Видання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця



жүктеу 2.14 Mb.
бет1/11
Дата05.05.2018
өлшемі2.14 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


Видання Історичного клубу "Холодний Яр"

Роман Коваль

ОПЕРАЦІЯ "ЗАПОВІТ"

Чекістська справа №206

Київ – Вінниця

"Державна картографічна фабрика"

2007

У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського підпілля Катеринославської, Київської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської, Полтавської та Херсонської губерній.

Ознайомившись із чекістськими розробками, читач зможе збагнути стиль, логіку і почерк московських спецслужб, завданням яких була дискредитація і фізична ліквідація учасників Визвольного руху. Перед читачем постануть образи чекістів, зрадників-сексотів та мужніх захисників нашої Батьківщини.

Події відбуваються на території сучасних Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Полтавської, Черкаської областей та у Києві.



Рецензент – кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк
Редактор Олеся Коваль

За сприяння видавництва "Діокор"

02125, Київ, бул. Перова, 14, тел./факс 540-71-47



© Коваль Р. М., 2007

© Коваль Є. Р., дизайн, 2007
Книгу видано коштом Рената Петровича ПОЛЬОВОГО на пам'ять про свого дядька Василя ПОЛЬОВОГО із с. Комісарівка, учасника підпільної організації в Ерастівському сільськогосподарському технікумі, що на Криворіжжі.

Не несвідомість мас, не байдужість селянства до боротьби за визволення причинилось до упадку нашої боротьби за державність у 1917 – 1920-х рр., але кари гідні занедбання провідників нашого державного корабля, нашої тодішньої еліти, яка не тільки не зуміла розбудувати сильної армії, здатної до боротьби за державність, але навіть потрапила прогайнувати і цю збройну силу, що її мала у своїх руках.

Лев ШАНКОВСЬКИЙ, історик

Зміст

Вступ


Провокатори
Перша доповідь перевертня
Голод
Злочинне зволікання "Тарнівського центру"
Лютий 1922-го
Початок операції "Заповіт"
Таємне зведення №2
Обнадійлива весна 1922 року
"Є ноги і руки, але немає голови"
Таємний план
"Коли сідати на коні?"
Мереживо змов
Василь Шкляр-Сірко
Лист до Гулого-Гуленка
Гупало і Завірюха: перша зустріч
Нарада біля Товстої могили
Отакі були хлопці!
Підступна місія сексотів Щербака і Лисенка
"Цей район оголошено поза законом"
То хто ж отаман?
"Дуже таємно"
Чортові в зуби

"Щирие"


Юрій Дроботковський
"В гостях у Лук'яна"
Висновок чекістів
"Непримиримый враг советской власти"
Обвинувачення
Вирок
"Прощайте!"
Продовження боротьби
Долі борців
Гніт викликає спротив
Долі чекістів
Епілог
І наостанок
Джерела
Додаток №1

Короткі біографії

Неповний список підпільників, які боролися у 1922 – 1923 рр. на території сучасних Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської і Черкаської областей

Неповний список матвіївських повстанців.

Неповний список козаків і старшин Наддніпрянського загону

Івана Савченка-Нагірного та його помічників у 1922 – 1923 роках



Додаток №2

Документи.

1. Звернення "Браття селяни" отамана Мефодія Голика-Залізняка

2. Спогад селянки Наталії Гаврилівни Білої.137

3. З рапорту про арешти членів петлюрівської організації на Краматорському металургійному заводі Слов'янського повіту

4. Звернення Єлисаветградського повітового виконкому "Селяне!"

5. Звернення робітників Знам'янки і Чорного Ворона до козаків

6. Повідомлення про розгром органами ҐПУ низки повстанських загонів і підпільних організацій

7. Повідомлення про суд над учасниками партизанського загону матвіївського отамана Сидора Приймака

8. Постанова у справі отамана Івана Савченка-Нагірного

9. Спогад селянина Сави Івановича Дем'яненка

10. Висновок в архівній кримінальній справі№1136 щодо Ларіона Загороднього та інших.



Додаток №3

Павло Вакулюк. Чорний ліс в історії нашого народу



Додаток №4

Роман Коваль. Криворізький отаман Іванов

Додаток № 5

Василь Бойко. Пісня про отамана Нагірного

Міста, села, містечка і залізничні станції, які згадано в цій книзі

Роман Коваль. І ми робимо цe

Фотодокументи

Про автора



Заувага редактора З метою полегшити прочитання книги частину документів перекладено на українську мову та виправлено пунктуацію. Деякі документи скорочено.

Щиро дякую за допомогу в підготовці книги

Василеві БІЛОШАПЦІ, Григорію ГРЕБЕНЮКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Вадимові ЗОЛОТАРЬОВУ, Вікторові КОВАЛЮ, Сергієві КОКІНУ, Володимирові КОРОТЕНКУ, Богданові МАТЮШКУ, Ренатові ПОЛЬОВОМУ, Валерію ПОНОМАРЕНКУ, Володимирові ПРИСТАЙКУ, Олександрові ПШЕННІКОВУ, Романові СЕРБИНУ, Володимирові САВЧЕНКУ, Симонові САВЧЕНКУ, Володимирові САПІ, Георгію СМІРНОВУ, Павлові СТЕГНІЮ, Лідії УЛЯНИЧ, Лідії ТИТАРЕНКО та Олександрові



Видання Історичного клубу "Холодний Яр"

Роман Коваль

ОПЕРАЦІЯ "ЗАПОВІТ"

Чекістська справа №206

Вступ
Біографії "сєкрєтних сотрудніков" чекісти завжди старанно оберігали від стороннього ока і вуха. Навіть у Самостійній Україні, майже через століття після подій, нащадки Фелікса Дзержинського замовчують прізвища сексотів. Прикладом цього є своєрідна дослідницька діяльність офіцерів СБУ Дмитра Вєдєнєєва і Сергія Шевченка. У своїх дослідженнях вони не завжди висвітлюють правду про історичне минуле, часом навіть приховують її. Так, у книзі "Українські Соловки" (Київ, 2001) Вєдєнєєв і Шевченко змінили назви кількох чекістських операцій і затаїли прізвища провокаторів, зокрема і колишнього повстанця, який 17 червня 1923 року виманив Юрка Тютюнника на совєтський берег Дністра, де його й арештували чекісти.

Навіть у приватній розмові Сергій Шевченко відмовився назвати справжнє прізвище "сексота Задунайського". Як же тоді реставрувати історію? Як тоді не помилитися в цій тонкій роботі? Адже за такого підходу можна й чекіста, інфільтрованого в українське підпілля, необачно назвати учасником Визвольної боротьби та ще й вшанувати його.

Чому продовжується потурання зрадникам нашого народу? Чому така зворушлива турбота про їхню "честь"?

Висвітлити вкриті кривавим покровом таємничості образи сексотів виявилося непросто навіть на початку ХХI століття. І все ж унікальні знахідки не минають наполегливого дослідника. Наслідком такої удачі є пропонована книга. В її основу лягли таємні розробки ЧК-ҐПУ операцій "Заповіт", "Щирие", "Лес" та інших.

Чекістські розробки завжди ховали під грифом "Совершенно секретно". Це, так би мовити, "святая-святих" кривавих слуг диявола. Хоча дехто і сьогодні намагається замовчати злочини ЧК та імена виродків, все ж морок кривавих таємниць розвіюється.

У книзі йдеться про операції ҐПУ, спрямовані проти бойових українських організацій п'яти губерній – Катеринославської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської та Херсонської.

Фрагменти деяких документів я використав у попередніх своїх дослідженнях, реставруючи біографії отаманів Андрія Гулого-Гуленка, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Юрія Дроботковського, Ларіона Загороднього (у більшовицьких документах частіше зустрічається неправильний варіант Завгородній. – Авт.), Герасима Нестеренка-Орла, Чорного Ворона (Черноусова), кубанця Костя Блохи (Здобудь-Волі) та члена Холодноярського повстанкому Григорія Яковенка. Але більшість чекістських документів, оприлюднених у цій книзі, уводиться в науковий та публіцистичний обіг вперше. Це стосується й документів про боротьбу вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного, який діяв по обидва береги Дніпра, в Полтавській і Київській губерніях, і підпорядковувався Холодноярській організації.
Провокатори

В операції "Заповіт" вирішальну роль відіграли колишні петлюрівці Петро Трохименко і Юхим Терещенко.

Петро Трохименко (інколи на московський манір – Трофименко, навіть Трофимов) співпрацю з ЧК почав 25 квітня 1921 року. До того брав участь у Визвольній боротьбі. 1917-го виявив себе як організатор українізації 6-го армійського корпусу, очолював навіть його Українську військову раду. Начальником штабу корпусу тоді був генерал-майор Олександр Греків, невдовзі начальний вождь УГА і командувач Армії УНР.

З документів чекістської розробки "Заповіт" можна зрозуміти, що в часи Національної революції Трохименко увійшов до Центральної Ради від Всеукраїнської ради військових депутатів, а навесні 1918 року працював комендантом (чи комісаром) Єлисаветградського повіту. Підтверджень цього в інших документах я не знайшов. У списках членів Центральної Ради від 8 серпня 1917 року є прізвище Трохименка, але Павла Петровича (№368) [2, с. 220]. Можливо, це брат Петра Трохименка, а може, й однофамілець…

Гортаючи сторінки кримінальних справ на холодноярських отаманів, довідуємося, що Трохименко брав участь в антигетьманському виступі у листопаді – грудні 1918 року. В повстанських загонах воював до травня 1919 року, коли приєднався до Армії УНР. Як старий соціал-демократ був призначений на посаду державного інспектора 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника. Очевидно, саме з цією частиною наприкінці 1920 року опинився за "дружніми" польськими дротами. Та довго за ними не пробув...

Не помилюся, коли серед причин повернення багатьох вояків Армії УНР до совєтської України назву ностальгію за Батьківщиною, тяжкі побутові умови емігрантів і тривогу за долю родини.

У таборах працювали більшовицькі репатріаційні комісії, які переконували вояків Армії УНР повертатися. Хоча більшість інтернованих ставилася до комісій вороже, все ж знаходилися легковірні, які, повіривши в московські обіцянки амністії, записувалися до списків репатріантів.

У Польщі "Генерального штабу полковник" (насправді військовий урядовець) Петро Трохименко якийсь час продовжував службу в українських військових інституціях. З чотиритомної справи на холодноярських отаманів дізнаємося, що він був присутній "у штабі Симона Петлюри" під час відрядження в Україну емісарів-підпільників [15, арк. 94]. Швидше за все, йдеться про Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника. Знав Трохименко і генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, який працював проти більшовиків з території Румунії. У липні 1921 року Трохименко, вже будучи сексотом, нагадував йому, що вони зустрічалися у Галичі. "Коли були в таборах, – виводив сумлінно зрадник, – мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приїхали поранені із Руминіі і збирались назад. З Вами збирався Скляр і Пшонник" [13, арк. 113 – 114].

Трохименко справді був присутній на нараді, яка передувала відправленню в Україну комісара "Південно-Східного фронту" Василя Шкляра (Скляра). Цей факт згодом відіграє негативну роль у долі українських підпільників.

Отримавши завдання від Юрка Тютюнника чи Гулого-Гуленка, Трохименко повернувся в Україну і втрапив у чекістську пастку. А може, й зголосився в ЧК добровільно, розраховуючи на амністію.

Щоб пов'язати Трохименка кров'ю, "диявольські діти" запропонували йому проявити себе у боротьбі з "бандитизмом". Мовляв, докажи, що покаявся щиро. Треба зазначити, що доля тих, хто повірив у більшовицьку "амністію", була, як правило, трагічною. А причиною відступництва вояків ставало виснаження кількарічною боротьбою, розчарування у лідерах і бажання врятувати рідних від голоду та більшовицьких репресій.

Отже, 25 квітня 1921 року Петро Трохименко став на шлях зради. Ще й сам взявся допомогти ліквідувати підпілля Єлисаветградщини і Холодного Яру, виявивши готовність виконати найнебезпечнішу роль у цій операції. "Генерального штабу полковник" Трохименко отримав два чекістські псевдоніми – Васильєв (для таємних чекістських зведень) і Гамалій (для українських партизанів, з якими мав увійти у контакт). Для зручності я називатиму його так, як прийнято в українській літературі, – Гамалія, але у документах виправлень не робитиму.

Щоб втертися в довіру до підпільників, Трохименко показував журнал "Син України", де було зазначено, що він є командувачем всіх повстанських військ півдня України.

Такий журнал справді існував. У 1920 – 1921 роках його видавала військова місія УНР у Варшаві (редактор Микола Вороний, секретар хорунжий Микола Букшований, активний співробітник сотник Антін Коршнівський, лектор Спільної юнацької школи). Але чи була в журналі інформація про Петра Трохименка як командувача "повстанських організацій Південного району" [15, арк. 12 зв.]? У джерелах його прізвище як керівника великого повстанського з'єднання ніде не фігурує. Більше того, підпільниками півдня України у 1920 – 1921 роках керував Андрій Гулий-Гуленко.

Судячи з реакції людей, яким Трохименко показував примірник журналу "Син України", інформація про нього як про командувача у виданні таки була. У мене навіть виникла думка, що той номер (чи якусь зі сторінок) "перевидали" у друкарні ЧК з невеликими купюрами та отим додатком. Але потім, засумнівавшись, відкинув цю версію.

Як би там не було, а розрахунок чекістів виправдався: журнал справляв враження документа, що ніби підтверджував справжність місії Трохименка як емісара Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Єдиний, хто здивувався, що Трохименко під час першої ж зустрічі кинувся показувати журнал зі світлинами діячів УНР, розповідаючи про свою популярність, був підпільник Юрій Дроботковський. Він взагалі вперше почув про Трохименка. Та належного висновку не зробив і невдовзі познайомив його з підпільниками Ільєнком та Ґонтою-Воїновим, зопалу представивши Гамалію як командувача Чорноморською повстанською групою. Олександр Воїнов у свою чергу звів Трохименка з криворізьким отаманом Лютим (Ялисеєм Черевиком), а той – зі Здобудь-Волею і Василем Шклярем, які знали Трохименка як петлюрівця. Таким чином сексот гадюкою вліз в українське підпілля. Чи не всім підпільникам він демонстрував журнал. І ніхто не сказав: "Журнал – це цікаво. Але де ж ваші, пане-товаришу, документи, уповноваження з підписами Петлюри чи Тютюнника?"

Ось що значить сила друкованого слова!

І традиційна українська довірливість!

Напарником Петра Трохименка у юдиній роботі став сотник Завірюха (Степний), поручник царської армії, в роки революції – начальник оперативної частини штабу 144-ї Надбужанської повстанської дивізії отамана Іполита Хмари-Годзиківського, начальник його карного відділу, а ще помічник подільського отамана Лиха-Дорошенка. Справжнє ім'я перевертня – Юхим Степанович Терещенко. Родом він з подільського села Рубань (тепер Немирівського району Вінницької області). Про нього є коротка згадка у списку "амністованих бандитів" за 25 грудня 1921 р. – 15 січня 1922 року. Цитую:

"2/ ТЕРЕЩЕНКО /ЗАВЕРУХА/ Ефимий Степанович – из банды ЛЫХО, командир его пехотного полка и помощник атамана, поручик старой армии, малоземельный, работал завотделом ПГЧК и вел переговоры по амнистии с Лыхо – имел и имеет большую связь с закордоном, бывал там на съездах, получил от Петлюры задания для работы на Подолии, в настоящее время командирован в КВО вместе с Амброзевичем по распоряжению замначальника по борьбе с бандитизмом Рыклина" [38, арк. 23].

"Завотделом ПГЧК" – це завідувач відділом Подільської губернської ЧК. Виходить, що, перебуваючи на відповідальних становищах у повстанських загонах Годзиківського та Лиха, Терещенко вже був прислужником червоного диявола.

Царський поручник виявив себе талановитим майстром провокацій. Те, що Іполита Годзиківського у травні 1921 року вбили "свої ж козаки", а Лихо-Дорошенко 4 жовтня, потрапивши в оточення, застрелився, опосередковано свідчить про каїнову роботу Юхима Терещенка і таких, як він.

У грудні 1921-го (чи у січні наступного року) заступник начальника "па барьбє с бандітізмом" Євген Ізраїльович Риклін направив Завірюху в розпорядження Київського військового округу разом з колишнім отаманом Станіславом Амброзевичем. Геній провокатора був належно оцінений чекістами. У штабі КВО, напевно, і зійшлися стежки сексотів Трохименка-Гамалія і Терещенка (Завірюхи-Степного). А може, це сталося в Єлисаветграді.
Перша доповідь перевертня

Операцію "Заповіт" започаткувала доповідь Петра Трохименка уповноваженому Особливого відділу ВУЧК Івану Віхірєву про поїздку до Єлисаветграда. Ось цей звіт:

"Уполномоченному ОО ВУЧК. Доклад о поездке в гор. Елисаветград.

15-го января по дороге на Елисаветград в мой вагон село несколько делегатов, возвращавшихся из гор. Кременчуга с кооперативного съезда. Среди них я заметил одного, который все время вел разговор на украинском языке. После этого я завел с ним знакомство и к вечеру он мне рассказал, что он есть Председатель Укустрома Чигиринского уезда и что его настоящая фамилия Котляр, т. е. брат атамана Котляра, который некоторое время тому расстрелян...

После этого я начал рассказывать за себя, чем он тоже страшно заинтересовался, что я приехал из-за границы с целью объединения вокруг центра всех повстанческих организаций, на что он ответил, что у них идет работа в этом направлении, т. е. подготовка к весне и т. д., и что все будут рады, если их свяжут с центром.

Я поручил ему выяснить, какие есть организации, с какими средствами, кто руководит и с кем имеется связь. На этот вопрос Котляр ответил, что по приезде на место он все это сделает и переговорит с атаманом Зализняком... и другими, с которыми он связан. Очень просил меня, чтобы я сам заехал или прислал связь с кем-нибудь другим, написал мне свой адрес и дал на дорогу сала и хлеба и с пожеланиями успеха на ст. Знаменка распрощался" [15, арк. 11 – 12 зв.].

У Єлисаветграді Трохименко пішов до старого знайомого, колишнього поміщика Гайнца. "Семья уже примирилась с Сов. строем, – доповідав сексот, – но у них бывают их знакомые, преимущественно бывшие буржуа и помещики. Здесь знают меня, что я был у Петлюры за границей, почему начали мне вполне доверять…" [15 арк. 11 – 12 зв.].

Трохименко показав Гайнцу журнал "Син України", чим викликав на відверту розмову. "Мне удалось узнать, – продовжував звітувати Трохименко, – что в Елисаветграде сейчас есть две организации, которые сейчас объединяются: Врангелевская и Петлюровская. Во главе Петлюровской организации стоит некто Ильенко, бывший петлюровский офицер, начальник снабжения Дорошенковского полка, ныне служащий в Наркомпросе... Вместе с Ильенко в Елисаветграде работает еще один петлюровский офицер Слюнченко и другие. После этого я начал делать намек на то, что я приехал из-за кордона для Повстанческой работы, и просил связать меня с местной организацией... (В) дальнейших разговорах мне удалось выяснить, что в ближайших районах оперируют отряды Загородного, Григория Жидкевича, Грызло (Василий Сорочан уже убит), Иванова и бывшего моего помощника Петра Кучмы. Последний держит связь с Холодным Яром, где есть Герасим Нестеренко. Вестовой Кучмы живет возле меня, и я смогу с ним связаться, и он выполнит любой мой приказ; сам Кучма житель с. Аджамки. Одна из дочерей Гайнца замужем (за) инженером-служащим (Краузе. – Ред.) в Киеве... Живет он в Киеве на Скобелевской, 9. Жена его знает меня как повстанца и петлюровского полковника и что я все время находился за границей...

Один из бывших моих офицеров петлюровской армии Петро Яченко, живущий в с. Пашковцы возле ст. Долинской, который искал связь с атаманом Ивановым и к весне подготовил отряд, но теперь арестован и находится в Кривом Роге, за что им была дана взятка, и, наверно, он уже освобожден; если это да, то Яченко тоже должен быть на этом вечере, который мне, как бывшему своему командиру, даст все нужные сведения...

По моим сведениям, повстанцы ночуют на окраине города, и я, как старый повстанец, имея 4-летний повстанческий опыт, могу с уверенностью сказать, что не была еще никогда такая благоприятная почва, как теперь, конечно, благодаря голоду. Сейчас не нужно сложной организации, а довольно только руководящего центра. Психология крестьянской массы понятна, и если только будет вспышка восстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний.

Местным органам следить очень трудно, что делается в глубине рабочей массы, а тем более в глухих деревнях. ЧК вряд ли знает это и принимает необходимые меры по борьбе с контрреволюцией на местах. Например, в Елисаветграде жители знают почти всех чекистов, как активных, так и секретных сотрудников. Другое дело, что местные организации знают о всех приказах ВЧК о расстрелах и арестованных. Например, у Гайнца мне рассказали, что уездная ЧК получила секретный приказ о том, что расстреливать можно только бандитов, а дела другого характера передавать в Верховный Трибунал. Поэтому надо обратить серьезное внимание на организации в этих районах (Николаевской и Одесской губерний). Потому что в настоящее время повстанческая работа в этом направлении долго продолжаться не будет, а при опытных организаторах руководящего центра может быстро сформироваться за две-три недели, тем более что есть масса организаций, мелких, которые сейчас пассивны, но уже сформированы, и эти при событии могут сразу начать работу, поэтому если придется начать работу в этом направлении, то подходы надо делать очень осторожно и изъять их можно будет только осторожным путем.

Восстание, готовящееся к весне, – об этом говорят открыто, и когда голодным массам говорят – сбросьте этих, к вам придут из-за границы и привезут хлеба, то психология этой массы понятна, что она пойдет на все, в чем я убедился лично.

На голод последняя ставка петлюровского и врангелевского стана, который обозлен неудачами, поэтому понятно, что эта свора приложит все силы, и если не удастся своевременно предотвратить надвигающееся восстание, то борьба будет очень жестока" [15, арк. 11 – 12 зв.].
Голод

Голод, який узимку 1922 року набрав страшних масштабів, справді міг кинути селян у вир боротьби проти окупаційної російської влади.

1 лютого 1922 р. д-р Лінкольн Готчінсон у Лондоні оприлюднив звіт про стан в Україні. Готчінсон зазначав, що в п'яти південних губерніях України (Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській і Одеській) голодує вже близько двох мільйонів осіб, серед них 800 тисяч дітей [35]. Харківська ж газета "Комуніст" повідомила, що допомоги потребує вже 6 682 000 голодуючих. Це з'ясувалося на Всеукраїнському з'їзді губерніальних комісій [36].

"Дикий звір увірвався і шматує живе м'ясо сотні тисяч беззахисного люду, – писав харківський журналіст В. Гречаний. – Тихі і придушені благання цих людей, бо знесилені вони, розчавлені важкою лапою голоду і швидше скидаються на примар з безодні, ніж на живих істот. Рівне і одноманітне "п-о-р-а-т-у-н-к-у" ледве зривається з їхніх пополотнілих уст. Повіти: Мелітопольський, Маріупольський, Олександрівський, Херсонський, Миколаївський, Одеський, Катеринославський, де раніше щедро земля відплачувала хліборобові за його працю, тепер скручені голодним смерчем і кинуті на холодні сніги" [6].

Голод цей став наслідком війни, яку Москва розв'язала проти України, нещадного грабунку її багатств та нищення інфраструктури. Ширилися і різні пошесті – тиф і холера. Лише 9 січня 1922 року в Києві зафіксовано 3030 випадків тифу. А на холеру тільки в той день у Києві занедужало 108 осіб [22]. В Одесі щодня кількість хворих на тиф зростала на дві сотні випадків [35].

Більшовики визнали факт голоду в Україні лише у середині грудня 1921 року. На 6-му Всеукраїнському з'їзді рад про це неохоче сказав Хаїм Раковський. І зробив з цього дивовижно-цинічний висновок. "Крім того, слід нам помагати Росії, – казав він. – Ті губернії, що не внесли продподатку, повинні виконати свій обов'язок безумовно, щоб не було ні одного не внесеного пуда продподатку. Коли ми не подамо допомоги Росії, то ми самі можемо опинитися перед великими міжнародними труднощами. Наші вороги намагаються використати голод, а тим самим примусити нас до ряду уступок…" [35].

Відтак московський грабунок не зупинився, а, навпаки, посилився. Окупанти запроваджували нові і нові т. зв. сесії "продревтрибуналу". Зокрема, у Єлисаветградському повіті росіяни організували дві додаткові сесії. Всього ж у повіті "на повну котушку" працювало "4 сесії продревтрибуналу, розбиті на 12 груп" [34]. Масові розстріли непокірних, як і раніше, були щоденною практикою окупаційної влади.

Чекісти, серед яких домінували недружні нам росіяни та євреї, нещадно нищили тих, хто, не бажаючи вмирати голодною смертю, ховав хліб. Канадський журналіст Остап Терлецький сповіщав, що тільки в одному з придніпрянських повітів на початку 1922 року було розстріляно шість тисяч чоловік [34].

Москва здійснювала етноцид, нахабно запевняючи приречених у любові, "слов'янській єдності" та "інтернаціональній солідарності". Така політика неминуче вела до нового вибуху народного гніву. Весна 1922 року обіцяла широке народне повстання проти російських окупантів.



Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет