«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти



жүктеу 8.06 Mb.
бет10/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   35

Був довіреною людиною Станіслава Августа, зокрема разом із М.Є. Мнішком провадив сеймикові роботи і за завданням короля під час кримської кризи слідкував за конфедератськими інтригами, які приписувалися Ф.К. Браніцькому. За підтримки Штакельберга навесні 1784 р. за 18 тис. дукатів купив у Ю. Степмковського командування українсько-подільською дивізією зі званням генерал-лейтенанта [478, с. 708]. Відтоді ця дивізія коронних військ, найсильніша (головне угруповання національної кавалерії) та ключова – з огляду на своє розміщення на турецькому і російському прикордонні, мала штаб у Тульчині. У разі загрози епідемій та наїздів розбійницьких загонів із Молдавії, а також на заваду втечам селян за кордон Станіслав об’єднував із коронним військом свою міліцію та інші місцеві приватні формування. Здобув славу опікуна південних теренів Речі Посполитої та доброчинця своєї дивізії, на яку в разі потреби витрачав і власні кошти. Зав’язував також тісні особисті, службові та торгові стосунки з командуванням російських військ, розміщених по сусідству.

Здобуваючи щораз більшу владу, він дедалі гірше переносив конкуренцію в Брацлавському воєводстві з Ґрохольськими. Не задовольняючись Руським воєводством, обрізаним після першого поділу Речі Посполитої до Холмської землі, прагнув отримати Брацлавське воєводство. Несподіваним ударом для Станіслава Августа був відкритий перехід Станіслава Щенсного на гродненському сеймі 1784 р. на бік опозиції, очолюваної Браніцьким та І. Потоцьким. Виступаючи на сеймі разом з І. Потоцьким проти сплати королівських боргів, С.Щ. Потоцький гостро критикував видатки й оточення Станіслава Августа. На тому ж сеймі з ентузіазмом була прийнята пропозиція Потоцького виставити регімент піхоти (400 осіб) та передати Речі Посполитій 24 гармати із запряжкою. «Регімент імені Потоцьких» мав утримуватися коштом Потоцького, поки той командуватиме українсько-подільською дивізією, а потім перейти на утримання Речі Посполитої за умови, що шефство завжди мало залишатися в руках Потоцьких [434, арк. 11]. Полковником став А. Мощенський.

Через своїх родичів (Мнішків, Брюлів, Потоцьких) Станіслав був пов’язаний із масонською елітою і належав до ложі «Świątynia Izis» («Святиня Ізіс»). 27 грудня 1784 р. був обраний і чотирикратно переобирався (до 11 січня 1789 р.) великим майстром польської масонської ложі «Wielki Wschód Narodowy» («Великий національний схід»). На засіданнях ложі з’являвся рідко, а переобирався заочно. 19 грудня 1786 р. в Тульчині заснував ложу «Prawdziwy Patriotyzm» («Справжній патріотизм»). Імовірно, титул великого майстра значною мірою спричинявся до культу, який протягом кількох років ріс навколо Потоцького і його громадянських цнот. Для нього не жаліли панегіриків навіть такі відомі поети, як І. Красіцький, Ф. Князнін, Ф. Карпінський і Ю. Немцевич.

С.Щ. Потоцький був також членом масонської ложі «Трьох білих Орлів» [543; 544; 370; 371]. Говорячи про національну толерантність, слід звернути увагу на ставлення Щенсного і шляхтича з його найближчого оточення А. Мощенського (теж члена ложі «Трьох білих Орлів») до історичних подій, що негативно вплинули на українсько-польські стосунки. Ідеться, зокрема, про спогади А. Мощенського, які є цінним джерелом для вивчення Коліївщини. Він детально простежив процес розгортання цього селянського визвольного руху, звинувативши супротивну сторону в безтямній жорстокості [978, с. 124–125].

Послідовної позиції дотримувався С.Щ. Потоцький у період так званого «удаваного бунту на Волині 1789 р.», коли з Варшави поширювали провокаційні чутки щодо нового селянського повстання. За архівними документами, С.Щ. Потоцький активно виступав проти запланованих каральних експедицій польських жовнірів на Волині й самоуправства місцевих дідичів. В одному з листів до спеціальної комісії Брацлавського воєводства С.Щ. Потоцький писав: «Ми запевняємо вельмишановну комісію, котра завжди вживає відповідних заходів щодо попередження бунтів, що бунту бути не може, чутки про нього не мають під собою ґрунту і спираються на п’яні вигадки; треба повернути спокій дворянству, якого брехливі чутки, що весь час збільшуються, ще більше лякають» [1, с. 159–160].

Розкриваючи характер своїх взаємин із селянством, цілком у дусі масонського катехізису С.Щ. Потоцький спирається на моральні засади. «Бути правдивим з усіма, – пише він, – мати пильне око, довіряти і бути справедливим – це найкращий спосіб утримання людей у вірності та спокої, що кожному любо». І далі зазначав: «Я маю честь бути мешканцем цього воєводства, а також велику честь бути його дідичем, і можу запевнити поважну комісію, що мої піддані і не мислять про бунт, і тому я не буду набридати їм із непотрібними ревізіями» [1, с. 157]. Природно, що в Універсалі Спеціальної комісії Брацлавського воєводства засвідчується велика роль С.Щ. Потоцького в тому, що була доведена безпідставність чуток стосовно нового селянського бунту на Волині [1, с. 157].

Поміж шляхетства з ложі «Трьох білих Орлів» С.Щ. Потоцький здобув найбільше визнання в масонському світі. Упродовж 1785–1789 рр. він обіймав посаду Великого Майстра Великого Сходу королівства Польського і Великого князівства Литовського. Однак після виступів на захист волинського селянства Щенсний, за свідченням його біографа, «втратив популярність» серед політизованого масонського загалу у Варшаві та не був переобраний на новий термін. Згодом він захопився окультними науками під впливом шляхтича з Поділля, містика Т. Грабянки. Зокрема, захоплення С.Щ. Потоцького нумерологією позначилося на його політичних проектах [543].

На політичній арені Щенсний дедалі сильніше втягувався в діяльність опозиції, з представниками якої зустрічався в Умані й Тульчині, зокрема в серпні 1786 р. (перед сеймом) Тульчин відвідав А.К. Чарториський. Він та Потоцький стали предметом особливих опозиційно-патріотичних маніфестацій під час сейму, на якому Потоцький атакував військову політику короля і 26 жовтня виголосив республіканську промову «Про необхідність забезпечення вольностей рицарського стану». Брав участь у з’їзді опозиції в Пулавах. Літературним наслідком тієї зустрічі став написаний Потоцьким патріотичний твір «Вірш до княгині Ізабелли Чарториської». Те політичне об’єднання (С.Щ. Потоцький, Ф.К. Браніцький, С. Жевуський, А.К. Чарториський, І. Потоцький) розпалося навесні 1787 p., коли під час перебування в Києві Катерини II Ігнацій Потоцький був знехтуваний Потьомкіним, натомість Щенсний виділений милостями імператриці. Та, за словами М. Костомарова, вона одразу ж зрозуміла, «що з цієї особи, марнославної та зарозумілої, але водночас прямої та сердечної, бідної розумом і багатої маєтками, можна все зробити, якщо приластити» [330, с. 564].

17–21 травня 1787 р. Потоцький пишно приймав у Тульчині Станіслава Августа, який повертався з канівської зустрічі з Катериною II [405, с. 143]. У пам’ять про той візит він поставив у містечку гранітний обеліск, а всім мешканцям Тульчина і його передмість: Завалля, Воловодівки і Козачини актом від 17 травня, внесеним до актових книг Вінницького гродського суду 5 листопада 1788 р,. надав цілковиту особисту волю, різні торговельні й інші привілеї, що знову викликало хвилю захоплення його добродійністю. Однак примирення Потоцького з королем було лише зовнішнім. З початку російсько-турецької війни Ф.К. Браніцький з дружиною відвідав Тульчин. Без сумніву, під час його візиту погоджувався план дій, оскільки вже 9 вересня 1787 р. Браніцький від імені свого і Потоцького написав до Катерини II, пропонуючи за спиною Станіслава Августа військовий союз, русофільську конфедерацію і передачу в розпорядження Росії військ Речі Посполитої та приватних загонів. Наприкінці того ж року імператриця за посередництва Потьомкіна отримала детальний проект конфедерації. У ньому пропонувалося розпочати з набору (за російські гроші) шляхетської національної кавалерії, потім, спираючись на той набір, організувати воєводські конфедерації, що під керівництвом Браніцького і Потоцького мали нав’язати свою волю Варшаві. Катерина ІІ відкинула цей проект, висловлюючись за союзницьку пропозицію Станіслава Августа у своїй редакції. Польський допоміжний корпус складався з трьох бригад національної кавалерії (кожна по 4 тис. осіб) під командуванням Браніцького, Потоцького і Понятовського. У січні 1788 р. Потоцький призначив належну йому зі скарбу за фураж для війська суму в 10 тис. дукатів на фундуш для вдів та сиріт полеглих жовнірів [434, арк. 23]. У травні Браніцький і Потоцький, перебуваючи в Єлизаветграді в Потьомкіна, повернулися до давнього плану. Потоцький був редактором чергового проекту, який за висловлюваннями був менш антикоролівським, однак за змістом повністю збігався з попереднім. Після організації конфедерації й обрання маршалка Річ Посполита мала запросити короля приєднатися до конфедерації, а сейм – укласти союз із Росією, ухвалити податки на військо (з 50 тис. осіб 30 тис. мало перейти під опіку Росії) та змінити державний устрій. Потьомкін постійно сприяв конфедератським задумам, але Катерина II знову відкинула проект і розпорядилася утриматися від будь-яких дій проти короля.

Григорій Потьомкін посилено намагався підтримувати близькі стосунки та співробітництво з наймогутнішими магнатами Речі Посполитої, серед яких саме Щенсного Потоцького справедливо вважав особою, надзвичайно вразливою та піддатливою на петербурзькі лестощі та спокуси. Через те російський двір обдаровував воєводу всілякими ласками та свідченнями зичливого зацікавлення Катерини II його особою. Магнат був глибоко переконаний, що до цих реверансів у його бік петербурзький двір та кабінет спонукають виключно його громадянська чесність та розумові дані. Насправді дивовижним є те, що він, відчуваючи до свого короля лише неприязнь і зневагу, був зачарований величчю Катерини II, і це додавало йому абсолютної впевненості в тому, що тільки протекція петербурзького двору може забезпечити Речі Посполитій політичне існування за належного і бажаного устрою. Чернігівський посол Міхал Чацький, який на початку Чотирирічного сейму часто провадив політичні дискусії із Потоцьким, так писав про нього:

«В особистих стосунках із паном Щенсним я помітив у нього особливу прихильність до російського двору. Я не раз переконував його, що за теперішнього стану речей ця несвоєчасна тенденція може завдати шкоди його репутації. А він мені на те: «А хіба Чарторийські свого часу не демонстрували явну прихильність до Росії? Але їх ніхто не осудив за таке рабське схиляння перед цією державою…» Ця наша розмова про політичні події в Європі, пов’язані з Польщею, тривала далі, і якось непомітно мова зайшла про імператрицю та її перебування в Києві. І тут він почав розводитися про високі достойності душі й характеру цієї всевладної дами, про її найкращі наміри стосовно Польщі…» [855, с. 46]

«Одного дня, – розповідав він далі, – імператриця ще під час свого перебування в Києві звернулася до мене з такими словами: «Якби я бажала загибелі твоєї країни, то використала б для цього Браніцького, Жевуського, вони б охоче мені в цьому допомогли; досить було б лише одного мого жесту, щоб вони перейшли на мій бік. Але я бажаю тільки щастя твоїй вітчизні, піднесення її політичного буття і хочу тебе і лише тебе одного використати для здійснення такого благородного задуму». – Я замовк, – пише Чацький, – бо за такого душевного стану жодні аргументи не здатні були б відвернути його від добре обдуманого наміру» [855, с. 47–48].

Цей факт, на нашу думку, якнайкраще пояснює всю поведінку Потоцького в період підготовки до збройного виступу Росії проти Конституції 3 травня.

Паралельно з таємними змовами і планами Потоцький від вересня 1787 р. аж до червня 1788 р. в листах до короля і Штакельберга повертався до думки про створення брацлавської, подільської та київської воєводських міліцій, писав про необхідність збільшити військо. У Брацлавському воєводстві Ґрохольські пригасили «міліційну» ініціативу, чим дуже засмутили Потоцького, який уважав, що цим змарновано ентузіазм щодо військового союзу з Росією. З російськими військами Потоцький як командувач українсько-подільської дивізії був у найкращих стосунках. Він добре стеріг кордон із Туреччиною, за яким росіяни могли безпечно створювати на польській території магазини. У нагороду в січні 1788 р. отримав від Катерини II шпагу й еполети, прикрашені діамантами. Штакельберг запевняв Станіслава Августа в тому, що Щенсний «має письмовий наказ від цариці, аби був королеві послушний, що його маєтки є під силою російських військ, що то є нагода, аби… відтяти голову опозиційному табору» [1022, с. 188]. Король, піддавшись наполяганням Штакельберга, неохоче дозволив Потоцькому купити (за 20 тис. дукатів) у його швагра А.Ф. Брюля пост генерала коронної артилерії (від 28 липня), під командуванням якого були корпус артилерії та інженерії, батальйон фузилерів, варшавський арсенал, Кам’янецька фортеця і, за висловом Потоцького, всі фортеці в Короні.

Як командувач українсько-подільської дивізії та генерал коронної артилерії, Станіслав Щенсний ставав першою особою в польській армії, важливішою, ніж позбавлені від 1776 р. командування гетьмани. З огляду на те, що нові функції не можна було поєднувати із засіданнями сенату, Потоцький 16 червня 1788 р. відмовився від Руського воєводства. Як Штакельберг, так і король, який побоювався позасеймових починів Станіслава Щенсного, заохочували його брати участь у сеймі. Потоцький вагався, відмовлявся, просив поради в Потьомкіна, але врешті дав себе обрати в Брацлавському воєводстві. Посольські мандати отримали також його довірені Б. Гулевич (із Волинського воєводства) й А. Мощенський (із Познанського).

Станіслав Щенсний увійшов до сейму з репутацією великого патріота, який мав протягом кількох останніх років. Однак швидко став перед вибором: бути популярним чи триматися Росії. Після того, як обрав останнє, в суспільній думці відбувся раптовий поворот проти нього. Він став об’єктом пасквілів, у яких звучали навіть звинувачення в зраді. Браніцький і його люди, прагнучи перехопити командування над військом, почали поширювати паніку у зв’язку з нібито виниклою загрозою селянського бунту в Україні. Хворий і ображений на сейм Потоцький готувався залишити Варшаву. Імовірно, зважаючи на втрату популярності, він не висував своєї кандидатури на великого майстра ложі «Wielki Wschód Narodowy» на 1789 p. [330, с. 565].

9 грудня 1788 р. король призначив його послом до Петербурга. Коли на сесії 8 січня 1789 р. К.Н. Сапєга вніс пропозицію про усунення російських військ із Речі Посполитої, а наступного дня – про виступ до України у зв’язку із загрозою бунту, туди одразу ж виїхав Потоцький.

Щенсний швидко втрачав свою дотеперішню репутацію і хоча серед гетьманських прихильників і далі вважався живим втіленням усіляких чеснот, у прогресивних колах, а надто плебейських і радикально-патріотичних, його оцінювали різко негативно і жорстоко засуджували. Однак популярність Потоцького падала поволі, про що свідчить політична загадка, яка ходила Варшавою в 1789 р. й містила на подив його позитивну характеристику: «Упертий при власній чесноті в кожній роботі. В нього міцна оборона, – має міцного патрона. Злоба тут чорнить його, заздрість лає, сейм справедливим вважає» [793].

Справедливим Потоцького, звичайно, вважав не весь сейм. Становище генерала коронної артилерії з кожним днем ставало щоразу складнішим, а неврівноважений характер і схильність до впадання в меланхолійно-депресивний стан дедалі частіше заважали йому продовжувати боротьбу проти патріотичних, спрямованих на здобуття незалежності тенденцій у варшавському сеймі.

Наступні кілька місяців він висилав до Варшави рапорти із запевненнями в безпідставності чуток про селянські бунти. Ці повідомлення в столиці зустрічали з недовірою. Потоцького підозрювали в прикритті московських інтриг. Він отримав наказ Військової комісії від 23 січня 1789 р. не впускати російських загонів та ліквідувати поштовий зв’язок фельдмаршала П. Рум’янцева. Звиклий до тісних стосунків із російськими генералами, Станіслав Щенсний у листах до них критикував накази Військової комісії та запевняв у своїй лояльності до імператриці. Зовсім не зважаючи на варшавську думку, він надіслав Військовій комісії копію написаного в цьому дусі листа до генерала Мюллера [433, арк. 24–25]. У квітні передав шефство регіменту ім. Потоцьких С.К. Потоцькому. Тоді ж подав королю прохання про відставку з поста командувача українсько-подільською дивізією, однак Станіслав Август умовив Потоцького забрати прохання. Заступником Станіслава Щенсного як генерала артилерії став С.К. Потоцький, який набув у Т. Потоцького (відступивши тому шефство регіменту ім. Потоцьких) звання полковника артилерії (підвищене до ступеня генерал-майора).

Хворий і знервований Потоцький ще півроку ніс службу в Україні. В листопаді виїхав із краю, протягом кількох тижнів хворів у Пресбурзі (Братислава).

У грудні 1789 р. прибув до Відня, де стало жив. Протягом дворічного перебування в цій своєрідній політичній еміграції генерала артилерії розривали, очевидно, суперечливі почуття. Інколи він заявляв, що назавжди покине невдячну батьківщину, до останньої влуки (влука – стара польська міра площі, приблизно 16,5 га – Т.Ч.) спродасть землю і виїде до Америки, іншого разу пильно дослухався до відгомонів із Варшави і проклинав роботу сейму. Відомості про його виступи доходили до Польщі й щораз більше збурювали проти Щенсного патріотичну громадську думку. Станіслава Августа дуже засмучувала така компрометація генерала артилерії; попри брак взаємності, він завжди був вельми прихильно налаштований до Потоцького, що, зрештою, випливало із загальних концепцій королівської політики в 1789–1792 рр., яка полягала в постійному лавіруванні між патріотичним табором і реакційною гетьманською опозицією. У квітні 1790 р. він писав до ксьондза Покубіатта: «Про розмови генерала артилерії я вже чув. А оскільки я щиро його люблю, то мені прикро слухати ці плітки про нього, які народжуються тут зі сказаного ним там; а найбільше цих пліток можна почути тут серед його однофамільників. Я знаю, що насправді він архідоброчесний патріот і не раз дуже переконливо це підтвердив. Але я не дивуюся, що пригнічений особистими і безпідставними переслідуваннями рік тому, розчарований у кроках нинішнього сейму, які по своїй суті далеко не найкращі..., а найбільше роздратований через свою хворобу, він не завжди зважує власні слова» [795]. Ці королівські загравання з ображеним магнатом, однак, дали дуже мало, оскільки Потоцький нітрохи не змінив свого негативного ставлення до Станіслава Августа і далі демонстрував ворожість не лише щодо реформаторської роботи сейму, а й щодо політики короля.

Ще навесні 1790 р. Щенсний писав С.К.Потоцькому щодо продажу (за зниженою ціною) своїх звань генерала артилерії та генерал-лейтенанта, пояснюючи це рішенням присвятити себе вихованню дітей і домашнім справам. Уже в червні 1790 р. взявся за публіцистику. У творах, написаних у вигляді листів із Відня до Б. Гулевича, які друкувалися і розповсюджувалися адресатом, виступав проти перемир’я з Пруссією і проекту передання їй Ґданська і Торуні. Гостро критикував внесений до сейму «Проект про форму правління Речі Посполитої», який в основному тяжів до монархізму і перевороту шляхетської Речі Посполитої [1022, с. 189].

С. Жевуський прибув до Відня, щоб разом із Потоцьким протиборствувати сейму. Якщо на початку сейму їхні дороги повністю розійшлися (Станіслав Щенсний був проти гетьманської влади, в обороні якої Жевуський шукав підтримки і в Берліні), то тепер вони спільно опублікували заяву «Протестація проти успадкування трону в Польщі», датовану 15 серпня 1790 р., що з’явилася у вересні в актових книгах Брацлавського земського суду [434, арк. 27–29]. Потоцький правував своїми людьми в сеймі – Гулевичем і Мощенським. Невдовзі останній виїхав до Відня з листами до Потоцького від Браніцького (який закликав до повернення в Польщу та спільної дії) та С. Малаховського (який виправдовував діяльність сейму). З листом від короля до Відня вирушив і С.К. Потоцький, щоб віддалити Потоцького від Жевуського, якому у Варшаві приписувався згубний вплив на Станіслава Щенсного. Тим часом Потоцький уже написав відозву «Відозва громадянина і посла до народу...»; датована 20 жовтня 1790 р., внесена 28 жовтня до актових книг Варшавського гродського суду [434, арк. 30–33]. У цій відозві, скерованій на листопадові посольські сеймики, виступав проти визнання наступника короля за його життя. Також опублікував анонімно антимонархічну віршовану байку «Боягузи». На листопадовому сеймику у Вінниці прибічники Потоцького зіткнулися з Ґрохольськими. З людей Потоцького послами на Чотирирічний сейм було обрано: від Брацлавського воєводства І. Мощенського і Я.Н. Свейковського, а з Волинського – Я. Загурського. Станіслав Щенсний же залишався глухий на заклики повернутися до Польщі як його прибічників, так і короля та сеймового маршалка. Натомість 23 листопада надіслав патетичні листи до Станіслава Августа і Малаховського [434, арк. 39–51].

Щенсний був фактично першим польським політиком, який закликав уже не до обмеження, а до ліквідації королівської влади, яку вважав шкідливою для Речі Посполитої. Його перший відомий виступ на цю тему був ще перед Чотирирічним сеймом: у листі до С. Жевуського (від 11 серпня 1788 р.) писав, що після смерті Станіслава Августа по черзі «на короткий час» повинні головувати представники всіх воєводств і тоді «влада і свобода не воювали б між собою безупинно» [434, арк. 56]. Пізніше запевняв, що завжди вважав королів «ворогами свободи» (до С. Потоцького – 26 жовтня 1789 р.) [434, арк. 62], що «як тільки починав думати про Вітчизну і свободу», бачив «шкідливість королів у Речі Посполитій» (до Жевуського – 26 лютого 1790 р.) [434, арк. 66]. Дивувався, чому ті, «хто називає себе патріотами», оглядаються на Англію, а не візьмуть приклад із венеціанців, голландців, а особливо американців. Свій республіканізм поєднував із мотивацією, що сильне монархічне правління в Польщі не відповідає й інтересам сусідів, а свобода Польщі потрібна для системи постійного спокою в Європі (до Гулевича – 25 серпня) [434, арк. 70–71]. Він насміхався зі звинувачень у тому, що він виступає в інтересах Росії, маючи обіцяну Волощину або польську корону. Пояснював свою тогочасну діяльність (найширше в опублікованому листі до М. Залеського від 4 грудня 1790 р.), резюмуючи: «Хто знає моє серце і мої вчинки, не буде вірити тому, щоб я бігав по сусідніх дворах, шукаючи того, хто мене захоче посадити до керма справ моєї Вітчизни» [1022, с. 190].

Виклавши свої республіканські погляди в серії відкритих листів та маніфестів, Потоцький виїхав до Штутгарта. Наприкінці 1790 – на початку 1791 рр. чотири місяці перебував у революційній Франції: у Страсбурзі, де оселив родину й організував навчання дітей, та в Парижі.

24 грудня 1790 р. він заявив про свій вступ до клубу якобінців, другого дня був урочисто представлений на його засіданні та занесений до списку членів [814, с. 167]. Навесні 1791 р. він, однак, повернувся до Відня, покинувши на якийсь час у Страсбурзі пані Жозефіну із цілою купою дітей.

Листувався із Жевуським, який залишився у Відні. У листах, зокрема, розвинув концепцію федеральної республіки Речі Посполитої з «трьох вільних і удільних провінцій – Польщі східної (тобто українських воєводств), західної та Литви», кожна з яких мала б свої уряд, військо і суд, а над ними стояла б «Рада Речі Посполитої та два консули» [434, арк. 80–82].

Проект був призначений для віденського двору, від якого Жевуський домагався втручання в польські справи. Тим часом у листах Потоцький запевняв Потьомкіна, що без вагання поспішить на його виклик, якщо імператриця потурбується «про щастя заблукалого народу». Відмовившись від запланованих подорожей, на початку травня 1791 р. прибув до Відня. Щойно з’явившись у столиці Австрії, він одержав звістку про Конституцію 3 травня.

У 1791 р. Надзвичайним сеймом Речі Посполитої, що почав свою роботу в 1788 р. й увійшов до історії польської держави під назвою чотирилітнього конфедеративного сейму, була прийнята Конституція 3 травня, яка офіційно називалася «Урядовим законом» (Ustawa Rzędowa z dnia 3 maja). Ухвалення нової Конституції стало перемогою так званої «патріотичної партії», що об’єднувала у своєму складі прихильників реформ державного управління [24; 290; 332; 372; 375; 385, с. 136-143; 501; 547; 769, с. 60-62; 818; 823, с. 80-81; 885; 953; 955; 957].

Нова польська Конституція ставила за мету реформувати Польщу в міцну державу зі стабільною політичною системою, що мала встояти проти майбутніх зазіхань агресивних Австрії, Прусії та Росії. Наведення порядку в Речі Посполитій шляхом придушення магнатсько-шляхетської анархії не влаштовувало магнатські роди, які до цього часу повністю контролювали політичне життя на польських землях [388, с. 42; 786, с. 9].

Дізнавшись про ухвалення Конституції 3 травня, Потоцький 14 травня написав листа до Потьомкіна, де виклав свій проект «революції» шляхом організації конфедерацій у Волинському, Подільському, Київському і Брацлавському воєводствах, а також у Литві. Її мав завершити «конгрес конфедератських провінцій, які матимуть назву Незалежних і Об’єднаних Провінцій Речі Посполитої Польської»; президент конгресу мав обиратися на 2 роки [330, с. 567].

Катерина II, яка ще в жовтні 1790 р. писала до Потьомкіна про можливість реконфедерації в Польщі, отримавши проект Потоцького, вже знала, хто стане на її чолі. У рескрипті до Потьомкіна від 29 липня 1791 р. імператриця опрацювала план дій, який передбачав можливість нового поділу Польщі спільно з Пруссією (що мало зберігатися в таємниці від усіх поляків). Найкращим часом для початку реалізації плану вона вважала повернення російських військ після укладення миру з Туреччиною. Потоцькому доручалося створення табору, який викличе на допомогу російське військо. Однак переговори з турками затягувалися і зустріч у Яссах мала відбутися аж у жовтні. Потоцький і Жевуський не відкривали своїх планів прибічникам, які відвідували їх у Відні, а лише поширювали антиконституційну агітацію (центром публікування став Львів). Улітку Потоцький забрав дружину з дітьми до Відня і найняв на півтора року палац. Того часу малярем його сім’ї став І.Б. Лампі.

З Відня генерал артилерії писав до князя Потьомкіна благальні листи, переслав йому опрацьований Жевуським проект реконфедерації; водночас у листі на ім’я Станіслава Августа він засуджував короля за порушення пактів конвентів та доводив, що нова конституція для держави є найбільшим лихом, яке тільки можна собі уявити. «Що цей фатальний день 3 травня, – переконував він короля, – несе кінець національній свободі й існуванню Речі Посполитої, яку він знищив остаточно і запровадив монархію, зрозуміло для кожного справжнього поляка; але чи можна ошукати її сподіваним спокоєм і що тільки заради неї принесено в жертву свободу і саму Річ Посполиту – ще треба подумати. Я вважаю, що, крім знищення прав вільного народу, піднесення влади і трону до такого ступеня, що Польщу вже не республікою, а монархією називати треба, спадкоємство трону запроваджується в такий спосіб, щоб, крім підриву Речі Посполитої, пожежа розбрату спалахнула вже по всіх усюдах...» [1004, с. 63].

І все ж розпалення цієї «пожежі розбрату» було однією з вимог, якими Катерина II обумовлювала свою згоду на ініційовану Потьомкіним інтервенцію в Польщу. Всупереч патетично декларованим побоюванням Потоцького, поляки сподівалися, що за допомогою князя Таврійського вони зможуть підняти своїх прихильників, принаймні в Україні. Переконані, що година дії для них уже настала, потаємно, приховуючи від віденської громадської думки мету своєї подорожі, під приводом майнових справ, на початку жовтня 1791 р. вони виїхали до Ясс, куди Потоцький дістався в ніч із 15 на 16 жовтня, а за день до нього з’явився Жевуський. Коли наступного дня Потьомкін помер, уражених прибульців узяв під опіку довірений Потьомкіна генерал В. Попов. Обидва написали листи до Катерини II (зокрема Потоцький, якому загрожувала «антиросійська кліка», благав про протекцію «для десятка дітей та їхнього спадку» [1022, с. 191]) і 20 жовтня виїхали до Язловця, а потім, щоб замести сліди, на Галицьке Поділля і Буковину. Після прибуття до Ясс канцлера О. Безбородька, уповноваженого для переговорів із Туреччиною, ситуація дещо прояснилася. Перша зустріч із Безбородьком відбулася таємно під Яссами під приводом полювання. 19 листопада Потоцький і Жевуський уже відкрито приїхали до Ясс, де їх чекав Браніцький. Безбородько вимагав від них плану дій та інформації про осіб, на яких можна розраховувати. У відповідь отримував лише загальні запевняння, що «однієї іскри вистачить, аби вся країна вибухнула полум’ям», що армію короля легко змусити до капітуляції, якщо вона не перейде на бік республіканців. Було визнано, що для виявлення справжніх настроїв польського суспільства потрібна підтримка 100-тисячної російської армії. У поданих Потоцьким і Жевуським у грудні й січні меморіалах знову фігурували розбіжні концепції майбутнього устрою польської держави (федеральна Потоцького і гетьманська Жевуського). Обидві сходилися лише щодо того, що необхідно скасувати всі постанови Чотирирічного сейму і що Річ Посполита укладе вічний мир із Росією, яка гарантуватиме цілісність її території.

Росіяни сприймали Жевуського дещо легковажно, натомість Потоцькому віддавали особливі почесті. «Найкраща квартира в місті, карета для виїздів, ад’ютант у чині підполковника, – отаке прийняття чекало на генерала артилерії» [959, с. 19].

У свідомості генерала артилерії політичні проблеми раптом відійшли на другий план, а всю його увагу заполонила жінка (Софія Вітт), яка опинилася тієї осені в Яссах, вільна від дотеперішніх зобов’язань перед своїм покровителем Потьомкіним у зв’язку з його смертю. Пані Жозефіна Потоцька разом із дітьми перебувала в далекому Відні, тож Щенсний із легким серцем споглядав вроду пані Вітт та тішився увагою, яку вона почала до нього виявляти.

Потоцький прибув на тривалий період до Ясс у перші дні листопада 1791 р.; в середині грудня про його роман із Вітт було вже відомо всім, а Станіслав Костка Потоцький, який з’явився в Яссах у середині січня, бачив цю пару в недвозначних ситуаціях [397, с. 205].

Коли звістка про перебування Потоцького і Жевуського в Яссах дійшла до Варшави, сейм 25 жовтня 1791 р. після бурхливих дводенних дебатів ухвалив постанову, силою якої Військова комісія 29 жовтня наказала Потоцькому протягом трьох місяців повернутися на службу і скласти присягу Конституції 3 травня. Потоцький мовчав. Військова комісія видала ще два подібні накази (5 грудня 1791 р. і 2 січня 1792 р.) Одночасно з третім Станіслав Август написав до Потоцького дружнього листа із закликом повернутися, що його доставив Потоцьким Станіслав Костка, прибувши до Ясс 13 січня. Останній мав завдання звільнити Щенсного від впливу Жевуського (у Варшаві продовжували вважати, що той обплутав Потоцького), однак нічого не домігся.

Станіслав Костка Потоцький, люблінський посол, брат Ігнація, великого маршалка литовського князівства, прибув до Ясс із важливою політичною місією. Станіслав Август доручив йому нелегке завдання – переконати кузена, щоб той змінив свою дотеперішню позицію, повернувся на батьківщину, визнав Конституцію 3 травня та відмовився від будь-яких антиконституційних намірів. Насправді це завдання було майже нездійсненне, проте люблінський посол хотів якомога сумлінніше його виконати, твердо переконаний, що в інтересах і Речі Посполитої, і всього роду Потоцьких слід повернути Щенсного з небезпечної подорожі.

Станіслав Костка Потоцький вважав генерала артилерії дуже близьким до себе і вартим того, щоб усіляко йому допомагати [397, с. 206–207].

Обох цих Потоцьких здавна поєднували дивні стосунки, які важко було пояснити. Станіслав Костка був лише на три роки молодший за свого кузена, але безмежно перевершував його інтелектуальним рівнем. Не зовсім зрозуміло, що могло поєднувати цього люблінського посла – до того ж аматора мистецтва й літератури, талановитого публіциста й літератора, в майбутньому голову управління Варшавського князівства й міністра освіти в Королівстві Польському, людину, яка віддала багато сил боротьбі за моральний і суспільний прогрес, – із нерозумним і обмеженим володарем Тульчина. А проте Станіслав Костка вже багато років мав Щенсного ледь не за доброчинця для себе; після від’їзду останнього за кордон Костка узяв на себе обов’язок опікуватися його справами, листовно інформував його про події у Варшаві, покірливо запевняв у своїй дружбі. Кілька поданих нижче уривків із листів (більш раннього періоду) Станіслава Костки Потоцького до Станіслава Щенсного дозволять краще вникнути в характер їхніх взаємин.

31 жовтня 1789 р.: «Я тепер, ніби ласки, прошу в тебе того, що ще недавно здавалося мені недоречним, а саме: щоб ти, любий кузене, забувши про все, дбав тільки про своє здоров’я; щоб ти якомога прискорив свій від’їзд і доти перебував в Італії, доки здоров’я твоє зовсім не поліпшиться. Його Мосць Король, який доручив мені в різних справах писати тобі, любий кузене, бачу, сам про них не забуває. [...] Щойно я довідався, що ти, любий кузене, 27-го мав виїхати з Тульчина, і це мене дуже втішило; я старатимуся десь перепинити тобі дорогу, щоб мати змогу тебе обняти й особисто прийняти твої доручення...» [397,с. 208].

12 грудня 1789 р.: «... Я пам’ятаю, що ти мені, любий кузене, доручив стосовно спадкоємства [престолу]; але про це досі ніде ані згадки. Сейм до цього права не має, це право належить усьому народові, мабуть, увесь народ зректися його одностайно зміг би; а на сеймі, на моє переконання, яке збігається з переконанням загалу, така пропозиція не може бути навіть поставлена...» [397, с. 208–209].

13 січня 1790 р.: «Довго і з тривогою чекав я звістки про твій приїзд, любий кузене, до Відня, і хоча твої повідомлення про стан здоров’я почасти заспокоїли мою тривогу, яку я сміливо можу назвати й загальною, я радий, що знаю – ти вже на місці, де тобі ні лікарів, ні розваг не бракує. [...] Ми тепер живемо в спокої, сейм перервав роботу, січень без зими, оце такі найцікавіші наші новини. Ми ще ніколи не переживали подібної пори року, яка хіба що в календарі може називатися зимою, бо насправді за вікном все одно, що досить лагідна осінь. Шкодую, що минула зима не була такою, тоді ти, любий кузене, хворів би набагато менше [...] Ех рolitісіs нічого нового тут немає, крім листа гетьмана Жевуського проти спадкоємства, який, хоч його й написано дуже живо, міг би, як на мене, бути підкріплений кращими аргументами...» [397, с. 209].

Кількома днями пізніше, після прибуття до Ясс, Станіслав Костка доповідав королю: «Лист ВКМосці явно його схвилював, я бачив, як він то блід, то червонів і на очах у нього тремтіли сльози, коли він його читав. На хвильку замислившись, сказав таке: «Дорогий кузене, ти приїхав запізно, небагато речей у світі могли б зворушити мене дужче, ніж цей лист короля, але зрештою, – сказав він, – ось моя відповідь». – І дав мені прочитати лист, який вислав до Департаменту. Я виклав йому всі свої аргументи, не забуваючи про той, про який мені казала ВКМосць і який я вважав найбільш переконливим, аби схилити його до зміни позиції. Єдине, що він мені відповів, то це те, що вже неможливо тут щось змінити і що тільки дурні підозрюють його так недоречно в бажанні сіяти неспокій у Польщі. Я змалював йому, якої великої ваги додають цим підозрам його перебування в Яссах, розмови та інтриги його друзів. Він уперто відкидав це, кажучи, що в Яссах він сам-один, і весь час підкреслював, що якби в нього були такі плани, то він виступив би особисто, а не наражав на небезпеку своїх друзів. А потім докинув, що він іще не настільки втратив здоровий глузд, аби не розуміти, що вже нічого не може вдіяти в Польщі, але ніщо не в змозі змінити його погляд на справу, мучеником за яку був би щасливий стати» [959, с. 197–198].

На думку Є. Лоєка, «…генерал артилерії робив ці заяви дуже щиро; він справді не мав наміру схиляти своїх нечисленних уже тепер прихильників до створення реконфедерації, яку без чужоземної допомоги відразу було б придушено; зате ніхто не питав його про намір податися до Петербурга і вступити до Польщі в обозі російської армії» [397, с. 213].

27 січня 1792 р. сейм урешті ухвалив пропозицію Ю.У. Немцевича про скасування гетьманства Жевуського і позбавлення військових постів та звань Потоцького. На лютневих сеймиках люди Щенсного з мізерними результатами агітували проти Конституції 3 травня в Брацлавському, Подільському і Волинському воєводствах, розповсюджуючи друковані листи Потоцького і брошуру Д. Томашевського. Як перед сеймиками, так і після них, король закликав Потоцького (через Ю. Розана, приватного агента Щенсного) повернутися і присягнути Конституції, обіцяючи владнати справу в сеймі щодо його постів та звань. Лише остаточно втративши ілюзії щодо Потоцького, Станіслав Август 12 березня призначив генералом коронної артилерії Станіслава Костку Потоцького і 19 березня надав звання генерал-лейтенанта Ю. Понятовському, який від 1790 р. командував українсько-подільською дивізією замість Потоцького [330, с. 567].

Тим часом уже на початку березня Потоцький вирушив із Ясс до Петербурга, де вже перебували Жевуський і генерал Ш. Коссаковський, який став довіреним фаворита імператриці П. Зубова і серед поляків відігравав найбільшу роль у підготовці інтервентсько-конфедератської акції. Невдовзі прибули Браніцький та кілька менш значних прибічників Потоцького. Дуже швидко ця група з 14 поляків у Петербурзі пересварилася щодо засад майбутнього управління Речі Посполитої. Але росіяни не переймалися тими дрібницями, і сама Катерина II склала проект майбутньої польської конституції в дусі давньої анархії та конфлікту між різними гілками влади. При дворі найбільше церемоніальних знаків уваги надавали Потоцькому, але насправді з нього кепкували.

До цього періоду належить досліджувана автором у Польській бібліотеці в Парижі серія листів Потоцького до однодумців графа, які перебували на польських землях. На нашу думку, варто навести їх текст повністю, оскільки вони яскраво показують патріотичний настрій Станіслава Щенсного.

Лист генерала Потоцького до пана Гулевича, посла Волинського воєводства, із Санкт-Петербурга від 8-го березня 1792 р.: «Найлюб’язніший Бенедикте! Відкинь подагру і подолай печаль, пронизуючу тебе, забудь на якийсь час красу кохання та їдь до товариства, до співгромадян, до тих, що насолоджувалися колись у провінції волею, порадь те саме вчинити друзям шляхетської нашої Республіки.

Прошу тебе через цю саму оказію повідомити мене, куди ти поїдеш і куди вирушать наші однодумці, щоб ми легко один одного знайти могли. Бог предків наших не залишить Республіки, а тутешня Монархиня є твердою і безкорисливою приятелькою.

Прощавай, люб’язний друже. Я здоровий і веселий, у такому стані ти давно мене не бачив, люб’язний приятелю. Дай Боже скоріше побачитися з тобою. А коли Республіка буде вільною і безпечною від внутрішніх та зовнішніх прирікань, тоді, як і раніше, сільськими будемо ми насолоджуватися приємнощами» [837, с. 5–6].

Лист від Потоцького до коронного казенного комісара Каменецького із Санкт-Петербурга від 26-го березня 1792 р.: «Я давно до Вас, люб’язний друже, не писав. Тепер, як тобі вже набридло жити у Варшаві, залиш оне місто, їдь у Тульчин, може трапитися, незабаром побачимося ми там, і потрібно, щоб друзі Республіки залишили нині теж місто, яке її заперечує, яке накладає окови на вільний народ і яке знищує істоту Республіки. З твердістю і надійно радьте те саме друзям Республіки, і дайте мені знати сією ж оказією про те, куди віддаляються і де вони будуть перебувати» [842, с. 9].

Лист генерала Потоцького до пана каштеляна Ожаровського із Санкт-Петербурга від 27 березня 1792 р.: «Не можу я вмовчати перед люб’язним моїм приятелем, що приємно б мені було, якщо б ви тепер не перебували у Варшаві. Республіка відновиться і використовувати буде тих, хто зберегли до неї вірність та в лестощі не піддалися. Ви, милостивий государю, безсумнівно один із перших у такому числі. Тепер, здається, потреба вимагає того, щоб люблячі республіку залишили вже Варшаву. Покладання основ на вільність може бути згубним для тих, які розбещенню нинішніх часів не підпадуть. Ми знаємо, до яких насильств доводить демократичний дух, але потрібно нам мати відомості про місце перебування однодумців з нами, щоб їх зі зручностями можна було знайти. І якщо зволите, милостивий государю, дайте мені знати як про себе, так і про однодумців із Вами, де кого можна буде знайти. В іншому ви будете через цей самий канал засвідчені…» [838, с. 13–14].

Лист Станіслава Потоцького до надвірного маршала Коронного Рачинського із Санкт-Петербурга від 27 березня 1792 р.: «Приязнь, із якою Ви, милостивий государю мій, бажали вдостоювати мене свого заступництва, прихильність моя до персони Вашої […] пізнання твердого і завжди патріотичного вашого почування спонукають мене припинити довготривале моє мовчання і писати Вам з тутешнього міста.

Новомодний демократично-монархічний дух, що обіцяє змінити перших осіб держав, безмірно, по-видимому, розширяється й у Варшаві, й ми бачимо ясно, що він може з підставою спростувати нашу Республіку. Згадане місто, наповнене такими затіями, здається не є безпечним для поборників стародавнього законоположення Республіки. І так я думаю, що в будь-якому разі, буде те корисно і навіть для персони Вашої, милостивий государю мій, безпечно, якщо ви тепер залишите Варшаву і те ж саме вчинити порадите приятелям Вашим. Надія, здається, є велика для Республіки. Час відкриє обставини, а коли ж дійсно ми будемо в змозі зробити послугу вітчизні, то тим зручніше з’єднаємося ми тоді разом.

Ви, милостивий государю мій, із цієї моєї поради, рівно як і зі всього майбутнього мого життя, угледіти можете, що я є істинний Ваш приятель і щиро прихильний до Республіки. Прошу Вас повідомити мене при цьому ж самому випадку, де ви перебуватимете, щоб я вчасно міг Вам писати і повідомити про все» [839, с. 17–18].

Лист генерала Потоцького до пана Каштеляна Князя Четвертинського із Санкт-Петербурга від 27 березня 1792 р.: «Скільки я жалкую, що Ваша ясновельможність давно не залишили Варшави! Ви б могли в тутешньому місті бути з нами разом і удостоїтися спостерігання великої тутешньої Монархії, яка є істинною приятелькою Республіки, хоча ми і все зробили, щоб вона зненавиділа ону. Залиште Ви тепер, люб’язний княже, Варшаву, і порадьте люблячим вільність те ж саме вчинити. Не потрібно мені Вам називати тих, із якими Ви можете відверто висловлюватися, бо вам відомі ті, які про благо Республіки дбають із нами.

Потрібно нам лише знати, де хто перебуватиме, щоб ми один з іншим могли мати зносини. Тому через цю саму ж оказію і відпишіть мені про село. Може трапитися, дійде і до нас черга вступити в справи для блага вітчизни для цілості її і для дотримання вільності Республіки.

Повірте мені, Ваша ясновельможносте, що я ніяк не честолюбний, що не може в цьому бути для мене ніякої користі, що є в мені душа, що вмію собою управляти, що вмію приносити втрати, що не хочу, та й не буду, першенствувати в Республіці. Я прошу тільки Бога, всемірно сприяти буду, щоб Республіка перебувала в збереженні та щоб я в самоті міг щасливо і мирно покоїтися з моїми приятелями.

Прощавайте, люб’язний княже, я люблю Вас щиро, бо я довіряю і серцю Вашому, і Вашій любові до вітчизни, стільки ж і сам собі.

Не погано б, щоб так само вільним був і наш Пяськовський, який раніше на мене сердився, а нині мене любить» [840, с. 23–24].

Лист генерала Потоцького до єпископа Коссаковського із Санкт-Петербурга, без дати: «Генерал, брат ваш, докладно відпише Вам про те, що тут відбувається, я прошу Вас тільки, щоб ви разом із вашою ріднею, якою не інакше почитав як за мою, підтримали Республіку, для якої існує тепер усіляка краща надія. Я зобов’язаний подякою рідні Вашій за те, що вона старалася мене заступити, коли мої родичі не лише мене залишили, а й не соромляться збагатитися за мій рахунок. Я був радий би за старим звичаєм віддячити рідні Вашій; у мене є дочки, а у вас, милостивий государю мій, є багато племінників, я мав би за честь, щоб сімейство моє з’єдналося з твоїм сімейством, яке сприяє і мені, і вітчизні. Але цю пропозицію ми відкладемо на майбутнє, а зараз, здається, потрібно всім розумним залишити Варшаву та віддалитися в провінцію, але повідомити раніше про місце свого перебування, щоб було зручно один одного знайти. В іншому я відкриваюся усно генералові, братику Вашому. Доручаю себе в повсякчасну Вашу сміливість, бо я щиро люблю Вас і покладаю на Вас найбільшу надію, нагоду ж свідчити вам та рідні вашій пошану вважатиму я за приємний обов’язок усе моє життя.

За вірність до Республіки і за прихильність до вільності знедолений Коронний Генерал Артилерії» [841, с. 29–30].

27 квітня 1792 р. в Петербурзі було підписано акт генеральної коронної конфедерації та складено їй присягу. До неї ввійшли маршалок Потоцький, два гетьмани Жевуський і Браніцький як командувачі військами Речі Посполитої, дев’ять консулів та секретар. Із тактичних міркувань акт був датований: «У Торговиці дня 14 травня 1792 р.» [38, с. 634–635; 681] У Торговиці конфедерація була проголошена й отримала назву Торговицької (для увічнення цієї події Потоцький поставив у Тульчині обеліск). Потоцькому також підлягала неіснуюча ще литовська конфедерація до часу утворення її власної Генеральності. Прикордонні маєтки Потоцького в Україні (Уманщина, Браїлів та Могилів-Подільський) мали стати плацдармами для російських військ та конфедератів. Консули конфедерації А. Злотніцький, А. Мощенський і Я.Н. Свейковський негайно виїхали, щоб організувати локальні конфедерації в Подільському і Брацлавському воєводствах.

Про патріотичні почуття, що сповнювали все єство Станіслава Щенсного, свідчить його циркуляр, який починається словами: «Не гордість, якої серце моє не знає, не бажання зиску, котрого я не потребую і не ціную, не марна слава, ні навіть страта, якою мене хотіли настрашити і якої я не боюся, а правдива любов до Речі Посполитої та бажання бачити Польщу міцною державою ведуть мене до справи, якої я маю честь бути ватажком [682, арк. 1]».

У відповідь на заклик керівництва Торговицької конфедерації до Катерини II про військову допомогу 100-тисячна російська армія в ніч із 18 на 19 травня перейшла кордон Речі Посполитої на Правобережній Україні. Однак не лише на Поділлі, а й на Уманщині майже ніхто не хотів приєднуватися до конфедерації, навіть адміністратори й орендарі маєтків Потоцького. У Торговиці 24 травня Мощенський із великими труднощами схилив до конфедерації 89 осіб. 7 травня Потоцький виїхав із Петербурга, 20 травня вже прибув до Єлизаветграда, 3 червня – до Умані, звідки через Браїлів, Немирів та Вінницю дістався Тульчина. Урочисто зустрінутий 11 червня в Тульчині, де до нього приєдналася С. Вітт, мешкав там протягом місяця. За наказом Потоцького загін його козаків силоміць забрав друкарню В. Дзєдушицького разом із друкарями з Яришева до Тульчина, згодом у ній друкувалися універсали конфедерації [682, арк. 1–39]. 4 липня почала діяти Генеральність конфедерації, кількість консулів якої поступово зростала. Маршалок оточив себе прибічниками, а його старший син Щенсний Єжи став його ад’ютантом. Потоцький хотів, щоб усе проходило через його руки, однак доступитися до нього було дуже важко. З Тульчина посипалися універсали, перший із яких забороняв друкування документів проти конфедерації. Важливіші справи контролював посол Катерини II при Генеральності К. Бюлер, який мав дбати про нестійку рівновагу між Потоцьким і гетьманами, а також стримувати їх від надто різких виступів проти короля. Особиста політика Потоцького стосувалася, головним чином, військових справ і призначення до локальних конфедерацій своїх людей.

Утративши надії на перехід коронного війська на бік конфедерації, Потоцький прагнув утворити незалежну від гетьманів конфедератську армію (називав її спочатку «легіонами»), з якою ввійшов би з росіянами до Варшави. Ії організацію доручив Злотніцькому, а фінансував за власний кошт. У Тульчині розпочалося формування двох бригад національної кавалерії, трьох полків легкої кінноти та пішого регіменту, до яких входили також польські полонені, повернуті росіянами. Однак справа наштовхнулася на великі труднощі, пов’язані, зокрема, з браком офіцерських кадрів. Наприкінці серпня конфедератське військо налічувало близько 3 тис. осіб (переважно без мундирів та коней). Після Злотніцького його очолив Рудницький, який отримав підвищення з віце-бригадира до генерал-майора і був єдиним значним зрадником із коронної армії. Під час організації агентами Потоцького конфедерації в Київському воєводстві туди вторгся Браніцький. Дійшли компромісу: офіційно маршалком там став Потоцький, але його діючим на місці заступником – М. Каленський, людина Браніцького. Так само спроби посланців Щенсного організувати конфедерацію на Волині наштовхнулися на протидію Браніцького, тож Волинське воєводство стало зоною впливу останнього [1022, с. 190].

13 липня Потоцький виїхав із Тульчина через Браїлів до Новокостянтинова, де, покваплений інструкцією Катерини II для Бюлера, підписав серію різких розпоряджень. Так, 16 липня видав наказ Рудницькому, щоб полонених, які відмовлятимуться присягнути конфедерації, відсилати під суд до фортеці в Білій Церкві, а 18 липня – універсали про ліквідацію військових відзнак (ордену Virtuti Militari) і звань, наданих після того, як король узяв на себе командування військом, та про накладення секвестру на маєтності осіб, що не підкорилися конфедерації, конфіскацію маєтків у тих, хто чинив опір, та смертну кару шпигунам «змовницької партії 3 травня». З Новокостянтинова 21 липня надіслав також виклики на конфедератський суд Малаховському, К.Н. Сапєзі й І. Потоцькому. Того часу до Потоцького дійшла висунута 13 липня Коллонтаєм за посередництва Леона і Бенедикта Гулевичів пропозиція помиритися з королем, яка спричинила лише відразу Потоцького до Гулевичів та позов проти Коллонтая від 2 серпня. Наприкінці липня Потоцький разом із Генеральністю прибув до Дубна, де перебував майже місяць. Приєднання короля до конфедерації (23 липня) разом із військом було для Потоцького неприємною несподіванкою. На заклик Станіслава Августа до «сприяння на користь Вітчизни» відповів листом від 2 серпня, грубими виразами закидаючи королю як його злочини щодо Речі Посполитої (починаючи від сейму 1776 р.), так і нещирість щодо Росії. Усупереч думці Бюлера, відкинув приєднання короля [1022, с. 191].

Після переходу короля на бік конфедератів та припинення воєнних дій деякі воєводства організовували конфедерації при королю. Однак побоювання торговичан, що Станіслав Август поверне давні позиції, виявилися даремними. Російська Державна рада, яка 26 липня прийняла приєднання короля, 13 серпня змінила думку, видавши рескрипти, які схвалили лист Потоцького до Станіслава Августа від 2 серпня і наказували королю передати командування над військом гетьманам, що відбулося 20 серпня. Потоцький, користуючись рішучою підтримкою Росії, 25 серпня примусив короля підписати повторне приєднання до конфедерації з його формулюванням (із засудженням «конфедерації та революційного варшавського сейму» і «монархічно-демократичного правління»). Прагнув перевести конфедератське керівництво до Варшави, в чому добився підтримки Бюлера, але Катерина II виступила проти, визначаючи Брест-Литовський як місце об’єднання коронної та литовської конфедерацій. У зв’язку з цим 26 серпня Щенсний разом із Генеральністю вирушив із Дубна до Бреста-Литовського, поширюючи дорогою універсали. Один із них, виданий 29 серпня в Любомлі, загострював санкції проти ордена Virtuti Militari. Щодо цього Станіслав Август і Т. Костюшко 6 вересня написали листи до Потоцького [1022, с. 191].

Об’єднання конфедерацій відбулося 11 вересня в Бресті-Литовському. Після цього визначили посольство до Петербурга, яке мало просити підписати трактат про вічний мир. 22 вересня було складено бюджет війська, в якому за Щенсним визнавався пост генерала коронної артилерії. Стосунки між Потоцьким і гетьманами, командування яких він уважав тимчасовим, характеризувалися постійними конфліктами. Після того, як до Петербурга виїхали гетьмани у складі посольства, що мало висловити подяку Катерині II за допомогу і просити про підписання вічного миру між Росією та Річчю Посполитою, Потоцький 1 жовтня прийняв командування армією на три місяці. Його політику у війську характеризували абсолютна відсутність рішень, зволікання з відповідями на рапорти підлеглих, безтурботність та майже лінощі. Так було і в інших сферах. Люди, які мали в Бресті-Литовському справи до Потоцького, мусили по кілька годин очікувати на аудієнції, найчастіше марно [330, с. 569].

Після ліквідації конституційної влади Річ Посполита під зливою універсалів поринула в хаос. Потоцький поновлював прохання перенести конфедерацію до Варшави і роздумував над новою конституцією, передавши її проект Бюлеру і прокоментувавши в листах до Катерини II і Зубова від 6 жовтня. За тим проектом, федеральна республіка мала складатися з трьох провінцій: Великопольської, Литовської та Малопольської (або Руського воєводства, до якого входили українські землі). Кожна провінція, у свою чергу, складалася б із 10 воєводств, а воєводства – із 3 повітів. У воєводствах і повітах мала бути однакова кількість селянських дворів та однаковими повинні бути прибутки провінцій. Кожній провінції надавалося повноваження самостійно вирішувати питання стосовно всіх сфер її буття. Відповідно до цього адміністративний апарат провінції мав складатися з чотирьох комісій: освітньої, поліцейської (або охорони громадського порядку), військової та господарчої. У кожній провінції мало бути власне судочинство, 15-тисячна армія, університет і однакова кількість шкіл. Усі адміністративні служби повинні були підпорядковуватися провінційній раді міністрів із наперед визначеним складом: 2 маршалки, 2 гетьмани, 2 підскарбії, 2 канцлери. На думку Потоцького, по два урядовці з однаковими функціями у складі провінційної ради міністрів потрібні були для того, щоб по черзі перебувати на засіданнях Дозорчої Ради у Варшаві.

У свою чергу, від кожної провінції мала обиратися однакова кількість послів на сейм. У сенаті мало засідати 30 воєвод і 90 каштелянів. Три провінції Речі Посполитої мали об’єднуватися особою спільно обраного на певний термін короля, в даному випадку постаті суто символічної, оскільки практично вся повнота влади передавалася безпосередньо провінціям. Застосовуючи містичні символи (за езотеричною традицією в тексті цього політичного проекту чергуються ключові цифри, в даному випадку – 2, 3, інші – похідні від них), С.Щ. Потоцький виробив цілком конкретну концепцію перетворення монархічної держави на федеративну республіку – «Союз провінцій Речі Посполитої» (вираз Потоцького). При цьому кожній провінції, зокрема воєводству Руському (тобто українським землям), надавався статус автономії [434, арк. 50–54].


Рис. 3.1. Проект федерального устрою Станіслава Щенсного Потоцького


Примітно, що наявність у кожній провінційній раді міністрів посади канцлера означала право самостійно встановлювати дипломатичні зносини з іншими державами. Проект С.Щ. Потоцького стосовно українського питання мав чимало спільного за своєю структурою з концепцією Великого князівства Руського, творцем якої був політичний діяч XVII ст. Ю. Немирич. У листі до П. Зубова, фаворита Катерини II, С.Щ. Потоцький, розповідаючи про свій проект, зазначав, що столиця федеративної республіки має бути у воєводстві Руському [1014, с. 39]. Для себе автор проекту обрав посаду «стража законів», тобто за масонською термінологією це означало, що він брав на себе функцію верховного судді, який мав слідкувати за дотриманням законності в державі та легітимності розпоряджень провінційних урядів.

Невдовзі Щенсний виїхав до Седельця, маєтку кузини короля, гетьманші А. Огінської, де 11–12 жовтня зустрівся з примасом М. Понятовським і Й. Хрептовичем. Спроба порозумітися з королем не принесла видимих результатів. Після повернення із Седельця Потоцький отримав відповідь Катерини II від 16 жовтня: його проект конституції вона назвала «ескізом, на тему якого ще не може висловитися», і через Бюлера розпорядилася тримати проект у таємниці. 25 жовтня Станіслав Щенсний прибув до Гродна, де конфедерація мала проводити наради. Там його нібито привітала шибениця з написом: «Нагорода Щенсному Потоцькому», а пізніше стався замах на його життя. Потоцький щораз сумнішав. Він висилав Зубову доноси про поширення в Польщі якобінства (листи від 15 і 24 листопада). Надалі готував торговицьку конституцію, яку Генеральність мала нав’язати майбутньому сейму. 17 грудня було скликано депутацію для укладення форми правління, яка видала недатований проект «План нового правління», що значною мірою спирався на концепції Потоцького [434, арк. 57–58].

Вислане до Петербурга конфедератське посольство повернулося в грудні ні з чим і без Браніцького, який там залишився. Жевуський, ображений на Потоцького, усунувся від конфедерації та військових справ. 29 грудня Потоцький видав новорічну відозву до війська, повну антиконституційної риторики. Ю. Понятовський засудив її листом до Потоцького із Відня від 9 січня 1793 р., а після образливої відповіді Потоцького викликав його (безрезультатно) на поєдинок. Чутками про новий поділ Речі Посполитої, які поширювалися вже в грудні 1792 р., Потоцький легковажив. Більше того, підкоряючись вимогам росіян, так дислокував військо, як це було вигідно майбутнім учасникам поділу. Коли ж 20 січня 1793 р. нота про вторгнення прусаків до Великопольщі дійшла до Гродна, Потоцький, упевнений, що берлінський двір діє без згоди Катерини II, передав зі своїми посланцями імператриці листа. Отримавши довгоочікувану відповідь, що не відповідала його сподіванням, він нібито «знепритомнів; а коли отямився, зайшовся потоком сліз та кілька днів уникав товариства людей» [434, арк. 65].

Підписання в Петербурзі 23 січня 1793 р. угоди між Росією і Пруссією про другий поділ Речі Посполитої показало всю провину й історичну відповідальність керівників Торговицької конфедерації [1003, с. 158]. Сам Потоцький, здавна скомпрометований в очах польського суспільства, тепер ставав об’єктом загальної ненависті. Торговичани намагалися якось виправити ситуацію. На сесії 31 січня Жевуський виступив проти пруссаків, а Потоцький висловився за те, щоб віддати командування військом гетьманам Жевуському і Коссаковському, що й було здійснено Генеральністю. Потоцький, шаленіючи від розпачу, пожертвував «на оборонців вітчизни» 10 тис. дукатів (ті самі, які 1788 р. призначив на фундуш для вдів та сиріт полеглих жовнірів). На вимоги торговичан російський посол у Польщі Я. Сіверс дозволив їм опублікувати 3 лютого протест проти вторгнення прусських військ («Protestacja... przeciw gwałtownemu wtargnieniu wojsk pruskich»). Після від’їзду Сіверса Потоцький 11 лютого підписав універсал про посполите рушення («Uniwersał do narodu względem gotowości do pospolitego ruszenia»), який закінчувався зверненням до короля: «Забудь про минуле, не згадуймо, хто помилявся [...] Порятунок Речі Посполитої нехай буде гаслом короля і народу» [1022, с. 192]. На сесії 13 лютого було ухвалено пропозицію Потоцького написати до короля із закликом підтримати Генеральну конфедерацію. Таким чином, Потоцький у критичний момент ховався за гетьманами і королем. Однак під тиском росіян дуже швидко було відкликано й універсал, і накази про рух військ проти пруссаків. Суспільна думка виразила ставлення до каяття Потоцького в сатиричних афішах «На бенефіс Щенсного Потоцького...», нелегально надрукованих варшавськими конспіраторами і розкиданих у середині лютого [1040, с. 411].

Між тим, серед конвульсій Торговицької конфедерації, єпископ І. Массальський 11 лютого благословив шлюб доньок Потоцького – Пелагії з князем Францішком Сапєгою (сином маршалка литовської конфедерації) та Людвіки з Юзефом Коссаковським (племінником Ш. Коссаковського). Свахою другого шлюбу була сама імператриця. Одразу після весілля дружина Потоцького виїхала з молодими до Петербурга. На звістку про це до Потоцького з Варшави виїхала Софія Вітт.

Потоцький уже 7 лютого просив призначити йому заступника, мотивуючи прохання хворобою. Це викликало переполох і протести. Сіверс, використавши, зокрема, вплив С. Вітт, переконав Щенсного чекати в Гродні М. Валєвського, здатного його заміщати. Затриманий у Гродні, Потоцький день і ніч грав у карти, а до посла писав прохання про польські ордени та підвищення в польській армії для своїх приятелів, про гроші, належні йому за поставки для російської армії, та реституцію зі скарбу Речі Посполитої 18 тис. дукатів, які він витратив на зброю під час Чотирирічного сейму. Паралельно, завдяки Розану і М. Оссовському, він урегульовував свої майнові справи і збирав гроші, вже 8 лютого домігшись від Генеральності рішення повернути йому 256 тис. злотих «за створення уманського полку». Нарешті на сесії 1 березня подав лист Катерини II, яка викликала його до Петербурга. Після кількаденних суперечок було вирішено надати цьому фактичному дезертирству форму посольства для переговорів щодо умов миру з Росією. Через постійну відсутність у Гродні Валєвського першим заступником Потоцького 11 березня став А. Четвертинський [330, с. 570].

Потоцький виїхав із Гродна 15 березня 1793 р., у Петербурзі перебував близько трьох місяців. Нібито на аудієнції в Катерини II, коли почав щось говорити про свою вітчизну, почув: «Вітчизна пана тут». Попри те, що всі його маєтки після другого поділу опинилися в межах Російської імперії, на той час ще не прийняв російського підданства. 25 квітня він надіслав до Генеральності листа про звільнення його від обов’язків посла у зв’язку з поганим здоров’ям (отримавши звільнення листом від 11 травня 1793 р.) У листі до єпископа Ю. Коссаковського від 26 травня провину за катастрофу покладав на Чотирирічний сейм, називаючи себе космополітом, просив допомоги в продажу його військових звань, які був готовий уступити за невелику суму [434, арк. 96].

7 травня 1793 р. С.Щ. Потоцький підписав із дружиною угоду: виїжджаючи за кордон, довірив їй опіку над 11 дітьми та віддав в управління всі свої володіння з обов’язком виплачувати йому щорічну ренту в 50 тис. дукатів [806, с. 158]. У липні морським шляхом прибув через Любек до Гамбурга, де придбав будинок і протягом двох років мешкав там із Софією Вітт [851, с. 94].

На жаль, для вивчення історії дворічної гамбурзької еміграції Станіслава Щeнсного і Софії Вітт, бракує будь-яких джерел. Професор Еміль Кіпа, генеральний консул Польщі в Гамбурзі (1931–1936 рр.), який помер 1958 р., зібрав свого часу багатий, базований на першоджерелах, матеріал до гамбурського розділу біографії Щенсного Потоцького. Однак до 1939 р. він не встиг використати свої записи, а під час Другої світової війни вони були втрачені [397, с. 418].

Можна лише приблизно уявити, як виглядало їхнє щоденне існування в цьому великому німецькому портовому місті, що наприкінці XVIII ст. налічувало близько 130 тис. мешканців.

У роки французької революції Гамбург став міжнародним містом. Тогочасний журналіст писав: «Майже на кожній вулиці натикаєшся на французькі трактири (всі вони належать переважно колишнім французьким дворянам), де стіл за формою французький і обслуга із самих французів, а в деяких охайність справжня англійська. У всіх трактирах на столі лежить двояке меню, в якому вказано ціну кожної страви і кожного ґатунку вина... Німецький театр хоч і не найкращий у місті, що вважається найбільшим торговельним центром у всій Німеччині, зате французький славиться своїми комічними операми. Оркестр такий же бездоганний, як і актори. Сенат із деяких пір трохи послабив свою строгість стосовно видовищ; видовищні заклади відчинені навіть у святкові дні взимку, за винятком хіба що суботи, коли там дають натомість концерти, бо в Гамбурзі майже постійно гастролюють якісь закордонні virtuosо. Найпишніші бали дають у «Бозольтроффі», на них найчастіше танцюють вальс. Ігри в цьому місті, як і скрізь, дуже поширені. [...] Тому мешкати в Гамбурзі дуже приємно, бо кожен може жити, як йому до вподоби. Англієць, наприклад, має тут багато приватних будинків, де живуть і розмовляють по-англійському, те ж саме тут знаходить француз і будь-який інший чужинець. Але в Гамбурзі повно не тільки будинків із типовою англійською гостинністю, є тут і chop-house, тобто корчми національного штибу...» [1028, с. 150–159].

Цей легкий контакт з англійцями, певно, наштовхнув Щенсного і Софію на думку навчатися англійської мови. Після дворічного перебування в Гамбурзі обоє могли вже потроху читати англійські книжки і сяк-так розмовляли по-англійськи, а малий Константан (їхній позашлюбний син) учився від англійських няньок вимовляти перші слова. Та найчастіше вони перебували в товаристві французьких емігрантів різних категорій, здебільшого, звичайно, аристократів, які покинули Францію ще до початку революції 1792 р.

Улітку 1794 р. Щенсний Потоцький і Софія Вітт мандрували тінистими алеями гамбурзьких парків, плавали Альстером у найгарнішій Гондолі, оглядали у звіринці череди оленів [1028, с. 158]. Щенсний регулярно вивчав гамбурзьку «Staats-und Gelehrte Zeitung des Hamburgischen Unparteyischen Korrespondenten» або видавані в Лейдені «Nouvelles Ехtгаоrdinaires de Divers Endroits» і читав повідомлення з далекої Польщі. На землях Речі Посполитої тривала боротьба, у Варшаві дедалі виразніше заявляла про себе якобінська течія громадської думки і нагадувала про ще не закінчену справу торговицьких зрадників [397, с. 235].

Обидва соратники Щенсного по Яссах і Петербургу, гетьман Браніцький і гетьман Жевуський, уникли революційного правосуддя, заздалегідь утікши за межі Речі Посполитої. Зате було скарано братів Косcаковських: новопризначений гетьман Шимон Коссаковський, потрапивши у Вільні до рук полковника Якова Ясінського, буквально другого дня повис на шибениці; 9 травня в групі чотирьох чільних зрадників у Варшаві стратили єпископа Юзефа Коссаковського. Щенсний із жахом читав про великі народні заворушення у Варшаві 28 червня і страту через повішання чергової партії зрадників. Нарешті він довідався про початок заочного розгляду кримінальної справи, порушеної проти трьох найненависніших для громадської думки ініціаторів Торговицької конфедерації – Браніцького, Жевуського і Потоцького.

Після початку повстання Т. Костюшка граф хвилювався за долю сім’ї, зокрема після варшавських екзекуцій і самосудів закликав до втечі доньку Пелагію Сапєгу. Ображений повідомленням у часописі «Neue Zeitung» від 4 липня 1794 р. про те, що нібито в паперах російської амбасади у Варшаві знайдено докази його фінансової залежності від Росії, негайно опублікував спростування: твердив, що не лише ніколи не брав чужих грошей, а й багато жертвував на суспільні цілі. Декларував себе як прибічника все ще, на його думку, актуальної ідеї союзу Польщі з Росією.

Разом з іншими торговицькими керівниками Потоцький був викликаний до Найвищого кримінального суду і 9 вересня заочно засуджений на смертну кару, символічно здійснену у Варшаві 29 вересня 1794 р., під час якої портрети Потоцького, Жевуського і Браніцького кат власноруч повісив на публічній шибениці [1068, с. 342–357].

Про цей заочний вирок Щенсний довідався вже на початку жовтня. Сповнений гніву і страху водночас, він писав до Петербурга благальні листи, просив Зубова, щоб її величність імператриця суворо покарала бунтівників, які насмілилися так зганьбити його ім’я... Саме тоді, восени 1794 р., в Потоцького почався своєрідний процес перебудови свідомості – поступово він став доходити висновку, що з Польщею, яка пішла слідами якобінської Франції, насмілилася вчинити збройний опір її величності імператриці, а магнатів послала на шибениці, він, Потоцький, більше не має нічого спільного. І вже за кілька місяців після цього в листах на ім’я Катерини II Станіслав Щенсний визнає себе росіянином. «Сцени жорстокості в Польщі переконали мене, – напише він, – що в мене не може бути іншої вітчизни, крім імперії Вашої імператорської величності. З цієї хвилини я пишаюся тим, що безповоротно і назавжди став одним із найвірніших підданих Вашої імператорської величності [...] Якщо Ваша імператорська милість визнає за доречне дозволити мені носити російський військовий стрій, то цим жестом зробить мене навіть дуже гордим і дуже щасливим» [1068, с. 357].

Після листовного узгодження своїх планів із Зубовим улітку 1795 р. він приїхав із Гамбурга до Петербурга (можливо, саме тоді був відзначений орденом Олександра Невського). 17 листопада 1796 р. від інфантерії отримав звання генерала, а 30 жовтня 1798 р. був звільнений зі служби [456].

У серпні 1795 р. прибув до своїх українських маєтків та невдовзі розпочав розлучення із Жозефіною. Софія Вітт, яка виїхала з Гамбурга окремо, добившись визнання недійсним свого шлюбу (всі витрати, пов’язані з її розлученням, Потоцький покривав із власної кишені), прибула до Умані. Коли Жозефіна переїхала до Петербурга, Потоцький замешкав із Софією в Тульчині відкрито. На початку 1798 р., після розлучення із Жозефіною, одружився із С. Вітт. Шлюбна церемонія, що проходила 17 квітня 1798 р. в Тульчині [576, арк. 2] була скромною, але подвійною: спочатку таїнство здійснив католицький, а потім православний священики (без сумніву, не лише з огляду на віру молодої, а й для демонстрації ставлення молодих до панівного в Російській імперії віросповідання). Після повернення з Гамбурга Потоцький був задоволений із суспільно-господарських відносин в Україні під російським пануванням. Він упорядковував занедбані від 1789 р. майнові справи і переводив своїх кріпаків із панщини на чинш (після смерті Потоцького його спадкоємці повернули панщину). Домігся повернення до Умані усунутих урядом базиліанів та відновлення їхньої школи. У 1796 р. під Уманню розпочав закладати на честь своєї коханої Софії відомий пізніше в цілій Європі парк «Софіївка» [357, с. 10]. У тульчинському палаці життя йшло на широку ногу. Там постійно мешкала юрба приятелів та нахлібників Потоцького (поляків, росіян, французьких емігрантів), діяв театр, деякий час під керівництвом А. Жмійовського.

Згадуючи в листі до Жевуського зречення від престолу Станіслава Августа, Потоцький уже не хотів говорити про колишню Польщу і поляків. Він твердив: «Зникла вже і та держава, і те ім’я, як зникло стільки інших в історії світу. Я вже є росіянином назавжди» [434, арк. 123]. Потоцький оточував себе колишніми торговичанами, яким дарував і надавав в оренду села, а свою доньку Октавію видав за Я.Н. Свейковського. Запросив до Тульчина С. Трембецького, сподіваючись, що той напише апологію його політичної діяльності. Таку апологію опублікував уже після смерті Потоцького його зять Я. Потоцький у детальному коментарі до французького перекладу поеми Трембецького «Sofijówka...». За спогадами сучасників, в останні роки життя Потоцький став дивакуватим і сахався людей. Переймався поведінкою свого найстаршого й улюбленого сина Щенсного Єжи, камергера російського двору, відомого картяра і гульвіси, висланого наприкінці 1799 р. за наказом Павла І з Петербурга до Тульчина [856, с. 49–50, 69–70]. Однак пробачив сина, якому дав Могилівський ключ і придбав для нього у Вінцента Потоцького Немирів. Але Щенсний Єжи залишився в Тульчині та зав’язав роман із мачухою. Приблизно одночасно з викриттям того роману великою прикрістю для Потоцького був запеклий процес з А. Злотніцьким, якого Щенсний позбавив права на довічне володіння деякими своїми селами нібито за утиски селян. Злотніцький у своїх маніфестах розкопував торговицькі справи, з особливим поспіхом оприлюднюючи матеріали про діяльність Потоцького, спрямовану проти Чарториських (певна річ, прагнучи нацькувати на Станіслава А.Є. Чарториського).

У свої п’ятдесят Потоцький був уже психічно та фізично надломлений, дедалі частіше виявляв дивакуваті звички, страждав на манію переслідування. Леон Потоцький так згадував про нього: «Коли Тульчин аж шалів від гульби, пан воєвода, який часто занепадав здоров’ям, не завжди сідав до столу і лише ввечері в темному байковому сурдуті сходив до долішніх покоїв, протискувався крізь юрми гостей, багатьох із яких не знав навіть на прізвище, й у віддаленому, тихому від гамору куточку грав по копійці в мар’яж, найчастіше з Трембецьким. Близько десятої вечора він непомітно повертався до своєї спальні та в той час, як забава дедалі розпалялася, шукав відпочинку в снах, у яких реальність життя змінювалася ілюзіями. У моїй дитячій пам’яті образ пана Щенсного так міцно закарбувався, що мені здається, ніби я ще й досі бачу його перед собою; він часто зі мною грався, садовив собі на коліна або, взявши за руку, вів до малого покою, де тримав під замком найдобірніші фрукти, але був такий скупий, що я не пам’ятаю випадку, аби він дав комусь зразу дві груші» [856, с. 50]. В останній період життя Щенсний почав виявляти також схильність до примітивної містики; восени 1804 р. він виписав до Тульчина горезвісного шарлатана і сповідника доктрини ілюмінатів Тадеуша Граб’янку, який повністю підкорив собі його розум, справляючи якнайфатальніший вплив на психічний стан. Попри свої захоплення містикою Граб’янка був на диво тверезий комбінатор, скористався цією нагодою і заручився обіцянкою господаря Тульчина сплатити всі його борги і викупити маєток у кредиторів; однак реалізації цієї щедрої обіцянки завадила нагла смерть Станіслава Щенсного [1078, с. 135].

Узимку 1804–1805 рр. в Тульчині панувала похмура атмосфера. Психічне потрясіння від викриття роману сина з усе ще близькою його серцю Софією спричинило, певно, швидку смерть Потоцького. Важко визначити, на що він хворів. «Нездужав він понад рік та лікував сам себе за книжкою, п’ючи розведений водою дьоготь. Коли це не допомагало, він, не довіряючи своєму придворному цілителю Мангрові, викликав лікаря Гриколевського, щоб той його врятував. Сумними були його останні хвилини; він заборонив пускати до свого покою дружину, яка от-от мала розродитися, а синові демонстрував явні ознаки свого гніву. Відчуваючи близьку смерть, Щенсний послав Гриколевському цидулку такою змісту: «Приїжджай, любий Гриколесю, бо pars adversa (з лат. – частина ворогів – Т.Ч.) погано про мене думає». Але підозри його були несправедливі, бо під час анатомічного розтину лікарі виявили гнійний процес у нирках, що, на їхню думку, спричинило надмірне вживання цукерок, які називалися диявольськими і спонукали до любощів» [856, с. 50]. Манію переслідування, на яку потерпав Щенсний в останні місяці свого життя, підтверджують й інші мемуаристи: «Він жив відлюдьком і до кінця життя так боявся, щоб його не отруїли, що його дочки, пані Рачинська (Констанція, уроджена Потоцька, першим чоловіком якої був Ян Потоцький) і пані Кисельова не раз казали […], що він їв тільки те, що вони готували йому на жаровні на його очах». Щоправда, майбутня пані Кисельова в момент смерті батька мала всього кілька років, але сам цей факт не викликає сумніву, оскільки страви на жаровні готували, напевне, старші дочки [397, с. 296].

Софія була вже на останніх тижнях вагітності, коли стан здоров’я Потоцького настільки погіршав, що першої-ліпшої хвилини можна було сподіватися його смерті. Чи підпустив до себе перед смертю Щенсний невірну дружину, в жодному з доступних джерел не йдеться. Помирав сердега в глибокому відчаї, розуміючи, що він, вочевидь, не батько, а дід дитини, яка от-от мала з’явитися на світ. Заповів поховати себе з медальйоном на шиї, на якому було зображено Гертруду [380].

Станіслав Щенсний Потоцький помер у Тульчині наприкінці березня 1805 р. [877, с. 433], у віці п’ятдесяти трьох років. Дата смерті Станіслава Щенсного Потоцького в наявній досі літературі була спірною; вагалися між 13 і 16 березня 1805 р. В усякому разі її вказано за старим стилем. Найімовірніше, Потоцький помер 16–18 березня 1805 р. Це підтверджує лист Софії до Новосильцева від 16 березня 1808 р. [688, арк. 23].

Майже одночасно з його смертю Софія народила свою останню дитину – сина Болеслава.

Похорон володаря Тульчина був урочистим і пишним, але затьмареним ледве не символічною подією. Після панахиди в тульчинському костьолі небіжчика залишили в каплиці, у відкритій домовині, яку, очевидно, ніхто не охороняв. Уночі до костьолу вломилися якісь зловмисники, позривали з небіжчика ордени й коштовності, зняли з нього обшитий розкішними позументами мундир російського генерал-аншефа і задеревілий, голий труп обперли об стіну. У такому вигляді другого дня знайшли його гробарі та родина [966, с. 751].

Присуджений до смерті вироком національного трибуналу з позбавленням усіх титулів та почесних звань, Станіслав Щенсний Потоцький зійшов у могилу без жодної з відзнак, якими його було нагороджено за зраду батьківщини.

У 1817 р. останки Потоцького було урочисто перепоховано в домініканському костьолі, а 31 січня 1874 р. з цього храму (1833 р. перетвореного на православну церкву) перенесено до підземної каплиці Тульчинського парафіяльного костьолу св. Станіслава Костки (розбудованої давньої цвинтарної каплиці), наступної родинної усипальниці. Після революції, коли костьол було перетворено на склад, усі труни звідти, очевидно, видалили.

Потоцький мав дітей у двох шлюбах [871, табл. 141]. Щодо деяких з них світською думкою його батьківство бралося під сумнів. Жозефіна з Мнішків народила йому одинадцятеро: Пелагію Ружу (1775–1846 рр.), у першому шлюбі від 1793 р. за князем Францішком Сапєгою (1772–1829 рр.), у другому – від 1806 р. за князем Павлом Сапєгою (1781–1855 рр.); Щенсного (Фелікса) Єжи (1776–1809 рр.), неодруженого; Людвіку Софію (1778(9)–1850 рр.), заміжню від 1793 р. за Юзефом Коссаковським (1771–1840 рр.); Вікторію (1779–1826 рр.), яка вперше вийшла заміж 1801 р. в Петербурзі за графа Октава де Шуазель Гуф’є (1773–1840 рр.), царського шамбеляна й офіцера російської гвардії, з яким розлучилася, удруге – 1821 р. за Олексія Бахметьєва (1774–1841 рр.), генерала, намісника Бессарабії; Ружу (1780–1862 рр.), яка вперше вийшла заміж 1802 р. за графа Антонія Потоцького, з яким розлучилася 1812 р., удруге – 1813 р. за графа Владислава Браніцького (сина Ф.К. Браніцького); Констанцію (1781–1852 рр.), яка вперше вийшла заміж за Яна Потоцького, удруге – 1817 р. за графа Едварда Рачинського (1786–1845 рр.), польського консервативного політика, мецената науки і мистецтва; Станіслава Септима (1782–1831 рр.), російського генерала, таємного радника й обер-церемоніймейстера, одруженого від 1813 р. з графинею Катаржиною Браніцькою (донькою Ф.К. Браніцького); Октавію (1783–1842 рр.), заміжню від 1802 р. за Яном Непомуценом Свейковським; Ярослава (Жерослава) (1784–1838 рр.), російського генерал-майора, маршала російського імператорського двору, фундатора мальтійської командори, одруженого від 1807 р. з донькою С. Жевуського Марією (1786–1848 рр.); Володимира (1788–1812 рр.) й Ідалію (1793–1859 рр.), заміжню за князем Миколаєм Сапєгою (1779–1843 рр.) [636, арк. 1].

Софія «де Челіче Маврокордато», у першому шлюбі Вітт, крім трійки дошлюбних дітей, які померли в дитинстві, народила ще п’ятеро: Олександра, Мечислава, Софію, Ольгу і Болеслава [636, арк. 1].

Після смерті Потоцького розпочалася тривала боротьба за його величезний спадок (на 1803 р. Потоцькому належало в Київській губернії 58889 «чоловічих душ» кріпаків, а в Подільській – 50654). На нього претендували його друга дружина та діти від двох шлюбів.

18 серпня 1807 p. було затверджено доповідь Сенату, яка надала чинності закону, що встановлював порядок спадкування майна чоловіка вдовами, якщо їх було декілька; за приклад бралася складна справа поділу спадщини Станіслава Щенсного. Було встановлено, що Софія Потоцька (остання дружина графа) має право на 1/8 спадкових маєтностей на рівні із сімома синами Потоцького: від шлюбу із Жозефіною Мнішек Щенсним Єжи, Станіславом, Ярославом, Володимиром; від шлюбу із Софією Вітт Олександром, Мечиславом і Болеславом. Рішенням Сенату Щенсний Єжи призначався опікуном для братів Ярослава і Володимира і сестри Ідалії до виповнення їм 18 років. Софія призначалася опікункою над своїми дітьми: Олександром, Мечиславом, Болеславом, Софією, Ольгою. Графиня Потоцька отримувала рівну з усіма синами частину спадщини на правах вічного родового володіння [672; 364, с. 10].

Через певний час, 18 жовтня 1807 р., між спадкоємцями було укладено миролюбну угоду про розподіл спадщини гр. Станіслава Потоцького. Відповідно до угоди, спадщина поділялася таким чином: Щенсний Єжи отримував Брацлавський ключ; Станіслав – Соколівський; Ярослав – Хащоватський; Володимир – Дашівський; Софія від імені своїх синів: Олександра – Уманський, Мечислава – Тульчинський, Болеслава – Тростянецький; і самостійно Софія – Торговицький і Буцький. Немирівський маєток було вирішено поділити для приданого між сестрами, які його з огляду на своє неповноліття ще не отримали [659, арк. 54].

7 грудня 1809 р. в Брацлавському повітовому суді була укладена миролюбна угода про припинення всіх претензій щодо поділу спадщини. Були прийняті такі рішення:

1) кожен із братів сплачував сестрам Софії та Ользі по 112 тис. злотих, мати Софія Потоцька – 1 млн 200 тис. злотих, плюс проценти на цю суму і 400 тис. злотих на весільні дарунки; таким чином, загальна сума посагу сестер мала становити не менше 2 млн злотих кожній;

2) установлювався порядок взаємозарахування боргів між різними маєтками Потоцьких, а також штрафів за маєтками, що перебували в заставному володінні;

3) кожен зі спадкоємців (ішлося про синів гр. Потоцького) повинен був сплатити Софії 1/8 судових витрат по справі спадщини;

4) борги за маєтком мав виплатити кожен спадкоємець окремо, тільки на ту частину, яку успадкував;

5) борги служителям і селянам по Тульчинському маєтку як опікун сплачувала Софія;

6) усі Потоцькі повинні також сплатити 1/8 всіх витрат, понесених графинею Потоцькою на спорудження Тульчинського костьолу [695, арк. 58–61, 71].

Здавалося б, проблему вирішено, перший етап поділу маєтностей магнатерії Потоцьких на Уманщині відбувся, але чвари між спадкоємцями продовжувалися. Протягом 1813–1814 рр. діяла судова комісія Київської, Подільської та Волинської губерній з розбирання справи поділу маєтностей Станіслава Щенсного. На жаль, не вдалося достеменно встановити, хто з Потоцьких ініціював її створення, але відомо, що спадкоємці по лінії Мнішків неодноразово намагалися якщо не усунути Софію від опіки над її дітьми, то принаймні обмежити права щодо опіки [659, арк. 24; 364, с. 11].

Вірші Потоцького зібрала і видала Е. Александровська в збірнику «Вірші Юзефа Коблянського і Станіслава Щенсного Потоцького – забутих поетів Просвітництва»и, виданому у Варшаві в 1980 р. Частину багатої кореспонденції Потоцького опублікували: Ф. Пуласький – «Листи Щенсного Потоцького до Катерини II і Зубова», надруковані в «Kwartalnik Historyczny» 1903 р., та Е. Ростворовський – «Кореспонденція Щенсного Потоцького із Северином Жевуським», надрукована в «Przegląd Historyczny» 1954 р.) [1022, с. 201].

Розглянувши основні віхи життя та діяльності Станіслава Щенсного Потоцького, можна зробити такі висновки. Серед основних імпресингів, що потужно вплинули на формування особистості Щенсного, можемо назвати такі, як: народження в консервативній родині, де з раннього дитинства виховували в дусі магнатської родової гордості та бездумного, поверхового, екзальтованого святенництва; деспотичні, жорсткі риси характеру батьків, що наклало відбиток на все життя, так само як і те, що Станіслав був єдиним сином і на нього покладалися величезні надії, які тяжіли над ним усе життя (С.Щ. Потоцький мав усі дані для того, щоб посісти престол Речі Посполитої); отримання належної освіти; виявлення з раннього віку літературних здібностей, виховання в багатомовному середовищі, що заклало базові основи знань й освіченості; невдале кохання і перший шлюб, що вплинуло на подальше формування відносин із жінками (розчарування, невпевненість, повна віддача у відносинах і велика довіра, якої вони, як правило, ніколи не виправдовували); постійний вплив різних агентів соціалізації (починаючи від родичів і закінчуючи підлеглими). На прикладі Щенсного всередині роду Потоцьких відбулася певна трансформація щодо шлюбного відбору, пов’язана із загальноєвропейськими тенденціями, зокрема з проникненням ідей просвітництва і романтизму, які по-новому розглядали особистість жінки і дитини, роль кохання в житті людини. Підтвердженням цього є третій шлюб із жінкою значно нижчого походження. Підтримуючи думку італійського онтопсихолога Антоніо Менегетті про те, що основним принципом життєдіяльності є принцип пульсації [410, с. 97–121], можна виділити періоди спаду та піднесення суспільної та громадсько-політичної активності Станіслава Щенсного: період піднесення припадає на 1780–1792 рр., спаду – на роки еміграції, останні роки життя. На прикладі Щенсного простежуємо феномен «сили повернення», який особливо яскраво проявляється в період повернення з гамбурзької еміграції. У Станіслава Щенсного можна відзначити відсутність здатності та готовності максимально самостійно мобілізувати власні сили, брак достатньої для продуктивної творчості цілеспрямованості без зовнішньої стимуляції. Зміна орієнтації в політичних поглядах призводить до трансформації його національної свідомості та національної самоідентифікації. Спираючись на дані стосовно розвитку маєтків графа, Щенсного можна назвати добрим господарником і людяним паном. Заслуговує на увагу різнопланова меценатська діяльність Потоцького (освітні, медичні заклади, церкви та ін.); почасти завдяки проектам Станіслава Щенсного, Потоцькі залишили нам унікальну історико-культурну спадщину (дендрологічний парк «Софіївка», тульчинський маєток, який називали «подільським Версалем», унікальні книгозбірні, велику кількість культових споруд і под.)



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет