Украдене ім'я. Чому русини стали українцями



жүктеу 3.92 Mb.
бет14/29
Дата14.03.2019
өлшемі3.92 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

Подібних прикладів можна навести безліч. Подамо ще один перелік творів західноєвропейських авторів, виданих у самій Росії, де постійно вживається термін “Московія”: Корб Іоан Георг — “Дневник путешествия в Московію (1698–1699)” (перевод і примечание А. Малеина, СПб., 1905); Плейер Оттон — “О нынешнем состоянии государственного управлення в Московии (1710 г.)” (Чтения в Обществе истории и древностей Росийских. 1874 , кн. II); “Путешествие через Московию Корнелия де Бруина при Петре Великом” (Чтения в Обществе истории и древностей Российских. 1872, кн. І, II, V, 1873, кн. І); “Письма и донесения иезуитов о России конца XVII и начала XVIII века”, (СПб., 1904). В останньому творі постійно зустрічається: “москвитяне”, “Московія”, “Московское государство” і т. п. Відзначимо ще такі твори: Берберини Рафаэль — “Путешествие в Московию Рафаэля Берберина” в кн. “Сказание иностранцев о России в XVI и XVII веке” (СПб., 1840); Витсен Николаас — “Путешествие в Московию. 1664–1665: Дневник” (СПб., 1996); Гейденштейн Р. — “Записки о Московской войне 1578–1582 гг.” (В 5 кн, СПб., 1889); Майерберг А. — “Путешествие в Московию” (М., 1874); Олеярий А. — “Описание путешествия в Московию в Персию и обратно” (СПб., 1905); Рейтенфельс Я. — “Сказания светлейшему герцогу Тосканскому Козьме Третьему о Московии” (М., 1905); Исак Масса — “Краткое известие о Московии в начале XVII века” (М., 1937). У збірнику реляцій дипломатів за період правління царів від Івана Грозного до Олексія Михайловича постійно зустрічаються терміни “Московія”, “московити” [46].

“Московія, Московітія, — стверджує їхня ж енциклопедія, — назва, прийнята у всій Західній Європі для русского государства, переважно часів князів і царів Московських до кінця XVIII століття” [47].

1716 р. в німецькому місті Гамбурзі платними агентами московського уряду був підступно викрадений племінник гетьмана Івана Мазепи — полковник шведської гвардії Андрій Войнаровський. Його перевезли в Московщину в каземати Петропавловської фортеці, а звідти після тортур заслали в Сибір, так що слід за ним загубився. Підступне викрадення Войнаровського справило велике враження на західноєвропейське суспільство. Чимало тодішніх газет у Німеччині, Франції та Англії обурювалися варварським способом розправи “московського” уряду над політичним противником. Ми наведемо тут тільки уривок з ноти цісарського амбасадора фон Курцрука магістратові Гамбурга: “Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високоповажний магістрат по односторонній царській заяві порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровського, що шукав захисту на цій території. Високоповажний магістрат не тільки заарештував Войнаровського, але залишив в оселі московитського (Moscowitischen) резидента під охороною московитів” [48].

Навіть після перейменування Петром I 1721 р. “Московського царства” в “Россійскую імперію” в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни “Московія”, “московити”. Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: “В Європі існує народ, забутий істориками, — народ русинів: 121/2 млн — під російським царем і 21/2 млн — під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії” [49]. Видатний сучасний французький історик Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.” постійно називає допетрівську Росію терміном Московія. На карті, яка показує маршрути вірменських купців у XVII ст., територія Росії називається “Московією”, а територія України — “Рутенією” [50]. Шарль Монтеск’є у творі “Про дух законів” (1748) постійно вживає термін Московія [51]. У Європі вважали, можливо, і не безпідставно, що лише Катерина II “височайшім повелєнієм” дарувала московському народу ім’я “русскіє” і заборонила йому вживати ім’я “московитяни” [52]. Достеменно відомо, що саме Катерина II першою гостро виступила проти офіційного вживання етноніма “москалі”: “Ім’я Московія, Москов, Москаль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято”, — повчала німкеня із санкт-петербурзького трону [53].

На християнському Сході так само не ототожнювали московитів з русинами аж до XVII ст. Сирієць Павло Алеппський означає у своєму знаменитому описі подорожі до Москви в 1654 р. Русь як Україну, а населення колишнього Залісся називає московитами [54].

1659 р. вірменські купці дарують цареві Олексієві трон з таким написом: “Potentissimo et invicatissimo Moscovitarum imperatori Alexio… Anno D. 1659” (“Наймогутнішому і найнепереможнішому імператорові московитів Олексію… року Божого 1659”). А ось вагомі у своїй красномовності фрази з листа Єрусалимського патріарха Досифея до царя Петра I: “Аще пріидуть отсюда или Сербы, или Греки, или от иного народа туды, аще бы и случайно были мудрейшія і святейшія особы, Ваше державное и богоутвержденное царствіє да нікогда сотворить митрополитом или и патріархом Грека, Серба или Русянина, но Московитянов, и не просто Москвитян, но природных Москвитян”. І далі: “Аще великое твое царствие имеет намерение учинити избрание патріарха, да повелит, чтоб не учинилось избрание особых из Козаков и Россіян и Сербян и Греков… но да повелит быти избранию особы из самого Москвича” [55].

Такими були історично-термінологічні традиції до кінця XVII ст. Наскільки довготривалими були термінологічні традиції серед поляків, можна судити хоча б з того факту, що коли в червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд польських організацій, то назвали вони себе “З’їздом польських організацій на Русі”, а не в “Україні”, як пропонував дехто з делегатів. Стара етноніміка ще зберігала свою силу.

[1] Литовская метрика.— СПб., 1903.— Т. I.— С. 149.

[2] Владимиров П. Франциск Скорина.— СПб., 1888.— С. 30.

[3] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 1.

[4] Журнал Министерства Народного просвещения.— СПб., 1893.— Август.— С. 407–408.

[5] Киевская старина.— 1882.— Т. 1.— С. 2–3.

[6] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 2.

[7] Безпалько О. П., Бойчук І. К. та ін. Історична граматика української мови.— К.: Рад. школа, 1962.— С. 36.

[8] Архив Юго-Западной России [далі — АЮЗР].— К., 1904.— Ч. 1.— Т. 10.— С. 89–91.

[9] Соціальна боротьба в місті Львові XVI–XVIII ст.: Зб. док.— Львів: Вид?во ЛДУ, 1961.— С. 49 [Док. № 12.].

[10] Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis.—Львів, 1898.—Т. 1.— С. 811 [Док. № 470].

[11] Соціальна боротьба в місті Львові XVI–XVIII ст.: Зб. док.— Львів: Вид-во ЛДУ, 1961.— С. 67 [Док. № 20].

[12] Крыловский А. Львовское Ставропигийское братство.—К., 1898.—С. 31 [Док. № 17].

[13] Соціальна боротьба в місті Львові XVI–XVIII ст.: Зб. док.— Львів: Вид-во ЛДУ, 1961.— С. 73 [Док. № 23].

[14] Там само.— С. 89 [Док. № 29].

[15] Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI–XVIII ст. // Сучасність.— 1993.— № 2.— С. 95–96.

[16] Грушевський М. Історія України-Руси у 8 т.— Київ; Львів, 1909. — Т. 7.— С. 391.

[17] Lipinski W. Z dziej ow Ukrainy.— Krakow, 1912.— S. 181.

[18] Michalowski I. Ksiega pami etnicza.— Krakow, 1864.—S. 374.

[19] Ibid.

[20] Циганок О. М . З історії латинських літературних впливів в українсь кому письменстві XVI–XVIII ст.— К.: Пед. преса, 1999.— С. 33.

[21] Гадяцький договір між Україною і Польщею 1658 р.— Львів, 1933.— С. 7.

[22] Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // ЗНТШ.— 1909.— Т. 89.— С. 83–90.

[23] Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории.— М., 1858.—Т. 1.— С. 208–212.

[24] Липинський В. Твори.— Філядельфія, 1980.— Т. 2.— С. 43.

[25] Monumenta Germaniae Historica.— T. 5.— S. 219.

[26] Ibid.— S. 133.

[27] Барвінський Б. Історичний розвій імени українсько-руского народу.— Львів, 1908.—С. 14.

[28] Пушкарев Л. Н. Культурные связи России и Украины во второй половине XVII века // Вопросы истории.— 2000.— № 7.— С. 139.

[29] Хорошкевич А. Л. Русь, Русия, Московия, Россия, Московское государство, Российское царство // Спорные вопросы отечественной истории XI–XVIII веков.— М.: Ин?т истории СССР, 1990.— С. 291.

[30] Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности.— Л.: Изд-во АНСССР, 1929.— С. 135.

[31] Орелецький В. Дипломатичний церемоніял // Науковий Збірник Українського Вільного Університету в Празі.— Прага, 1942.— Т. 3.— С. 278.

[32] Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб., 1903.— Кн. 1.— С. 27.

[33] Герберштейн С. Записки о Московии.— М.: Изд?во МГУ, 1988.— С. 265.

[34] Переяславський О. Україна XVII віку в світлі тогочасного Заходу // Записки ЧСВВ.— 1935.— Т. 6, Вип. 1–2.— С. 326.

[35] Рыбаков Б. А. Русские карты Московии XV – начала XVI века.— М.: Наука, 1974.— С. 7.

[36] Буровский А. Евразийство: добродетель // Родина.— 1996.— № 9.— С. 23.

[37] Шелухин С. Назва України.— Відень, 1921.— С. 16.

[38] Бушков А. А., Буровский А. М. Россия, которой не было?2. Русская Атлантида: Историческое расследование.— Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000.— С. 284.

[39] Мицик Ю. А. Історико-географічний опис України у творі італійського гуманіста XVI ст. Джованні Ботеро // Історичні дослідження. Вітчизняна історія.— К.: Наук. думка, 1992.— Вип. 8.— С. 30.

[40] Чтения в обществе истории и древностей российских.— М., 1863.— Кн. 1.— С. 128.

[41] Кордт В. Материалы по истории русской картографии.— К., 1910.— С. 21.

[42] Шелухин С. Назва України.— Відень, 1921.— С. 29.

[43] Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам’ятках).— К.: Дніпро, 1992.— С. 241.

[44] Пропам’ятне письмо НТШ.— Львів. 1923.— С. 5.

[45] Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XV–XVIII ст. // Сучасність.— 1993.— № 2.— С. 103.

[46] Проезжая по Московии (Россия XVI–XVII веков глазами дипломатов).— М.: Междунар. отношения, 1991.— С. 3.

[47] Большая энциклопедия.— СПб., 1903.— С. 442.

[48] Борщак І. Арешт Войнаровського // ЗНТШ.— 1925.— Т. 138/140.— С. 157.

[49] Січинський В.Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть.— К., 1992.— С. 220.

[50] Бродель Фернан. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.: У 3 т.— К.: Основи, 1997.— Т. 2.— С. 125.

[51] Тарановский Ф. В. Монтескье о России // Труды русских ученых за границей.— Берлин, 1922.— Т. I.— С. 181.

[52] Екатерина II. Записки касательно российской истории.— СПб., 1901.— Т. 8.— С. 399.

[53] Там же.

[54] Путешествие Павла Алеппского.— М., 1898.— Т. 4.— С. 55.

[55] Соловьев С. История России с древнейших времен.— М., 1865.— С. 419–427.

XI. Московитяни до змісту / наверх

Назвою “Русь” у Литовській державі означали лише білорусів та українців. Колишнє Залісся литовці (а також українці та білоруси) називали тільки Московщиною. Як пише дослідник тієї епохи А. Савич, тодішні “наші джерела усеньку “руську” людність Польсько-литовської держави як білоруську, так і вкраїнську, зв’язану між собою політичною та культурною єдністю, об’єднують спільним терміном “Русь” і “руський”, протиставляючи його термінові “Москва”, “московитянин” [1]. Наприклад, у Густинському літописі під 1406 р. знаходимо:

“Свидригайло… побеже… ко князю Московському, а паки начать много зла з Москвою творити литовськой земле и Руси”, або під 1415 р.: “Витольд, бачучи, що митрополитове пришедши зь Москвы… дани оть священниковь (на литовсько-руській території)… собравши в Московскую землю, сожалех о томь, еще же розмысли и се да не умаляется богатство земель Руско?”. Видатний російський мовознавець кн. Трубєцкой підтвердив, що термін “Русь” означував лише жителів півдня, і далі каже: “Что же касается северян, то с политическим объединением их Москвой у них возобладало специальное имя москвичей, московских людей, московского государства (Московии)” [2].

Численні тогочасні джерела переконливо доводять, що наcелення України та Білорусії чітко усвідомлювало свою етнічну відокремленість від московитян. “Русини-Українці майже в цілій своїй історії являються народом чужим супроти московських своїх сусідів.

І ті-то дві народності через кілька віків визначуються окремою назвою від того часу, відколи вони в історії суть звісні… Іменно колишні слов’янські племена в нинішній полуднево-західній Росії від віку IX, а жителі нинішньої Волині і Галичини від віку XI звалися Руссю або русинами, між тим коли племена землі Ростовської і Суздальської… від віку XV назвою “Москва” визначувалися” [3].

Захарія Копистенський наводить у своєму трактаті “Палінодія” слова князя Костянтина Острозького про те, що справа церковної унії між православ’ям та католицизмом повинна стати справою не тільки русинів (українців, білорусів), а усіх народів православного віросповідання: “Не до двохъ и не до трохъ особь тую быти разуметь речь, але народовъ килку: Грековъ, Москвы и Волоховъ, и при них Болгаровъ, Сербовъ и Македонянъ” [4]. У полемічному творі “Obrona Verificaciey” з 1621 р. дається перелік народів, які послушні Константинопольському патріархові: болгарський, сербський, словацький, руський, московський та інші [5].

У листуванні між єпископом Іпатієм Потієм і князем Острозьким так описується доля християнських полонених у Криму: “Яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, Н?мцы вс? невольницы: байрам татарський одностайне съ татарами обходити по неволи мусять…” [6].

Етноніми “Русь” і “Москва” постійно протиставляються як два різнорідні поняття. У творі “Оборона унії” Льва Кревзи 1617 р. говориться: “Москва вибирала митрополита собі, якого хотіла, а наша Русь, утримуючи єдність з Римом, прийняла від папи Пія за свого пастиря Григорія” [7].

Захарія Копистенський у згадуваному вище творі “Палінодія” доводить, що православна церква теж має численних учених та письменників. Перераховуючи спочатку різних греків, він далі стверджує: “Было тежь и въ Росіи (тобто на Русі) нашей дидискаловъ много, а которые писма зоставили, не вспоминаючи старыхъ, новыхъ пятую пару якую… Въ Москв? тежь суть люде мудріи и богослове православныи…” [8].

У одній із руських хронік середини XVI ст. так розповідається про події 1500 р.: “Великий князь московський воеваль рускую землю и князь великий литовский Александро послаль войско своє литовское, и зехалося войско литовское з московским на Ведрошы и учинили межи собою бои сечу великую...” [9].

У “Літописі Самовидця” читаємо “с тими колмиками и москвою и козаками гетман Брюховецкий ходил под Б?лую Церкву”. Або в іншому місці: “москалей чотири челов?ка”. Взагалі в “Літописі Самовидця” Московська держава згадується 12 разів, московське військо — 29 разів, москва як народність згадується 26 разів [10]. У літописі так описуються події часів бунту Михайла Глинського в 1508 році: “И много в тот час замков руских подалися великому князю московскому” [11]. І далі: “Князь великий московский Василеи, забывши перемиря и присяге своее, до панства руского войско свое выслал и шкоды неприятельским обычаем чинил и сам з войськом своим московским под Смоленьск приходил” [12].

Упродовж п’ятдесяти років (1561 — 1611 рр.) перебував на службі у польських королів і великих князів литовських італієць Олександр Гваньїні. Майже двадцять років Гваньїні був комендантом Вітебської фортеці. Використовуючи розмаїті старі джерела, а також на підставі власних спостережень він написав латиною цінну хроніку “Опис Європейської Сарматії”. Територію України, а також Білорусії Гваньїні називає “Руссю”. Теперішню Росію називає лише Московією [13].

Подібно в старих джерелах іменувалися особи московського походження. На противагу до “русинів” їх називають “москвинами”, “москвитянами”. Л. Кревза у своїй “Обороні унії” і С. Косів у “Патериконі” називають Єлену, дружину великого князя литовського Олександра, московкою. “Митрополит Макарій… був першим надворним владикою у королеви Гелени Московки” [14]. “Іона… який був спершу архімандритом мінським… став митрополитом за інтенцією польської королеви Гелени Московки” [15]. Про митрополита Макарія говорить З. Копистенський в “Палінодії”: “А былъ, знать, родомъ Москвитинъ” [16]. Митрополит і громадський діяч Петро Могила писав у своєму трактаті “О чудесныхъ и зам?чательныхъ явленияхъ…”, що біля архимандрита Єл. Плетенецького перебував “Н?кто старець именемъ Феодосій, родомъ Москвитянинъ”, в іншому місці цієї ж праці він пише про юнака Стефана: “Н?кто юноша именемъ Стефанъ… родомъ Русинъ отъ Каменца Подольского...”, а про одного лікаря — “Н?кто Александеръ Музеля, врачъ, Грекъ родомъ…” [17].

Як бачимо, тут ясно і чітко розмежовують три етноніми: “родомъ Москвитянинъ”, “родомъ Русинъ”, “родомъ Грекъ”. Це ж спостерігаємо у творі “Багата вина” (1621 р.), де митрополити Іларіон і Клементій названі русинами на противагу до ченця Пімена — москвитина [18]. Далі в цьому ж творі розповідається, як Єрусалимський патріарх докоряв козакам за їх недавні походи в Московщину, бо “москвини” є християнами” [19].

В одному антиуніатському полемічному творі (1597 р.) говориться: “Нехай укажуть, коли который папежъ росказовалъ церковю греческою, московскою, рускою, індейскимъ, перскимъ костеломъ, египетскимъ, и котрые суть въ Европе” [20]. У творі “Літос”, який вийшов у Києві 1644 р., повідомляється, що “Москва не тільки поляків, але і русинів перехрещує” [21]. Тут ідеться про відмінності між руською православною і московською церквами. На цю тему маємо в тогочасних джерелах багато повідомлень. Скрізь московську церкву називають московською, а українську — руською.

У ході полеміки між Л. Кревзою і антиуніатським автором “Багатої вини” за аргументи було вжито літописи як руські, так і московські. Автор “Багатої вини” підкреслює, що у потрібному йому питанні вони співпадають, а тому рація на його боці. Робить він це за допомогою слів: “…чого всі ми готові довести не лише руськими хроніками, але і московськими; звідки швидко викажеться правда, бо письменники двох різних націй, із собою незгідних і здавна перебуваючи в неприязні, погоджуються на одно” [22]. Український поет XVI ст. Себастіан Кленович у поемі “Роксоланія” (1584) писав, що “славна Русь простягається… до темних московських лісів” [23].

Ані московська держава, ані московське суспільство не користувалися серед українського населення симпатією. Ось як писав 3 червня 1598 р. єпископ Іпатій Потій до князя Костянтина Острозького: “Хтожъ не ведаетъ, яко великое грубиянство, упоръ и забобоны суть въ народе Московскомъ” [24].

І у XVII–XVIII ст., своїх північно-східних сусідів українці називають “москалями”, а їх країну “Москвою”, “Московщиною”, “Московією”. Наведемо деякі уривки з листування адміністрації прикордонних областей. У 1649 р. Юрій, роменський городовий отаман, у зв’язку з якоюсь крадіжкою коней, пише до Дмитра Івановича Кирієва, недригайлівського воєводи, так: “…через ваших Москалей Иванька и Степанька из Устрелца, которые в нас были в городе нашем на ярмарку…”. І далі: “А сие Москале скоро приехали…” [25]. У 1650 р. Мартин Пушкар, полтавський полковник, до князя Івана Петровича Пронського, білгородського воєводи, писав: “…прислал ты ко мн?, Воєвода, в Полтаву станічнова голову, Епіфана с товарищи для сыску Москаля Мишка, што збежал з Б?лгорода, воровство зд?лавши…” [26]. Тут треба додати, що в Московській державі, зокрема в XVII ст., українських козаків і взагалі українців офіційно називали “черкаси” (одинична назва— “черкашенин”) [27], про що докладніше згодом.

У часи гетьмана Івана Брюховецького (1666 р.) полтавські козаки скаржаться на московського воєводу Якова Хітрово: “Велить москалям коней потомлених брати в підводи по домах; сам стоїть в домі у вдови; начальних своїх людей ставить по домах знатного товариства; полковника, якого ми шануємо, мов батька, лає скверними словами; який товариш прийде до нього — очі палицею вибиває, плює, або деньщикам велить випхати в шию” [28].

У найвидатнішій українській історіографічній пам’ятці козацької доби (друга половина XVII ст.) т. зв. “Літописі Самовидця”, як вже попередньо говорилося, багаторазово і постійно вживається термін русь, русин, рускій у значенні “українці”, “українець”, “український”; москва, московскій в теперішньому значенні “росіяни”, “російський” [29].

У щоденнику генерального підскарбія Якова Маркевича під датою — травень 1733 р. зустрічаємо згадку про “н?которого москвитина” на означення росіянина [30].

Наприкінці XVII ст., в 1674 р., у Києві вийшов друком “Синопсис”, перший друкований твір з історії руського або, як пояснював автор, “слов’яно-російського” народу. “Синопсис” був складений на основі хроніки колишнього викладача Київської академії Феодосія Сафоновича, доведеної до XIII ст. У наступних виданнях ректор Київської академії Інокентій Гізель взявся перередагувати цей твір у потрібному московському царизмові дусі. Гізель зробив “Синопсис” схоластичним трактатом, присвяченим легітимним потребам романівської династії у її стосунках з Польщею. Зокрема він звернув пильну увагу на терміни “Москва”, “москаль”. Гізель вигадує байку про існування першопредка, внука Ноя, шостого сина Яфета, біблійного Мосоха (Мешеха) [31] “для більш зручного пояснення Москви, москалів і, очевидно, для більшої їх слави” [32].

“Синопсис” потрапив у царську бібліотеку і став найбільш популярним підручником з історії в “Московському государстві”. Видавався він близько тридцяти разів, останнє видання вийшло у 1836 р. До цього видання митрополит Євгеній написав у передмові: “книга сія, по бывшему недостатку других российских историй книг печатных, была в свое время единственной оной учебною книгой”. Скрізь повторюється байка про Мосоха, яка сприймалася із розумінням необхідності пояснити походження етноніма “москаль”. За “Синопсисом” байку про Мосоха повторювали усі московські історики XVIII і початку XIX ст. 1728 року відомий український козацький літописець Самійло Величко на підставі якоїсь давнішої рукописної книги склав збірник “Космографія”, де, зокрема, є розділ про “Преславне царство Московское”. Це дуже цікавий розділ з огляду на ті відомості, що їх мали в своїм письменстві українці про державу, народ, до котрих стала належати частина України (Лівобережжя) із середини XVII ст. “Пущи л?сніе великіе, страшніе, а въ нихъ зв?рей всякихъ розныхъ несказаемое множество. Зв?ринихъ ловцовъ н?где смишлен?йшихъ и мудр?йшыхъ н?тъ, якъ московские люде” [33]. “Въ Московскомъ государств? училищъ книжныхъ философскихъ рознихъ не бывало… Женское тамъ житіє вельми нужное, вс? взапертю въ домахъ сидять, а которая нескрытымъ обычаемъ живетъ, то за добрую и честную жену не им?ють”. І далі: “питіе ихь: пиво, медъ, вино горячее, пьютъ слишкомъ…” [34].

Знаменитий представник барокового стилю в українській літературі XVIII ст. Климентій Зіновіїв присвятив один із своїх віршів “іновірності” між “мужем і женою”. Письменник застерігає, що у подружньому житті, де чоловік і жінка сповідують різну віру, не буде злагоди.

То ест напрыклад кгды бывает часом

Муж ляхъ а жена благочестивая (тобто православна).

Може трапитися, що обоє благочестиві (православні) та не “єдиных людей породы” і тоді теж життя не буде:

А хоча й обоє благочестивыє да не єдиных

людей: сыр?чь муж буде москаль або литвин…

Або навпаки… “а он правдивый руснак, козак украинєць породы малороссийскои” Бо тоді:



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет