Украдене ім'я. Чому русини стали українцями



жүктеу 3.92 Mb.
бет4/29
Дата14.03.2019
өлшемі3.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Чи не єдиний російський дослідник цієї проблеми в повоєнний час А. Соловйов скаржився: “XIX ст. вся увага російських істориків була поглинена горезвісним питанням про походження Русі і руського імені, проте питанням про розвиток цього імені вони зовсім не займалися”[50].

Не займалися, що не випадково, цим питанням російські історики і в XX ст. Не тому, звичайно, що їм ніяк не вдається, як вважав А. Соловйов, визволитися від нав’язливого “норманського питання”. Питання про розвиток назви Русь належить до числа тих небезпечних “слизьких” тем, розгляд яких приводить до розхитування самих основ традиційної (“звичайної”) схеми російської історіографії. Братися за таку тему російські історики не наважуються. Об’єктивний її розгляд неодмінно спричиниться до руйнування імперського історико-філологічного міфу про право Москви на Київську спадщину (Москва — другий Київ), з усіма наслідками, які з цього випливають.

[1] Дорошенко Д. Нарис історії України.— Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966.— Т. I.— С. 19.

[2] Крип’якевич І.П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 307.

[3] Кузьмин А. Г. Две концепции начала Руси в Повести временных лет // История СССР.— 1969.— № 6.— С. 86.

[4] Попов А. И. Славяне, Русь, Россия // Русская речь.— 1972.— № 2.— С. 107.

[5] Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т.— М.: Госполитиздат, 1956.— Т. I.— С. 167.

[6] Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 623.

[7] Шахматов А. Древнейшие судьбы русского племени.— Петроград, 1919.— С. 52.

[8] Пайпс Ричард. Россия при старом режиме.— М., 1993.— С. 52.

[9] Крип’якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 36.

[10] Стрижак О. С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі.— К.: Наук. думка, 1991.— С. 3.

[11] Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т.— 3?тє вид.— К.: Либідь, 1995.— Т. I: До середини XVIII століття.— С. 79.

[12] Цит. за: Геллер М. История Российской империи: В 3 т.— М.: “МИК”, 1997.— Т. I.— С. 3.

[13] Попов А. И. Названия народов СССР.— Л.: Наука, 1973.— С. 56.

[14] Шаскольский И. П. Вопрос о происхождении имени “Русь” в современной буржуазной науке // Критика новейшей буржуазной историографии.— Л.: Наука, 1967.— C. 176.

[15] Чапленко В. Походження назов “Русь”, “Рось” та споріднених із ними назов і слів // Наукові записки УТГІ.— Мюнхен.— 1973.— Т. XXV.— С. 116.

[16] Прицак О. О происхождении Руси // Хроника 2000. Наш край.— 1992.— Вып. 2.— С. 3.

[17] Книш Ю. Таємниця початкової Руси в Києві.— Вінніпег: УВАН, 1991. — С. 14.

[18] Косаренко-Косаревич В. Московський сфінкс.— Нью-Йорк, 1957.— С. 86.

[19] Щербаківський В. Про південне походження імени Русь // Збірник пам’яті Івана Зілинського (1879–1952). Спроба реконструкції втраченого ювілейного збірника з 1939 р.— Нью-Йорк, 1994.— С. 495.

[20] Прицак О. И. Происхождение названия Rus/Rus’ // Вопросы языкознания.— 1991.— № 6.— С. 115.

[21] Подільський А. Найновіші погляди на походження національних назв “Русь” і “Україна” // Нова Зоря.— 1939.— Ч. 26.

[22] Полное собрание русских летописей, издаваемое гос. Археографическою Комиссиею РАН [далі — ПСРЛ].— Изд. 3-е.— Петроград, 1923.— Т. 2, вып. 1.— С. 15 (текст подано сучасною транскрипцією).

[23] Мавродин В. Происхождение названий “Русь”, “русский”, “Россия”.— Л., 1958.— С. 7.

[24] Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 602.

[25] Дашкевич Я. Українські історичні традиції: нація і держава // Український час.— 1997.— № 1.— С. 4.

[26] Тихомиров М. Русская историография XVIII века // Вопросы истории.— 1948.— № 2.— С. 95.

[27] Мельникова Е. А., Петрухин В. Я. Название “Русь” в этнокультурной истории Древнерусского государства // Вопросы истории.— 1989.— № 8.— С. 24.

[28] Свєнціцкий І. Назва “Русь” в історичному розвитку до XIII?го віку.— Жовква, 1936.— С. 18.

[29] Брайчевський М. Ю. Походження Русі.— К.: Наук. думка, 1968.— С. 7.

[30] Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 192.

[31] Маркович Я. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях.— СПб., 1798.— С. 7, 11.

[32] Довженок В. И. Об этнической принадлежности населения Черняховской культуры // Древние славяне и Киевская Русь.— К.: Наук. думка, 1989.— С. 7.

[33] Чухонская династия.— Нагасаки, 1906.— С. 5.

[34] Шишко Л. Рассказы из русской истории.— СПб., 1906.— С. 5.

[35] Геллер М. Я. История Российской империи: В 3 т.— М.: “МИК”, 1997.—Т. III.— С. 21; Зайончковский П. А. Правительственный аппарат самодержавной России в XIX в.— М., 1978.— С. 179.

[36] Готье Ю. В. Железный век в Восточной Европе.— М., 1930.— С. 248.

[37] Агеева Р. А. Страны и народы: Происхождение названий.— М.: Наука. 1990.— С. 116.

[38] Горский А. А. Проблема происхождения названия Русь в современной советской историографии // История СССР.— 1989.— № 3.— С. 131.

[39] История СССР с древнейших времен.— М.: Наука, 1966.— Т. I.— С. 348.

[40] Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 193.

[41] Радянська енциклопедія історії України. — К.: АН УРСР, 1972. — Т.4.— С. 38.

[42] Там само.— С. 38.

[43] Дорошенко Д. Нарис історії України.— Львів, 1991.— Т. I.— С. 24.

[44] Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України.— Львів: Вид?во НТШ, 1991.— С. 13.

[45] Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова.— К.: Наука, 1993.— С. 66.

[46] Толочко П. Русь — Мала Русь — Україна // III Міжнародний конгрес україністів. Історія.— Харків, 1996.— Част. І.— С. 3.

[47] Пріцак О. Походження Русі.— К.: Обереги, 1997.— Т. І.— С. 53.

[48] Крип’якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 36.

[49] Солженицын А. Выступления на украинско-русские темы // Звезда.— 1993.— № 12.— С. 161–166.

[50] Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории.— 1947.— № 7.— С. 24.

III. Русь етнічна або “вузька” до змісту / наверх

У часи розквіту, за могутніх князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, держава Русь була найбільшою в Європі, охоплюючи територію від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя, від Тмутаракані на березі Азовського моря до хвиль Балтійського моря. Населення, що проживало на цій величезній і географічно розмаїтій території, існувало не в однакових господарських умовах. Середньовічна людина, звісно, ще дуже значною мірою залежала від природного середовища, від тих кліматичних обставин, у яких вона проживала. Історики Київської держави наголошують на вирішальному впливі природних умов у процесі її державотворення [1].

Як підкреслює О. Домбровський: “Вже саме явище, що історичний процес складається з трьох основних і універсальних у своєму засягу компонентів — часу, простору й людини, надає географічному факторові особливе значіння у складній композиції функцій історизму” [2].

Обширну імперію Рюриковичів ландшафтне середовище виразно ділило на окремі природні кліматично-рослинні зони. “Без сумніву, що територію в Європі, яка зайнята східним слов’янством, необхідно розбити на пояси, які розрізняються за властивістю клімату, грунтів і рослинного покриття, і трактувати кожний окремо” [3].

На півночі просторої Східноєвропейської рівнини, навколо Новгорода, розміщалася тайгова зона з прохолодним вологим кліматом, з переважанням хвойних лісів на бідних підзолистих грунтах. Далі, південно-східніше, в районі теперішньої Москви, розташована зона змішаних лісів з маловрожайними грунтами і значною площею боліт. За таких природних умов хліб у цій зоні лісів та боліт споконвіку родиться кепсько [4]. На півдні, навколо Києва, пролягла зона Лісостепу зі знаменитими родючими чорноземами, а ще південніше, в Причорномор’ї, розлігся Великий Євразійський степ, що бере свій початок у Монголії, біля Великої Китайської стіни, і закінчується долиною Дунаю, біля Альпійських гір, тобто охоплює дві частини світу. Багато авторів дотримуються гіпотези про те, що батьківщиною індоєвропейців були саме українські степи” [5]. “Багатий матеріал різноманітних джерел переконує нас у тому, що східнослов’янська державність визрівала на півдні, у багатій та родючій смузі Середнього Подніпров’я. Тут за тисячу років до Київської Русі було відоме хліборобство. Темп історичного розвитку на півдні був значно інтенсивнішим, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з їх пісними грунтами” [6]. Як стверджують дослідники, “саме тут, в країні чорнозему, в смузі переходу лісу до степу, були наявні умови для швидшого розвитку культури порівняно з північною лісовою смугою” [7]. Значне скупчення хліборобського населення, у порівнянні з сусідніми територіями, в дніпровському Лісостепу обумовлювалося якісно вигіднішими природно-географічними умовами. “Сприятливе для провадження сільського господарства та промислів поєднання Лісостепу і лісу, наявність розгалуженої річкової системи і запасів природних ресурсів поряд з іншими факторами сприяли також успішному розвитку виробничих сил і виробничих відносин, обумовлювали якісну різноманітність економіки цієї області” [8].

Лагідний помірний клімат півдня був (і залишився) додатковим економічним багатством, важливішим від природних копалин. Днів, сприятливих для вегетації рослин, наприклад, у районі Москви — 165, а в районі Києва — 200. Для заняття хліборобством додатковий місяць теплої погоди є вельми істотним. “Урожайність тих самих культур у Волго-Окському межиріччі і на Київщині відрізняється в декілька разів” [9]. Коротко кажучи, на північ від благодатного київського Лісостепу земля є менш врожайною, підсоння – холодніше, світловий день — коротший.



За відсутності впорядкованих сухопутних шляхів важливим фактором у житті Русі були її водні артерії. На Східноєвропейській рівнині виділяються три воднокомунікаційні артерії (інколи ще виділяють додатково чотири) [10]. Головною річковою артерією, а отже, хребетним стовпом транспортної системи Русі, був “путь із варяг у греки”. Цей шлях вів із Фінської затоки до озера Ільмень, звідти — де річками, де волоком —- переходив у Західну Двіну, а звідтіля — до верхів’їв Дніпра, і Дніпром — до Чорного моря, а вже звідтам — до блискучих центрів європейської цивілізації — Греції (Візантії) та Риму (Італії). Існував конкуренційний річковий шлях, який вів через Мологу і Шексну на Волгу, з тих сторін простував до Каспійського моря, а звідти — до Кавказу і мусульманської Азії. Майбутня Суздальщина-Московщина утворилася саме на цьому другому річковому шляху, і ця геополітична обставина відігравала неабияку роль в її подальшому розвитку. Третьою річково-комунікаційною системою є річки Німан та Західна Двіна, що впадають до Балтійського моря. “Згадані три річкові системи мали вирішальний вплив на характер, культуру та національні аспірації українців, росіян і білорусинів. Недарма головні ріки — Дніпро, Волга та Двіна — відіграють якусь містичну ролю в історичному житті цих народів” [11]. Усі водні системи Східної Європи сполучалися між собою. “Система верхнього Дніпра, — пише Михайло Грушевський, — в’яжеться дуже тісно з системою верхньої Волги, Західної Двіни й системою північних озер. Система Прип’яті — з системою Німана та Західного Буга і Вісли. Системи Десни — з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонєм, а Посемє і середні притоки Дніпра — Ворскла й Самара — близько зв’язані з системою Донця. В результаті маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збираються в середнім Подніпров’ї в його натуральнім центрі — старім Київі, що засів тут від початків людського життя на Дніпрових горбах, збираючи торговельні каравани з усіх головних Дніпрових притоків” [12]. Річки неухильно притягували до себе поселенців. Саме тут, над річками, виникли перші руські міста. Уздовж більших річок, як головних торговельних шляхів, скупчувалося населення краю. “Порівнюючи наддніпрянський центр південносхідноєвропейської цивілізації з іншими цивілізаціями євразійських просторів, нагадаємо, що річковий фактор відігравав надзвичайно велику роль у ранньоісторичному процесі на території України. Подібно до значення Нілу, Євфрату й Тигру, Інду й Гангу, а також Жовтої Ріки — Гванг Го для території Єгипту, Близького Сходу, Індії й Китаю, Дніпро став центром цивілізації південносхіднослов’янських племен, а згодом суспільства Київської Русі. Дніпро був перш за все комунікаційно-торговельним чинником, а крім того — й оборонним, бо розташовані на Правобережжі оселі автохтонно-хліборобського населення мали значну охорону від номадизму зі Сходу. Дніпровська водна магістраль була також вікном на причорноморсько-середземноморський світ в економічно-культурному, а згодом і в політичному аспекті. Отже, ранньоісторичний процес на території України органічно пов’язаний з великою роллю Дніпра, яка позначалася й на дальших періодах історії Русі-України. Таке місце Славути в житті народу зробило його сакральним знаменом містичної символіки в історичній традиції, народній творчості й літературі русько-українського етносу” [13].

За підрахунками польського історика Генріха Ловм’янського, населення руської держави в Х ст. становило майже 4500 тис. осіб. Населення тодішньої Німеччини — 3500 тис., Польщі — 1225 тис. “Повість временних літ” подає докладний перелік слов’янських і неслов’янських племен, які проживали тоді в Київській державі. На заході, поблизу Карпат, проживали хорвати, над Бугом — волиняни (дуліби, бужани). Древляни, дреговичі розмістилися на правому березі Дніпра. Там же, на території сучасної Київщини, сиділи славнозвісні поляни, поряд над Десною — сіверяни. Над Дністром розташувалися оселі тиверців, над Південним Бугом — уличів. Територія розселення перелічених племен (а також їхні антропологічні риси) збігається з основною національою територією, а також, і це треба підкреслити, сучасними антропологічними типами українського народу. Радимичі, полочани жили на лівих притоках Дніпра, а житла в’ятичів доходили до Оки. Кривичі, центр яких був у Смоленську, доходили до верхів’їв Західної Двіни, а новгородські словени жили біля озера Ільмень. “Аналіз сукупності різних джерел — літописних, археологічних, лінгвістичних, антропологічних — дозволяє утворити досить виразну картину етнічної структури Русі в період її формування. Та Русь, що в IX ст. упевненими кроками вийшла на арену світової історії, виникла як об’єднання восьми великих “племенних союзів” (поляни, сіверяни, деревляни, дреговичі, радимичі, в’ятичі, кривичі, ільменські словени), кожний з яких, у свою чергу, складався з кількох (найбільше з шести) менших племінних груп” [14].

До складу Русі шляхом завоювань було включено землі багатьох неслов’янських — фінно-угорських і литовських племен. Літопис подає їх перелік: “А се суть инии язици, иже дань дають Руси: чюдь, меря, весь, мурома, черемись, морьдва, пермь, печера, ямь, литва, зимигола, корсь, норома, либь: си суть свой язык имуще, от колена Афетова, иже живут в странах полунощных” [15]. Литовські племена заселяли прибалтійські терени, а фінно-угорські — всю північно-східну територію, в тому числі межиріччя Оки та Волги, тобто серцевину сучасної Росії, де не проживало жодне літописне слов’янське плем’я. З поданої літописцем картини ясно випливає, що “Київська держава була політичним, а не етнічним утворенням, побудованим на васальній залежності підвладних Києву племен та територій” [16]. Такий погляд у науці є загальновизнаний. “Границі Руської землі вказують на те, що Русь була не племінним і не етнічним, а політичним, державним утворенням” [17].

Тогочасне поняття держави, державної території не зовсім відповідає нашому сучасному розумінню. Величезна державна територія Русі була проявом її могутності, але одночасно джерелом слабкості. “Київська держава, — пише в історико-географічному дослідженні А. Насонов, — була нестійкою єдністю, об’єднувала територію, розкидану на широких просторах Східноєвропейської рівнини, освоєну не суцільно. Усередині цієї величезної території залишалися великі простори, на які фактично не розповсюджувалася державна влада; на деякі частини вона могла поширюватися номінально або нерегулярно. Можна ствердити, що початково Київська держава складалася із території старовинної “Руської землі” і територій, розкиданих на широкому просторі Східноєвропейської рівнини” [18]. Повторюючи Маркса, дослідники відзначали, що Київська держава була “дуже нетривким, клаптиковим об’єднанням” [19]. Розпорошене на безкраїх просторах різноетнічне населення важко було утримати під однією владою. “Різні землі і племена проявляли свої відосередні тенденції, бажаючи жити самостійним життям. Єдність держави утримувала династія” [20]. Характеризуючи внутрішній лад руської держави, Михайло Грушевський підкреслив: “Зв’язок, що зв’язував державу, навіть в тій примітивній формі, був дуже слабкий. Його треба було відсвіжати, відновляти — походами, змінами намісників і підручників, аби державна будова не отяжіла й не розсипалася” [21]. Б. Греков на цій підставі навіть назвав Київську державу “аляповатым (недоладним) государством” [22].

Із середини IX ст., із виникненням над Дніпром політичного утворення зі столицею в Києві, з’являється термін “Руська земля”. Аналогічно тому в літописі зустрічаємо термінологічні вислови “Лядська земля”, “Угорська земля”, “Гречеська земля” і т. п. Слово “земля” виступає тут у значенні держави, бо нинішнього слова “держава” в тодішні часи не вживали. Слово “держава” староболгарського походження і прийшло до нас із церковними літургійними книгами. Його первісне значення відповідає словам “могутність”, “панування”, “влада”. Отже, початок літопису, який в оригіналі звучить так: “Се пов?сть временных л?тъ, откуда єсть пошла Руськая Земля, кто въ Кієв? нача перв?є княжити і како Руськая Земля стала єсть”, сучасною мовою перекладається: “Це повість стародавніх літ про те, звідки взялася Руська Держава, хто спершу в Києві почав княжити і як постала Руська Держава”. Початковий літопис вказує, що перше історичне повідомлення про назву Київської держави “Руська земля” з’явилося 852 р., за правління візантійського імператора Михаїла. “В лето 6360, индикта 15, наченшь Михайлу царствовати, нача ся прозывати Руска Земля” [23].

Приблизно з того часу візантійські й арабські джерела починають вживати для етнічного позначення племінного об’єднання полян назву “Русь”. Не торкаючись питання про те, чи назву “Русь” передали полянам варяги, чи назва ця місцевого походження, достатньо підкреслити, що першопочатково ім’я “Русь”, в етнічному розумінні, стало носити придніпровське плем’я полян. Нестор-літописець, який з усіх слов’янських племен віддає перевагу київським полянам — “мужам мудрым й смысленым”, відзначив вікопомну зміну їх етноніма: “поляни, еже ныне зовомая Русь” [24]. Літописець, отже, зафіксував новий етнонім (“русь” у множині, “русин” у однині) як початок нового етнічного утворення, що “грунтується вже не на родоплемінних, а на територіальних зв’язках” [25]. Як пише В. Щербаківський: “Київ був центральною столицею полян і одночасно центром і столицею Руси. Тому і поляни пізніше стали зватися Русью” [26]. Визнано, що роль полян “у створенні Русі була визначальною; можна твердити, що саме вони стали тим ядром, навколо якого здійснювалася консолідація Русі” [27]. “Назва “Русь” — стародавне прозвище Київської Землі, країни полян, відома вже в першій половині IX ст., задовго до завоювання Києва північними князями” [28].

За даними сучасної антропології, до території полян треба зарахувати середню течію Дніпра, а також міста Київ, Чернігів і Переяслав [29]. Від полян етнонім “Русь” спершу поширився на сусіднє плем’я сіверян, що займало область по течії Десни. Племінні утворення полян і сіверян були споріднені між собою. Вважають, що в основі їх лежить Черняхівська археологічна культура та її релікт — Волинцева культура. Сучасна археологія відзначає, що “корінний ареал Волинцевої культури — племінна територія русі, яку треба ідентифікувати з Руською землею у вузькому розумінні” [30]. Однак назви “Русь” і “Руська земля” виступають в історичних джерелах одночасно в різних значеннях, а це викликає певні труднощі при їх інтерпретаціях. Найповнішу класифікацію різних значень терміна “Русь” зробив класик російської історичної науки (мордвин за походженням) Василь Ключевський. Він розрізняє чотири значення слова “Русь”: “1. етнографічне: русь — плем’я; 2. соціальне: русь — стан; 3. географічне: Русь — область і 4. політичне: Русь — державна територія” [31]. До переліку Ключевського закономірно додати п’яте означення — церковне: русь — вірники східної православної церкви. В церковному значенні слово “Русь” об’єднувало всі народи, слов’янські і неслов’янські, що сповідували “руську релігію”, тобто православ’я [32].

Історики відзначають, що термін “Русь” найчастіше вживався і як етнонім, і як назва держави [33]. Однак передусім назва “Русь” мала етнічне значення і вживалася як збірне поняття народу, тому в слов’янському тексті договору Ігоря з греками з 945 року “Русь” та “Рід Руський” — співпадають. “Відомо, що назви держав, які згадуються у літописі: Лядська, Болгарська та Грецька землі, виникли від назви народів: ляхів, болгар, греків, які проживали на своїх етнічних територіях. Таким чином, не може бути сумніву, що терміни “Руська земля”, “Русь” також виникли від назви народу — русинів, які мешкали на Київщині. Назва “Руська земля”, “Русь” іноді використовується літописцями як назва всієї країни, проте безпідставно говорити, що як етнічна вона стосується всіх племен і народів Київської держави, значна частина яких була навіть неслов’янського походження” [34].

Інакше кажучи, та обставина, що етнічна структура Київської держави склалася на поліетнічній основі, знайшла своє відбиття і в практиці вживання терміна “Русь” [35]. Як у всякій багатоетнічній імперії, назва Київської держави функціонувала у двоякому розумінні: етнічному і державно-політичному. Або, як пише Б. Рибаков, термін “Русь” у давніх джерелах “виступає у двох значеннях: вузькому (етнічному) та широкому (територіальному)” [36]. Аналогічні явища різновживання назв (етнічне — політичне) спостерігаються у тих державах, які, крім своєї власної, корінної, етнічної території, володіють етнічно чужою землею. Для прикладу: Річчю Посполитою Польською у державно-територіальному розумінні називалися, крім власне Польщі, і їй підвладні українські, білоруські та інші етнічно чужі землі. Але ніколи тоді ні Литву, ні Жмудь, ні Інфлянти чи, зрештою, Руське воєводство не називали Польщею в етнічному розумінні.

Дунайську імперію Габсбургів називали Австрією (з 1867 р. — Австро-Угорщиною). Проте Богемію, Хорватію, Галичину та інші етнічно ненімецькі землі, що входили до складу цісарства, називали Австрією лише в державному (політичному) розумінні. В етнічному ж розумінні Австрією називали (і називають дотепер) лише землі, населені німцями. Подібне двояке вживання назви країни (політичне та етнічне) спостерігається скрізь, де, побіч метрополії, наявні колонії, або де в складі однієї держави існують різноетнічні території. Етнонім “англійці” був перенесений на все населення Великобританії, де, крім англійців, живуть шотландці, валлійці та ін. Усіх загалом жителів Індії, приміром, називають індійцями в політичному розумінні, хоча там проживає на власній території ряд інших народів, які в етнічному плані зовсім не є індійцями. Те ж саме стосується загальнополітичної назви розмаїтих етносів Китаю, Пакистану, Індонезії тощо.

Дослідження літописних текстів показує, що поняття “Русь” і “Руська земля” мали саме таке двояке значення. “В літописах назви “Русь” і “Руська земля” виступають у двох значеннях: в ширшому, яке охоплює усі східнослов’янські землі, і вужчому, яке відноситься до південної частини цих земель. Територія Русі у вузькому значенні, згідно з літописними свідченнями, охоплювала землі від Києва і Білгорода на південному заході до міст Стародуб і Курськ на північному сході і до рік Рось і Тясмин на півдні. На цій території проживали поляни, сіверяни й уличі, які об’єдналися в VI–VII ст. проти кочовиків” [37].

Варто зауважити, що російська і, звісно, українська радянська історіографія Русі уникає терміна “етнічний” у співставленні до терміна “політичний”. (Особливо цим відзначається спеціаліст з “давньоруської” літератури Д. Ліхачов) [38]. Натомість вживають менш виразну антонімічну пару: “вузький” — “широкий”. Така розпливчаста форма дозволяє завуалювати найважливіше, а саме — етнічний аспект у тлумаченні назви “Русь”. “Давно вже помічено, що термін “Русь” у давньоруських джерелах виступає в двох значеннях: вузькому та широкому. В загальному плані Русь — це територія Київської держави і, відповідно, її населення (включаючи всі групи племен, у тому числі і деякі неслов’янські). Щодо цього всі частини цієї держави є Руссю — і Новгород, і Залісся, і Галич, і Київ, і Тьмутаракань і т. д., і т. п. Але поряд з цим термін “Русь” дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова” [39].



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет