«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти


РОЗДІЛ IV ЖІНКИ ТУЛЬЧИНСЬКОЇ ЛІНІЇ РОДИНИ ПОТОЦЬКИХ



жүктеу 8.06 Mb.
бет14/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   35

РОЗДІЛ IV

ЖІНКИ ТУЛЬЧИНСЬКОЇ ЛІНІЇ РОДИНИ ПОТОЦЬКИХ:

ҐЕНДЕРНІ АСПЕКТИ
Зміна парадигми соціальної історії привела до оновлення її теоретико-методологічного апарату і розширення предметного поля досліджень, що, у свою чергу, інтенсифікувало становлення окремих субдисциплін, зокрема – ґендерної історії [499, с. 2].

Ґендер – це складний соціокультурний конструкт, який відображає відмінності в ролях, поведінці, ментальних і емоційних характеристиках між чоловічим та жіночим. У межах цього підходу ґендер розуміється як організована модель соціальних відносин між жінками і чоловіками, яка не лише характеризує їх спілкування і взаємодію в сім’ї, а й визначає їх соціальні відносини в основних інституціях суспільства. Таким чином, ґендер трактується як один із базових вимірів соціальної структури суспільства, який разом з іншими соціально-демографічними і культурними характеристиками (раса, клас, вік) організовує соціальну систему. Соціальне відтворення ґендерної свідомості на рівні індивідів підтримує засновану за ознакою статі соціальну структуру. Втілюючи у своїх діях очікування, пов’язані з їх ґендерним статусом, індивіди констатують ґендерні відмінності й одночасно обумовлені ними системи панування і володарювання. У багатьох суспільствах жінок і чоловіків по-різному не лише сприймають, а й оцінюють, обґрунтовуючи це ґендерними особливостями та різницею в їх здібностях, відмінностями в розподілі влади між ними. Ґендер конструюється через певну систему соціалізації, розподілу праці й існуючі в суспільстві культурні норми, ролі та стереотипи. Вони певною мірою визначають психологічні якості, здібності, види діяльності, професії людей залежно від їх біологічної статі. При цьому ґендерні ролі та норми не мають універсального змісту і значно різняться в суспільствах. У цьому розумінні бути чоловіком чи жінкою означає зовсім не володіння певними природними якостями, а виконання певної ролі. У сучасних соціальних і гуманітарних дослідженнях ґендер використовується не як незмінна й універсальна конструкція. Поняття ґендер означає не річ або предмет, не багато речей або предметів, а комплексне переплетіння стосунків та процесів [54, с. 21].

Кінець 60-х років у Європі та США позначений бурхливим розвитком нової ділянки досліджень, яку прийнято називати «жіночими студіями» (англ. – woman’s studies, фр. – études féministes, пол. – feminologia). Принагідно варто зазначити, що розвиток цієї царини досліджень відбувався в межах багатьох гуманітарних наук (соціальна психологія, соціологія, соціальна антропологія, лінгвістика, літературознавство та ін.) Її основні теоретичні та методологічні засади висвітлені в численних публікаціях [1067; 879, с. 275–278; 862, с. 19–44; 967]. Поява колективних праць і спеціальних тематичних випусків фахових періодичних видань, присвячених висвітленню відповідного спектра проблем, а також започаткування спецкурсів у деяких вищих навчальних закладах Європи і США стало ознакою визнання академічним середовищем наукової «валідності» жіночих студій [972, с. 78–79].

У межах етнології (культурної антропології) жіночі студії розвивалися на ґрунті дослідження способів культурного конструювання жіночності, аналізу структури сім’ї та статевого розподілу праці [907, с. 71–73]. Жіночі студії спрямовані на проведення спеціальних досліджень різних форм вияву жіночого компонента, його місця, ролі, значення в усіх сферах життєдіяльності: у соціальних структурах і процесах, у світогляді, господарсько-виробничій сфері, мистецтві, літературі та ін., хоча первісно вони ґрунтувалися на епістемологічній критиці андроцентризму наукової думки, який мав місце в працях описового і теоретичного характеру тощо.

У наш час жіночі студії посіли гідне місце в системі наукових знань. Видання в 1991 р. фундаментального п’ятитомного монографічного дослідження «Історія жінок на Заході» загальним обсягом близько 3000 сторінок [869] стало свідченням поважного ставлення до всебічного вивчення проблеми «жінка в історії культури».

Жіночі студії в Україні перебувають в ембріональному стані, хоча ще наприкінці XIX – на початку XX ст. засадничі ідеї українського фемінізму, започаткованого О. Пчілкою, Н. Кобринською, Л. Українкою, О. Кобилянською, Л. Яновською, знайшли свій розвиток у діяльності жіночого «Клубу Русинок» і «Кружка українських дівчат», а пізніше – у створеній 1906 р. всеукраїнській організації «Жіноча громада». Проте штучно перервана на тривалий час традиція жіночих студій в Україні, спотворені комуністичною ідеологією і дискредитовані соціалістичною практикою засадничі ідеї фемінізму є головними чинниками занепаду цього напрямку досліджень в Україні. Звична недооцінка значення розроблення жіночої тематики в межах академічної науки, зведення досліджень до рівня окремих аматорських публіцистичних розвідок ще більше ускладнюють ситуацію, перетворюючи українців на аутсайдерів світового наукового процесу в цій надзвичайно важливій ділянці.

Упродовж останніх років зростає інтерес наукової громадськості до жіночих студій. Розроблення навчальних курсів із ґендерної проблематики [293] та початок їх викладання у вищих навчальних закладах – важливі, недвозначні та рішучі кроки на шляху до визнання академічним середовищем жіночих студій як самостійної галузі гуманітарних досліджень і вагомої ланки повноцінної гуманітарної освіти.

В історії та сьогоденні жінка посідає визначне місце. Однак через зосередження ґендерних та жіночих досліджень здебільшого в площині вивчення історії жіночого руху, розвитку феміністичних ідей в Україні, а також ролі української жінки в історії [284], вони все ще мають дещо однобокий і фрагментарний характер.

Жіночий образ зберігається переважно як міфопоетичний. Вона – Єва, що прилучила людство до гріхопадіння, амазонка – жінка-войовниця і навіть відьма – володарка магічних знань. Щоправда, література і мистецтво докладають чимало зусиль, аби зруйнувати усталений образ, надавши йому «гламурного» змісту.

Крізь тисячоліття й досі залишаються святими такі ролі жінки, як: берегиня домашнього вогнища, мати, продовжувачка роду. Тож не дивно, коли мова заходить про жінку, відразу спрацьовує культурологічний стереотип. Але не можна обминути образи жінок, які змінювали перебіг історичних подій, надихали чоловіків на подвиги і безумства, змушували вірити в силу жіночої краси та розуму, стверджували, що Жінка – це велика сила і дар божий.

Маємо за мету показати образи жінок, доля яких була тісно переплетена з магнатським родом Потоцьких, з Україною. Це образи жінок, що вміли кохати і були коханими, образи, які надихали вельможних представників родини Потоцьких на величні діяння, на потурання простих жіночих слабостей. Будучи музами своїх чоловіків, вони й самі інколи відзначалися чоловічою вдачею.
4.1. Анна Ельжбета Потоцька і Гертруда Коморовська: трагедія двох доль

Точна дата народження Анни Ельжбети Потоцької невідома. Деякі джерела подають 1724 р. Її батьками були Станіслав Потоцький і Маріанна Лашч [909].

У 1742 р. Францішек Салезій Потоцький бере другий шлюб зі своєю родичкою Анною Ельжбетою Потоцькою, дочкою познанського воєводи [397, с. 185], жінкою із жорстоким і зарозумілим характером, яка своїм посагом вагомо збільшила багатство «короля руських земель», як іменували тоді Потоцького.

Анна Ельжбета відігравала велику роль у житті чоловіка. Принісши йому не лише значне придане, а й свою амбіцію і гордість, вона впливала на його просування. Була відома своїм поганим характером і недоступністю, а автори мемуарів згадують суворий порядок при її дворі.

Від цього шлюбу Потоцькі мали чотирьох дочок: Аделіну Антоніну (заміжню за князем Ксаверієм Любомирським, власником Сміли), Пелагію (в шлюбі за Міхалом Мнішком), Людвіку (заміжню за великим коронним писарем Казимежем Жевуським) і Маріанну Клементину (одружену з генералом коронної артилерії Фридеріком Алоїзом Брюлем), а також єдиного сина – Станіслава Щенсного [397, с. 185].

У кристинопольському дворі, де, в основному, мешкала родина Потоцьких, панувала дивна атмосфера. Батька і матір Щенсного, – розповідає мемуарист, – «мали за людей гордих, недоступних, суворих, мстивих, багатство яких було найгрізнішою силою в боротьбі з їхніми ворогами. Через ці вади їх тут називали опришками із карпатських гір, і вони не користувалися повагою не лише в співгромадян-сусідів, а й у своїх домочадців та слуг. Цей двір у містечку Кристинополь Белзького воєводства був вогнищем усякого роду беззаконня, можливо навіть аморальності й злочинства, повен підлабузників, – раніше їх називали підніжками, – ледацюг і базік; що ж до двірських інтриг, то вони тут були стихією та розвагою для подружжя» [397, с. 186]. Усе це, звичайно, не заважало навколишній шляхті всіляко, майже в буквальному розумінні цього слова, догоджати панові воєводі; на брак клієнтів дрібно- й середньошляхетського розряду Потоцький ніколи не нарікав. «У кристопольських салонах завжди було повно публіки, для неї влаштовувалися виставки, давалися бали з балетом, музикою, співами, феєрверками, верховими перегонами, на що Потоцький коштів не шкодував, прагнучи перевершити шиком інших польських магнатів» [856, с. 3]. Цей розгульний спосіб життя зовні не дуже узгоджувався з настроєм і характером господині дому. Анна Потоцька була жінка горда і чваньковита, святенниця, яка зовні аж занадто дотримувалася релігійних обрядів, неприємна і сувора до свого оточення, жорстока до слуг. Вона охоче наставляла вуха до всяких доносів та пліток, і викриті у дворі любовні інтриги давали їй привід для жорстоких покарань панн і покоївок. Досить сказати, що «своїх панн за найменшу легковажність у стосунках із чоловіками вона веліла виховувати різками. Часто пізньої ночі, підхопившись із ліжка, пані воєводиха йшла потемки підслуховувати під дверима їхніх покоїв, шпигуючи, чи туди не закрався якийсь молодик» [856, с. 13]. За звичайний флірт панни діставали тридцять ударів пучком різок, за обман, що зайшов трохи далі, покарання було набагато жорстокішим і поєднувалося з тимчасовим ув’язненням до льоху, куди їх садовили на хліб та воду; при всіх цих екзекуціях Анна Потоцька асистувала особисто з неабияким задоволенням [859, с. 72]. У Кристинополі добре знали, що вблагати пана воєводу чи його дружину нелегко; обоє вони були людьми жорстокими, затятими і невблаганними; власним вподобанням потурали легко, зате до інших були безпощадні, суворі й не знали поблажливості [397, с. 187].

Фатальною є її участь у долі свого сина і його обраниці. Потоцькі плекали мрію, що дружиною їхнього сина буде якщо не королівська дочка, то, у всякому разі, дочка багатого князя чи графа. Усупереч мріям батьків Станіслав Щенсний полюбив Гертруду, дочку шляхтича Коморовського, який володів лише кількома селами.

Трагедія цієї панянки набула величезного, хоч і тимчасового, розголосу в Польщі й у багатьох інших країнах Європи наприкінці XVIII ст. і назавжди увійшла до історії побутового скандалу.

Гертруда Потоцька з родини Коморовських (1754–1771 рр.) – перша дружина Станіслава Щенсного Потоцького. Вона була найстаршою донькою Якуба Коморовського й Антоніни Брігіти з родини Павловських. Народилася, ймовірно, в 1754 р. (навесні 1770 р. їй було 16 років) у Сушницькому хуторі в Руському воєводстві. «Вона відзначалася надзвичайною вродою і тендітною статурою» [1016, с. 738].

Її батько свідчив, що «позитивні якості Гертруди не обмежувалися лише тим, що вона народилася в шляхетній родині, а й тим, що він удосконалював ці якості за власний кошт, не заощаджуючи на освіті». Згідно з однією версією, вона мала здобути освіту у Відні [742, с. 89], звідки повернулася додому восени 1770 р. Ця версія видається досить вірогідною, з огляду на те, що в 1768–1769 рр. багато дворянських родин з околиць Львова переховувалися з дітьми в Австрії, побоюючись руйнувань, викликаних барською конфедерацією і селянськими бунтами.

У 1770 р. Станіславу Щенсному Потоцькому виповнилося вісімнадцять; у країні тривала боротьба барської конфедерації, в Червоній Русі лютувала пошесть. Батько вислав його з Кристинополя, доручивши об’їхати довколишні маєтки. Під час цієї поїздки молодий Потоцький завернув до Сушницького хутора під Кристинополем, маєтку любачівського ловчого Якуба Коморовського. Саме тут початок бере та трагічна історія, якій згодом судилося стати легендою і заполонити творчу уяву багатьох літераторів, серед яких насамперед Антоній Малчевський, автор «Марії» [965].

Коморовські герба Корчак були старовинним шляхетським родом, зафіксованим у документах ще в XV ст., хоч і не магнатським, але досить заможним і не обділеним загальною повагою. Мірилом суспільної прірви, яка у XVIII ст. розділяла пересічного шляхтича середніх статків та польського магната, є той факт, що в розумінні київського воєводи про будь-яку спорідненість між родом Потоцьких і родом Коморовських не могло бути й мови. Тим часом така спорідненість раптом стала реальністю [397, с. 188].

Спочатку Станіслав Щенсний здійснював візити до Коморовських у товаристві Кароля Сєраковського, завідецького старости, якому доручили певною мірою нагляд за молодим воєводою і котрий у тих прогулянках мав намір, як сам писав, «з невинною думкою допомогти йому в розвагах». Вони датовані близько травня 1770 р. Коли наприкінці року Сєраковський на декілька тижнів виїхав до Литви, прогулянки молодого воєводи до Сушницького хутора не припинилися, не зважаючи на те, що відомості про них дійшли до вух батька. Однак, очевидно, одержавши від нього прочуханки, почав приховувати свої поїздки, роблячи вигляд, що його відсутність удома вдень і повернення вночі пов’язані із захопленням полюванням [1016, с. 739].

Судячи з усього, Коморовські прихильно дивилися на довірливі стосунки своєї дочки зі спадкоємцем найбільшого магнатського багатства в Речі Посполитій й, усвідомлюючи цінність свого шляхетського герба, не думали, що вінчанню молодят може щось завадити. Щенсний закохався в Гертруду без тями, як юнак, що вперше вивільнився з-під батьківської опіки. Наслідки відвідин Сушницького хутору Щенсним не забарилися – Гертруда завагітніла. Коморовські, обурені ваганням Щенсного, який боявся зізнатися у своєму гріху вдома, домагалися, щоб він узяв із Гертрудою таємний шлюб [770, с. 4].

У голови духовного судді холмської католицької церкви Мельхіора Кохановського молодята одержали звільнення від оголошення про заручини, 18 листопада під час сватання було підписано шлюбну угоду, в якій подружжя Коморовських переписали доньці 100 тис. злотих, крім приданого (для запису нареченого було залишено вільне місце) і визначено дату шлюбу – 28 листопада. Однак шлюб прискорили на 2 дні, оскільки цього дня Потоцькому було легше вислизнути з дому. 26 грудня в греко-католицькій церкві в Нестаничах парафіяльний священик Длужневський звершив над молодою парою таїнство вінчання [2]. Присутніми були лише декілька осіб, серед них сестра нареченої Кордула. Шлюб був таємний, але відбувся з дотриманням усіх необхідних формальностей, і з юридичного погляду його законність не підлягала жодному сумніву. Однак молода дружина змушена була залишитися в батьківському домі. Укладення шлюбу тримали в таємниці, маючи лише запевнення родичів із Варшави (Гоздських), що будуть боронити дійсність шлюбу.

Через кілька тижнів звістка про подію якимось чином дійшла до київського воєводи. Францішек Салезій Потоцький шаленів від люті; викликавши до себе Щенсного, він спершу лагідними вмовляннями, а потім раптовим натиском переконав його, що таке одруження не личить спадкоємцеві великого імені Потоцьких, і домігся від нього згоди подати до консисторії позов про анулювання шлюбу, освяченого буцімто всупереч волі нареченого, якого спокусила і ввела в оману родина Коморовських. Белзький староста підписав папери, підсунуті йому батьком, і пригнічено чекав, чим усе це закінчиться [397, с. 188].

Потоцькі скликали родинну раду, щоб обміркувати подальші кроки, до яких треба було вдатися в інтересах збереження незаплямованим імені Потоцьких. Хтось подав ідею викрасти Гертруду і помістити в одному з львівських монастирів (де настоятелькою була якась Потоцька), а відтак примусити її дати згоду на анулювання шлюбу. До Сушницького хутора стали доходити чутки, що київський воєвода готує якийсь наїзд; Коморовські перебралися до краще укріпленої Новосілки. На жаль, це не запобігло трагічним наслідкам мстивої затятості Францішка й Анни Потоцьких.

Увечері 13 лютого 1771 р. ватага надвірних козаків київського воєводи під орудою Олександра Домбровського, особи, яку в Кристинополі величали полковником, і якогось Вільчека напали на садибу в Новосільці. Навівши жах на домашніх, напасники викрали Гертруду Потоцьку, яка була вже на п’ятому чи шостому місяці вагітності (незважаючи на мороз, її буцімто волокли в тонкій сукні по снігу), і силоміць посадовили на сани. Що відбулося протягом наступних кількох годин, з’ясувати не вдалося. Відомо тільки те, що Гертруду живою вже нікуди не привезли.

Гонитва, яка відбувалася вночі, не дала результатів, ватага за селом розосередилася. Ще того самого дня Гертруду вкинули в ополонку. Згідно з однією з версій, що існувала в середовищі Потоцьких, коли повз дім Коморовських проїжджало багато завантажених збіжжям підвід, щоб стримати крики, Потоцьку душили перинами, тож випадково настало удушення. Відповідно до іншої версії, прийнятої в суді, Гертруда пала жертвою злочину, запланованого завчасно і була втоплена, незважаючи на «благання і крики». Місце вбивства окреслювали по-різному: це потік біля села Релькінець (згадана вище постанова суду), це і рукав річки Буг недалеко Сельця, і «найближчий ставок» (різні версії, що були в заявах). Навесні, коли скресла крига, біля Ястребниці економом Кристинопольського маєтку Косаківським було знайдено труп, упізнаний і таємно похований (пізніше «дім Потоцьких» щедро йому віддячив). У селі Волсвіні ходили чутки, що її видобули з Бугу на території цього села; згідно з іншою версією, її знайшов мірошник, що мешкав неподалік Віткова [1016, с. 739]. Ще за одною версією – у квітні 1772 р. річка Рата винесла тіло бідолашної дівчини на берег біля села Конотопи. Його знайшли монахи-августинці та впізнали померлу.

Коли Станіславові розповіли, що трапилося, юнак побіг до свого кабінету, зачинився там, вихопив із кишені ніж та почав різати собі шию. Його життя врятував камердинер Бістецький, який вибив двері.

Потоцький із покірністю прийняв настанову батька про «спокушання його підлими людьми», які скористалися «помилками молодості». У квітні його відіслали з Кристинополя в «чужі краї» під наглядом генерала Брюля і ксьондза Вольфа. Улітку 1771 р. вони досить довго перебували «на карантині» на угорському кордоні в Зборові, звідки Потоцький подав маніфест таємної змовницької консисторії. Потім протягом багатьох місяців вони жили у Відні, щоб продовжити діяльність щодо розлучення, підтримане Римом. Справа затягувалася, і запланована батьком подорож до Голландії, Англії та Франції відклалася. У вересні 1772 р. Щенсний із ксьондзом Вольфом уже був у Швейцарії, де пробув кілька місяців, мріючи відвідати Париж. Однак раптова смерть батька і матері примусила його повернутися додому [932, с. 76–79].

Земне правосуддя не звершилося над Анною і Францішеком Потоцькими, але рука Божа швидко відміряла їм заслужену кару. Анна Ельжбета Потоцька померла наглою смертю в Сокалю 7 січня 1772 р. за таємничих і нез’ясованих обставин; підозрювали навіть, що то було самогубство. Через десять місяців опісля тяжка недуга звалила Францішка Салезія Потоцького; недовго промучившись, 22 жовтня 1772 р. він помер [397, с. 191].

В існуючих історичних джерелах неможливо знайти підтвердження тому, чи переважала любов Анни Ельжбети до дітей над власними амбіціями, чи домінуючі в ставленні до інших злоба і пихатість пригнічували навіть її материнські почуття.

Батько Гертруди більш ніж два роки не припиняв пошуків доньки, припускаючи, що вона жива. Звернувся навіть до консисторія, чи не переховують сокольські бригідки її в себе. Намагався, однак безрезультатно, зав’язати контакт із чоловіком Гертруди, що був висланий за кордон. Лише після смерті батьків Станіслава Щенсного Коморовський, розпитавши деяких кристинопільських людей, був упевнений у смерті доньки, він увійшов у довгі переговори із зятем, що боронив добру славу батьків та відстоював свою позицію. Восени 1774 р. це призвело до угоди, яка робила з батька Гертруди одного з найбагатших людей Галичини, внаслідок чого справа про визнання шлюбу безпідставним була скасована, ухвала комісії делегаційного сейму, що з’явилася в результаті старань скривдженого і була оголошена 28 жовтня 1774 р., замовчувала прізвище померлих Потоцьких, а відповідальність за злочин покладала лише на безпосередніх виконавців, які, однак, уникли виконання вироків, приховані ще Францішком Салезієм у своїх віддалених українських маєтках. Згідно з пізнішою легендою, Щенсний Потоцький помер із портретом першої дружини на грудях [1016, с. 739].

У період романтизму історія Гертруди стає дуже популярним художнім сюжетом, який використовували в літературній творчості, опері та живописі у двох основних течіях: виразно підкреслюючи антимагнатську позицію, а також у не завжди сміливій спробі возвеличення Потоцьких. Першу течію репрезентують поеми «Марія» (1825 р.) A. Мальчевського (дія відбувається в ХVII cт.) і «Вацлав» Ю. Словацького, драма «Польські двори в XVII ст., або дочка зброя» (1850 р.) K. Маєрановського, повість «Гертруда Коморовська» (1853 р.) M. Помезанської, а передусім історична монографія «Белзька староста» Ю.І. Крашевського; другу ж – «Димітр і Марія» (1828 р.) Ю. Коженьовського, а головне «Щоденники Бартоломія Міхаловського» (1856–1867 рр.) Г. Жевуського. Поема Мальчевського стає основою лібрето для щонайменше восьми опер (композиції Н. Крамаркевича, В. Гавронського, Н. Мельцера, Р. Сташковського, Н. Опенського, К. Ростворовського, А. Дворжака і М. Солтиса).

14 липня 1906 р. в підземеллях костьолу Місіонерів у Віткові Новому було знайдено труну, ймовірно, з останками Гертруди Потоцької поруч із трунами її батька і бабці. У 1913 р. останки цих трьох осіб перенесли до скляних трун і виставили в новозбудованій каплиці з метою підвищення туристичної зацікавленості до містечка. Підставою ідентифікації останків Потоцької послужив збережений на труні фрагмент напису TRU [GerTRUda], який треба було б прочитати скоріше як TKO, що могло б привести до Хелени з родини Ростковських, мачухи Якуба, і в такому лише випадку змістовним стало б прізвище KOMOROWSKA [1016, с. 739].

У Софіївці під Уманню пам’ять про Гертруду була пошанована її чоловіком на одному з могильних каменів, поруч із яким пізніше поклали звичайний камінь, що символізував її ненароджену дитину.

Сьогодні по-різному можна сприймати історію цієї молодої жінки, яка так і не встигла пізнати насолоди подружнього життя та радості материнства і стала розмінною монетою в жорстокому протистоянні багатства, чвар й амбіцій.

Анна Ельжбета Потоцька відіграла впливову роль у формуванні життєвих сценаріїв не лише свого сина Саніслава Щенсного, а й невинної Гертруди Коморовської. Порушення Щенсним шлюбних традицій, зокрема у виборі шлюбного партнера, зачепили магнатські амбіції його батьків та призвели до трагедії – як скромної Гертруди Коморовської, так і зухвалої Анни Ельжбети.
4.2. Жозефіна Амалія Потоцька: боротьба за утримання позицій

Образ Жозефіни Амалії Потоцької з Мнішків, яка мала сильну вдачу, вміла кохати і бути коханою (і не тільки чоловіком), – є образом жінки, що надихав сучасників на потурання простих жіночих слабостей. Вона була не лише однією з найосвіченіших жінок своєї доби, а й жінкою, яка зуміла пережити розлучення з чоловіком, якою цікавилося безліч коханців і яка відзначалася чоловічою вдачею.

Потоцька Жозефіна (Юзефіна, Юзефа) Амалія з родини Мнішків (1752–1798 рр.) – історична постать, яка згадується в польській історіографії не лише як друга дружина одного з найвідоміших Потоцьких – Станіслава Щенсного, а й як прогресивна мислителька ХVIІI ст. [834; 858; 985; 856; 927; 851], художниця і письменниця-аматорка.

Жозефіна Потоцька народилася 29 серпня 1752 р. в Дрездені, була єдиною донькою Єжи Августа Мнішка (1715–1778 рр.) і Марії Амелії з родини Брюлів (померла в 1772 р.) Дитинство провела з батьками в Дрездені, а пізніше – у Варшаві. Про її освіту відомо мало. Жозефіна знала французьку, латинь і, звичайно, німецьку. Навчалася мистецтва і живопису, імовірно (згідно з Лукашем Голенбовським), в Антонія Альбертранді [857, с. 740]. З родинного дому винесла неприязнь до короля [330, с. 518].

Під час барської конфедерації (1770 р.) в неї закохався Юзеф Мьончинський, і це її мати намагалася використати для здобуття впливу на Мьончинського, не помишляючи, однак, про те, щоб видати доньку за нього заміж. Тереза Оссолінська з родини Стадницьких також прагнула здобути Жозефіну для свого сина. Проте родина Мнішків вирішила видати доньку за Щенсного Потоцького, про що було укладено відповідну угоду з його батьками. Через трагічні події, пов’язані з першим шлюбом Щенсного Потоцького, одруження довелося відкласти. Лише 1 грудня 1774 р. Щенсний виконав волю батьків, яких уже не було на світі, й одружився із Жозефіною. Неначебто наречена повинна була нагадати про церемонію майбутньому чоловікові, тому що, зайнятий грою на гітарі, він забув про одруження. Потоцька принесла чоловікові весь мнішківський спадок, у тому числі: Дуклю, Самокленські, Бжостовицю, палаци у Варшаві та Гданську, багато срібла, меблі та порцеляну. 3 травня 1775 р. вона отримала австрійський жіночий орден Зоряного хреста [330, с. 518].

Узятий 1 грудня 1774 р. шлюб поєднав двох людей із цілком відмінним складом розуму і характеру. Інтелектуальним рівнем і культурними інтересами пані Потоцька значно перевершувала свого чоловіка. Серед іншого вона малювала, її малюнки й олійні картини вважалися вельми вдалими. Були в неї й літературні амбіції – вона писала веселі комедійки й оповідання, складала епіграми й вірші з нагоди якоїсь події [856, с. 219–220]. Її твори, що мали неабиякий успіх, багаторазово переписувалися і передавалися з рук до рук, зацікавили навіть Станіслава Августа. Разом із тим Жозефіна була обдарована не лише художнім та літературним талантом, а й бурхливим темпераментом, якому давала волю ще задовго до шлюбу, а в Тульчині, після короткого періоду відносно злагодженого родинного життя зі Щенсним, вона почала без мук сумління задовольняти свої надмірні еротичні потреби зі щораз новими коханцями. Упродовж кількох років подружжя Потоцьких нажило аж одинадцятеро дітей – сімох дочок і чотирьох синів. Та з усіх їх, за версією Єжи Лоєка, лише троє найстарших (Пелагія, Щенсний Єжи і Людвіка) були зачаті зі Станіславом Щенсним, а решті приписували різних батьків, що дуже скидалося на правду, оскільки пані Жозефіна майже не жила в Тульчині, часто виїжджала за кордон і там, не церемонячись, практикувала свій вільний стиль життя.

У перші роки Щенсний був безтямно закоханий у свою дружину, присвячував їй навіть вірші. Однак це збудження почуттів невдовзі зазнало серйозного удару, а потім дедалі частіше вражалося різними випадками. При якійсь оказії пані Потоцька зав’язала любовні стосунки з ще дуже молодим тоді Єжи Вієльґорським, сином коронного кухмістера Міхала Вієльґорського, одного з лідерів Барської конфедерації. Листи Вієльґорського, адресовані пані Жозефіні, потрапили до рук Щенсного. Уперше в житті хорунжий спалахнув гнівом на кохану дружину і наказав їй забиратися до рідної Дуклі. «Уже пакували на вози її столове срібло і гардероб, а Мнішек, заливаючись слізьми, доти в гідному жалю приниженні повзала в ногах у чоловіка, поки той, чи то розм’яклий від співчуття до дружини та її обіцянки виправитися, чи то задоволений хитрим удаванням невинності, дав себе вблагати і скасував свій вирок» [856, с. 17]. Однак цей подружній бунт Потоцького був, як здається, останнім його ефективним протестом проти пустощів Жозефіни. Щоправда, пані Потоцька намагалася зм’якшувати гнів чоловіка ніжністю і покорою, але потай попускала віжки своєму невтримному темпераментові, «якому дала волю ще в дівочому стані, задовго перед шлюбом, а в Кристинополі й Тульчині, після короткого періоду досить зразкового співжиття зі Станіславом Щенсним, почала безсоромно заспокоювати свої еротичні потреби зі щораз новими, нерідко абсолютно випадковими коханцями» [958, с. 44].

Потоцька була інтелігентною, вважалася красунею, мала почуття гумору. Разом із чоловіком бували в Дуклі та грали в тамтешньому придворному театрі. 24 квітня 1775 р. там було показано комедію на три дії «Рідкісна цнота – справжній друг», написану Потоцькою.

Потоцька мала літературні амбіції, але результати її творчості є незначними. Відомо лише, що вона написала оповідання «Філософське одруження» і «Панна С.», обидва твори опубліковано в «Pamietnik Naukowo-Literacki», (1849 р.); комедію на три акти «Рідкісна цнота – справжній друг»; повісті французькою мовою – «Казка..., що не така вже й казка, або Історія графа О[ссолінського], підляського воєводи» і «Чарівна казка»; літературні портрети (теж французькою мовою) батька, чоловіка та свій власний, а також літературний лист «Милостивий Пане Бенедикте!» до Б. Гуревича, що містив опис подорожі з Тульчина до Гродна в 1784 р. Крім того, складала епіграми та принагідні вірші (два з них процитовані Ф. Ковальським у його спогадах). Її твори, що користувалися великим успіхом і поширювалися в рукописних копіях, зацікавили навіть Станіслава Августа. Відомо також, що Жозефіна писала листи «такою гарною польською мовою і вогнистим стилем, що їх можна було б порівняти з творами п[ані] Жорж Санд» (листи до єпископа Ю. Коссаковського згоріли 1863 р. в палаці А. Замойського у Варшаві) [330, с. 519].

Небагато відомо про її художню творчість. Під керівництвом А. Альбертранді вона намалювала полотно «Святий Філіп Нереуш»; ця картина зберігалася у Варшавському костьолі піярів на вулиці Довгій, пізніше, ймовірно, в костьолі на вулиці Святоянській, подальша його доля невідома. Потоцька користувалася, напевно, вказівками Яна Хрестителя Лампі; під його керівництвом копіювала портрет чоловіка [857, с. 740].

За кілька років після одруження Потоцька з чоловіком оселилися в Тульчині. В 1781 р. вони зібралися в подорож до Італії та Швейцарії. Повернувшись у жовтні того ж року, вони розважалися у Вишньовці в Михайла Мнішка, кузена Потоцької, там вони зустрілися зі Станіславом Августом і Павлом, спадкоємцем російського трону. В 1783 р. Потоцька була членом масонської ложі Loży adopcyjnej «De la Bienfaisance». Цей факт був використаний у 30-тих роках ХХ ст. для вмілої містифікації, виявленої Ю.В. Гомулицьким, а саме: Потоцькій приписували авторство екслібриса, що представляє жінку, яка креслить масонські знаки (E. Хвалевік, П. Вольшцанова). Насправді ж, відповідно до Гомулицького, той екслібрис був фальшивкою. Потоцька, безумовно, була енергійнішою від чоловіка, залагоджувала замість нього багато справ, зокрема відповідала на прострочену кореспонденцію, дбала про майнові справи. У своєму тульчинському середовищі вона користувалася доброю репутацією і симпатією. Менше поважали її у Варшаві, в 1789 р. їй докоряли в нещирості та злостивості. Потоцька, наділена великим почуттям гумору, заприятелювала із жартівником Бенедиктом Гулевичем і аматором гри в карти єпископом Міхалем Сераковським та ін. Найулюбленішим її заняттям було неначебто сватання домочадців, а пізніше, в разі потреби, допомога в розлученні.

Під час канівської подорожі Станіслава Августа в 1787 р. Потоцька супроводжувала чоловіка до Канева, де вона мала бути представлена Катерині ІІ, та нібито тоді вона здобула її симпатію.



На зворотному шляху Станіслав Август розважався в Тульчині, його зустрічали Потоцька і дама, що її супроводжувала. Потоцька пожертвувала королю корогви, які вишила разом зі своїми доньками. В атмосфері патріотичного пожвавлення в добу Великого Сейму вона віддала свої коштовності на спорядження війська в 1789 р. Восени того ж року разом із дітьми супроводжувала чоловіка в закордонній подорожі. Дорогою до Парижа вони одержали звістку про революцію і затрималися в Страсбурзі, а потім переїхали до Відня. За кордоном вони провели разом два роки. Після виїзду чоловіка до Ясс (де він мав роман із Софією Вітт), а потім до Петербурга, Потоцька мешкала ще у Відні.

Попри те, що відомості про таємні любовні побачення її чоловіка з вродливою грекинею дедалі частіше обговорювалися у віденських колах та ще й з доволі скандальними коментарями, пані генеральша поводилася з дивовижним спокоєм та гідністю, увесь час підкреслювала, що вірить у найкращі наміри і патріотизм Щенсного, а те, що сейм позбавив його посади генерала коронної артилерії, вважала великою несправедливістю. «Я давно була до цього готова, – писала вона в лютому до давнього друга дому Потоцьких Бенедикта Гуревича, – але мене тішить упевненість, що ніхто не може дорікнути моєму чоловікові в нечесності. Якщо він добре бачить (усе наперед), то він вартий усілякої похвали й поваги. Якщо ж помиляється, то вартий пошани, бо душа в нього чесна. Людина народжується без посад і вмирає без них. Тож утрата їх – утрата тільки чогось минущого. Розум, душа, характер – ось справжнє багатство. Влада не здатна їх надавати, не здатна й відбирати. Тому я спокійна й, не зважаючи на недоброзичливі розмови, бажаю своїм дітям любові до Вітчизни, чесності й добропорядності їхнього Батька. Насмілююсь, мій Бенедисю, бути щирою в розмові з тобою про свого чоловіка. Ніхто не може краще за мене засвідчити його чесність та шляхетність його душі, бо вже вісімнадцятий рік, як ми живемо разом. Упродовж цього часу я завжди бачила його громадянином, який любить свою Вітчизну, її свободу – не бажає нічого іншого, крім її міцності. Його амбіції ґрунтувалися тільки на тому, щоб наслідувати чесноти своїх батька й матері, уникати їхніх вад і, живучи добропорядним життям, без гріха, бачити, що діти йдуть його слідами, і не лише кров свою в них, а й добропорядних громадян любити. Такий він, Бенедисю, цей друг твоєї милості, змішаний з болотом, але, попри це, й далі вартий шани і поваги. Як дружина, що кохає свого чоловіка, я спокійна; як полька, що любить свою Вітчизну, я засмучена» [791, – закінчувала Потоцька цей лист [397, с. 218], який, поза сумнівом, переконливо свідчив про її подружню лояльність, але, з огляду на інтелігентність і широкі розумові горизонти Жозефіни, був, мабуть, далекий від її глибокої внутрішньої переконаності в тому, що вона стверджувала. Чутки про свій можливий намір розпочати шлюборозлучний процес проти політично скомпрометованого чоловіка, що з деякого часу дедалі активніше стали поширюватися у Відні, пані Потоцька відкидала з обуренням [397, с. 218–219]. «Я нітрохи не дивуюся, – писала вона до одного з прибічників Щенсного, – що ті, хто позбавили мого чоловіка посад, хочуть мене знеславити. Але наклепи мене не засмучують, бо мої вчинки їх перекреслюють. Я не лише й гадки такої ніколи не мала, щоб узяти розлуку зі своїм чоловіком, за якого вийшла з власної волі, – це запевнення цікаве і дуже характерне для тодішніх моральних відносин, – але якби не була його дружиною, то за теперішніх обставин, коли його так цькують, бажала б нею стати. Для мене велика честь бути матір’ю дітей добропорядного батька і молю Бога, щоб вони були його варті та щоб пішли його слідами; бо мій чоловік має шляхетну душу, добре серце й любить свою Вітчизну, він її громадянин, був ним і залишиться. Я знаю його занадто добре, щоб за це не поручитися. Свого способу мислення і судження про нього ні від кого не приховую. Він – запорука мого здорового розуму, чесності та справдешньої моєї любові до Вітчизни. Це своє освідчення, скріплене повним підписом, посилаю твоїй милості. Зневага не дає мені права сумувати, і якщо я когось і жалію, то не його, а тих, хто себе поганить, а нас не може закидати брудом» [792].

Пані Жозефіна теж була не без гріха, тож її толерантність до роману Щенсного могла пояснюватися наміром забезпечити собі жадану свободу. Але на початку 1792 р. декларація ідейної солідарності та віри в патріотичну добропорядність чоловіка мала, поза сумнівом, велике моральне значення. Однак дуже швидко виявилося, що Потоцький не зумів належно оцінити таку позицію своєї дружини. Усі Жозефінині зусилля морально підтримати його в тяжкому, як здавалося, становищі були йому зовсім ні до чого та нітрохи не привернули його до неї [397, с. 219].

Незважаючи на це, Потоцька не припиняла поділяти погляди свого чоловіка, захищала його перед атаками з боку суспільної думки, ведучи боротьбу віршами, що ганьблять прибічників патріотичного табору.

Але ця декларована і демонстрована вірність не перешкоджала їй (зі слів Ю.У. Немцевича) фліртувати у Відні з графом Одонеллі. Згідно з розповсюдженими чутками, що походять головним чином зі щоденника Антонія Хжонщевського, подружжя вже здавна не було зразковим. Потоцька через декілька років після одруження, ще за життя батька (помер 1778 р.), намагалася фліртувати з Єжи Вієльґорським, сином головного кухаря корони. Її кореспонденція з коханцем потрапила до рук чоловіка, котрий хотів відіслати її до тестя в Дуклю, але Потоцькій удалося вблагати розгніваного Станіслава. Згідно з висловом того ж Хжонщевського, котрий збирав плітки в колі тульчинських домочадців, лише перші троє з її одинадцяти дітей були дітьми Потоцького. Батьком декількох наступних мав бути привезений ще з Дуклі Юзеф Клємбовський, який виконував функцію розпорядника двору Потоцького. Пізніше роль коханців Потоцької виконували: Дзєржанський, полковник торговицького полку «під іменем вільних конфедерацій», імовірний батько Ідалії, й Тадеуш Моссаковський, керівник надвірної варти в Тульчині. До того ж Потоцька часто виїжджала без чоловіка за кордон, де практикувала вільне життя. Скандали у зв’язку з її поведінкою були предметом злостивих пліток у цілій Речі Посполитій, однак Жозефіні завжди вдавалося згасити гнів чоловіка й отримати прощення, вдаючи покірність та каяття. У присутності ж чужих людей вона грала роль вірної, сердечної, турботливої та закоханої дружини [330, с. 519].

Так тривало доти, поки Потоцький не оселив у Тульчині Софію Вітт та не розпочав клопотання про згоду на розлучення від Юзефа Вітта й від Жозефіни. Пані Жозефіна не хотіла погодитися на розлучення, сподіваючись на збереження шлюбу.

Восени 1792 р. через Краків, Варшаву і Гродно, де в лютому 1793 р. вона небезпечно захворіла і де отримала від Сіверса орден Святої Катерини, виїхала до Петербурга. Там вона стала «портретною дамою» (одною з шести), оточеною великою шаною, а 18 травня 1793 р. дійшло до переписання угоди, згідно з якою Щенсний, виїжджаючи за кордон, довірив Потоцькій опіку над одинадцятьма дітьми та віддав їй в управління весь маєток. Потоцька прийняла на себе сплату всіх боргів чоловіка і зобов’язалася сплачувати йому 50 тис. дукатів щорічно [857, с. 241].

У період між другим і третім розподілом Польщі Щенсний виїхав із Вітт до Гамбурга, а Потоцька купила палац і лишилася назавжди в Петербурзі, буваючи, однак, у Тульчині. Найстаршого сина вона влаштувала при дворі камер-юнкером, доньок навчала в Смольному монастирі.

З
8*


берігся текст листа Жозефіни Потоцької, якого вона писала до Адама Мощенського в перші дні липня 1793 р.: «Каменецький і я були свідками від’їзду мого чоловіка, погода стояла пречудова, але той день був неймовірно сумний для мене; досі не маю від нього жодних вістей, чи прибув до Любека, та й не можу їх мати, бо при ходовому вітрі туди десять днів плавби морем, а сімнадцять днів звідти сюди, до України, йде пошта. Що ж до Вітт, то я знаю, що це за суб’єкт, я читала її листи, писані сюди до деяких осіб; вони не свідчать ні про її добре серце, ані про великий розум. Серед інших і мене, якої зовсім не знає, змальовує; та я їй це дарую: де немає рівності, там і для суперництва немає місця, так що суперничати одна з одною ми не можемо. Що ж до розлучення, то, наскільки знаю свого чоловіка, я дуже сумніваюся, щоб він про це думав; чесна людина, батько одинадцятьох живих дітей, у сорок три роки може собі порозважатися, але ні шаленіти, ні бути розведеним йому не личить. Але поставимо на те, мій Мощенський, що Вітт таки спокусить його […] то він марно цього сподіватиметься. Для розлучення потрібне бажання двох, а я ніколи не дам на це згоди. Моя приязнь до чоловіка, повага до самої себе, любов до дітей, моя непохитна постійність – запорука цьому. І потім, мій Мощенський, ця угода мого чоловіка зменшить апетит цієї жадібної дами. Ти побачиш, що з тих п’ятдесятьох тисяч дукатів вона намагатиметься урвати для себе якомога більше і зрештою дасть спокій […] У мого чоловіка ясний розум, за вдачею він недовірливий, вона сама його просвітить і скине із себе личину. Між нами кажучи, прискорений від’їзд мого чоловіка я вважаю справою її старань, тож тим болячіше мені, що за такої маси емігрантів, які поневіряються по всіх країнах, не без того, щоб він з ними не зустрівся і не став об’єктом їхніх переслідувань. Знайшлась одна розважна особа і приятелька, яка вирішила, що можна застосовувати всі методи для захисту чесної та добропорядної людини, й звернулася до Вітт; перелічивши всі небезпеки, на які може наразитися мій чоловік, вона спробувала переконати її, що коли вона й справді так до нього прив’язана, то мусить зі свого боку вмовити його, аби він якомога далі відклав свій від’їзд. Вона відповіла згорда, патетично, даючи їй наздогад про свої плани, але на цей предмет – ані словечка...» [856, с. 226–227].

Жозефіна систематично надсилала чоловікові до Гамбурга звіти про справи в маєтку, намагаючись переконати його у своїй відданості та прихильності.

У 1794–1795 рр. Жозефіна Потоцька більше часу проводила в Петербурзі, ніж у Тульчині, та, попри покірливі листи, які вона посилала чоловікові, безтурботно розважалася, не відмовившись від своїх давніх звичок утішатися життям. Вона рішуче заперечувала, ніби має намір розлучитися зі Щенсним, але такі чутки й далі ширилися Петербургом, додаючи надії польським і російським магнатам, які увивалися коло неї й охоче повели б до вівтаря цю багату пані. Однак Жозефіна задовольнялася тим, що допускала до своїх інтимних пестощів тульчинських фаворитів (тоді прихильністю пані Потоцької втішався колишній командир охорони тульчинського двору Тадеуш Моссаковський), і про нове заміжжя не думала взагалі. Отримавши звістку про повернення Щенсного, відразу ж виїхала до Тульчина, щоб там належно все підготувати для прийняття марнотратного чоловіка і привітати його в рідному домі [397, с. 245].

На думку Лоєка, пані Потоцька розраховувала й надалі зберігати їхній шлюб та тішила себе надією, що повернення Щенсного на батьківщину свідчить про охолодження, а може, й розрив його стосунків із Вітт. Важко було б недобачити в такій позиції пані Жозефіни великої частки цинізму, особливо якщо порівняти її спосіб життя із тоном листів до чоловіка. З чисто емоційного погляду зв’язок зі Щенсним давно вже не відігравав для неї ніякої ролі. А порівнюючи їхні характери й інтелекти, можна дійти висновку, що навіть на початку подружнього життя вона не здатна була обдаровувати його теплими почуттями [397, с. 245]. Отож, так уперто захищаючи свої права законної дружини тульчинського господаря, вона, поза сумнівом, керувалася міркуваннями суспільно-морального і престижного характеру; її власне майно не могло зрівнятися з величезним багатством Потоцького, а суспільне становище, яке забезпечував їй теперішній шлюбний союз, було тим цінніше, що у виробленій уже багато років тому системі стосунків із чоловіком вона користувалася великою свободою, а з 1792 р. – навіть моральною перевагою скривдженої та покинутої дружини. Досі вона задовольнялася суспільним та світським становищем дружини великого магната, а особисте задоволення черпала з потаємних зв’язків зі своїми утриманцями й тимчасовими коханцями, з якими знайомилася при російському дворі. Але тепер, уже дещо постарівши (їй саме добігав сорок четвертий рік), вона почала замислюватися над стабілізацією родинного життя і ладна була повернутися до спільного зі Щенсним проживання в Тульчині. Певно, таку пропозицію вона приготувала подати йому під час зустрічі [397, с. 245–246].

Потоцький ненадовго затримався в Петербурзі та в серпні заквапився до України. У вересні він був уже в Тульчині, де розпочав переговори з дружиною про розлучення і поділ майна.

На нашу думку, рішучість та настрій Щенсного, очевидно, здивували Жозефіну; вона вагалася, зволікала з остаточною відповіддю, весь час поверталася до ідеї фактичного відновлення шлюбу, який уже кілька років був лише формальністю. Однак Жозефіна поступово зрозуміла, що розраховувати на відновлення шлюбного союзу зі Щенсним уже не може, і врешті-решт погодилася вибратися з Тульчина, вирішивши поселитися в Петербурзі. Проте справа про розлучення й далі залишалася незалагодженою; Щенсний наполягав, Жозефіна ухилялася від чіткої відповіді [397, с. 246]. Про її позицію свідчить лист до Щенсного, написаний у квітні 1795 р., коли Потоцький разом зі старшими синами тимчасово перебрався з Тульчина до Умані:

«Оскільки незабаром ти отримаєш якнайдокладнішу інформацію про все, я пишу тобі тільки про дітей: вони здорові, крім Костусі, в якої ревматизм. Усі низенько тобі кланяються, і Сапєга також. У мене пухнуть ноги, тож я ледве повзаю, саджаю деревця, щоб бодай чимось зайняти людей; прокладаю також конче потрібні канали, щоб осушити болото. Коли ти повернешся і замешкаєш у Тульчині, якщо його не куплять, то сам переконаєшся, що, наскільки це було в моїй спромозі, я не занедбала нічого з того, що тобі тут найдорожче. У селі не можна сидіти склавши руки і не прикрашати щось, наскільки це дозволяє ситуація. Саджаю живопліт за ординарним тином, через кілька років тут скрізь будуть тінь та зелень. На цьому закінчую свій лист, пізніше напишу докладніший і передам через наших пленіпотентів, а зараз закінчую, покладаючись на твою ласку; обіймаю тебе й дітей...» [397, с. 246–247].

Однак така покірливість Жозефіни не заходила аж так далеко, щоб довести її до згоди на розлучення. Пані Потоцька була покірлива і сердечна, але про розлучення не хотіла вести жодних переговорів.

У 1796 р. Жозефіна перебувала в Тульчині. Зі слів Хжонщевського, вибралася туди, щоб приховати народження сина Юзефа, батьком якого мав бути Дзєржанський. Невміння однієї з близьких подруг зберігати таємниці призвело до поширення цієї таємниці, й тим самим Жозефіна дала чоловікові козир у його зусиллях із приводу розлучення. Примирити її з чоловіком намагався навіть О.В. Суворов [330, с. 520].

Зважаючи на тиск чоловіка з приводу розлучення, Потоцька зволікала, потім відмовляла, погодившись лише на початку 1796 р. Тоді ж вона залишила Тульчин і виїхала до Петербурга.

Потоцька спробувала вмовити імператрицю ув’язнити Софію Вітт у монастирі. Врешті-решт, коли чоловік дуже докучив і коли його намагання підтримав найстарший син Щенсного Єжи, вона погодилася на розлучення, яке відбулося на початку 1798 р.

На початку 1798 р. від імені Жозефіни відданий пан Клємбовський підписав зі Щенсним угоду про розлучення. Як матеріальну компенсацію за це пані Потоцька отримала в довічне володіння великий дашівський маєток із 15 тис. кріпосних (7 тис. чоловічих душ). Після цієї майнової угоди консисторський суд у Кам’янці нарешті виніс ухвалу про розлучення, яка поклала край 23-річній історії подружжя, що так і не знайшло родинної злагоди, хоч і народило одинадцятеро дітей [856, с. 44–45].

Після розлучення зі Щенсним Жозефіна прожила всього кілька місяців. Улітку 1798 р. вона завагітніла; батьком очікуваної дитини був начебто Шуазель, екс-посол Франції в Петербурзі, що виступав тепер у ролі її майбутнього чоловіка. Однак пані Потоцька не була готова народити ще одного нащадка; та це й не дивно, якщо зважити, що впродовж 23 років вона народила вже одинадцятеро, а за деякими світськими чутками, навіть тринадцятеро чи чотирнадцятеро дітей. Її петербурзький лікар Бартолоцці вирішив зробити їй аборт. На жаль, цього разу залізне здоров’я Жозефіни підвело, а може, підвела медична практика, для якої було ще чужим поняття занесення інфекції та потреба проводити подібну операцію в антисанітарних умовах. Через кільканадцять днів Жозефіна померла [856, с. 45]. Єжи Лоєк згадує про гіпотезу Надії Суровцової, яка ретельно вивчала в ЦДІА України кореспонденцію Жозефіни. Так, вона стверджує, що душевний стан Жозефіни в 1798 р. був такий, що дозволяє радше припускати самогубство, аніж смерть від перерваної вагітності шляхом невдалого аборту [397, с. 423]. Точну дату її смерті не встановлено, найімовірніше, це сталося в жовтні 1798 р.

Отримавши цю несподівану звістку, Щенсний негайно вислав до Петербурга свого давнього друга Адама Мощенського з дорученням залагодити необхідні формальності стосовно спадщини колишньої дружини.

Духівницю Жозефіни так і не знайшли, і Шуазель мусив погодитися з думкою, що все майно пані Потоцької шляхом успадкування перейде до її дітей [397, с. 290].

Після неї лишився маєток, оцінений у 4,5 млн злотих, який успадкували діти. Бібліотеку, вивезену Жозефіною до Петербурга, було включено до тульчинських зібрань [857, с. 241].

Сина Жозефіни із Дзєржанським – Юзефа, з огляду на те, що він народився під час 2-річної відсутності Потоцького, «неможливо було втиснути до родини [Потоцьких], узяв його, отже, бригадир [Дзєржанський] і в Королівстві [Польському], звідки був родом, усиновив» [827, с. 276]. Потім Юзеф служив у польському війську, а сини Станіслава Щенсного Потоцького виділили йому Легезино Уманського повіту, яке він заборгував та після 1831 р. продав [330, с. 520].

Серед імпресингів, що вплинули на формування особистості Жозефіни Амалії Потоцької, уродженої Мнішек, слід визначити такі: народження у відомій аристократичній родині, де до того ж була єдиною донькою; отримання належної освіти (виявлення з раннього віку музичних та літературних здібностей, заохочення з боку батька і викладачів до їх розвитку); виховання в багатомовному просторі (з дитинства вільно володіла польською, німецькою, французькою, знала латинь); обдарування не лише художнім та літературним талантом, а й бурхливим темпераментом.

Невдалий шлюб, зумовлений не лише тим, що інтелектуальним і культурним рівнем пані Потоцька значно перевершувала свого чоловіка, а й психологічними особливостями, зокрема вулканічною вдачею, постійні подружні зради, народження позашлюбних дітей та розлучення наклали відбиток на її життєвий сценарій.

Літературну і художню творчість пані Жозефіни необхідно розглядати з урахуванням умов життя і впливу на неї Антонія Альбертранді, Бенедикта Гулевича, Яна Святителя Лампі та ін.

Участь у масонських ложах, підтримка чоловіка в його політичних авантюрах, високі нагороди (орден Зоряного хреста, орден Святої Катерини) свідчать про активну громадську позицію пані Потоцької.

Своїм життєвим сценарієм Жозефіна порушила тогочасне уявлення про процесуальну дієздатність жінки, яка регулювалася переважно звичаєм і суспільними упередженнями щодо представниць слабкої статі.

Жозефіну Потоцьку можна сміливо віднести до нового покоління жінок, які намагалися реалізувати себе в культурно-громадській роботі та в літературній діяльності, допускаючи вольності в шлюбних відносинах. Однак слід зазначити, що тогочасне суспільство не було підготовлене до сприйняття активної позиції «нових жінок», що призводило до так званого рольового конфлікту.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет