Украдене ім'я. Чому русини стали українцями



жүктеу 3.92 Mb.
бет8/29
Дата14.03.2019
өлшемі3.92 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29

У підсумку можна сказати: як не існують у природі “єдинокровні” народи, так росіяни аж ніяк не є для українців “старшим братом”.

[1] Солженицын А. Россия в обвале.— М.: Русский путь, 1998.— С. 135.

[2] Волин Б. Великий русский народ.— М., 1938.— С. 3.

[3] Масенко Л. Т. Мова і політика.— К.: Соняшник, 1999.— С. 38.

[4] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— СПб, Алетейя, 2000.— С. 128.

[5] Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії України // Український історик.— 1994.— № 1–4.— С. 195.

[6] Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть).— Львів, 1998.— С. 52.

[7] Єфіменко Г. Г. Зміна в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932–1938) // Український історичний журнал.— 2000.— № 4.— С. 45.

[8] Залізняк Л. Чи справді був старшим “старший брат”? або Етнічні процеси в Київській Русі щодо походження українців, білорусів та росіян // Берегиня.— 1997.— Ч. 3–4.— С. 42.

[9] Завьялов А. С. К вопросу о новейших технологиях в исследовании проблем украинского праэтноса // Гуманітарний журнал.— 1999.— № 2.— С. 9.

[10] Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй // ЗНТШ.— 1964.— С. 11.

[11] Юшков С. К вопросу об образовании русского государства в XIV–XVI веках // Вопросы истории.— 1946.— № 4.— С. 67.

[12] Сочинения императрицы Екатерины II : В 12 т.— СПб., 1906.— Т. 11.— С. IV .

[13] Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений.— СПб., 1897.— Т. 1.— С. 597.

[14] Седов В. В. Еще раз о происхождении белорусов // Советская этнография.— 1969.— № 1.— С. 105.

[15] Советская историческая энциклопедия в 16 т.— М., 1963.— Т. 3.— С. 528.

[16] Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии // Советская этнография.— 1971.— № 2.— С. 57.

[17] Милюков П. Очерки по истории русской культуры.— СПб., 1909.— С. 51.

[18] Платонов С. Ф. Учебиик русской истории.— Прага, 1924.— Ч. 1.— С. 72.

[19] Греков Б. Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века.— М., 1952.— Кн. I.— С. 495.

[20] Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений.— СПб., 1897.— Т. І.— С. 599.

[21] Ключевский В. О. Курс русской истории в 8 т.— М., 1956.— Т. I.— С. 296.

[22] Корсаков Д. Меря и Ростовское княжество: Очерки по истории Ростово-Суздальской земли.— Казань, 1872.— С. 13.

[23] Горюнова Е. Этническая история Волго-Окского междуречья.— М.: Изд?во АН СССР, 1961.— С. 248.

[24] Кавелин К. Д. Мысли и заметки о русской истории // Собрание сочинений.— СПб., 1897.— Т. І.— С. 602.

[25] Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т.— М., 1956.— Т. І.— С. 65.

[26] Выкадоров Ис. Ф. История казачества.— Прага, 1930.— Кн. I.— С. 85.

[27] Завьялов А. С. К вопросу о новейших технологиях в исследованиях проблем украинского праэтноса // Гуманітарний журнал.— 1999.— № 2.— С. 9.

[28] Залізняк Л. Проблеми давньоруської народності // Історичний календар‘98.— К., 1997.— С. 122.

[29] Чигирин А. Украинский вопрос.— Париж, 1937.— С. 16.

[30] Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и “Великорусская народность” // Историк-марксист.— 1930.— Т. 18–19.— С. 18.

[31] Ломоносов М. Полное собрание сочинений.— М.; Л., 1952.— Т. 6.— С. 200.

[32] Коялович О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям.— С.-Петербург, 1901.— С. 102.

[33] Гумилев Л. Н. От Руси к России: очерки этнической истории.— М.: Экопрос, 1992.— С. 294.

[34] Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности.— Л. : Изд?во АН СССР, 1929.— С. 4.

[35] Соловьев С. М. История России с древнейших времен.— М., 1959.— Кн. I.— С. 76.

[36] Костомаров Н. Исторические монографии и исследования.— СПб., 1863.— Т. I.— С. 615.

[37] Покровский М. Н. Возникновение Московского государства и “Великорусская народность” // Историк-марксист.— 1930.— Т. 18–19.— С. 28.

[38] Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т.— М.: МИК, 1997.— Т. I.— С. 172.

[39] Зеленин Д. К. Принимали ли финны участие в образовании великорусской народности? // Труды Ленингр. общества по изучению культуры финно-угорских народностей.— 1929.— Т. І.— С. 18.

[40] Щербаківський В. Рецензія // Слово.— Львів, 1937/1938.— Кн. II.— С. 77.

[41] Курінний П. Совєтські концепції походження великоруської народності та “руської” нації // Наукові записки УВУ.— 1963.— Ч. 7.— С. 180.

[42] Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография / Пер. с нем.— М.: Наука, 1991.— С. 33.

[43] Толстов С. К проблеме аккультурации // Этнография.— 1930.— № 1/2.— С. 87.

[44] Геллер М. Я., Некрич А. М. Утопия у власти.—М.: МИК, 2000.— С. 289.

[45] Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания: Собр. соч.— [Б. м.], 1927.— С. 28.

[46] Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания: Собр. соч.— [Б. м.], 1927.— С. 31.

[47] Зеленин Д. К. Об исторической общности культуры русского и украинского народов // Советская этнография.— 1940.— Вып. III.— С. 29–30.

[48] Duchinski F. Pisma.— Ruppersswyl, 1901.— T. I.— S. 170.

[49] Paszkiewicz H. The Origins of Russia.— New York, 1954.— P. 255–278.

[50] Брайчевський М. Ю. Теоретичні основи досліджень етногенезу // Укра їнський історичний журнал.— 1965.— № 2.— С. 46.

[51] Журавлев В. К. Влияние было взаимным // Русская речь.— 1972.— № 3.— С. 126.

[52] Там же.— С. 127.

[53] Кто такая “кузькина мать”? // Родина.— 2000.— № 4.— С. 32.

[54] Пастернак Я. Важливіші проблеми етногенезу українського народу // Український історик.— 1970.— № 4.— С. 26.

[55] Сикорский И. А. Русские и украинцы.— К., 1913.— С. 11.

[56] Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. Націогенез — національне відродження — національна свідомість українців на зламі XVI–XVII ст. // Україна. Наука і культура. — К., 1993.— Вип. 26/27.— С. 49.

[57] Залізняк Л. Чи справді був старшим “старший брат”? або Етнічні процеси в Київській Русі щодо походження українців, білорусів та росіян // Берегиня.— 1997.— Ч. 3/4.— С. 46.

VI. “Древнерусская народность” до змісту / наверх

Скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублiкував свою знамениту розвiдку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного словянства” [1]. У цiй невеликiй за обсягом працi здiйснено “смiливий i грунтовний нарис розмежування великоруського та українського iсторичних процесiв” [2]. Тема розмежування вказаних процесiв належала i досi належить до найвагомiших проблем української iсторiографiї. “Ключовою проблемою iсторiї Схiдної Європи взагалi та України i Росiї зокрема є культурно-iсторична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирiшення цього питання — обов’язкова передумова побудови мiцного iсторичного фундаменту незалежної України” [3].

У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи — Карамзiна — значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст. [4] Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия” [5]. Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi” [6].

“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї [7]. Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне — через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила” [8]. М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги — Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй [9]. Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою” [10]. Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”. На вихiд “Истории” Карамзiна свого часу вiдгукнувся дошкульною епiграмою Пушкiн:

В его “Истории” изящность, простота

Доказывает нам, без всякого пристрастия,

Необходимость самовластия —

И прелести кнута.

Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською державою” [11]. Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворянський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходилися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося” [12].

“Звичайна схема” — цей “возвышающий обман” — грунтується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбiнацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органiзацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу [13]. Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межирiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.

Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (молодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Грушевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побудованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це — “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.

Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi” [14]. А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.

Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вважають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полiтичного.

Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiвняння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї” [15]. Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсторики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму” [16].

Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київської метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю — православ’я” [17]. Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричиняють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия — что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, — вирвалось якось у Солженiцина [18]. “Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа” [19]. Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiдмежовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду — не вiдмежовують нi термiнологiчно, нi концепцiйно” [20].

Якщо визнати Київську державу Русь — за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлумачення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.

Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодержавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви” [21]. На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи — романтизм. В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення. Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiональнi держави, а сама нацiя — найвищою природною формою об’єднання людей. Романтизм захоплювався народною творчiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності” [22]. Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) натхненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю — в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу” [23]. Польський поет Адам Мiцкевич назвав Україну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину” [24].

Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiвняльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiннiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.

Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш — письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития” [25].

Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал” [26].

Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiлькiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини” [27]. Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелектуальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу [28].

Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя” [29]. Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, українофiльський pух), що “малороси” — це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час виникнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з українською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською. “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?” [30]. Зi шкiльної лави знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста — українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: ”I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?” [31].

Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“великоруси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть українськi прибульцi з Волинi й Галичини [32]. Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi царського уряду стосовно Малоросiї [33].

Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргументу про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент” [34]. Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку [35]. “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен” [36].

Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други” [37].



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет