо питання: «Чи можна 286 антиурядових мітингів вважати приводом для відставки влади?». Чітку позицію стамболівців з цього приводу озвучив Н. Генадієв: «Вказані акції – це прояв парламентаризму. Проте учасники подібних зборів не складають більшість у порівнянні з усіма голосуючими, а тому підстав для припинення роботи уряду немає» [398, c. 25].

Специфіка утвореної за часів прем’єрства С. Стамболова політичної системи простежується у перебігу боротьби партій за владу наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Опоненти постійно дорікали НЛП утисками опозиції, обмеженням прав і свобод, порушенням законодавства, навмисним збуренням громадянського протистояння, що мало місце у 1886–1894 рр. Сам С. Стамболов поставав у публікаціях їхньої преси в образі тирана, особи безпринципної і жорстокої [275, 1903, 7. V]. Найактивніших нападок його спадкоємці зазнавали у період правління. Для дискредитації стамболівців їх політику порівнювали із заходами С. Стамболова, підкреслюючи схожі авторитарні методи реалізації влади, намагання догодити монарху, масштабні зловживання повноваженнями з корисливих мотивів [273, 1907, 10. V].

Реагуючи на звинувачення, стамболівці виправдовували свої дії та ініціативи фундатора партії прагненням захистити національні інтереси й вирішити нагальні проблеми розвитку держави [266, 1908, 26. II]. До ювілеїв з нагоди дня народження С. Стамболова або чергових річниць його смерті НЛП публікувала брошури з біографією свого засновника, історією діяльності політика [255; 253], переліком заслуг державника перед країною та його здобутків.

Ще одним проявом політичної культури, формування якого визначалося спадщиною С. Стамболова, є некоректні прийоми боротьби за владу. Атрибутом «брудних» технологій, що застосовувалися партіями, були способи дискредитації суперників, збір на них «компромату», незважаючи на моральні та правові норми [436, p. 611]. У період першого правління стамболівців після добровільної відставки 6 листопада 1892 р. міністра фінансів Г. Начовича газета «Свобода» розпочала його інформаційне цькування. Публікуючи вигадані подробиці приватного життя, НЛП розраховувала нейтралізувати впливового політика, який перетворився на потенційно небезпечного противника [112, c. 98].

Іншим прикладом є конфлікт між С. Стамболовим і військовим міністром М. Савовим. Він виник навесні 1894 р. через ревнощі підполковника до своєї дружини та вміло підігрівався політиками, зацікавленими у чварах серед членів уряду. Справа дійшла до виклику С. Стамболова на дуель, усунення М. Савова з посади та набула резонансу в офіцерських колах. Ситуація ускладнилася ще й публікацією фіктивної інтимної переписки між вигаданими коханцями [434, c. 55]. Ці події зумовили початок процесу відсторонення кабінету НЛП.

Після відставки С. Стамболова безчесні методи боротьби за владу, на кшталт звинувачень «народняками» газети НЛП у «невігластві, мракобіссі й порнографії» [273, 1898, 26. ХI], продовжували застосовуватися. Жертвами різних скандалів, які в основному безпосередньо не стосувалися професійної діяльності політиків, ставали вчорашні ініціатори інтриг та розповсюджувачі дезінформації. У 1894–1895 рр. С. Стамболову вдруге довелося зазнати ганьби. Одразу декілька жінок поширювали інформацію про його розпутство у період правління. Одна із них – дружина А. Карагюлева, страченого у 1892 р. за вбивство міністра фінансів Х. Белчева, пізніше надрукувала мемуари [437], в яких ремствує, що тоді не тільки залишилася вдовою, а й була зґвалтована тогочасним прем’єром. За цим розголосом стояли політики, які остерігалися повернення С. Стамболова до керма держави та прагнули нейтралізувати його.

Надалі штучно спровоковані конфлікти відбувалися доволі часто, внаслідок чого страждав імідж відомих політиків. У розпал урядової кризи в листопаді 1902 р. НЛП за допомогою провокаційних публікацій підігрівала і без того складну ситуацію, в якій опинився кабінет С. Данева. Стамболівці надрукували сфальсифіковану факсимільну кореспонденцію, котра свідчить про причетність очільника МВС А. Людсканова до вбивства Х. Белчева, Г. Вилковича і С. Стамболова [266, 1902, 12. ХI]. З кожною зміною уряду нова провладна партія вважала за необхідне «облити брудом» своїх попередників, вказуючи на величезну кількість проблем, які залишилися у спадок від колишнього правління. У 1900 р. газета «Нов век» з метою помсти за розпад коаліційного уряду Д. Грекова представляла В. Радославова винуватцем кривавих розправ над учасниками руху за скасування натуральної десятини [266, 1900, 18. ХI], замовчуючи більш вагому вину в цих дійствах військового міністра С. Паприкова. 1915 року Рада міністрів на чолі з В. Радославовим відповіла тим же – розпочала кампанію з дискредитації Н. Генадієва. Необґрунтовані звинувачення у пресі стосувалися його особистого життя і громадської діяльності [426, c. 6].

1907 року газета «Мир» писала: «Ще при Стамболові його партія була схильна порушувати норми моралі, до того ж, знаходячись при владі, вважала опозиційні видання злом, запроваджуючи по відношенню до них обмеження й цензуру» [273, 1907, 5. VII]. «Завдяки нечесній конкуренції стамболівцям вдалося двічі тривалий час перебувати біля керма держави» [273, 1907, 7. XI].

Некоректна боротьба за владу із застосуванням інформаційних важелів впливу стала невід’ємним атрибутом політичних реалій. При цьому стратегія поведінки кожної окремої партії, котра претендувала на провідну роль у суспільстві, цілком залежала від кон’юнктури. У публікаціях газети «Нов век» звертається увага читачів на деякі особливості функціонування правлячих політичних сил та їх опонентів: «Усі власні незаконні дії і зловживання влада намагається показати у вигідному для себе світлі. Опозиція ж прагне дискредитувати проурядову партію, послабивши довіру до неї з боку електорату» [266, 1908, 24. IV]. «Кожна необачність кабінету міністрів розцінювалася як привід для відставки, а сам факт зміни уряду – як позитивні зрушення» [266, 1910, 23. IX]. Єдиною постаттю, котра залишалася поза інформаційних війн, був монарх. Захищений законом від посягань на власну персону, він використовував у своїх інтересах баталії між партіями, що давало йому можливість спрямувати всі процеси у вигідне річище.

Особливості політичної культури болгарського суспільства, котрі укорінилися в період правління С. Стамболова, виявилися стійкими. Вони залишалися характерними протягом тривалого часу після відставки першого уряду НЛП. Серед них – вбивства і теракти, інформаційні війни і «брудні» технології, низький рівень участі населення у політичних процесах.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. більшість партій країни зловживали колективною пам’яттю про С. Стамболова для досягнення власних політичних цілей. Наприклад, стамболівці намагалися представити період 1886–1894 рр. конституційною формою правління, а свого засновника – скромною людиною, котра не прагнула влади [265, 1895, 23. ХI; 1896, 31. V; 254, c. 26]; член Націонал-ліберальної партії М. Хранов стверджував, що історична постать С. Стамболова «спроможна стати стягом», навколо якого мають змогу об’єднатися всі болгари [254, c. 105]. Опоненти ж НЛП послідовно зображували роки діяльності С. Стамболова епохою «тиранії, зловживань і узурпації» та закликали не допустити повторення цих явищ у болгарській історії [273, 1896, 11. I, 19. III, 11. VI; 1899, 29. VI; 1901, 20. XII; 1907, 14. II; 271, 1904, 7. ІІІ, 2. V, 10. VI; 275, 1898, 6. ХI; 1900, 31. XII; 277, 1900, 25. VI, 16. VIII; 1901, 7. I; 1904, 8. VII].

Функціонування системи державної влади та виборчого процесу наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. знаходилося під відчутним впливом спадщини С. Стамболова. За часів його правління було запроваджено специфічні механізми взаємодії між різними інституціями. Вони залишалися актуальними і після відставки уряду стамболівців у 1894 р. Фердинанд та підконтрольні йому Ради міністрів фактично не запропонували реформ, які змінили б устрій Болгарії зразка 1886–1894 рр., а спромоглися лише на косметичні перетворення, спрямовані на підвищення ролі монарха у вертикалі влади, скасування деяких найбільш обтяжливих обмежень конституційних прав і свобод громадян, заміну мажоритарної виборчої системи пропорційною. І все це при збереженні типових стамболівських інструментів забезпечення перемоги провладних сил.

РОЗДІЛ 3

НАСТУПНІСТЬ ДОСВІДУ ДЕРЖАВНИКА У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ТА КУЛЬТУРНОМУ РОЗВИТКУ КРАЇНИ
У 1887–1894 рр. С. Стамболову вдалося реалізувати важливі соціально-економічні заходи, які визначили розвиток Болгарії на багато років уперед. Очолюваний ним уряд з метою підтримки національної промисловості вперше запровадив елементи протекціонізму, узгодивши з гарантами берлінського статус-кво підвищення митних тарифів на імпортні товари. У цей період держава отримала перші позики в іноземних банках, що дозволило прискорити темпи модернізації економіки, оновити інфраструктуру. Серед негативних явищ політики стало поширення корупції у владі: оборудок із земельними ділянками, хабарництва, зловживань при державних закупівлях, привласнення коштів беззвітних фондів. Діяльність С. Стамболова закріпила практику нерівномірного розподілу податкового навантаження, основний тягар якого лягав на плечі селян. Інші ж категорії населення сплачували менше. Соціальні ініціативи влади були спрямовані на підтримку тих прошарків, котрі забезпечували опору режиму – військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів, чиновників.

Незважаючи на неоднозначність заходів С. Стамболова, сучасна болгарська історіографія оцінює їх як чинники, що визначили економічні успіхи країни на початку ХХ ст. та напередодні Балканських війн. Наскільки об’єктивною є подібна теза, який ефект мали ініціативи державника, чи знайшли вони продовження у політиці його послідовників та урядів інших партій, чому одні ідеї і задуми виявилися затребуваними, а інші не були реалізовані пізніше – ось питання, які представляють собою складові частини проблеми впливу спадщини С. Стамболова на соціально-економічний розвиток Болгарії.


3. 1. Стимулювання вітчизняного виробництва

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в країнах Європи і США конкурували дві концепції економічної політики – протекціонізму і фритредерства. Перша передбачала захист внутрішнього ринку від експансії іноземних товарів за допомогою митних тарифів, субсидій, податків, пільг і квот. Друга відстоювала позицію невтручання держави у торговельні взаємини з іншими країнами, відсутність штучних перешкод в економічних відносинах. Болгарська промисловість поступалася західноєвропейській, тому для її розвитку С. Стамболов взяв на озброєння протекціоністські методи.

У період першого правління НЛП молодий національний бізнес та влада започаткували взаємокорисне співіснування. Підприємці прагнули заручитися підтримкою з боку держави. Для лобіювання власних інтересів і захисту від конкуренції вони поповнювали ряди НЛП, ставали депутатами парламенту, кметами, чиновниками, а С. Стамболов і його прибічники одержували від них кошти на партійні потреби і передвиборчі кампанії. Зазначені зв’язки заклали фундамент процесу зрощування бізнес-структур і держапарату [438, c. 151].

Незважаючи на позиціонування себе противником стамболівців, кабінет К. Стоїлова продовжив реалізацію протекціонізму, виступивши ініціатором прийняття «Закону про підтримку місцевої індустрії», який парламент ухвалив 20 грудня 1894 р. Згідно з ним передбачалися пільги підприємствам – звільнення на певний час від податків, право безмитного імпорту обладнання і сировини, а також 35 % знижка на транспортування вантажів державною залізницею. Преференціями користувалися компанії, обсяг інвестицій в які перевищував 25 тис. левів, а кількість працівників становила 20 і більше осіб [285, 1895, 28. I]. Через два роки набули чинності доповнення до нормативного акту, котрі розширювали коло привілейованих виробників – алкоголю, меблів, краму із металу [285, 1897, 21. III]. Того ж таки 20 грудня 1894 р. VІІІ ЗНЗ ухвалили «Закон про торгово-промислові палати», котрий передбачав створення за ініціативи торговців і підприємців або уряду спеціальних інституцій, підконтрольних Міністерству торгівлі й землеробства. У нормативному документі прописувалися питання, які Рада міністрів могла врегульовувати з палатами [285, 1895, 27. I].

Протягом 1896–1897 рр. «народняки» уклали з низкою європейських країн нові торгові угоди, котрі передбачали збільшення існуючого 10,5 % розміру мита на ввезений товар (окрім обумовлених у спеціальному переліку) до 14 %. Законом, прийнятим 22 лютого 1897 р., уряд зобов’язав державних службовців у робочий час носити одяг і взуття вітчизняного виробництва [285, 1897, 14. III], сприяючи розвитку шкіряної й текстильної промисловості, запобігаючи руйнації домотканого, чоботарського, кравецького ремесел та стимулюючи сектори тваринництва, котрі забезпечували потрібну сировину [439, c. 138].

Незважаючи на заходи влади, обсяг зовнішньої торгівлі в 1896–1900 рр. зменшився у порівнянні з періодом правління С. Стамболова. В 1891–1895 рр. вартість імпорту становила 83 млн 55 тис. левів, а експорту 77 млн 54 тис. левів. При «народняках» ці показники знизилися відповідно до 67 млн 95 тис. та 68 млн 5 тис. левів. Ця тенденція була пов’язана зі зниженням попиту в Європі на сільськогосподарську продукцію [440, c. 247].

Як і за часів прем’єрства С. Стамболова, лобіювання державою інтересів промисловців спричинило розорення дрібного й середнього бізнесу, котрий періодично звертався до влади зі своїми запитами. За інформацією, що містилася у цих петиціях, індустрія і торгівля Болгарії не мали умов для розвитку, оскільки в країні не існувало вільної конкуренції, а наближені до влади підприємці користувалися привілеями [295, a. e. 16, л. 24].

Незважаючи на власну причетність до формування несприятливих для дрібного бізнесу умов, стамболівці по-своєму трактували проблему незаможних виробників. Загрозу їхньому існуванню вони вбачали не у відсутності вільної конкуренції, а у засиллі імпорту. Протягом каденції кабінету К. Стоїлова НЛП підштовхувала владу до нових протекціоністських заходів. Визначаючи власну позицію відносно торговельних взаємин з іншими країнами, партія застерігала уряд від зниження митних зборів з іноземного товару, адже це «призведе до знищення ремісників та послаблення вітчизняної індустрії» [265, 1896, 4. XI].

У період правління кабінету К. Стоїлова діяли всі прийняті під час перебування при владі уряду стамболівців протекціоністські закони в сільському господарстві. Крім того «народняки», реорганізувавши землеробські каси, розширили кредитування аграрного сектору, запровадили страхування посівів та створили умови для отримання корисних знань селянами [285, 1895, 20. I]. Ці заходи не знаходили спротиву з боку НЛП.

18 січня 1899 р. послідовники С. Стамболова взяли участь у формуванні уряду. Кабінет Д. Грекова працював в умовах світової кризи, яка негативно позначилася на господарстві Болгарії. Проте реалізувати починання у сфері економіки стамболівцям не судилося, адже вже восени вони повернулися в опозицію. Наступні уряди Т. Іванчова, Р. Петрова, П. Каравелова і С. Данева зберегли чинність більшості протекціоністських правових актів та запровадили декілька фритредерських ініціатив. Так, у 1900 р. «радославовісти» домоглися ухвалення болгарсько-турецької торгової конвенції, котра передбачала взаємний безмитний імпорт товарів, окрім борошна, спирту, шкіри, мила і бавовни [285, 1900, 4. XII], а в 1902 р. кабінет С. Данева скасував митний тариф на ввезення шкіри, вважаючи, що конкуренція з іноземною сировиною сприятиме розвитку скотарства, свинарства і вівчарства [32, c. 295].

З поверненням НЛП у 1903 р. до влади протекціонізм знову взяв гору. Наприкінці 1904 р. підприємці розпочали кампанію за внесення змін до «Закону про підтримку місцевої індустрії», ініційованого 1894 р. та доповненого 1897 р., вимагаючи допомоги дрібним виробникам, обмеження внутрішньої конкуренції, сприяння розвитку нових галузей індустрії. На початку 1905 р. Міністерство торгівлі й землеробства подало на розгляд ХІІІ ЗНЗ законопроект з урахуванням побажань бізнесу. Він був розрахований на 10 років та розподіляв привілеї для підприємств у порядку «важливості та значення» того чи іншого виробництва. При його обговоренні Н. Генадієв заявив: «Сьогодення вимагає дій, направлених на підтримку традиційних галузей, здатних забезпечити споживчі потреби. Нерентабельні та неконкурентні підприємства можуть бути позбавлені протекції держави» [396, c. 2454]. Ініціативу стамболівців схвально зустріли не лише праві партії, а й деякі ліві фракції, проголосувавши 20 січня за нову редакцію закону [285, 1905, 26. ІII].

Того ж року набули чинності ініційовані НЛП доповнення до «Закону про організацію ремесел і міщанських гільдій» [285, 1905, 3. VІII], а 1907 року – «Закон про кредит для ремісників» [284, 1907, 10. V], котрий регламентував створення товариств, що надавали дешеві позики. Втім, ці заходи не зупинили розорення ремісників, які не витримували конкуренції з фабрикантами. Вони звинувачували владу в створенні для них неприйнятних умов, на що отримали відповідь: «Справжні майстри своєї справи виживуть у суперництві, до того ж уряд і надалі їх підтримуватиме [363, c. 17–18].

Протекціоністські принципи реалізовувалися і в митній політиці. Восени 1904 р. влада вирішила запровадити загальну тарифну систему. Національні виробники схвально сприйняли ініціативу, адже законопроект передбачав збільшення до 15 % бар’єру на імпортну сільськогосподарську продукцію та зниження або скасування платежів на ввезення дефіцитних товарів і сировини [441, c. 299]. 29 грудня 1905 р. уряд підписав договір про торгівлю і мореплавство з Росією. Документ захищав інтереси князівства та забезпечував його митну автономію [442, c. 155]. Згодом аналогічні договори було укладено з Німеччиною, Великою Британією та іншими державами. «Наша партія, – наголошував Н. Генадієв, – першою серед болгарських політичних сил підписала торговельні угоди з іноземними країнами, змінивши обмежувальні умови капітуляцій. Сьогодні наш митний тариф і нормативні акти про підтримку місцевої промисловості й торгівлі створили можливість для прогресу індустрії» [397, c. 21]. З ним погоджувався і Д. Благоєв, стверджуючи, що саме НЛП у 1887–1894 рр. зробила перші кроки у цьому напряму, а в 1903–1908 рр. забезпечила прискорений розвиток промисловості [32, c. 350].

Прикладом відходу від протекціонізму та взяття на озброєння елементів фритредерства стало укладання урядом НЛП 3 липня 1905 р. митного союзу із Сербією. Документ передбачав створення на території обох держав зони вільної торгівлі різноманітними товарами, за виключенням окремих їх найменувань. Зближення двох балканських країн було невигідне Австро-Угорщині, яка намагалася змусити Белград відмовитися від співпраці з Софією.

Стамболівці застосовували і деякі заходи, спрямовані на розвиток сільського господарства. Серед них – удосконалення технології виробництва яєць, виведення нових порід великої рогатої худоби, боротьба з ерозією ґрунтів, збільшення кількості спеціальних професійних училищ, проведення практичних курсів для аграріїв. 22 грудня 1903 р. на основі поданого урядом законопроекту ХІІІ ЗНЗ ухвалили «Закон про упорядкування наділів», котрий передбачав можливість придбання у приватну власність цілинних угідь. При цьому 2/3 частини виручених від продажі коштів надходили у державну казну, а 1/3 – залишалися общинам. Змінювався й порядок передачі наділів у спадщину, що стимулювало створення прошарку конкурентоспроможних підприємців [285, 1904, 10. I].

Опозиційні сили вважали, що реформа спрямована на спробу тимчасового збільшення фіскальних надходжень [275, 1904, 26. I] та лише посилить процес розорення дрібних землевласників [277, 1904, 18. II; 281, 1904, 2. II]. Проте результати імплементації закону виправдали очікування влади. Окрім поповнення бюджету, зросла площа обробленої землі. 1906 року в порівнянні з початком правління кабінету НЛП сільськогосподарські угіддя збільшилися вдвічі, а протягом наступних двох років ще на 26 % [74, c. 66].

22 грудня 1903 р. з метою фінансової підтримки селян уряд Р. Петрова домігся ухвалення «Закону про „Болгарський землеробський банк“», згідно з яким землеробські каси реорганізовувалися в одну спеціальну інституцію з первинним капіталом у 20 млн 200 тис. левів [285, 1903, 31. XII]. Банк став установою, котра надавала можливості для кредитування населення, а відтак заохочувала модернізацію виробництва шляхом більш активного застосування техніки і мінеральних добрив. БЗНС розцінила новацію як спробу влади втягнути селян у боргову кабалу [281, 1904, 23. II]. Її підтримували демократи, нагадуючи громадськості, що під час першого правління стамболівці захищали інтереси не селян, а спекулянтів – у 1892 р. «Законом про продаж нерухомого майна приватними особами» позбавили виробників гарантій від розорення, а нині прискорили процес обезземелення дрібних господарств [277, 1907, 29. XI].



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет