«16/18» рід потоцьких в україні (тульчинська лінія): суспільно-політичні та культурологічні аспекти



жүктеу 8.06 Mb.
бет16/35
Дата03.04.2019
өлшемі8.06 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   35

Імовірно, в серпні 1793 р. вона приєдналася до Потоцького в Гамбурзі, де влітку 1794 р. народила сина Миколая і мешкала разом із Потоцьким до червня наступного року [1103, с. 746].

У травні 1795 р. Станіслав Щенсний зважився повернутися на батьківщину і наприкінці червня сів у Любеку на корабель, що відпливав до Петербурга; пані Вітт із дітьми та більшість челяді вирушила до Польщі суходолом, щоб через Познань і Варшаву дістатися Львова і дати там хід шлюборозлучному процесу з генералом Юзефом Віттом [397, с. 238–239].

Для Софії ця подорож була дуже приємною – вона наближала здійснення її сподівань на законний зв’язок із батьком її двох дітей, та водночас вона була сповнена тривоги і глибоких переживань. Прислуга і нахлібники – разом їх було кільканадцять осіб – постійно сварилися між собою і сперечалися; пан Каменецький, на якого було покладено функції інтенданта і мажордома, закрутив палкий роман із якоюсь дівчиною і не здатен був подумати навіть про найелементарніші потреби подорожан. Через те всі тимчасові клопоти, пов’язані з дорогою, лягли на плечі Софії. На щастя, вона досить-таки непогано давала собі з ними раду; в першу чергу відіслала кількох слуг, а разом із ними, під наглядом якоїсь Давидової, Ніколюшку, якому минув усього рік; сама ж вирушила з другою групою, везучи у своїй кареті старшого Котулю, якому віддавала явну перевагу. 28 червня вся ця експедиція покинула Кіль та наступного дня досягла Любека. Після перебування в цьому місті Софія вирушила берлінським трактом далі та 4 липня була вже в столиці Пруссії [397, с. 239].

Увесь цей зворотний вояж і перші місяці перебування пані Вітт на польських землях після повернення з Гамбурга можна простежити якнайдокладніше, оскільки збереглися її листи до Потоцького, які вона писала йому від моменту прощання в Гамбурзі й аж до нової зустрічі в Україні кількома місяцями пізніше.

На нашу думку, ці листи, великі фрагменти з яких процитовано нижче, є не лише цікавим джерелом до історії розлучення подружжя Вітт у 1795–1796 рр., а й свідченням способу мислення Софії та емоційної атмосфери, в якій розвивалися її стосунки зі Щенсним [397, с. 239].

Усі цитовані листи Софії, написані французькою, наводимо в найточнішому, по змозі, перекладі, однак залишаємо мовою оригіналу особисті звороти з емоційним забарвленням, дослівний переклад яких неможливий.

Софія до Щенсного, 5 липня 1795 р., з Берліна: «У вчорашньому своєму листі я нічого не написала тобі, mon ami, про Берлін. Я прибула сюди якраз у той момент, коли пошта вже відходила, і не хотіла втрачати нагоди вислати тобі з нею свої новини, тому посилаю тобі цей лист у такому вигляді, як написала його в дорозі. Не можу тобі передати, як я непокоїлася за тебе, знаючи, що ти в морі. Ти казав, що нема чого боятися; заприсягаюся Богом, що це дуже страшне відчуття – знати, що життя людини, яку ти кохаєш над усе на світі, залежить від примхи мінливої стихії. О ні, mon bon аmі, я більше ніколи не погоджуся на щось подібне, ти більше ніколи не вирушиш без мене в морську подорож! Зараз я вже трохи спокійніша, бо сподіваюся, що ти нарешті в Петербурзі, але для цілковитого заспокоєння мені потрібні вісті від тебе; а щоб їх отримати, доведеться почекати щонайменше два тижні, бо я зможу отримати твої листи тільки у Львові; знайти інший спосіб швидше доїхати туди з такою кількістю жінок і трьома дітьми мені дуже важко […]

Сьогодні вранці я була з Котулею на фабриці порцеляни. Посилаю тобі філіжанку замість тієї, що розбилася, а також каламар, на заміну того, з Тульчина; правда, mon bon аmі, що ти волітимеш каламар від мене? […]

Не думаю, що цей мій лист дійде до тебе так само швидко, як той, який я вишлю поштою, тому нічого не пишу про все те, що лікар сказав мені стосовно Костянтина. А втім, я відвідаю його ще завтра й післязавтра і тоді буду краще поінформована. О п’ятій чекаю на Радзивіллову, вона обіцяла прийти до мене, а Ожаровська прийде завтра. Побачуся тут тільки з цими двома особами, до того ж у себе, бо не маю ніякого бажання йти навіть до Радзивіллової, щоб часом там із кимось не здибатися. Adieu, mon сhеr petit ami, як це сумно, дуже сумно бути так далеко від тебе. Якби ти був зі мною, ми пречудово бавили б час; можеш сам собі докорити за це, без тебе я помираю з нудьги. Обіймаю тебе від усього серця і прошу: не затягуй своє перебування в Петербурзі; заклинаю тебе: з’єднаймося знову якомога швидше. Adіеu, mon bon аmі» [685, арк. 7–8].

У потсдамському дворі Софію зустріли дуже прихильно. Королева Луїза вельми люб’язно повелася з вродливою грекинею. «Коли ми проходжувалися садами королеви, вона задавала мені багато запитань, але всі вони були спровоковані серйозним зацікавленням моєю особою, а не простою цікавістю. Вона дуже картала мене, що я віддала перевагу перебуванню в Гамбурзі перед гостюванням у Берліні, тим паче, що пан д’Еґард сказав їй, що мене приймали там не вельми добре. Наговорила мені безліч приємних речей; між іншим, зволивши відрекомендувати мене своїм невісткам, попросила вибачення, що вона не сама, і при цьому додала, що не хотіла позбавити їх приємності познайомитися зі мною. При цій оказії наговорила мені так багато компліментів, що я аж зашарілася, бо стільки тепер уже не варта. Король у Потсдамі й нікого не приймає вже п’ятнадцять днів. Оце і всі тутешні новини. Аdieu, mоn аdorаblе аmі, о четвертій я покидаю це місто, лист вишлю поштою, аби мати певність, що ти його отримаєш. Завтра звідси до Петербурга від’їжджає кур’єр. Уклонися від мене всьому твоєму товариству...» [685, арк. 9].

13 липня Софія була вже у Познані. Її непокоїла вимушена затримка в дорозі, спричинена раптовою хворобою однієї з годувальниць; вістей від Давидових, які їхали окремо з маленьким Миколаєм, не було; її дратував повільний темп подорожі, оскільки досі вона проїжджала майже по 8 миль (близько 70 км) щодня. Тож, щоб якось збавити час, зайнялася читанням. «Ранок я провела за перекладом з англійської мови і читанням «Spectatora», який дуже мене розважає, – писала вона до Щенсного 15 липня, – я купила його в Берліні англійською і французькою мовами. Якби була подумала про це раніше, то попросила б тебе, щоб ти почав читати його водночас зі мною. Ти добре знаєш, як я люблю читати разом із тобою і яку велику втіху знаходжу в читанні того самого» [685, арк. 11].

17 липня Софія зупинилася в Неборові. Тут її сердечно зустріла господиня цього маєтку Гелена Радзивіллова, дружина останнього вільненського воєводи Міхала Радзивілла. Софія раділа, що матиме нагоду оглянути славетні неборовські сади під назвою «Аркадія».

18 липня 1795 р., з Неборова: «Ми прибули сюди вчора досить пізньої вже години; немає нічого цікавішого, ніж побачити Радзивіллову в колі своєї родини. Сьогодні вранці я взяла купіль, бо відчувала в ній велику потребу; до обіду діти трохи музичили, всі вони дуже талановиті. Посилаю тобі полонез Кристини; затанцюй його, прошу тебе, на першому балу, який ти даси в Тульчині. Пишу тобі про бал, бо знаю, що ти обов’язково даватимеш їх; ти казав мені тисячу разів, що, повернувшись до України, захочеш прогнати журбу із цього краю. Котуля зі мною, княгиня та її дочки шаленіють за ним, такий він кумедний і чарівний; він дуже прихилився до цих дам, бо всі вони розмовляють англійською.

По обіді ми поїхали оглядати «Аркадію». Важко уявити собі щось гарніше і романтичніше. Ти знаєш «Аркадію», але ти бачив її десять років тому. Сам розумієш, наскільки можуть підрости за десять років молоді дерева, і легко можеш собі уявити, які величезні вкладення зробили господарі відтоді для прикрашення цієї місцини. Радзивіллова просто чарівна; проходжуючись із нею, я з десяток разів подумала про тебе, про твою закоханість у село і життя в домашній обстановці. Я певна, що така жінка, як Радзивіллова, зробила б тебе неймовірно щасливим. Якби вона була твоєю дружиною, то позбулася б усіх своїх примх; навіть якби іноді й дозволила собі якийсь вибрик щодо чоловіка, то все одно ніколи не злегковажила б своїми обов’язками. Найкращий цьому доказ факт, що всі, хто її оточує, ідеально щасливі. Неможливо краще виховувати своїх дітей, ані дужче їх любити, ніж це робить вона. Та я повертаюся до «Аркадії»; я нестямно закохана в це село; немає на світі жодного такого виду квітів, ані екзотичних рослин, яких ти тут не знайшов би; прогулюючись садами «Аркадії», я почувалася так, немовби в розпалі літа переживала весну. Усі плантації прекрасно оброблено, і кожне дерево, здається, промовляє: «Мені тут добре!» «Аркадія» дуже нагадує мені Крим; чи ти знаєш, що в тому краю, з твоїми можливостями, можна було б за два роки мати таку саму, або ще й гарнішу «Аркадію», бо там не треба було б нічого штучно додавати? Правда, mon bon ami, що в нас буде своє село в Криму?

Сподіваюся затриматися тут ще й завтра. Аdіеu, година, коли мені звелено лягати спати, вже минула, але тільки тому, що я пишу тобі» [685, арк. 12–13].

Саме від перебування в неборовській «Аркадії» влітку 1795 р в пані Вітт зародилася ідея «Софіївки».

19 липня 1795 р., з «Аркадії»: «Сьогодні вранці я знову взяла купіль, а потім ми поїхали на прогулянку і пили каву в «Аркадії». Приїхала наводити на нас нудьгу дивна пара: старий та смішний 75-річний прусський генерал із 16-річною дружиною. Ось іще що приємне чекає на нас у Криму: там не буде ні старих, ні молодих прусських генералів, які наводили б на нас нудьгу! А рrороs, ми матимемо в Криму село, то ти звелиш виписати туди орган, такий самий, як у Радзивіллової в «Аркадії» [685, арк. 13].

22 липня 1795 р., з Варшави: «[…] Сьогодні я була на обіді в князя, на завтра мене запрошено до маршалка Шуварофа (Суворова – Т.Ч.), а післязавтра виїжджаю до Варшави. Хотілося б вірити, mon bon ami, що цей лист уже не застане тебе в Петербурзі, та водночас утовкмачую собі, що ти приїдеш до мене якомога хутчіше, тільки-но матимеш таку змогу. Щодо мене, то сподіваюся за чотири дні бути в Бродах; дітей залишу там, а сама подамся до Львова. Звідти я одержала звістку, що мої справи йдуть дуже добре. Я впевнена, що по трьох тижнях після приїзду до Львова буду вже вільна. Аdіeu, mоn сher elріdа» [685, арк. 15–16].

Після кількаденного перебування у Варшаві пані Вітт вирушила в бік кордону з Галичиною, впевнена, що вже за кілька тижнів у Тульчині зустрінеться зі Щенсним. Та виявилося, що справа двох розлучень, необхідних для узаконення шлюбного зв’язку відомої вже на всю Польщу і Росію пари, була не такою простою і легкою для вирішення, як їй досі здавалося.

Софія Вітт приїхала до Львова в перші дні серпня 1795 р., зупинилася в одному із сіл у передмісті Львова та звідти стежила за перебігом свого шлюборозлучного процесу, що проходив у державному австрійському суді в столиці Галичини.

До Станіслава Щенсного, 18 серпня 1795 р., зі Львова: «Ти вже знаєш, mon bon ami, що вісім днів тому, я поселилася разом із дітьми в селі під Львовом. Звідси я можу контролювати свою справу і водночас бути по змозі якнайдалі від товариства в цьому місті. Але я й тут бачуся з багатьма людьми; село це дуже гарне, і сюди до мене приїздять з візитами. Сьогодні серед інших мене відвідав пан Чацький, яким я передаю тобі цей лист: завтра вранці він виїжджає до Петербурга. Малі сподівання, що він тебе там іще застане, але дорогою заверне до графа Рум’янцева і довідається від нього, де ти. Я просила його, щоб він обов’язково цим поцікавився; він пообіцяв, що вишле тобі лист кур’єром, якщо ти будеш уже в Тульчині чи в Умані. Твій лист від 18 [липня] дає мені підставу сподіватися, що ти вже покинув Петербург […] Моя сестра виїхала сьогодні вранці до Ясс, назад вона повернеться за два тижні; це дуже потрібний для нас свідок, без якого не можна було б закінчити процес. Судитися в цій країні – то жахливі муки. Потрібне велике терпіння; я принаймні певна, що через чотири тижні буду вільна і навіки твоя. Правда ж, mon bon ami, що відтепер ми вже весь час будемо вкупі, дбатимемо про щастя наших маленьких котиків? […] Сьогодні в мене був Томашевський; якщо все те, що він розказував про твої справи, правда, то я щиро тобі співчуваю, mon bon ami, а ще більше тим, хто тебе кривдить. Я дуже поганої думки про тих, хто не здатен тебе оцінити. Боже мій, як можна кривдити тебе після стількох добрих справ, які ти зробив? Мені дуже боляче за тебе, я поділяю твою гіркоту і можу тільки побажати собі, щоб усе склалося так, як ти цього волієш. Я певна, що всі тоді будуть щасливі й задоволені, бо ти бажаєш добра для всіх, хто тебе оточує» [685, арк. 17–18].

Зі Львова, 5 вересня 1795 р.: «Учора я не писала тобі, mon bon ami, й ось чому: цілий день я пробула у Львові серед правників та страшенно стомилася; однак усі ці муки – то для мене радість, бо наближається кінець мого процесу. Незабаром він закінчиться, а це вже багато, бо досі нічого ще й не розпочиналося. Ти, як завжди, маєш слушність, а стосовно цієї справи мав її стократ, коли казав мені, що тут нічого ще не зроблено. І справді, нічого, анічогісінько, а знаєш чому? Та тому, що великій патріотці пані Дальській забаглося взяти собі гроші й подарунки, які я їй залишила, а також тих п’ятсот дукатів, що їх ти був такий добрий вислати з Гамбурга. Вона нікому нічого із цього не дала; а коли я насмілилася зажадати звіту про все, що їй залишила, вона на мене образилася! Та її кепський настрій не дуже мені зашкодить, а точніше моєму процесу, бо найбільшої кривди вона завдала моєму гаманцю – ошукала мене майже на 1200 дукатів. Це безчесна особа, як, мабуть, і всі ті, хто її оточує.

Мою справу буде розглянуто протягом тижня; якби свідки були на місці, все вже закінчилося б. Кажуть, що в Яссах лютує пошесть; моя сестра поїхала туди сама шукати свідків, має привезти їхні свідчення. На щастя, для цього є ще десять днів, а свідків у нас троє. Князь воєвода Сангушко був у мене сьогодні після обіду, незабаром він від’їжджає зі Львова і пообіцяв, що передасть тобі цей лист через свою людину, тож я можу писати тобі, ні в чому не криючись.

Із моменту приїзду пані Лянцкоронської я пречудово тут розважаюся, її товариство мені дуже імпонує. Сьогодні пополудні ми були в старости Жевуського, пили каву, а потім оглядали його дім, медалі, бібліотеку, колекції. Усе це дуже гарне. Коли я вже виходила від нього, мені дали твій лист. Низенько тобі кланяюсь, mon bon ami, за всі ті гарні слова, які ти мені адресуєш. Якщо я навіть і не така, якою ти мене бачиш, то я намагатимуся, скільки стане снаги, бути подібною до того гарного портрета, якого ти намалював, і буду безмежно щаслива, якщо завдяки своїм старанням і шаленому прагненню подобатися тобі причинюся до твого ощасливлення. А якщо одного дня моя ніжність дозволить тобі забути про всі ті страждання, яких тобі завдано, дозволить пізнати щастя від життя в рідному домі, то після цього ти вже не шукатимеш нікого на світі, окрім своєї Софії. Я – часточка твого світу, бо вірю, що ти мене кохаєш.

Наші хлоп’ята просто чарівні, mon bon ami. Я прочитала Котулі все, що ти написав йому по-англійськи; він вислухав дуже уважно, а потім побіг до моєї спальні, знайшов твого портрета, зробив йому kiss and love щонайменше десять разів та запитав: Where is my dear lord? I wish very much to see him. Pray, maman, go with me to my lord. I am good child... » [685, арк. 19–20].

На нашу думку, Софія вміла поступово нарощувати емоційну напругу своїх листів. Чим довше тривала її розлука зі Щенсним, то грізнішою ставала небезпека, що він ослабить свою рішучість узаконити новий родинний союз, то палкіше і пристрасніше вона описувала у своїх листах тугу дітей за батьком, якого вони не бачили вже кілька місяців. Але варто зауважити, що хоча Щенсний не міг та й не хотів заперечувати своє батьківство обох синів пані Вітт, Костянтин і Миколай виховувалися так, щоб бачити в ньому не батька, а лише добродійного і заможного опікуна. Очевидно, Щенсний і Софія не були певні, як складуться в майбутньому їхні взаємини, через те не хотіли призвичаювати обох хлопців називати пана Потоцького father або daddy; наразі Щенсний мав бути для них лише our dear lord. Це прищеплювання англійської мови обом хлопцям при цілковитому нехтуванні рідною мовою або принаймні французькою є кумедним і водночас дивним [397, с. 250].

10 вересня 1795 р., зі Львова: «Ранок я провела в товаристві твоєї небоги. Вона приїхала попрощатися зі мною. Казала, що читає в моїх очах палке бажання їхати разом з нею [до тебе]; але вона прочитала це не зовсім уважно, бо я не тільки поїхала б разом із нею, а й побігла б пішки за її каретою, якби була вільна. Увечері я принесла їй свій великий лист і просиділа з нею в тітки до пізньої години. Через те, щоб лягти в ліжко приписаної мені пори, я більше нічого вчора тобі не писала».

Наступного дня, 11 вересня: «З учорашнього дня справи мої повернули на краще завдяки зусиллям пана Дейма і пана Волянського, бо я жорстоко прорахувалася в тих, кому довіряла раніше. Ти, мабуть, скажеш, що зі мною це не вперше […] Дружина підкоморія пані Потоцька сказала мені, що тебе ще нема в Україні. Її чоловік щойно звідти приїхав, виїжджав п’ятого, і тоді тебе ще не було. Виходить, ти ще на якийсь час залишився в Петербурзі. Розказують, що кожного разу, приїжджаючи туди, ти проводиш там шість тижнів. Погода тут просто чудова; сподіваюся, що вона така ж і в Україні; твої селяни справедливо вірять, що ти привіз їм щастя. Ці добродушні люди зустрічатимуть тебе, як благодійного янгола».

12 вересня: «Я знову починаю страшенно нудьгувати тут, у Львові, щиро кажучи тому, що перебуваю так далеко від тебе; мені нудно скрізь, де б я не була, якщо тільки поруч немає тебе. Це життя порізно, mon bon ami, допомогло мені усвідомити, як безтямно я тебе кохаю. Воно відродило ву мені всі ті сентименти, які ти раніше будив. У Гамбурзі мені іноді здавалося, що кохаю тебе вже не так щиро, як у Яссах, Херсоні чи Гродні. Та відколи ми розсталися з тобою, я переконалася, що якраз навпаки – я кохаю тебе ще дужче, ніж будь-коли до того. Раніше я кохала тебе без тями, але могла складати собі якісь плани; нині я вже на це не здатна. Єдине моє бажання – подобатися тобі та кохати тебе аж до могили. Ти добре знаєш, mon bon ami, що раніше моя голова працювала без передиху; тепер вона вже спокійна, душа моя вгамувалася; і якби не клопіт, пов’язаний зі справою про розлучення, якби не моє величезне бажання стати нарешті вільною і свою свободу присвятити тобі, то, гадаю, вже ні про що не думала б […] Я довірила тобі, mon bon ami, усе своє щастя; якщо його не збудуєш ти, то більше ніхто на світі не здатний це зробити; тому хоч про що я думала б, усе однаково нічого не дасть. Я хочу, аби ти став господарем моєї долі, а я увесь свій час віддам голубленню моїх малих янголят...» [685, арк. 23–24]

Нам незнайомі листи, які на той час написав Софії Станіслав Щенсний; але складається враження, що Потоцький, покидаючи Петербург, був переконаний, що Жозефіна дасть себе вмовити на розлучення. Приємні новини він відразу ж повідомив своїй коханці. Радість Софії була величезна.

Зі Львова, кінець вересня 1795 р.: «Челецький привіз мені твій лист. Отже, це вже напевно, що вона охоче погодиться на наше щастя? Ти навіть не уявляєш собі, яка я щаслива! Ти кажеш, що любиш пана Вітта? Я також мала б любити ту, яка повертає тобі свободу. Ох, Боже мій, я не тільки любитиму її, та навіть, бувши в Україні, я побігла б до неї та впала б їй у ноги, щоб подякувати! Вона на все погоджується, не заздрить нашому з тобою щастю, робить усе добровільно – то що ж тепер могло б стати мені на перешкоді любити її, які претензії я могла б до неї мати? У мене вже немає на них таких підстав, як тоді, коли я думала, що вона стоїть на заваді нашому щастю. Мon bon ami, серце, так ощаснене, як моє в цю хвилину (а яке ж то буде щастя, коли мені ще вдасться тобі подобатися!), не може нікого ненавидіти. Я не зла, ти про це добре знаєш, але відколи я певна, що ми разом проживемо наше життя та ніхто не затьмарить нашої радості, я відчуваю в собі безмежну доброту; все навколо здається мені добрим, усе мені подобається, природа – й та, здається, сповнена незвичайної краси. Давидова каже, що я виглядаю набагато краще зараз, ніж будь-коли раніше, що я стала гарнішою, приємнішою, веселішою, цілком іншою, ніж була в Схірі, хоч у тій чарівній місцині я почувалася такою щасливою...» [685, арк. 26]

10 жовтня 1795 р., зі Львова: «Вістовець пана Майєра привіз мені твій лист від 28 вересня. Серце моє радісно забилося, коли я побачила, що його написано в Тульчині, та тільки-но я дочитала цей милий лист до кінця, як відчула себе найщасливішою людиною на світі. О так, mon bon ami, я, безперечно, народилася під щасливою зіркою і сподіваюся, що моє щастя відтепер перепинить дорогу смуткові до тебе. Лише вчора увечері я отримала цей дорогий для мене лист, який провіщає моє щастя. Ніхто ще не був до такої міри сповнений почуттями ніжності, кохання і вдячності, як я; мені насилу вдалося приборкати свою радість. Заприсягаюся, що минулої ночі я й на хвилину не заснула; але мені хотілося б, щоб причиною мого безсоння завжди були подібні найпрекрасніші почуття. Я мільйон разів цілувала Котулю, який увесь час спить зі мною. Відколи я впевнилася, що він вважатиме за щастя для себе називати тебе татом, він став мені ще дорожчий. Падаю тобі до ніг на знак вдячності за твоє доброзичливе ставлення до тієї, яка погоджується повернути тобі свободу, все, що ти зробиш для неї та для твоїх дітей, здобуде в моїх очах іще більше схвалення. Я не люблю пана коронного підкоморія Потоцького (Вінцентія – Т.Ч.), а тебе, mon ange, просто обожнюю, бо ти ні в чому не нагадуєш таких типів, як він. Він кидає свою дружину, одружується з тією, яку кохає, але не дотримує своїх зобов’язань щодо першої. Уяви собі – ця нещасна жінка не має тепер із чого жити, і мені це дуже болить...» [685, арк. 25]

Було б несправедливо до пані Вітт, якби в таких її заявах дошукувалися тільки лицемірства і намагання здаватися в очах Станіслава Щенсного жінкою із чуйним і вразливим серцем. Софія вміла боротися за свої права, за кривди і приниження не раз відплачувала жорстокою помстою, але вона вміла також продемонструвати свою великодушність щодо переможеної суперниці. Єжи Лоєк припускає, що її радість із приводу гаданої поступки Жозефіни була такою зворушливою, а вдячність до ласкавої долі такою безмежною лише тому, що вона визнала за свій обов’язок віддячити своїй попередниці лояльною співпрацею заради забезпечення і власного майбутнього, і життя її дітей. На жаль, пані Вітт найближчим часом судилося повністю змінити цей приязний настрій щодо Жозефіни Потоцької [397, с. 253–254].

Софія із ще більшим завзяттям намагалася довести до щасливого завершення свій шлюборозлучний процес із генералом Віттом. Її справу вів львівський адвокат Миколай Волянський, якого вона уповноважила на це 24 вересня 1795 р. У той час Генерала Вітта у Львові не було, і процесуальним супротивником Софії був уповноважений ним адвокат Матеуш Дунаєвський, а також захисник матримонії Францішек Венґленський, який виступав на процесі зі службового обов’язку. Аргументація адвоката Волянського мала на меті довести, що 1779 р. Софія вступила у шлюб із Юзефом Віттом не своєю волею, не усвідомлюючи суті свого вчинку та під фізичним примусом. Адвокат склав такого змісту заяву, яку його клієнтка безцеремонно виголосила в суді: «Я, Софія Вітт, заприсягаюся перед Усемогутнім Господом Богом, що я Юзефом Віттом із турецького хотинського раю не заради вступу з ним у шлюб, а тільки заради обіцяного мені з його боку відправлення до моєї матері, привезена була і цим же Віттом у власному його домі потай утримувана. Так, перебуваючи під його владою, після погроз, учинених із його боку, що коли на шлюб із ним я не дам своєї згоди, то він видасть мене хотинському паші, я третьої ночі була приведена до костьолу і всупереч моєму бажанню і моїй волі в цьому костьолі повінчана. Тож допоможи мені, Боже!» У світлі всього того, що відомо про молодість Софії, вищенаведена заява була кривоприсягою і цинічним перекрученням фактів; та все ж для цісарського суду у Львові вона виявилася повноправним документом, тим більше, що його було підкріплено свідченнями кількох свідків – привезеної з Ясс удаваної сестри Софії (насправді ж її тітки Ґлавані), а також інших завербованих нею осіб, які посвідчили, певно, під впливом заохочення грошима, що в 1779 р. сердешна Дуду всією душею рвалася назад до Константинополя і лише з огляду на насильство над нею з боку майора Вітта змушена була залишитися в Кам’янці. Це псевдонасильство підтвердила спеціально викликана з Кам’янця Єлизавета Черкесова, у якої Софія провела перші тижні свого перебування на польських землях і яка, звісно ж, чудово пам’ятала, що всі зусилля пані Вітт були тоді спрямовані в зовсім протилежному напрямку, але тепер із цілковитою впевненістю заявила, що пані генеральшу ґвалтом примусили залишитися в Речі Посполитій [397, с. 254–255].



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   35


©kzref.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет