Розвиток порівняльної професійної педагогіки



жүктеу 3.14 Mb.
бет4/19
Дата25.02.2019
өлшемі3.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

ЛІТЕРАТУРА

1. Дьюи Дж. Реконструкция в философии   М.: “Логос”, 2001. – 168 с.

2. Д’юї Дж. Досвід і освіта – Львів: Кальварія, 2003. – 84 с.

3. Дьюи Дж. Школа и общество – М.: Госиздат, 1924.  127 с.

4. Тоффлер Э. Шок будущего– М.: ООО “Издательство ACT”, 2002. – 557 с.

5. Шварцман К. Философия и воспитание. – М.: Политиздат, 1989. – 208 с.



Степанюк Діана

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

м. Київ, Україна


ПОНЯТТЯ ПИСЕМНОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ ТА ОРФОГРАФІЧНОЇ ПИЛЬНОСТІ У КОНТЕКСТІ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ
Ключові слова: культура мови, культура мовлення, орфографічна грамотність, орфографічна пильність, молодші школярі.
Актуальність проблеми розвитку орфографічної пильності у молодших школярів як засобу розвитку культури мовлення полягає у важливості відображення залежності культури мовлення від орфографічної грамотності. Від того як буде сформоване підґрунтя орфографічної грамотності на початковому етапі навчання, багато в чому залежить подальше успішне навчання та рівень культури мовлення учнів початкових класів. Потрібно розуміти не тільки загальні підходи до питань навчання орфографії, а й враховувати специфіку кожної системи, програми, підручника.

Оволодіння орфографією – важливий елемент загальноосвітньої підготовки учнів. Підвищення рівня мовленнєвого розвитку на, що звертається особлива увага в сучасній школі, повинно супроводжуватися удосконаленням орфографічної грамотності молодших школярів, оскільки сформованість орфографічних навичок має позитивний вплив на загальний мовленнєвий розвиток [1].

Навчання орфографії завжди було в центрі уваги вчених як минулого століття, так і сучасності. В їхніх працях простежуються два напрями: граматичний та анти граматичний. В основі утворення орфографічних навичок лежить поступове формування правописних умінь, що складаються з певних орфографічних дій, виконання яких забезпечується системою вправ.

Орфографічна грамотність – це актуальна проблема, що стоїть  перед суспільством протягом усього історичного розвитку. Але, незважаючи на це, вона досі не вирішена й навряд чи може бути вирішена остаточно.

Орфографічна пильність – це вміння позиційно оцінювати кожен звук слова, тобто розрізняти, який звук в сильній позиції, в слабкій, однозначно вказує на букву, а який може бути позначений різними літерами при однаковому звучанні. Орфографічна пильність розвивається у молодших школярів поступово, в процесі виконання різноманітних вправ, що забезпечують артикуляційне, слухове, зорове сприйняття і запам'ятовування орфографічного матеріалу.

У сучасному суспільстві із низкою політичних, міжкультурних проблем важливого значення набуває формування толерантної свідомості та комунікативної компетентності, що належить до основних завдань педагогічної науки, зокрема лінгводидактики як частини методики, яка вивчає закономірності засвоєння мови, принципи і методи навчання, шляхи і засоби формування мовної особистості. Про сформованість лінгвістичної компетентності свідчить рівень культури мовлення особистості рідною та іноземними мовами.

У зарубіжній лінгводидактиці висока мовна культура людини розглядається як важлива складова загальної культури. Відомий польський мовознавець В. Дорошевський писав, що мова повинна бути полем постійного співробітництва теорії і практики, а робота над мовою – єдина з галузей, у якій марність і безплідність теорії без практики і практики без теорії помітна особливо яскраво. Ці слова є провідним мотивом усього доробку сучасних польських мовознавців у галузі культури мови.

У польській лінгводидактиці для поняття культура мови використовують термін “kultura języka”, що дефінується ученими по різному. Проте найбільш вживане та лаконічне визначення А. Марковського, культура мови – це свідоме та цілеспрямоване користування мовою у різних комунікативних ситуаціях [3].

Культура мови сприймається як синонім нормативного мовознавства. Це також навчальна дисципліна на факультетах польської філології [4].

У німецькій лінгводидактиці культура мовлення передається терміном “Sprachpflege”, де “Sprache” означає “мова, мовлення”, а “Pflege” тлумачиться як “піклування, догляд, турбота”, загалом культура мовлення сприймається як покращення мовлення. Термін “культура мовлення” (Sprachpflege) виник у німецькомовному просторі у ХVII ст., походить від терміна “робота над мовою”, культура мови (Sprachkultur) – від чеського мовознавства початку ХХ ст.

Термін “культура мовлення” найчастіше можна натрапити у заголовках підручників з німецької мови. Завдання культури мовлення – сприяти експресивності та багатству мови шляхом вивчення правильного вживання мовних засобів – виконують зазвичай вчителі, поети та письменники, батьки, незалежні об’єднання з плекання мови. У ХІХ та на початку ХХ ст. культура мови боролася проти впливу французької мови. Пізніше культурою мовлення займалися товариства німецької мови. Завданнями товариства були: пуризм німецької мови, підтримка та відновлення самобутності й своєрідної особливості німецької мови, підсилення національної свідомості німецької мови.

Учені диференціюють поняття: “культура мовлення” як діяльність, “культура мови” як результат цієї діяльності (використання мови – система мови). Культура мови, зазначається у статті, стосується мови і мовлення та формується у різних аспектах, які схарактеризовані як дидактичні, консультативні та медійні [2].

Порівняльний аналіз форм культури мови різних європейських мовних спільнот на конференції “Європейська культура мови та культура мовлення” привів учених до висновку, що найбільше виправдана потреба в піклуванні про мову існує не в тому суспільстві, де присутнє розмите і підсилене ідеологією “почуття загрози” національній мові, а там, де дійсно відчувається дефіцит засобів власної мови для подолання комунікативного завдання у сучасному суспільстві. На противагу цій тенденції лінгвісти не погоджуються із думкою, що великі мовні громади можуть залишати свою мову відокремленою від інших, оскільки кожна мова потребує розвитку та культивування

Для французької лінгводидактики культура мови має особливе значення, про що свідчить існування відповідних інституцій, зокрема Французької академії, Головного управління з питань французької мови. На сьогоднішній день у Франції працює велика кількість структур, організацій та комісій, які впроваджують “лінгвістично-культурну” політику Франції.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Боженко С.Ефективні методи та прийоми навчання орфографії й пунктуації...//Українська мова та література.- 2013.№6 .- С.4-10.

  2. Greule A., Lebsanft F. Europäische Sprachkultur und Sprachpflege / Albrecht Greule, Franz Lebsanft. – Tübingen : Narr, 1998. – 276 s

  3. Markowski Andrzej. Kultura języka / Andrzej Markowski // Nowy słownik poprawnej polszczyzny. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2002. – S. 1650.

  4. Markowski Andrzej. Kultura języka polskiego. Teoria. Zagadnienia leksykalne / Andrzej Markowski. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2005. – S. 15 – 16.



Сулима Оксана

Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України

м.Київ, Україна
НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ТА ПРОГРАМНІ ДОКУМЕНТИ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ В ЄС ТА В УКРАЇНІ
Ключові слова: молодь, молодіжна політика, концепція, нормативно-правові документи
Молодь є майбутнім держави, її інтелектуальним потенціалом, основою економічного, політичного і суспільного життя. В умовах прагнення України до розбудови громадянського суспільства проблема вдосконалення форм і методів соціально-педагогічної роботи з молоддю набуває значної актуальності.

Важливого значення для постановки всієї молодіжноїроботиу будь-якій країні мають документи ОрганізаціїОб’єднанихНацій, оскільки саме вони відбивають міжнародну концепціюзпитань політики у молодіжній галузі. В арсеналі цієї організаціїєбагато документів аналітичного, дорадчого характеру, в якихрегулярноі послідовно аналізується державна молодіжна політикаякна міжнародному, так і національному рівнях. В 80-ті рокивООН приймається документ під назвою “Керівні принципидля подальшого планування і здійснення відповідних засобів, якістосуютьсямолоді”.

Діти та молодь - невід'ємна частина сучасного людства зі своїми специфічними проблемами і інтересами. Усвідомлення цього стало важливим здобутком сучасної цивілізації. В ХХ ст. були розроблені, прийняті та ратифіковані багатьма країнами міжнародно-правові акти, спрямовані на захист прав та інтересів дітей та молоді. В найбільш розвинутих державах зараз діють закони, що регулюють правове положення молоді та неповнолітніх. Універсальним правовим документом у цьому відношенні є Конвенція про права дитини, що ратифікована і нашої державою.

Молодь як майбутнє європейського континенту, привертає велику увагу Ради Європи. У сучасних нормативно-правових та програмних документах ЄС підкреслюється відповідальність ЄС за молодіжну політику та молодіжну стратегію. До основних таких документів спрямованих на оптимізацію молодіжної політики в регіоні належать зокрема такі :



  • "Постанова про план роботи ЄС для молоді на 2016 – 2018 рр." ,

  • "Стратегія ЄС для молоді – інвестування і розширення можливостей",

  • "Резолюції Ради щодо нових рамок для європейської співпраці в молодіжній сфері (2010-2018)",

  • "Доповідь Ради і комісії з реалізації нової рамкової програми Європейської співпраці в молодіжній сфері (2010 – 2018 рр.)",

  • "Дозвіл на європейський план роботи союзу молоді на 2014 – 2015 рр.",

  • "Доповідь молодь Європи 2015",

  • "Оцінка ЄС молодіжної стратегії та рекомендації Ради щодо мобільності молодих волонтерів в рамках ЄС".

На сьогодні, в країнах ЄС діє нова стратегія ЄС стосовно перспективи розвитку молодіжної сфери на період 2010 – 2018 рр. «Стратегія для молоді: інвестиції та розширення можливостей», що була прийнята 27 листопада 2009 р. за підсумками проведення конструктивного діалогу, в якому взяли участь приблизно 40 тисяч молодих громадян. Міністрами Європейського Союзу були визначені рамки співробітництва щодо європейської молодіжної політики на період 2010 – 2018 рр. та було виокремлено дві основні цілі європейської співпраці в області молодіжної політики:

– забезпечення більш широких та рівних можливостей для молоді в освіті і на ринку праці

– спонукання молодих людей до активної участі в житті суспільства.

А саме: допомога молодим людям розкрити свій потенціал; сприяння особистісному розвитку; розвиток самостійності; ініціативність та участь у житті суспільства.

Серед дієвих механізмів формування і реалізації державної молодіжної політики в Україні відмітимо проведення щорічних парламентських слухань про становище української молоді, підготовку доповідей з цього питання. Відповідно до Декларації "Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні" Державним інститутом сімейної та молодіжної політики з 1998 року підготовлено дванадцять щорічних доповідей Президентові України, Верховні Раді, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні.

Законодавче закріплення основних питань, пов'язаних з реалізацією прав молодих громадян, відбувалося як шляхом висвітлення молодіжної проблематики в нормативно-правових актах з питань соціально-економічного, соціально-гуманітарного спрямування, так і у профільному молодіжному законодавстві.

Нині діючий базовий комплекс молодіжних законів складається з Декларації "Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні " (15 грудня 1992 р.), Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" (5 лютого 1993 р.), Закону України " Про молодіжні та дитячі громадські організації" (1 грудня 1998 р.) та Закону України "Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" (21 червня 2001 р.)

Важливим напрямом у впроваджені комплексного підходу до законодавчого врегулювання питань молодіжної політики стало затвердження Урядом України 30 вересня 2015 року Державної цільової соціальної програми "Молодь України" на 2016 – 2020 рр. Програма передбачає створення сприятливих умов для розвитку і самореалізації української молоді, формування її громадянської позиції та національно-патріотичної свідомості.

Концепцією Державної цільової соціальної програми „Молодь України” на 2016 – 2020 рр. визначено такі пріоритети:

– формування громадянської позиції – здійснення заходів, спрямованих на відродження національно-патріотичного виховання, утвердження громадянської свідомості і активної життєвої позиції молоді.

– здоровий спосіб життя молоді – здійснення заходів, спрямованих на популяризацію та утвердження здорового і безпечного способу життя та культури здоров’я серед молоді.

– розвиток неформальної освіти – здійснення заходів, спрямованих на набуття молодими людьми знань, навичок та інших компетентностей поза системою освіти, зокрема шляхом участі у волонтерській діяльності.

– зайнятість молоді – створення умов та здійснення заходів, спрямованих на працевлаштування молоді (забезпечення первинної і вторинної зайнятості та самозайнятості молоді).

– житло для молоді – створення умов для забезпечення молоді житлом.

– партнерська підтримка молоді, що проживає на тимчасово окупованій території України, та внутрішньо переміщених осіб – здійснення заходів, спрямованих на соціальне становлення та підтримку молоді з числа внутрішньо переміщених осіб.

Здійснення проектів в рамках Програми передбачає оновлення механізму державної політики у молодіжній сфері шляхом:

– узгодженої роботи органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства, установами та закладами, що працюють з молоддю, на державному і місцевому рівні;

– підтримки соціально значущих проектів інститутів громадянського суспільства, зокрема молодіжних та дитячих громадських організацій.

Реалізація пріоритетів Програми включає посилення роботи з розвитку міжнародного молодіжного співробітництва, сприяння інтеграції молоді у світову та європейську молодіжну спільноту.

Султанова Лейла

Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України

м.Київ, Україна
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІКУЛЬТУРНОЇ ОСВІТИ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ
Ключові слова: полікультурна освіта, міграція, Західна Європа, модель інтеграції.
Мультикультурна модель існування та розвитку суспільства, яка вперше з’явилася у Канаді та США, в 1980-х роках отримала поширення і у Європі. Важливим показником успішності політики мультикультуралізму є увага з боку державних органів влади та спільноти до полікультурної освіти, розвиток якої, у свою чергу, був тісно пов’язаний з соціальними, економічними та політичними чинниками на світовому ринку праці, а також з міграційним потоком в Європу, переважно вихідців з країн Третього світу.

Вєрєтєвська А.В. пише « ... в Європі звернення до риторики мультикультуралізму пов’язане, в першу чергу, зі становленням державного благополуччя в післявоєнний час і співпавшим за часом «дорозпадом» колоніальної системи. Відбудовуючись наново після Другої світової війни Європа стала привабливою для і іммігрантів, в тому числі і представників іншої (часто – далекої) цивілізаційної приналежності» [1, с. 112]. Дійсно, перехід з асиміляційної моделі інтеграції меншин до мультикультурної зумовлений процесами міграції. Іммігранти, які осідали в Європі не асимілювалися, а об’єднуючись в етнічні співтовариства активно відстоювали свої права, в тому числі і щодо збереження культури, традицій та звичаїв. Так, упродовж кількох десятиліть ідеї мультикультуралізму поширились на всі європейські країни.

В основному, в Європу прибували дві групи іммігрантів. Це, насамперед, іммігранти з бувших колоній, де рівень життя був надзвичайно низьким. А також група, так би мовити, трудових іммігрантів, в яких, у післявоєнної економіки Європи, була необхідність. Як правило, трудові іммігранти приїжджали за договорами укладеним між владою країн зі стрімким рівнем розвитку економіки (наприклад, Німеччина, Австрія, Фінляндія, Норвегія тощо) та державами-постачальників мігрантів, в яких темпи економічного зростання були значно нижчі за європейські, а приріст населення, навпаки – високий. Проте, іммігранти не спішили повертатися на батьківщину. Вони залишалися і привозили свої сім’ї, зберігаючи при цьому власну культуру і мову в своїх сім’ях і спільнотах. У суспільстві стало назрівати непорозуміння стосовно даної ситуації. Так, у європейському суспільстві, яке де факто стало полікультурним, виникла необхідність у зверненні до політики мультикультуралізму. Уіл Кимліка (Will Kymlicka) назвав це явище 1980-х років «початком європейського експерименту з мультикультуралізмом» [3, p. 8].

Полікультурна освіта є одним із основних інструментів впровадження політики мультикультуралізму в країнах Західної Європи. Спільною передумовою для розвитку полікультурної освіти в країнах Західної Європи є імміграційні процеси спричинені соціально-економічним та політичним становищем країн. У подальшому виникала необхідність в інтеграції іммігрантів в суспільство. Найбільше можливостей здійснювати інтеграцію мали навчальні заклади, в яких і зароджувалась система полікультурної освіти.

Варто зазначити, що в різних країнах формувалась своя модель інтеграції іноземних громадян в суспільне життя держави [2, p. 39].

Так, у Великобританії була сформована англосаксонська модель заснована на визнанні того факту, що всі групи в суспільстві мають рівні цивільні права на збереження своєї ідентичності та культурної самобутності. Ці права закріплювались в законодавчих актах держави. Законодавча база з питань расових відношень у Великобританії постійно удосконалюється. Так у 2000 році були внесені поправки в Закон про расові відношення, згідно з якими органи державної влади зобов’язані сприяти расовій рівності. У 2010 році було видано Закон про рівність (Equality Act 2010), який забороняє дискримінацію за різними ознаками [4] тощо. Політика Великобританії щодо інтеграції іммігрантів, які представляли іншу культуру, тривалий час вважалася досить успішною і була зразком для наслідування іншими країнами Євросоюзу. На сьогоднішній день у Сполученому Королівстві полікультурна система освіти базується, насамперед, на ґрунтовному нормативно-правовому забезпеченні. А також, на результатах чисельних досліджень в галузі освіти, ініційованих урядом, які стали основою для прийняття важливих рішень.

Для Німеччини характерною була етнічна модель, відповідно до якої громадянська приналежність ґрунтувалась, перш за все, на спорідненості («право крові»), а також на мовній, культурній та релігійної спільності. За цією моделлю іноземні етнічні громади розглядалися, як такі, які не підлягають асиміляції, і запроваджена політика не ставила своїм завданням перетворити їх у громадян своєї країни. Різний політичний та ідеологічний розвиток НДР та ФРН зумовив відмінності в процесі становлення і розвитку полікультурної освіти в роз’єднаній Німеччині. В НДР даний процес був спрямований на розвиток концепції інтернаціонального виховання, в основі якого було марксистсько-ленінське вчення. В ФРН – на розвиток багатовекторної теорії і практики полікультурної освіти.

У Франції було обрано республіканську модель згідно з якою громадянство базувалось на принципі «право землі». В цьому випадку всі форми так званої етнічної ідентифікації витіснялися зі сфери державної в сферу приватну, а метою політики була акультурація, а потім і асиміляція кожного іммігранта через школу та інші громадські інститути. Республіканська модель інтеграції мігрантів довела свою життєздатність у Франції: іммігранти першої хвилі (італійці, поляки, росіяни, бельгійці, іспанці і т.д.) були асимільовані, а іммігранти нової хвилі (португальці, вихідці з країн Магрибу) знаходяться в процесі соціальної, культурної та політичної інтеграції. Проте у французької моделі є певні недоліки. Основною проблемою іммігрантів є не стільки етнічна або расова відмінність, скільки соціально-економічне становище.

Основною і спільною для проаналізованих нами країн метою полікультурної освіти було, перш за все, забезпечення рівного доступу до вищої освіти усіх верств населення. А також: усунення перешкод, що заважають соціалізації культурних груп; підтримка відтворення і розвитку різних культур; укорінення культурного плюралізму як найважливішої характеристики громадянського суспільства.
ЛІТЕРАТУРА

1. Веретевская А.В. Перспективы и препятствия для политики мультикультурализма в консолидированных демократиях Западной Европы: дис. на соискание ученой степени кандидата политических наук: 23.00.02 «политические институты, процессы и технологии» / Анна Вячеславовна Веретевская; Московский государственный институт международных отношений (Университет) МИД Российской Федерации. – Москва, 2012. – 209 с. С. 112

2. Castles S., Miller M. The age of Migration: International Population Movement in the Modern World / Stephen Castles, Mark J. Miller. – New York: Guilford Press, 1993. – P. 39. 307 p.

3. Kymlicka W. Multicultural Odysseys. Navigating the New International Politics of Diversity / Will Kymlicka. – New York: Oxford University Press, 2009. – 374 pp. P. 8

4. Miller M. On 50 years since the first Race Relations Act / Maria Miller // Runnymed intelligence for a multi-etnic Britain. – Режим доступу: http://www.runnymedetrust.org/blog/maria-miller-on-50-years-since-the-first-race-relations-act. – Дата звернення: липень 2016. – Назва з екрана.

Товканець Ганна

Мукачівський державний університет,

м.Мукачево, Україна
СОЦІАЛЬНО-ЕТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ РОЗВИТКУ ОСВІТИ

В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Ключові слова: глобалізація, глокалізація, вища освіта, етичні принципи.
Глобалізація представляє собою тотожність і відмінність тенденцій універсалізму і проявів протилежної спрямованості [5-6]. До них відносяться: «регіоналізм» – посилення внутрішньодержавних регіонів; «регіоналізація» – виникнення розподілу між регіональними об’днаннями держав, що зміцнюють свої позиції в контексті глобалізації; відокремлення прибуткових і неприбуткових зон, що не співпадають з географічними межами національних держав; в результаті усе більше владних функцій і повнважень від їх урядів передається владі транс-і субнаціональних регіонів, які стають будівельним матеріалом нової політичної карти світу в інтересах глобальних корпорацій [5, с. 154]; «автономізація» – відродження національних, етнічних, місцевих центрів тяжіння всередині країн, регіонів, цивілізацій; «традиціоналізм» – заперечення абстрактної концепції сучасності; відродження націоналізму; прославляння архаїки і забутих культурних фетишів; «партикуляризм» – витіснення інтересів громадянського суспільства приватними інтересами громадян, що реалізуються в штучно стимульованих споживчих моделях поведінки; підміна громадянської позиції споживчими формами самоідентіфікації; «локалізація» – консолідація етнічних та цивілізаційних об’єднань, які проводять політику «культурної ізоляції»; прагнення до самозбереження різних культурних ареалів з їх системами цінностей; культурний плюралізм, що постійно порушується домаганнями на ексклюзивність окремих форм соціальної ідентифікації тощо.

Наприкінці ХХ сторіччя в економічних, політологічних, соціологічних дослідженнях з’явився новий термін «глокалізація», який трактується як суспільний процес об’єднання процесів модернізації локальних культур з досягненнями, що формуються глобальною мультикультурною цивілізацією, яка відбувається в результаті конструктивної співпраці і взаємозбагачення культур в рамках культури регіонів. Тобто, глокалізація як процес є глобалізацією локального та локалізацією глобального. Англійський соціолог З.Бауман, вважає, що глокалізація - це процес, що об’єднує тенденції глобалізації та локалізації, заснований, насамперед, на перерозподілі привілеїв і дискримінації, багатства і бідності, сили і безсилля, свободи і залежності, процес рестратифікації світу. У ході цього процесу те, що для одних стає результатом вільного вибору, для інших виглядаєнеминучим ударом долі [1, с. 87]. Сюди насамперед слід віднести «фрагментацію» світу - розкол і зіткнення різних міжнародних співтовариств з причин їх расової, національної та культурної диференціації; зростання націоналізму, що стає формою боротьби місцевих традицій з глобалізацією; почуття належності до єдиної групи супроводжується розпадом колишніх цінностей і прихильності: кожна група і кожен індивідуум створюють власний особливий світ, свій «всесвіт», в результаті чого з’являється відчуття «розколотого світу». Не менш актуальним сьогодні є процес «фрагмеграції» (поєднання процесів інтеграції та фрагментації) - формування і зміцнення (інтеграція) блоків і союзів «національних держав» у вигляді складних ієрархічних систем, які ведуть боротьбу за ресурси [2].

Потенціал глобалізації повинен використовуватися для створення кращого світу, прагнення до глобалізації з соціальним виміром, яка підтримує людські цінності і покращує добробут людей з точки зору їх свободи, розвитку і безпеки [6, с. 5].

Серед основних етичних принципів глобалізації важливо підкреслити наступні:

1. Повага прав людини та людської гідності, включаючи гендерну рівність. Це центральний елемент тих зобов’язань, які вже взяло на себе міжнародне співтовариство.

2. Повага різноманітності культури, релігії, політичних та громадських поглядів при повній повазі загальних принципів.

3. Справедливість. Справедливість - поняття, яке глибоко і чітко сприйняли в кожній з європейських країн. Це стандарт справедливості, який багато хто використовує для оцінки глобалізації та справедливого розподілу її благ.

4. Солідарність - усвідомлення спільної людськості і глобального громадянства, а також добровільне прийняття пов’язаної з цим відповідальності. Це свідоме зобов’язання викорінити прояви нерівності всередині і серед країн. Солідарність, що базується на визнанні того, що у взаємозалежному світі бідність або пригнічення створюють загрозу розвитку і стабільності у всьому світі.

5. Повага до природи, що означає екологічно усталений характер і поважне ставлення до природного розмаїття форм життя на Землі і життєздатність екосистеми планети, а також забезпечення справедливості у відносинах між нинішнім і майбутніми поколіннями.

6. Прийняті всіма цінності і принципи повинні стати основою демократичного управління глобалізацією. Вони включають в себе ті цінності, які необхідні для відкритої та ефективної ринкової економіки, а саме відповідальність, ініціатива, повага до закону, чесність і прозорість.

Сьогодні варто врахувати, що в багатьох ситуаціях глобалізація має негативний вплив на культуру та самобутність викликає почуття нестабільності, збільшення небезпеки доступності добре оплачуваної роботи. Відсутність необхідних інвестицій в освіту та професійний розвиток в деякій мірі сприяє «відпливу мізків», що підриває основи зміцнення національних потенціалів, стимулює ріст неформальної економіки, що призводить до погіршення соціального захисту і формування авторитарної культури на робочому місці. Посилення міжнародної конкуренції, що викликана лібералізацією торгівлі та руху капіталу, збільшує різницю в доходах населення промислово розвинутих країн, витісняє низькокваліфіковану робочу силу [6, с. 25-28]. Варто зрозуміти, що «люди тільки тоді можуть вносити свій вклад та розподіляти блага глобалізації, коли у них буде достатньо здоров’я, знань, навичок та цінностей»[6, с. 67]. Фундамент тих можливостей, які ведуть до гідного життя, – ефективні системи освіти та професійного навчання.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет