З російської переклав: Глушак Д. Д. 2018р. Зміст



жүктеу 4.03 Mb.
бет18/31
Дата20.04.2019
өлшемі4.03 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   31

Глава 10.

А завтра – увесь світ


Будинок, у якому я зараз перебуваю, – найбільш справжнє втілення ідилії в американській провінції. Зовні його стіни обшиті світлими дошками, на ґанку розташувалося крісло-гойдалка, а по околицях на велосипедах катаються сусідські дітлахи. Усередині ж купа місця – Джек Гілберт і його дружина Кет навіть не знають, чим зайняти його надлишки. Вони британці, як і я, і звикли до будинків менших й затишніших. Ще вони дуже веселі й добродушні, Джек палахкотить енергією, Кет же врівноважена й спокійна. Ділан, один з їхніх синів, дивиться мультики, а другий, Хейден, з одних йому відомих причин намагається піддати мені кулаком по п'ятій точці. Я тулюся до кухонної тумби в надії сховатися від нападу й продовжую попивати чай. А заодно, сам того не бажаючи, поширюю мікроби по чашці, тумбі й взагалі по всій прекрасно обставленій кухні.

Між іншим, Гілберти в цьому плані нічим не краще мене. Ми вже знаємо, що від нас виходить бактеріальний запах, як і від гієн, слонів і борсуків. Але й самих бактерій ми також поширюємо. Кожний з нас увесь час наповнює простір навколо себе своїми мікробами. Доторкаючись до предметів, ми залишаємо на них відбиток з бактеріями. З кожним кроком, словом, чихом, почісуванням і човганням ногою ми викидаємо в повітря хмари наших особистих мікробів – приблизно 37 мільйонів за годину [411] . Інакше кажучи, наш мікробіом не обмежується нашим тілом: з нього він постійно виходить у навколишнє середовище. Сидячи в Гілберта в машині, коли ми їхали до нього додому, я засіяв своїми мікробами все сидіння. Зараз ось я облокотився на тумбу, а мої бактерії її мітять. Так, я дійсно вміщаю безлічі, але не все: деякі простягнуться за межі мого тіла своєрідною живою аурою.

Гілберти, щоб ці «аури» досліджувати, протягом шести тижнів щодня брали ватяними паличками проби з вимикачів, дверних ручок, кухонних меблів і підлоги спальні, а також зі своїх рук, ступень і з ніздрів [412] . Те ж саме на їхнє прохання робили жителі ще шести будинків – як живучі поодинці й парами, так і родини з дітьми. Так з'явився проект «Домашній мікробіом». Його результати показують, що свій мікробіом є в кожного будинку, при чому більшу його частину становлять бактерії проживаючих у цьому будинку людей. Вимикачі й дверні ручки засіяні бактеріями з їхніх рук, підлога – мікробами з їхніх ніг, а по кухонному столу катаються крихітки з їхньої шкіри. І відбувається це заселення куди швидше, чим ви думаєте. Три родини за час дослідження переїхали, і ситуація з мікробами в нових будинках незабаром стала такою ж, як там, де вони жили раніше, включаючи один випадок, коли учасник до переїзду знімав номер у готелі. На те, щоб освоїтися в новому будинку й на нових меблях, нашим мікробам потрібно лише 24 години – так що всього через добу все навколо почне в буквальному значенні відбивати вашу сутність. Коли ви приходите в гості до приятеля, а він просить вас почувати себе як удома, у вас насправді й вибору-то немає.

На мікробіоми наших співмешканців ми також впливаємо. Наукова група Гілберта з'ясувала, що в сусідів по кімнаті загальних мікробів більше, чим у тих, хто живе роздільно, а в подружніх пар і того більше – недарма адже при узгодженні шлюбу подружжя обіцяло до кінця життя ділитися один з одним усім, що мають! А вже якщо в будинку є собака, подібність мікробіомов її хазяїв підскакує до небувалих висот. За словами Гілберта, «собаки затягують мікробів у будинок з вулиці до того ж допомагають бактеріям переміщатися від людини до людини». Опираючись на ці результати, а також на дослідження Сьюзен Лінч, що доводить, що в собачій вовні живуть протиалергійні мікроби, Гілберти вирішили завести пса по кличці Капітан Боу Дігглі, біло-руду суміш золотавого ретрівера, колі й піренейського гірського собаки. «Ми вирішили, що нашим домашнім мікробам не перешкодить різноманітність, а дітям – допомога в зміцненні імунітету, – пояснює Гілберт. – Кличку йому дав Хейден. До речі, Хейден, звідки ти її взяв?» «Сам придумав», – хвалиться Хейден.

Собаки, люди та й взагалі всі тварини існують у світі мікробів. Переміщуючись по цьому світу, ми змінюємо навколишні мікроорганізми. По шляху в Чикаго в гості до Гілбертів я залишив своїх шкірних мікробів у готельному номері, у кафе, у декількох таксі й на одному сидінні в літаку. А старина Капітан Дігглі так взагалі являє собою волохатий вагончик, на якому мікроби з ґрунту й води Нейпервілла можуть з комфортом добратися до будинку Гілбертів. Гавайська еупрімна ранками викидає у воду світних симбіонтів 

Vibrio fischeri .


Гієни мітять траву ексклюзивним мікробним графіті. До того ж усі ми постійно приймаємо мікробів у наші тіла й на шкіру – під час дихання й приймання їжі, при ходьбі й дотиках, у момент отримання травм і укусів. Наші мікробіоми мають своєрідні вусики, які зв'язують нас з навколишнім світом.

Гілберт прагне більше дізнатися про ці зв'язки, стати свого роду митником на границі людського тіла, щоб точно з'ясувати, які мікроби в нього входять, а які залишають, звідки вони прибувають і куди направляються. Але з людьми такий номер просто так не пройде. Через наше постійне переміщення в просторі й взаємодії з предметами й іншими людьми відстежити шлях однієї- єдиної бактерії стає практично неможливо. «Я еколог. Мені хочеться розглядати людину як ізольований об'єкт, але мені просто не дозволяють, – скаржиться Гілберт. – Я пропонував для експерименту замкнути кількох людей на шість тижнів у кімнаті, але в експертній раді мені відмовили».

Що ж, йому довелося перейти на дельфінів.

«Скільки вам потрібно проб?» – запитує Берні Масіоль, ветеринар дельфінарію.

«А скільки ви вже зняли?» – ставить відповідне запитання Гілберт.

«Три».


«Не могли б ви їх зняти повторно? А може, з іншої ділянки шкіри? З пахви, наприклад. Тобто не з пахви, а… Як у дельфінів називаються пахви?» [413]

Ми перебуваємо в дельфінарії Акваріума Шедда, він являє собою величезний резервуар, прикрашений штучними скелями зі зростаючими на них деревами. Джессіка, дресирувальниця в чорно-синьому купальнику, заходить у воду й шльопає по поверхні води долонею. До неї підпливає Сагу, тихоокеанський дельфін. Він справжній красень, його шкіра на вигляд нагадує ламінований малюнок вугіллям. Він ще й слухняний: коли Джессіка повертає долоні вниз і змахує руками в сторони, Сагу перевертається на спину й виставляє напоказ молочно-білий живіт. Масіоль бере ватяну паличку, протирає нею дельфінячу пахву, засовує в стерильну баночку й віддає Гілберту. Потім цій процедурі піддаються пахви ще двох дельфінів, Крі й Пікет , що плавають під доглядом дресирувальників.

«Ми беремо проби з дихала, шкіри й фекалій, – розповідає Джессіка. – Щоб зняти пробу з дихала, я притримую рукою голову дельфіна, закриваю отвір чашкою Петрі й легенько натискаю, щоб дельфін різко видихнув. А при зборі аналізу калу вони перевертаються, я вставляю їм маленький гумовий катетер і висмикую вже зі зразком. Чого-чого, а фекалій у нас отут вистачає».

Проект «Мікробіом акваріума» дає Гилберту те, чого немає ні в нього вдома в Нейпервіллі, ні в будь-якому іншому будинку, – можливість всевідання. Тут відомі навіть найменші деталі навколишнього тваринних середовища. Температура води, рівень мінералізації, хімічний склад – усе це регулярно вимірюється. Тут у Гілберта є можливість аналізувати мікробіом дельфінів і дресирувальників, а також води, їжі, резервуарів і повітря – і протягом шести тижнів саме цим він щодня й займався. «Отут, – говорить Гілберт, – тварини володіють природніми мікробіомами й живуть у середовищі, наближеному до природнього, так що ми змогли відстежити всі взаємодії мікробів з цим середовищем». У такий спосіб йому вдалося добути унікальні дані про зв'язок мікробів в організмі тварини й поза ним.

В океанаріуму зараз іде робота над декількома проектами, спрямованими на поліпшення життя його підопічних [414] . Білл Ван Бонн, віце-президент Акваріума Шедда по охороні здоров'я тварин, ділиться історією про те, як раніше всю воду в головному океанаріуму – більше 11 мільйонів літрів! – кожні три години проганяли через очисну систему фільтрів. «Знаєш, скільки на це енергії йшло! Навіщо ми так часто це робили? А тому, що думали, чим вода буде чистішою, тим тварини будуть здоровіші й щасливіші! – говорить Ван Бонн з напускним захопленням. – А коли ми стали очищати тільки половину води, її хімічний склад і стан здоров'я тварин набагато покращилися, уявляєш?»

Ван Бонн підозрює, що з поліпшенням санітарних умов вони переборщили, адже в підсумку з океанаріуму зникли корисні мікроби, а шкідливі отримали можливість безперешкодно розмножуватися. Вам ця ситуація нічого не нагадує? Вірно, те ж саме трапляється в кишечниках хворих, що приймають антибіотики. Через антибіотики з екосистеми пропадають мікроби, що виконують корисні функції. Їм на зміну приходять їхні природні конкуренти – патогени начебто C-diff. Стерильність – це не ціль, а проклін, і різноманітна екосистема набагато краще, чим виснажена. Це справедливо як для океанаріуму, так і для кишечника – та й для лікарні також.

«Я доктор Джек Глберт. Ми перебуваємо біля лікарні», – Джек Гілберт показує на величезний будинок за спиною.

Ми приїхали в Центр догляду й відкриттів при Чиказькому університеті – недавно побудований будинок, що нагадує торт з, що чергуються сірими, жовтогарячими й чорними коржами. Гілберт перед ним намагається знімати проморолик. Не впевнений, що операторові вдасться записати пристойний звук: вітер занадто сильний. Більш впевнений я в тому, що Гілберт змерзнув. І зовсім точно переконаний, що будинок являє собою лікарню.

Незадовго до її відкриття в лютому 2013 року група дослідників на чолі із Саймоном Лексом, студентом Гілберта, пройшлася з ватяними паличками напереваги по лікарняних коридорах, що пустують. Вони заглянули в десять палат і два пости медсестер, розташовані на двох поверхах: один для пацієнтів, яких скоро випишуть, інший– для тих, хто залишиться тут надовго, наприклад хворих раком і реципієнтів органів. Людей у палатах доки не було, зате були мікроби, яких учені й збирали. Вони зняли проби з дівичо чистих підлог, блискучих краників і спинок ліжок, а також простирадл, складених куточок до куточка. Крім того, проби були взяті з вимикачів, дверних ручок, вентиляції, телефонів, клавіатур і багато чого ще. Потім у кімнатах були розміщені реєстратори, що вимірюють рівень освітленості, температуру, вологість і тиск повітря, детектори вуглекислого газу, що дозволяють довідатися, чи є в кімнаті люди, і інфрачервоні сенсори, що записують, коли в палату входили або виходили з неї. Після врочистого відкриття лікарні дослідники продовжили роботу. Тепер проби бралися як з палат, так і з пацієнтів [415] .

Скласти опис, розбудовуваного микробиома немовляти людини – звичайне завдання для лікаря, ну а Гілберт уперше склав опис мікробіома новозведеного будинку. Зараз його науковій групі в процесі аналізу даних: потрібно довідатися, як присутність людей змінила мікробну обстановку в будинку, чи потрапили якісь із мікробів-аборигенів в організми пацієнтів. У лікарні ця проблема стоїть гостріше всього. Там переміщення мікробів може порушити грань між життям і смертю – 


безліччю


смертей. Близько 5 – 10 % пацієнтів у країнах, що розвиваються підхоплюють інфекцію в лікарнях і інших установах охорони здоров’я– тобто занедужують саме там, де їх повинні були вилікувати. Тільки в США це приблизно 1,7 мільйона заражень і 90 тисяч смертей у рік. Звідки беруться відповідальні за ці інфекції патогени? З води? З вентиляції? А може, від працівників лікарень? Саме це й планує довідатися Гілберт. Дослідивши зібрані його групою дані – величезний масив даних! – він зможе відстежити пересування мікробів, скажімо, з вимикача на руку доктора, а звідти – на спинку ліжка пацієнта [416] . І можливо, у нього вийде придумати, як обмежити настільки небезпечні для нашого життя мікробні подорожі.

Ця проблема з'явилася вже давно. Ще в 1860-х Джозеф Лістер ввів у своїй лікарні обов'язкові методи стерилізації, завдяки чому патогенам стало набагато складніше поширюватися. Прості заходи, такі як миття рук, безсумнівно, урятували незліченну кількість життів. Але разом з тим ми нерідко об'їдаємося антибіотиками й виливаємо на себе антисептики тюбик за тюбиком. Ця надмірна погоня за стерильністю не обійшла й дому – навіть лікарні. В одній американській лікарні недавно витратили 700 тисяч доларів на укладання покриття підлоги з антибактеріальними речовинами, навіть не знаючи, чи дійсно це допоможе. Є ймовірність, що проблеми могли загостритися ще сильніше. Як у випадку з дельфінарієм і людським кишечником, у пориві зробити лікарні стерильними ми, можливо, створили пролом у мікробіомі самих будинків. Можливо, знищивши корисні бактерії, ми, самі того не бажаючи, створили ще більш небезпечну екосистему.

«Нам потрібно, щоб у будинках жили корисні мікроби, ну або хоча б щоб вони сиділи на одному місці й ні з ким не взаємодіяли, – додає Шон Гіббонс, ще один студент Гілберта. – Різноманітність отут не зашкодить». Якщо переборщити з антисептичною обробкою, цю різноманітність можна знищити. Гіббонс це довів своїм дослідженням суспільних туалетів [417] . Він з'ясував, що в чисто вимитих туалетах першою справою поселяються фекальні мікроби – вони поширюються по повітрю при змиві. Через якийсь час їх потроху починають заміняти різноманітні шкірні мікроби, але потім туалет миють знову, і все починається заново. Така іронія: якщо мити туалет занадто часто, фекальних бактерій там буде більше.

Джессіка Грін, у минулому інженер, а нині еколог з Орегона, виявила подібну ситуацію в мікробів, що живуть у палатах з кондиціонером [418] . «Спочатку я припустила, що співтовариство мікробів у повітрі усередині буде нагадувати те, що зовні, – розповідає Джессіка. – А виявилося, що збігів між ними дуже мало, а іноді й взагалі немає!» Зовні в повітрі жили нешкідливі ґрунтові й рослинні мікроби. У палаті ж було незвичайно багато потенційних патогенов: вони попадали в повітря з організмів пацієнтів, і за вікном їх майже не було. Пацієнти просто варилися у власному мікробному соку! І адже виправити це простіше простого: потрібно всього лише відкрити вікно.

Флоренс Найтінгейл, відома на увесь світ рятівниця життів військових, півтора століття назад стверджувала те ж саме. Про мікробіом їй знати було нізвідкіля, зате під час Кримської війни вона помітила, що пацієнти швидше оправляються від зараження, якщо вікно в їхній палаті відкрите. «Справжнє свіже повітря може проникнути в приміщення тільки через вікна, причому лише ті, що розташовані на стороні, що обвітрюється, », – писала вона. Будь-якому екологові це здасться цілком логічним: разом зі свіжим повітрям у палату попадають невинні мікроби й займають у ній місце, а виходить, патогенам залишається менше місця. Але сама думка про те, щоб спеціально запускати мікробів у палату, суперечить нашому уявленню про роботу лікарень. «Ми чомусь впевнені, що в лікарнях і в багатьох інших будинках усе, що перебуває зовні, повинне там і залишатися», – пояснює Грін. Ця думка засіла в головах людей так міцно, що Джессіці під час дослідження доводилося умовляти керівництво лікарні дозволити їй розкрити вікна в деяких палатах – на них давно стояли запирачі.

Можливо, настав час перестати вважати мікробів непрошеними гістьми й почати закликати їх до себе. Між тим, ми й так цим займаємося, самі того не підозрюючи. Дослідники з команди Грін в 2014 році відвідали тільки що побудований університетський будинок « Лілліс-Хол» і взяли проби пилу в трьохстах аудиторіях, офісах, туалетах і інших кімнатах. З'ясувалося, що на мікробів у пилу впливають багато особливостей кімнати: якого вона розміру, як з'єднана з іншими кімнатами, як часто в ній перебувають люди і як вона провітрюється. Мікробна екологія будинку залежить майже від кожного архітектурного рішення при будівлі, а від неї, у свою чергу, залежить уже наша мікробна екологія. Як сказав Вінстон Черчілль, «спочатку ми формуємо будинки, а потім вони формують нас». Грін стверджує, що ми можемо взяти цей процес під контроль, почавши застосовувати так званий біоінформований дизайн. Інакше кажучи, потрібно будувати будинки так, щоб у них селилися потрібні нам мікроби. Тут, як і в інших випадках, можна помітити подібності з навколишнім світом: так, фермери, щоб залучити комах-запильників до своїх полів, сіють навколо них дикі квіти. Грін планує розробити подібні прийоми для архітекторів, щоб будинок сам затягував в себе різних корисних мікробів. «Не пройде й десятка років, як архітектори зможуть використовувати результати наших досліджень при плануванні», – смакує вона [419] .

Джек Гілберт з нею згідний. Його плани ще більш амбіційні: він збирається власноручно заселяти бактерій у будинки, при чому не просто розприскувати або виливати суміш з ними на стіни. Мікроби влаштуються в малюсіньких пластмасових сферах, розроблених інженером Раміллою Шах. За допомогою технологій 3 D-друкування вона створить кульки з безліччю мікроскопічних коридорчиків і лазівок усередині. Гілберт же оселить у них корисних бактерій – наприклад, 

Clostridia ,


майстриню по розщепленню клітковини й придушенню запальних процесів, – а також відсипле їм живильних речовин, щоб не зголодніли. Як тільки кому-небудь заманеться доторкнутися до кульок, бактерії відразу виявляться в нього на шкірі. Зараз Гілберт ставить досліди на стерильних мишах. Він намагається переконатися, що бактерії почувають себе затишно в капсулах, що вони дійсно переміщаються на шкіру мишей, які граються з кульками, що вони здатні вижити в організмі нових хазяїв і при цьому позбавити їх від запалення кишечника. Якщо все вийде, Гілберт надіється продовжити досліди з мікробними кульками в адміністративних будинках і лікарнях. Він вважає, що непогано було б розмістити їх у дитячих ліжечках у відділеннях інтенсивної терапії немовлят, щоб малята «постійно взаємодіяли з корисною для них мікробною екосистемою». «Ще я думаю зайнятися виробництвом таких прорізувачів для зубів. Діти напевно будуть з ними гратися», – додає він.

Ці кульки змушують нас по-новому глянути на пробіотики. З ними корисні мікроби попадають в організм не з йогуртами або харчовими добавками, а через навколишнє середовище. «Я не збираюся змушувати людей уживати мікробів з їжею, – пояснює Гілберт. – Потрібно, щоб у контакт з мікробами вступали їхні носові перегородки, ротові порожнини й руки. Це набагато більш природній спосіб взаємодії з таким мікробіомом».

«Хочу назвати ці штуки біокульками, – додає він. – Ну або мікробусиками».

Я зауважую, що «микробусики» – не краща ідея. Гілберт посміхається.

«Ось цією самою рукою я вчора потиснув руку чемпіонці світі по сквошу. Так я забрав у неї частину мікробіому й тепер передаю його вам», – посміхається Люк Люн, потискуючи руку Гілберту.

«А що, тепер моя рука навчиться грати в сквош?» – цікавиться Гілберт.

«Тільки права, – відповідає Люн. – Якщо ви лівша, то вибачите вже».

Люн – архітектор. Його вражаюче портфоліо містить у собі вежу « Бурдж-Каліфа» у Дубаю, найвищий будинок у світі. Познайомившись з Гілбертом, він також став великим шанувальником мікробіома – як і Карен Уайгерт, головний фахівець Чикаго по раціональному використанню природних ресурсів. Ми вчотирьох зібралися пообідати в дорогому ресторані. Навколо нас за столиками сидять бізнесмени в костюмах з голочки, а за вікном відкривається вид на озеро Мічиган. «Вам і в голову не приходить, що все ось це насправді живе, – говорить Гілберт, показуючи пальцем на бездоганно оформлений інтер'єр, аркову стелю, хмарочоси, що й піднімаються за вікном. – Але це дійсно так. Це живі й дихаючі істоти. Бактерії – ось хто отут головні».

Гілберт запросив сюди Люна й Уайгерт, щоб обговорити з ними, як втілити свої ідеї в життя в більш широкому масштабі. Керуючись тим, що він довідався в житлових будинках, океанаріумі й лікарні, Гілберт планує зайнятися формуванням мікробіома міст, починаючи з Чикаго. Люн для цього – ідеальний партнер. У декількох своїх будинках він розташував вентиляційну систему так, щоб вона проходила через стіну рослинності. І красиво, і повітря очищується. А від пропозиції Гілберта засівати стіни мікробними кулями – до речі, я запропонував назвати їх 

Baccy Balls


- він у захваті. Уайгерт думка про залучення бактерій у будівництві також подобається. Вона запитує Гілберта, чи будуть кульки працювати як у будинках економічного класу, так і в розкішній обстановці хмарочосів. Так, відповідає він. Йому хочеться зробити їхню вартість якнайнижчою – вони повинні обходитися хазяям куди дешевше, чим ціла стіна з рослин.

Уайгерт, надихнувшись, починає розмову про вічну проблему Чикаго – затоплення будинків. Каналізація нерідко забивається, а через зміну клімату, імовірно, буде забиватися ще частіше. «А чи можемо ми що-небудь зробити з затопленням або його наслідками, наприклад цвіллю?» – ставить запитання вона. « Взагалі-то можемо», – відповідає Гілберт. В одному зі своїх проектів він співробітничав з компанією 


L'oréal


і займався пошуками бактерій, здатних запобігати появі лупи й дерматиту, заважаючи грибкові з'являтися на шкірі голови. Можливо, ці мікроби коли-небудь стануть основою пробіотичного шампуню від лупи. Але вони ж можуть допомогти в створенні «мікробних боліт», завдяки яким будинки після затоплення не заростуть цвіллю. Під час затоплення цвіль отримає удосталь води, а з нею – цілий загін протигрибкових мікробів. «Такий вбудований автоматичний захист від цвілі», – пояснює Гілберт.

«А наскільки все це реально? На якій ви стадії?» – запитує Уайгерт.

«Протигрибкові засоби в нас уже є, тепер ми намагаємося розібратися, як помістити їх у пластикове упакування, – розповідає Гілберт. – Ще два-три роки, і в нас з'явиться те, що можна буде без каяттів совісті застосовувати в житловому будинку, ну, не вважаючи будинки наших колег, у них і зараз можна. А років через три-чотири, думаю, у нас буде надійний продукт, який можна буде пускати у виробництво».

Я посміхаюся: вічно вчені з оптимізмом заявляють, що все, над чим вони зараз працюють, можна буде застосувати в житті через п'ять років.

Гілберт сміється: « Я ж сказав, що потрібно три-чотири роки, так що оптимізму мені точно не займати».

Люну, до речі, також. «Убивати бактерій ми наловчилися, тепер пора знову з ними подружитися, – говорить він. – Ми намагаємося зрозуміти, як бактерії можуть допомогти нам у середовищі, яке побудували ми самі.

Я цікавлюся його думкою як дизайнера, коли будинки дійсно почнуть будувати з оглядкою на бактерії.

Він замислюється. «Скажімо, років через п'ять?»

Маніпулювання мікробіомом будинків і міст – далеко не головне завдання Гілберта. Він вивчає мікробіом не тільки лікарні й океанаріуму, але й місцевого тренажерного залу й гуртожитку при коледжі. Завдяки проекту «Домашній мікробіом» стало відомо, що людину можна якоюсь мірою відстежити по мікробах, що залишаються нею. Гілберт разом з Робом Найтом (ці двоє – близькі друзі) намагається знайти застосування цьому в судмедекспертизі. Він досліджує мікробів на станціях водоочищення, у заплавах рік, у водах Мексиканської затоки, де не дуже давно відбувся розлив нафти, у преріях, у відділенні інтенсивної терапії немовлят і у винограді сорту «мерло». Він займається пошуком мікробів, здатних запобігти появі лупи, що викликають алергію на коров'яче молоко й задіяних у розвитку аутизму. Він намагається знайти в пилу мікробів, завдяки яким стане зрозуміло, чому в прихильників двох американських релігійних течій – амишів і гуттериіов – так сильно різниться статистика приступів астми й алергії. Він прагне з'ясувати, як протягом дня змінюється мікробіом нашого кишечника і як це впливає на нашу схильність до ожиріння. Він аналізує зразки мікробів з організмів декількох десятків диких бабуїнів, щоб довідатися, чи є щось особливе в мікробіомі самок, що найуспішніше за всіх вигодовують дитинчат.

Нарешті, разом з Найтом і Джанет Дженссон він керує проектом «Мікробіом Землі» – це запаморочливо амбіційний план по перепису мікробів з кожного куточка планети

[420] . Учені зв'язуються з людьми, що працюють в океанах, на пасовищах або в заплавах ріки, і просять їх поділитися зразками й даними. У підсумку вони планують навчитися визначати, які в екосистемі живуть мікроби, по основних факторах: температура повітря, достаток рослинності, швидкість вітру й рівень освітленості, – а також розуміти, як на цих мікробів будуть впливати зміни в середовищі, такі як розлив ріки або зміна часу доби. До безглуздості амбіційні цілі – багато напевно порахують, що досягнути їх неможливо. Але Гілберта і його колег не зупинити. Не дуже давно вони направили в Білий дім петицію про запуск «Об'єднаної ініціативи по мікробіому» – спільного проекту по створенню поліпшених інструментів для дослідження мікробіома й зміцнення взаємодії різних груп учених [421] .

Настав час мислити по-великому. Прийшла пора, коли родини дозволяють дослідникам просто так брати в них вдома проби, управляючі океанаріумами піклуються про невидимих мешканців басейнів не менше, чим про дельфінів, головлікарі збираються пускати мікробів на лікарняні стіни, замість того щоб позбуватися від них, а архітектори й чиновники за вечерею в дорогому ресторані спокійно обговорюють пересадження калу. Починається нова епоха – людина нарешті готова привітати і зрозуміти світ мікробів.

Обходячи зоопарк Сан-Дієго з Робом Найтом на початку книги, я був уражений: якщо не забувати про мікроби, усе навколо видасться напрочуд незвичайним. Кожний відвідувач, доглядач, мешканець представлявся мені цілим світом, пересувною екосистемою, взаємодіючою з іншими екосистемами й зовсім не звертаючою уваги на свої безлічі. Сидячи в машині з Джеком Гілбертом і оглядаючи околиці Чикаго, я теж сприймаю світ зовсім не так, як раніше. Тепер я бачу всю мікробну таємницю міста – рясний шар життя, що його покриває й переміщується по ньому в поривах вітру, потоках води й мішках з крові й плоті. Я бачу, як друзі, здоровкаючись, тиснуть один одному руки й обмінюються живими істотами. Я бачу, як люди йдуть по вулиці, залишаючи за собою цілі хмари самих себе. Я бачу, як наші рішення – вибір будівельних матеріалів для будинку, провітрювання кімнати, розклад, по якому прибиральник витирає підлогу, – вплинули на мікробів навколо нас. А на водійському сидінні я бачу людину, яка помітила потік невидимого життя й, замість того щоб відвернутися від відрази, зацікавилася нею. Він знає, що боятися мікробів і знищувати їх, як правило, не потрібно – потрібно їх поважати, оберігати й вивчати.

Саме з цього погляду й розказана кожна історія в цій книзі – від проекту по рятуванню круглих хробаків від вольбахії, що триває вже не один десяток років, до прагнення зрозуміти, як молоко живить бактерій в організмі дитини; від безстрашних подорожей до джерел, що вивергають окріп, на дні океану до мирних спроб дізнатися секрети симбіозу попелиці. Цікавість, інтерес і радість дослідження – ось на чому все це засноване. Саме незаспокоєна спрага довідатися більше про природу й про те, яке місце ми в ній займаємо, змусила Левенгука розглянути воду з ставка в саморобний мікроскоп і відкрити світ, про існування якого колись не підозрював ніхто. І ця спрага нових відкриттів не заспокоєна досі.

Під час написання цієї глави я побував на конференції, присвяченоій симбіозам тварин і мікробів, – на ній зібралося чимало вчених, про яких ви читали в цій книзі. Такема Фукацу, король симбіозу з Японії, дочекався перерви на обід і зник у лісі неподалік. Повернувся він, тримаючи в руках баночку з декількома «золотими черепашками» – розкішними жучками виду 

Charidotella sexpunctata


з блискучим, немов відлитим з золота, панциром. Пізніше опісля увечері Мартін Калтенпот, заклинатель бджолиних вовків, розповів мені, не приховуючи захоплення, що один з цих жучків на його очах з золотого перетворився в червоного. Хто знає, які в цих жуків симбіонти і як життя жуків і бактерій змінилося з моменту скріплення їх союзу? А в останній день конференції, доки всі чекали автобус, фахівець з чі попелиць Генрі раптово кудись змився. П'ять хвилин через він повернувся з пробіркою, повною попелиць, яких він зібрав з куща, що росте неподалік від місця, де проводилася конференція. Представники цього виду, як він мені розповів, повністю приручили 

Hamiltonella


- позаштатного союзника попелиць, що час від часу надає їм захист від наїзників. Як? Коли? Навіщо? Генрі не терпиться все це довідатися.

Побачити в цьому світ – те ж саме, що побачити світ у піщині Вільяма Блейка. Коли ми почнемо розбиратися у своїх мікробіомах, симбіонтах, внутрішніх екосистемах і незлічимих безлічах, ми зрозуміємо, що відкриття чекають нас на кожному кроці. Будь-який непомітний кущик готовий розповісти нам найдивніші історії. У будь-якій частині світу є укладені сотні мільйонів років тому партнерства, які вплинули на всю відому нам флору й фауну.

Ми знаємо, що мікроби скрізь і що без них не обійтися. Ми знаємо, що вони впливають на органи в нашому організмі й на нашу поведінку, захищають нас від отруєння й захворювань, розщеплюють їжу, набудовують нашу імунну систему й доповнюють своїми генами наш геном. Ми знаємо, на які заходи доводиться йти тваринам, щоб тримати свої безлічі під контролем, – від доглядачів екосистеми, що стоять на стражі імунітету, до цукрів у грудному молоці, якими харчуються бактерії. Ми знаємо, що відбувається, якщо ці заходи не застосовувати: знебарвлені рифи, збуджені кишечники, що розжиріли животи. І в той же час ми знаємо, що гармонічні відносини з мікробами дають нам нові екологічні можливості й здатність швидко ними скористатися. Ми знаємо, як використовувати свої безлічі у власних інтересах: можна пересаджувати цілі мікробні співтовариства від однієї людинм до іншої, створювати й руйнувати симбіози й навіть конструювати нових мікробів. І ми намагаємося розібратися в таємницях невидимої й дивної біології, що стоїть за хробаками без кишечнику, що живуть в «Едемському саду» на дні океану, за коралами, що будують могутні рифи, за малюсінькими гідрами, що чіпляються за ряску в ставку, за жуками, що знищують цілі ліси, за чарівними гавайськими молюсками, що влаштовують свої світлові вистави, за панголіном, що пригорнувся до доглядача зоопарку, і за комарами, що вилетіли на світанку з баночки, щоб боротися з тропічною лихоманкою.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   31


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет