Її університети



жүктеу 280.59 Kb.
Дата16.04.2019
өлшемі280.59 Kb.

ЇЇ УНІВЕРСИТЕТИ
Народилася Ольга-Марія Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863 року на Буковині в містечку Гура-Гумора (нині територія Румунії), що входило до складу Австро-Угорської імперії. Склалося так, що майбутня письменниця закінчила лише початкову школу, а подальшу освіту здобула самотужки. Самоосвіті сприяла мати — спольщена німка, котра з благоговінням ставилася до Ольги, особливо, коли та читала. Батько — чиновник дрібненького штибу — був переконаний, що вчити насамперед треба синів, а жіноча доля освіти не потребує. Можливо, саме з цієї причини в молодості Ольга Кобилянська негативно ставилася до свого батька. Однак він докладав зусиль, аби донька вивчала прапрадідівську українську мову в повітовому містечку Кімполунзі, а згодом і в Чернівцях.

Хоч як це парадоксально, Ольга Кобилянська вільно володіла тільки німецькою. Цією ж мовою вона написала свої першi твори. Майже двадцятирічною молода письменниця, прислухавшись до настанов родички Софії Окуневської та письменниці Наталії Кобринської, зрозуміла, що їй конче необхідно писати мовою рідного народу. Оскільки оточення було різномовне, а найменше поміж інших чулася саме українська мова, вивчати її було нелегко. Згодом велику допомогу в опануванні української надавав письменник Осип Маковей.

На Ольгу Кобилянську, яку захопила ідея фемінізму, в літературі найбільший вплив мали німецькі письменники Генріх Гейне, Готфрід Келлер, Е.Марліт, датський письменник Енс-Петер Якобсен, а також росіяни Тургенєв та Достоєвський. Бажання вчитися в Ольги Кобилянської було настільки великим, що вона у 19-літньому віці захотіла вийти заміж за вже немолодого професора університету Вробля і навіть про цей намір йому написала. Однак лист не був переданий професору.

Душевна самотність, чуже для письменниці оточення спонукали до того, що вона тихцем писала новели, навіть не думаючи про надрукування. Поштовхом до цього служили не роздуми, а почування. «Я плакала поезіями в прозі», — згодом зробить висновок письменниця. Повісті «Людина» і «Царівна» — ті вершини, де незвичайне серце письменниці билося саме від почувань і переконання: жінка теж людина, вона нарівні з чоловіком має право і може плекати собі кращу долю. «Уводячи жінку в життя, природа не каже: «Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!» Ні, природа лише каже: «Ось ти, і жий!» Так каже вона й до чоловіка», — наголошувала письменниця на зборах «Товариства руських жінок на Буковині» у своєму звiті. Було це в 1894 році. Чоловік вільний і розумний став ідеалом для молодої письменниці, котра так і залишилася до кінця свого життя незаміжньою.




ВИХОВАННЯ ПОЧУТТІВ

Про необхідність і значення почуттів для письменниці вперше серйозно заговорив її старший брат Максиміліан. Саме він був першим її учителем на літературній ниві. «Зберігай свою пристрасть, бо саме вона, на мою думку, дає життя мертвим буквам», — благав він свою улюблену сестру. І дійсно, пристрасть була основним двигуном у творчості Ольги Кобилянської.

Маловідомі широкому читачеві щоденники письменниці свідчать, як болісно вона сприймала холодність людських душ, дріб’язковість, і — надто серйозно — бодай найменшу закоханість. Коли Ользі було 20—25 років, вона щороку, а то й частіше, мала нове кохання, яке не було довгим, як це часто трапляється в такому віці. У щоденниках, які вела Панна Великої Цноти, так і відчувається дихання егоїзму; Ользі чомусь видавалось: кожен хлопець, що ніяковіє перед нею, чи просто зашарівся, закоханий у неї, а тому повинен надто високо цінувати почуття і навіть більше — належати тільки їй, Ользі. Хоча в той же час (було їй 20 років) Ольга Кобилянська зізнавалася собі: «Я не хочу виходити заміж, щоб мати спокій, а водночас хотіла б вийти заміж, щоб бути щасливою». Одначе не сімейне щастя переважило в серці Ольги Кобилянської, і вона доходить до думки, що їй як письменниці заміжжя зовсім не потрібне.

Після з’яви феміністичних творів в Ольги Кобилянської з’являться серйозні опоненти. Відомий історик і політик, однак посередній письменник народницького напряму, Михайло Грушевський констатував: те, про що пише письменниця, не характерне для України. Впливовий на той час критик Сергій Єфремов вдосконалення і зростання письменницького рівня Ольги Кобилянської трактував як загрозливе і хворобливе явище для української літератури. Чуття, жіноче поціновування краси понад соціальні проблеми сприймалось як деградація митця, його малозначимість, народовідступництво.

Свіжий струмінь в українській літературі, яким дихала творчість Ольги Кобилянської, був притлумлений і радянським літературознавством. Лише наприкінці 90-х років минулого століття складну ситуацію, в якій творила письменниця, зрозуміла і дослідила Соломія Павличко: «У риториці Єфремова зустрічаємо типове народницьке бажання говорити від імені «ми», про «нас», «нашу літературу». За цим стоїть уява про літературу як про єдиний потік, а про письменників як про свого роду армію. Так само, як усіх об’єднує одна мова, так усіх має об’єднати один напрям, одне завдання. Крім того, література — спільна власність усіх її реципієнтів, тобто народу. Роль «я» в письменника має бути дуже мала. На «я» майже ніхто не спирається. Воно недорозвинуте й для народницького ідеолога підозріле» («Дискус модернізму в українській літературі»).

«Нові» люди — жінки — в повістях Ольги Кобилянської «Людина» і «Царівна» постали як виклик суспільству, як спротив чоловічій статі. Іван Франко ідеї творів характеризував як неясні, а, наприклад, Михайло Коцюбинський утримувався друкувати твори Ольги Кобилянської лише через те, що вони були модерними, і широкий читач був готовий сприйняти їх не інакше, як вороже.


«ХТОСЬ» І «ХТОСІЧОК»

Від надання фемінізму головної ролі у своїх творах Ольга Кобилянська відмовилася у 1895 році. Це — звичайно. Трактувалося й в тому сенсі, що жіноче рівноправ’я вже не вимагало, аби на ньому наголошували так, як раніше, бо воно сприймалося, як само собою зрозуміле. Одначе несхожість Ольги Кобилянської на інших письменників Буковини й Галичини (зрештою, й на всіх україномовних) все ще мозолила очі літературним критикам, видавцям і письменникам. Продовжувались закидання, що вона не вилікувалась від «німеччини». Заспокійливі слова Лесі Українки мало діяли на авторку «Людини» і «Царівни». Однак Леся Українка цим не обмежувалася. У 1899 році вона заявила Михайлу Павлику, що творчість Ольги Кобилянської не дилетантство, а справжня література. Саме Леся Українка відкрито запропонувала не вказувати на «екзотичність» Ольги Кобилянської, а визнати в українській літературі те місце, котре вона заслужила.

Одначе феміністичний радикалізм не зник з творів обох письменниць, він ними не сприймався як тенденція, оскільки сам дух творів не змінювався. Нерозлучними Ольга Кобилянська з Лесею Українкою залишаться назавжди. У квітні 1912 року, коли вони обоє мали вельми солідний вік, Ольга Кобилянська називає свою подругу і колегу по перу «Хтосічком», точніше — «Хтосічком біленьким», сама йменується як «Хтось чорненький». Переробити на драму повість «В неділю рано зілля копала...» Ольга Кобилянська довірила саме Лесі Українці. І в заувагах щодо переписування зазначить: «Хтосічок нехай цілком після своєї душечки пише, бо се так воно ліпше вийде і нехай не напружується надміру з писанням...» Чи знайдемо стільки доброти і лагідності в листуваннях колег по перу?

У 90-х роках Ольга Кобилянська дуже часто в листуванні зі своїми адресатами згадує Лесю Українку, котра залишається єдиною людиною, що її розуміє. Остап Луцький та Осип Маковей згодом відійдуть, а Леся залишиться. І не так, як подруга, сестра, колега, а значно більше. Коли Ользі Кобилянській запропонували подати фото для випуску поштової марки, а значить, випала нагода отримати непоганий гонорар, письменниця відмовилася, хоча й перебувала в матеріальній скруті. Погодилася б лише тоді, коли б цього захотіла Леся. Ольга Кобилянська хотіла, аби на поштовій марці з’явилася саме та фотографія, де вони разом iз Лесею.

Єдиним чоловіком, з яким Ольга Кобилянська і Леся Українка відчували душевну спорідненість, залишився Василь Стефаник. Напередодні від’їзду Лесі Українки від Ольги Кобилянської (липень 1901 року) остання звертається до Василя Стефаника... за голосом його душі. Лише він міг розрадити у важку хвилину.

«Вишліть білі меви Вашої доброї шовкової душі до мене — і успокойте мене. Так, щоб мені за моїм щастям не було жаль...» Саме в цей момент Ользі Кобилянській стане так важко, що вона ладна буде вмерти. Прохання до Василя Стефаника виявиться з дивним приписом. Окрім того, що прояснюється очевидна причина душевного сум’яття — від’їзд Лесі, — Василеві Стефаникові адресується прохання, якого не отримали інші: «Закопайте сей лист в землю або спаліть його». Був це час душевного надриву, складних взаємин між нею, Осипом Маковеєм, Лесею Українкою. Саме тоді Ольга Кобилянська відчула, що доля змушує коритися, коритися чоловікові, але душа вносила протест, вона була солідарна з душею Лесі Українки. Та від’їжджала, назрівав розрив з Осипом Маковеєм, емоційна підтримка могла бути тільки від Василя Стефаника, в якого виявилося «много серця і багатства душі». Згодом Осип Маковей, зрозумівши ситуацію, іронізуватиме з приводу емансипованості Ольги Кобилянської, напише навіть оповідання про чоловіка-еманціпанта. Але це суті не змінить. «Хтосічок біленький» і «Хтосічок чорненький» не могли жити без ідеалів вищих за ті, яких жадав народ і його кращі представники. Леся Українка і Ольга Кобилянська знали: насправді народові потрібно більше, ніж щасливі подружжя в оселях, де розмовляють рідною українською мовою. Письменниці на увазі мали культурну народність. Це була саме та ситуація, коли вилучений Іваном Франком з оповідання Ольги Кобилянської «Ідеї» шмат тексту, де йшлося про культурну народність, виявився непідвладний ні редагуванню, ні часові.

За словами майбутньої письменниці, вона закінчила лише чотири класи народної школи, тобто мала основу «для дальшого розумового розвою». Ольга Юліанівна багато займалася самоосвітою. Захоплювалася творами з соціології, політології та філософськими трактатами. Шукала себе в музиці (грала на фортепіано, цитрі, дримбі), непогано малювала і грала в театрі. Хотіла навіть стати професійною актрисою, але віддала перевагу літературі. Була людиною з європейським мисленням, її хвилювало питання емансипації — вважала його віянням часу, коли не лише проблеми особистого життя змушували жінку підняти голову і подивитися на світ по-іншому. Кобилянська одна з перших в українській літературі звернулася до відображення жінок-інтелігенток, які прагнуть вирватися з міщанського середовища. І при всьому тому вона залишалася справжньою жінкою. Цікавилася новинками моди, мала вишуканий смак. В юності була жагучою брюнеткою з оксамитовими очима і до глибокої старості зберегла струнку постать.
«В МОЄМУ ЖИТТІ НЕ ЧАСТО ГОСТЮЄ РАДІСТЬ»

У Чернівцях існує єдиний в Україні Літературно-меморіальний музей письменниці, який знаходиться у будинку, де Ольга Юліанівна жила з 1925 року і до самої своєї смерті. Там, серед численних експонатів і особистих речей, зберігається унікальний документ — щоденник Кобилянської. Це два загальні зошити, написані німецькою мовою і лише деякі слова українською та польською (в їхньому домі розмовляли цими трьома мовами). Перший запис зроблено 1 листопада 1883 року. Вона вела їх понад сiм років, коли жила в Кімполунзі, Димці, Болехові. Майже 70 років ці раритети були за кордоном, їх зберіг і передав у музей відомий американський адвокат Іван Панчук.

З щоденника перед нами постає вразлива і емоційна натура. Особистий душевний бiль майбутньої письменниці стане тим життєвим матеріалом, який ляже в основу її творів. Вона писала вірші, потім придумувала новели. Поступово фантазії переростали в романтичні повісті, а далі сюжети приходили вже з самого життя, яке вирувало навколо Ольги.

«Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності», — пише вона в своїй автобіографії. І в той же час: «В моєму житті не часто гостює радість... Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка», — читаємо в листі від 27.11.1886 року.

Кобилянська починала свій літературний шлях як німецька письменниця: оповідання «Гортенза, або картина з життя однієї дівчини», «Людина з народу» і повість «Людина», написані німецькою мовою. Пізніше, під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки лікаря в Австро-Угорщині (до речі, вона стала прообразом героїні раннього твору Кобилянської «Доля чи воля»), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», вона почне писати рідною мовою. До речі, одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської (згодом український громадський діяч, лікар).

У творчості Ольга Юліанівна знаходила розраду. Через хворобу матері їй треба було займатися господарськими справами і наглядати за молодшими братами. «Я не маю ніякого бажання до хатньої роботи, бо вона мені не дає задоволення, — пише вона в щоденнику. — В моєму серці нема жодного сонячного промінчика, душа вкрита хмарами. Я хвора на тяжку хворобу, мене може вилікувати жваве духовне життя, а де його тут взяти?». Коли письменниця жила в невеличких містах Південної Буковини, то відкрила для себе контрасти і суперечності побуту селян. Вона говорила, що її заслуга в тому, що змогла привернути увагу читачів «до теперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь, які повинні стати жінками європейського характеру». А коли почала працювати над повістю «Земля», то буквально ридала над фактами, що відкрилися їй.

У 24 роки О. Кобилянська в розпачі пише в щоденнику: «Я стара, зацькована, втомлена, душа моя геть роздерта, знервована до краю. Я не можу писати, не можу нічого читати. А найжахливіше те, що я вже ніколи не зможу бути щаслива». «Від року 1903 я підтята лівобічним паралічем. І сердечною хворобою, внаслідок простуди в Галицьких горах. Хвороба ця держиться й досі та не дозволяє брати участі в діяльності українського суспільства, а хіба лиш писати, що я роблю по можливості», — це з автобіографії. «Я безмежно радісна, що мені судилося дожити, бачити і переживати історичні хвилі возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною», — з листа до українських письменників. Коли читаєш її твори, які стали класикою, щоденники і листи, то здається, що ніби перед нами зовсім різні жінки. Якою ж вона була насправді?
«МЕНІ СУДИЛОСЯ БЛУКАТИ САМІЙ ДО КІНЦЯ СВОГО ЖИТТЯ»

— Найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей, — вважає онук Ольги Юліанівни Олег Панчук. — Він був одним із перших редакторів і критиків її творів. За фахом учитель. Маковей був на три роки молодший від Кобилянської. Вони покохали одне одного з першого погляду. Залишилися її листи до нього. Цей архів зберігається у Львові. «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером», — писала вона йому в одному з листів. Після їх розриву його кореспонденцію до себе вона спалила.

Деякий час Кобилянська і Маковей навіть жили разом. Та мабуть він її по справжньому не любив, а захоплювався лише як письменницею. У 1903 році виїхав з Чернівців, одружився, але не був щасливим у шлюбі і 1925 року помер. А Кобилянська так і не вийшла заміж. Єдина розрада в особистому житті — прийомна донька Галина-Олена (по чоловікові Панчук). Вона одночасно була і її племінницею.

— Моя мати жила з О. Кобилянською з п’ятирічного віку, — розповідає Олег Ельпідефорович Панчук. — Її батько — брат письменниці Олександр — був адвокатом. А мати, австрійка, покинула дитину і поїхала до Відня. Усе своє життя моя мама обожнювала Ольгу Юліанівну і називала її матусею. Саме вона доглядала письменницю до останнього подиху. Моя мати закінчила педучилище, але за фахом не працювала, бо на той час українцям було важко влаштуватися, і працювала медичною сестрою в рентгенологічній лабораторії. З моїм батьком Ельпідефором (вдома його звали Іллею) вона познайомилася на вечірці в Українському народному домі в Чернівцях. Батько народився в селянській родині, де, окрім нього, було восьмеро дітей. Але був кмітливим і єдиний отримав вищу освіту. Татко служив на фронті Першу світову війну. Два роки відсидів у концтаборі. Коли вийшов, то закінчив історичний факультет Чернівецького університету. Працював там бібліотекарем, а згодом став першим директором Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. В 1926 році народився мій брат Ігор, а в 1932 — я.


МОРЕ В ПЛЯШЦІ

У музеї письменниці дві кімнати залишилися такими, якими були за часів Ольги Юліанівни. Це кабінет і спальня. У кабінеті стіни зовсім білі, бо вона говорила, що так їй вільно і просторо для творчості. На письмовому столі стоїть оригінальна чорнильниця у вигляді венеціанського човника. І лише одна річ дивує: пляшка, яка знаходиться там з початку 20 років. Це презент румунської художниці Л. Прунку — морська вода. Справа в тому, що Кобилянська ніколи не була на морі і, дивлячись на цю пляшку, в двох нарисах описала море. На стіні в рамці під склом — засушений букетик едельвейсів — її улюблених квітів, які вона назбирала ще у Кімполунзі. В музеї зберігається портрет письменниці, написаний Августою Кохановською. Вона зображена на фоні гір, які присутні майже в усіх її творах. У 1927 році, коли відзначали 40-річчя літературної діяльності письменниці, львівська громада подарувала Ользі Юліанівні лавровий вінок, зроблений iз срібла. Серед її улюблених речей у шафі стоїть кварта, привезена з Києво- Печерської лаври, якій уже 101 рік; камінь з могили Шевченка; люлька батька і... щипчики для вищипування брів.

— В 40 років письменниця зазнала апоплексичного удару, що призвело до часткового паралічу, — розповідає О. Панчук. — За її життя їх було три — ще у 20-ті і 30-ті роки. Тому самостійно Ольга Юліанівна не могла ходити. А останніми роками — навіть сісти в крісло. У нас склалася традиція кожного вечора заходити до бабусі і розповідати про свої справи. Вона уважно слухала, частувала нас із братом цукерками. А ще — бабця запам’яталася своїм запальним характером і любов’ю до кінематографу.

Будинок, у якому ми жили, спочатку належав старшому брату Кобилянської Максиміліану. Він єдиний у родині був москофілом. За часів Першої світової війни російське військо тричі окуповувало Чернівці. Нова влада Макса призначала бургомістром. А коли австріяки повернулися, то йому довелося тікати і виїхати до Одеси. Тому довгий час будинок здавали різним людям. Ольга Юліанівна написала братові листа і запропонувала купити його в нього. Цією справою займалося Міністерство закордонних справ, бо на той час ми жили у різних країнах. Уже через багато років до нас приїздив онук Макса Борис Балицький, який розповів, що за виручені гроші сім’я пережила голодомор, купивши мішок муки, тобто «проїли будинок».



«ТІЛЬКИ Б БІЛЬШОВИКИ НЕ ПРИЙШЛИ»

Коли приєднали Буковину до Радянської України, то ім’я Кобилянської влада використала в агітаційних цілях. На той час вийшла ціла низка статей, які нібито були написані письменницею. Хоча насправді вона не мала до них ніякого відношення і написані вони навіть не в її стилі. Політика її зовсім не цікавила. Вона абстраговано сприймала дійсність. Одного разу, розмовляючи з журналістом і літературознавцем Дмитром Косариком, сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». Він вискочив з кімнати наче ошпарений, пообіцяв мовчати про цей інцидент, а з того часу письменницю родичі саму з чужими людьми не лишали. Делегації приходили подивитися на живого класика української літератури, а після цих відвідин з’являлася нова порція агіток. Треба пам’ятати, що в 39-х — 40-х роках Ольга Юліанівна вже була дуже хворою і старою людиною. Після написання «Апостола черні», по суті, літературою не займалася.

— Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, нашій родині давали автомобіль, щоб евакуюватися, — продовжує О. Панчук. — Але ми не погодилися з двох причин. По-перше, думали, що прийде звільнення і німці з румунами будуть по-людськи ставитися до українців. А по-друге, Ольга Юліанівна фізично не витримала б такої довгої подорожі.

Коли на Буковину знову прийшли румуни, то письменницю навіть хотіли віддати під трибунал через те, що її агітаційні радянські листи шкодили румунській державі. Ставились питання ув’язнення, проведення показового суду і, навіть, публічного розстрілу як зрадниці. Але знайшлися розумні люди, які буксували розгляд справи, даючи спокій 78-літній жінці. Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Маршрут похоронної процесії довелося узгоджувати з румунською владою. Вони не дозволили катафалку проїхати центральною вулицею, а лише коротким шляхом до цвинтаря. Хоча некролог і опублікували в місцевій пресі, але багато хто побоявся прийти попрощатися з опальною письменницею. В останню путь її проводило, окрім родичів, чоловік з триста. Батьків попередили, щоб ніяких промов українською мовою, але учениця Кобилянської — вчителька Равелюк, все ж порушила заборону. Ольга Юліанівна похована, як і хотіла, в родинному склепі на Руському цвинтарі.

Так сталося, що родина Кобилянських не плодовита нащадками. У Ольги, Євгенії, Степана і Володимира дітей не було. Максиміліан мав дітей і онуків, але вони всі померли. Юліан разом з родиною після Першої світової війни виїхав до Відня. У 1966 році його єдиний син помер. У Олександра була донька Галина — моя мати. В неї — двоє синів: Ігор і я.

Ігоря Ельпідефоровича вже немає на цьому світі. Тому і залишилася молодша гілка Панчуків. У Олега Ельпідефоровича — дві доньки. Старша Ольга, як і він, хімік за освітою. Захистила дисертацію. Кілька років тому, коли науковці стали непотрібні в Україні, поїхала за запрошенням друзів родини у Францію. Там змінила фах і зараз працює в одній з фірм по організації туризму між нашими країнами, а також веде французький осередок газети «Українське слово». Молодша — Наталя, закінчила Чернівецький університет, за фахом перекладач. Брала участь в упорядженні щоденників письменниці. Її чоловік — адвокат. У них п’ятирічний син — Ігор, усі мешкають у Чернівцях. До речі, їх будинок буквально в кількох хвилинах ходу від Літературно-меморіального музею і доволі часто Олег Ельпідефорович, у вільний від лекцій час, проводить екскурсії.



ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Весь архів і багато особистих речей письменниці нині знаходяться у місцевому краєзнавчому музеї (колишній планетарій). Умови зберігання там не найкращі. Кілька років тому хотіли побудувати спеціальний комплекс. Але цей проект, за браком коштів, досі лишається на папері. У самому музеї Кобилянської тече дах, провалюється підлога на веранді, перманентно виникають проблеми з опалюванням будинку. Зовсім нема коштів на придбання нових експонатів. Але, попри всі негаразди, після відвідин музею зовсім інакше ставишся до її творів і розумієш — вони зовсім не архаїчні, а сучасні. Бо питання добра і зла категорії вічні.



Василь Стефаник

1871, 14 травня — народився в селі Русові на Прикарпатті

1883–1892 — вчився в гімназіях у Коломиї й Дрогобичі

1892–1900 — вчився у Краківському університеті

1901 — перестав писати

1904 — одружився з Ольгою Гаморак

1908–1918 — посол до парламенту Австрії від радикальної партії Галичини

1914 — померла дружина

1916 — знову почав писати під враженням Першої світової війни

1936, 7 грудня — помер у Русові

Він, може, найпотужніший у нас після Шевченка. Стефаник вважав писання самогубною справою — як сільська робота або любов. Казав: ”Люди під гнітом своєї любови калічіють”. І ще: ”Кожда дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти”.

Тесть його просив: ”Василю, не пиши так, бо вмреш”. І було, що між 1901 і 1916 роками Стефаник нічого не писав. Цю паузу пояснюють по-різному: неврозом, браком грошей і тим, що галицькі видавці-спонсори вимагали від нього ”служіння народові”, а він хотів писати лише так, як умів.

Не ігноруючи цих причин, розглянемо ще одну. Цю причину звали Ольга Кобилянська. Саме з 1900 року рвуться їхні прецікаві стосунки, що тривали кілька літ перед тим.

Стефаник пізніше опублікував свій сердечний список: ”Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки. Євгенія Бачинська — моя перша любов. Моя жінка Ольга — найбільший мій приятель і мати трьох моїх синів”. Перша в списку — заміжня, другу любив на відстані. Список завершено так: ”Не ломи ребра, моє серце, я вже скінчив”.

Кобилянської в списку нема. А тим часом нікому він не писав таких пристрасних листів, як їй. Їх притягувало — бо були різні: аристократка і мужик. Вона писала про його ”залізну руку”, а він — що хоче пізнати через неї Музику. Ось як запрошував її на концерт до Коломиї: ”Ви б слухали, і я би через Вас слухав”.

В їхньому роду було багато самогубців

Чому ж її нема в списку? Кажуть: бо то була літературна дружба. Чи так воно? У серпні 1898-го вони бачилися в селі Белелуї. Ольга дала йому білу лілію. Він ніс ту лілію до Русова, це три кілометри. Далі: ”1.Х. 1898. Добра пані! Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у черничці, як малу дитину... Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волося і приведу Вас до неї. Мої руки будуть як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися, а шовк буде плакати — тихонько, ніжно, — як шовк знає... Лілію Вашу я вбив. Я не люблю сего квіту — він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають його, бо то їх квітка”.

Далі він пише, що любить червоні рожі, з яких спливає ”червоний любовний смалець”. А потім: ”Мені голова в’яне, і я скочуюся, мов камінь, у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: ”Не бійся, я тебе не дам!”. Так було давно, як я видирав горобців з гнізда і впав, то моя мама гладила мене та й казала, що буде легше. Справді, було легше, бо я знов брався до гнізда... Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон богато. Я сиджу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не знайдуть”.

Він давав їй зрозуміти: ти рятуєш мене від смерті (в їхньому роду було багато самогубців).

Але читаймо далі: ”14.Х.1898. Добра пані! Ваш лист я закопав під барвінок... Барвінок буде на тім місці, доки я не посивію, та все я собі буду той лист нагадувати”.

Чи все лиш образовану жінку можна любити?

Що там було? Їхні листи стають відвертими. Але в кожного своя, важлива для нього, одвертість. Вже в листопаді він пише їй: ”Я не люблю інтелігенцію. Для неї я не маю серця. Писати для неї не буду. Не можна любити те, що вродилося тому п’ятдесят років і є маленьке та до того миршаве. Оправдати я годен, але любити не можу. Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. За них я буду писати і для них. Новелок своїх (для перекладу на німецьку. — ”ГПУ”) не посилаю, бо не маєте часу. Своє діло робіть”.

Тобто одвертість почала розділяти їх. Але чому так різко?

Згадаймо, хто така Кобилянська. Вона — амазонка, любила їздити верхи й казала: ”Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке!”.

А він до того ставився простіше. Згадував, як мама намовляла його вчитися погано в чужій школі — тоді його виженуть і вернуть додому: ”Жалкую і тепер, що матері не послухав”. І ще: ”Чи все лиш образовану жінку можна любити?”.

Отже, чи їхні листи — літературна гра? Може, для неї — так. Але він тим не грався. Казав: ”Не хваліть мене. Тішитися з похвали я не годен, бо всяку літературу маю за ніщо”. Ці його листи — чи не репетиція мовчання, що почнеться скоро?

Уже з кінця 1898 року в них звертання ”Добра пані!” змінилося на ”Товаришко!”. Інколи він іронічний: ”Добра товаришко! Так файно, що я Вам цілу ніч снився, весело, що мене любите і пестите, і силу чую, як Вас, такого доброго товариша, маю. Ви — то така жінка, така жінка, що хіба пари Вам нема — легоньку маєте руку і такі-сте правдиві дуже. Я би хотів і Вас попестити, але не вмію так, як Ви”. Червень 1899-го: ”Добра товаришко! Часом я думаю про смерть, як про якусь гарну жінку...”

Вона 26 лютого 1900 року писала йому: ”Пане Стефаник. Мені здається, що межи нами струна урвалася і що біла лілія вже зів’яла. Тогди мені жаль стає і я питаюсь: ”Чому?” Ви повинні завжди моїм товаришем остатися. Дуже жаліла-м, що не застались-те мене тогди, як відвідували мене. Я хтіла Вам руку стиснути і сказати: ”Пане Стефаник...” і більше нічого... Чуєте, пане Стефаник?”.

Запрошувала до себе, обіцяла зіграти на цитрі. А він знав: ”Ой, як болить у душі переставати любити! Чоловік пропадає в своїй молодості, як перестає любити”.

Я би хотів і Вас попестити, але не вмію так, як Ви

На нього дивно діяла весна. ”Вчора видів-єм дівчину, що бігла боса, та й весну увидів...” У нього була казка ”Про хлопчика, що його весна вбила”. Вбила не тому, що хлопчик поганий, а тому, що весна на це здатна. У березні 1900-го він писав Ользі Гаморак: ”Нагадуєся мені одна весна — давня, давня. Я перший раз йшов робити весну. Я сидів з татом на возі... А нині я не роблю весни, лиш дивлюся на весну. І так мені самотно, аж страшно”. Цей лист став прологом їхнього майбутнього одруження.

Але вперше він про це писав Кобилянській за рік перед тим: ”Люблю йти в поле і дивитися на весну, й нагадувати собі, як я колись малий перший раз ішов із татом орати. І от я ходжу тепер і дивлюся на весну, але весни не роблю”. Де тут любов, де література?

Чому він не вніс її до сердечного списку? Бо довелося б сказати, ким вона для нього була. Писати неправду не вмів, а правду — не хотів, бо Кобилянська була ще жива. А тому ”серце, не ломи ребра, я скінчив”.

Чернівецький літературно-меморіальний музей

Ольги Кобилянської
Видатна українська письменниця Ольга Кобилянська жила в Чернівцях понад 50 років. Тут вона написала і найкращі твори: повісті “Земля”, “У неділю рано зілля копала...”, “За ситуаціями”, “Ніоба”, роман “Апостол Черні”, брала активну участь у літературному процесі й громадському житті.

Чернівецький літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської відкритий 27 листопада 1944 р. — в день народження письменниці — у будинку на вул. Димитрова, 5, де вона прожила з травня 1929 р. до кінця днів — 21 березня 1942р.

Музейна експозиція розташована в п’яти залах. У трьох — розкрито життєвий і творчий шлях Ольги Кобилянської, її літературні зв’язки. У меморіальних кімнатах — робочому кабінеті і спальні — все подано так, як було за її життя. В них експонуються особисті речі Ольги Кобилянської, стоять меблі, якими вона користувалася. Меморіальні також двір і великий садок біля приміщення музею. Перший зал експозиції присвячений дитинству і юності Ольги. У вітрині - свідоцтво про народження, учнівський зошит і шкільне приладдя, малюнки, альбоми із записами народних пісень, сімейні фотографії, перші проби пера, лампа, при якій вона писала і читала, костюм для верхової їзди. Експонуються перші видання повісті “Людина” і “Царівна”, унікальні художні твори Августи Кохановської і Степана Кобилянського. В інших кімнатах також представлені матеріали і документи про життя письменниці, її творчий шлях, дружбу і літературні зв’язки з Іваном Франком, Лесею Українкою, Василем Стефаником багатьма вітчизняними і закордонними діячами культури, центральне місце займають експонати, які стосуються повісті “Земля” — одного із найкращих соціально-психологічних творів у світовій літературі. Представлена антивоєнна творчість Ольги Кобилянської періоду Першої світової війни, твори 20—30 рр. минулого століття.

Буковина прощалась з письменницею під час військового лихоліття 23 березня 1942 р. Про цю сумну подію і про те, як до останніх днів життя О. Кобилянська знаходилась під пильним наглядом таємної поліції — сігуранци, відвідувачів знайомить окремий експозиційний розділ.

У меморіальному кабінеті обов’язково звернуть увагу на стрілки настінного годинника. Вони показують час, коли перестало битися серце хазяйки — о 13.30 21 березня 1942 р. У кабінеті і спальні розташовані унікальні меблі XIX ст. і першої половини XX ст., люстри, посуд, побутові речі, сімейні реліквії, твори образотворчого мистецтва. 80 років зберігається на письмовому столі пляшка з чорноморською водою — подарунок Ользі Кобилянській від її подруги, румунської художниці Леї Прункул. А гербарію із едельвейсів, знайдених ще юною Ольгою на вершині гори Рарив біля Кімполунга, уже майже 120 років. Меморіальний кабінет і спальня зберігають присутність письменниці.

Окремий зал музею стосується вшанування пам’яті Ольги Кобилянської. Тут різні видання її творів українською і іноземними мовами, наукові дослідження її творчості, портрети, бюсти, програми, афіші, фотографії, сценарії поставлених в Україні і за кордоном фільмів і спектаклів за творами письменниці. Багатий цікавими експонатами розділ про 100-літній ювілей Ольги Кобилянської, який за постановою ЮНЕСКО святкували в міжнародному масштабі.

Фонди музею щорічно поповнюються. За роки існування цієї установи в ньому побували сотні тисяч відвідувачів з різних регіонів України і зарубіжжя.

Правнук Ольги Кобилянської сім років живе в Німеччині

”Я був закоханий у Євгенію Мірошниченко”

Діалог із Ріттель-Кобилянським

(нащадком Ольги Кобилянської)

Прадід Костянтина Павло Юліанович був рідним братом письменниці Ольги Кобилянської.

— Звичайно, я її знаю, каже. — А ще англійську, італійську, іспанську, французьку та німецьку. Українська — моя рідна мова. Але 67 років тут головною мовою була російська. І я з повагою ставлюся до людей, які української не розуміють. На Заході всі вихідці з Союзу спілкуються російською. Співаю у виставі ”Містерія” в німецькому місті Фрайбурґ. Там усі артисти балету радянські: з України, Росії, Азербайджану. Тільки одна італійка, але вона теж почала говорити російською. І мені так приємно за батьківщину.

Говорить, що хоче привезти в Україну шоу, якого тут ніколи не бачили.

— Елтон Джон і Джордж Майкл — це класне якісне ”вчора”, — запевняє. — А ”сьогодні” — півторагодинна вистава ”Містерія”. Її прем’єра була у ”Європа-парку” — це як американський ”Діснейленд”. Він розташований на кордоні Німеччини, Франції та Швейцарії. У шоу рок-музика, — пожвавлюється. — Відкрита п’ятдесятиметрова сцена. Зі стелі на підлогу ллється вода, а на ній, як на екрані, — зображення. Шоу екологічне: про посухи, паводки, про те, як треба берегти природу. У ньому три основні партії — вогню, води і повітря. У мене партія Короля вогню. У залі танцюють тридцятиметрові ляльки-скелети. Наприкінці — салюти, але не вгору, а вбік. Хочу привезти це шоу в серпні-вересні до Києва, може, навіть на майдан Незалежності. Нині шукаю потрібних людей.

Українські співаки будуть у цій виставі?

— Можливо. Мене вже питали, чи запросив би я в це шоу Володимира Гришка. Але я навіть не знаю, хто це. Як і хто такий Коля Басков. Я мало знаю творчість цих людей.

Мені в Україні ніхто нічого не пропонує

З ким із українських співаків спілкуєтеся?

— Вільний час проводжу із хворою мамою. Знаю, що у Варшавському камерному оперному театрі співає прекрасна виконавиця Ольга Пасічник — учениця Євгенії Мірошниченко. Але ми ніколи не зустрічалися. А в Євгенію Семенівну я колись був закоханий, — червоніє. — Вчився у неї в столичній консерваторії на підготовчому відділенні. Таких голосів на землі можна перерахувати на пальцях однієї руки. Колись попросив у Євгенії Семенівни її записи. Їх послухав мій товариш, бізнесмен Майнхат Шеррер. Він колись був коханцем Марії Каллас. Майнхат сказав: ”Вона краща за Каллас”.

Кілька місяців тому Ріттель-Кобилянський виступав у столичному клубі ”П’ятий елемент”.

— Із того клубу мені передзвонили в Німеччину, — згадує співак. — Запропонували шалений гонорар. Це був мій перший клубний виступ. Там дворівнева концертна зала, все у склі, стоїть концертний рояль. Вела вечір моя подруга Оля Сумська — наші батьки колись разом працювали у львівському театрі Заньковецької. Оля радила виступати під фонограму, каже, тут усі так роблять. Але я відмовився.

На великій українській сцені востаннє Костянтин виступав 2004-го — у Національній опері співав у виставі ”Відлуння століття”.

Чому рідко виступаєте в Україні?

— Хочу повернутися, — аж підскакує на стільці. — Але я ж не можу сказати: ”Беріть мене на роботу”. Бабуся казала: ”Ніколи нікого ні про що не проси”. А мама, актриса, ще 20 років тому радила: ”Співай там, де ти потрібен. Якщо тебе покличуть у Житомир і не покличуть у Київ — їдь у Житомир”. Мені в Україні ніхто нічого не пропонує. А в Петербурзі та Москві запрошують співати часто. Торік виступав у Пітері в Юсуповському палаці. Перед виступом читали вірші Аліса Фрейндліх та Алла Демидова, а потім співала Олена Образцова. У залі сиділа вдова режисера Георгія Товстоногова — Нателла. Я думав, що помру від відповідальності.

Скільки виступів маєте в місяць?

— 15–20, переважно у Німеччині та Франції.

Були постановки з вашою участю, із яких люди йшли?

— У Німеччині, на постановці ”Вертер” режисер зробив сцену, як ляльковий театр — кожен актор сидів у своїй кімнаті. Я співав арію Альберта. Актори не спілкувалися між собою, глядачам було нудно, і вони розійшлися.

1975, 7 листопада — Костянтин Ріттель-Кобилянський народився в Києві у родині акторів

1998 — закінчив Одеську консерваторію

2000–2003 — навчається у вищій музичній школі в німецькому місті Фрайбургу

2004 — поставив у Національній опері виставу ”Відлуння століття”

Улюблені партії: Жермон у ”Травіаті”, Ескамільйо в ”Кармен”, Трубадур в однойменній опері.

Розлучений, мешкає в Дюссельдорфі, Німеччина. 5-річний син Міхаель-Костянтин і колишня дружина живуть у Тель-Авіві, Ізраїль.


Життєва стежина Ольги Кобилянської

Ольга Кобилянська народилася на території нинішньої Румунії (містечко Гура-Гумора), опісля жила в Сучаві, Кімполунзі (тут пішла до німецькомовної школи). Усе це тепер румунська Буковина. Матір’ю майбутньої письменниці була ополячена німкеня Марія Вернер – далека родичка драматурга Захарія Вернера. Батько – українець, мати – німкеня

Лише наприкінці ХIХ століття Кобилянські оселилися в Чернівцях, де письменниця могла фактично щоденно чути українську мову й де авторка повісті «Земля» мешкала до кінця своїх днів. Мала батьківщина Ольги Кобилянської, здається, нічим не примітний край: скромна природа, незаможні села та містечка... Крім, очевидно, Сучави, пам’ятної для вітчизняної історії тим, що тут був смертельно поранений син Богдана Хмельницького Тиміш. Люди покидали цей сумний край: шукали щастя за океаном. Так потрапила до Америки родина Панчуків – родичів письменниці. Син їх Джон Панчук (народжений 1904 року в Мічигані) одержав освіту в університеті, юрист, належав до Демократичної партії, делегувався на Національні з’їзди від штату Мічиган. Помер 1981 року. У цій родині зберігся щоденник Ольги Кобилянської, котрий Джон Панчук передав до чернівецького музею 1974 року. 1982-го цей унікальний документ був виданий відомим літературознавцем Федором Погребенником під назвою «Слова зворушеного серця». Він доповнив творчий доробок письменниці, відкривши її сокровенні думки й переживання. Дискусії щодо оцінки прози Ольги Кобилянської, її життєпису тривають і нині. Щоправда, як це завжди буває в непевні часи, «професіонали» від науки «вифантазовують» своє бачення постаті письменниці, її якихось «таємничих» зв’язків з колегами з Великої України. Як кажуть, Бог їм суддя. Сама письменниця за життя захистила себе від майбутніх невігласів: «Я ніяк не належу до «золістів» і до взагалі тої-то школи грубого реалізму... Держуся засади, що артист чи там писатель повинен описувати «вибрану» дійсність і ніколи не забувати, що штука і всякий артизм любить, помимо всього, зніження, т.є. любить тонкість і делікатність. Усяка грубість відпихає мене, і я не можу з нею брататися». Зійшовши з мовного перехрестя, обравши мову народу, серед якого жила, Ольга Кобилян---ська протягом всього життя картала себе: «Я сама знала і відчувала, що не володію своєю материнською мовою, як німецькою, та що ж я могла проти обставин вдіяти, котрі держали мене далеко від українців у глухім і гірськім місці, де я годувалась хіба самою красою природи! Дуже прикро і болісно вражали мене для того слова таких людей, як, між іншим, Остапа Терлецького (котрого я особисто знала): Ольга Кобилянська в українській літературі лиш екзотична квітка, бо ж вона (ви)ховалась на Німеччині...».

Німецькою мовою написана повість Ольги Кобилянської «Людина». Усвідомивши свою приналежність до українського інтелектуального світу, Ольга Кобилянська почувалася «дуже осамоченою, бо не мала з ким про свої писання говорити». Повторюся, що письменниця жила в німецькомовному середовищі. «Самота, душевна самота, противне моїм почуванням окруження – викликували в мені жадобу кинути те, що мене зворушувало до дна, на папір», – ділилась пізніше письменниця своїми думками з професором-літературознавцем Степаном Смаль-Стоцьким. Від 1883 року Ольга Кобилянська вела щоденники. Сім років! Писала німецькою, деякі слова польською та українською. Сімдесят років ця сповідь життя була невідома українському читачеві, бо зберігалась за океаном.



«Valse melancolique»

Проза Ольги Кобилянської сьогодні читається, немов писана про наші часи. Бо маємо справу з творчістю письменниці, котра сповідувала принципи мистецького психологізму, нескінченного й невтолимого пізнання Людини. Тому зрозуміла її повість «Земля», написана понад століття тому. Сучасними бачаться й її оповідання, драми... Як доказ цього – кінострічки, зняті за сценаріями за творами Ольги Кобилянської. «Меланхолійний вальс» – одна з них. Якщо хтось одразу заперечить, що до європейської (а то й світової) літератури Ольга Кобилянська ввійшла все ж своєю повістю «Земля», він матиме рацію. Проблема, котру на високому мистецькому рівні осмислила письменниця, буде актуальна в Україні завжди. Бо земля – наше минуле, нинішнє й майбутнє. Бо село завжди буде невичерпним джерелом українськості, незрадливим оберігачем нашої мови, культури й духовності. Й егоїстична боротьба за землю, як це високомистецьки продемонструвала Ольга Кобилянська, знищує в людині все людське: у повісті «Земля», як читачі пам’ятають, брат вбиває брата... Так, повість «Земля» – серед найкращих творів і Ольги Кобилянської, й української літератури. Але, гадаю, кожний читач має право віддавати перевагу улюбленим творам письменниці. «Аристократка», «Царівна», «Valse melancolique»... Не так багато у нашій прозі зустрічаємо художніх текстів справді аристократичних, вишуканих стилю й настрою... «Мені хочеться вправлятись в українській мові, та, на жаль, нема в нас що читати. Те, що є, мені не вистачає. Я все наново вертаю до Шекспіра, Гете і ін. великих умів, що мені все щось нового дають», – бідкалась Ольга Кобилянська в есе «Про саму себе» (1921). Здається, мало що змінилося в нас з тих часів.



Може, помиляюсь, але не так багато маємо групових фотознімків наших письменників. Таланти рідко збираються разом та виходять на люди, очевидно, тому, що натхнення віддає перевагу усамітненню, втечі від життєвої суєти... Але декілька історичних (за важливістю) групових портретів все ж маємо. На нашу думку, два з них стоять у першому ряду за значенням та кількістю видатних постатей. Перший – це фото учасників відкриття в Полтаві 1903 року пам’ятника Іванові Котляревському – авторові української «Енеїди», твору, котрий належить до початків вітчизняної літератури. Там на першому плані Олена Пчілка (мати Лесі Українки), сама Леся, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Іван Стешенко, Микола Міхновський... Другий – фото визначних діячів західноукраїнської культури, датоване 1898 роком – роком франкових «Великих роковин» зокрема. У центрі цього групового портрету бачимо героїню наших нотаток письменницю Ольгу Кобилянську. За нею стоять Іван Франко та Михайло Грушевський. Поряд з М. Грушевським Осип Маковей, а поряд з О. Кобилянською Наталя Кобринська. Виділяємо цих двох останніх, бо вони зіграли в житті письменниці важливу роль. О. Маковея Ольга Кобилянська бачила своїм чоловіком, а Наталя Кобринська зі своїми прихильниками зробила все, щоб молода німецькомовна письменниця стала класиком вітчизняної літератури. Повторимо: Ольга Кобилянська – в центрі другого знімка. Отже, її визнавали Першою, принаймні авторитетною для себе лідери західноукраїнського літературного бомонду.

Померла Ольга Кобилянська під час Другої світової війни. У Чернівцях тоді господарювали румунські солдати. А за декілька років до того в Буковину приходили радянські війська. До Чернівців приїхали тоді київські письменники, писали пропагандистські статті й ставили під ними прізвище О. Кобилянської. Тяжко хвора письменниця, очевидно, не реагувала на навколишнє життя. Якось вона сказала одному з радянських гостей: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли».
Каталог: public -> oipopp -> repository -> dcr
dcr -> Дидактичні матеріали. Природні зони Африки Разгадайте кросворд
dcr -> Тема уроку: атмосферний тиск
dcr -> Лексика української мови
dcr -> Пояснювальна записка Цю гру доцільно використати на етапі засвоєння матеріалу Гра „Що, де, коли Беруть участь 6 гравців. Кліком мишки вони вибирають конверт. Потім з’являється запитання. Якщо
dcr -> Уроку «Материки Землі»
dcr -> Тема. Якщо хочеш бути здоровим – загартовуйся завжди! Мета
dcr -> Альбер Камю
dcr -> Урок зарубіжної літератури, 5-й клас. Учителя вищої категорії
dcr -> Плетіння гачком як вид декоративно – ужиткового мистецтва


Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет