Сучасний російський письменник М



жүктеу 122.63 Kb.
Дата05.02.2018
өлшемі122.63 Kb.

Владислав БИЛІНСЬКИЙ



КАЗКА ПРО МЕРТВЯКА І РИБКУ

1
Є на півночі України, у лісовому краї, невелике і древнє містечко. Вважалося воно місцевою ягідно-грибною столицею. Майже відразу за містечком починався заповідник. Полювати тут не дозволяли, проте риболовля з ночівлею ніколи не заборонялася.

Вісімдесят шостий рік багато змінив у заповіднику. Не стало грибників, не стало й рибалок. Риба теж заразною виявилася, як і гриби-ягоди, як вода і повітря. Зате удесятеро додалося чудасій.

Різне говорили: мідноволосі мутантки на гілках сидять, лускатими хвостами помахують; небачені звірі залишають на узліссі сліди-вирви; космічні прибульці лісовими стежками блукають і, криво посміхаючись, чужі слова повторюють.

Рибалка - назовемо його, для визначеності, Немиром - розбив намет нагорі, при соснах, де комариська літали не хмарою, а окремими гвардійськими ескадрильями. До гострого духу деревної смоли й нагрітої хвої тут домішувався дурманний аромат трав та густий грибний запах. Обладнавши нічліг, Немир годину-другу просидів над вудками, чухаючись і дивлячись, як заходить сонце. Риба стиха насміхалася над рибалкою. Комарі дзижчали пісні, крутилися коло обличчя і хоробро, як камікадзе, кидалися на свіженинку. Не клювало, та й не могло клювати, бо сверблячка змушувала рибалку шукати рятунку в воді. Він кидався в річку, допливав до бистрини і стояв там, крутячи головою: комарики діставали усюди. Не клювало - проте на юшку й не треба багато.

Ніч під розсипом зірок, зовсім поруч із боязкими козулями, які так люблять вечірні казки, з велетенським рогатим лосем, який зазирнув до Немира на вогник, виявилася скороминущою. Махнула вона чорним крилом - і полетіла за ліс. Спалахнув досвіток, устав над річкою сяйливий туман, настав час, коли вранці добре клює риба, час рожевих істот, народжених водою.

Немирові довелося заплющити очі. Ніхто ж не підкаже, що чи хто хлюпається там, у тумані. Поглянеш ненароком - осліпнеш. Можна не дивлячись угадати неспівмірність у тонкій дівочій фігурці. Чи то баба там з худим тілом школярки, чи то почвара з пропорціями кінодіви, спробуй угадати. Дивні створіння водяться в цій ріці.

Лісовик би їх трафив, всю рибу розполохають!

Ох ти ж і рибина! Поводити її, поводити... Акула! Кит на гачку! Зараз ми тебе, обережненько... все одно я тебе витягну, чудовиську! - шепотів він.

Наврочив! Сказав - і змахнув руками, втративши рівновагу. Встояв, але саме тої ж миті рибі забаглося кинутися навтьоки. Вудка стрілою пішла під воду.

Гаразд, рибко. Пливи собі, живи. Дякуй за мою незграбність.

Аж раптом просто перед ним - ні сховатися, ані ока відвести - зринуло одне з рожевих створінь. Вийшло на берег. Наблизилося. Роздивляється.

- Ти хто? - запитав Немир, намагаючись триматися просто, природно і доброзичливо. Саме так тримаються зарослі мужики, вбрані в труси і штормівку, коли в безлюдному ведмежому куті до них виходять із прибережного виру мокрі, вимазані мулом дівчатка. І дивляться, немовби упізнають.

- Місцева я!

- Це тебе так звати? - вона не зрозуміла. - Питаю: зовуть тебе як?

- Зовуть мене? А хто?

- Тато і мама! - Немир зітхнув: ага, чекай на відповідь... Не хотів би я з тим татом уночі зустрітися, подумав він.

- Тато і мама зовуть мене Рибкою! - повідомила дівчинка.

- Як же тебе занесло в цю глушину, Рибко?

- Я купалася.

- Бачу. А чому голенька?

- А я не голенька!

Вона руками по тілу провела, наче затулитися хотіла. І тут Немир побачив: на дівчинці був купальник. Тонкий, майже прозорий. Ввижається чи ні? розгублено подумав він. - А раптом вона і справді людська дитина?

- Одіж моя на острові. Недалечко. Хіба не можна?.. Тут же немає нікого.

- Ну а я? А якщо я людожер? Чи бандит. Не маленька ж ти, все-таки!.. - він зняв штормівку. - Одягнися, Рибко. Тут прохолодно, застудишся. Твої батьки залишилися на острові?

- Не скажу. А якщо ти людожер?

- Одягнися, кажу! Ось так. А якщо й людожер - то що ж тепер? Тоді втікай. А я буду страшно скреготати зубами і верещати: повернися, мій сніданку!

Вона залилася сміхом. Якась пташинка озвалася з неба. Втрапила в тон. Сміх чомусь заспокоїв Немира, й він одважився подивитися дівчинці в очі. Зазирнув, відсахнувся. Зіниць не було. Нечисть. Річковий фантом. Райдужні оболонки очей, залиті тушшю.

- Ти мене добре бачиш? - запитав він. Мовчати - небезпечно.

- Так.

- І який я, по-твоєму?



- Веселий. Теплий. Смачний... - вона облизалася. Немир відступив на крок.

- Я їсти хочу! - заявила дівчинка.

- Іди-но до батьків, хай нагодують!

- А ти хіба не голодний?

- А хоч би й голодний? Немає в мене нічого їстівного...

Він хотів обійти її. Доторкнувся до холодного плеча дівчиська - і раптом, несподівано для себе, здригнувся від огиди, вищирився та щосили відштовхнув її. Тварюка не втрималася на ногах. Гепнулась на пісок важкою рибиною. Скрикнула.

На її литці красувалося ясно-червоне садно. Об корч зачепилася.

- Пробач, я нехотячи! Тобі боляче?

- Нічого. Рибки не плачуть.

- І кров у них не тече?

- Чому? Тече інколи... Ну як хочеш. Залишайся голодним. Чи віддай мені одне своє бажання. А я братика покличу.

- Про що це ти, Рибко?

- А якщо тобі шкода віддавати бажання, то можеш сам його отоварити. Скажи: “хочу їжі-пиття-забав досхочу!” - і побачиш, що буде.

- А що буде?

- Побачиш! Ну скажи!

- Скажу - і перед нами розстелиться скатертина-самобранка?

- Ні, звичайно! - Дівчинка сміялася. - Це не-гі-генічно... Джини все роблять красиво. Наприклад, ми підемо гуляти в ліс і побачимо там ресторан. І ти виявишся сотим відвідувачем. Або першим. І тому тебе обслужать безкоштовно й дадуть усе, чого зажадаєш. І ще подарунки подарують.

- А скільки бажань у мене в запасі?

Дівчинка зрозуміла його:

- Ти можеш висловити три прохання. Тільки вони мають бути такими, щоб їх можна ре-лі-лізувати... Аврора нам пояснювала, що іноді їй не вистачає серурсу.

- Ресурсу?

- Ага-ага, ресурсу. Іноді просять такого! Ніхто не знає, як це зробити. А деякі втрачають совість і хочуть стати дуже важливими істотами: власниками знаменитих картин і замків, орлами з двома головами.

- Добре, Рибко. Тоді слухай моє перше бажання. Отут неподалік є розкішний готель “Біля трьох сосон”. Я його власник!

- Хай діється воля достойного! - по-старечому завило дівчисько.

В її очах виникло рожеве світіння. Це було страшно: електричне розжарення на мертвій райдужній оболонці. А потім - сліпуче сяйво і спалах. Удар пострілу, тінь смерті, жахіття - як із двох стволів рвонуло вогнем упритул. Безпам’ятство...

- Уставай, пішли!

Немир звівся. Що з ним? З голодняка ослаб - чи щось гірше?

Невже знову кров гниє? Зле. І трави не рятують, отже. І комарі з п’явками не допомогли.

- Гей, журавлику! - закричала дівчинка.

- Ти когось кличеш, Рибко?

- Братика мого. Він десь тут, на деревах.

Журавлик виявився довготелесим, гостроносим і гидотно худим підлітком.

- Хау ду ю ду, сір, - пробурмотів він. - Ай ем пан Журавський Ян.

- Вітаю, Яне! - Немир обережно поплескав хлопця по плечу. Хлопець захитався. - Підемо щастя пошукаємо. Відпочинеш, поїси міт енд батте...

- Окей, босе. А ти, сестричко люба, підеш із нами?

Було відчутно, що цю фразу він репетирував часто і з кайфом.

- Фі, який! - надулася сестричка. - Усе насміхаєшся, а не знаєш, що мене запросили до ресторану.

- Ку-ул! - Журавський розцвів. - Май сістер є дуже важлива персона!

Його хилитало від вітерця, і він докладав помітних зусиль, щоби залишатися ближче до землі й не злетіти, як паперовий змій. Рибка йшла поруч із ним, підтримуючи хлопця за край білого пухового жилета. Вона вже встигла перевдягтися. Золотавий облягаючий костюмчик з блискітками робив її старшою. Немир виявив, що він одягнений у чорну “трійку” безнадійно могильного відтінку. Яскраво-червона краватка, темно-коричнева сорочка, жовта-прежовта емблема на грудях - коло, кривавий контур і три промені, які б’ють із центру - та ще мешти кольору мокрої глини природним чином доповнювали цю непробивну чорноту. Він залишився задоволений собою.

Готель чекав на них. При готелі діяв ресторан. Мабуть, Рибка з Журавликом нащебетали.

Дерев’яна хата на світлому пагорбі надила подорожнього. Хата здавалася високою і просторою. При ґанку переминалися з ноги на ногу двоє бородатих кремезних селян. Присадкуваті, широкоплечі, білозубі й страшні на вигляд, вони явно втілювали ідею служіння людству, що якось прохромила їхні людожерські серця очманілою стрілою каяття. Немир пригальмував. В ідеї він не вірив. Ікла ж бо стирчать! “Перекуємо мечі оральні!” - майнуло у голові. “Праця перевиховає канібала... Лісовиків - у домовики...”

- Хліб-сіль, господарю! - проревіли лісовики. - Ласкаво просимо на поріг!

- Ну що ж, завітаємо, либонь. Слухай мою команду: нагодувати нас донесхочу! Найкращим!

- Ми - вмить! Найкращим, найдобірнішим! Все готове! Світлицю прибрано, столи накрито, накладні закрито, нуклеосинтезатори в режимі...

- Дякую, орли! - гаркнув Немир, переступаючи поріг.

- Раді старатися! - на два голоси відгукнулися служиві. Той, котрий хлюпавіший, молодший і світліший, боязко уточнив:

- Тільки ж не орли ми... Орли від людей дзьоби вернуть, хазяїне.

- Як же вас звати-величати?

- Я - Вуж. А він - Тетерук. А ви хто будете, хазяїне?

- А я буду власником вашим... Отож, так: самі - на кухню. Хлопці відпочинуть - і в обслугу їх. Оркестрик організуйте, рекламу. Закликати сюди кожного зустрічного! Ресторан усіх прогодує.



2
- Гей, Жураво! Ти по-російськи розумієш?

Стрункий юнак-офіціант схилився перед паном Власником Хати:

- Оф кос, розумію! Та ще й як розумію! “Хиячь отседа, козел з пальцами, пока не отодрали!” Некепсько, га? Вони йому роги хотіли віддерти, мабуть. Метафорично відняти. Ритуально вбити. Велика фентезіябельність народу!

- Що-що? Базіко балакучий! Нічого ти не розумієш. Панові Двічі Безрукому подав замість яєчні... що ти йому подав замість яєчні, дурна голово?

- Вау! Делікатес... ну, м’ясне... я знову переплутав?

- Питаєш! Міг би в Інни уточнити, чого жадає пан! Твоя сестра прекрасно розуміється на цьому.

- Інь - спеціаліст із бажань, - підтвердив пригнічений Журавлик.

- Га? Так, це так... але хіба в цьому річ? Час би й самому знати, що таке яєчня, і з чого її роблять!

Закінчивши виховну процедуру, він пошукав поглядом Інну. Онде вона, реготуха! “Музичним п’ятачком” прогулюється, на початок чекає. Нічого в ній не залишилося від худенького дівчиська. Юна красуня, вона пурхала по закладу, розносячи за собою аромат медових парфумів, і тішила очі та носи відвідувачів. Усюди вона встигала, кожного обдаровувала усмішкою, а в перервах виконувала вокальні партії під гармонійний бій дерев’яних гітар. Група “Діп Форест Грін Бенд” складалася з двох богатирів і трьох гномів. Богатирі рвали волосінь струн, гноми викидали колінця на клавішах і барабанах. Люд танцював до знемоги. А тексти у “Ді-еф-джі-бі” були дикими й дивними:
Стежок сходжених сад

Над проваллям розцвів,

Де летюча плазма гуде,

Де всю ніч без перерв

Квітне світлом замет,

І в криниці русалка жде.


Сад, де нетлі залітні,

Славить дим без вогню,

Дим вітчизни атомних зон.

Уранці збудить мене

Поцілунком взасос –

Наяву триватиме сон.


Сад розстроєних флейт

Спалахне і в любові згорить,

І Полин зацвіте в небесах.

Якщо впустиш у себе

Це обагрене світло,

Я впізнаю тебе по очах.


Але Рибка такого не виконувала. У неї були свої пісеньки:
В Поліссі, під Чорнобилем, всі погорільці люди.

З тутешнього життя-буття заводяться приблуди.

Тут кожен, ніби космонавт, візьме приблуд під дах,

Хоч та мертвота чи мутант у собі криють жах,

І на орбіті серед зір витає цілий вік,

Та світиться чогось собі цей нежить-чоловік!


Смішні пісеньки співала Рибка. Смішні, добрі...

Немир підкликав її пальцем. Дівчинка радісно відгукнулася.

- Сідай, красуне. Поговоримо. А то крутимося з ранку до ночі, як заведені, пискнути ніколи.

- Ну й що? Мені подобається. Як добре все склалося! Весь ліс щодня в нас у гостях. Раніше по норах ховалися, на сусіда криво дивилися... А ти тепер зовсім інший. Поважний такий!

- Поважний? Товстий, ти хотіла сказати?

- Рум’яний і сильний!

- Харчуюся гарно. Я ж смертник. З моєю дозою довго не протягнеш. Спочатку на ліки все що є віддаси, потім згноять потихеньку в лазаретах. А я втік, у ліс забурився. Як чув: відчепиться смерть! Хоч на трохи - та відстане.

- Ти смішний! Тільки скажи: хочу стати здоровішим, ніж зубр! І все: жодних хвороб не залишиться. Я виконаю!

- А, ну звісно... Добра думка. І взагалі все у нас добре. Тільки знаєш що... Ні, не знаєш: занадто молода ще... Ти хоч цілувалася вже?

- А це моя особиста справа! - відрізала Інна.

- Та я просто так... З цікавості. Я, розумієш, давно вже...

Чомусь відвернулася Рибка. Підхопилася, до вікна підбігла. Сміється? Ні, не сміється, мовчить. Коси свої струменисті до скла прикладає.

- Розумієш, я доросла людина, у мене дім, робота... Та хай уже тобі фиркати, ти й сама така ж - метушишся, гасаєш по залу, тортам і біфштексам смаку додаєш, як тільки тобі вдається? Справи, праця, хобі, друзі - тільки цього мало. Бог не дарма створив жінку...

- Не засмучуйся, повелителю! Німфи лісові, полум’яні й бешкетливі; місячні феї, ніжні, як пелюстки квітів; райські гурії, солодкі-пресолодкі, удатні в любові, в бесідах умілі - кого ти бажаєш? Не витрачай на них сокровенного, просто поклич! Ніхто не встоїть перед покликом Власника!

- Та не треба мені твоїх гурій! Мені іншого треба...

- Кажи, пане!

- Он ти яка єхидна... Усе пан та повелитель... Ти ж знаєш! Все, що мені потрібно, це любов, - ледь чутно сказав Немир. - Не дивися на мене... ти все знаєш... думки мої дурні знаєш...

- Хай діється воля достойного! - викликнула золота рибка Інь.

Синь у її моторошних очах. Яскрава, сліпуча блакить.

Спочатку вони цілувалася боязко, як діти, немов молилися.

Потім обіймалися палко і тісно, по-зміїному переплітаючись, - вони стали підлітками.

А потім упав на них древній, від створення світу, вогненний дощ; і були вони - Адам і Єва, і грішне Дерево шуміло над Едемом.



3
Одного раз вона вимовила те, що він од початку боявся почути:

- Я хочу ще одного тебе. Я хочу малюка! А ти?

Жінка, яку він любив, виросла на його очах. Ледве чи й рік минув.

Чи виріс він у її очах? Немир ніколи не зазирав туди, у чорні чорториї. Там, у бездонних колодязях, кружляють дві риби-істини, шипасті й страшненькі.

- Хотів би... Не дражни мене, Утішнице. Ти все сама розумієш.

- Ти нещасливий, Власнику?

- Чому? У нас є все. Всього два таємні бажання посмів я висловити. Цього досить. Тепер у мене є майже все, чого варто бажати. Будинок, друзі, кохана. Ми, лісовики, живемо в дружбі, і ми вміємо любити. Дружба наша - робота і застілля, то й що з того? Все ж міцна: не буває міцнішої! Любов наша - це є не тільки світлі почуття, правда? От тільки діточок від неї не дочекаєшся...

- Ми спробуємо. Комусь треба зважитися на це.

- Не можна. Прогніваємо богів лісових. Нам заборонено бути людьми.

- Хіба? Ми, може, й не люди, але ми - живі! Не просто відображення на воді - втілення! Ми вчимося життя. Нам треба йти своєю дорогою, щоб не повторювати їхніх помилок. Ми мусимо спробувати!

- Знаєш, я постійно згадую ті дні, коли можна було зайти до лісу просто так, гуляючи... заходив, малину жер... як вони могли? Я не про себе, ними убитого, - я про все це... Уяви собі, Рибко: спалити цілий світ, знищити його мешканців, щоби у теплі й при світлі по хатах своїх сидіти! Щоб на екрани дивитися, вдумувати у те, як хтось когось мочить... чи продукувати яке-небудь енергоємне паскудство...

- Люди злі, Немире. Хіба добре бути злим? Хіба обов’язково треба бути людиною?

- Так я й не кажу, що це аж так добре. Просто... я був народжений... Ти не зрозумієш, Рибко. Мені - обов’язково...

- Ти ж сам усе собі довів! Будуть діти, й ми нічим більше не поступимося людям. Навпаки: вони поступляться нам дорогою. Ми живемо в чудесному, тягнемося до зір. До майбутнього.

- Як мені думати про майбутнє? Глянь на мене! По-справжньому глянь, поглядом чари відведи. Бачиш? Мрець, якому не дали вмерти. Ходячий радіоактивний труп... Тільки одне бажання залишилося в мене: останнє і основне.

- Побережи його!

- Навіщо? Нічого іншого мені не треба... що з тобою, Утішнице? Рибки не плачуть, забула? Подумай от про що: адже по той бік немає нікого, хто зрозумів би тебе. Нікому згадати лісових мешканців, нікому полюбити їх. Між нами перешкода. Я хочу зламати її. Я повернуся людиною, Рибко моя! Тільки не дай мені пропасти...

От моє бажання: я знову стану живим! Містечко коло заповідника зустріне мене. Я розповім їм про те, як живуть у лісі. Вони зрозуміють...

Нічого не відповіла Інь. Подивилася на нього - і червоним пунктиром вогню замерехтіли нелюдські очі.


4
Стволи автоматів. Гуркіт черг. Тінь смерті. Жах.

Немир хапає руками колючий дріт, роздираючи долоні, все ще чогось сподіваючись. Оточення нещадне. Спецназ упритул розстрілює лісову живність.

Там лісовики, там мутанти. Бий нечисть, поки годен! Без сумніву бий, без попередження!

“Я спробував”, - шепоче, сповзаючи по колючому дроті, людина, яка повернулася з Лісу.

Живим стати - не вдалося. Даремно він поліз грудьми на загородження.

Умираючи, Немир зрозумів: треба терпіти. Терпіння і труд - от і все, чого треба лісу.

...Він струсив зі себе дрімоту. Сильними гребками подолав смугу рожевої, ледь солонуватої води. Вийшов на берег. У литку вмить уп’явся величезний, на півпальця, лютий-прелютий вампір.

- Навіть понад рікою забуття турбують нас укуси комарині! - сказав мрець. - Нехай п’ють, якщо їм треба... потерплю... А тим, що нас за огорожею очікують, - ні хріна! З калюж нап’ються. Вони якраз і є мертвяки! До дідька мертвяків!

Він піднімався до лісу. Тут його дім. Гарне місце для дому вибрав Ян. Молодець хлопчисько. Хоче й сестричку свою привести. А що? Вибудуємо готель - призначимо її хазяйкою...

Сяйливий туман уставав за його спиною.



© БИЛІНСЬКИЙ В. Апгрейд для Всесвіту: Оповідання. - К.: Джерела М, 2004. – 288 с. (Алфізика).

Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет