Віра Казидуб



жүктеу 1.22 Mb.
бет1/8
Дата26.04.2019
өлшемі1.22 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8


Віра Казидуб




Вечір кольору індиго





фото









Віра Казидуб



Вечір кольору індиго




Вірші

Полтава







Ця книга побачила світу завдяки

Сергієві Івановичу Якименку – директорові СТОВ "Україна" Лубенського району

©












Акварелі





***

І знову захід сонця – поетові наживка.

А справа заковтнути миттєва і проста.

Бо навіть скло вікна – була звичайна шибка –

Була собі звичайна, а стала золота.
Ну, здрастуй вечір мій! Твоє щоденне диво –

Повільне опускання в густющий оксамит –

Пробуджує в мені затаєні мотиви –

Степи далеких предків і сік трави з копит,


Стікаючий, мов іскри ясних зірок зелених.

Я надто пам’ятаю себе в отих степах.

Як об траву високу я розтинала вени,

Як вкотре воскресала, мов легендарний птах.


Сільське й міське в мені вживаються вже звично.

Так само як асфальти не вільні від зела,

Я в місті почуваюсь, як вільна степовичка,

З часів, як не було ще ні міста, ні села.


8 травня 2001 року

5




6

***

Врятуй мене, природо, від усіх

І від усього. Мій єдиний друже!

Без тебе мені світу не подужать.

А він безжалісний і войовничий дуже –

Він топчеться й по вранішній росі.

Сховай, природо, у своїй красі!
Сховай і пригорни, немов дитину,

Аби ніхто мене не відібрав.

Вигнанка світу, світло поміж трав

Собі знайду від ліхтаря заграв.

Я так тебе любитиму, єдину!

Немов родину!


25 травня 2001 року




***

Палає горло, здушене в ангіні.

З паперу осипається сангіна,

Лишаючи малюнку слід неявний, –

Так навіть краще – збуджує уяву.

Відсутність форми і відсутність стилю

Нагадує мою відсутність тилу.

Якась беззахисність волає із малюнку –

Отак чекають першого цілунку.

Це відчуття покинутости. Гірко.

Чим страх вимірювать – яка для нього мірка?

Ось я дивлюсь на розмаїття амфор,

В яких настоюю хмільне вино метафор.

Його давно вже можна надливати,

А я усе ще думаю, чи варто.

Мене влаштовує усе у аскетизмі,

Якщо дивитись крізь обставин призму.

Крізь будь-яку. Крізь будь-яку в ангіні.

З паперу осипається сангіна.

Лишається щось сіре, загадкове.

Я кольором не граюся. Я словом.
17 липня 2000 року


7




8
Дощ - 1

О, як іде! Як сильно тіло грає!

Він світ перетворив на абсолют –

Він залякав цей світ, мов вовча зграя,

Немов дитя – врочистостей салют.
Як заворожливо і як безцеремонно,

З якою гідністю собою набрида!

Нехай хто може – той себе боронить.

Вже цілий місяць вниз летить вода.


Але зате смарагдовим ошаттям

Природа радує розширеність зіниць.

Немов горять смарагдові багаття.

Краса їх варта, щоби впасти ниць.


Це неймовірно! У високім небі,

Де плавали наповнені моря?

Там теж є хтось, хто розриває греблі,

І хто потоп новітній сотворя?


Для мене, що не терпить середини,

(мені або нічого, або все) –

була так довго люба негодина.

Вже трохи страшно – що там ще несе?


Яку грозу з сокирами-громами,

З миттєвістю сяйливих гільйотин,

Великий град з шаманського вігваму

З пекучою округлістю льодин.







І ця сумна й пісна безперестанність –

Спорідненість зі мною у душі, –

Моя єдина, підсвідома радість, –

Аж дух захоплює, немов на віражі.


28 червня 2001 року

***


Потемніло в очах від стрімкого дощу,

Що наскочив на місто з грозою.

Як він вдарив по тілу й півоній кущу

Навідмашки гінкою лозою...

Я подумала: спека й пожухла трава

Дочекалися винагороди.

Я побачила, врешті, як все ожива, –

Оживає усе від негоди.

Може, так мене мудра природа навчить, –

Як дитя, її слухати мушу, –

Що на світі лиш те, що болить і гірчить,

Омиває й оновлює душу.


5 червня 2000 року

9




10

***

Літо знову роз’ятрило рани,

Що ховала за сутінь зима.

Врешті, небо захекалось дране

І дощів над землею нема.
А без них мені так дисонансно,

Навіть гірш, ніж було у житті –

Елегійно-тужливим романсом

Без дощів мені важко летіть.


І пригнічує кольором спека,

Забирає яскравість сумну,

Так, мов скрипки розколює деко

І вітри укладає в труну.


І гуляють морозом по шкірі

Пораділих пташок голоси.

Прилітайте, дощі! В моїй вірі

Лишень вас про щось можу просить...


2 липня 2001 року





***

Гірчить калейдоскоп облич,

Мов смажені зернятка кави.

І ті, що нині горілиць,

І ті, що ниць, і нелукаві.

Такі бувають? Певна річ.

Гірчать лукаві, мов ворожки.

Гірчать лукаві зусібіч.

Вони не вміють враз. Потрошку,

Так потихеньку, крадькома

Свою викохують гірчинку.

Вже з мене вибухнув роман

Тихесеньких лукавих вчинків.

Чому ж так гірко? Так мінор-

но?..О, вчинити можеш свято,

пустивши легко кох-і-ноор

любовно написать присвяту

легкому помаху крила

останніх днів смішного літа,

де я навпомацки брела,

не знавши, де себе подіти.

Де все гірчить, гірчить усе,

Мов смажені зернятка кави...

Де, мов метелика, несе

Мене на посмішки лукаві...
15 серпня 2000 року


11




12

***

Коли я тру між пальців деревій,

Терпкий і дикий відчуваю запах.

А що ж він відчуває, боже мій,

В моїх безжалісних, а, значить, людських лапах?

Рослина невибаглива до сліз.

Та витончено-чемна і цнотлива.

Жучок довірливо на кетяжок заліз

І дивиться на квітку, мов на диво.

А й справді диво. Диво-дивина

Стебельце неяскраве деревію.

Одвічно благородна сивина,

Вітри одвічні сивиною віють...

Кому моє потрібне каяття,

Запаморочливість від запаху стебельця,

Коли його відверте відчуття

Роздушености нитиме під серцем...

Під серцем деревію, вітре, вій...

Та вій ласкаво, ніжно і дитячо.

Я довго так сиділа у траві

І деревій не бачив, що я плачу.
8 серпня 2000 року





***

Сніжно-біла болюча рана...

Крапля болю – прозора рама...

Скло відсутнє – відсутність дому –

Як душі моїй це знайомо!

Як їй хочеться затишку й ласки!

Як їй хочеться вірити в казку!

Тицьне носиком, як собака, –

Холод лютий великим знаком

Запитальним. Який знайомий!

Знак питання...три слова...кома...

І продовження... світла й дому

Десь в безмежжі, де Космос білий,

Мов мурашки по шкірі, іній

На руках, на вустах, на віях...

Віє холодом...віє...виє...


7 вересня 2000 року

13




14
ДОЩ – 2

Монотонно, без шику й блиску,

Урочисто, немов хорал,

Дощ ішов неймовірно близько

І з асфальту сліди збирав.


А назустріч – швидка й велика –

Йшла байдужости течія.

І заходились німо криком

Два самітники – дощ і я.


Він підстрибував тротуаром,

Він жахався чужих облич.

Ми були з ним чудова пара

В цю холодну серпневу ніч.


Тротуаром, по брівці, скраю...

О, думок моїх круговерть...

Він минає, уже минає,

Іще трохи і піде геть...


Він звучав мені, мов соната.

Він був рідний мені, мов брат.

Мене знову чекала втрата

У шерензі щоденних втрат...


Щировірна, немов собака,

Я здригнулась в пітьмі густій –

Дощ ішов запитальним знаком,

Він гукав мені: "Йди, не стій!"






Я стояла, відчувши раптом,

Біль сирітства в душі німій.

Бо його забирає натовп

І вже навіть цей дощ – не мій.


21 вересня 2000 року

***


Мокре літо – зарюмсана дівчинка –

Прудконого до осені мчить.

Всі стежки його мною вже вивчені,

Тепер можна в неробстві спочить.


Як шкода, що нічого не зміниться

В цьому леті його до кінця.

Небо байдуже хмарами піниться,

Біла піна сягає лиця.


І на хвильку познищує старости

Невмолимо-негарні сліди.

Зеленавости й тихої карости

У потоках не видно води.


2 липня 2001 року

15




16

***

Освітлює блискавка місто вночі

І марш переможний у серці звучить:

На дощ я втрачала надію.


Але на повзучі по стінах плющі

Ідуть дві доби розпашілі дощі

І я їм дитинно радію.
Хай краплі-бруднульки торкаються губ, –

Закоханій в дощ, мені всякий він люб, –

Мов брат, – мені рівний і рідний.
Як добре любить і втікати мерщій

Під сині плющі, де не знайдуть дощі, –

Чекати годину погідну.
Цей дощ мене тягне поїхать в село –

Було там розлого й привільно було –

І, певно, тому і здоровше.
Блукаю в таємних кварталах міських

У місті, де дуже не люблять сільських

Усі, хто міські трохи довше.






Як добре в цей вечір під ковдру пірнуть,

Здолавши з дощем-співрозмовником путь,

З білесеньким томиком Данте...
Читати і слухати милі дощі,

Що падають нотами в сині плющі,

Й дощам шепотіти: "Анданте...".
23 липня 2000 року

***


На Трійцю завжди дощ. З дитинства ще

Люблю його дрібну безперестанність

І косих ліній пильну бездоганність,

Яку не ототожнюю з дощем,

А лиш з собою. Бо в мені колись

Все влаштувалося отак, як дощ на Трійцю.

Мій настрій посірів давно чи вицвів,

А сльози болю ще не відлились.

Люблю дощі – щоб затяжні й просторі,

Розлогі, безпросвітні і сумні.

Нехай ідуть в мені і по мені,

Нехай живуть ріднею при мені,

Нехай щораз змивають біль і горе..
19 червня 2000 року


17




18

***

Вулиці чорні від темного одягу.

Сумно й без цього – надворі сльота.

Двері бояться холодного протягу –

Вітер на схованку в них заліта.
Рипнули двері голодно-незмащено.

Вийшло дівча у рожевім плащі.

І засміялося з чорного: нащо вам?

Нащо вам чорне в зимовім дощі?


Краплі забризкали в руки підставлені –

Краплі дівча підкидає з долонь.

Повідчиняє у світ білий ставні вам.

Краплі в долонях – в долонях вогонь.


Можна, звичайно, втішатися й сірістю –

Хай вже яке, все одно, то – життя.

Нам подаровано божою милістю

Кожної миті робить відкриття.


І, вже до сірої звикла буденности,

Очі закрию – ловлю кольори.

І задрімаю – хранителька древности.

Місяць мене стерегтиме згори.


20 лютого 2000 року




***

Карнавал у природі.

Сніжинки, немов конфетті.

Зависають в повітрі на вітрі.

І ось невагомість.

При зникненні вітру

Сніжинки вже збились з путі.

І ось вам хаос, що впливає чомусь на свідомість.

Як швидко темніє!

Я вже розрізняю лиш лист

І кидаю букви на нього і теж хаотично.

І хлопчик натхненно мій грає –

Я чую: то Ліст.

Сніжинки і музика, й букви – святково й незвично.

Карнавал на папері –

Рядки, наче той серпантин,

Нерівно лягають, обплутують руки і плечі.

Мов дядько в кожусі, зіпершись в задумі на тин,

Ще трохи постоїть, чекаючи ніченьку, вечір.
21 січня 2001 року


19




20

***

Незатишно чомусь в плащі,

Чи не в плащі, а просто в тиші.

Ця жінка слухає дощі

І вслід за ними вірші пише.

І парасолька у руці

А розкривать її не хоче.

Безмежний Всесвіт очі ці.

Безмежний Космос оці очі.

Звучить симфонія дощу,

І незбагненна, й урочиста.

І сліз її я не прощу

Байдужості нічного міста.

Цей дощ в волоссі – водоспад,

І водограй, і водосмуток.

Печаль в очах – і під, і над

Повіками тремтить – чому так?

Чому не можуть бути всі –

Одне життя живем – щасливі?

Цій жінці, дивній цій красі,

Теж плакать випало, мов зливі.
19 червня 2000 року





***

Молодого бабиного літа

Мрії перекреслили дощі.

Вже йому нікого не зігріти –

Вже самому кутатись в плащі.

Випало зістаритись дочасно,

Випало втішатися дощем.

Молоде, жагуче і прекрасне...

Бабине...І що тут скажеш ще?
Дзеркало, що суть несправедливість,

Очі в білих ліліях тривог...

Настрою розмірена мінливість,

Більше і невдач, і неспромог.

Як буває інколи і ясно,

То лише зіщулено й мигцем.

Молоде, жагуче і прекрасне...

Бабине... І що тут скажеш ще?


7 вересня 2000 року

21




22

***

Ех, якби ти прийшов іще

Синім-синім, як щем, дощем

На зелений, на білий світ.

Цим кущам уже стільки літ...

А вони – наречені білі.

Їхній цвіт, мов дрібненький іній,

Що опав на тоненькі руки.

Їхній цвіт – то не цвіт, а звуки.

Синій-синій ясний ноктюрн

Вивільняє мене з котурн.

Я піднесена, я легка –

Я з дощем лиш така ріка.

Не гірська, а рівнинна річка.

Але в тебе постійна звичка –

Ти ідеш не тоді й не там,

Я за тебе свій день віддам –

То прийди! І прийди надовго –

Я ж нечасто просила мовби!

Лиш дощем! А інакше – ні.

Ти інакший чужий мені.
10 травня 2001 року





***

Парує молоком розпечена покрівля.

Хоч мій байдужий зір не бачить все одно,

Та я ще відчуваю, як безнадійно рівно

Штриховку дощ кладе на спеки полотно.

Великі краплі так вистукують в калюжах,

Що все мені здається – обтрушують горіх.

І ці горіхи сліз так добре мені служать –

Дощ настрій розділив і запросив до втіх.

Я Львів люблю і дощ з усього неживого.

То так лише здається, що з неживого це.

За те, що дощ люблю в обіймах у тривоги,

Вона мене цілує в заплакане лице.
27 липня 2000 року

***


Із сірої хмари маленькими перлинами в тишу недільну

Враз танцівниці оголені впали – дощі.

Вічний канкан танцювали захоплено й вільно,

Потім свою голизну заховали у променів сонця плащі.


7 травня 2000 року

23




24

***

1
Якою розкішшю мене стрічає ліс!

Господарів тут пишно величати

Годиться в будень, а не лишень в свято.

В ошатних панн складні химери кіс,

У юних панночок стрімкі потоки світла

Із бризками роси. Й такі привітні

Ці виховані дами! Вищий світ.

І кожна з них царицею на троні

У мерехтливій сонячній короні –

Й сама не відає, вже скільки має літ.
2
Рятуй мене, якщо й не від життя,

То від затурканого світом існування.

Сховай мене в своє затишшя раннє,

Де буде чути лиш моє виття

І ще не буде чути птаха й звіра.

Сховай мене від пасток і зневіри

І вилікуй мене, мов той монах,

Що знає все і лиш збирає зілля,

І все шепоче щось до оніміння,

Й своє знання викльовує, мов птах,






Потрошечку і сам себе лікує.

Потрошечку ж і вилікуй мене.

Чому таке злостиве все земне?

Чому воно злостиво так вікує?

Чому воно мені подібне граду,

Що так жорстоко і безжально пада

На все, що створене беззахисним на світі?

Лікуй мене мовчанням і пітьмою.

Лікуй лиш тим, що нині я з тобою.

Що я у тебе є і в цьому літі...


16 червня 2001 року

***


Прорвало сльозами затаєний біль.

Я вже не змогла наказати собі

Нічого із того, що завжди могла.

Я сльози ковтала, безсила й незла.

А хмари байдужі повзли собі мимо.

Я тихо на землю сповзала за ними.

Цей світ переповнився, врешті, дощами.

В стручечки акації діти пищали,

Мене до життя повертаючи тихо.

І світ біля мене захекано дихав.

Я світ цей собою, мабуть, натомила.

Й сама вже не знаю, чи я йому мила.


30 травня 2001 року

25




26

***

Тут не підійде жодна фарба. Хіба чорнило.

В похмурий день моя любов мене чорнила.

Моя любов – похмурий день, похмуре небо.

Пливло дощем – місцевий сленг з штрихами стебу.

На пальцях захолонув віск – палила свічку.

Тримала легко у руках, немов порічку.

Така ж благесенька й така вже тонкошкіра –

Такій жорстка моя рука, немов рапіра.

Гарячий віск в похмурий день пектиме руку.

А я й не бачитиму, де чекає мука...
30 липня 2000 року


ДАВНЯ ПІСЕНЬКА

Дощику, дощику, припусти

На мої зів’ялі капусти.

Виростуть – зварю дитині борщику.

Припусти, з мого дитинства дощику.
Може, пригощу й тебе я, дощику,

Борщиком з полив’яного горщика.

Поборись з настирливою спекою.

Поливаю капусти із глека я...


1 липня 1999 року




***

Затишшя. Мовчання.

Душі і пера.

Стійке оніміння холодного літа.

Я чую, як важко натхнення вмира.

Від холоду. Важко.

Нема чим зігріти.

О, як би хотілося серед прочан

Стояти і слухати спраглу молитву.

З сльозами любови у теплих очах

Забути щоденну безтямну гонитву

За чим – невідомо.

Й навіщо – також.

Себе витрачаю й собі пробачаю.

І ось оніміння прийшло вже. Ну що ж.

В поета бувають хвилини відчаю.


26 червня 2001 року

***


Дерева – піщані годинники –

Великі й малі,

зелені й жовті,

оранжеві і червоні,

Іноді навіть сині...

Подивіться, адже й справді дерева –

піщані годинники...

Якщо зумієте побачити корінь...



27




28

***

Віконна рама, де примарне скло.

Відсуну штору і відкрию раму.

То, мабуть, риба вдарила хвостом,

А, може, сонце блиснуло веслом, –

Та щоб там не було, а маю рану.


Душа благословила день новий.

Його початок звівся до причастя.

Мій лицарю з уяви, то не Ви

Великим пензлем хмари синяви

Мені в цей ранок бризнули на щастя?
Вода небесна дрібно полилась

І віддзеркалила у сонці кожну краплю.

Дрібна й невидима – піймати її зась,

Але я відчуваю: відбулась

Вистава радости – і я туди потраплю
Обов’язково. Десь, колись, якось.

Нехай вельможі ходять на прем’єри.

Цей режисер талант. Він вищий Хтось.

Все, що задумав, все і відбулось,

Як розумію, до нової ери.
Іде повторення. Змінився лиш глядач.

Щілина – сцена, а лаштунки – мури.

Прийшов сюди – сиди собі і плач

Чи смійся. Але в пам’яті познач

Розкішну геніальність режисури.

30 червня 2000 року







***

Я спалила свого листа.

Довго-довго кружляли в повітрі

Його чорні сліди. І на віти

Ледь розквітлих акацій упали.

Мені мало листів твоїх, мало!

Я так прагну живого слова.

Я листа написала знову.

Вириваю, а він пророста.

Знов спалила свого листа.


Знов спалила, немов оману.

Щирість тихо горіла, мов свічка.

Лист тобі все про мене свідчив –

Я така в нім була хороша!

Та мій сумнів – достойна ноша –

Не повірила! І спалила.

Тепер лист мій вже має крила.

Полетів, мов утік від дурману.

А сторінкою ж був роману

У листах. А тепер він птах.


25 травня 2001 року

29




30

***

Так, може, й краще. Свічку заміню –

Навіщо мені світло електричне?

При ньому все буденно-строго-звичне,

Немов у домі бідняка меню.
А так відразу – замок, канделябр,

В потертій шкірі том бібліотечний,

Старий лакей, прилизаний і ґречний,

Чим догодить, запитує здаля.


Мені усе не так. Тремтить сльоза

На віялі пухнастім, тобто віях.

Не зачіпайте! Я сиджу і мрію,

В корсеті зашнурована лоза.


У комині вже дрова не тріщать,

Лише поблимують, мов сполохи, вуглини.

...Іще побути б там хоча б з хвилину

І все спочатку тут життя почать...


9 липня 2000 року




***

Навіщо так затримали твій рейс?

Ти мав на цьому святі гостем бути.

Без тебе радість свята вже не та.

А тут, де я, і квітне едельвейс,

І полум’ям горить червона рута,

І папороть купальська розцвіта.
Тут гарно. Тут співають комарі.

Не відмовляю їм у праві жити.

За те й мені життя дарує Бог.

І додає ще світла тій зорі,

З якої падають небесні оксамити,

Вкриваючи окремо нас обох.


Твій рейс затримали – нічого не скажу,

Я справді сумувала на цю звістку.

Таки не може добре бути все.

Але я просто знаю ту межу,

Поза якою сумові громіздко,

Від того, що ти в мене Одіссей.


24 травня 2001 року




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет