Зображення іноземців у сербській літературі: картина венеції у “гірському вінці” петра петровича нєґоша ісідора Ґордич



жүктеу 177.35 Kb.
Дата26.08.2018
өлшемі177.35 Kb.

ПРОБЛЕМИ СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВА PROBLEMY SLOV´IANOZNAVSTVA

2007. Вип. 56. С. 219–227 2007. Vol. 56. Р.219–227






УДК 821.163.41’06-1.09 П.П.Нєгош




ЗОБРАЖЕННЯ ІНОЗЕМЦІВ У СЕРБСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ: КАРТИНА

ВЕНЕЦІЇ У “ГІРСЬКОМУ ВІНЦІ” ПЕТРА ПЕТРОВИЧА НЄҐОША

Ісідора ҐОРДИЧ

Університет у м. Нові Сад

вул. д-ра Зорана Джинджича, Нові Сад (Сербія), 2100

Філософський факультет

У статті розглядаються особливості жанрової гетерогенності “Гірського він­ця” Петра Петровича Нєґоша на основі оповіді воєводи Драшка про Венецію, яка є дорожніми нотатками, що розкривають низку стереотипних уявлень про себе та Інших. Простежується, як у взаємозв’язку з життєвими буднями Венеції, зі спо­собами розваг, у зв’язку з героїзмом і мораллю імпліцитно, але доволі зрозуміло формується складна і розшарована картина чорногорців, як і специ­фічна творча і життєва позиція Петра Петровича Нєґоша.



Ключові слова: “ми – вони”, уявлення про Інших, система цінностей, стерео­тип, дорожні нотатки.

Хто не мандрує, той не живе,



той не знає, що таке світ,

що таке світове розмаїття”

П.П.Нєґош

У літературознавстві вже відзначалося, що зацікавлення Іншим було найжваві­шим у ХІХ ст., в епоху романтизму1. Звичайно, на то були свої причини, адже це час формування націй і створення колективних ідентичностей2, яким для самовизначення як референтні рамки необхідні інші групи–культури: “Ідентичність групи завжди ви­значається за допомогою того, чим ця група не є – іншими словами, за допомогою тих, хто не належить до цієї групи”3. Таким же чином можна було б із певністю ска­зати, що цей процес встановлення і самовизначення опирається на міфічну матрицю, виражену в бінарній опозиції “ми”–“вони”, тобто “наше”–“чуже”, причому те, що є “нашим” майже завжди краще, влаштованіше; це порядок, планова структура проти “чужого”, яке є аморфним, флюїдним, хаотичним4.

Жанром, у якому картину Іншого виявлено найкраще, без сумніву, є дорожні но­татки5. У “Гірському вінці”, який є комплексним, “розбитим” і важким для визна­чення з точки зору жанру твором, можна виділити чимало цілих частин, що можуть бути самостійними, а епізод, у якому воєвода Драшко описує своє перебування у Ве­неції, можна читати як дорожні нотатки6.

Петар Петрович Нєґош (1813–1851), “варвар між князями і князь між варвара­ми”7, як він сам себе називав, є однією з найбільш інтригуючих постатей у південно­слов’янських літературах. Поет, філософ, мислитель, владика і володар однієї ма­лень­кої держави, яка з останніх сил бореться за існування, був мандрівником мимоволі. Його численні мандрівки мали політичний характер – Нєгош подорожував у держав­них спра­вах. Пізніше, захворівши на туберкульоз, він мандрував у пошуках ліків від своєї хво­роби. Незважаючи ні на що, Нєґош подорожує з пристрастю і допитливістю світського мандрівника, насолоджуючись красою і цікавими місцями інших країн. З його листів зрозуміло, що у подорожах його “найбільше приваблюють ті речі, яких він був поз­бав­лений вдома: великі міста, симетричність вулиць, велич будівель, кра­са внутрішнього простору і домашньої обстановки, багаті музеї і археологічні зна­хідки, різноманіт­ність світу, що вирує на вулицях великих міст”8. Ц

і подорожі Нєґош використовував для здобуття додаткових знань, він зустрічався зі сербськими та іноземними вченими і відомими людьми, ознайомлювався з культурними пам’ятка­ми, відвідував театри і музеї, купував книги9.

У 1844 р., повертаючись через Трієст зі своєї третьої подорожі у Відень, Нєґош вперше побував у Венеції10. Досвід і враження, отримані під час подорожі, послужи­ли йому матеріалом для епізоду про воєводу Драшка, у якому він створив вражаючий портрет Венеції при написанні двома роками пізніше “Гірського вінця”. Драшко у Ве­неції став втіленням зіткнення двох світів, двох цивілізацій, які “віками пронизува­лись і переплітались” на сербських просторах, які, по суті, не розуміють один одного, хоча змушені часто звертатися одна до другої – героїчно-патріархальної, “найбільшим проявом якої є класична Чорногорія”, і західноєвропейської, яку втілює Венеція11.

“Тих інших, чужих для нас – вигаданих чи реальних – ми можемо любити чи не любити, але завжди їх цінуємо”, – стверджує У.Білефельд12. Воєвода Драшко опи­нився у Венеції у державних справах, тобто силою обставин. Його розповідь про подорож спровокована питаннями інших героїв, передусім, князя Рогана:

Розкажи про Венецію, Драшку,

Що за люди у отому краї? (1400–1401).

І починається оманливо нейтральне і цінне водночас: “як опрочі, звісно, не ро­га­ті” (1403), з тим, щоб далі розкрити власне ставлення і враження: “Виявлення і припису­вання рис (атрибуція) стосуються, насамперед, того, що безпосередньо можна відчу­ти, а це, зазвичай, “дрібниці” щоденного життя, наприклад, вигляд, одяг, запах і смак (звички в харчуванні), музика, поведінка, видимі символи і т.д.13”, а це саме ті речі, які зауважує Драшко і які найбільш цікаві його землякам.

Основною особливістю Драшкової розповіді є контраст, причому він спочатку наводить позитивні враження, аби потім зробити їх у кілька разів негативнішими:

Єсть і гарних там людей доволі,

гидомирних – вдесятеро більше,

як зустрінеш, глянути противно (1406–1408).

Великій кількості багатих, яким багатство “вдарило у голову” і які “витворяють, як маленькі діти” (1411), Драшко протиставляє ще більше вбогих, які не мають нічо­го, які напружуються до крайніх меж людських можливостей (“трударюють, аж вилазять очі” 1413), намагаються вижити, працюючи за суху шкоринку хліба. Потім зі здиву­ванням говорить:

Не один раз бачити прийшлося,

як носили два дядьки бабисько,

ропухату, брезклу ледащицю,

мала, певно, сотню ок вагою;

скрізь по місту вулицями носять

ополудлі тілеса паскудні,

не бояться сорому, нічого (1415–1421).

Для Драшкового, в своїй основі патріархального розуміння честі, шанобливості й поваги, яким наділяють його сучасні чорногорці, професія носія є ганебною і безслав­ною. Аугментатив “бабисько” тут має підкреслено пейоративне значення. У цьому висловлюванні Драшка бачимо не лише глузливий опис огрядної венеційки (“ополудлі тілеса паскудні”, 1417), а й загальне ставлення до жінки у Чорногорії, де вважають, що вона повинна і сама заробляти і робити вклад у спільне благо.

Майже ніде у воєводи Драшка нема прямого порівняння “там” з “тут”, але, як стверджує І.Андрич, “наводячи опис інших, ми подаємо себе”14. Він захоплюється венеційськими спорудами (“Єсть домівки, тільки того й дива”, 1426), але специфічна урбаністична географія Венеції і задушливість, яку спричиняють випари з каналів, викликають у нього, уродженця гірських просторів, відчуття тісноти. Для нього чужа метушня торгової метрополії, якою була Венеція у той час і де він нікого не знав. Думка Люби Ненадовича, що “на чужині кожен тільки й чекає, щоб побачити свого земляка”15, для воєводи Драшка має особливе значення:

Не зустрівся б приятель мій давній,

син найстарший Горбичича Зана,–

не вернувся б відтіля додому

і зложив би кості на чужині (1439–1442).

Ставлення Грбичича до Драшка проявляється через “нашу” традиційну гостин­ність, він його “по-братськи зустрів” (1443) і водив “крізь по Венеції” (1444). Будучи католиком у “чужинному” світі, Бокель залишається “своїм”, “братом”, носієм “справж­ніх”, “наших” цінностей. Ставлення до членів південнослов’янської спільноти обу­мовлене особливим південнослов’янством Нєґоша.

Князь Янко проявляє цікавість і до ігор, у які грають венеційці, що дає Драшкові поштовх для розповіді про театр. Драшкова оповідь про театр, суть якого йому, очевидно, не відома, становить найгумористичніший уривок у “Гірському вінці”. Драшко аналізує театр, виходячи з власного досвіду, тому ложі нагадують “ніші”– заглибини у стіні, які можемо знайти у чорногорських будинках і котрі служать коморами. Його дивує також метушня у театрі, і він із насмішкою говорить про пуб­ліку:

звідусюди позирали люди,

наче миші зі своїх щілинок (1539–1540).

І хоча воєвода розпізнає структурні елементи театру16, наприклад, костюми та грим (“всі пістряві, мов котища дикі”, 1546) або ж сценічну мову (“а як стали мукати й кричати”, 1547), проте він їх не розуміє :

Отакого посміху й стидоти

зроду-віку ще ніхто не бачив! (1552–1556)

“Напрочуд гумористичного тону набуває натяк на легенду про вампіра-пере­вертня у Драшковому описі театру. Невідомий для чорногорців театральний досвід він переводить у картини упирів і голодного вовка, які є ближчими і легшими для розуміння:

очі з лоба вивело неначе,

а ротяки, ніби пащі вовчі (1555–1556).

комічно подаючи у контрасті два різних типи культури”17.

Завдання Драшка у “Гірському вінці” розсмішити читача тут є найочевиднішим і проявляється у подвійному аспекті. Він є спостерігачем у Венеції й оповідачем для своїх земляків у Чорногорії і водночас об’єктом спостереження, оскільки Нєґош розраховує на читача, який знає, що таке театр18. Згодом Павле Попович зосереджує увагу не на Венеції, а на самому Драшкові: “Не дивіться, як він описує тісні і похмурі венеційські в’язниці, людей, які носять жінок на ношах, і венеційське огрядне панство, вибрите і напудрене, світ заляканий і пригноблений, оточений нишпорками і шпигу­нами, а погляньте, як поводиться сам Драшко. Він простий, незлісний, наїв­ний чорно­горець, який зненацька опинився у дивному і невідомому йому світі, у яко­му виглядає комічно”19.

Отже, тут може постати запитання: для кого пише Нєґош? “Гірський вінець” ви­даний 1847 р. у Відні. Серби за час панування Австро-Угорщини пережили значний економічний і культурний розквіт. Завдяки своїм романам, Милован Видакович ство­рив широку читацьку аудиторію, Лукіян Мушицкі був добре знаний у Європі, а Вук Караджич записав й опублікував народні пісні. Тобто серби читали, а отже Нєґошу була гарантована читацька публіка, а той факт, що “Гірський вінець” напи­сано народ­ною мовою, ще більше розширив читацьке коло, хоча твір був надруко­ва­ний за прави­лами старого правопису. Без сумніву, це було свідченням “перемоги Вука”.

Щодо тодішньої політичної ситуації – це переддень революційних подій 1848 р., які охопили цілу Європу. Не маючи змоги звести рахунки з турками у реальності, Нє­ґош це робить у “Гірському вінці”, не залишаючи без уваги і західне культурне коло, яке представляли венеційці. Виразний панславізм відчутний у рядках, де Драшко говорить, що зрадливі венеційці

заманили, всіх переловили,

бідолашних братиків-соколів

далматинців, хорватів хоробрих (1449–1451).

Тих, хто належав до середовища, засади якого грунтувалися на культі людяності і благородства, цілком очевидно, цікавить героїчний статус Інших. На запитання Манду­шича про венеційських героїв Драшко відповідає категорично:

Ой не згадуй Вуче, про юнаків!

Про юнацтво і казати годі (1446–1447),

доки суди “в них, борони нас боже! Може, трохи кращі за турецькі” (1458–1457). У “Гірському вінці” Нєґош часто ототожнює Туреччину і все турецьке з “адським”, “пекельним”, і це порівняння свідчить про підкреслено негативне ставлення до вене­ційського правосуддя. До цього ж Драшко додає опис кораблебудівельної верфі і га­лер, де негуманно поводяться з людьми, що тільки посилює його озлобленість. Однак найжахливіше враження справляють на нього відомі темниці під палатою дожа:

четь заклякла б з холоду коняка,

не держав би цуценя хазяїн,

а не те що бідного сердеги;

В атмосфері, де

пожаліти їх ніхто не сміє,

а тим більше – дати допомогу (1485–1486),

Драшко схвильовано вигукує:

Що з людьми ви робите, поганці?

Дайте вмерти їм своєю смертю! (1489–1491)

У цих словах Драшка – уся свободолюбна філософія Нєґоша. Це вигукує вже не герой, а сам Нєґош, який у “Листах з Італії з тугою і сумом говорив про Америку як про країну свободи й успіху, куди бажав би поїхати і більше ніколи не чути й не знати “про Європу”20, яка була для нього в’язницею.

Драшко з жахом описує стосунки між венеційцями:

По усьому венецькому краю

чоловіка жодного не стрінеш

щоб знайомих своїх не боявся –

як таємних підісланих шпигів (1517–1520).

Далі він наводить епізод з дожем Марином Фалієрі, якому на сходах його палат відрубали голову після того, як “оббрехали” в Сенаті, і коментує:

Як же іншим людям не боятись,

коли дожа можна оклеветати! (1527–1528)

“Хоча Драшко і примітивний, але справляє враження дуже людяного чоловіка у світі, де все засновано на гніті, обмані, страсі, де всі брешуть”, – влучно зауважує М.Попович21. Без сумніву, Драшко має певні риси “доброго дикуна” 22.

Зустрівшись з “принципом”, венеційським дожем, Драшко відчував свою перевагу поряд з ним, або, принаймні, сприймав його як рівню.

На запитання, який він, Драшко відповідає:

Чоловік він, так собі, звичайний;

якби дожем він у них не звався,

не боявся б, що його зурочають (1636–1628).

Тобто, дож був зовсім пересічною людиною, і якби не мав титула, не потрібно було би боятися людської заздрості, що могла би принести йому нещастя (“вроки”).

У діалог Драшка з дожем Нєґош транспонує традиційне, стереотипне уявлення, перейняте з народної пісні “Латиняни, старі ошуканці”, яка через свою скам’янілість у традиційній мовній формі належить до “інвентаря колективних знань” усього на­роду23. Передусім Драшко вірить у венеційську красномовність у політичних махіна­ціях (“усього він обіцяв для мене” (1655)), але осмислення приходить незабаром:

Обіцянку забув наостанку,

мов нічого ми й не говорили.

Молоко хай називає білим, –

не повірю ні за які гроші (1661–1664).

Особливо цікаві уявлення дожа про Інших, в даному випадку – про чорногорських сусідів, боснійців і албанців, згаданих у питанні до Драшка:

Як захоплять вони чорногорця,

чи живого, чи мертвого в руки,

то чи правда, що його з’їдають? (1646–1647)

Тут “іноземці” – дикуни, представники того “іншого світу”, а канібалізм їм додає демонічних і фантомних рис, успадкованих з архетипних зв’язків між общинами24. Драшко з огидою і дивуванням заперечує таке припущення:

Як з’їдають, бійтеся ви бога!

Щоб людина людей поїдала?

як і ідею дожа, що хтось їсть змій.

Вука Мічуновича цікавить ставлення венеційців до музики (“А співають гарно там під гусла?” (1615)), і зневажливо заявляє, що за побачений танець без гуслів не дав би й “турецького гроша” .

Для Мічуновича гуслі не лише музичний інструмент – вони є символом життя і продовження існування :

Коли в хаті ніхто не гусляє,

то і хата мертва там, і люди (1621–1622).

Тут, імовірно, йдеться не лише про звичайне фізичне існування, а й про життя у пісні, можливе лише для обраних.

І їжа як частина буденності відображає предмет зацікавлення у слухачів Драшка. Йому зовсім не подобається венеційська кухня, тому він говорить про неї зневаж­ливо:

Окрім хліба не їдав нічого,

Лакомини люблять більше всього,

три години лизькають солодке.

Дві третини люду, як на диво,

молодого віку, а беззубі,

бо усякі лижуть солодощі.

Тільки вдома і наївся м’яса (1667–1673).

Його точка зору цілком зрозуміла: “їхня” кухня не тільки несмачна, а й шкідлива. ”Наша”, звичайно, на відміну від “їхньої”, і смачна, і поживна.

Вук Мічунович знову включається у розмову, користаючи з нагоди поговорити про “ближніх” Інших – про мешканців Котора, про венеційських панів, яким більше до смаку “курятина, яйця, ніж баранчик або грудка сиру” (1679). Їхній спосіб життя для Мічуновича є незбагненним, і він його прирівнює до “погибелі“, оскільки, на його думку, вони не ведуть здорового способу життя:

Тільки тридцять сповнюється років,

а чалапа, як ота бабера,

позирнути сором на такого,

а по східцях видибає трохи,–

побіліє, наче та сорочка,

от, здається, упаде й не встане! (1686–1692)

В епічному трактуванні світу і людей героям “Гірського вінця” властиве античне зачудування здоровим, гарним і фізично могутнім тілом, яке у змозі “прийти і втек­ти, і на страшному місці постояти”, як співається у народній пісні. У спартанських умовах життя, у постійних сутичках із турками і перманентному стані “бойової готовності” такий культ тіла не викликає здивування.

Клаус Рот наголошує, що “при зіткненні різних категорій (цінності, норми, спо­собу поведінки, позицій, релігійних уявлень і т.д.), тобто, у категорійній дискрепанції, оці­нювання і цінування іншого виходить з власної системи цінностей і норм, оскільки більшість людей не усвідомлює характерних особливостей своєї культури”25. Так і Драшко, прогулюючись Венецією, не зауважує того, що створює її ідентичність че­рез “різницю в культурі”, тому що, як стверджує П.Секеруш, посилаючись на Даніела-Анрі Пажо, “виглядає так, що ми як прибічники однієї культури не в змозі описати чужі культурні ідентичності. Те, що ми виявляємо, є культурними відмінностями, части­ною культури, відмінної від тієї, до якої належимо ми”26.

Незважаючи на думки про те, що подорожі сьогодні перестають бути відкрит-


тям нового і різноманітного, бо глобальна гемогенізація культури й уніфікація просто-
ру стирає різницю між “тут” і “там”27, надалі абсолютно прийнятним є твердження Ц.Тодорова, що “людина усвідомлює свою культуру тільки в чужій країні”28. Для Нє­ґоша подорожі були спогляданням власної культури і болючим усвідомленням свого місця в системі нововідкритих культурних цінностей. Країна, якою він володів, була бідною, неписьменною, знедоленою, де частіше панували тяжка присяга і зброя, ніж закон.

Загалом до Нєґоша можна застосувати дещо парадоксальний вислів Леві-Строса, наведений Ц.Тодоровим: “бути назовні корисно лише тоді, коли ти водночас і все­ре­дині”29. Цей вислів, можливо, правильніше описує всю специфічність позиції Нєґоша, який повністю “всередині”, оскільки до певної міри він – Чорногорія, він представляє всі її інституції: церковні, світські, законодавчі, судові. Він знає, чим дихає Чор­но­горія. У “Листах з Італії” Л.Ненадович часто наводить приклад, як похмурий Нєґош турбується мовчки про свій народ. Водночас владика виділяється зі свого середови­ща не тільки позицією владики, героїчністю і фізичним виглядом, а й освіченністю і літературною працею. Через владику Данила Нєґош ніби говорить сам про себе:

Що я вдію, з ким до бою стану?

Рук замало, невелика сила,

соломинка, звихрена борвієм

бідолашний одинак – сірома! (33–36)

“У своєму ставленні до культури, до того, що називалося і називається невизна­ченим іменем Європи, він [Нєґош] наштовхувався на постійні труднощі і великі про­тиріччя. Він пристрасно любив той світ культури, так само як і був кровно і нероз­ривно пов’язаний зі своїм народом. І в кризові моменти, без яких не обійтись, він від­чував себе вигнанцем і чужинцем у обох тих світах”30. Будучи завжди і скрізь особою без громадянства, Нєґош змальовує Драшка у Венеції з позиції того, хто стоїть “на горі” і звідти бачить трохи краще (якщо його перефразувати). Тому його кут зору гостріший і багаторівневий при описі Інших (гетеро-картини), і при описі себе і “своїх” (авто-картини). Комплексність уявлень Нєґоша про Інших виходить із комплексності його особистості і специфічної життєвої і творчої позиції.

Depiction of foreigners

in Serbian literature: THE IMAGE OF VENICE

IN THE MOUNTAIN WREATH BY P.P.NJEGOSH

Isidora GORDIch

University of Novy Sad (Serbia)

d-r. Zoran Dgyndgych Str., Novy Sad, 2100

Philosophical faculty
The paper commences by observing the specific genre heterogeneity of The Mountain Wreath by Petar Petrovic Njegosh and separates the story by Duke Drasko on Venice as a travel book, reliving a range of stereotypical images on him and the Others. In the relation towards everyday life in Venice, entertainment, bravery and moral, implicitly yet clear enough, a complex and layered picture on Montenegrins is shaped, as well as specific creative and living position of Petar Petrovic Njegosh.

Judging by the shape of the images on Others (hetero-images) and images on himself and his people (auto-images), Njegosh’s position is characterised, among others, also by being torn between his own culture – traditional, warrior and peasant – and the Europe he encountered reading and travelling.



Key words: “we-they”, hetero-images, auto-images, system of value, stereotype, travel book.

Стаття надійшла до редколегії 16.02.2007

Прийнята до друку 29.03.2007


1 Живанчевић–Секеруш И. Патриоцентризам и представа Европе у путописима Љубомира П. Ненадо­вића // Зборник Жанрови српске књижевности. Порекло и поетика облика, бр. 2, Филозофски факултет. Нови Сад, 2005. С.162.

2 Rot K. Slike u glavama / prev. Aleksandra Bajazetov–Vučen. Biblioteka XX vek. Beograd, 2000. S.28.

3 Eriksen T. H. Etnicitet i nacionalizam / prev. Aleksandra Bajazetov–Vučen. Biblioteka XX vek. Beograd, 2004. S.28.

4 Elijade M. Sveto i profano / Prev. Zoran Stojanović, Alnari–Tabernakl. Beograd, 2004. S. 25–27.

© Ґордич І., 2007



5 Живанчевић–Секеруш И. Патриоцентризам и представа Европе у путописима Љубомира П. Ненадо­вића. С. 162.

6 Поповић М. Историја српске књижевности: Романтизам. Књ. I. Завод за уџбенике и наставна средства. Београд, 1985. С. 211.

7 Андрић И. Његош као трагични јунак косовске мисли // Есеји II. Сабрана дела Иве Андрића. Књ. XIII. Београд, 1976. С. 22.

 Йдеться про листи з Італії Вуку Караджичу, Миколі Тамазі, Дмитру Владиславовичу.

8 Деретић Ј. Историја српске књижевности, четврто издање. Београд, 2004. С. 627.

9 Там само. С. 622.

10 Деретић Ј. Горски вијенац Петра Петровића Његоша, Завод за уџбенике и наставна средства. Бео­град, 1997. С.163.

У “Гірському вінці” багато уваги приділено і третій, турецькій орієнтально-ісламській цивілізації, яку також констатує Деретич, але в даній статті йдеться не про це.

11 Там само. С. 53.

12 Bilefeld U. Stranci: prijatelji ili neprijatelji, prev. Drinka Gojković. Biblioteka XX vek. Beograd, 1998. S.163.

 У тексті біля віршів з “Гірського вінця” стоїть їх номер у дужках (Петровић Његош П.: Горски вијенац, Луча микрокозма // Целокупна дела Петра ІІ Петровића Његоша Књ. ІІІ. Треће издање. Београд, 1974.). Тут і надалі цитати з тексту в перекладі взято з книги: Нєґош. Поеми (Гірський вінець. Промінь мікрокосму). К, 1987.

13 Rot K. Slike u glavama, prev. Aleksandra Bajazetov-Vučen. Biblioteka XX vek. Beograd, 2000. S. 273.

14 Андрић И. Љуба Ненадовић о Његошу и Италији // Есеји II, Сабрана дела Иве Андрића, књ. XIII. Београд, 1976. С.42.

15 Ненадовић Љубомир П. Писма из Италије // Одабрана дела. Нови Сад–Београд, 1971. С.66.

16 Љуштановић Ј. Војвода Драшко као хумористички приповедач. (у штампи).

17 Пешикан–Љуштановић Љ. Предање у “Горском вијенцу”. Зборник Матице српске за књижевност и језик. Књ.51 (2003), свеска 3. С. 620-621.

18 Љуштановић Ј. Војвода Драшко као хумористички приповедач ( у штампи).

19 Поповић П. О Горском вијенцу. Београд, 1923. С.126.

20 Ненадовић Љубомир П. Писма из Италије // Одабрана дела. Нови Сад–Београд, 1971. С. 78.

 Про дожа Марина Фалієрі і його смерть обширніше пише Мілан Бегович у своїх дорожніх нотатках “Подорож Італією”. Причиною страти дожа автор називає те, що Фалієрі підняв бунт проти Сенату, який неcправедливо покарав дворянина, за те, що він образив дружину Фалієрі (Begović М. Put po Italiji // Hrvatski putopisci XIX i XX stoljeća, ur. Slavko Ježić. Zagreb, 1955. S. 362–363).

21 Поповић М. Историја српске књижевности: Романтизам. Књ. I. Завод за уџбенике и наставна средства. Београд, 1985. С. 219.

22 Sekeruš P. Govor o Drugom u francuskoj kulturi prve polovine XIX veka // Polja, god. 46, br. 418, 2001. S. 60.

23 Rot K. Slike u glavama, prev. Aleksandra Bajazetov–Vučen. Biblioteka XX vek/ Beograd, 2000. S. 267.

24 Elijade M. Sveto i profano, prev. Zoran Stojanović, Alnari – Tabernakl. Beograd, 2004. S. 25.

25 Rot K. Slike u glavama, prev. Aleksandra Bajazetov–Vučen. Biblioteka XX vek. Beograd, 2000. S. 272.

26Sekeruš P. Govor o Drugom u francuskoj kulturi prve polovine XIX veka // Polja, god. 46, br. 418, 2001. S. 52.

27 Čomić Đ. Postmoderni turizam // Globalna fuga. Beograd, 2001 S. 8–9.

28 Todorov C. Mi i drugi: francuska misao o ljudskoj raznolikosti, prev. Branko Jelić, Mira Perić i Mirjana Zdravković. Biblioteka XX vek. Beograd, 1994. S. 83.

29 Там само. С. 92.

 Був на голову вищий від найвищих чорногорців і красивим чоловіком (Поповић М. Историја српске књижевности: Романтизам. Књ. I. Завод за уџбенике и наставна средства. Београд, 1985. С. 168).

30 Андрић И. Његошев однос према култури // Есеји II: Сабрана дела Иве Андрића. Књ. XIII. Београд, 1976. С. 75.



Достарыңызбен бөлісу:


©kzref.org 2017
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет