Украдене ім'я. Чому русини стали українцями



жүктеу 3.92 Mb.
бет5/29
Дата14.03.2019
өлшемі3.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Джерела IX–XII ст. виразно показують, що назви “Русь”, “Руська Земля” першопочатково стосувалися тільки дніпровського Правобережжя з центром у Києві [40]. “Сей малий трикутник між Дніпром, Ірпенем і Росю — се центр історичного життя нашого народу і країна його імені — се Русь властива” [41]. Як доводить Н. Полонська-Василенко, “термін “Русь” застосували переважно щодо Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини”. Із літописних текстів виходить, “що в пол. XII в. “руську землю” становило тільки велике князівство київське в руках Рюриковичів, наслідників Володимира Великого й Ярослава Мудрого” [42]. У XI–XII ст. літописи строго відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. “Поїхати в Русь” означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: “иде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь”, себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій) зазначає ще точніше “і ходи игумен Юрьевский (Новгородського монастиря) в Русь, в Киев град” [43]. Назва “Русь” як поняття, що охоплював Київщину та прилеглі землі, протиставляється в усіх редакціях Руського літопису (Іпатіївському, Лаврентіївському та Новгородському) іншим територіям держави. “В історичній науці давно вже відзначено, що в XII–XIII ст. назва “Русь” означала певну країну — саме київську землю. Прикладів такого слововживання можна вказати немало і причому в різних руських пам’ятках” [44]. Про те, що назви “Русь” та “Руська земля” первісно стосувалася тільки центральних земель сучасної України, в російській науковій літературі панує беззастережна одностайність. С. Соловйов вважає етнічним ядром Київської держави “Русь в найтіснішому розумінні” [45]. Для нього Русь — це “князівство Київське, Переяславське, Чернігівське, Волинське, Смоленське і Туровське” [46]. У свою чергу, В. Ключевський вважає, що “Руссю першопочатково називалася лише Київська область” [47]. Такий же висновок робить також М. Тихомиров: “Можна з цілковитою основою вважати, що в XII–XIII ст. назва “Русь” означала певну область: Київську землю у вузькому розумінні цього слова” [48]. Сама ж назва “Русь”, як стародавня назва Київської землі, “країни полян, відома вже з першої половини IX ст.” [49]. М. Присєлков на підставі аналізу твору “De administrando imperii” Костянтина Багрянородного (X ст.) і тексту русько-візантійських договорів доходить висновку, що в другій половині X ст. Київська держава складалася із основного ядра, що згодом утворило три князівства: Київське, Чернігівське та Переяславське, що звалося Руссю у вузькому (етнічному) розумінні цього слова, і решти земель, що називалися “Зовнішньою Руссю” [50]. Ядро руської державності “становило полянське плем’я, здавна відоме, мабуть, навколишнім країнам під назвою “Русь” [51].

Під 1175 роком Лаврентіївський літопис, описуючи нараду в місті Владимирі після вбивства Андрія Боголюбського, говорить: “Князь наш убьен, а детей у него нету, сынок у него в Новегороде, а братья его в Руси” [52]. 1187 р. князь Рурик київський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його дочку Верхуславу за свого сина Ростислава. Всеволод згодився, дав велике придане і відпустив її “в Русь”. Князь Рурик справив пишне весілля, якого “несть бывало в Руси”, а потім тих, що привезли Верхуславу із Суздаля “Якова свата и с бояры одпустил ко Всеволоду в Суздаль”. Тобто Владимиро-Суздальська земля тут виразно не “Русь”. У Новгородських літописах Новгород і його земля чітко протиставляються “Русі” — півдню, Києву. “Протиставляється киянам-русинам і населення Новгородської землі — словени. Для новгородців їхати до Києва означало їхати на “Русь”, а поверталися вони до себе в “Новгород”, а не в “Руську Землю”. Те ж саме характерне для населення північно-східної Русі, для владимиро-суздальського (Лаврентіївського) літопису. В уяві суздальців київський князь, повертаючись із походу в Ростово-Суздальську землю до себе в Київ, їде “в Русь”. Для суздальського літописця “Русь” — Південь, Придніпров’я, Київ, а він сам — житель землі Суздальської” [53].

Б. Рибаков наголошує: “Словами “Руська земля” означувалася лише південно-східна частина руських земель, Придніпровська Русь, яка обіймала лісостепову смугу від Києва до Курська” [54]. У цитованій роботі Рибаков зафіксував за роками повідомлення руських літописців XII ст. про “Русь” як про південну область. В Іпатіївському літописі це роки: 1140, 1141, 1144, 1148, 1149, 1150, 1152, 1154, 1155, 1174, 1175, 1177, 1180, 1187, 1190, 1195; в Лаврентіївському літописі роки: 1139, 1204, 1205, 1249; у Новгородському I літописі роки: 1142, 1218, 1257. Перелік цей неповний [55]. Назви “Русь” і “Руська земля”, — на погляд Костомарова, — у вузькому, етнічному розумінні застосовувалися тільки до території Київського, Чернігівського та Переяславського князівств, згодом вони поширилися на Волинь і Галичину [56]. “Фактично назва Русь відносилася початково тільки до Полянської Землі, між Дніпром на сході, Россю на півдні й Ірпенем на півночі. Терени поза Полянською Землею не охоплювалися назвою Русь. Були це землі, як каже Константин Порфірородний, поза Руссю. Північніші (московські) землі, за Суздальським літописом, — були вилучені з-під поняття руських земель” [57].

Коли інші території називали “Руською землею”, то цей термін розуміли лише у загальному політичному значенні — держава. Терміни “Руська земля”, “Русь” в етнічному значенні не охоплювали якісь інші території. Суздаль, Великий Новгород літопис не називає “Руссю”, але “ставить їх до неї у протилежність” [58].

Із назви “Русь” виникла прикметникова форма “руський”, наприклад, “правда роуська”, “роуськои землі”. 1097 року кияни звернулися до Володимира Мономаха: “Молимся княже, тобе и братома твоима, не мозете погубити Руськыя земли” [59]. Як стверджує Л. Черепнін, “Русская земля”, “Русь”, “русские князи”, “русские полцы”, “русская дружина”, “русские сыны” — усі ці висновки пов’язуються з південно-руськими (українськими) землями” [60].

Насонов відзначає: “Ростово-Суздальська земля, як і Рязань, протиставляється Русі і південним літописом, і північно-східним” [61].

Ростислав, син Юрія, ростовського князя (м. Ростов розташоване в центрі сучасної Росії) був із ганьбою вигнаний Ізяславом із Києва. Він прийшов до батька в Суздаль і, вдаривши чолом, поскаржився: “Слышалъ есмь, оже хощеть тебе вся Руская земля и Черныи Клобукы, и тако мольвять: и насъ есть обезчествовалъ [Ізяслав]; а пойды на нь”. Гюрги [Юрій] же, въ сором? сына своего сжаливъ соб?, рече: “тако ли мн? части н?ту въ Руской земли и моимъ д?темъ” [62]. Тобто: немає ні мені, ні моїм дітям шани в Руській землі. Руська земля у князя Юрія — це територія сучасної України. Під 1154 р. в Іпатіївському літописі читаємо: “Томь же л?те пойде Дюрги (Юрій) сь ростовцы и сь суздальцы и сь вс?ми д?тьми в Русь”. І знову ж, іти в “Русь” означає прямувати не куди інде, а саме на територію сучасної України. Під 1180 р.: “Вышедше же ему (Святославу Чернігівському) изь Суздальской земл?, и пусти брата своего, Всеволода, и Олга сына своего, и Ярополка, вь Русь, а самь сыномь сь Володимеромь пойде Новугороду Великому”. Тут виразно розмежовується поняття “Русь” (Україна) і “Суздальська земля” — теперішня серцевина Росії. Головний княжий осередок цієї землі — Володимир?на?Клязьмі (тепер місто Владимир — центр однойменної області) теж, звичайно, не вважався Руссю.

“Володимирцы же, нетерьпяще голода, р?ша Михалку [своєму князю]: “мирися [з облягаючими місто ростовцями], любо промышляй о соб?”. Он же отв?щавь рече: “прави есте хощете д?ля погиноути. И поеха вь Русь” [тобто в Україну] [63]. До Володимира приходили купці “из Царгорода, и от иних стран, из Руской земли и аче Латинин” [64]. Тут виразно Руська земля поставлена між Царгородом і Латинським заходом. Таким чином, літописи свідчать, що ні Новгородська земля, ні Смоленська, ні Суздальська (Залісся) до XIII ст. Руссю не називалися [65]. Якщо з Ростова чи Суздаля хтось вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, то говорили: “Їде в Русь”. Жодного разу поїздкою в “Русь” не названо подорож у якесь інше місце. “У XII столітті в землі Ростово-Суздальській під Руссю розуміли взагалі південний захід теперішньої Росії в збірному розумінні” [66]. Москва в уяві літописця ще й на початку XIII ст. теж — не Русь. Так, наприклад, під 1213 роком літописець про одного князя розповідає так: “Он же иде з Москви в Русь” [67]. Київське військо постійно називається “руським” військом. У літописі за 1159 рік “руські князі” розуміються, як південні (українські) князі. Проти них виступають “сила ростовьская” і “помочь муромьская” [68]. Отож, усі “літописці XII ст., включаючи новгородських, під “русью” мали на увазі саме Подніпров’я” [69].

За літописними даними, в Київській державі, в X–XI ст., існувало понад 24 міські поселення. Ті міста, які були розташовані поза межами етнічної Русі, не називаються руськими містами. До таких міст, які не входили в поняття Русь у “вузькому” (етнічному) розумінні, зараховували: Новгород Великий, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань. “Міста Володимиро-Суздальського і Рязанського князівств виключались із поняття Русі у “вузькому розумінні” [70]. З цього приводу знаний дослідник давньоруської писемності Сергій Висоцький зауважив: “Згадуючи про Руську землю та Київ, не можемо не звернути увагу на деякі недоречності. Літописець вклав в уста Олега (912 р.) крилаті слова про Київ: “Се буди мати градомъ русьскимъ”. Досить часто цей вислів розуміється й тлумачиться невірно і пов’язується з північними містами. Після сказаного вище про Руську землю та її значення як політичного, панівного ядра Київської Русі зовсім неправильною є думка, що в наведеному літописному вислові йдеться про міста всієї держави, у тому числі й північні, пізніше — російські. Безперечно, тут мовиться про міста Руської землі у вузькому розумінні, від назви якої походить присвійний прикметник “русьскимъ” (давальний відмінок множини чоловічого роду)” [71].

Вислів “мати городов русских” у XX ст. став вживатися у дусі російської імперської концепції держави. “Боротьба білогвардійців за Київ 1918–1919 рр. здійснювалася під гаслом захисту “матері російських міст”. Недаремно генерал–лейтенант Бредов під час переговорів з українським генералом А. Кравсом 31 серпня 1919 р. в Києві заявив останньому, що “Киев — мать русских городов, никогда не был украинским и не будет”. Таким чином, коротка літописна фраза-ідіома перетворилася в політичну платформу загарбання України Росією. Відповідно до цього гасла відомий українофоб — російський письменник М. Булгаков, описуючи Київ тамтих часів, наводить слова свого белетризованого героя полковника Щеткіна, з якими він звертається до російських офіцерів-дружинників, що мають захищати столицю формально українського гетьмана — Київ — від військ С. Петлюри: “Виправдайте довір’я матері російських міст, що гине”, а генерал Картузов формував у Києві дружини для оборони “матері російських міст” [72].

Отже, зрозумілим є зміст слів початкового літопису: “Откуда єсть пошла Руская земля, кто въ Киев? нача перв?е княжити, откуда Руская земля стала єсть”. Літописець тут має на увазі, звичайно, київське Подніпров’я. Етнічне значення терміна “Русь” поширювався лише на населення Київської землі, яке називало себе “Людіе Русьской Землі”, “Русь” або “Русини”. Про останній термін поговоримо окремо згодом.

У своїй фундаментальній праці “Походження Русі” Омелян Пріцак, аналізуючи історію терміна “Русь”, доходить висновку: “Ярослав почав також перетворювати Русь і територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській і переяславській землях. Як результат таких дій назви “Русь” і “Руська земля”, що засвідчені в другій половині XI ст. і побутували в XV, вживалися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна)” [73].

Під 1250 роком літопис у такий спосіб говорить про князя Данила: “Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Кыевом и Володимером, и Галичем” [74]. Під кінець XII ст., коли галицько-волинський князь Роман Мстиславович став “самодержцем всея Руси” [75], і “Галичина називається вже частиною Руси” [76]. Крім поширення назви Русь на землі Галицько-Волинської держави, не знаємо жодного іншого випадку, який вказував би на те, що вона стосувалася б якихось інших теренів. Із занепадом Київської держави в XIII ст. назва “Русь” таким чином перейшла до Галицько-Волинського князівства. Не можна уникнути питання про причину — чому саме одні землі називали Руссю у “вузькому” розумінні, а інші землі називали Руссю у “широкому”. Основною причиною був фактор етнічного поділу. “Свідомість національної єдності і в XII ст. не була повною і загальною: Руською землею спеціально називалася південна Русь (зокрема Київська земля) на противагу північній та західній” [77].

Поняття Русі етнічної, як свідчать джерела, існувало протягом усієї княжої доби. “Це не ефемерне поняття, яке промайнуло в якомусь-там одному джерелі. Це поняття стійке, міцне, добре відоме всім без винятку руським літописцям, чи були вони киянами, владимирцями, галичанами чи новгородцями. Поняття Русі (в розумінні Придніпровської Русі) широко використовувалося в якості географічного орієнтиру, вважалося, що новгородцям чи суздальцям не потрібно було жодних пояснень, коли сказано “идоша в Русь” [78].



Те, що назви “Русь” та “Руська земля” стосувалися тільки центральних земель сучасної України, підтверджується такими однозначними літописними свідченнями, яких заперечити аж ніяк не вдасться [79]. “Підсумовуючи повідомлення джерел, можна переконатися, що більшість їх називають Руссю, Руською землею переважно Київщину. Щодо широкого розуміння цієї назви, то вона має риторичний характер і відноситься до територій, підвладних Києву, а не до етносу держави” [80].

Хоч, як бачимо, московська історіографія визнає таке двояке вживання терміна “Русь” в епоху Київської держави, проте, щоб загладити його небажаний зміст, який полягає в тому, що Руссю в етнічному плані Московщина ніколи не називалася, стала вдаватися до обхідного маневру. У XIX ст. було навмисне вигадано і широко розповсюджено, зокрема з легкої руки історика Погодіна (“гіпотеза Погодіна”), ряд штучних, історично абсолютно безпідставних термінів. Такі терміни, як “Русь Восточная, Русь Западная, Русь Северная, Русь Юговосточная, Русь Югозападная, Русь Южная, Русь Черленая”, — це пізніші мудрації редакторів історичних джерел [81]. У старих текстах їх нема. Іншими словами, терміни Київська Русь, Південна Русь і похідні від них на зразок: південноруські князі, південноруські міста і т. д., а також Північна Русь, Північно-східна Русь, Ростово-Суздальська Русь, або, наприклад, Московська Русь та похідні від них, що зараз постійно і повсюдно вживаються у літературі, — це не що інше, як спеціальна вигадка, що має на меті підкріпити претензії на київську спадщину. “Треба підкреслити, що поширене зараз сполучення “Київська Русь” не виступає ні разу в середньовічних літописах” [82]. Облудним є аргумент, що, мовляв, терміни Київська Русь та Московська Русь стали з плином часу термінами науковими. Ці антиісторичні терміни антинаукові за своєю суттю. Утворені в XIX ст. царськими ідеологами для суто політичних потреб, вони служили і служать не історичній науці, а цілям загарбницької імперіалістичної політики. “И в обыденном сознании, и в исторической литературе термин “Киевская Русь” настолько прочно укоренен, что его искусственность и анахроничность практически не осознаются. Между тем государство под названием “Киевская Русь” (и даже “Древняя Русь”) не существовало никогда! Наши далекие предки были бы несказанно удивлены, услышав такое наименование страны, в которой волей случая им довелось жить, поскольку называли ее “Русской землей”, “Русью”, а себя, ее население, собирательным “русь” или каждый отдельно — “русином”. “Киевская Русь” — термин происхождения книжного и ученого и ведет свое начало не из источников, а со страниц исторических трудов первой половины XIX века” [83]. Наші літописці, як і тогочасні іноземні автори, ніколи до назви Русь не додавали прикметника Київська чи прикметника Ростово-Суздальська і т. п. Русь була лише одна єдина та неподільна, і всі добре знали, що під цим терміном треба розуміти. Російська історіографія закріпила в історичній літературі цю штучну назву “Київська Русь” (у значенні Росія), що викликало в науковому світі, зокрема західному, цілковите баламутство в термінології. “Народжений в лоні російської науки, термін “Київська Русь”, як не дивно, знайшов популярність і в українській історіографії” [84]. Як пише І. Лисяк-Рудницький: “Погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їхніх засновків. Концепцій, що відбігають від ортодоксії, не важать щодо їхньої наукової обгрунтованости, але автоматично виключають з-під розгляду, як буцім то тенденційні й “націоналістичні” [85].

Крім етнічного і політичного, термін “Русь” мав ще неабияке церковне значення. Із прийняттям Володимиром Великим 988 р. християнства на Русі розпочалася організація Церкви. Із Візантії прийшла сюди ієрархія: Патріарх Царгороду (Константинополя) поставив у Києві руського митрополита, якому були підпорядковані руські єпископи, а їм, у свою чергу, священики і монахи (ченці). Глава Руської православної церкви став носити титул митрополита Київського і Всія Русі. Цей титул, до речі, зберігається в Україні донині в церковнім ужитку. Таким чином, вірники руської православної церкви стали називатися християнами руськими. На противагу до західних латинників населення Київської держави ідентифікується на сторінках історії з “людьми руської віри”. Іншими словами, хто вважався вірником Руської православної церкви, той, відповідно, називався руським у релігійному значенні. Саме релігійне значення заважило на оформлення етноніма росіян — “русский”, про що мова далі.

[1] Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй // Записки Наукового Товариства імени Шевченка [далі — ЗНТШ].— 1964.— Т. 178.— С. 24.

[2] Домбровський О. Студії з ранньої історії України: Збірник праць.— Львів; Нью Йорк, 1998.— С. 209.

[3] Греков Б. Д. Киевская Русь.— М.: Госполитиздат, 1953.— С. 60.

[4] Солоухин В. А. Возвращение к началу.— М.: Современник, 1990.— С. 18.

[5] Дейвіс Норман. Європа: Історія.— К.: Основи, 2000.— С. 104.

[6] Рыбаков Б. А. Мир истории: Начальные века русской истории.— М.: Мол. гвардия, 1984.— С. 39.

[7] Греков Б. Д. Киевская Русь.— М.: Госполитиздат, 1953.— С. 78.

[8] Рычка В. М. Формирование территории Киевской земли (IX – первая треть XII в.).— К.: Наук. думка, 1988.— С. 12.

[9] Бушков А. А., Буровский А. М. Россия, которой не было?2. Русская Атлантида: Историческое расследование.— Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000.— С. 248.

[10] Соловьев С. М. История России с древнейших времен.— СПб., Изд?во “Общественная польза”.— Кн. первая. Т. I– V.— С. 12–13.

[11] Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй // ЗНТШ.— 1964.— Т. 178.— С. 26.

[12] Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 11.

[13] Домбровський О. Студії з ранньої історії України: Збірник праць.— Львів; Нью Йорк, 1998.— С. 93.

[14] Брайчевський М. Ю. Походження Русі.— К.: Наук. думка, 1968.— С. 148.

[15] Повесть временных лет.— М.; Л., 1950.— Т. I.— С. 10.

[16] Висоцький С. О. Київська писемна школа X– XII ст. (До історії української писемності).— Львів; Київ; Нью-Йорк, 1998.— С. 58.

[17] Советская историческая энциклопедия: В 16 т.— М., 1969.— Т. 12.— С. 417.

[18] Насонов А. Н. “Русская земля” и образование территории древнерусского государства.— М.: Изд?во АН СССР, 1951.— С. 25.

[19] Историческая география СССР.— М., 1973.— С. 39.

[20] Крип’якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 70.

[21] Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 428.

[22] Греков Б. Д. Феодальные отношения в Киевском государстве.— М.; Л., 1937.— С. 189–190.

[23] ПСРЛ.— Пг., 1923.— Т. 2, вып. 1.— С. 13.

[24] Повесть временных лет.— М.; Л.: Изд?во АН СССР, 1950.— Т. І.— С. 2І.

[25] Балушок В. Етноцентризм полян в “Повісті временних літ” і проблема витоків етнічної самосвідомості українців // Наукові записки КДУ:. Збірник праць молодих вчених та аспірантів.— К., 1999.— Т. 3.— С. 10.

[26] Щербаківський В. Формація української нації.— Прага, 1941.— С. 131.

[27] Брайчевський М. Ю. Походження Русі.— К.: Наук. думка, 1968.— С. І63.

[28] Тихомиров М. Н. Русское летописание.— М., 1979.— С. 45.

[29] Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии.— М.: Изд?во МГУ, 1973.— С. 31.

[30] Седов В. В. Русский каганат IX века // Отечественная история.— 1998.— № 4.— С. 12.

[31] Ключевский В. О. Терминология русской истории // Сочинения.— М., 1959.— Т. 6.— С. 130.

[32] Геллер М. История Русской империи: В трех томах.— М.: “МИК”, 1997.— Т. 1.— С. 66.

[33] Седов В. В. Русский каганат IX века // Отечественная история.— 1998.— № 4.— С. 40.

[34] Висоцький С. О. Київ: “Се буду мати градомъ Руськимъ” // Історія Русі-України: історико-археологічний збірник.— К., 1998.— С. 102.

[35] Агеева Р. А. Страны и народы: Происхождение названий.— М.: Наука, 1990.— С. 119.

[36] Рыбаков Б. А. Древние Руссы // Советская археология.— 1953.— Т. 18.— С. 31.

[37] Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период.— К.: Наук. думка, 1990.— С. 320–321.

[38] Повесть временных лет / Статьи и комментарии Д. С. Лихачева.— М.; Л., 1950.— С. 238–241.

[39] Брайчевський М. Ю. Походження Русі.— К.: Наук. думка, 1968.— С. 162.

[40] Попов А. И. Названия городов СССР.— Л.: Наука, 1973.— С. 50.

[41] Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. 1.— С. 190.

[42] Свєнціцкий І. Назва “Русь” в історичному розвитку до XII?го віку.— Жовква, 1936.— С. 13.

[43] Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т.— 3-тє вид.— К.: Либідь, 1995.— Т. 1.— С. 81.

[44] Тихомиров М. Н. Русское летописание.— М.: Наука, 1979.— С. 23.

[45] Соловьев С. М. История России с древнейших времен.— СПб.: Изд?во Общественная польза.— Кн. 1. Т. 1–5.— С. 20.

[46] Там само.— С. 19.

[47] Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т.— М.: Госполитиздат, 1956.— Т. 1.— С. 110.

[48] Тихомиров М. Н. Русское летописание.— М.: Наука, 1979.— С. 24.

[49] Там само.— С. 45.

[50] Приселков М. Киевское государство второй половины X в. по византийским источникам // Учен. Зап. Лен. гос. ун?та. Серия истор. наук.— Л., 1941.—Вып. VIII.— С. 235.

[51] Зигоскин Н. П. История права русского народа.— Казань, 1899.— С. 474.

[52] ПСРЛ.— Л., 1927.— Т. 1, вып. 2.— С. 371.

[53] Мавродин В. Происхождение названий “Русь”, “русский”, “Россия”.— Л., 1958.— С. 17–18.

[54] Рыбаков Б. А. Проблема образования древнерусской народности в свете трудов И. В. Сталина // Вопросы истории.— 1952.— № 9.— С. 57.

[55] Там само.— С. 50.

[56] Костомаров Н. Исторические монографии и исследования.— СПб., 1893.— Т. I.— С. 230.

[57] Мішко С. Нарис ранньої історії Руси-України.— Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1981.— С. 62.

[58] Перетц В. Слово о полку Ігоревім.— К., 1926.— С. 56.

[59] ПСРЛ.— Пг., 1923.— Т. 2, вып. 1.— С. 235.

[60] Вопросы формирования русской народности и нации: Сб.— М.; Л.: Изд?во АН СССР, 1958.— С. 62.

[61] Насонов А. Н. “Русская Земля” и образование территории древнерусского государства.— М.: Изд?во АН СССР, 1951.— С. 29.

[62] ПСРЛ.— СПб., 1843.— Т. 2, вып. 3.— С. 41.

[63] ПСРЛ.— Л., 1927.— Т. 1, вып. 2.— С. 373.

[64] Повесть временных лет / Ст. и ком. Д. С. Лихачева.— М.; Л.: Изд?во АН СССР, 1950.— Т. 2.— С. 242.

[65] Третьяков П. Н. О древнейших русах и их земле // Славяне и Русь.— М.: Наука, 1968.— С. 179.

[66] ПСРЛ.— Л., 1927.— Т. 1, вип. 2.— С. 350.

[67] ПСРЛ.— СПб., 1859.— Т. 8.— С. 119.

[68] Іпат. літ. 1154, 1175, 1177 рр.; Лавр. літ. 1175 р. та ін. див. ПСРЛ.— Л., 1927.— Т. 1, вип. 2.

[69] Кузьмин А. Г. Две концепции начала Руси в Повести временных лет // История СССР.— 1969.— № 6.— С. 105.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет