Володимир Малик Таємний посол



жүктеу 8.27 Mb.
бет1/50
Дата23.04.2018
өлшемі8.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50

Бібліотека Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 85 Харківської міської ради Харківської області

http://school85.edu.kh.ua/beebleeoteka/ ☼ E-mail: libraryschool85@gmail.com


Володимир Малик
Таємний посол
Частина перша

НАПАД


В останній день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Воїновим та Ненком

перебралися по льоду на лівий берег Дніпра і понад Сулою попростували на північ.

Поспішали, бо хотіли щедрий вечір зустріти в Дубовій Балці серед своїх.

Пронизливий холодний вітер люто шмагав їх по обличчях колючим снігом, сліпив

очі, танцював і кушпелив навколо, мов зграя відьом і чортів, застилаючи

виднокруг густою білястою пеленою.

Стомлені голодні коні важко брьохалися в імлистій сніговій круговерті, з натугою

здиралися на круті горби. А в долинах, у глибоких байраках пурхали по груди в

пухкі замети, як у свіже пінисте молоко.

Вершники теж стомилися і їхали мовчки. Арсен прокладав шлях, пильно вдивляючись

у неясні обриси горбів і ледь помітних у безпросвітному мороці гаїв, щоб не

збитися з дороги. Власне, ніякої дороги не було – пробиралися навпростець,

манівцями, але ці манівці були козакові добре знайомі, бо не один раз він тут

проїздив. Його товариші цілком покладалися на свого проводжатого, – тому

понасували башлики на самі очі, понахиляли голови майже до кінських грив і,

здавалося, дрімали.

А хуртовина не вщухала. Небо не просто сіяло снігом. Воно, як велетенський

вітряк, тряслося в нестримному гніві й з високості трусило, кидало, жбурляло

з-під свого невидимого жорна цілі потоки крижаного борошна, яке зразу ж

підхоплював скажений вітрюган і котив понад принишклою землею.

Арсен щільніше прикрив поли кожуха і, знявши рукавицю, теплою долонею зігнав з

брів і вій шорсткий намерзлий сніг. А думкою линув у Дубову Балку, в низеньку

теплу хатину. Уявляв, як у це передноворічне надвечір'я мати зі Стехою і Златкою

готують святкову вечерю, а чоловіки – дідусь Онопрій, Младен, Якуб, Спихальський

і Яцько, – упоравшись по господарству, сидять на лавах, за столом та біля

лежанки, в якій весело гоготить вогонь, і ждуть щедрівників та щедрівниць.

Щедрий вечір! Багатий вечір! Цього разу ти будеш особливо радісний у господі

старої Звенигорихи. Тільки б щасливо добратися до хутора.

Потім в уяві спливає прекрасне личко Златки. На її пухких губенятах блукає сумна

усмішка, а в темно-синіх очах причаїлося невисловлене запитання – Арсене, любий,

коли ж я діждуся тебе? Коли нарешті ти повісиш на кілочок у глухому кутку хатини

свою шаблю-розлучницю, коли – надовго, а чи й назавжди – розсідлаєш свого

бойового коня і забудеш про нескінченні шляхи-дороги, про криваві січі, про

сповнені тривог і небезпек дні й ночі?.. Вона манила до себе звабливим поглядом,

стрункою постаттю, білизною зубів і вітряною розмаяністю важкого чорного

волосся. Вона кликала своїм ніжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна

музика чужих мов і бентежність південних ночей... Златко! Люба моя! Я поспішаю,

щоб уже ніколи більше не розлучатися з тобою, щоб навіки назвати своєю і

назавжди поєднати наші долі! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб відтепер

і до кінця нашого життєвого шляху бути разом, щоб ти не відчувала себе серед цих

широких степів відламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що в силах моїх, щоб

ти була щасливою, щоб моя земля стала для тебе рідною і дорогою...

Його думки снувалися б і далі, та їх раптом урвали якісь тривожні звуки, що

долинули з глибокої балки. Арсен почекав, поки під'їдуть товариші.

– Ви чуєте? Здається, десь ірже кінь!

– Що ж тут – село чи хутір попереду? – спитав Роман.

– В гім-то й річ, що ні села, ні хутора... О, чуєте?! З балки долинуло ледь

чутне в завиванні буревію тривожно-болісне іржання.

– Мабуть, подорожні, – висловив здогад Роман. – І несе ж у таку лиху годину!..

Хто б це міг бути? Сподіваюся – не татари?

– Зараз дізнаємося, – відповів Арсен.

Вони спустилися в долину. Тут було трохи затишніше. Сніговій ревів десь угорі,

котився понад білою безконечною рівниною, а сюди, в міжгір'я, вривалися тільки

поодинокі вихори і слали між невидимими горбами пухку снігову ковдру.

До виразного іржання тепер долучився людський стогін. Він линув десь знизу,

мовби з-під снігу або з глибокої ями.

Вершники спішилися.

На краю обривистого, занесеного снігом рівчака зупинилися. Там, унизу, в

напівзаметеній ямі, лежав вороний кінь. Здригаючись від холоду, він натужно

підіймав мокру голову і жалібно іржав, ніби благав про порятунок. Під ним

невдаха-господар.

Своею вагою кінь придушив йому ногу, і чоловік, пересилюючи біль, тихо

постогнував.

Арсен стрибнув у рівчак.

Кінь потягнувся до нього м'якими мокрими губами, тихенько заіржав і зробив

спробу підвестися. Але не зміг: обидві передні ноги були переламані. Його хазяїн

ворухнувся теж і розплющив очі.

– Кріпись, чоловіче! – промовив Звенигора. – Зараз ми допоможемо тобі!

Вони втрьох підняли коня, висвободили зі стремена ногу потерпілого. Допомогли

йому підвестися і вилізти з рівчака.

Це був високий, міцний на вигляд чолов'яга років сорока. Сукняна бекеша, підбита

лисячим хутром, туго обтягувала його ставну постать. Шабля при боці і два

пістолі за поясом, дорога смушева шапка з малиновим верхом і добротні чоботи з

посрібленими острогами свідчили про приналежність незнайомця до військового

стану і про те, що це – не сірома-нетяга, а досить заможний козак.

Він струсив з себе сніг, кілька разів зігнув і розігнув праву ногу. Потім усією

вагою тіла наступив на неї. Нога була ціла, не пошкоджена, але, видно, боліла чи

затерпла, бо незнайомець довгенько, кривлячись, притупцював нею. Нарешті

випростався перед своїми рятівниками і, усміхнувшись з-під невеликого, але

густого темно-русого вуса гарною білозубою усмішкою, зняв шапку, статечно

вклонився.

– Добрий день, добрі люди! Спасибі сердечне, що порятували! А то вже гадав –

пропаду! – І він міцно потиснув усім руки. – Кого ж бог послав мені на поміч?

– Запорожці... Звенигора, Роман Воїнов та Ненко, – стримано відповів Арсен. – А

ви хто?

– Семен Гурко, з Борзни, абшитований козак Ніжинського полку.



– Чому ж абшитований? Ваш вік ще не дозволяє залишати військову службу.

– Вік не дозволяє, та обставини змусили... Дружину поховав, дочку заміж віддав.

Побув деякий час з молодятами, та бачу – зайвий я у їхній новій сім'ї. Тому й

вирішив – адже тепер я вільний птах! – гайнути на Запорожжя. Звичайно, не боки

облежувати та саламаху їсти, а теж нести військову службу... Та ось маєш:

замалим не наклав головою у цій бісовій круговерті... Ще раз дякую вам за

порятунок!

– Долі своїй дякуйте... От тільки як же ви тепер? Без коня в таку негоду далеко

не залетиш!

Гурко мовчки розвів руками, ніби сказав: а що я маю робити?

– Поїдьмо з нами, – запропонував Арсен. – Доберемося до теплої оселі, а там уже

подумаємо, як вам бути далі...

– Гм, легко сказати – поїдьмо з нами... Піший кінному не товариш! – заперечив

Гурко.


– Це правда. Однак ми ж не залишимо вас тут на загибель! Якось уже доберемося до

Дубової Балки. А там і коня для вас роздобудемо... Ну, не гаймося! Вечоріє, а

нам ще добрячих верст п'ятнадцять їхати!

– Якщо так, тоді зачекайте трохи, – промовив Гурко. –

Я миттю!

Він спритно плигнув у рівчак, нахилився над конем. Обома руками обняв його за

голову, збив з буйної вороної гриви сніг. Кінь, мов дитина, потягнувся до

господаря тремтячими губами, жалібно заіржав.

– Прощай, мій вірний товаришу, – глухо промовив Гурко, виймаючи з-за пояса

пістоль. – Ти чесно і віддано послужив мені... А я... Ось єдине, – він звів

курок, – чим я можу віддячити тобі... Прости мене, друже!

Він приклав пістоль коневі до вуха і відвернув голову, щоб не дивитись у широко

розплющені чорні очі, з яких збігали чи то сльози, чи прозора снігова вода.

Пролунав короткий постріл. Кінь стрепенувся і затих. І зразу ж сніговій почав

укривати його легким білим саваном, з-під якого страшно і неприродно виглядали

зламані, вивернуті догори передні ноги.

Гурко розстебнув на коневі попругу, зняв сідло й гнуздечку. Спритно й легко,

ніби йому було років двадцять, а не сорок, і ніби він не пролежав півдня,

закляклий, у холодному снігу, вистрибнув з рівчака і сказав:

– Ну, ось я готовий! Якщо берете мене з собою, то постараюся не відстати...

Прямий і чесний Роман Воїнов обурився.

– Е-е, чоловіче, ти невисоко ціниш нас, якщо вважаєш, що ми дозволимо тобі йти

піхтурою!.. – По російському звичаю він звертався до незнайомця на «ти». – Ось,

будь ласка, мій сірий! Приторочуй міцніше сідло позаду і їдь, а я трохи пройдуся

пішака, бо ноги вже геть затекли... А згодом мене змінить Ненко, та й Арсен буде

не від того... Якщо вже зараджувати лихові, то гуртом! Недарма ж у вас кажуть:

гуртом і рідного батька легше бити!

Ніжинський козак весело усміхнувся.

– Побий мене грім, якщо ви не добрячі хлопці! Га? їй-богу, варто було померзнути

в снігу, аби тільки зустрітися з вамиї Видно зразу, що справжні запорожці, а не

якісь зайди.

Звенигора і Воїнов переглянулись, зареготали. А Ненко, не дуже второпавши, що

сказав веселий подорожній, якого тільки щасливий випадок урятував від смерті, з

подивом спостерігав цю сцену.

– Вгадали, батечку! – сказав Арсен, витираючи рукавицею сльози в очах. – Один з

нас – яничар, турок, чи то пак потурчений болгарин, – він показав на Ненка. –

Другий, – кивнув на Романа, – донський козак... А третій, – ткнув рукавицею собі

в груди, – колишній недовчении спудей... Ну, а всі гуртом – справжнісінькі

запорожці!

– 0!– тільки й вихопилося у ніжинця, і він зареготав дужче за всіх.

Веселий регіт, до якого, зрозумівши, про що мова, приєднався і Ненко, покотився,

переборюючи завивання хуртовини, широкою засніженою долиною. Можна було

подумати, що четверо людей зійшлися не серед розбурханого оскаженілого від

буремного вітру дикого поля, а, либонь, десь у затишній теплій корчмі, за кухлем

смачного пива, біля вродливої веселої шинкарки.

Пересміявшись, вони швидко зібралися й пірнули в імлисто-молочну снігову

каламуть. Арсен знову рушив попереду – прокладати дорогу. За ним верхи – Ненко й

Гурко. А Роман, учепившись за гнуздечку, прив'язану до сідла, поспішав ззаду по

втоптаному кінськими копитами сліду.

Буря не вщухала. Як тільки подорожні виткнулися з долини, вона заревла,

закрутила, сипонула у вічі холодним приском і покотила далі – в незмірне

безмежжя білого степу.

За невеличкими віконцями, на яких мороз вималював чудернацькі мережива, глухо

виє вітер, кидає в шибки сипучим снігом, гогоче в широкому, виплетеному з лози

бовдурі. А в хаті – натоплено, по-святковому затишно.

Перед образами горить невеличка лампадка, під сволоком, на дерев'яній підставці,

– воскова свічка, а в челюстях печі потріскує жовтавим полум'ям жмут смолистої

скіпи.


За столом, на покуті, стоїть великий сніп жита, перев'язаний цупким перевеслом

із лугового сіна і уквітчаний рясними кетягами червоної, мов кров, калини.

На столі, застеленому вишиваною скатертиною, в полив'яних мисках – кутя з

узваром, вареники з сиром та сметаною, пироги

з маком, шулики з медом, два кільця ковбаси, що виблискують підсмаженими боками.

А посередині, на широкій дерев'яній таці, – крутолобий білий коровай.

Кілька разів на рік – у великі свята чи при зустрічі найдорожчих гостей –

бідаки-господарі стягалися на таке багате частування.

Стара Звенигориха з дівчатами – Стехою та Златкою – порається біля печі та

столу. Дід Онопрій вмощує на покуть, за сніп, горнятко з кутею та глечик з

узваром – домовикам, тобто душам померлих, щоб ласкаві й добрі були до хати і

всіх, хто живе в ній.

Младен з Якубом мовчки сидять на лаві. Яцько підкидає в лежанку дрова, а

Спихальський, ще змарнілий після поранення, але вже веселий і жвавий, бо відчув

в останні дні, як у його м'язи стрімко вливається нова молода сила, швендяє по

хаті і, потираючи руки, заглядає до полумисків, дзбанів та пляшечок, які все

ставила і ставила на стіл Звенигориха. Вуса його ворушилися, мов у кота, коли

він чує поживу, а злегка булькаті голубі очі виблискували радістю: він наперед

смакував багату вечерю!

– То єсть, паніматко, чудесне, вельми розкішне свято – ваш щедрий, чи то пак

багатий вечір! – філософствував він, патетично звертаючись до старої господині.

– У жодного народу не видів ніц нічого ліпшого!.. Які страви! Які напої! Ух! Аж

дух забиває, холера ясна! – Він ковтав слину і прицмокував язиком. – А цей

зворушливий сніп жита, що пахне й досі – уй! уй! – чебрецем, свіжою сонячною

соломою і далеким-далеким літом! Ці шорсткі бринькучі колосочки і кисло-солодка

червона калина між ними!.. Як це мило і дотепно! Напередодні різдва і Нового

року, на святвечір і щедрий вечір, вносити цей сніп у хату, ставити на

найпо-чеснішому місці – на покуті і бажати, щоб Новий рік був такий же щедрий і

багатий для господарів, як і цей золотий сніп! – Він підморгнув Стесі, яка саме

розкладала на столі дерев'яні ложки.

– Амінь на доброму слові! – усміхнувся у сиву бороду дід Онопрій. – Вашими б

устами та мед пити, пане Мартин!

– За цим діло не стане! Був би тільки мед! Га-га-га! – зареготав Спихальський і

ляснув долонею Яцька, який, нахилившись, роздмухував у лежанці жар. – Годі тобі,

хлопаку, тутай дмухати! Прецінь і в тебе, як і в мене, голод смокче за пупа!

Ходімо лишень надвір та защедруємо під вікном паніматці, ачей, до столу покличе!

– Можна й до столу. Чого ж? І навіть без щедрівки... От хіба ще одну хвильку

зачекаємо: мо', який гість нежданий прибуде!

Всі знали, якого гостя жде стара мати. Тільки віри не йняли, щоб у таку негоду

Арсен з Романом вирвалися в дорогу. Тому промовчали.

Звенигориха розцінила це по-сво.єму і зразу заметушилася.

– Та ні, це я так... Які там гості такого пізнього часу! Тож будемо сідати до

столуї Прошу, прошу... Чим маємо, тим і приймаємо!

Однак Спихальський заперечив:

– Е-е, ні, паніматко! Який же це щедрий вечір без щедрівочки? Ану, Яцьку, Стехо,

Златко! Ходіть за мнов – та гукнемо!

В цю мить за вікном хтось загупав, і в хату ввірвалися приглушені чоловічі

голоси. Потім пролунало:

Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски!

– Ой, Арсен! – радісно зойкнула мати і в знемозі опустилася на ослін. – Це його

улюблена щедрівка!

Стеха метнулася в сіни. Грюкнув засув. Разом з морозяним холодом, іскристими

сніжинками, що завихрилися біля порога, з шумом хурделиці в хату вступили чотири

засніжені з ніг до голови постаті На них усе: і кожухи, й шапки, й рукавиці, і

навіть обличчя – так запорошене снігом, що серед прибулих годі було впізнати

Арсена. Всі однаково скидалися на казкових дідів-морозів, які негадано, не знати

як і звідки взявшись, ввалилися до господи. Та ось вони постягували з голів

кудлаті шапки, і три дужі голоси прощедрували:

Щедрий вечір, добрий вечір,

добрим людям –

на здоров'я!..

Що зчинилося в хаті! Радощам не було межі Всі посхоплювалися з місць і кинулися

до прибулих.

– Арсене!

– Романс!

– Ненко!


Радісні вигуки, сміх, щебетання дівчат, які горнулися до своїх наречених, сльози

матері, обійми і чоломкання!

Ненка не випускали з обіймів радісно здивовані Младен і Якуб. Для них його

прибуття було такою вражаюче приємною несподіванкою, що вони довго не могли

отямитися. Златка залишила на хвилину Арсена і теж, на радощах обнявши брата,

чмокнула його в холодну щоку.

Лише козак Гурко стояв біля порога мовчки, добрими сірими очима оглядаючи

буйство радощів і щастя, що так несподівано заповнили і сколихнули цю привітну

теплу хатину.

Коли перша хвиля почуттів уляглася, Арсен сказав:

– Дорогі мої, як бачите, ми з Романом вернулися не самі. Ось це – Ненко, Златчин

брат, син Младена і добрий друг Якуба!

Ненко вклонився, потискуючи по-дружньому простягнуті руки. Звенигориха схлипнула

– вона вже знала історію його життя – і поцілувала в голову. А Спихальський

крякнув з несподіванки

і вигукнув:

– Єзус, Марія!.. Арсене, але ж ти справжній ворожбит! Чаклун! Де і як ти спіймав

сю пташину, яка так звеселила серця Младена,

Златки і Якуба?

– В самісінькій Січі, брате!.. – Відповів Арсен і по паузі додав:– А ще

познайомтеся з нашим новим товаришем, який прибився до нас у дорозі... Козак

Гурко? –


Гурко скинув бекешу і, привітно усміхнувшись, поцілував Зве-

нигорисі руки.

– Спасибі, мати, за гарного сина! Він зі своїми друзями сьогодні врятував мене

від загибелі. Дай, боже, йому щастя і красної долі!

Звенигориха розчулилася, змахнула з ока сльозу.

– Спасибі вам, добрий чоловіче, за гарні слова. Сідайте, прошу вас!

– Ай справді, пора юж сідати до столу, – заметушився Спихальський, на свій лад

зрозумівши слова старої. – Бо наші гості, гадаю я, так зголодніли в дорозі, як

хорти після полювання!

Поки готувалися до вечері, дід Онопрій попорав коней.

За всі роки, відколи сім'я Звенигор, рятуючись від турецько-татарської навали,

перебралася з рідного Кам'яядя на. Лівобережжя, мабуть, не було щасливішого дня

в їхній хатині, ніж цей щедрий вечір. І хоча безперервні війни, ворожі напади та

житейські незгоди й злигодні зробили на серці майже кожного присутнього не одну

болючу зарубку, хоча в їхній бесіді не раз спалахували гіркі спогади про втрати

і тяжкі переживання, яких випало на долю кожного немало, все ж за столом панував

веселий, радісний настрій, бо цьому сприяло і те, що вони чи не вперше зібралися

всі разом, і те, що, прогримівши над їхніми головами, відлетіли, як їм

здавалося, в минуле страшні грози війни й лихоліття, і те, нарешті що перед ними

стояв багатий стіл, заставлений дарами щедрої полтавської землі.

Розімлілий дідусь Онопрій, поблискуючи почервонілою лисиною, невтомно частував

гостей. За слив'янкою наповнював чарки грушівкою, калганівкою, малинівкою, а по

всьому – гостропахучим, п'янким медом.

Щаслива, аж помолоділа Арсенова мати підняла над головою маленький гранчастий

шкалик, проспівала:

Ой чарочко манюсінька, Яка ж бо ти гарнюсінька, Ні сучечка, ні пенечка – Вип'ю

тебе до денечка!

Спихальський разом з нею вихилив свій кухоль і гримнув так, що аж свічка

заблимала:

– За ваших любих діток, паніматко! Hex жиють по сто ляті Гурко спочатку

відмовчувався. А коли дід Онопрій виніс з-за груби кобзу, враз пожвавішав, очі

його заблищали.

– Ану, діду, дайте сюди!

Узяв кобзу до рук, перебіг пальцями по струнах. Мелодійний передзвін тужно

полинув попід стелею, а потім до нього долучився такий соковитий задушевний

голос, що зразу всіх узяв за серце. І полилася чарівна, ніжна мелодія.

Та забіліли сніги, забіліли білі,

Ще й дібровонька.

Та заболіло тіло козацькеє біле, Ще й головонька.

Пісню підхопив Арсен. І два дужі гарні голоси, сплівшись в один чистий дзвінкий

струмінь, забриніли, як гілки явора під вітром, загомоніли воркітливими

весняними струмками, відлунились у серцях неповторною красою ясного місячного

зимового вечора...

Пісня захоплювала, зачаровувала, всі слухали її затамувавши подих.

Спихальський завмер, тільки з-під примруженої вії скотилася по щоці і зависла на

вусі одинока сльоза. Незважаючи на зовнішню грубуватість і пащекуватість, пан

Мартин мав по-дитячому вразливе серце, чутливе до всього прекрасного. Пісня

зворушила його, збурила душу, нагадала про нелегкі останні роки життя, про те,

що і в нього зараз, як і в того козака, що заслаб у холодному засніженому степу,

нікого не лишилося, крім друзів, з якими він ділив хліб і сіль. І коли

розсипався срібним передзвоном останній акорд кобзи, зовсім тихо прошепотів:

– Боже, які чари! Диявольські чари! Ваша пісня, панове, то єсть найвищий вияв

вашого духу, вашої поетичної натури! Семен Гурко з подивом глянув на поляка.

Ви правильно мислите, пане... Однак не всі наші сусіди, на жаль, думають так,

як ви. Ваші земляки, до прикладу, пани Синяв-ські, Сапеги, Яблоновські,

Собеські, Потоцькі, пруться на Україну, мабуть, не для того, щоб усолоджувати

слух нашими дзвінкоголосими піснями, а щоб напхати своє черево нашим хлібом,

салом та медом, а кишені – грішми!

– Тільки, прошу пана, не прилучайте і мене до цієї компанії! –вигукнув ображено

пан Мартин. – Я, мосьпане, річ друга!

Гурко усміхнувся.

– Похвально чути таке. Я з приємністю тисну вашу чесну руку, пане! – І

ніжинський козак міцно обняв Спихальського за плечі. – Але ж таких, як ви,

обмаль!.. А згадайте, що зробили з Україною хан та султан! Страшно уявити! На

Правобережжі кожен другий – загинув, кожен третій – у неволі, кожен четвертий –

утік на Лівобережжя, під захист Москви, що одна зараз рятує нас від остаточної

загибелі... І тільки кожен п'ятий чи, може, шостий, якщо не сьомий, ще залишився

там, поневіряючись по лісових хащах.

– О пан добре обізнаний із становищем краю! – в свою чергу

здивувався Спихальський.

– ще б пак! Маю голову на плечах! – з гідністю відповів козак– Та й кілька років

товкся з лівобережними полками по Україні, воюючи то проти Виговського з

шляхтою, то проти Ханенка з ханом, то проти Дорошенка та Юрка Хмельницького з

султаном... Билися вони, різалися за Богданову булаву, гризлися, як скажені

собаки! Та в жодного не було Богданового розуму і Богданової сили. От і довели

нашу вітчизну на край загибелі, прокляті!..

Гурко замовк і замислився. На його високому, злегка похилому назад лобі, між

зламами темно-русих брів, залягла глибока зморшка, а на очі упала сумна тінь.

Арсен переглянувся з Романом. Так ось якого гостя послала їм доля сьогодні! Ні,

це не простий козак, як вони думали спочатку, коли везли його на хутір! Велична

зовнішність у ньому поєднувалась із глибоким і гострим розумом.

Арсенові подумалося, що його новий знайомий дуже скидається на Сірка: така ж

могутня статура з міцно посадженою на широкі плечі великою характерною головою,

такий же владний погляд крицево-сірих очей, таке ж, як здалося йому, уболівання

за долю батьківщини й народу. Лише риси обличчя у нього м'якші, добріші. Може,

тому, що молодший років на двадцять п'ять чи й тридцять?

– Ви давно були на тому боці? – спитав Арсен, маючи на увазі Правобережжя. –



Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   50


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет