Семінарське заняття №3 соціологія науки



жүктеу 262.9 Kb.
Дата26.06.2018
өлшемі262.9 Kb.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 3

СОЦІОЛОГІЯ НАУКИ

  1. Предмет та основні категорії соціології науки.

  2. Соціологічні проблеми розвитку науки.

Перше питання. Предмет та основні категорії соціології науки

З появою науки як багатогранного соціокультурного феномена людсь­ка думка прагнула з’ясувати її місце, роль і статус у суспільстві, внут­рішні суперечності, як джерело її розвитку, основні її соціальні функції. Нині, коли наука стала не лише найважливішим, а й сполучним, синте­зуючим елементом культури, виникла нагальна потреба у спеціальному вивченні соціологічних проблем її розвитку. Більше того, дослідження в галузі соціології стають не лише важливими напрямами в розвитку нау­ки, а й істотним елементом соціального управління, передумовою прове­дення ефективної наукової політики.

Сьогодні в галузі світової науки працює понад 5 млн. наукових праців­ників, видається 100 тис. наукових журналів, у яких щороку публікують­ся понад 2 млн. наукових статей. У передових країнах на науку витра­чається 3-4 % національного доходу.

Завдання, які стоять перед незалежною суверенною Україною (вихід на вершину сучасних науково-технічних досягнень, прискорення науково-технічного прогресу тощо) вимагають створення умов для плідної діяль­ності наших учених, вдосконалення механізму зв’язку науки з виробницт­вом, іншими сферами життя суспільства.

Соціологія науки – галузь соціології, яка досліджує закономірності виникнення, функціонування і розвитку науки, її взаємодії як соціаль­ного явища із суспільством та різними соціальними інститутами.

Соціологія науки має свої витоки. До них належить насампе­ред філософія, яка до останнього часу відігравала роль науки про науку. Нині оформляється наукознавство як загальна наука про науку. Соціологія науки немислима без узагальнення всієї філософської спадщини і водночас без вивчення протосоціології, всієї історії соціального знання.

Інший виток соціології науки – історія природознавства і техніки. Історики науки і техніки провели велику кількість до­сліджень, за допомогою яких зібрано і певною мірою система­тизовано багатий фактичний матеріал. Дослідники ставили за мету узагальнити його із соціологічних позицій. Передусім слід назвати фундаментальні праці Дж.Бернала, зокрема «Соціальна функція науки».

Соціологія науки започаткована ще наприкінці XIX ст. На неї значно вплинули позитивістські ідеї Г. Спенсера, О. Конта, Е. Дюркгейма; вона розвивалася під безпосереднім впливом праць М. Вебера, який у боротьбі з марксизмом обгрунтував те­зи про незалежність ідей (у тому числі наукових) у суспільстві.

У 20-30-ті роки XX ст. соціологія науки почала формуватися як особливий напрям досліджень наукової діяльності, у 60-ті – склалась у спеціальну соціологічну дисципліну, яка розвивалась у взаємодії з філософією, методологією науки, соціологією пізнання, наукометрією, інформаційним і соціальним підхода­ми до аналізу науки.

Спочатку соціологія науки розглядалась як частина і допоміж­на сфера соціології пізнання, оскільки традиційно наука філософ­ськи осмислювалася лише як первинний тип знання, як предмет теорії пізнання. В теоретичних будовах М. Вебера, М. Шелера, К. Манхейма природничі і «формальні» науки користувались особ­ливим епістемологічним статусом; їх змістова сторона вважалася такою, що не піддається дослідженню соціологічними методами.

Основні принципи соціології науки як особливої галузі знання були розвинуті Р. Мертоном у праці «Наука, техніка і суспіль­ство в Англії XVII ст.» (1933 р.). У ній Р. Мертон висунув на перший план роль пуританських релігій і моралі в становленні науки нового часу. Пізніше він сформулював соціологічну кон­цепцію науки, яка в 1960-ті роки стала домінуючою парадигмою. Філософською основою цієї концепції були позитивістські ідеї соціальної нейтральності й кумулятивного характеру зростання наукового знання, а загальносоціологічною – структурний функ­ціоналізм, варіант якого був розроблений самим Р. Мертоном.

Наукове відкриття є досягненням, яке вимагає винагороди й інституціонально забезпечується тим, що внесок вченого обмі­нюється на визнання — чинник, який визначає його престиж, статус і кар’єру. Функціонування науки як інституту регулюється сукупністю обов’язкових норм і цінностей, які становлять етос науки. Останній включає в себе:



  • універсалізм (переконання в об’єктивності положень науки і незалеж­ності їх від суб’єкта);

  • всезагальність (знання має стати загальним надбанням);

  • безкорисливість (заборона на використання науки в особистих інтересах);

  • організований скептицизм (відповідальність ученого за свої оцінки пра­ці колег).

Оскільки вчений діє в умовах конкуренції, а система норм не визначає однозначно його поведінку, вона стає амбівалентною.

У 30-ті роки XX ст. соціологічні підходи до науки розроблялись та­кож у працях Дж. Бернала, У. Огборна, П. Сорокіна, Т. Парсонса, Б. Барбера та ін. Т. Парсонс, як і Р. Мертон, розвинув ідеї М. Вебера. Б. Барбер опублікував перший підручник і результати багатьох досліджень з соціології науки. Деякі сторони соціології науки висвітлювали у своїх працях Г. Бартерфілд, Б. Монсоров, Ф. Франк, Ж. Фурастьє, О. Полак, Л. Селк, Н. Сторер, С. Коул та ін.

З численних концепцій західних соціологів яскраво виділяються два напрями:


  • представники одного з них (Т. Парсонс, Р. Мертон, П. Сорокін) акцен­тують увагу на ролі науки в духовній культурі;

  • другого (У. Огборн, Б. Монсоров та ін.) – підкреслюють роль науки в матеріальній культурі, її взаємодію з технікою і виробництвом, вихо­дячи з технологічного детермінізму.

Емпіричні дослідження і теоретичні розробки довоєнної соціології в 60-ті роки тісно переплелися з дослідженнями більш практичного на­пряму, у т.ч. структури наукового співтовариства (У. Хєгстром), «небачених коледжів» (Д. Крейн), мережі соціальних зв’язків і ко­мунікацій (Н. Малінс), соціальної стратифікації в науці (С. Коул), науки як соціальної системи (Я. Сторер) та ін.

На початку 70-х років у соціології науки розгорнулася критика мертонівської парадигми з позицій, що сформувалися під впливом постпозитивістської методології науки, насамперед праці Т. Куна «Струк­тура наукових революцій», у якій наука розглядається як парадигма, прийнята співтовариством. На цій філософській основі стала формува­тися відмінна від нормативної, так звана когнитивна соціологія науки, в якій когнитивна (пізнавальна) сторона науки ставилась у пряму залеж­ність від соціальної. Цей напрям соціології науки зародився в Англії, де були розроблені її концептуальні основи і дослідницькі програми, загальною рисою яких було прагнення розширити поле застосування соціологічних методів, включивши у сферу їхньої дії наукове знання (Б. Бране, Д. Блур, Г. Коллінс, М. Малкей, С. Уолгар та ін.).

Оскільки основною перешкодою на шляху до перетворення наукового (передусім природничого) знання на предмет соціоло­гічного аналізу була його претензія на відносно істинне відобра­ження реальності, то зусилля прихильників когнитивної соціології науки з самого початку були спрямовані на те, щоб позбавити наукове знання цього «епістемологічного статусу», оголосивши його звичайним віруванням, яке нічим принципово не відрізня­ється від інших вірувань. Наука уявлялась продуктом соціаль­них умов, відносин, інтересів. Наукове знання пов’язувалося із соціальними умовами, і питання про його відношення до об’єк­тивної реальності відкидалось.

Розвиток когнитивної соціології науки дав імпульс мікросоціологічним дослідженням конкретних ситуацій, що виникають у процесі пізнавальної діяльності вчених, які дають цінний емпірич­ний матеріал про взаємозв’язки когнитивних і соціальних аспектів науки. На рубежі 1980-х років виник цілий спектр різноманітних, проте близьких за методологічними засадами концептуальних схем соціального дослідження науки. Набули поширення:



  • «конструктивістська програма» (К. Кнорр-Цетіна), яка розглядає нау­ку як соціальну конструкцію;

  • релятивістська програма (У. Кола і не);

  • етнометодологічні дослідження (Г. Гарфінкель, С. Уолгар);

  • дискурс-аналіз (М. Малкеи).

Для всіх них характерна відмова від таких традиційних від­мінностей, як когнитивне і соціальне в науці, тобто пізнаваль­не начало в науці більшою або меншою мірою підміняється со­ціальними діями, переговорами, стосунками вчених.

Багатоманітність концепцій у соціології науки можна оцінити як наслідок суперечностей між об’єктивною необхідністю теоре­тичного осмислення змін, що відбуваються в процесах вироб­лення наукового знання, та ускладнення взаємодій між наукою і суспільством в сучасних умовах.

Для розвитку соціології науки важливими є думки про соціаль­ну роль науки таких відомих учених світу, як Д. Бернал, Ю. Лібіх, Г. Гольмгольц, В. Оствальд, А. Пуанкаре, П. Лонжевен, В. Вернадський, А. Ейнштейн, Ф. Жоліо-Кюрі, Н. Бор, Луї де Бройль, М. Борн, Р. Оппенгеймер, В. Гайзенберг, Н. Вінер, Д. Сахаров, П. Капіца, М. Семенов.

На відміну від Заходу, у колишньому СРСР, у тому числі і в Украї­ні, дослідження соціології науки здійснювалося повільно. Лише окре­мі вчені займалися цією галуззю професійно. Це зумовлювалося за­гальною недооцінкою соціологічних досліджень. Правда, в 60-ті роки були проведені конкретні соціологічні дослідження наукової діяльнос­ті. Пізніше був зібраний багатий історичний матеріал про розвиток науки і техніки, були зроблені спроби узагальнити його із соціологіч­ної точки зору. В 70-ті роки з’явилися праці про соціальні наслідки науково-технічного прогресу.

Основні завдання соціології науки полягають у вивченні за­конів розвитку та функціонування науки як цілісної системи, що входить у більш широку соціальну систему. Її практичною метою є розробка теоретичних основ організації та управління наукою, тобто системи заходів, які спираються на об’єктивну логіку розвитку науки і забезпечують оптимальні темпи її роз­витку й підвищення ефективності наукових досліджень.

Соціологія науки не зводиться лише до емпіричних і науково-метричних досліджень, хоча певною мірою і грунтується на них. Вона передусім є теоретичною дисципліною з високим рівнем узагальнень, грунтується на всьому попередньому розвитку люд­ської думки. Вчені-соціологи прагнуть показати науку як со­ціальне явище, наукову діяльність — як своєрідне виробницт­во, показати, в якому історичному і логічному відношенні вона перебуває з виробництвом матеріальних благ, які відноси­ни складаються в процесі духовного виробництва між людьми, які вимоги ставляться до системи освіти, виховання людини.

Наука не може бути пізнана поза технікою, поза досліджен­нями власних засобів її розвитку. Так само і техніка, будучи опредмеченою силою знання, може бути правильно пізнана ли­ше у зв’язку з наукою. Точніше, історично техніка є попередни­цею науки, а логічно наука як розвинена система включає в се­бе техніку як підсистему.

Безпосередній зв’язок сучасної науки з технікою, матеріаль­ним виробництвом є очевидним. Наука стає практичним пере­творювачем світу, втручається сьогодні в усі галузі людської діяльності, стає безпосередньою продуктивною силою в сучас­ному суспільстві. Саме завдяки науці людство зможе контролю­вати народжуваність, переможе хвороби XX ст., продовжить тривалість життя людини. Досягнення науки означатимуть поступову перемогу людини над простором і часом; завдяки на­уковим досягненням можна буде створювати нові умови існу­вання, за яких життя стане вільнішим і щасливішим.

Нині у світі існують два підходи в оцінці наукових досягнень: оптимістичний і песимістичний. Однак з якого боку ми б не під­ходили до оцінки науки, науці більше, ніж будь-якій сфері людської діяльності, належить визначати образ майбутнього людства.

Що таке наука? В чому полягає її сутність? Яке її місце в су­часному суспільстві? Які тенденції і перспективи її розвитку?

Наука – це багатогранне суспільне явище, її можна розгляда­ти під різними кутами зору: як сукупність знань про світ, основу світогляду, форму суспільної свідомості, форму відображення світу в свідомості, елемент духовної культури, засіб суспільно-практичного перетворення світу.

З культурологічної точки зору наука – це компонент культури, форма передачі позитивного досвіду, яка забезпечує прогрес суспі­льства, спадкоємність його розвитку. Наука одночасно є великою духовною, матеріальною, інтелектуальною і безпосередньою вироб­ничою, практичною силою суспільства, яка перетворює не лише матеріальне виробництво, а й духовну сферу.

Наука не виникла раптово. Вона є продуктом світового розвитку і має загальнолюдський характер. Вихідною умовою її появи (або переднауки) була праця, аспекти духовної діяльності людини, які були тісно пов’язані з працею, постійно, безпосередньо брали в ній участь. Це – інформаційно-пізнавальна та ідеально-конструктивна, тобто духовна, діяльність, яка слугувала історичною попередницею і сферою розвитку науки, була переднаукою.

Доцільна діяльність (праця), знаряддя праці (техніка) і предмет праці (якщо це сирий матеріал, опосередкований людською діяльністю) є носіями, втіленням знань наукових або донаукових. Останні характер­ні для всієї трудової діяльності у всіх її проявах. Знаряддя як елемен­тарна форма науки та її елемент історично народжувались у процесі трудової діяльності людини.

Донаукове знання первісних племен належало не окремим інди­відам, а спиралося на колективний практичний досвід, вироблялося багатовіковою колективною практикою всіх членів племені. Все плем’я було охоронцем цих знань, та оскільки знання постійно нагромаджу­валися, виникла потреба у спеціальних людях, які б зберігали ці знан­ня і вдосконалювали їх. Так з’являються старійшини, а потім жерці, які уособлюють собою мудрість племені.

Справжнє уособлення знань починається з виокремлення розумової і фізичної праці, соціального розшарування суспільства.

Серед соціологів досі немає єдиної думки про час виникнення нау­ки. Дехто вважає, що наука виникає разом з виникненням людського суспільства. За такої точки зору, мабуть, змішуються передумови виник­нення науки з самою наукою, її передісторією та історією становлення і розвитку. Наука є особливим соціальним явищем, і доти, поки вона не виділилася з інших форм суспільного життя в якості особливого, специфічного явища, її не можна вважати об’єктом соціології. Представ­ники іншої, найпоширенішої точки зору відносять час виникнення науки лише до XV-XVII ст., коли почалося її злиття з виробництвом, коли виникає природознавство. Цей період характеризується розвитком експериментальних досліджень, проникненням у теоретичні дисциплі­ни точних, кількісних методів досліджень. Цей процес, який можна охарактеризувати як першу наукову революцію, підготував природо­знавство до ролі служниці виробництва. Саме в той час (з кінця XVII ст.) виробництво переживало революцію, в результаті якої були створені технічні передумови для його зрощення з нею.

Машинне виробництво викликало появу наукового знання систем­ного характеру. Наукова праця, як професійна діяльність певної групи людей, стала необхідною частиною виробничої праці, її передумовою. Почався процес перетворення науки на продуктивну силу суспільства. Врешті-решт і сама наука стає своєрідним виробництвом знань. Пер­ша індустріальна революція зумовила появу нової соціальної групи – вчених, які одержують платню за свою працю.

Протягом наступних 300 років наука по суті лише слідувала тим принципам, які були закладені в XVII ст. Вона дедалі більше впливала на виробництво, почала відігравати, все помітнішу і всезростаючу роль у житті суспільства, здійснювати відчутний вплив на економічну сфе­ру, соціальні інститути.

Нині, незважаючи на велику кількість наукових досліджень у дріб­них галузях, наука постає не як проста сукупність цих галузей, а як єдина система, що включає в себе і природничі, і гуманітарні галузі, як розвинений соціальний організм. Відбувається процес становлення на­уки як цілісної системи. Якщо в XIX ст. під наукою розуміли певні кон­кретні дисципліни або їх суму, то сьогодні наука є розвиненим цілим.

Отже, під поняттям «наука», яка є основною категорією в со­ціології науки, слід розуміти всі наукові дисципліни в органічній єд­ності: суспільні, природничі, теоретичні, загальні, технічні. Така цілісність системи науки розглядається у найбільш розвиненому вигляді.

Сутність науки полягає не в уже пізнаних істинах, а в пошу­ку істин, в експериментально-дослідній діяльності, спрямованій на пізнання і використання законів природи та суспільства. На­ука – це не знання самі по собі, а діяльність суспільства, спря­мована на виробництво знань, тобто наукове виробництво.

Сучасна наука, на відміну від наукового знання часів давніх цивілізацій і середньовіччя, є експериментальною, її основне завдання полягає не в ідеальному конструюванні, а в перетво­ренні світу. Форми суспільної свідомості наукові знання набу­вають лише тоді, коли наукове дослідження завершене, його ре­зультати доведені і загальноприйняті, коли вони з лабораторій і спеціальних наукових видань переходять на сторінки підручни­ків, енциклопедій, хрестоматій, словників і довідників. Продук­ти наукової діяльності, ставши елементом суспільної свідомості, як правило, знову залучаються до сфери наукового виробницт­ва, є вихідним матеріалом для вироблення нових знань.

Наука завжди існує в матеріально втілених формах, як галузь соціальної діяльності, як виробництво знань має свій матеріаль­ний об’єкт і свої «знаряддя виробництва».

До першої індустріальної революції існував розрив між верх­німи поверхами науки і матеріально-виробничою діяльністю, який поступово скорочувався, середніх ланок у загальному лан­цюгу, як правило, не було. Зв’язок між наукою і матеріальним виробництвом хоч і існував, проте значною мірою був випадко­вим, епізодичним.

Зрощування науки і виробництва, що сталося під час першої індустріальної революції, виявляється в посиленому взаємопро­никненні техніки в науку і науки в техніку. На рівні фундамен­тальної структурної ланки наука ставить і вирішує проблеми, які, на перший погляд, ніяк не зв’язані з матеріальним вироб­ництвом, далекі від нього, однак у кінцевому підсумку відкри­вають принципово нові шляхи для техніки й виробництва. Та­кими є, наприклад, ядерна фізика, фізика плазми, теоретичні розділи кібернетики, математичні теорії ігор тощо.

Думка, згідно з якою наука завжди йде за матеріальним виробницт­вом, що матеріальне виробництво дає науці «соціальне замовлення», а вона слухняно виконує його, є не зовсім коректною. Розвиток науки визначається і стимулюється не лише потребами технічного прогресу, а й потребами, які виникають в інших галузях людської практики. Вплив технічних запитів на наукову діяльність може бути безпосереднім і опосередкованим, різним за силою та інтенсивністю. Водночас сама техніка перебуває під всезростаючим впливом наукових досліджень і методів. Наука має свою внутрішню логіку розвитку, яка не зводиться до соціально-економічних факторів і є відносно самостійною. Нині наука, як одна з форм соціальної діяльності, певною мірою формує суспільні потреби.

Взаємопроникнення науки і виробництва виявляється в тому, що матеріальне виробництво, насичене наукою, стає по суті гігантською науковою лабораторією. У міру зрощення науки з виробництвом відбу­ватиметься подальше залучення техніки, а потім і всього автоматичного комплексу, що призначений для виготовлення матеріальних і духовних благ, до системи наукової діяльності. У майбутньому наука включати­ме в себе техніку не лише експерименту, а й виробничу, виробництво перетвориться на експериментальну науку. В цьому суть основної тен­денції другої індустріальної революції, в результаті якої наука з чинни­ка виробничого процесу перетворюється на вирішальну сферу людсь­кої діяльності.

Предмет соціології науки включає також виявлення взаємодії науки і суспільства. Усі структурні елементи суспільства зазнають дедалі біль­шого впливу науки. Наука впливає на суспільство насамперед через свої технічні втілення. Техніка може розглядатися як у системі продук­тивних сил, так і в більш ширшій — соціально-економічній, системі. В першому випадку мається на увазі технологічний, у другому — соціаль­но-економічний аспекти її розгляду.

Характер взаємодії техніки із соціальними інститутами складний і неоднозначний. Форми і напрями впливу техніки на суспільство різні. Цей вплив може посилюватися або послаблюватися залежно від соціаль­но-економічних умов застосування техніки. На розвиток техніки знач­но впливають економічні, політичні та інші інститути суспільства, які можуть або стимулювати, або гальмувати науково-технічний прогрес.

Механізм соціального впливу техніки аналізують передусім за трьома напрямами:


  • підвищення рівня продуктивності праці;

  • спеціалізацій засобів праці;

  • рівень заміщення технічними засобами трудових функцій людини.

Перший напрям соціального впливу техніки на людину є опосередкованим, оскільки підвищення продуктивності праці позначається на соціальних інститутах через певні виробничі відносини, а другий і третій – характеризують безпосередній вплив техніки на людину в трудовому процесі і на зміст праці.

Проте вплив техніки на суспільство в наш час відбувається не лише через сферу матеріального виробництва. Системи освіти, мистецтва, культури, побуту значною мірою трансформуються під безпосереднім впливом «своєї» техніки. Техніка програмованого навчання, наприклад, зумовлює переворот у методах дослідження. Кіно, телебачення, радіо, магнітофон, грамзапис викликали до життя нові види мистецтва, фор­ми дозвілля, здійснили глибокий вплив на всю культуру, зробивши її надбанням широкого загалу. Техніка революціонізує й умови побуту, впливає на світогляд людини, її психологію, інженерне мислення і т. д.

Наукові досягнення в галузі військової техніки безпосередньо впли­вають на світову політику. Наявність у ряді країн ядерної зброї, мож­ливість застосування якої загрожує існуванню всього людства на Землі, вимагає особливої обережності у розв’язанні міжнародних та регіо­нальних конфліктів.

Соціальні функції науки



  • вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дій­сність та аналіз суті і процесів явищ, виявлення закономірностей їх розвитку;

  • підвищення ефективності всіх видів діяльності соціальних суб’єктів, насамперед у сфері виробництва;

  • прогнозування науково-технічного прогресу та його соціально-економічних наслідків, виявлення проблем, що підлягають розв’язанню, та ін.

Предметом соціології науки є також різні механізми і проце­си, які забезпечують:

інтеграцію індивідів або колективів, що беруть участь у виробництві знань, тобто формування наукових співтовариств, різні форми вклю­чення їх у системи матеріального виробництва, освіти і соціального управління;

взаємодію науки з соціальними процесами;

диференціацію та інтеграцію наукових дисциплін тощо.




Друге питання. Соціологічні проблеми розвитку науки

Зміни, що відбулися в Україні після проголошення незалеж­ності, реформування політичної та економічної системи сус­пільства зумовили багато нових явищ, у тому числі і в науці, які можуть впливати як на зміну напряму конкретних досліджень, так і на формування теоретичних концепцій соціології науки. До них належать:



  • зміни в економіці науки (перехід більшості наукових установ приклад­ного характеру на самофінансування), в організаційній будові наукових підрозділів (наприклад, орієнтація на розв’язання конкретних проблем);

  • поява недержавних, приватних науково-дослідних підрозділів;

  • демократизація управління (виборність керівництва, новий порядок атестації);

  • гласність (зняття обмежень з даної тематики, доступність багатьох архівів та статистичних даних), без якої розвиток багатьох наукових, передусім соціальних, дисциплін, у тому числі й соціології науки, був утруднений.

  • функціонування науки як соціального інституту, вимір статусу її в суспільстві;

  • вивчення соціальних чинників, інтенсифікації наукової діяльності; проблеми формування вченого і наукових колективів; забезпечення розвитку нових наукових напрямів у науці; соціальна структура наукових колективів; шляхи вдосконалення умов і організації науково-дослідної праці; соціальний статус наукового працівника і наукових дисциплін; мотивація наукової діяльності; професійна мобільність у науці; критерії оцінки наукової діяльності;

Важливою проблемою є управління наукою, тим більше, що час стихійного розвитку її закінчився. Розвинувшись у цілісну сис­тему, наука вимагає і управління собою як цілісною системою. З’явились спеціальні організації для загального керівництва і планування її розвитку, посилилась тенденція одержавлення науки. Збільшується потреба в соціальному контролі за соціаль­ними наслідками впровадження наукових досягнень, за соціаль­ними технологіями. Про зростання ролі державного регулювання спрямованості досліджень свідчить той факт, що в багатьох краї­нах світу, у т. ч. в США, Франції, Німеччині, Україні та ін., введена посада радника президента з питань науки і техніки.

Виникли не лише державні, а й міжнародні центри коорди­нування наукових досліджень. Так, у кінці 1960 р. група вчених (серед яких Р. Оппенгеймер і Б. Рассел) заснувала Всесвітню ака­демію мистецтва і науки. В 1961 р. створено Фонд «Наука про науку», який функціонував як незалежна міжнародна організа­ція до 1994 р. Завданням фонду було також стимулювання до­сліджень з питань соціальної науки, принципів її організації і планування. Вчені прагнули взяти в свої руки якщо не управ­ління суспільством, то управління наукою, розвитком науково- технічного потенціалу.

Науково-технічний потенціал — це сукупність засобів і можли­востей для постановки і розв’язання наукових та науково-прак­тичних проблем (у тому числі й нових) національного, регіонального і міжнародного значення.

У зміст цього поняття входять такі показники:



  • чисельність учених та інженерів у країні;

  • кількість та оснащеність дослідних інститутів;

  • виробництво наукових приладів, вимірювальних інструментів і спеціального обладнання;

  • мережа центрів наукової документації;

  • обсяг і чисельність національних наукових публікацій;

  • наукова термінологія (словники наукової термінології).

При визначенні поняття науково-технічного потенціалу слід враховувати такі важливі показники:

  • рівень організації самої науки і рівень організації її взаємозв’язку з ви­робництвом;

  • склад наукових кадрів, їх використання;

  • час реалізації наукових ідей;

  • розподіл фінансових витрат;

  • співвідношення між витратами на науку і прибутком тощо.

Нині потрібна особливо гнучка й далекоглядна стратегія управління наукою, яка грунтується на далеких перспективах і виходить не з тих чи інших приват­них аспектів науково-технічної революції, а з її генеральної перспективи.

У процесі управління наукою величезне значення має встановлення оптималь­них пропорцій не лише між різними галузями науки, а й між ланками наукових досліджень, між методологічними, фундаментальними (пошуковими) і приклад­ними (інженерними) дослідженнями. Досить сказати, що у США у 1990-ті ро­ки 10 % учених займалися фундаментальними дослідженнями, 20 % – приклад­ними, 70 % – розробницькими.

Наука економічно слаборозвинених країн характеризувалась в історії сус­пільства переважно розвитком гуманітарних галузей, тобто виробленням за­гального уявлення про світ («світоглядна» ланка). У промислово розвинених країнах на перше місце, навпаки, виходять прикладні галузі знання, технічні науки, які безпосередньо пов’язані з виробництвом.

У всіх країнах витрати на «чисту» теорію не є викинутими на вітер. Теоре­тичне відкриття може за короткий час перевернути всю стару технологічну ба­зу, зробити застарілими навіть технологічні новинки, проекти і розробки цих новинок. Іноді до розробки програм науково-дослідної роботи ставляться вимоги, за якими вона обов’язково має завершитись конкретним практичним результа­том, тобто, дослідження має сенс лише тоді, коли наперед все заплановано – від теорії до практики. Проте такий стан речей призвів би до вузького практицизму і втрати перспектив у дослідженнях, без яких неможливий науковий прогрес.

Питання про співвідношення обсягів пізнання і практично­го його використання – одне з фундаментальних питань мето­дології на нинішньому етапі. Не применшуючи значення теоре­тичних досліджень, розвиваючи їх швидкими темпами, важливо виявити турботу про те, щоб наукові ідеї швидко й ефективно застосовувались. В умовах переходу до ринку в Україні посту­пово долаються суперечності між наукою і матеріальним ви­робництвом, підвищується зацікавленість наукового й інженер­но-технічного персоналу у впровадженні результатів наукових досліджень. Науково-дослідні інститути дістали широкі права щодо витрат коштів, проведення кадрової політики, закупівлі експериментального обладнання тощо.

Отже, необхідна така політика в галузі науки, яка б передбачає гармонічне поєднання потреб науки і виробництва.

За даними досліджень у соціології науки, нині наукова рево­люція (її слід відрізняти від революції в науці, яка є процесом докорінного перелому в уявленнях, що склалися в тій чи іншій галузі знань) здійснюється у трьох основних напрямах:


  • різко зростає роль науки в суспільстві, її частка в суспільному вироб­ництві;

  • долаються перепони між наукою і виробництвом;

  • зникають «білі плями» між галузями наукового знання.

Процес подолання «білих плям» ще дуже суперечливий. Зв’я­зуючі ланки виникають на основі подальшої диференціації знань дедалі більшого дроблення і без того роздрібнених галузей наук.

Слід зазначити, що процес диференціації в науці нині зовсім інший, ніж у минулому. Починаючи з часів античності, дифе­ренціація означала деінтеграцію, вела до відгалуження від ціліс­ного, синкретичного знання дедалі нових галузей. Розвиток окремих наук можна було б порівняти з проміннями, які все більше розходяться з віддаленням від центру.

Науки, що виникли й виникають, можна поділити на три ти­пи. До першого типу належать науки, які виникають на стику двох і навіть трьох класичних наук. Такими зв’язуючими наука­ми є біохімія, механохімія, фізико-механіка. Прикладом науки другого типу є кібернетика. Вона виконує не просто зв’язуючу, а синтезуючу функцію, об’єднує ряд наук (математику й фі­зіологію вищої нервової діяльності; семіотику та електроніку; математичну логіку і біофізику), не підмінюючи їх собою, а навпаки, даючи їм нове життя. Цей принципово новий тип на­ук можна назвати синтезуючим. Крім кібернетики, до нього слід віднести наукознавство, соціологію науки, а з класичних наук – філософію та математику.

Науки, що належать до третього типу, можна назвати проб­лемними. Вони не мають чітко визначеного «свого» предмета до­слідження і виникають для вивчення та вирішення якоїсь певної проблеми. Такою є технічна кібернетика, яка розв’язує проблему становлення самокеруючих машин.

За даними науково-соціологічних розвідок, саме науки другого і третього типів визначатимуть обличчя майбутнього.

Нині для розв’язання майже кожної великої наукової проб­леми потрібний не вузьковідомчий, а комплексний підхід, вихід за межі «своєї» наукової дисципліни.

Спеціалізація наук сьогодні є вже не вузькою спеціалізацією класичних наук, а такою, що передбачає універсальне викорис­тання знань для вирішення конкретної проблеми. Відношення між спеціалізацією, диференціацією наук, з одного боку, та їх інтеграцією – з другого, можна виразити так:

інтеграція є сутністю процесу розвитку наук, його змістом,

диференціація – це зовнішня форма цього процесу, засіб здійснення інтеграції.

Наука йде до об’єднання знань через їх дроблення, проте це дроблення є вже не роз’єднуючим, а об’єднуючим.

Ще одним засобом інтеграції наук, крім диференціації, є взає­мопроникнення методів дослідження, передусім математизації науки, синтез низки знань, у тому числі на стику між природ­ничими і соціальними науками.

Вивчення наукою проблем управління, критеріїв розвит­ку науково-технічного потенціалу, процесів диференціації та інтеграції в науці, типологізації наукових знань – це лише деякі напрями соціологічного дослідження науки як соціального інституту. Важливою при цьому є проблема формування сучас­ного вченого і наукових колективів. Від її успішного розв’язан­ня залежить підвищення соціальної ефективності науки взагалі.

Які вимоги ставить сфера наукової діяльності до особистісних якостей людини, що зайнята в ній? Яку людину формує на­ука сьогодні і яку формуватиме завтра?

Поширеним є образ дивака-вченого, який глухий до всього, що не стосується його вузької спеціалізації. X.Ортега-і-Гассет яскраво зобразив портрет «ученого-дикуна», який є неуком у га­лузі того, що не є предметом його пізнання.

Професійний кретинізм – це реальне сучасне соціальне яви­ще, коли в кожному з індивідів розвинена до певного рівня ли­ше одна із вселюдських здібностей, а інші є недорозвиненими, пригніченими. На цьому грунті і народжується вчений, у якого немає інтересу ні до чого, крім професійних тонкощів.

Зворотною стороною вузької професіоналізації є дилетантизм енциклопедичної освіченості. Висунутий ще давніми греками принцип «знати все про дещо і дещо про все», який вважається правилом наукової творчості, є лише врівноваженою «золотою серединою» між дилетантизмом і вузькою професіоналізацією. Стосовно сучасної і майбутньої наукової творчості цей принцип слід перефразувати так: «знати про сутність усього, щоб пізнава­ти нову сутність».

Універсалізм сьогодні – це об’єктивна необхідність, яка дик­тується самим розвитком науки.

Відповідно до логіки розвитку науки, їй потрібні не вузькі професіонали, а люди з широким світоглядом, які при вивченні певної проблеми спираються на знання закономірностей і методів суміжних наук, уміють мислити широко й ви­користовувати це для розв’язання приватних питань. Цілісність, універсалізм ученого полягають не в тому, що він уранці займається біологією, після обіду експериментує у фізичній лабораторії, увечері пише філософський трактат або диригує симфонічним оркестром, а в тому, що, вирішуючи одну проблему (на­приклад, управління спадковістю), не виходячи з однієї лабораторії, він висту­пає в ході експериментальної і теоретичної діяльності в якості біолога, біофізи­ка, антрополога, математичного чи соціального генетика, фізіолога, хірурга майже одночасно. В процесі тієї чи іншої діяльності він використовує і розви­нені мистецтвом, і науково-естетичні, художні здібності (почуття міри, гармо­нії, уявлення, інтуїцію, фантазію).

Нині проблемний принцип дослідження ще більшою мірою породжує і стимулює колективні методи дослідження, сприяє за­лученню до розв’язання одного завдання вчених різних професій, тобто заміні професійних колективів комплексними. В науці де­далі більшого поширення набувають колективні дослідження.

На думку деяких соціологів, зростаючі колективні форми праці в науці призведуть до нівелювання особистості і знеособ­лення колективної продукції до того, що наукові праці стануть безіменними, матимуть лише гриф науково-дослідного центру. Однак за оптимальної організації праці кожний учений у дослід­ному колективі зможе не тільки всебічно розвинути свої інди­відуальні здібності, а і як найефективніше використовувати їх.

Справжній універсалізм ученого неможливий без техніза­ції розумової праці. За технічним озброєнням розумову працю сьогодні можна порівняти з ручною працею первісної людини.

Згідно з розрахунками, власне праця наукової творчості стано­вить нині 5-10 % робочого часу вченого, а більшість часу він поки що витрачає на пошук необхідного матеріалу у величезній кількості літератури, перекладу іноземних джерел, складання бібліографії, конспектування, збирання та систематизацію фак­тів тощо. Саме тут величезне поле діяльності для кібернетичної техніки. Майбутній учений за допомогою кібернетичного «досьє» отримає необхідну інформацію, чисте знання в систематизова­ному і зручному для засвоєння вигляді, що докорінно змінить характер наукової праці.

Однією із соціологічних проблем науки є аналіз її вимог до систе­ми освіти. Діюча система освіти склалася в Європі близько 300 років тому під впливом ідей епохи Відродження, зокрема, великих реформа­торських ідей Яна Амоса Коменського. Відтоді наука пережила не одну революцію, а система освіти лише повільно еволюціонувала, зберігаю­чи по суті незмінними принципи, чому і як навчати.

Обсяг знань, які, наприклад, має засвоїти учень, зростає з кожним роком. Школа не може освоїти всю інтелектуальну продукцію, яку поставляє їй сучасна наука. Який вихід з цього тупика? Вже діють школи, класи з фізико-математичним, гуманітарним та іншими спря­муваннями. Однак вихід, мабуть, не тільки у спеціалізації шкіл, а й у докорінній перебудові методів та принципів викладання як у середній, так і у вищій школі.

Якщо навколо проблеми «як учити» відбуваються жваві дискусії, то проблема «чому вчити» часто ігнорується. Вважається, що чим більше учень чи студент знатиме, тим краще. Процес навчання у зв’язку з та­кою установкою є процесом передачі інформації, має механічний, нетворчий характер. Починаючи з 1991 р. в Україні зроблено певні кро­ки в напрямі демократизації і гуманізації системи освіти, проте й досі вона не дає змоги повною мірою розвивати здібності учня чи студен­та, не вчить творчого мислення, як такого, не розробила оптимальних форм навчальної роботи та ін.

Недоліки традиційного викладання в шкільній системі притаманні і вищим навчальним закладам. Тут вони особливо нестерпні, так як ви­ща школа – це вже «трамплін» до науки. Нонсенсом демократичної осві­ти є обов’язкові лекційні години, на які студенти ходять лише під тис­ком деканату, особливо на ті, де подається сума ідей, з якими студент може ознайомитись із підручників. На лекції студент лише пасивно сприймає знання, є об’єктом, а не суб’єктом навчання. Навіть найпривабливіші лекції не можуть бути основною формою вузівської під­готовки. Такою формою, як і в школі, має стати самостійна дослідна робота студента. Однак якщо в школі це шлях відкриття уже відкритого, то у вищому навчальному закладі студент вирішує проблеми, які ма­ють наукове значення.

Шлях студента в процесі дослідження можна уявити таким. Разом з викладачем він визначає наукову проблему для самостійного дослі­дження і починає шукати шляхи її розв’язання. Творчо працюючи над своєю темою, студент неминуче ознайомиться із загальними проблема­ми науки, відчує необхідність застосування методів і методики сучас­ного наукового дослідження. Отримані ним при цьому знання будуть не пасивними, а максимально активними. Вишукуючи найкращі засо­би проведення свого дослідження, студент неминуче починає само­стійно (консультуючись з викладачем) вивчати ті розділи науки, які вважає для себе потрібними.

У галузі освіти необхідні істотні зрушення, які б ліквідували розрив між вимогами науково-технічного прогресу і традиційними методами навчання. Досі система освіти поставляла виконавців певних функцій у промисловості і сільському господарстві, у сфері обслуговування, державному апараті та приватному секторі. Нині від неї очікують, щоб вона формувала творців, людей сміливої новаторської думки, тобто бу­ла «фабрикою» талантів і геніїв.

Серед аспектів дослідження соціології науки визначаються і такі, як етика науки, прогнозування наукових досліджень, ви­находів, методи аналізу соціальних проблем науки, лідерство в науці, фінансування наукової діяльності, стимулювання науко­вої праці тощо.

Отже, характерною ознакою нинішнього часу є посилення со­ціальної ролі науки, перетворення її на провідну сферу соціальної діяльності, сферу виробництва наукових знань і методів раціональ­ної зміни світу, посилення взаємозв ‘язку науки і суспільства, науки та різних підсистем суспільства, що й зумовлює появу спеціальної галузі соціологічних знань — соціології науки.



Розвиток науки має кумулятивний характер. Сучасна наука дедалі глибше пов’язується з усіма соціальними інститутами. В єдиній системі «наука – техніка – виробництво» наука відіграє провідну

Соціологія науки передбачає подолання жорстких меж між окремими галузями науки, зближення її з іншими формами духовно­го освоєння світу, розвиток пріоритетних галузей, незалежність соціальних наук від політики та ідеології, створення моделей роз­витку науки і наукового прогнозування, перехід від екстенсивного до інтенсивного розвитку науки.

Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет