«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти



жүктеу 8.06 Mb.
бет13/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   35

Болеслав Потоцький (1805–1893 рр.) – освітній діяч, меценат. Народився в березні 1805 р. в Тульчині [831]. Офіційно був наймолодшим сином Станіслава Щенсного (світська ж думка приписувала батьківство Болеслава найстаршому синові останнього від другого шлюбу Щенсному Єжи) [858, с. 45] і Софії Вітт [1085, с. 291].

Отримав домашню освіту (одним із вихователів Потоцького був М. Конарський), що характерно для всіх Потоцьких. Тривалий час подорожував Західною Європою.

У 1821 р. розпочав службу в 1-му українському уланському полку як портупей-юнкер, 1823 р. став корнетом. У 1824 р. був переведений у тому ж самому званні в кавалергардський полк, де прослужив три роки й у званні поручика 1827 р. вийшов у відставку. У 1828 р. був приписаний до Департаменту уділів із чином титулярного радника і того самого року отримав звання камер-юнкера. На його прохання 11 листопада 1834 р. був звільнений зі служби в тому самому департаменті, однак уже 11 січня 1836 р. зарахований до Міністерства народної освіти. Відряджений 1843 р. на службу до Варшави, в 1848 р. отримав посаду при наміснику Королівства Польського. У 1854 р. став церемоніймейстером, а 1861 р. – гофмейстером російського імператорського двору. У 1856 р. отримав чин дійсного статського радника. Того ж року був одним із чотирьох герольдів, які оголошували коронацію Олександра II [854, с. 272], а при його дворі мав високий, але без політичного значення пост великого виночерпія.

З батьківського спадку отримав так звану тростянецьку частку. До неї ввійшли в Брацлавському повіті з Тростянецького ключа Тростянець, Кирнасівка, Капустяни, Демківка, Олександрівка, Летківка, Северинівка, Стратіївка (Велика Стратіївка), Буди, Стратіївочка (Мала Стратіївка), Верхівка, Козинці, Савинці, Китайгород, Куниче, Цибулівка; у Балтському повіті з Богопільського ключа – Богопіль, Поромівка, Чаусове, Підгір’я, Лащівка, Лукашівка, Катеринка (Катеринівка), Сухий Ташлик, Розкішна, Новосілка, Довга Пристань, Вітольдів Брід, Капітанка, Липовеньке, Пушків, Свирнева, а також із Голованівського ключа – Ємилівка, Троянка, Люшневата; у Гайсинському повіті з Теплицького ключа – окремі земельні ділянки (загалом 80 волок); в Уманському повіті з Уманського ключа – Синиця, Кузьмина Гребля, Оситна, Максимівка, Юрківка і Погоріле [179, 188, 189, 190, 191, 192].

Мати записала йому кілька маєтків (8 тис. чоловічих душ кріпаків) з обов’язком сплати 4 млн злотих боргів та 50 тис. дукатів братові по матері Яну Вітту. З опікунських рахунків випливало, що мати залишалася йому винною ще близько 2 млн злотих, тому призначила на сплату того зобов’язання окремо 1 тис. кріпаків та свій маєток Ольгопіль у Катеринославській губернії (500 кріпаків), 15 тис. десятин землі, кінний завод (600 коней) та 6 тис. овець (мериносів). Крім того, мати записала йому навпіл із братом Олександром права на рухомість із тульчинського двору і суму в 1118858 злотих, яку їй був винен їхній брат Мечислав за сплачені нею свого часу борги Тульчинського маєтку. З часом Потоцький отримав ще Немирівський ключ у Брацлавському воєводстві. Обставини цього набуття точно не встановлені. Мати Болеслава записала Немирів сестрам Потоцького Софії й Ользі, однак після її смерті, як подає А. Хжонщевський [851, с. 186], спадкоємці уклали іншу угоду, за якою Немирівський маєток мав залишатися під адмініструванням до спродажу і сплати значніших боргів. Після заслання Мечислава вглиб Росії 1845 р. Потоцький входив до опікунського правління, яке деякий час адмініструвало маєтками брата.

У Болеслава теплі відносини складалися з матір’ю. У листах до неї він завжди звертався «Ma chere Maman» [1769, арк. 1–2].

Після смерті матері Болеслав оселився в Ковалівці, яку намагався поліпшити, зокрема доручив Д. Міклєру перекомпонування тамтешнього парку. Із закінченням палацу в Немирові перебрався до тієї садиби. За часів його володіння Немирів зазнав справжнього розквіту. У липні 1834 р. Потоцький відновив тут закрите після Листопадового повстання Брацлавсько-Гайсинське повітове училище, спочатку як 3-класне, а з 1836 р. як 4-класне, з парафіяльним училищем при ньому [940, с. 800]. Для училища своїм коштом збудував великий одноповерховий кам’яний будинок. Завдяки клопотанням Болеслава в Міністерстві народної освіти і великим матеріальним пожертвам, за які він отримав звання «камергера двору Його Імператорської Величності», училище 1838 р. було реорганізовано в 7-класну (пізніше 8-класну) гімназію з парафіяльним училищем при ній. Потоцький був призначений на триліття почесним попечителем Немирівської гімназії зі звільненням від звання чиновника. Постійно переобирався почесним попечителем гімназії, а 1851 р. «за значні пожертви на заснування Немирівської гімназії та його інші похвальні дії на користь виховання юнацтва» був затверджений почесним попечителем цієї гімназії на невизначений час [505, с. 4]. З особливою увагою і турботою Б. Потоцький ставився до потреб навчального закладу і його учнів. Узяв на себе всякого роду перебудови і спорудження нових кам’яних будинків гімназії та приходського училища, помешкань для учнів та чиновників гімназії тощо. У гуртожитку при гімназії його коштом утримувалося до 30 вихованців. Гімназисти, що відзначалися особливими успіхами в навчанні, отримували від нього стипендії та фінансову допомогу для подальших студій в університеті. Він не лише матеріально допомагав учням, а й улаштовував для них різноманітні свята й урочистості, зокрема у своїй немирівській садибі – вечори, гуляння в парку та всілякі забави. При гімназії заснував католицьку каплицю, освячену 1856 р. як каплицю св. Болеслава. Немирівська гімназія дуже швидко стала відомою на все Поділля і в роки найбільшого розквіту налічувала близько 450 учнів. Крім того, Потоцький заснував жіночий пансіон 1836 р. в Немирові та 4-класну школу в Богополі. Жертвував значні суми як на утримання всіх вищеназваних закладів, так і на стипендії. Також 1848 р. в Немирові створив дитячий притулок [423, с. 11], названий на честь його дружини «Притулком графині Марії Потоцької», і був затверджений його попечителем. На утримання цього закладу пожертвував 3 тис. крб. Запросив до Немирова архітектора Ф. Мєховича, який на його замовлення виконав низку проектів [405, с. 93], між іншим гімназії, кірхи, дзвіниці для Свято-Троїцької церкви, а також палацу Потоцького (1840 р.) Саме завдяки Потоцькому Немирів став осередком освітнього і культурного життя під назвою «Подільські Афіни». У 1847 р. (можливо, в 1848 р.) тут концертував Ф. Ліст. [940, с.  801].

Крім того, Болеслав збудував церкви: Успіння Пресвятої Богородиці в Тростянці (1851 р.), Різдва Пресвятої Богородиці в Медвежій (1858 р.), Покрови Божої Матері в Ковалівці (1860 р.), Воскресіння Христового в Рубані (1860 р.)

Узагалі, приклад родини Потоцьких яскраво засвідчував формування особливої магнатської релігійної свідомості, характерними рисами якої були впевненість у власному праві на особливу позицію в питаннях віри та Церкви й особливий характер стосунків між магнатом і священнослужителем, оскільки для останнього магнат виступав не лише як парафіянин, а й як опікун, від волі якого часто залежало благополуччя певного костьолу, церкви чи монастиря.

Суспільна діяльність Потоцького потребувала великих витрат, тож поступово він продав значну частину володінь, зокрема в Брацлавському повіті 1838 р. – Лозувату Ф. Рутковському, 1840 р. – Воловодівку, Війтівці та Потік П. Івановському, 1842 р. – Кирнасівку Собанській, а Китайгород, Куниче, Савинці, Козинці та Цибулівку З. Бжозовському, 1850 р. – Капустяни Ф. Ярошинському, 1855 р. – Луку-Немирівську, Цепилівку і Канаву Т. Рутковському, а Сорокотяжинці з присілками Будки і Данилки Т. Коссовському, 1856 р. – Тростянець, Качурівку, Велику Стратіївку, Олександрівку, Северинівку, Летківку і Демківку Ф. Собанському, 1857 р. – Глинянець Запольським, 1860 р. – Фердинандівку Ф.Л. Подгурському, а Байраківку З. Володкович. Крім того, продав Богопільський ключ Е. Штакельбергу [330, с. 527].

Після того, як єдина донька Потоцького вийшла заміж та отримала в посаг (за двома дарчими записами, зробленими Потоцьким 1860 р.) Немирівськйй ключ, він остаточно переїхав до Петербурга, хоч і залишався до 1866 р. почесним попечителем Немирівської гімназії. У 1874 р. став обер-шенком імператора. За свою освітню і меценатську діяльність та службу при російському дворі неодноразово відзначався, між іншим орденами: св. Анни II і І ступенів (1866 р.), св. Володимира III ступеня (1854 р.) і II ступеня (1871 р.), св. Станіслава І ступеня (1859 р.), Білого Орла (1877 р.) й Олександра Невського (1888 р.) [330, с. 528].

В останні роки життя, від 1882 р., мешкав у Немирові. Помер 10 листопада 1893 р. [1112, с. 61] в Петербурзі, похований там само, на Виборзькому католицькому Марийському цвинтарі в підземеллі цвинтарного костьолу. Був одружений із графинею Марією Салтиковою (народилася 4 лютого 1807 р. в Петербурзі – померла 21 січня 1845 р. в Парижі) [987]. Їхня єдина донька Марія (1 серпня 1839 р. – 18 березня 1882 р.) [1103] обвінчалася 28 вересня 1856 р. в Миколаївській церкві в Москві з графом Григорієм Сергійовичем Строгановим [174] (1829–1910 рр.) [890].

Так, унаслідок шлюбу 27-річного графа Г.С. Строганова із 17-річною фрейліною імператриці графинею Марією Болеславівною Потоцькою [272, арк. 1] поєдналися два великих роди – Потоцьких і Строганових [322, с. 67–77, с. 67–68; 481]. У 1857 р. в них народилася дочка Марія Григорівна (1857–1920 рр.), яка пізніше взяла шлюб з Олексієм Григоровичем Щербатовим (1848–1912 рр.)

Із приєднанням Правобережної України до Російської імперії Потоцькі брали шлюби з російською аристократією, зокрема зі Строгановими, Щербатовими, Салтиковими, Кисельовими, Наришкіними.

Із дворянських родів Російської імперії Строганови і Щербатови відзначалися своїми державними заслугами і багатством. Рід Строганових походить із Великого Новгорода, його засновник Спірідон жив у часи Дмитра Донського. У 1722 р. Петро І за заслуги «именитаго мужа» Григорія Дмитровича надав його синам титул баронів [41, с. 58]. Вони започаткували три гілки роду Строганових [428]. У 1761 р. імператор Франц І дарував одному зі Строганових титул графа Римської імперії, а 1798 р. імператор Павло І дарував роду титул графів Російської імперії. Рід Строганових занесений до 5-ї частини Пермської, Вологодської, Нижегородської, В’ятської та Санкт-Петербурзької дворянських книг [41, с. 72]. Герб роду Строганових є в Загальному Російському Гербовнику в частині 10 під № 12 [56, с. 803; 448; 635; 637; 638; 655].

Рід князів Щербатових походить від роду князів Оболенських. За наказом Правлячого Сенату від 1828, 1833, 1835, 1850, 1851, 1852, 1856, 1859 і 1877 рр. деякі представники роду Щербатових були возведені в князівський титул [267, с. 207; 394, с. 305–312].

Потоцькі, Строганови, Щербатови належали до тих магнатських родів, що відігравали помітну роль у розвитку культури на Поділлі. У їхніх маєтках влаштовувалися значні освітні осередки, картинні галереї, парки. Глибокий слід залишила діяльність графа Болеслава Потоцького. За відкриття Немирівської гімназії йому було надано чин камергера. Згодом він одержав усі вищі придворні чини: церемоніймейстра (1854 р.), гофмейстера (1866 р.), обершенка (1874 р.), був нагороджений діамантовими знаками ордена св. Олександра Невського (1888 р.) За життя був удостоєний багатьох почестей і титулів, доживши до 88 річного віку [173; 250; 222; 658; 660; 666; 667; 668; 678; 751; 752; 753].

У 1869 р. Марія Щербатова купила у свого дядька Мечислава Потоцького за 1 млн 250 тис. крб Тульчинський та Вільхуватський ключі, продавши їх 1874 р. Департаменту уділів за 3 млн 500 тис. крб (купча від 9 грудня в Київській палаті кримінального і цивільного суду). Разом із Марією виховувалася позашлюбна донька дружини Потоцького Софія Ідль, яка вийшла заміж за Владислава Володковича [176]. Потоцький опікувався також дітьми Ю. Орліковського [940, с. 801].

Говорячи про меценатську і суспільну діяльність Болеслава Потоцького і його нащадків, не можна залишити осторонь питання мотивації такої поведінки, а також причин того, як ціла родина могла витрачати великі кошти на меценатську і благодійну діяльність. Це питання є актуальним для нашої сучасності, коли життя та діяльність меценатів минулого повинні стати прикладом для теперішніх підприємців.

Останнім часом в українській та російській історіографії ця тема стала популярною. Так, Ю. Тазьмін у публікації «Меценатство и благотворительность в России. К вопросу о мотивациях» серед основних мотивів називає високу релігійність [508, с. 93]. М. Гавлін, крім прагнення показати себе в кращому вигляді, називає внутрішні прагнення людини, які є наслідком релігійного виховання [52, с. 480]. Т. Веблен, автор книги «Теория праздного класса», звертає увагу на поєднання в благодійності гуманістичних та егоїстичних мотивів [44, с. 96]. З усім цим можна погодитися та визнати, що меценатська, благодійна і суспільна діяльність Болеслава Потоцького поєднувала релігійну (наслідком є будівництво церков), гуманістичну (гімназія, притулки) й егоїстичну (завищена самооцінка як представника одного з найбільших і найвпливовіших родів) мотивації.



Мечислав Францішек Юзеф Потоцький (1799–1878 рр.) народився 12 листопада 1799 р. в Тульчині Брацлавського повіту. Офіційно був сином Станіслава Щенсного й Софії Вітт [974].

Польський історик Єжи Лоєк стверджує, що Мечислав не був дитиною Станіслава Щенсного. Історик висуває гіпотезу, що під час подорожі Станіслава і Софії до Італії в 1798 р. тридцятидев’ятирічна Потоцька була зґвалтована італійським злодієм Караколлі та що нібито цей Караколлі й був батьком Мечислава. Хоча Станіслав Щенсний Потоцький визнавав Мечислава своїм кровним сином [398, с. 3–4].

Мечислав отримав виключно домашню освіту. У результаті угоди про тимчасовий поділ маєтків його батька, укладеної 18 жовтня 1807 р. в Тульчині й, очевидно, підтвердженої пізнішими угодами, отримав так звану тульчинську частку, до якої ввійшли в Брацлавському повіті Тульчинський ключ (Тульчин, Ганнопіль, Богданівка, Гути, Василівка, Михайлівка, Клебань, Кинашів, Нестерварка, Холодівка, Захар’яшівка, Кришинці, Гриненки, Іцка, Кобилівка, Копіївка, Лука-Жабокрицька, Слобідка-Шура (Шура-Копіївська), Самгородок, Журавлівка, Вапнярка, Війтівка), у Балтському – Вільхуватський ключ (Данилова Балка, Новоселиця, Розношинці, Грушка, Грузька, Клинова, Кам’яний Брід, Шамраївка, Таужна, Кам’яна Криниця, Юзефівка, Трояни, Вільхувата, Синьки), у Гайсинському – 128 волок землі від Могильної [330, с. 538].

Досягнувши повноліття, звинуватив матір, яка після смерті чоловіка була опікункою всіх своїх дітей, у безгосподарності та шкоді для їхніх спадкових маєтків. Урешті (ймовірно, влітку 1820 p.), коли Софія з іншими дітьми перебувала в Немирові, захопив усі родові коштовності та документи щодо адміністрації маєтків й одразу ж почав управляти своїми вищеназваними володіннями [869, с. 24]. У 1820 р. Софія внесла до актів Брацлавського земського суду маніфест, у якому оголосила, що «Мечислав, її син, не є законним спадкоємцем Станіслава Потоцького, її чоловіка, а син Караколлі, венеціанського розбійника, який у її поїздці (разом із чоловіком – Т.Ч.) по чужих краях під час ночівлі (в лютому 1799 р. в Італії – Т.Ч.) напав на її постоялий двір і зґвалтував її. А тому, як незаконного спадкоємця Станіслава Потоцького, Мечислава Караколлі треба позбавити маєтку і передати його до поділу законним спадкоємцям» [958, с. 86]. У відповідь Потоцький оприлюднив контрманіфест, у якому цинічно твердив, мовляв, загальновідомо, що його мати протягом багатьох років була «блудницею і розпусницею», знеславленою в цілій Європі. Не відкидаючи можливості свого народження від венеціанського розбійника, Мечислав, однак, цілком слушно запевняв, що він, «коли Станіслав Потоцький визнав його за власного сина і хрещенням підтвердив те визнання, є спадкоємцем виділеного йому маєтку, на який ніхто, крім нього, не має права» [958, с. 90–91]. Олександр І мав намір на прохання матері вислати Потоцького до Тобольська, але завдяки протекції впливових друзів Мечислава, передусім генерала П. Вітгенштейна, обмежився лише розпорядженням, щоб граф перепросив матір та помирився з родиною. Однак після перепросин згода між ними так і не відновилася, внаслідок чого Софія виключила його зі свого заповіту, даючи Мечиславу негативну оцінку як синові [364, с. 12]. Основними спадкоємцями Софії були її діти від Станіслава – Олександр, Болеслав, Софія, Ольга і син від шлюбу з Віттом – Ян (Іван) [694]. Але Мечислав був незгоден із таким поділом і протягом наступних років добивався перегляду заповіту [692]. Після кінцевого розподілу спадщини Софії кожен із її дітей отримав таку частку, у володіння якої вони вступили 13 березня 1826 р.:

1) Олександр – Соколівський ключ із 5869 ревізійними душами і 5 млн 869 тис. злотих боргу, а також для сплати боргів отримав села з Буцького ключа;

2) Болеслав – Немирівський ключ (сестри відмовилися нести борговий тягар за маєтком, який вони мали отримати за розподільчою угодою 1807 р.) з 10402 ревізійними душами і 8381600 злотих боргу, а також села в Балтському повіті Подільської губернії;

3) Софія Кисельова (Потоцька) – Торговицький ключ із 3780 ревізійними душами і 3 млн 780 тис. злотих боргу, а також п’ять населених пунктів Буцького ключа на покриття боргів та 2 млн злотих посагу;

4) Ольга Наришкіна (Потоцька) – Тальнівський ключ із 3897 ревізійними душами і 3 млн 897 тис. злотих боргу, три села Торговицького ключа й одне з Буцького на забезпечення боргів та 2 млн злотих посагу;

5) Мечислав – 699 ревізійних душ у сс. Чемерполь, Сабатинівка, Красненьке в Немирівському ключі;

6) граф Ян (Іван) Вітт – 1592 ревізійних душі в сс. Чорна Кам’янка, Папужинці, Юрпіль, Рубаний Міст, а також сс. Ольгопіль, Софіївка, Мечиславка в Херсонській губернії, та зобов’язувався сплатити 551169 злотих боргу, крім того, Олександр і Болеслав мали сплатити йому по 100 тис. крб сріблом кожний [749, арк. 51–56].

Цю угоду було укладено 15 січня 1827 р. [749, арк. 72], оскільки перегляду заповіту, а точніше його глибшої деталізації, домагався не лише Мечислав, а й сестри Софія й Ольга. Вони перебували під впливом своїх чоловіків – Павла Кисельова і Лева Наришкіна, які одразу після одруження зосередили у своїх руках управління маєтками, успадкованих їхніми дружинами. Зокрема, Павло Кисельов управляв Торговицьким і Буцьким ключами на підставі доручення, виданим його дружиною Софією. За угодою, Павло і Софія могли користуватися прибутками від усіх родинних маєтків на рівних правах (п’ятдесят на п’ятдесят) [282, с. 248].

Таким чином, через шлюби нащадків Станіслава Потоцького з відомими родинами Російської імперії відбувалося проникнення російського елементу в землеволодіння Уманського повіту. На правобережних землях цей процес розпочався з кінця XVIII ст., відтоді як колишні землі корони і деяких емігрантів перейшли у власність держави. Узагалі, позиції російського дворянства в помісному землеволодінні Правобережжя аж до середини XIX ст. були досить слабкими [364, с. 13].

Невдовзі Потоцький став камер-юнкером двору і, виконуючи волю Олександра І, вступив до гвардії юнкером. Від ненависної служби в Петербурзі втік до Тульчина і лише завдяки втручанню сестер, Ольги Наришкіної та Софії Кисельової, уникнув покарання. Був позбавлений чину камер-юнкера, натомість отримав чин колезького реєстратора. 26 жовтня 1825 р. одружився з Дельфіною з Комарів, від шлюбу з якою мав кількох дітей, померлих немовлятами. Подружнє життя не склалося, і через кілька років пара остаточно роз’їхалася.

У 1826 р. Мечислав організував пожежу в брацлавському судовому архіві, щоб знищити вищезгадувані компрометуючі маніфести. Потім для підкупу чиновників, які розслідували цю справу, запросив їх на обід до Тульчина. Через кільканадцять годин після від’їзду з Тульчина троє з них із невстановлених причин померли, що спричинило звинувачення Потоцького ще й у їхньому отруєнні. Крім того, Мечислав розпорядився вбити свого повіреного, який підпалив архів. Слідство тривало довго, однак Потоцький шляхом підкупів зумів виплутатися.

У 1828 р. він прибув до Одеси, де після огляду військ під Вознесенськом перед відправленням на турецький фронт перебував Микола І зі своїм двором. Під час вистави в театрі Мечислав викрав полковницю Меллер-Закамельську (за її згодою) та виїхав з нею до Тульчина. Розгніваний цар, який сам цікавився цією красунею, розпорядився заарештувати Потоцького і вислати до Воронежа [789, с. 430]. Унаслідок численних прохань Мечислава, в яких він нібито обіцяв продати Тульчин казні, через рік був звільнений. Після повернення з Воронежа затримався в Петербурзі, де вів переговори про вищезгаданий продаж, а також отримав паспорт на виїзд за кордон. У 1829–1830 рр. перебував у Карлсбаді, Парижі й Римі. Можливо, вже тоді він розмістив за кордоном частину своїх капіталів. На вимогу двору, під загрозою конфіскації маєтків, повернувся назад. Розірвав переговори з казною щодо продажу Тульчина. Натомість систематично переміщував гроші до паризьких банків. Примножував кошти, живучи в Тульчині ощадливо і визискуючи кріпаків. Деякі села зі своїх ключів продав, зокрема Василівку (1839 р. Собанській) та Богданівку (1840 р. Ярошинському) [33, с. 539].

Після кількох невдалих спроб помиритися з дружиною 1841 р. розпочав розлучний процес, успішно завершений 1843 р. Уже в лютому наступного року одружився вдруге з донькою колишнього полковника польських військ Каєтана Свейковського Емілією, якій за народження здорового сина пообіцяв 2 млн злотих. Однак цей шлюб теж був невдалим. Т. Бобровський, присутній на їхньому вінчанні в Київському костьолі, пізніше писав: «Нема що говорити, чудова то була пара, кожний у своєму роді. Граф був справді гарним чоловіком південного типу, вона – польського типу, дуже гарна жінка. Батьки отримали обіцяний довічний пансіон за умови не з’являтися в доньки. Усі були наразі задоволені, однак недовго такими залишалися. І не дивно. Граф мав стійку репутацію [...] поганого сина, поганого брата і родича, поганого чоловіка, поганого громадянина, поганого поляка і недоброї людини» [827, с. 310].

Через рік спільного життя, невдовзі після народження сина, Емілія, не витримавши брутальності та несамовитої скупості Мечислава, втекла до Києва. Там звернулася зі скаргою на чоловіка до генерал-губернатора Д. Бібікова. За посередництва та протекції останнього добилася арешту Потоцького. Ув’язнений у Київській фортеці, той безуспішно намагався звільнитися шляхом підкупу. За указом Сенату від 17 липня 1845 р. його було вислано на поселення до Саратова, куди він узяв із собою незаконнонароджених дітей – сина Гришу і доньку (яка померла в Саратові під час епідемії холери). Щоб вибратися звідти, перейшов у православ’я, отримавши ім’я Михайло, дав згоду на хрещення сина в православному обряді, записав щорічні суми, забезпечені його Тульчинсько-Вільхуватським маєтком, двом саратовським закладам: 3 тис. крб інституту шляхетних панночок і 1 тис. крб дитячому притулку [330, с. 540].

Крім того, призначив 12 тис. крб щорічно на відбудову старих і будівництво нових кам’яних церков у всіх парафіях його Тульчинсько-Вільхуватського маєтку; на ті кошти пізніше були збудовані церкви в Шамраєвці (1853 р.), Кобилівці (1857 р.), Вільхуватій (1856–1860 рр.), Ганнополі (1860 р.), Таужні (1860 р.), Троянах (1864 р.), Клебані (1864 р.), Грушці (1865 р.), Лозуватій (1867 р.), Війтівці (1868 р.), Гриненках (1885–1891 рр.), Михайлівці (близько 1853 р.), Сабатинівці, Синьках; перебудовані – в Тульчині (1851 р.), Нестерварці (1851 р.), Розношинцях (1854 р.) і Даниловій Балці. Попри такі значні пожертвування, Потоцький не домігся звільнення. Після чергової спроби втекти був переведений близько 1851 р. до Воронежа, потім до В’ятки, зрештою, потрапив до Шліссельбурга [789, с. 430].

І
7*
мовірно, після вступу на трон Олександра II Мечислав був звільнений і, отримавши паспорт, виїхав до Франції (між 1856 і 1861 рр.) Також існує версія, що Потоцький підкупив коменданта в’язниці та деяких офіцерів місцевого гарнізону та втік звідти, добравшись на кораблі через Балтійське море до одного зі шведських чи прусських портів. Однак, якби ця втеча справді відбулася, маєтності М. Потоцького, без сумніву, були б конфісковані [558; 702, арк. 3].

Мечислав вивіз до Франції частину картин, меблі, фарфор, скло, колекцію зброї, а також значну кількість книг. Під час його заслання, коли маєтком управляла комісія, яка довела його до розорення, цей цінний архів Потоцьких був проданий на макулатуру купцем з Одеси [60, с. 7].

За відсутності Потоцького його Тульчинсько-Вільхуватським маєтком спочатку управляло опікунське правління, до якого входили його брат Болеслав, племінник П. Потоцький (із Томашполя), Л. Свейковський і З. Бжозовський, а потім генерал П. Абаза, який довів його до жалюгідного стану. Син Абази вивіз значну частину архіву Потоцьких до Одеси і там розпродав між аматорів, бібліофілів та навіть торговців макулатурою (багато тульчинських паперів опинилося врешті в зібраннях Конарського і Сангушка). У 1863 р. маєток було звільнено від опіки та передано в управління Потоцького. Наступного року генерал П. Абаза взяв його в оренду, однак незабаром помер. Після нього в орендні права вступили його сини Віктор і Валеріан. У 1869 р. Потоцький через довіреного І. Артемовича продав Тульчинсько-Вільхуватський маєток племінниці Марії Строгановій (доньці Болеслава Потоцького) за 1 млн 250 тис. крб (3 млн 430 тис. франків). Під час продажу до Тульчинського ключа, крім вищеназваних населених пунктів (звичайно, за винятком Богданівки і Василівки, проданих раніше), ще ввійшла Цапівка, до Вільхуватського – Красненьке, Лозувата, Сабатинівка, Станіславчик, Чемирпіль, Молдаванка, а також засновані Потоцьким Мечиславка і Дельфінівка (їхні назви походили від імені Потоцького і його першої дружини), натомість не було Клинової, теж, імовірно, проданої раніше. У купчій, здійсненій у Київській палаті цивільного суду 15 січня 1869 р., обумовлювалося, що Строганова має виплатити вищеназвану суму в Парижі через банк братів Ротшильдів не пізніше 19 березня того року. Уже 8 лютого Потоцький видав у Парижі чоловікові Строганової розписку про отримання всієї суми. У різний час вивіз із тульчинського палацу до Парижа частину картин, меблів, порцеляни, скла, колекцію зброї та значну частину бібліотеки. Оселившись у Парижі з величезними капіталами, провадив великосвітське життя. Вдало граючи на біржі та вкладаючи кошти в нерухомість, примножив їх нібито до 80 млн франків.

Мечислав Потоцький помер 26 листопада 1878 р. в Парижі, похований у підземеллі каплиці цвинтаря в Монтрезорі [1110, с. 405–406]. Друга дружина Потоцького, Емілія зі Свейковських (30 травня 1821 р., Київ – 13 липня 1894 р., Париж) [876], довго мешкала в Києві під протекцією Бібікова (за чутками, була його коханкою), потім у Петербурзі й Парижі; похована також у Монтрезорі. Єдиний син Потоцького з Емілією, Миколай Щенсний (16 лютого 1845 р., Тульчин – 3 червня 1921 р., Париж) [975], успадкував величезні маєтності. До кінця життя мешкав у Франції. У 1870 р. одружився з княжною Еммануелою Піньятеллі (10 жовтня 1852 р., Неаполь – 1930 р., Париж) [875], донькою посла Неапольського королівства в Петербурзі, яка в 1882–1887 pp. провадила в Парижі відомий літературний салон. Перед смертю бездітний Миколай, на якому згасла тульчинська лінія Потоцьких, призначив своїм основним спадкоємцем (40 млн франків) далекого родича Альфреда Потоцького з Ланьцута. Миколай Потоцький Помер 3 червня 1921 р. і був похований у Монтрезорі. Миколай був відзначений французькою Legia Honorowa (орденом Почесного Легіону) [941, с. 101–102, с. 102].

Потоцький дуже любив свого позашлюбного сина Григорія (помер 1871 р.), якого забрав до Франції та дав йому своє прізвище [561]. Намагався, однак безрезультатно, забезпечити Григорію становище свого легального спадкоємця, поширюючи чутки про те, що Емілія Свейковська була його третьою дружиною. Григорій одружився з італійкою Розою Кетте Катана, нащадків не залишив [891].

Узагалі французький період життя графа Мечислава і його нащадків надзвичайно цікавий та оповитий ореолом таємничості.

Докладно невідомо, з якого часу Мечислав Потоцький замешкав у Франції. У спогадах сучасників, зрештою, дуже рідких, подавалася різна дата його виїзду чи втечі з Росії – від 1856 до 1861 р., причому найбільше згадок стосувалося 1858–1859 рр. Французи, які стикалися з Миколою Потоцьким, сином Мечислава, завдяки літературному салону його дружини Емануели в Парижі (1882–1887 рр.), вбачали в Миколі та історії його батька лише те, про що він сам говорив. Свої спогади Микола Потоцький часто прикрашав, а іноді просто помилявся. Зрештою, небагато французів занотувало свої враження з візитів до палацу Потоцьких у Парижі. Найцінніші спогади полишив Густав Шлюмбергер (1844–1929 рр.), лікар, історик і археолог, відомий візантієзнавець, який протягом багатьох років перебував у дружбі з Емануелою Потоцькою [810, с. 16].

Знаменним є той факт, що Мечислав Потоцький інформував своїх французьких співрозмовників про те, що він був начебто одружений не двічі, а тричі, що Емілія Свейковська була його третьою дружиною. Привід до цього розходження з правдою є зрозумілим: Потоцький за всяку ціну намагався затвердити своєму позашлюбному синові Григорію позицію легального й очевидного спадкоємця свого майна. Інакше, з огляду на особливі обставини свого народження, Григорій не мав би права ні на прізвище, ні на спадщину, окрім заповіту на велетенське багатство батька. Сина ж Миколая він мав намір взагалі виключити з числа спадкоємців [958, с. 134].

Шлюмбергер пише, що в момент виїзду Мечислава Потоцького з Росії «його третя дружина мешкала в Польщі зі своїм сином, якому батько ще перед виїздом забезпечив репетитора в особі колишнього депутата Народних Зборів із 1848 р. на прізвище, якщо пам’ятаю, Гент, дуже ділової людини. За першим разом, коли вчитель хотів розпочати роботу зі своїм учнем, той поскаржився на біль голови, тож мати зажадала, щоб його не чіпали. За другим і третім разом те ж саме повторилося. Коли вчитель зажадав повернутися до Франції, Емілія вмовила його залишитися, щоб не злити Мечислава.

Легко зрозуміти, що до повернення батька із заслання Миколай Потоцький мало чим скористався з науки. На той час він мав сімнадцять років» [958, с. 134-135].

«Мені розповідали, що першого вечора, випитуючи сина, старий граф занепокоївся його мізерним обсягом знань. Він узяв примірник тижневика і, показуючи на великі літери титульної сторінки, наказав прочитати вголос. Микола замовк – не вмів навіть читати! Однак мені оповідали, що присоромлений своєю неосвіченістю, він наполегливо взявся до науки й осилив стільки, що вже вмів написати коротенького листа. Щоправда, я ніколи не бачив його автографа» [810, с. 12–13].

Якщо приголомшення Мечислава справді було фактом, то це могло трапитися у Франції з прибуттям туди Емілії з Миколаєм, знову ж таки невідомо коли. Окрім того, неписьменність Миколи могла стосуватися лише французької мови, цілком ймовірно, що польською та російською він міг читати. В усякому разі констатація неуцтва сина мусила зміцнити переконання Потоцького в тому, що Миколая треба позбавити спадку, а тим більше належало домагатися визнання Григорія двором Наполеона III і салонами Парижа як легального спадкоємця пана з Тульчина.

На подив, в окремих інформаціях щодо Григорія, як правило, він виступає «італійським обивателем». Можливо, батько хотів у такий спосіб зміцнити позицію Григорія купівлею для нього якихось земель в Італії, куди відомості про справжнє народження сина не могли дійти.

Усілякі плітки про позашлюбне походження Григорія стримати не вдалося. Та все ж Мечислав намагався зміцнити положення свого улюбленого сина специфічними польськими звичаями. Шлюмбергер занотував таке: «Відомо, що у великих польських родинах часто з’являлися бастарди, котрі, на противагу Заходу, виховувалися на однакових умовах разом зі шлюбними дітьми. З часом вони ставали навіть привілейованими нащадками» [810, с. 13].

1861 р. Григорію Потоцькому виповнилося вісімнадцять років та, ймовірно, з того часу почалися намагання батька забезпечити синові гідне суспільне становище. З небагатьох згадок мемуаристів тієї доби стає відомо, що Мечислав Потоцький обдарував свого первородного сина насправді гарячим почуттям. Чи дав він йому освіту і яку саме, залишається невідомим. Французькі дослідники, які у своїх пошуках кружляли навколо родинних справ Потоцьких, не віднайшли жодного сліду його діяльності у Франції або Італії. Найбільш таємничою постаттю в усій історії родини Потоцьких був Григорій.

Якщо й можна сьогодні що-небудь сказати про цю людину, коротке життя якої поділилося між Україною, Росією, Францією та Італією, то лише завдяки вцілілим посеред решток книгозбірень Потоцьких у Парижі, що були частково перевезені 1920 р. до Ланьцута, – декільком книжкам і примірникам нот, що колись, власне, належали Григорію. На кожній книжці – гарна печатка: «Григорій Потоцький», при цьому без титулу «граф», на якого не мав права, але міг би собі узурпувати. Якщо з цього можна зробити певні висновки, то вони для Григорія будуть, безперечно, позитивними, в підтвердження його скромності та невибагливості. Багато примірників нот із його печаткою, що збереглися в ланьцутській колекції, свідчать про його виразний музичний інтерес, а може, і про фахову підготовку в цій галузі. Французький підручник гри на трубі, що вцілів серед книжок Григорія, переконує в зацікавленні юнака тим інструментом. Характерно, що одна з італійських книжок, видана в Медіолані 1865 р., має присвяту: «Григорію-Едгару Пилява-Потоцькому», яка свідчить, в усякому разі, що Григорій був відомий як нащадок славного польського роду герба Пилява і своїм походженням підносився в колі знайомих [958, с. 136–137].

Як видається, найчастіше він перебував в Італії, де володів якимось земельним маєтком, придбаним ще батьком. І це, певно, було підґрунтям його італійського громадянства. Це відбувалося вже після франко-австрійській війні 1859 р., революції в Італії та об’єднання в 1861 р. італійських земель (наразі без Ватикану) під проводом Віктора Емануїла II. Як Мечислав у Франції за часів Наполеона III, так і Григорій в об’єднаній Італії, мали ідеальні побутові умови, що відповідали їхнім уподобанням і поглядам.

Власне, в Італії, однак невідомо, де й коли, Григорій Потоцький познайомився з дівчиною, яка пізніше стала його дружиною. Звалася вона Роза-Альберта Катані, за іншою інформацією – Роза Кетта Катані. Інших подробиць про неї немає. Мечислав Потоцький був дуже розгніваний поспішним, як він уважав, одруженням сина, і навіть розпочав судову справу проти своєї невістки, вимагаючи судової заборони на вживання нею прізвища Потоцька. Відомості про перебіг та наслідки того процесу, а також їх вплив на стосунки між батьком і сином, відсутні.

Ця справа мала важливе значення, тому що йшлося про майбутнє успадкування величезного, постійно зростаючого багатства Мечислава Потоцького сином Григорієм і його дружиною. Син Миколай як спадкоємець до уваги не брався.

У Франції Мечислав Потоцький дуже збагатився. Він зумів значно примножити розміщені в паризьких банках капітали, використовуючи їх у промисловості, на купівлю земель, а також спекулюючи на чорному ринку. Ця незвичайна людина зовсім відрізнялася від інших представників польських магнатських родин, які розтринькували багатства, успадковані від предків. Мечислав, навпаки, їх примножував і невдовзі став одним із найбагатших фінансових магнатів тогочасної Франції.

На початку 60-х років він почав скуповувати нерухомість у Франції, й безпосередньо в самому Парижі. Найбільшу покупку нерухомості він зробив на ім’я улюбленого сина Григорія Потоцького.

Коли Мечислав Потоцький прибув до Парижа, урбаністичний вигляд окремих районів лише починав формуватися завдяки великим планам і роботам, якими керував Георгій Гусман (1809–1891 рр.) По вулиці Фрідланд ще тягнулися сади і порожні, незабудовані дільниці, хоча вже було багато розкішних резиденцій. Від 1857 р. на розі вулиць Фрідланд і Бальзака постала найрозкішніша будівля того району: кількаповерховий палац замкового стилю, побудований, найімовірніше, архітектором Жюлем Ребуля. Ця територія від 1846 р. належав колишньому депутатові Жану Рафаелю Бльоару, який уклав будівельні інвестиції, як видається, в спекулятивних цілях.

9 січня 1867 р. в нотаріальній конторі «Роквебер і Берсон» було складено угоду купівлі-продажу, за якою Потоцький набував «для свого сина, Григорія Едгара графа Потоцького, італійського громадянина, рантьє», розкішний будинок на вулиці Шатобріана. На жаль, ціна його невідома. Кількома місяцями пізніше, 11 серпня 1867 р., ті ж самі контрагенти підписали в нотаріуса Коле другу угоду, за якою Григорій Потоцький став власником палацу на вулиці Фрідланд, 27, площею 2948 квадратних метрів [958, с. 139].

Так щедро обдарований Григорій Потоцький на той час мав 24 роки. Напевне, ще не був одружений – його подружнє життя з Розою Кетте настало значно пізніше. Власне, про успадкування тих розкішних будівель занепокоївся щедрий батько-засновник, боячись домагань невістки на спадщину. Вірогідно, після одруження Григорія був складений чи то заповіт, чи то нотаріальний договір, за яким, на випадок смерті сина, володіння у восьмій дільниці Парижу, де була вулиця Фрідланд, поверталося батькові.

Невідомо, чи в ту добу, чи лише після 1871 р. Мечислав Потоцький вивіз з України до Парижа значну частину своєї бібліотеки, твори мистецтва і родинні пам’ятки з Тульчина. У музеї Ланьцута ще й сьогодні зберігається 1000 фоліантів творів тульчинського походження. Це рештки розкішної книгозбірні, в якій зосередилися колекції Францішка Салезія, Станіслава Щенсного, Жозефіни з Мнішків, Софії Потоцької, її першого чоловіка і свекра. Усе це могло потрапити до Ланьцута єдиною дорогою: спочатку книги були вивезені з Тульчина до Парижа Мечиславом, згодом були успадковані Миколєм, і нарешті, дісталися Альфреду Потоцькому. В 1944 р. найцінніші твори з тієї багатої книгозбірні були вивезені Альфредом Потоцьким знову за кордон. Якщо, попри всі перипетії, ще й сьогодні в Ланьцуті вціліло біля тисячі книжок із Тульчина, можна припустити, що Мечислав Потоцький забрав їх до Франції набагато більше [958, с. 140].

На жаль, немає відомостей про життя, діяльність та вчинки Мечислава Потоцького у Франції.

Трагедією для Мечислава Потоцького стала смерть улюбленого сина. Григорій Потоцький перебував у Сен-Клу, під Версалем, де мав якесь володіння і звідки в березні 1871 р. зібрався на об’їзд спустошених будинків. Подорожуючи заростями, знайшов уцілілий снаряд. Тримаючи його на колінах, почав розглядати небезпечну знахідку. Стався вибух, унаслідок якого він дістав смертельне поранення. Був доставлений до шпиталю Сен-Клу, де й помер 16 квітня 1871 р. [810, с. 13].

Безсумнівно, смерть Григорія приголомшила батька. Відтак розпочалися спадково-правні клопоти щодо вулиці Фрідланд – формальної власності Григорія. Невідомо, чи домагалася Роза Кетте Потоцька спадщини від чоловіка (напевно, так і було) і як Мечислав спромігся усунути її від успадкування цієї власності. Можливо, якась частина майна Григорія перейшла до рук бездітної Рози Потоцької, але палац на вулиці Фрідланд після Григорія став власністю Мечислава. Лише тепер Миколай Потоцький міг розраховувати на спадок від батька. Взаємини між обома Потоцькими під кінець життя Мечислава лишалися незрозумілими. Миколай, мабуть, під впливом своєї матері Емілії, намагався здобути прихильність Мечислава, який, зрештою, не був від нього в захопленні. 72-річний Мечислав – здичавіла і психічно підупала людина – понад усе був обтяжений лише однією думкою: як позбавити Дельфіну й Емілію всякої надії на успадкування його багатства.

Залишається невідомим, кому він призначав його після смерті Григорія. Не встановлена й перша версія заповіту Мечислава. Певно, старий Потоцький замислював змінити громадянство, маючи намір виїхати до Великої Британії й там розмістити своє багатство, аби перешкодити Миколаю в претензіях на спадщину. З цього, звичайно, нічого не вийшло, але конфлікт між сином і батьком тривав до останніх хвилин життя Мечислава.

Миколай Потоцький уже кілька років, як був одружений з Еммануелою Пігнателлі, 1851 р. народження (мала заледве 18 років), дочкою князя Пігнателлі, посла неаполітанського королівства в Петербурзі. Важко дізнатися, як дійшло до одруження – чи за офіційною згодою, чи без згоди Мечислава. Весілля відбулося, ймовірно, 1869 р., і можна додуматися, що натхненником в усьому була Емілія Потоцька, яка, напевно, була знайома з родиною Пігнателлі ще в Петербурзі, до еміграції до Франції [958, с. 149].

Якщо й можна зробити припущення з приводу взаємин між Мечиславом Потоцьким і його невісткою, то лише на підставі «Книги гостей», що збереглася в замку Монтресор. Отож підпис Емануели в ній з’явився тільки після смерті свекра. За його життя, під час перебування Мечислава в замку, є підпис Миколая, та бракує підписів його дружини. Напевно, старий Потоцький не терпів візитів невістки до замку Монтресор.

26 травня 1875 р. до Монтресора з’явилася група кузенів та приятелів з нагоди перенесення останків сестри Мечислава, Софії Кисельової, померлої в Парижі 2 січня 1875 р. У меморіальній книзі знаходимо підпис Мечислава, нижче автограф «Граф Миколай Потоцький» [958, с. 149].

Мемуарист пише: «...старий Потоцький раптово серйозно захворів. Унаслідок цього ситуація молодого подружжя стала трагічною – вони опинилися в цілковитих злиднях. Коли старий був уже в агонії, його невістка Емануела Потоцька побігла в передмістя Сен-Жермен за допомогою давнього приятеля, радника Башельє. То був старий бурмило, але людина розторопна. Він схилив її до відвідин споріднілого з чоловіком барона Сен-Клера, який був далеким кузеном Миколая Потоцького. Отож, поспішила вона до нього і витягла з ліжка. Треба додати, що вони були у великій сварці. Сен-Клер вдерся до спальні підозріло хворого і почав дуже лаяти його, страшити пеклом, що вмираючий наказав невідкладно викликати нотаріуса і змінив свій заповіт на користь сина. І назавтра помер. Смерть настала 26 листопада 1878 р.» [1009, с. 565–566]

На півтора року пережив Мечислав свою першу дружину Дельфіну з Комарів. Під кінець життя вона мешкала в будинку на бульварі Гаусмана, 91. Померла від раку 2 квітня 1877 р. [969, с. 201]. Емілія Свейковська пережила її ще на кільканадцять років. Мечислав надав їй ренту і вишукані апартаменти в Шістнадцятій дільниці Парижа, на вулиці Дюмак-Д’юрвіль, 11. Померла в Парижі 13 липня 1894 р. [958, с. 150]

25 липня 1879 р. останки Мечислава Потоцького були перенесені до підземелля каплиці на кладовищі в Монтресорі [1027].

Багатство, успадковане від батька Миколаєм Потоцьким, на той час оцінювалося у 80 мільйонів франків. Микола не обмежився, зрештою, прийняттям майна у Франції, а з несподіваною для нього енергією розпочав ліквідацію маєтків в Україні. Палац у Тульчині з рештками устаткування і частиною архіву, а також значні земельні володіння він продав своєму російському кузенові Сергію Строганову, чоловікові Марії Потоцької, дочки Болеслава, племінниці Мечислава. У такий спосіб було остаточно ліквідовано все майно Потоцьких в Україні [958, с. 151].

Невідомо, за скільки продано ті рештки великого тульчинського майна, але за найскромнішими підрахунками – це порядку кілька мільйонів карбованців, переведених до Франції. Цим шляхом Миколай Потоцький значно збільшив багатство, успадковане після батька. Варто ще раз підкреслити, що то було найбільше магнатське багатство, яке вивозилося будь-коли із земель давньої Речі Посполитої на захід Європи. Маючи у своїх руках такі колосальні фінансові кошти, Миколай розпочав перебудову палацу на вулиці Фрідланд. За посередництвом нотаріусів Толлі та Шатальє 30 квітня 1879 р. він придбав комплекс споруд на вулиці Шатобріана, по сусідству з готелем Потоцьких. Через три роки докупив ще один будинок на вулиці Бальзака. Водночас наказав перебудувати інтер’єри палацу й оновити фасад. Саме тоді палац Потоцьких у Парижі набув величавого, дивовижного інтер’єру в стилі рококо, що може вражати ще й сьогодні, хоча індустріальна компанія, яка в наші дні є власником колишньої маєтності Потоцьких, обмежує відвідування палацу [944]. Великі сходи в холі ведуть до салонів та приймальних залів висотою понад п’ять метрів, які могли б умістити сотні гостей. У багатоярусних підземеллях розташовувалися кухні. З боку палацу – довгі стайні, що вміщували кілька десятків екіпажів й понад сотню коней. Насправді то була садиба на рівні королівської. На стінах салонів висіли картини відомих художників доби рококо і класицизму. «Готель Потоцьких» був своєрідним музеєм, що надзвичайно цікавило інтелектуальний Париж.

Миколай Потоцький теж був бездітним, його, як і батька турбувало питання про спадкоємця, і лише 1920 р. він прийняв рішення, кому заповість після своєї смерті багатство Потоцьких.

Спадкоємцем мав стати хтось із Пилява-Потоцьких, хто за традицією відтворював би всю пишність роду, водночас відстоюючи примноження багатства Потоцьких у Франції, піднімаючи родину до рівня, що дозволив би впливати на долю батьківщини, як то було у XVIII ст., але цього разу не на поразку, а для процвітання нації.

Слушною є думка Є. Лоєка про те, що «це було анахронізмом, обманом людини, яка не розуміла суспільних змін у Польщі, але це був шляхетний обман, із чесними намірами самотнього старця, що стояв на краю могили. Немає вини в тому, що його вибір виявився фатальним» [958 с. 167].

У 1920 р. виявилося, що серед найбільших родових садиб Пилява-Потоцьких у межах Речі Посполитої, є Ланьцут, власником якого був четвертий по черзі володар Альфред Потоцький. Володіння ланьцутським майоратом зумовило передання йому всієї спадщини Потоцьких із Тульчина.

Це рішення було ризикованим, оскільки Альфред Потоцький не був найближчим родичем Миколи. Спільного предка чоловічої статі й того самого прізвища вони мали лише в XVII ст. Ним був Станіслав Ревера Потоцький. Серед Потоцьких найближчим кровним родичем Миколая був нащадок Ярослава, сина Станіслава Щенсного і Жозефіни – Францішек Салезій Потоцький (1877–1949 рр.), власник із Теплика. Були ще й ближчі, але по материнській лінії – Свейковські [958, с. 168].

Альфред Антон Вільгельм Роман Базиль Потоцький народився 14 червня 1886 р. Він був первородним сином від другого шлюбу Романа Потоцького (1857–1915 рр.) з Єлизаветою з Радзивіллів [958, с. 169]. Сам Альфред помер, не дочекавшись дітей.

Альфред Потоцький залишив посмертно видані спогади, речі, відцензуровані його дружиною і друзями з метою утаєння компрометуючих справ його життя, його ментальності й інтересів. У його спогадах успадкування маєтку від Миколая Потоцького подане загально, з явним наміром утаєння істотних подробиць [970, с. 336].

Миколай Потоцький довго міркував над своїм заповітом. Свою останню волю він власноручно виклав на папері та 25 серпня 1920 р. засвідчив у свого нотаріуса А.А. Коттьє. За французьким правом, власноручний заповіт набирає юридичної сили тільки після судового затвердження. Тому Миколай Потоцький подбав про оформлення нотаріального заповіту. Перед самою кончиною, 2 квітня 1921 р., власноручний заповіт був підтверджений відповідним нотаріальним актом, що набирав юридичну силу з моменту проголошення [958, с. 170].

Повний зміст того заповіту до сьогодні лишається невідомим.

Намагаючись підрахувати всі статки Миколая на момент його смерті, Лоєк, зокрема, зазначає, що, крім палацу на вулиці Фрідланд, будинку на вулиці Булонський ліс, мисливського палацу Гран-Коломбе в Рамбуйє і маєтка «Хрест св. Жака», Миколай Потоцький мав ще й інші, невстановлені нерухомості. Значна частина його маєтку складалася з промислових акцій найбільших французьких підприємств, а також готівкових внесків у банку. У хвилину смерті на його банківських рахунках налічувалося понад 160 мільйонів франків, або понад 10 мільйонів доларів США по курсу 1921 року [958, с. 170]. Він заповідав, аби його поховали в підземеллі каплиці на кладовищі Монтресора, а властям того містечка відписав кошти на утримання гробниць. Після поділу з дружиною він призначив Емануелі довічну ренту, а своїй коханці – Матильді Авіньйон – довічне користування будинком на вулиці Булонський ліс, очевидно, з володіннями Гран-Коломбе, із застереженням повернення всього після її смерті до маєтку Потоцького, і щорічну довічну ренту в розмірі 200 тисяч франків. Грошова рента також була призначена найближчому його родичеві Францішкові Салезію Потоцькому. Найважливішою частиною заповіту було встановлення генерального спадкоємця – Альфреда Потоцького з Ланьцута. Залишається невстановленим, чи були в заповіті якісь розпорядження щодо родинного архіву, який не ввійшов до спадку Альфреда та чи застерігався перехід Альфреда до успадкування якимись моральними, суспільно-культурними або політичними умовами [958, с. 171].

Останні тижні життя Миколая Потоцького пройшли в атмосфері великої напруги і сподівань на особу Альфреда. Важливим є те, що старий Потоцький висловлював свої переконливі наміри, пов’язані із записом маєтку майоратові з Ланьцута.

На початку травня 1921 р. здоров’я Миколая Потоцького почало погіршуватися. Родина і друзі вартували біля ліжка хворого в Парижі, з Польщі прибув також Альфред Потоцький [970, с. 137]. Стан здоров’я Потоцького не залишав жодної надії. Микола Потоцький помер у своїх апартаментах на вулиці Болонський ліс 3 червня 1921 р. Тіло було виставлене для публічного прощання в холі палацу на вулиці Фрідланд. Через два дні труну з тілом опустили в підземелля каплиці на кладовищі Монтресор, де воно спочиває до сьогодні [958, с. 173].

Маючи гарних адвокатів, Альфред Потоцький не гаяв часу. Його правна ситуація зовсім не була чіткою і певною. Оголошення заповіту через нотаріальну контору Коттьє і Бурт відбулося з надзвичайним поспіхом 8 червня 1921 р.

До сьогоднішнього дня збереглася чернетка листа, написаного адвокатом Альфреда Потоцького до паризького нотаріуса метра Гамела, який засвідчив, що знав близько Миколая, часто його відвідував і завжди знаходив його в стані повної свідомості:

«1. Від квітня до листопада 1920 р. при кожній нашій зустрічі граф Миколай був цілком притомний і при своєму розумі;

2. Віддавна він був зайнятий справою – в цьому місці закреслено – «рівномірного розподілу свого майна», а вжито зворот – «визначення своєї останньої волі», при багатьох нагодах знайомив мене з подробицями чергових змін, які вчиняв у своїх останніх розпорядженнях;

3. Зокрема в період мого перебування в Рамбуйє з 2 до 7 вересня 1920 р. повідомив мене, що вніс до свого заповіту нові й останні розпорядження. Підсумовуючи, стверджую і засвідчую, що, на мою думку, граф Миколай розпорядився своїм маєтком у стані повного володіння своїми інтелектуальними і моральними силами» [436, арк. 27–30].

Альфред Потоцький стверджував, що відразу став власником усього маєтку Потоцького, але «зіткнувся із судовим позовом, що зачіпає деякі пункти останньої волі дядька Миколая і виявився вплутаним у судовий процес. Справа не мала ані правових, ані моральних підстав, але спричинилася до труднощів та зволікань. Я забезпечився юридичною допомогою, і мене переконали, що мушу прийняти хід судового процесу, який остаточно виявився задовільним» [970, с. 139].

Так, Альфред увійшов у володіння найбільшого маєтку Потоцьких із Тульчина, яке безславно розтринькав. Події Другої світової війни теж безжалісно відбилися на багатствах тульчинської лінії. З ініціативи Альфреда навесні та влітку 1944 р. з Ланьцута було вивезено на захід багатомільйонний спадок тульчинських Потоцьких.

До сьогодні точно невідомо, що саме було вивезено з Ланьцута. Так, відповідно до записів Потоцького, 10 травня до Відня було відправлено 75 скринь із творами мистецтва і предметами інтер’єру. 12 травня – наступна партія – 174 скрині. 15 червня – 150 скринь. У липні понад 200 скринь. Але, напевно, то було не все. Можна припустити, що від травня до липня 1944 р. було вивезено з Ланьцута до Відня біля 700 скринь із творами мистецтва, книгами, архівом, меблями, порцеляною, старовинним склом, так би мовити, вміст великого музею. Ці скарби спочатку зберігалися у Відні, потім їх було частково перевезено до столиці князівства Ліхтенштейн – Вадуц, а найкращі, вже після війні, – до Швейцарії, Франції та інших держав. Альфред залишив Ланьцут 23 липня 1944 р. [958, с. 180]

Вивезення Потоцьким із Ланьцута майже всього вмісту замку було важливою історико-політичною подією й у повоєнні роки породжувало багато негативних емоцій. Так сталося, що вже вдруге найбільші багатства, пов’язані з іменем Потоцьких, були вивезені на Захід. У XIX ст. це зробив Мечислав Потоцький, у XX – Альфред.

Власник із Ланьцута не хотів полишати своїх скарбів у Польщі, аби вони не потрапили «до рук комуністів». До прийняття такого рішення щодо маєтку в Ланьцуті його схиляли виховання, стиль мислення, класова свідомість, політичні погляди [958, с. 181].

Річ не в тім, що він вивіз на Захід кілька сотень безцінних скарбів культури, головне, що саме з тими скарбами він учинив. У той чи інший спосіб вони могли послужити Польщі, її історії, культурі. Натомість усе було розтринькано і змарновано.

Усе те, що Альфред Потоцький вивіз із Ланьцута навесні та влітку 1944 р., мало б сьогодні на світовому ринку мистецтва вартість у кілька сот мільйонів доларів. Щоправда, спадкоємець із Ланьцута не дочекався того часу, коли у світі розпочався надзвичайний попит на твори мистецтва. Але ще за його життя шедеври мистецтва спродувалися на сотні тисяч доларів, давні рукописи – за тисячі. Навіть в умовах 40-х і початку 50-х рр. ХХ ст. то було багатством, над яким тяжів національний пріоритет і моральне зобов’язання Альфреда перед Миколаєм Потоцьким [958, с. 182].

Польські магнатські родини, які зберегли на Заході якісь рештки своїх маєтків, навіть зовсім не погоджуючись із новою дійсністю на батьківщині, зуміли прислужитися національній ідеї через пожертвування, що підтримували розвиток історичних досліджень і польської культури, хоч не мали й частини тих можливостей, якими розпоряджався Альфред Потоцький.

Вивезені з краю твори мистецтва, книги і рукописи Альфред здавав у заставу або спродував за низькі ціни, аби тільки знайти засоби на «шикарний» спосіб життя в Парижі та Лондоні. Зміна доби не дійшла до свідомості цієї людини. Розпорошуючи рештки багатства, він був далекий від справ вітчизни й нації. Навіть під кінець життя не відгукнулася в ньому, на зразок дядька Миколая, пам’ять про свій обов’язок перед батьківщиною. Натомість, нарікав, що мусить жити в нестатках, хоча ці нестатки були безмірною розкішшю порівняно з умовами існування інших емігрантів.

У 1956 р., маючи вже 70 років, він нарешті одружився з Ізадорою Йодко-Наркевич (1904–1972 рр.), яка перебувала в першому шлюбі за Альберто Сіднеєм. Миколай Потоцький помер у Женеві 30 березня 1958 р. у віці 72 років [958, с. 182].

До сьогодні по всьому світі розкидані рештки багатства Потоцьких. Те, що залишилось після колишнього спадкоємця тульчинських багатств Мечислава, поділила між собою ближча і дальня родина, в цьому брали участь навіть родичі першого чоловіка Потоцької – Альберта Сіднея. Через певний час почали випливати на аукціонах, з’являтися в каталогах антикварних фірм твори мистецтва, книги з колекцій Тульчина, Ланьцута.

Так Альфред Потоцький розтринькав спадок Потоцьких, забувши про обов’язки перед Миколаєм Потоцьким, що стосувалися родини і батьківщини. Спадкоємець із Ланьцута не виконав заповіту, не змивши ганьби Торговиці з прізвища Потоцьких. Більш того, через егоїзм та інтелектуальну обмеженість додатково обтяжив прізвище і герб свого роду.

Кожен із нащадків Станіслава Щенсного Потоцького і Софії Вітт мав свій власний життєвий сценарій, на який, крім сімейного виховання, психологічних імпресингів, різноманітних агентів соціалізації, наклала свій відбиток історична доба.

Розпорошені по світу (Олександр (після польського повстання 1831 р.) переважно в Німеччині, Мечислав – у Франції, Болеслав – у Росії), пристосувавшись до іншого зовнішнього середовища, сини Щенсного залишалися носіями традицій роду, однак кожен із них укладав у це поняття власне розуміння і бачення (Олександр уважав справою честі змити «ганьбу» сім’ї за «зраду» батька; Мечислав, через власні амбіції зазнавши поневірянь і пригод, головним уважав примноження фінансового капіталу; Болеслав вів спокійний, усталений спосіб життя російського вірнопідданого).


Отже, підбиваючи підсумки, варто зазначити таке.

  1. Реконструкція і розширення родоводу Станіслава Щенсного Потоцького дозволяє простежити динамічні процеси розвитку внутрішньосімейних відносин.

  2. Висвітлення приватного життя Потоцьких, родинних легенд, міфів допомогло у створенні просопографічного портрета за відсутності або обмеженості відомостей про окремих представників роду. При сукупному використанні документальних і наративних джерел крізь призму життя та діяльності особистості проступає історична доба. І навпаки, історичне тло сприяє якомога яскравішій реконструкції образу людини, репрезентуючи її як особистість (суспільний статус) і як індивідуальність (внутрішній світ).

  3. Головним, що визначало традиції роду Потоцьких, було служіння справі піднесення вітчизни, її потребам і вимогам. На прикладі Станіслава Щенсного Потоцького можна побачити, що воно не завжди збігалося із загальноприйнятими нормами.

  4. Зовнішні вияви магнатської побожності Станіслава Щенсного і його нащадків часто поєднувалися з прямим порушенням норм християнської етики, у випадках суперечностей останніх із майновими і немайновими інтересами магната.

  5. Розподіл Речі Посполитої сприяв укладанню представниками роду міжнаціональних шлюбів.

  6. На прикладі життєвого сценарію Станіслава Щенсного Потоцького і його синів можна виявити безліч свідчень одночасного існування лихого і доброго в кожній людині, в суспільстві. Тому дослідження мотиваційних суперечностей у вчинках особистостей є необхідним та важливим для розуміння соціальних явищ у соціумі.

  7. Відомо, що стабільність або нестабільність розвитку суспільства впливає на індивідуальні особливості розвитку людей. Економічні та політичні кризи створюють багатоваріантні лінії поведінки індивідуумів у соціумі, корегують соціальну реакцію і мислення людей [431, с. 85, 87, 120]. Індивідуум обирає таку лінію поведінки, яка відповідає його особистісним інтересам та цінностям і зумовлена соціальними, політичними, релігійними, культурними, ідеологічними умовами життя. Яким саме цінностям надаватиме перевагу особистість, залежить від її емоційно-психічних станів, до яких належать потяги, почуття, прагнення, переживання, емоції, воля, що, як і вчинки людей, можуть бути позитивними чи негативними (це яскраво підтверждено на прикладі Станіслава Щенсного, на трансформації його суспільно-політичних поглядів, на зміні національних парадигм). Провідну роль у житті кожної особистості, за твердженнями психологів, відіграє воля, яка, завдяки емоціям і потягам, зумовлює дії та вчинки людини. Отже, поведінка людини проявляється завдяки її вчинкам.

  8. Важливим є висновок У. Джемса, який констатував, що «відмова від зазіхань на недосяжне дарує людині певне полегшення, як і в разі об’єктивної реалізації таких побажань [773, с. 91, 92]». Іншими словами, людина, за певних умов своєї життєдіяльності відмовляючись із різних причин від одних потреб або ціннісних орієнтацій, від певного життєвого середовища чи простору, натомість отримує певне психологічне та фізичне полегшення, пристосовуючись до іншого зовнішнього середовища й умов життя, навіть коли вони раніше не були прийнятими (яскравий приклад – Станіслав Щенсний Потоцький, Олександр Потоцький, Мечислав Потоцький та ін.)

  9. Дивовижним фактом є те, що Станіслав Щенсний Потоцький не дочекався ще своєї наукової біографії або принаймні монографії про історичну роль, яку він відігравав у 1784–1793 рр. Певна річ, це не означає, що його політична діяльність не була відомою чи була оповита для істориків якоюсь таємницею. Її аналізували в численних дослідженнях стосовно другорядних проблем, а також синтетичних, присвячених передусім періоду Чотирирічного сейму, і в загальних рисах вона вже з’ясована.

  10. Натомість майже не досліджені й досі дуже маловідомі суспільно-моральні аспекти діяльності Потоцького, що передувала цьому періоду, його роль у шляхетській суспільній думці перед 1791 р., чинники, що посприяли зміцненню становища першого магната Речі Посполитої – а отже, всі ті явища, які призвели до висунення петербурзькою клікою Зубова саме Потоцького на посаду маршалка Торговицької конфедерації як людини, що в більшості шляхти мала великий авторитет та тішилася славою найревнішого захисника шляхетських свобод і водночас полум’яного патріота.

  11. Приклад Щенсного Потоцького переконливо доводить, що у XVIII ст. громадська думка шляхти великий особистий авторитет пов’язувала зовсім не з перевагами характеру і розуму політика чи державного мужа, а просто з його багатою родовою традицією і великими маєтностями. Майнове становище, а у зв’язку з ним і суспільне, вирішувало все.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет