«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти


Сини Щенсного від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек: життєві віхи



жүктеу 8.06 Mb.
бет11/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   35
3.2. Сини Щенсного від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек: життєві віхи

Досліджуючи сімейну історію на прикладі родини Станіслава Щенсного Потоцького, неможливо не зупинитися на розгляді понять сім’ї та шлюбу.

Відомо, що сім’я – осередок суспільства. Можна було б визначити її і як своєрідну модель або навіть ген суспільства. Адже в сім’ї виявляють багато визначальних характеристик останнього. У ній відбиваються риси соціального буття. Водночас саме через сім’ю (в ході соціалізації нових поколінь) зберігається стійкість та спадкоємність соціуму. У житті будь-яких суспільств бувають періоди, коли руйнуються або розпадаються всі зв’язки, і лише сім’я залишається місцем, де зберігається соціальний генотип, що передає соціальну пам’ять майбутньому.

Сім’ю визначають як засноване на шлюбі та кровній спорідненості об’єднання людей, пов’язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю [497, с. 108].

У будь-якому суспільстві сім’я має подвійний характер. З одного боку, це загальна соціальна інституція, а з іншого – мала соціальна група, що має специфічні закономірності функціонування і розвитку. Це зумовлює залежність сім’ї від суспільного ладу, існуючих економічних, політичних і релігійних відносин і водночас досить значну самостійність. У сфері сімейного життя традиції є дуже стійкими. Вони не змінюються відразу за змінами в економічній та політичній сферах суспільства.

Основою сім’ї є шлюб як історична форма соціальних відносин між чоловіком та жінкою, за допомогою якої суспільство впорядковує і санкціонує їхнє статеве життя, встановлює їхні подружні та батьківські права й обов’язки [440, с. 165].

Виходячи з вищезазначеного, доречно проілюструвати класичні визначення сім’ї та шлюбу прикладом сімейно-шлюбних відносин Станіслава Щенсного Потоцького.

С.Щ. Потоцький був тричі одружений. У першому шлюбі нащадків не мав, хоча відомо, що Гертруда Потоцька (з Коморовських) загинула, будучи вагітною.




Рис. 3.2. Шлюби Станіслава Щенсного Потоцького


У шлюбі із Жозефіною Амалією з Мнішків Станіслав Щенсний перебував двадцять чотири роки (1774–1798 рр.) [915]. Офіційно подружжя мало одинадцять дітей, але на схилі життя з одинадцятьох дітей, народжених Жозефіною, рідними Потоцький визнав лише трьох – доньок Пелагію і Людвіку і сина Щенсного Єжи [357, с. 10].

Рис. 3.3. Діти Станіслава Щенсного Потоцького

від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек
Від другого шлюбу Станіслав Щенсний мав офіційно чотирьох синів.

Щенсний Єжи Потоцький (1776–1809 рр.) – найстарший син Станіслава Щенсного Потоцького і Жозефіни Амалії Мнішек, який з’явився на світ 12 серпня 1776 р. Про це свідчить архівний документ, що містить духівницю від 4 серпня 1809 р., в якій Щенсний Єжи просив, щоб на його могилі зробили такий запис: «Hic jacet Felicianus comes a Potok Potocki, natus anno millesimo septemgentesimo septuagesimo sexton, die decimal secunda mensi Augusti» [679, арк. 93].

За твердженнями польських істориків, Щенсний Єжи «народився з добрими схильностями серця і не був гарних розумових здібностей [856, с. 69]». Його виховання було довірене секуляризованому піярові Трусколявському. То була вчена людина, до того ж дотепна і мила, але розбещеної вдачі. Юнак, який полишив такого майстра виховання, був відісланий до Петербурга, де гарною статурою і веселою вдачею він сподобався царській родині, особливо її членам, що були з ним одного віку, та між ними зав’язалися приязні стосунки. Залишений при дворі в такому незрілому віці без провідника, без ґрунтовних моральних засад, Єжи Щенсний пристрасно полюбив карти, жінок і розкіш [856, с. 69].

Станіслав Щенсний дбав, щоб спадкоємець його прізвища і багатства гідно представляв родову традицію, та із задоволенням відзначав у кільканадцятирічному хлопцеві пориви та міркування, які свідчили про те, що він дуже серйозно переймається доктринами магнатського республіканізму. Незадовго до того, як покинути батьківщину в 1793 р., він писав до сина: «Я дуже задоволений, що ти так думаєш, що відчуваєш нашу шляхетську Річ Посполиту, як відчували її твій батько, діди й прадіди [...] Пам’ятай, що ти народився польським шляхтичем, люби свій стан, і нехай привілеї цього стану будуть для тебе святими; бережи їх усіма способами, які тільки дозволить тобі Бог, бо цей стан – фортеця Речі Посполитої, ба навіть і сама Річ Посполита». Уривок цього листа слідом за Тадеушем Корзоном наводить польський історик Єжи Лоєк [952, с. 244]. Хоча склалося так, що ця шляхетська Річ Посполита за неабиякої участі полум’яного патріота Станіслава Щенсного Потоцького через два роки перестала існувати, це нітрохи не змінило світогляду Щенсного Єжи. Він швидко перекваліфікувався на вірнопідданого імператриці Катерини II, а після її смерті в 1796 р. негайно переніс свої вірнопідданські почуття на її наступників – Павла І та Олександра І. Потоцькі постаралися забезпечити своєму первородному синові якнайсприятливіший життєвий старт при російському дворі; тож Щенсному Єжи було присвоєно звання камер-юнкера, і він стояв на порозі кар’єри, яка могла просуватися приголомшливими темпами.

Після цього молодого пана Потоцького почали трактувати по-різному: його батько в 1794 р. визнав себе росіянином, але попри все не міг порвати зі своєю польською традицією і минулим; зате син уже не мав, по суті, нічого спільного з польським духом, і не лише за правом вибору, а й просто за браком будь-яких інших емоційних та світоглядних зв’язків міг приписати себе до російської нації [952, с. 244].

Однак на перешкоді цій кар’єрі стали шокуючі – навіть для Петербурга – звички Щенсного Єжи. Молодий Потоцький, за твердженням Єжи Лоєка, був сповнений передусім психопатичного потягу до азартних ігор і витрачав на це величезні суми грошей. Упродовж кількох років він не лише систематично тринькав виплачуване батьком солідне утримання, а й брав гроші в борг, який, за переказами, досяг зрештою (близько 1800 р.) страхітливої суми у 2 млн польських злотих. Манія азарту переслідувала Щенсного Єжи аж до останніх днів його короткого життя. Всією Україною з цього приводу ходили численні анекдоти. Розповідали, наприклад, що вже після батькової смерті Щенсний Єжи їхав якось із Бердичева до Києва в товаристві горезвісного авантурника і шулера Ігнація Хадзкевича. На одній із поштових станцій обидва пани відчули нездоланне бажання зіграти партію у віст, однак бракувало карт. Тоді Хадзкевич подав іншу ідею. Обидва пішли в поле під скирту соломи і там почали примітивну, але, як виявилося, дуже захопливу для пана Потоцького гру: вони по черзі витягували зі скирти соломинки, і той, хто витягував довшу, забирав ставку. Так дивно склалося, що досвідченому шулерові Хадзкевичу щастя сприяло більше. Просидівши під скиртою півдня, Щенсний Єжи програв йому не багато і не мало, а 14 тис. дукатів, які, звичайно, мусив якомога швидше виплатити [856, с. 73]. Подейкували, що молодий Потоцький міг просидіти біля зеленого столика навіть десять днів без перерви, без сну, перериваючи гру щонайбільше на кільканадцять хвилин. Отже, неважко зрозуміти, що з таким характером і вподобаннями навіть величезних доходів від тульчинських та уманських латифундій надовго вистачити не могло.

Щ
6*


енсний Єжи від матері успадкував лише потяг до розбещеного і невпорядкованого способу життя; з ранньої юності він був постійним завсідником різноманітних інтимних закладів. Aле знаменним є те, що навіть пристрасті завжди поступалися місцем перед потягом до азартних ігор. Маючи певні артистичні та літературні амбіції, успіхами на цій ниві він, однак, похвалитися не міг [952, с. 245].

У віці ледь за двадцять років через свій скандальний спосіб життя Щенсний Єжи набув у Петербурзі такої недоброї слави, що батько не переставав гудити його за компрометацію родового прізвища і втрату шансу, даного йому щедрою імператорською ласкою. Деморалізацію сина Станіслав Щенсний приписував впливу Жозефіни, оскільки той підтримував із матір’ю постійні та близькі контакти.

Вплив Щенсного Єжи на погляди і поведінку матері – пані Потоцької – був значним, позаяк саме до нього Софія звернулася з проханням переконати Жозефіну, що для всіх зацікавлених осіб найвигіднішим буде формальне розірвання її фактично вже розірваного шлюбу зі Станіславом Щенсним [952, с. 246].

Правдоподібно, що Софія Вітт раніше особисто не знала майбутнього пасерба і навіть вважала його своїм ворогом. Тепер вона мала переконатися, що молодий Потоцький ставився до неї дуже прихильно і ладен був чимало зробити для неї, очевидно, розраховуючи, що Софія на віддяку зможе зм’якшити гнів його батька.

Зберігся цікавий лист Щенсного Єжи до Софії Вітт; під ним не стоїть жодна дата, але не виникає сумніву, що його написано наприкінці 1797 або початку 1798 р. Цим листом відкриваються їхні тривалі стосунки, що згодом дуже ускладнилися. Молодий Потоцький звертався до майбутньої мачухи тоном, сповненим поваги, називав її «Мadаmе la Соmtessе», але водночас давав зрозуміти, що вже вважає її членом родини. Шкодував, що Софія якийсь час на нього сердилася; висловлював сподівання, що все вже залишилося в минулому, тим більше, що він має для неї приємну новину: мати дає свою згоду на розлучення. Вона повинна була зробити це ще кілька років тому, завдяки чому уникнула б багатьох страждань і нині була б набагато щасливішою. «Гадаю, що все це (розлучення – Т.Ч.) вдасться залагодити без особливих труднощів, – писав Щенсний Єжи, – і що незабаром я побачу тебе цілком задоволеною і заспокоєною. – А в кінці додавав: – Я добре бачу, що тато дуже на мене гнівається, про що недвозначно свідчить його лист. Він дорікає мені, що я не маю до нього довіри; не пише про це прямо, але звинувачує мене також у невдячності. Ти дуже добре розумієш, люба графине, як це мене засмучує [...] ти, о пані, яку він кохає і якій у всьому вірить, візьми, прошу тебе, мене під свій захист і спробуй виправдати...» [679, арк. 1–4].

Цілком імовірно, що Софія впоралася з цим завданням із добрим результатом. Із цього моменту всі свої інтереси вона пов’язувала з інтересами Щенсного Єжи, і цей альянс мав принести обом сторонам рівно стільки ж вигоди, скільки кривди він завдавав Станіславу Щенсному Потоцькому [952, с. 247].

Відомо, що після смерті матері 1798 р. Щенсний Єжи не відмовився від попереднього способу життя. Можна навіть припустити, що, очікуючи на швидкий виклик до Тульчина, він розкошував останніми рештками свободи і давав повний вихід своїй картярській манії. Скандал, спричинений конфліктом Щенсного Єжи з компанією петербурзьких шулерів, привернув увагу царя Павла І. Роздратований правитель наказав негайно вислати молодого Потоцького під військовим ескортом до України. Так, 1799 р. в Тульчині з’явився фельд’єгер із листом імператора, який наказував батькові гульвіси взяти його під свою сувору опіку; з карети вийшов також пригнічений і похмурий Щенсний Єжи і, плачучи, впав батькові в ноги... [952, с. 255].

Потоцький прийняв його, як блудного сина. Пробачив розпусний спосіб життя, сплатив його борги, подарував могилівський маєток над Дністром та відкупив у кузена, Вінцентія Потоцького, Немирів – волость, що налічувала близько 10 тис. кріпаків [739, с. 49–50, 60–70]. Однак, повернувшись на Поділля, Щенсний Єжи поселився в Тульчині, поряд із батьком і його вродливою, хоч і дещо підстаркуватою, дружиною.

У 1800 р. Софія відсвяткувала своє сорокаріччя; Станіслав Щенсний був від неї на вісім років старший, а Щенсному Єжи саме виповнилося двадцять чотири. Пасерба і його вродливу мачуху розділяли шістнадцять років. Проте це не завадило Щенсному Єжи стати коханцем своєї мачухи [768, с. 147].

На основі доступних нам джерел неможливо встановити, коли і за яких обставин цей зв’язок вступив у таку стадію. Але про те, що так було насправді, свідчать не лише численні розповіді сучасників, які спостерігали за перебігом подій у Тульчині, а й передусім листування Софії та Щенсного Єжи. Певна річ, коханці старанно приховували ці аморальні стосунки і Станіслав Щенсний не скоро про них довідався.

З часом любовні стосунки мачухи і пасерба серйозно затьмарилися, хоча Софія і надалі обдаровувала Щенсного Єжи своїми далеко не материнськими почуттями. Цьому великою мірою сприяли непорозуміння в майнових справах; перебравши на себе управління величезними маєтками батька, молодий Потоцький давав безмежну волю своєму бажанню втішатися життям та віддавався азартним іграм, що завдавало серйозної шкоди спадковій масі й загрожувало дуже швидким витрачанням успадкованого багатства. Повернувшись 1795 р. із Гамбурга, Станіслав Щенсний здійснив загальне обкладення оброком селян у своїх маєтках, у такий спосіб домагаючись інтенсифікації товарного господарства та збільшення дохідності своїх земель; однак після його смерті Щенсний Єжи дійшов висновку, що обкладення селян оброком сприяє їхньому неробству, тому скасував оброк і повернув панщину, що, звісно, не вийшло на краще ні для кріпаків, ні для тульчинської скарбниці. Влада Щенсного Єжи над усіма маєтками була, звичайно, тимчасовою і мала тривати лише до моменту закінчення процесу про спадщину, поділу маєтків й остаточного розмежування між спадкоємцями. З одного боку, в інтересах Софії було відтягти момент цього поділу якнайдалі, оскільки поки що завдяки особистим стосункам із пасербом вона тримала у своїх руках контроль над усім майном; а з другого боку, вона жахалася безвідповідальності Щенсного Єжи і розтринькання ним усього багатства [1034, с. 87–97].

Обов’язки тимчасового управителя маєтками померлого батька Щенсний Єжи виконував далеко не найкращим чином, дратуючи цим братів та сестер і вельми засмучуючи Софію. На жаль, бракує точної інформації, як у 1806–1807 рр. складалися їхні взаємини, але ми можемо припускати, що пані Потоцька почувалася дуже зв’язаною через настирливість та ревниву агресивність закоханого пасерба. Усе це спричинилося до рішення, прийнятого Софією восени 1807 р.: вона надумала перебрати у свої руки управління всією спадковою масою, відкупити в Щенсного Єжи його розорені й обтяжені боргами маєтки (серед них Немирів у Брацлавському повіті та сусідня Ковалівка), а його самого відіслати за кордон поправити там своє здоров’я, підірване розпусним способом життя. Відповідна угода, підписана в Петербурзі в листопаді 1807 р., забезпечувала Щенсному Єжи довічний дохід у розмірі 15 тис. дукатів на рік, натомість Софія ставала володаркою всіх майнових прав пасерба, перебравши на себе і всі його борги. Як виявилося згодом, для пані Потоцької то була дуже невигідна операція, тому що борги Щенсного Єжи дорівнювали вартості всього його майна, збільшеного за рахунок частки батькової спадщини. З 13 листопада 1807 р. управління майном покійного Станіслава Щенсного Потоцького тимчасово, до моменту підписання угоди про поділ, перейшло до рук його вдови [856, с. 221].

На весну 1808 р. припадає від’їзд Щенсного Єжи. У перші дні травня 1808 р. він покинув Тульчин. Певно, сумним було його прощання з мачухою; Софія запевняла його, що поквапиться слідом за ним до Франції, щойно дасть лад майновим справам, але обоє не дуже, мабуть, у це вірили. Пані Потоцька прощалася зі своїм пасербом ніжно і сердечно, до останньої хвилини не відмовляючи йому в правах коханця [952, с. 276].

24 травня Щенсний Єжи був уже в Дрездені, 8 червня в Лейпцизі, 11 червня у Франкфурті-на-Майні та приблизно 27 червня, нарешті, опинився в Парижі. Відтепер про його спосіб життя і стан здоров’я Софія довідувалася лише з часто отримуваних від нього листів, а також із розповідей своїх довірених посланців, які впродовж наступних двох років кілька разів виїжджали до Франції, аби вручити Щенсному великі суми грошей, а згодом, під час хвороби, оточити його турботливою опікою [952, с. 276].

Потоцький писав мачусі через кожних кілька днів, а в деякі періоди майже щодня [679]. Важко назвати цікавими ці його довгі й багатослівні, майже позбавлені змісту листи, але вони є характерним свідоцтвом його способу мислення. Щенсний Єжи писав виключно французькою, стилем й орфографією, які свідчили про ґрунтовне опанування цією мовою в розмовній формі, однак про вкрай погану обізнаність у її граматиці. Свою адресатку він називав дуже ніжно: ma belle amie, ma divine amie, ma chere amie, ma charmante amie; іноді, але рідко ma belle mаmаn. Однак усе, що хотів їй повідомити, зводилося до традиційних запевнянь у коханні й тузі, до описів архітектури, яку він оглядав, до нарікань на щораз гірший стан свого здоров’я й особливо до безперервних скарг на катастрофічний вміст власної кишені.

Важко не повірити, що відразу після того, як Потоцький покинув батьківщину, він дав повну волю своїй манії азартних ігор. Невідомо, скільки грошей він узяв із собою, але вже 13 липня 1808 р. повідомляв Софію, що не має ні гроша, що заліз у тисячні борги, і вимагав якомога швидше вислати йому 15 тис. дукатів. У наступні тижні ця тема займала більшу частину всіх його листів. Він обіцяв, що тільки-но отримає ці гроші, відразу покине повний спокус Париж і виїде на провінцію. Гроші не надходили, оскільки Софія просто їх іще не мала, але Потоцький не дуже в це вірив.

29 липня 1808 р. він писав із Парижа: «Зізнаюся тобі, що я вже стукав у всі двері, щоб роздобути трохи грошей, але тут неможливо позичити бодай сольдо. Звертався до Шуазеля, до російського посла, проте ніхто не дає мені навіть сольдо».

1 серпня 1808 р.: «Будь ласка, ma belle amie, зроби все, що в твоїх силах, і вишли мені грошей, але не менше, ніж я в тебе просив, бо інакше я не зможу покинути Париж. Ти не уявляєш собі, mа belle Sорhі, як важко роздобути тут грошей».

14 грудня 1808 р.: «Пишу тобі сьогодні, хоча й знаю, що роблю дурницю, бо в цю хвилину я на тебе дуже злий. Та й як же мені не злитися, якщо мене з ранку до вечора діймають кредитори, а я не знаю, що сказати цим людям, які кричать: «Плати! Плати негайно!» Я справді не знаю, що робитиму цієї зими; буде добре, якщо кредитори не запроторять мене за грати. Голодувати я не буду, бо ще користуюся довірою у своєму готелі й мене щодня годують обідом; що ж до моїх людей, то з ними зовсім інша річ – вони не можуть їсти в кредит. Якщо ти не вишлеш мені зразу після київських контрактів 24 тис. дукатів, я не знаю, що зі мною буде; я конче мушу покинути Париж, бо мої легені, попри загальне поліпшення здоров’я, і далі дуже хворі та я весь час на них потерпаю […] Сподіваюся, що ти не сумніваєшся в моїй прихильності до тебе; я щиро тебе кохаю і можу запевнити, що кохав би тебе ще палкіше, якби ти прислала мені грошей».

Ці нарікання не заважали Щенсному описувати Софії свої туристські прогулянки околицями Парижа, гулянки з поляками, яких він зустрічав у цьому місті, й навіть розваги в товаристві дівчат легкої поведінки. Кожен із цих листів розкривав нутро їх автора – великої, бездумної, зіпсутої й дурнуватої дитини, яка мучить свою мачуху і колишню коханку іпохондричними скаргами, невміло приховує від неї своє розпусне і гуляще життя, через яке щораз глибше загрузає в позички.

Щенсний Єжи увесь час запевняв пані Потоцьку в незгасному коханні, пересилав через неї поцілунки та вітання дітям, торочив про свою тугу за батьківщиною і майже щотижня погрожував, що готується вже до повернення до України. Софія приймала його любовні декларації з вдячністю, але без особливого хвилювання; натомість натяки про повернення сповнювали її жахом й у своїх відповідях вона наполегливо переконувала пасерба, що йому ще треба залишитися за кордоном [952, с. 277–278].

Однак пасерб не переставав піддавати її тяжким випробуванням. Писав їй часто, – як на психічну витривалість Софії, мабуть, аж занадто часто, – й атакував її бідканнями про свою жахливу скруту і низки нестерпних страждань, яких йому завдають численні недуги.

Хвороба Щенсного Єжи не може викликати сумніву, оскільки невдовзі він віддав Богові душу, однак розпусний спосіб життя, без сумніву, прискорював його кінець.

Тисячі дукатів, що їх посилала Софія, були краплею в морі потреб пана Потоцького. Він загруз у боргах і марно намагався випросити в кого-небудь якусь рятівну позичку. На Різдво 1808 р. Єжи Щенсний повідомив Софію, що знайшов когось, готового дати йому позичку розміром у 50 тис. франків (або 4 тис. дукатів), але той вимагає від неї поруку – вексель, підписаний Вінцентієм Потоцьким; тож він написав дядькові сердитого листа і сподівається, що той йому не відмовить. Тим часом «я приречений сидіти в своїй кімнаті, бо не маю за що купити навіть квитка до театру». 28 грудня 1808 р. він попереджував Софію, що будь-якої хвилини чекає на колективний візит кредиторів: «ти жорстока, бо залишила мене в такому стані […] Здоров’я моє й далі дуже кепське, з легенями не краще, та й, крім того, що я страшенно кволий, почуваюся так, неначе все моє тіло побите». 30 грудня він інформував пані Потоцьку, що в будь-який момент може опинитися за ґратами; один із розлютованих кредиторів, який тримає його векселі на 30 тис. франків, погрожує поліцією. «Усі мої ресурси в Парижі вже вичерпано, жоден із лихварів не хоче позичити мені бодай сольдо […] У своєму нещасті я втішаю себе тим, що згадую долю Понятовського, якого тут були засадили до тюряги за борги. Але він вийшов звідти, просто з в’язниці поїхав на свою коронацію і став королем. Сподіваюся, що моя доля теж буде прихильна до мене; хтозна, чи після виходу із храму св. Пелагії я не зустріну посланців якогось народу, що привезуть мені корону?» Цього гумору вішальника йому навряд чи вистачило б надовго; на щастя, уранці 9 січня 1809 р. до Парижа прибув Чижевич. «Соромно тобі признатися, – ще того самого дня писав Щенсний до Софії, – що 6 тис. дукатів, які ти мені прислала, були для мене не менш приємними, ніж твій лист!» [952, с. 294–295].

В останні дні його становище було, певно, таке жахливе, що він увесь час ховався вдома від кредиторів і не вставав із ліжка. Попри цю серйозну допомогу, надану Софією, йому ще залишалося 12 тис. дукатів боргу. Чотирма днями пізніше, 13 січня, в гаманці Потоцького лишилося лише 250 дукатів. Починаючи з лютого, він писав до Софії вже значно рідше, стан його здоров’я, вочевидь, дуже погіршав. 15 березня 1809 р. він повідомив Софію, що йому дошкуляють нестерпні ревматичні болі: до недуги він важив 286 фунтів, а тепер заледве 152. 26 квітня він знов атакував пані Потоцьку сповненими розпачу скаргами; мовляв, уже три тижні він сидить без копійки, а через війну Наполеона з Австрією поштовий зв’язок із Росією дедалі гіршає. На щастя, наприкінці квітня до Парижа знову прибув невтомний Чижевич із торбою дукатів від пані Потоцької. Ця нова допомога дала йому змогу протриматися в Парижі до літа, коли, підштовхуваний недугою, він вирушив в останню у своєму житті подорож на один із піренейських курортів [679].

У Піренеях на висоті 1219 м над рівнем моря розташований невеликий курорт Бареж. Тринадцять джерел мінеральної води з великим умістом натрію та сірки здавна були відомі своїми лікувальними властивостями для мешканців цих околиць. На зламі XVIII і XIX ст. води Барежа славилися як надзвичайно ефективний лікувальний засіб, і саме тут лікарі порадили шукати для себе порятунку виснаженому недугою польському пацієнтові [952, с. 303].

Нині вже важко з’ясувати, на що саме хворів Щенсний Єжи, крім венеричної інфекції; втім, ця недуга не була великою сенсацією, оскільки вона дошкуляла більшості чоловіків із суспільно привілейованих верств, і здоровим уважався кожен, хто був позбавлений її зовнішніх симптомів. Без міри розбещений спосіб життя Потоцького не сприяв, звісна річ, лікуванню його ослабленого організму. У Парижі, крім азартних ігор, він цікавився здебільшого закладами, які відкривали перед туристами доступ до витончених сексуальних утіх; в останній період свого життя він буцімто мав контакт з однією англійською куртизанкою, «яка, щоб сильніше збуджувати його чуттєвість і стати для нього ще спокусливішою, посипала шпанською мушкою сухарики, які подавала йому до кави. Ці щоденні ласощі так отруїли йому кров і так заразили гнилизною, що отруєне тіло шматками відпадало від кісток» [856, с. 71]. Однак образ Потоцького, що гнив за життя, треба приписати фантазії мемуариста; на цій підставі важко спробувати висунути якусь гіпотезу про причину його наглої смерті. У всякому разі до Парижа він уже не повернувся.

Про останні місяці життя ІЦенсного Єжи не збереглося жодної інформації. У Барежі з ним перебувало кілька слуг, і серед них камердинер Фонтане. Можливо, через воєнну австро-французьку кампанію поштовий зв’язок між східною і західною частинами Європи значно утруднився, і пані Потоцька майже не отримувала від свого пасерба хоча б якихось вістей.

У Барежі стан здоров’я Щенсного Єжи настільки погіршав, що він уважав за необхідне скласти в місцевого нотаріуса заповіт. Чи відрізнявся чимось цей документ від попереднього заповіту кінця 1808 р., про який згадувала Софія в одному із цитованих вище листів, на жаль, невідомо. Заповіт, складений у Барежі-ле-Бен 4 серпня 1809 р., справді виявився останньою волею Щенсного Єжи Потоцького [952, с. 304].

У вступі заповідач констатував: «Прийшовши на світ із величезним багатством, унаслідок пристрасті до гри та різних інших обставин, я так жахливо його розтринькав, що, якби не дружба і невтомні зусилля, що їх зробила заради врятування моїх справ мачуха, графиня Софія Потоцька, я був би, мабуть, доведений нині до жебрацького стану […] Свою вдячність я можу висловити їй, тільки жертвуючи і передаючи в довічне володіння все своє майно, яке в даний момент перебуває в її руках, а також усе те, що належить мені будь-де-інде, в різних місцях та різних краях. Водночас я прошу мою мачуху про таку ласку: мої молодші брати володіють величезним багатством, і той невеликий спадок, який дістався б їм після мене, нітрохи не зміг би причинитися до збільшення їхнього добробуту. Тому я прошу пані графиню Софію Потоцьку так розпорядитися, щоб у момент, коли вона після довгого і щасливого життя в родинному колі закінчить своє існування, майно, яке я їй заповідаю, було передане моїм сестрам Софії й Ользі. Маю надію, що мої брати не захочуть чинити спротив такій волі свого старшого брата...» [397, с. 346-347].

Наглядати за виконанням заповіту Потоцький просив сенатора Новосильцева і сенатора Северина Потоцького. Насамкінець він попросив, щоб йому влаштували якомога скромніший похорон, а тіло поховали в дерев’яній труні на цвинтарі в Барежі чи в якійсь іншій місцевості, де його спостигне смерть. Однак побажав, щоб на могилі спорудили мармуровий саркофаг в античному стилі з короткою епітафією, де було б указано прізвище і дату його народження і смерті [679, арк. 92–94].

З моменту складання заповіту стан здоров’я Потоцького погіршувався з дня у день. 23 серпня він написав останнього листа до брата Володимира: «У той час, коли ти воюєш і шукаєш собі на полі битви славу або смерть, твій нещасний брат, вимучений болем і стражданнями, готується скінчити своє жалюгідне існування. Лише диво може врятувати мене від смерті. Тож, любий брате, пишу тобі вже востаннє; все показує на те, що мені залишилося всього кілька днів. Любий Володимире, я знаю твоє добре серце і твою натуру, твою чесність та лояльність. Тому маю до тебе прохання, любий мій брате; я склав свою останню волю. Мені залишилося вже небагато, та крихта, яку ще можна було б вирвати, нікого не збагатить. Ушануйте мою волю, не дозволь, щоб правники спонукали вас до дій, які могли б порушити спокій праху вашого нещасного брата...» [856, с. 222]

Очевидно, він боявся, що Станіслав і Ярослав можуть після його смерті тероризувати Софію своїми претензіями на спадщину. У вересні Щенсний Єжи вирішив повернутися до Парижа. На жаль, сил на це йому вже забракло – він дістався лише Тарба, містечка в Піренеях, за кілька десятків кілометрів від Барежа. Імовірно, тут в останні дні вересня або в перші дні жовтня 1809 р. Щенсний і помер [952, с. 305].

В останні хвилини перед смертю, щоб уникнути офіційного опечатування після своєї кончини рухомого майна, виконавцем заповіту він призначив камердинера Фонтане. Той забрав із собою заповіт та переслав його до Тульчина з якоюсь оказією. До рук Софії цей документ потрапив лише в січні 1810 р.

Але про смерть свого пасерба пані Потоцька довідалася знано раніше. «Щенсний помер! – писала вона до Новосильцева 22 жовтня (3 листопада) 1809 р. – Не можу тобі навіть передати, якого болю завдала мені ця звістка. Я дуже добре знала, що він хворий і довго протягти вже не зможе; але Чижевич подавав мені надію, що він проживе ще кілька років і що справи його не такі вже й кепські. Легко повірити в те, чого дуже прагнеш! Цей сердега Щенсний мав, звичайно, свої вади, але він прихилився до мене всім серцем і душею; тепер мені залишилося шкодувати за ним до кінця життя. Найдужче мені болить свідомість того, що я не змогла поїхати до нього й опікуватися ним під час тривалої та тяжкої хвороби. Я знаю, що не маю за що дорікати собі; єдине, що за два останні роки я могла дозволити собі особисто, то це нашу подорож до Криму. Тих двох вільних місяців, які тоді мені випали, не вистачило б на подорож до Франції та повернення назад. Та, попри всі ці аргументи на мою користь, я й досі в розпачі від того, що не змогла всолодити останні хвилини його життя і засвідчити йому перед смертю доказ своєї дружби. Лише три дні тому ми отримали цю сумну звістку. Діти мої в розпачі, і це тільки збільшує мій біль. Помер дорогою з Барежа; якби був не рушав із Парижа, то, може, ще б пожив. Ті нікчемні води в Барежі, ті радикальні ліки завдали йому, судячи з усього того, що написав нам Фонтане, більше шкоди, аніж користі. Мій смуток не дозволяє мені як слід зібрати докупи думки, і насамкінець я хотіла б іще додати, що не можу виїхати звідси перед контрактами; ці мої аргументи, сподіваюся, ти визнаєш слушними...» [688, арк. 60–61].

Жалюгідне, нікчемне життя Щенсного Єжи перековерcало долі багатьох людей, але найбільш страшним тягарем на його плечі лягла смерть батька, до якої він був причетний почасти своїм аморальним способом життя, почасти своїм вихованням.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет